Kryk Piotr, s. Grzegorza i Anny z d. Feszczyn.
Крик Петро Григорович,c. Григорія та Анни з д. Фещин;
1945-04-25
Кобильниця Волоська.
Wspomnienia

Хшаново – село в Польщі розташоване у вармінсько-мазурському воєводстві, повіт Елк та район Елк. В період 1975-1998 цей населений пукт адміністраційно належав сувальському воєводстві. Стільки Вікіпедіа. Необхідно це реєстрове слово збагатити відомостями про отця мітрата Мирослава Ріпецького. Про село Крузи у Вікіпедії більше інформації, але, так само, ні слова про переселених в рамках акції «Вісла».

Крузи (нім. Krausen) – село в Польщі розташоване у вармінсько-мазурському воєводстві, повіт Ольштин та район Кольно. В період 1975-1998 цей населений пукт адміністраційно належав ольштинському воєводстві. В минулому село перебувало на теренах решельського району, а згодом біскуп’єцького. Повністю знищене під час війни поляків з хрестоносцями у роках 1519-1521.

Ліски – село в Польщі розташоване в любельському воєводстві, повіт Грубешів, район Долгобичів. В Лісках знаходиться дерев’яна церква – пам’ятник архітектури, з 1872 року. Уже в 1875 році вона стала православною, нині це філіальний римо-католицький костел, що належить парафії в Переводові. В роках 1975-1998 село адміністраційно належало воєводству замойському.

«Газета виборча», Польща, 07 червня 2007 р. (фрагмент статті)
Отець Ріпецький народився 1889 року в Самборі (сьогодні – Україна), його батько Теодор був священиком і катехетою. Брати Мирослава стали адвокатами, він поступив у семінарію. Під час Першої світової війни був капеланом в австро-угорській армії, там він підтримував українців, які були на армійській службі. 1921 року греко-католицька Церква доручила йому парафію в селі Ліскі біля Грубешова.

Коли 1947 року почалася операція «В», її командування вирішило виселити людей з с. Ліскі. У списку переселенців опинився о. Ріпецький з дружиною. –– Їх переселили до села Хшаново біля Елку, де стояло ледве декілька хатинок – розповідає о. Лайкіш. –– Поселили їх в колишній школі. Отець Ріпецький дістав з клунків привезений з Лісок образ Мати Божої Неустанної Помочі, в шкільній залі організував каплицю. Уже 6 липня 1947 р. відправив першу Службу Божу в греко-католицькому обряді, з тижня на тиждень прибувало до нього все більше людей.

Шляхом організації акції «В» влада ПНР хотіла добитися асиміляції українців, порвати суспільні зв’язки, місцеві апаратчики доглядали, щоб українці не розмовляли по-українськи. Отець Ріпецький хотів законно відправляти, проте йому не дозволили. Незважаючи на це він не відмовився і попри те, що постійно до нього приходили міліціонери та убеки [співробітники УБ – Служби Безпеки], він не зламався.

Отець Лайкіш: Незважаючи на те, що о. Ріпецький ніколи не відправляв в Ґурові Ілавецькому, ми вирішили назвати його іменем одну з вулиць, тому ще це ключова постать для української громади у нашому регіоні. Вулиця о. Ріпецького знаходиться біля греко-католицького приходства.

Слайди з мого життя

Хшаново, Крузи

На великі відпустові свята (Різдво, Великдень, Зелені Свята, св. Апостолів Петра і Павла, Внебовзяття Пресвятої Діви Марії та інші) до Хшанова прибували сотні, а часом може й тисячі людей. Це була наша Мекка в Польщі. Тому, хто пам’ятає ПНР, можливо буде важко повірити, але справді так було, що ПКП [польська залізниця] часом добавляла вагонів, часто товарного типу, щоб всі бажаючі змогли приїхати і від’їхати. Тут треба зазначити, що люди приїжджали навіть зі Щецінського та Вроцлавського воєводств (700 кілометрів!). Згодом, коли я душпастирював на тих теренах, я зустрічав цих людей як прихожан. Їхали туди не лише ради того, щоб бути на своїй Службі Божій, щоб висповідатися, приступити до Святого Причастя під двома постатями [в польському Костелі причащають без вина], послухати слова Божого рідною мовою, але також ради того, щоб зустрітися з дальшою родиною, знайомими, сусідами з різних сторін, яких розсіяли по різних регіонах Польщі. Коли я душпастирював у Вроцлаві, а я був там парохом 22 роки, в селі Лізавце я зустрів людей, які жили в одному довгому бараці: 6-8 сімей. Були це сім’ї з Лемківщини та повіту Ярослав. Це мене переконало, що владі ПНР дуже залежало на тому, щоб тих людей якнайшвидше ополячити і винищити.

В отця М. Ріпецького молоді люди вступали також в подружній стан. Багато років згодом я зустрічав «початі» в Хшанові подружжя, зокрема в місцевостях в повіті Олесниця Сілезька поблизу Вроцлава. Натомість коли я був душпастирем в Щеціні, Старґарді Щецінському та в Інську (1972-74), там я зустрічав подружжя, які забирали з собою в далеку дорогу немовлят для того лише, щоб їх охрестити в Хшанові.

Наші тодішні паломники замовляли у о. М. Ріпецького багато Святих Літургій за свої сім’ї, за живих та усопших, і за тих, по кому у воєнній хуртовині слід пропав. За інвентар замовляли акафісти до св. Миколая. Люди добровільно давали пожертви, які були джерелом утримання о. Ріпецького.

В Хшанові було багато молитви, тому що люди відчували таку потребу. Вони мали намолитися на довший час, «на запас», аж до наступної поїздки. Тому, як і личить справжньому відпустовому місцю, з ранніх годин до полудня в каплиці, а також біля польового вівтаря в саду, священики правили часом навіть декілька Святих Літургій з проповіддю. Я, мале тоді хлопчисько, увесь час чув, як сотні вірних гучним голосом співають: «Господи помилуй». Таким чином земля в Хшанові сповнена молитви українських паломників.

Люди прибували на увесь день, часом на два дні, ночували і наступного дня, часто рано-вранці, від’їжджали додому. В таких випадках о. Мітрат Мирослав Ріпецький відправляв для них Св. Літургію навіть о 4.00 годині ранку, чи трохи пізніше, залежно від потреби. Це приклад пречудової жертвенності цієї надзвичайної людини, справжнього відважного Христового воїна.

У великі свята, наприклад на Великдень, багато вірян прибувало до Хшанова вже у Великий Четвер, і залишалися там до Великодня, і не раз на всі три дні Великодня. Разом з Великим Тижнем це загалом 6 днів.

Одного разу з дідом Андрієм Фещином і я поїхав до Хшанова. Дідо в сумці мав провіант на всі дні: хліб, декілька кілець ковбаси, сало, бочок, сир, масло, яйця, хрін, сіль, цукор, щоб посвятити на Великдень. Ми обидва теж мали щось їсти протягом тих днів, но а ще треба було привезти родині, яка чекала свяченого.

Дружина отця, Євгенія, жінка тиха і «мироносиця», готувала людям чай. Були там два дуже великі казани, думаю, що 50-60–літрові. Попри те, цю роботу треба було виконувати декілька раз, щоб всі змогли отримати гарнятко напою. На практиці цей чай готували увесь день, кожен в любу хвилину міг прийти попити чаю. Чай, направду казати, був єдиною теплою стравою протягом тих днів. В ті жахливі, а водночас чудові часи, багато людей від Великого Четверга звечора, і аж до Великодньої Неділі зовсім стримувалося від харчування.

Багато хто уночі дрімав, молився в каплиці сидячи, люди були спрацьовані та втомлені, а на додачу це ж була спальна пора. Інші дрімали на сходах, на горищі, в стодолі на сіні, у знайомих з Хшанова і з сусідніх сіл. Я теж зазнав принад такого незвичайного спання і зв’язаних з ним незручностей.

Це було влітку і дідо забрав мене з собою до Хшанова; спали, звісно ж, на сіні. Однієї ночі мене придушила якась старша, огрядна жінка. Коли моє життя – як мені здалося – опинилося в смертельній небезпеці, я вирішив відсунути її ногою, однак безрезультатно, тоді, рятуючись від небезпеки, я її просто копнув. Це допомогло. Вранці вона поскаржилася дідові, сказала: «Цей ваш онук неспокійний, копається по ночах». Попри такого роду незручності, поїздка до Хшанова була для мене спражньою пригодою.

З Вощеля, де була залізнична станція, до Хшанова було 2 кілометри. В той час така картинка зустрічалася часто: потужний людський хвіст, якого початок був уже в Хшанові, а кінець стояв іще в черзі на вихід з залізничної станції в Вощелях.

Малим хлопчиком я запам’ятав, що в Хшанові на великих відпустах було дуже багато людей. Вони були всюди: повно в саду, повно на подвір’ї, повно у каплиці, та ще маса людей в житловій частині цього невеликого будинку. Я змушений був проштовхуватися крізь них. Доводилось добряче натужуватися, щоб пройти. Так було передусім до 1956 року, коли ще не було наших душпастирств в інших місцях.

Вірні з Лісок

Серед тих прочан окреме, і водночас виняткове місце займали колишні парафіяни о. Мітрата з парафії Ліски. В його серці вони мали окреме місце. У свою чергу вони відчували обов’язок опікуватися своїм священиком на новому місці поселення. Допомагали йому різними способами: провідували його протягом тижня, підтримували матеріально, привозячи (як правило підводами) господарські вироби, такі як деревина, картопля, збіжжя та інші; опікувалися будинками та підтримували грошима. Пишалися своїм душпастирем. Писали йому листи, він також відправляв багато листів по всьому світу, між іншими і до них. Це був їхній священик і душпастир. В цих словах є все. Він ними цікавився, і завжди про них пам’ятав. Це були його парафіяни з довоєнного періоду.

Листування

Писав листи до Риму, між іншими до владики Івана Бучка. Він жив у Римі в Духовній Семінарії. Був Апостольським Візитатором для всієї західної Європи включно із Скандинавією. Знали його як душпастиря скитальців. Ця людина врятувала сотні, а може й тисячі вояків, яких західні союзники збиралися відправити до Совєтського Союзу. В Ріміні стояли уже ешелони готові до далекої дороги, до «нелюдської землі» [було там 6.000 вояків з дивізії «Галичина»]. Був наполегливий. Коли довідався про це, пішов до папи Пія XII, дехто стверджує, що це було уночі. Чекав до ранку. На його прохання Папа звернувся до західних союзників, і вийшло. Їхня свобода була врятована, можливо, навіть життя. Ці українці роз’їхалися згодом по всьому світу.

В 1963 році кардинал Йосиф Сліпий прибув з «нелюдської землі» до Риму. Тоді почалося листування отця Ріпецького з Кардиналом. На 50-ліття священства, у 1963 році, він був нагороджений найвищою почестю єрея митрофорного (мітрата).

Більшість листів доходила, деякі нищили. Цього йому було мало, готував багато світлин і на великі свята підписував їх та роздавав вірним, як правило тим із них, з ким мав контакт, тим, які замовляли Святі Літургії, позичали книжки, чи приходили з іншими проблемами чи справами (хрещення, вінчання), через це знав їх краще і мав більшу довіру. Відправляв у листах багато відбитків різним знайомим. Завдяки цьому у нас є пречудова світлинна документація.

Багато світлин світлили на великих відпустах. Найбільше світлив п. Пшеп’юрський, син нашого священика. Він працював в Кортові б. Ольштина в Рільничій академії.

Траплялися образочки та молитовні книжечки, також катехизми малого формату. Чимало таких речей завозили його довоєнні вірні та знайомі. Чимало таких речей назавжди пропадало на митному контролі. Він був вродженим розповсюджувачем.

Був судовий процес. Мали забрати в тюрму. Замінили тюремне покарання на пеню – то були солідні тисячі [злотих]. Без допомоги не зміг би сплатити. Допомагали вірні з усього світу. Жартував, що хотіли його відправити на декілька років в санаторій, проте їм не вийшло.

Переписувався зі знайомими в Канаді, США, Україні та в Польщі. Навіть я маю декілька листів, написаних мені в ієрейський період. Як правило запрошував у них на відпустові заходи, або просив допомоги у душпастирстві.

Був священиком доступним для всіх. Цікавився кожним, хто прибув до Хшанова. Багато розповідав, багато розпитував і цікавився. Мав надзвичайну пам’ять.

Був науковцем. До війни його роботи друкували різні українські часописи. Написав декілька науково-популярних розвідок. Був начитаний. Його часто можна було помітити з книжкою в саду. Мав дуже велику бібліотеку.

Під час Першої світової війни був капеланом в Січових Стрільцях. Був людиною сміливою. Як добре, що Бог у ті важкі часи дав нам таку людину та ієрея.

Священики

На великі урочистості до Хшанова завжди приїжджало декілька священиків-помічників, бувало що навіть близько 10-ох, що видно на світлинах з цього періоду. Постійним помічником був о. Михайло Гук з Вроцлава, який протягом року приїжджав дуже часто. Дідо хвалив його за гарні проповіді.

Після війни в Польщі було близько 100 греко-католицьких священиків, які після літургійних курсів в римо-католицьких єпископських куріях, аж до 1956 р. працювали в латинських парафіях, тому що тоді священиків бракувало загалом. Після 1956 року більшість з них систематично поверталася до свого обряду і до своєї невеликої, та розкиненої по всій Польщі, громади.

В Хшанові часом появлялися також римо-католицькі священики з наближених парафій. Як людина великого серця залишився в нашій пам’яті м. ін. отець пралат Бурчик, тоді парох в Старих Юхах (тепер священик-емерит в Ольштині). Він опікувався о. Мітратом неначе своїм батьком.

Часом траплялося й так, що римо-католицькі священики на наші свята (тобто за Юліанським календарем) відправляли римо-католицькі літургії, а вірні співали коляди чи великодні пісні українською. Таке траплялося до 1956 року. Я був знайомий з таким священиком, що мав велике серце та високий зріст (190 сант.) – з о. Скібою, який саме так чинив, а після 1956 року, як один з перших польських парохів, дав згоду на відкриття нашого душпастирства, було це в Пшемкові б. Зеленої Гори (в ті часи відправляти українською дозволяли у той час, коли костел вже звільнили латинники, деякі костели звільнялися до обіду, проте більшість після 14.00 год., означало це, що українці в той час молилися переважно пополудні). Таким чином народився новий звичай проведення Святої Літургії для українців в польських костелах.

Спільні зустрічі

Під час великих відпустів, а тих було багато, наші священики зустрічалися з латинськими; розмовляли про ситуацію Костела в Польщі, в Україні і у всьому світі. Разом було легше нести тягар ієрейської послуги в умовах комуністичного режиму. Такі зустрічі були свого роду соборчиками (деканальний з’їзд духовенства). Отець Мітрат не був сам, мав дуже багато друзів серед священиків в Елку, при чому з обидвох парафіяльних костелів, і так само з сусідніх парафій. Ці священики допомагали також зі сповіддю, коли наші священики не справлялися через велику кількість вірних. Це була чудова картинка правильно реалізованої священичої послуги.

Приїжджало багато наших ієреїв. Приносили священичу послугу, але також просто зустрічалися. Обмінювалися різними інформаціями, адже вони жили в різних частинах Польщі: Ґданьск, Варшава, Перемишль, Щецін, Вроцлав, Краків, Торунь, а ще вся Вармія з Мазурами. Обговорювали різні справи, а передусім ті, які торкалися нашої Церкви. Обговорюваи стратегічні плани її розвитку. Це заплодоносило після 1956 р., коли влада ПНР погодилася на створення 30 наших українських душпастирських станиць. Були застереження. Не дозволялося використовувати слово «парафія». Написи на печатках мали специфічний характер: «Душпастирська станиця...», для прикладу, в Тшебятові. Так все починалося. Зараз у нас повний церковний розвиток з власними побудованими храмами.

Зельки

Хочу коротко представити інший аспект душпастирської роботи о. Мітрата. ПНР не тільки нас знищувала, намагалася також на різні лади нищити й Римо-Католицький Костел. Знаю про це з розповідей римо-католицьких священиків, о. Едварда Бурчика, тоді він був в Старих Юхах, і о. Станіслава Ковальського із Зельок. В цьому селі вони конче хотіли відібрати костел і передати його Костелу Польсько-Католицькому, який тоді всіляко підтримувався владою ПНР. В той час туди, у кожну другу неділю, відправляти нашу Літургію приїжджав о. Мітрат. Там, у сусідніх селах, тоді було доволі багато молодих українських подружжів. Отець Едвард часто казав: якби не допомога о. Мітрата, ми б цього костела не захистили. Це його заслуга. Приємно було таке слухати. На цьому прикладі добре видно, що спільно можна багато вдіяти. Мені відомо про цей факт (душпастирювання о. Мітрата в Зельках) з розповідей моїх парафіян, коли я їх провідував з йорданською водою (1974-77). Вони це підтверджували.

Круклянки

Не знаю як довго, і чи у кожну неділю, о. Мітрат приїжджав зі Службою Божою до Круклянок. Приходило дуже багато наших вірних. В той час це було дуже обтяжливе. Автомобілів майже не було. Доводилось базувати на ПКП [залізниця] і ПКС [автобусний транспорт]. Правдоподібно через втручання римо-католицького пароха, наше душпастирство було ліквідовано. Не можна виключити, що оцей парох мав великі проблеми від місцевого УБ і був вимушений так вчинити. Наслідок був такий, що частина наших вірних в своєму безсиллі відійшла до Православної Церкви. Влада дуже швидко передала їм протестанську каплицю, у якій моляться до сьогодні.

В період 1965-72 у Варшаві вивчав апологетику та науки про внутрішнє життя нинішній о. Митрополит Іван Мартиняк. У неділі він дуже часто їздив до Хшанова допомагати. Так було протягом довгих семи років. Для о. Мітрата він був дуже добрим помічником в душпастирстві.

Смерть і похорон

В січні 1974 року мене призначили душпастирем у Круклянках (до 1977 р.). Протягом тих чотирьох років я дуже часто, майже у кожну неділю, приїжджав з душпастирською допомогою до Хшанова.

Отець Мітрат майже на моїх руках помер. Протягом багатьох днів був без свідомості, лікар говорив: прошу готуватися до найгіршого. І це сталося 29.04.1974 р., близько 19.00 години. Цього дня я мав катехезу для дітей в Круклянці, які готувалися до Першого Причастя. Смерть прийшла на півгодини зарано. Я не встиг. Тоді в душпастирстві я мав засіб пересування у вигляді чеської «Явки» (це такий був дуже красивий мотобайк), яка розганялася до 60 км/год.

Як я вже писав, отець Ріпецький помер 29 квітня 1974 р. в Хшанові. У траурній відправі від Єпископської курії в Ольштині взяв участь владика Юліан Войтковскі разом з численно прибулим навколишнім римо-католицьким духовенством. Від Греко-Католицької Церкви прибув наш найвищий церковний достойник, о. Мітрат Василь Гриник з Перемишля, який був тоді Генеральним вікарієм Примаса Польщі для греко-католиків в Польщі, а з ним прибуло багато наших священиків з усієї Польщі.

Після Служби Божої і всіх траурних відправ в обидвох обрядах, тіло усопшого, разом з отцем Каноніком Іваном Булатом, я відпровадив до Лісок. Допомагала нам Генеральна настоятелька сестер Йосифіток, с. Олексія, а також с. Аґафія, яка до смерті чувала біля свого духівника. В Лісках вийшов нам на зустріч парох з місцевими людьми. Тіло усопшого Мітрата занесли до його довоєнної парафіяльної церкви. Після Служби Божої і траурних відправ, гідно, із чудовим співом сестер, тіло було покладено до сімейної усипальні поруч дружини, яка переставилася у 1966 році.

Від 1974 до 1977 року я на постійно мешкав в Хшанові. Далі мене направили до Тшебятова, Сьвідвіна та Кожистна б. Колобжеґу.

Сестри св. Йосифа (Йосафітки)

На великі відпусти Сестри завжди приїжджали до Хшанова. Було їх тоді в Польщі не мало. Отримали залишений німцями монастир поблизу Клодзка. Чимало їх добавилося коли міняли (простували) східний кордон. Їм радили їхати [з поляками], оскільки в протилежному випадку можуть опинитися в Сибірі, натомість в Польщі є більше свободи, відповідно зможуть більше всього зробити для Церкви.

Коли померла дружина о. Мітрата, дві сестри перебували в Хшанові постійно. Вони були хранительками цього нашого санктуарію. Займалися всім: городом, закупами, готуванням, прибиранням, і, звісно ж, співали на Службі Божій. Я також мав можливість отримати багато чудової опіки і доброго серця, в першу чергу від с. Аґафії. Дуже шкода, що в роках 1978-79 їх забрали з Хшанова; Хшаново багато втратило через це, ще й сьогодні можна відчути, що їх там бракує.

Книжки

Отець мітрат Мирослав Ріпецький, окрім душпастирської послуги, старався продовжувати культурну діяльність. Посідав багато книжок, привезених з парафії в Лісках. Багато українських книжок купував в польських книгарнях. В його випадку – в Ольштині. Там була книгарня, яка після 1956 року вела продаж з доставкою. Ці книжки він без проблем позичав всім бажаючим. Мав дуже добру пам’ять, завжди знав кому та яку книжку позичив, і просив, щоб під час наступного перебування в Хшанові привезти її, тому що є багато інших, які бажають її прочитати. Це були книжки з найрізноманітнішою історичною тематикою. Я найбільше запам’ятав ті про козацькі часи, вони мене дуже втягували і поривали. У своїй уяві я разом з персонажами брав участь в козацьких воєнних походах. У діда Андрія Фещина, який жив з дружиною, дочкою та сином, ті книжки з домашньої бібліотеки отця Ріпецького читали насамперед. Протягом довгих зимових вечорів вуйко Василь читав вголос, дідо Андрій та я слухали, баба Параскева [з д. Романко] пряла в цей час нитки з вовни, а тітка Катерина Фещин [після одруження – Новицька] плела спицями светри, рукавиці та шкарпетки.

Потрібно зазначити, що в той час не було радіо, телебачення і струму. Завдяки книжкам дорослі отримували частинку отих зимових вечорів, які мали і якими жили в рідній стороні, і які їм відібрали. Перед акцією «В» в читальнях-світлицях дуже розповсюдженим було читання книжок на історичну тематику. Приходили молоді люди з села до читальні і слухали, таким чином вони у своїй уяві переносилися у часи, про які розповідали письменники. Крім читання книг, працювали на дуже високому рівні хори, були вистави на основі різноманітних шедеврів мистецтва. Цей характерний для колишнього українського села присмак щоденного життя, після акції «В», наші люди втрати повністю.

Бабуня і Дідо зі сторони мами

Маю тут згадати про життя та молитви Бабуні Параскевії та Діда Андрія. Вони багато молилися. Бабуня в різні пори дня прочитувала і проспівувала церковні набоженства: молебні, акафісти, була й вервиця. Могло бути й так, що вона молитву ставила вище своїх господарських обов’язків, можливо було в цьому навіть трохи перебільшення.

Наскільки пам’ятаю, дідо як правило молився двічі за день. Піднімався дуже рано і рано лягав, згідно з ритмом природи. Ранкових молитов я не чув, бо спав. Припускаю, що вони були такими ж, що й вечірні. Маю тут зазначити, що вірні нашої Церкви мають дуже гарні молитви на початок і на кінець дня. Це було покоління митрополита Андрея Шептицького. Його труд роками пізніше давал стократні плоди в різних місцях життя українців, всюди там, куди їх кинула доля. Вони залишилися вірними Церкві та українському народу.

Ввечері дідо мав пору для молитви, десь так поміж годинами 17 і 18. Біля печі стояла дерев’яна лавка, на якій узимку він часто просиджував і грівся від кахлів, а після обіду часто проводив сієсти відповідні для свого віку. Коли приходила молитовна пора, дідо висовував лавку, клякав біля неї, спирався на неї, і молився півголосом. Молитва була довгою. Мені здавалося, що то було півгодини а може й довше. В цей час в кімнаті могли перебувати чужі люди. На діда це не впливало, не звертав на них уваги і виконував свій християнський то молитовний обов’язок відносно свого Бога. Був людиною молитви та віри. Не соромився свого походження і своєї приналежності до Церкви. Так я запам’ятав діда, коли був дитиною. А я мав можливість спостерігати за ним, тому що сьомий клас я закінчував в Крузах. Любив онуків. В той час я бував в нього разом з сестрою Марійкою. А під час вакацій нас було не раз і троє. Можна тільки уявити собі, на що спроможні діти у такому віці, а по другій стороні були дідусь і бабуся, яким було уже за 60. Виходить, що ми були добрими онуками, а вони добрими дідом і бабою.

Обов’язком діда було порядно напасти корів, так само він їх доїв, що очевидно було достатньо нетрадиційним підходом до питання розподілу обов’язків в рамках тодішнього домашнього господарства. Дідо також «обслуговував» свій курник. Один раз на тиждень у кошику заносив яйця до крамниці в місцевості Крузи, куди його переселили. За зароблені таким чином гроші купував предмети першої потреби: цукор, сіль, конверти (писав листи до брата Василя та братової, які жили в Канаді, до війни протягом певного часу він також там працював), хліб, сірники і, від часу до часу, півлітри спирту, якого потім розбавляв водою і майже кожного ранку випивав малу чарку для здоров’я.

Весілля

Я приймав участь у весіллі мого стрика Семена Крика, який 1964 року вінчався; також у весіллі Василя Фещина (08.11.1956 р.), він був нашим вуйком, якого ми, як малі хлопчики, обожнювали. В той день припадав празник святого Димитрія. Вже за день до цього гості з’їжджали з усіх усюд. Я, мама і брат Іван початково йшли три кілометри пішки, на дорозі якийсь господар з Гаршу підібрав нас на підводу завантажену буряками. Він їх віз до оптової приймальні у Венгожеві, ми їхали з ним до автобусної зупинки в Оґонках. Йшов дрібний сніг. До Ґіжицька їхали на автобусі, а далі залізницею з Ґіжицька до Вощеля, і, нарешті, 2 кілометри йшли пішки до Хшанова. Пам’ятаю, що вранці вуйна разом з с. Аґафією прасували вінчальну сукню. Після вінчальної церемонії відзняли декілька пам’яткових світлин, які у сім’ях збереглися до сьогодні.

Весільний прийом

Далі ми залізницею поверталися до Ґурова через Червонку (траса Елк – Ольштин). Весільний прийом починався вже у вагоні за участі офіційних представників ПКП [абревіатура офіційної назви польської залізниці], тобто кондукторів. На станції очікувала стара, залишена колись німцями, класична бричка, якою ми їхали до молодого до села Крузи (то було не більше трьох кілометрів). Я з Іваном стояв на задній осі брички, тому що для таких як ми не було кращого місця, проте для нас це було дуже заманливе місце. Дороги не були рівні, нам загрожувала небезпека, що на глибшій ямі підстрибнемо і уже не попадемо ногами на вісь брички. Проте і на цей раз, як й багато разів до того, і багато разів опісля, все для нас мирно закінчилося. Інші гості йшли пішки. Навпростець було може 2 кілометри.

Весільний прийом продовжувався до пізніх нічних годин. Відбувся на ньому навіть невеликий ексцес на фоні польсько-німецькому. Закінчилося все тим, що молода в якийсь момент зняла з ноги туфлю і [тонким кінцем каблука] вдарила цього мужчину [місцевий німець] в чоло. Почав кровоточити і лаятися... Дідо разом з багатьма гістьми та молодою зачинився в іншій кімнаті. Пам’ятаю, що дідо з усіх сил підпирав двері і цього нападника не пустив, тому що добре підпирав, вистояв під напором. Припускаю, що він був добряче підхмелений і завдяки дідові дав собі спокій з продовженням сварки. Кудись пропав. Був місцевим баламутом – певно повернувся додому.

Колонія Гарш

Як я уже згадував, ми жили на колонії, можна сказати в глухомані, сестра казала, на відлюдді. У цьому були свої переваги і недоліки. Недоліком було те, що до села була відстань у декілька кілометрів. Дорога вела через ліс. Влітку ми там зустрічали цілу гаму птахів. Ми знаходили гнізда з малими пуцьвірінками. Ми заглядали туди доволі часто і спостерігали, як вони виростають. До школи забирали з собою накладанці, частину лишали пуцьвірінкам. Зими не рідко були достатньо морозними, з великою кількістю снігу (як для наших дитячих ніг). В лісі чи на колгоспних полях, поруч яких ми проходили, ми зустрічали серни, які паслися, заяців, бувало, і кабанів. Якщо кабани були близько дороги, ми вдавалися до різноманітних штучок, щоб їх наполохати, а щоб бути в безпеці, ми залазили на дерева.

Коли озеро добряче замерзло, тоді ми ходили самою серединою. Було наполовину коротше. Деякі місця на озері мали «відпарини», лід був там слабший і можна було втопитися. Одного разу тато кіньми, запряженими до саней, в’їхав у таке місце, на щастя «відпарина» не була велика і коні, трощачи копитами лід, врешті-решт вискочили разом з саньми. Коні врятували нашого батька.

На озері для дітей було багато «атракціонів». Одним з них була зустріч з рибалками, які неводами ловили рибу. Вирубували великі ополонки – 2х2 метри. Ополонок було декілька. У них вони запускали невід і діставали різну рибу. Це було настільки цікаво, що ми забували про увесь Божий світ, навіть холоду не відчували. За те, що ми дотримували рибалкам товариства, вони нам завжди давали декілька риб.

Коли уже теплішало, лід на берегах озера починав слабшати, а через певний час його там зовсім не було. Тоді нам доводилося знаходити таке місце, щоб можна було вийти з озера на землю. Ми були вродженими траперами.

Траплялися морозні зими. Озера були сковані льодом, а снігу довго не було. Крізь озеро, навпростець, ми ходили до школи. За такої погоди це було особливо цікаво, оскільки лід на озері Гарш був прозорий наче скляний лист. Ми тоді лягали на нього і мали чудову нагоду спостерігати життя у воді на глибині 3-4 метрів. Ми бачили рослини та різні риби, які плавали, жили у своїй водяній і казковій батьківщині, яку розділяв від нас лист льоду.

Одного раннього зимового ранку ми в нашій колонії опинилися в стані тривоги. Тато прийшов з інформацією, що в нашій стодолі є вовки. Виявилося, що їх два. З поля притягнули дохле теля і в затишку стодоли влаштували собі вовчий сніданок. Тато озброїв себе якимось знаряддям, щоб вовків вигнати, а можливо й захистити себе. Нічого не треба було робити: коли тварини почули, що на господарстві почався рух, тоді вони так нехотя, повільним ходом перемістилися до недалекого лісу. І слід по вовках пропав.

Початкова школа

Коли мені було 7-8 років на уроці польської мови, який вів пан Піщатовскі, вчитель запитав мене, що пасеться на луці (то мабуть було в букварі). Я відповів, що на луці пасеться «теля» [замість польською «цєляк»]. Я ще не раз попадав в подібну біду. На запитання, що росте в лісі, я відповів, що в лісі ростуть «губи» [замість польською «ґжиби»; слово «губи» замість «гриби» вживали мешканці Кобильниці Волоської].

Загальноосвітній ліцей

В загальноосвітньому ліцеї в Ґіжицьку на уроках російської мови пані Міхнєвіч, коли приходила моя черга читати по-російськи, часто робила мені зауваження, що у мене «український акцент». Якогось разу я уже не стримався і сказав, що мушу такий мати, тому, що я українець. В інтернаті з колегами ми часом порушували польсько-українське питання. Скорше всього то не було щось табу. Як я згодом довідався, більшість молоді в інтернаті, то були діти українських сімей, які жили на околицях Ґіжицька.

Священиче покликання

Приблизно в 10 класі загальноосвітнього ліцею я почав думати про священиче покликання. В Ґіжицьку майже увесь час в костелі св. Брунона були молоді ієреї. Серед них був о. Бенедикт Пшерацкі. Це його заслуга, що з Ґіжицька було в той час декілька покликань [з-посеред учнів з інтернату].

На весіллі мого стрика Семена Крика в Хшанові я відзнімав світлини. Мав тоді нагоду спостерігати за людьми, яких відзнімав. Серед них був також о. Мітрат. Можливо те, що священик з трудом пересувавя, поставило крапку над «і» в справі мого священичого покликання... В голову прийшла тоді така думка: Який Ти, Ісусе Христе, у цьому ієреї старий та слабий! Я Тобі потрібний, я тільки починаю доросле життя, я Тобі допоможу. І я подався до семінарії. Таким чином мій священичий шлях почався в Хшанові біля о. Мітрата. Нікому про це не говорив і ніде про це не писав... Коли згадується Хшаново, вважаю, що я повинен про це написати, бо там визріло моє священство.

Духовна семінарія – Ольштин

Коли я вже був в останньому класі, матуральному, просили вказати, де саме ми будемо продовжувати навчання. Я вказав – так, щоб відстали, Офіцерську школу зв’язку в Зґєжу. Багатьох хлопців подалися до різноманітних офіцерських шкіл. Припускаю, що коли б я офіційно проголосив, що іду до духовної семінарії – мав би багато клопоту і матури міг би не скласти. Коли у цій школі робили медогляд, я симулював проблеми з очима, що не бачу всіх літер, і після певного часу отримав повідомлення, що, на жаль, з огляду на стан здоров’я не кваліфікуюся на студента офіцерської школи.

Від пароха в Позезджу (від о. Чеслава Ейсмонта) я отримав адресу Духовної Семінарії «Госянум» в Ольштині. Я написав заяву і був зарахований до ґрона питомців. В групі було нас 25 і ми жили в будинку на вул. Коперника. Кожної неділі ходили до катедрального храму св. Якуба. В той час Літургії відправляли ще латинською мовою. Були прекрасні григоріанські співання. Була мала школа, яка кожного тижня готувала до григоріанської Св. Літургії чергові співи. Співав в цій школі наш питомець, царство йому небесне, о. Володимир Пирчак. Дуже гарно співав. Згодом був душпастиром в Доброму Місті та Пєнєнжні, а ще пізніше – в Кошалінському [воєводстві].

У Вищій Духовній Семінарії «Госянум» в Ольштині моє українське походження також не було таємницею, бо уже на початку першого семестру мені треба було подати метрику хрещення. Метрикальні книги у моїй парафії в Кобильниці Волоській пропали, батьки у пароха в Позезджу склали присягу, що я був хрещений та миропомазаний, там також було написано, що ми греко-католицького обряду.

Я ніколи не соромився свого українського походження. Отець Ректор семінарії (нині кардинал Генрик Ґульбіновіч) завжди заохочував мене, щоб я вчився і став сотрудником о. Мітрата Мирослава Ріпецького. Так воно й було. Три роки я жив в Хшанові, аж поки церковна влада не перенесла мене до Тжебятова.

В період 1965-67 я проходив військову службу в Бжеґу-на-Одері. На другому році служби, повертаючись з відпустки, я захопив з собою один із трьох томів роману Івана Ле «Богдан Хмельницький», книжку я тримав в шухляді шафки у вояцькій кімнаті. Вона була написана українською мовою. Ніхто з керіників, чи колег не робив з цього приводу ніяких проблем. Можливо не всі були спроможні визначити, якою мовою книжка написана – російською чи українською. Ознайомившись з долями інших людей маю зізнатися, тепер, коли пройшли роки, що в житті я часто попадав у «добірне товариство», товариство людей світлих та культурних.

УБ – Венгожево

Хочу також продемонструвати Шановним Читачам, яким чином служба безпеки вербувала своїх майбутніх співробітників чи агентів.

В той час я був мабуть на старті 9 класу загальноосвітнього ліцею в Ґіжицьку. Кшиштоф Імперовіч, колега з Пєчарок, якогось разу, після виїзної пори з інтернату додому, привіз інформацію, що його парох з Позезджа, о. Чеслав Ейсмонт, має серйозні проблеми, спричинені діями коменданта міліції в Позезджу. Утрьох (приєднався ще колега зі Спиткова) ми вирішили написати цьому комендантові міліції лист-анонімку на захист пароха. Вирішили, що писати буду я. Ну, знаєте, цей лист, на жаль, вміщав багато нецензурних слів. Звісно, це не спричинило ніякого явного наслідку. Ми думали, що вони прочитали і викинули в смітник. А ні...

В роках 1964-65 я мав три зустрічі з поручником Маліцкім, який приїжджав на автомобілі «Варшава» з такими великими літерами „MO” [міліція обивательска; громадська міліція] на обидвох сторонах. Нас там, на тій колонії, де ми жили, на тому відлюдді, як ми говорили, було всього кілька родин. Чужих людей, окрім робітників колгоспу, мало коли стрічали. І ось тут з’являється міліційний автомобіль та міліціонер в цивільному – сенсація! Сказав, що шукає мене і хоче зі мною переговорити. В той час я уже був зарахований до ґрона питомців Вармінської Духовної Семінарії «Госянум» в Ольштині. Мені про це повідомили поштою десь під кінець липня. З цього випливає, що громадяни Польщі мали тоді добрих «ангелів хоронителів», які уважно прочитували їхню кореспонденцію...

На першу зустріч, щоб мати інструмент для тиску на мене, він привіз із собою нашого анонімного листа і мою матуральну роботу з польської мови. Сказав, що на думку знавців-графологів цей анонім був написаний мною. Не було смислу заперечувати. Я сказав, що це була група молоді, а я лише написав. Тоді, сказав, доведеться за це відповідати, можу бути покараний, а можливо навіть заберуть мене у тюрму за образу народної влади. Я відповів – тоді піду! Ще сказав, що в той час я ще не був дорослим і думаю, що справа мала б підлягати задавненню, оскільки пройшло декілька років з того часу. Розмова була довгою. Урешті-решт він сказав, що я можу цього уникнути, якщо в майбутньому буду з ним зустрічатися. Я нічого не відповів, а для того щоб відстав від мене я сказав лише, що подумаю.

Було від нього також прохання, щоб нікому про це не говорити. Це була постійна тактика в їхній поведінці. В семінарії я розповів про все віце-ректору – о. Проф. Юліану Войтковському. Вислухавши мене, він доручив, щоб я доніс це до відома ректора – єпископа Яна Облонка. Результат розмови був таким: якщо цей «убек» знов прийде, то нехай навідається до ректора, який його про все проінформує.

Під час великодніх канікул знову приїхав. Я йому сказав, що попри його прохання, я про все розповів віце-ректору і ректору. Ректор попросив передати, що якщо матимете бажання довідатися чого-небудь про костельні чи семінарійні справи, то ректор готовий дати вичерпні відповіді. Став мене переконувати, що ми, питомці, добре знаємо один одного, а оскільки в майбутньому будемо парохами, то такі інформації народній владі стануть у пригоді (його цікавила характеристика питомців, настрої серед них, тематика їхніх розмов і, загалом, чим живе семінарія). Була підозра, що деякі студенти були завербовані ще до вступу в семінарію. Вони, як правило, через рік-два покидали навчання. У кінцевому підсумку я відмовився передавати будь-які інформації, тому, як я йому сказав, що в протилежному випадку це було б непорядно по відношенню до начальства і колег. «Чи ми могли б коли-небудь ще зустрітися?» – запитав. Я сказав, що ні. Я був переконаний, що це була наша остання зустріч.

І все ж, після першого курсу під кінець вакацій – десь в половині серпня, він знову приїхав (це уже втретє). Нічого з того не вийшло. Розмова не мала для нього жодного результату. Сказав: «Не бажаєте косити збіжжя у батьків, то буде будете косили в пеґеері [в колгоспі]». Я пожартував, хоча в цей момент мені не дуже до жартів було: «Тут, чи там, і так все для Народної Польщі». Прощаючись сказав, що «зустрінемося біля Одера». Два тижні пізніше брат Іван привіз карту покликання до війська, і там було написане: «Бжеґ-на-Одері».

Справа прояснилася. Підготували три місця, куди відправляли питомців: Бжеґ (близько 100 питомців), Бартошиці (250) і Щецін Под’юхи, також близько 100 осіб. Переді мною були 2 роки армії і 5 років семінарії. Тоді здавалося, що це так довго, як вічність. В семінарії на початку першого курсу, після реколекцій, у нас були облечини. Кожен з нас дуже це переживав і радів тим.

Кілька тижнів пізніше були інші облечини, на цей раз нас облекли в однострої війська польського. Ми мали настільки жахливий вигляд, що один одного не упізнавав. З Ольштина нас було там трьох. Це була інша реальність. Страшна і диявольська, яка продовжувалася два роки (1965-67). Про це можна написати окрему сторінку мого життя. Можливо колись...

Убеки черговий раз мене навістили 1983 року, тоді у Вроцлаві чекали прибуття папи. Польща перебувала в умовах вєнного стану і вони неначебто побоювалися, що греко-католики можуть вчинити якісь провокації. Я їм сказав, що українцями є не лише греко-католики, що серед українців є православні, члени партії та невіруючі, і що навіть поляки, які родом зі Львова, дуже добре знають українську мову.

Українське ґетто

Під час багатолітньої священичої служби (від 1971 р.) я ніколи не мав особливих проблем з приводу мого українського походження. Стверджую це з неприхованою радістю. В своєму житті я зустрів багато гарних поляків, також таких чудових, як отець кардинал Генрик Ґульбінович. Я жив у Польщі і не мав відчуття, що перебуваю в українському ґетто, що, на жаль, стало нормою для деяких українців з операції «В». Багатьох українців тоді, а навіть сьогодні, у вільній Польщі, приховувало і приховує своє походження. Мені відомо про випадки, що люди не зізнавалися у своїй національності навіть під час перепису населення. Це означає, що їхня «українськість» обмежена до чотирьох домашніх стін, а поза ними вони були, чи є, або поляками, або людьми невідомого походження.

Кращі будинки

Після переселення на, як кажуть, «відздобуті території», багатьох наших людей жило з думкою, що скоро вони повернуться до своїх сіл. Коли надія померла, для багатьох переселенців справою номер один стала освіта їхніх дітей, адже до війни таких можливостей не було. Бачили у цьому шанс на забезпечення їм кращого, більш гідного буття у новому складному світі, світі, який їм довелося пізнавати з нуля. Цікаво, що під час душпастирських відвідин я часто чув від вірних, що до переселення життя було складніше і важче, проте люди були більш щасливі. Тому теза деяких політиків, які нас переконують, що ми «отримали кращі будинки», а отже мали б радіти, що нас переселили, несерйозна, і така, що нас кривдить.

Два чудеса

Ніхто навіть гадки не мав, що Совєтський Союз закінчить існування у видній перспективі. Водночас панувало переконання, що поки існує СССР, не можна мати навіть найменшої надії на відродження вільної України. Тому, можна сказати, ми були свідками двох чудес: розвалу СССР і відздобуття Україною самостійності. На схилі 1980-их та на початку 1990-их життя піднесло українцям (і не лише їм) безліч радості та ейфорії. Це був чудовий період в житті нашого народу, період, який став символічним завершенням багатостолітніх змагань українців за вільну хату, за особисту свободу та свободу батьківщини. Це були хвилини схожі – хоч далеко не такі ж, які переживали німці, коли падала берлінська стіна.

Історія доказала, що українці і поляки у своїх вільних батьківщинах повинні найбільше плекати взаємну дружбу, адже справді так було, що коли падала Україна, в скорому часі припиняла існування й Польща. Дай Боже мудрості, щоб не тільки окремі люди, але тисячі, сотні тисяч людей в наших батьківщинах зрозуміли цю очевидність і використовували усвідомлення цього в щоденному житті. Особливо рекомендую це політикам в обидвох країнах. Бог послуговується людьми. Гадаю, що в даному випадку (мова про два чудеса) він найбільше послужився Іваном Павло ІІ та президентом США Рональдом Рейганом.

Що було важливе і найбільш важливе?

Найважливішою подією мого життя вважаю усю мою послугу ієрея серед вірних. Це були 30 років складної і важкої, проте приємної і возлюбленої служби для Ісуса серед мого улюбленого українського народу.

Після 1947року українці вижили в Польщі значною мірою завдяки присутності нашої Церкви, жертвенності священиків, які у багатьої випадках готові були віддати життя, захищаючи цінності, без яких світ мусить бути гіршим. Солідна довоєнна школа! А втім, не бракувало також охочих, які готові були іти їхніми слідами.

Папа Іван Павло ІІ в філадельфійському катедральному храмі сказав, що коли нема Батьківщини, Церква стає духовною Батьківщиною. Для мене було очевидним, що наша Церква в Польщі, хоча формально вона й не існувала протягом цілих десятиліть, була для наших вірних такою духовною Батьківщиною.

З усіх своїх подорожей найбільш мило згадую паломництво до Святої Землі. Після такої виправи людина стає іншим християнином! Ті місця оселяються в нашій свідомості. Відбувається вреальнення Євангелії, не тільки читаєш, чи слухаєш, але ти це все бачиш, воно існує на землі і починає інакше жити в наших серцях. Якби це в моїй силі, то я спричинивби, щоб всі, хто любить подорожувати, поїхали туди. Дуже багато завдячую цій подорожі до Святої Землі.

На пенсії

Якщо вийду колись на пенсію, то, маю такий план, щоб останні роки життя провести в Перемишлі, в місті для якого у мене багато симпатії. А коли Бог відкличе мене з цього світу, хочу, щоб моє тіло спочило в Кобильниці Волоській. Як писав св. Павло: тут почав я свій земний маршрут і, якщо буде на те воля Божа, тут я його прагну завершити.

PS. Ці спогади – свідчення про ті роки, бачені очима дитини, доростаючого підлітка, студента, вояка, ієрея і єпископа. Так воно записалося в моїй пам’яті.

Прошу також вас дати своє свідчення. З певністю це будуть цікаві спогади і вони залишаться, як пам’ятка про тамті роки, наступним поколінням. Фундація «Живі долі» з певністю охоче поставить їх на своїх інтернет-сторінках.

Петро Крик, 2010 р. Переклав українською мовою Роман Крик





[ Zamknij okno. ]



Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2010