Mielnik Anna z domu Żurat, córka Michała i Marii z domu Hryćko
Mельник Анна з дому Журат, дочка Михайла та Марії з дому Грицько
1928-01-20
Мокре, ґміна Щавне, повіт Сянік, воєводство львівське.
Wspomnienia
СОН КОМАНЧАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: МОКРЕ

Богдан Гук


РЕПОРТАЖ З XIX СВЯТА (УКРАЇНСЬКОЇ) КУЛЬТУРИ НАД ОСЛАВОЮ


Мокре, найімовірніше, не було частиною території Команчанської республіки 1918–1919 рр. Голова Повітової української національної ради, висліцький парох о. Пантелеймон Шпилька у спогадах під назвою «Визвольні змагання Східної Лемківщини в 1918 р.» (1967 р.) не згадує про це село. Отож, територія цієї «держави», феноменальної екстериторіальної експозитури Західно-Української Народної Республіки, у своєму прямуванні на Сянік застряла недалеко за Щавним.

Може, перешкодою стала т.зв. «Копальня», не менш екстериторіальний присілок Мокрого, розташований від сторони Щавного і заселений жменькою польських робітників-нафтовиків. За ним, не то межуючи, не то відокремлюючись, знаходилося заселене українцями Мокре. Сполучною ланкою між двома селами була цісарська залізниця.
Своїм положенням прямо перегукувався з Копальнею (а не з селом) будинок залізничної станції стратегічного значення. Старим русинам з Мокрого станція була ні до чого. Їм важко було заплатити маслом і яйцем за квиток на проїзд «штрекою». Вигідніше – примоститися на дерев’яному возі та через Пораж податися на Загір’я або через Небещани на Сянік. Звичайно ж, якщо дозволяв на це стан міжнаціональних відносини з мешканцями цих польських сіл, а по-різному бувало.

Військово-стратегічне значення «штреки» оцінили натомість творці тієї «республіки», що почалася 1918 р. у Вислоці, а закінчилася 1919 р. у Команчі. Вона тяжіла до цього села не тому, що команчани ревно її підтримали, але тому, що ним пролягала залізниця. І все ж вона не помогла, бо Мокре чомусь так і не відправило своєї делеґації на славне віче 14 листопада 1918 р. у Вислоці-Великому. Імовірно, щось-таки і є – якась географічна межа культурного тяжіння?.. – між Мокрим та наступним селом від південної сторони, Щавним, тому що саме там донині пролягає кордон між ґмінами Команча та Загір’я. Щавне належить до Команчанської, а Мокре до Загірської ґміни.


Соціологія самозбереження

Сьогодні, коли в Мокрому 7–8 серпня проходить ХІХ Свято культури над Ославою, село небагато успадкувало від часів після І Світової війни та повоєнної польської держави. І також – немало. Порівняймо демографію та її національні й віросповідні тлумачення. За переписом населення 1921 р. тут у 86 хатах проживало 564 мешканців, з-поміж яких 532 були українцями, 11 – поляками, а 21 – жидами. Соціальні чи економічні процеси не були надто жваві, але 1939 р. українців нараховувано 650, жидів – 15. Жиди були знищені гітлерівцями в перші роки війни, а по ній якась сотня українців була депортована до Української РСР. 1947 р. 473 чоловік держава депортувала на західні землі Польщі. Таємницею місцевої соціології або військової статистики лишається те, чому вже після акції «Вісла» 1947 р. у селі залишилося жити не тільки «недовиселених» 109 українців, але й 70 поляків. Здається, що вже тоді десь 50 грекокатоликів перенесло метрики з церкви до костелу в Поражі, а з більше сотні вцілілих після 1947 р. немало зробить те ж саме. Такі були правила післяакційної соціології самозбереження.

Інші правила стосувалися тих, хто після 1956 р. вертався до Мокрого з польського понімецького Заходу. Скільки їх повернулося? Ще не знаю. У мій мокрянський рахунок видатків і прибутків слід врахувати також жертви з часу існування Закерзонського краю – не передбаченого польським загоном з Сянока і Загір’я у січні 1919 р. наслідку придушення Команчанської республіки. Як члени УПА, у боях загинули приблизно 5 мокрян. Загинув і дехто з-поміж тих, хто 1944 р. був узятий до Війська польського на антинімецький фронт. Скільки? Відразу телефоную до Марії Кирлейзи, але ця понад 80-річна мокрянка не може відразу задовольнити моєї статистичної цікавості.

Якщо на сьогодні в Мокрому офіційно зареєстровано 450 мешканців, з чого 120 – це римо-католики, то мав би я мати 330 українців, греко-католиків та православних. Отож до, скажімо, невиселеної сотні, треба додати не менше ста тих, хто повернувся й дав демографічне зростання принаймні на 100 чоловік.

На такому-то історико-статистичному полі Євген Могила, що прибув із Кальникова під Перемишлем, 1972 р. створив ансамбль пісні і танцю «Ослав’яни» (на сьогодні якраз ця назва, більше від залізниці чи від якоїсь провідної ідеї, сполучує Команчу знад річки Ославиці з Мокрим знад Ослави...).


Копальня

Неврахованою залишилася Копальня, передвоєнний присілок Мокрого, уже не так польський, як колись, 1939 р., коли там проживали майже всі з 25 мокрянських поляків. Копальня почалася з того, що у 80-ті рр. ХІХ ст. у Мокрому виникли перші нафтові криниці, з яких текла не вода, а нафта. Для добування цінної рідини прибули в село перші поляки (певно, десь із Ясла або Горлиць). У 30-ті рр. ХХ ст. Копальня незначно розбудувалася. І, якщо ми вже у сфері мокрянських неоднозначностей, то слід згадати, що власником цієї індустрії був тоді генерал Станіслав Шептицький, голова Спілки польських підприємців-нафтовиків, рідний брат греко-католицького митрополита Андрея Шептицького. Станіслава гнала вперед нафта, Андрея – віра.
Після війни нафти ставало менше й менше. Нині двигуном життя частини мешканців Копальні є... алкоголь. Це я знаю з власних спостережень, що підтверджуються також поглядами декого з мокрян. Однак не алкоголь викликає те, що корінним мешканцям Копальні важко інтеґруватися з селом. Звідти тільки один хлопець-поляк є членом «Ослав’ян». Для решти села тамтешні мешканці існують якось непомітно, не беруть участі в сільських зборах, сільській роботі та в розвитку української культури Мокрого. Мало їх приходило на Свято української культури над Ославою, як також мало і тоді, коли воно стало Святом культури над Ославою. Бо навіть без слова «українська» в назві воно українське (?). Що робити, але іншої традиційної культури, ніж українська, у Мокрому не було, нема і радше не буде. Тільки в Загір’ї або в Сяноці можна було – аж по війні! – створити фольклор на нефольклорному ґрунті, у шапках з-під... Кракова (я повторюю тут слова Єжи Гарасимовича, коли він у «Ґазеті краковскій» у 80-ті рр. критикував мокрян за полтавські шаровари; але якщо шаровари – це, може, націоналістичний ґаджет, то Мокре – це тільки культурне село).

Однак десь у 80-ті рр. ХХ ст. навіть Копальня перестала бути окремим польським присілком. Корінне Мокре посунулося кількома родинами на південь. Там, де нині є дорога до дому Біласів, колись була перерва між Копальнею та Мокрим. Тепер вона забудована. На Копальні, праворуч від цієї дороги, живе сім’я Марії Білас, голови Сяніцького відділу ОУП, також керівна постать в «Ослав’янах» Мажена Онишканич з родиною та десь 2 інші українські родини з дітьми-«ослав’янчатами».


Морохівниця

Неврахованою є поки що також Морохівниця, другий присілок – протилежність Копальні як за географією, так і за національним складом. Тут на 22 доми з десь 90 мешканцями припадає 1 польська хата та 3 мішані, українсько-польські.

До 1939 р. на Морохівниці жили жиди, крім цього, присілком можна було податися до села Завадки-Морохівської, доки в 1945–1946 р. до Завадки не почало навідуватися Військо польське. «Герої в рогативках» шукали упівців, але стріляли в дітей... Лиш один довгий ріг «рогативки» може затемнити духовний зір – а їх у кожній «рогативці» аж чотири!


Вони самі не знають?..

Увесь мій репортаж не пишеться лише з перспективи останнього Свята культури над Ославою, тобто 7–8 серпня 2010 р. Я трохи знав це село раніше, але ніколи не намагався його розуміти. Воно здавалося непривабливою, посадженою на річці купкою будинків. Усе, що між ними: нудним фольклором. До речі, подібно, як у польських «народних» ансамблів з Загір’я чи Сянока, мокрянський фольклор не закорінений у місцевій традиції. Засновник «Ослав’ян», Є. Могила, діяв згідно з нормою УСКТ: орієнтувався на загальноукраїнський фольклор, реґіональним мало бути лише місце проживання членів. Зрештою, це дозволяло позбутися того реґіоналізму, яким у випадку Мокрого могли бути його зв’язки з УПА – шароварна Полтавщина була тоді однозначно радянська й безпечна.

Цього року було по-іншому, зокрема, я зустрів багато цікавих співрозмовників. Один спостерігач запитав мене:

– А ти звернув увагу, як змінилася назва заходу? Колись було Свято української культури над Ославою, а нині слова «української» нема. От тобі! А ти йди спитайся в них, чи знають, коли і чому так сталося? Але я тобі скажу, що вони самі про це не знають...


Інтуїтивна гра Марії Білас

Цю жінку важко спонукати до хаотичних висловлювань, але моє питання її дивує. Швидко отямлюється.

– Перші заходи мали в назві слово «української», повна назва звучала як Свято української культури над Ославою. Не пам’ятаю, коли його знято, чому нема цього слова, – міркує й заразом починає шукати пояснення: – Як я почала діяти в ОУП, то зміна вже відбулася...

– Не бракує Вам цього слівця?

– Мені не бракує, кожен знає, що Свято культури над Ославою – це український захід. Щось дописувати тепер до цієї назви не бачу потреби, бо бачите, коли є фінансування з міністерства, то зміна назви на стару невідомо чи була б корисна. Кількість поляків на святі зростає, організаторам треба також їм віддати пошану – хай почують і польську пісню, може, дехто між ними – це перекинчик?..

– Як на мене, то й Ісаковича-Залеського не треба, щоб серед організаторів українських імпрез запрацювало самообмеження чи автоцензура...

– Що ж робити?... Оскільки ми не маємо спонсорських грошей, то не можемо організовувати цього заходу без грошей з міністерства. Доки міністерство згідне фінансувати наші заходи, то мусимо балансувати. Не хочемо впасти на коліна, але всіх і так не задовольнимо. Той, хто Вам звернув увагу на брак слова «української», не знає дійсності, у якій ми організовуємо це свято.

Марія Білас не причетна до деукраїнізації назви мокрянського заходу, та все ж її мислення є частиною сучасної інтуїтивної гри польського громадянина-українця з польською державою. Вона, як і інші організатори, знає (і «ті» в міністерстві теж знають...), що українськість Мокрого не зводиться до кількох літер на заяві до міністерства, і що цьогорічні 11 тис. злотих призначені запрацювати в усіх контекстах, які створює не лише Свято культури над Ославою, але все українське село.
Справа в тому, що Мокре набагато більше, ніж те, яке бачить людське око. У його минулому є невеликий період, який псує настрій багатьом людям. Однак чи М. Білас винувата в тому, що колись у Мокре приходила УПА? Може бути й гірше: у мене був знайомий, який мріяв поставити пам’ятник Бандері. У Мокрому. На своєму подвір’ї. Після цього доносу в міністерство і Мокре шляк трафить? Може і трафить, але тепер друга частина інформації: батька цієї людини вояки Польського війська били не один раз, хоч ніде не мав написане, що він українець. От була наука абетки! Завдяки абетці з кривавими літерами нині М. Білас вміє читати як написане, так і ненаписане в Конституції ІІІ Речі Посполитої. І тому, хоч не вона забирала з назви заходу формулу «української культури», то вона знає: є таке «мале щось», яке підказує їй сумніватися, чи слід це слово туди повертати, чи ні.


Синдром ІІ Речі Посполитої

Різні явища й процеси в Мокрому становлять продовження світу ІІ Речі Посполитої. Вони можуть бути вписані в незмінну структуру села, можуть мати «епізодичний» характер.

– Підійшла до мене пані з якоїсь фундації. Ще не отримавши відповіді на свої питання, вона була переповнена критичними емоціями, – каже Ярослав Машлюх, керівник «Ослав’ян» і співорганізатор свята культури. – Вона принципово не погоджувалася з тим, що в Польщі, на заході, фінансованому польським міністерством, українські літери на афіші були більші та знаходилися вище від польських, менших. Скритикувала й те, що ведучі говорили зі сцени українською мовою, бо мали б говорити польською.

– Жінка-лицар з кресової станиці, шлюбна жінка отця Тадеуша... – іронізував я, бо ситуація показувала, що українці в Польщі не функціонують нормально.

– Попередила мене, що подасть протест проти наших «практик» у міністерство.
Символічні практики

Мокре є несподіванкою, яку влада 1947 та 1972 рр. зуміла втримати в чорній скрині. У цей період кожної неділі групка вірних майже потайки висмикувалася їхати на греко-католицьке богослужіння до Команчі. Друга групка подавалася на православну Службу Божу до Морохова. Мокряни східної віри жили тоді досить екстериторіально.
Цікаві символічні процеси мали місце також у селі. Єдиний офіційний будинок, залізнична станція, перестав бути єдиним. Посередині Мокрого виросла школа, крамниця та пожежний будинок. У 90-ті рр. ХХ ст., коли село взагалі викинуло над собою культурний український прапор, розбудований пожежний будинок перетворився на світлицю «Ослав’ян», став класичним мокрянським Народним домом, відомим з часів «Просвіти».

Найбільше у знаковій сфері сталося 1992 р.: у центрі, при головній дорозі, була збудована греко-католицька церква. Це був першого ранґу символічний знак того, що село має віросповідно східний характер (якщо на храмі нема московської цибулі, то ніяке око не розбере: православний чи греко-католицький). Архітектурною красою вона бездоганна, і що б не казати, але римо-католицький костел у такій формі, з таким дахом, з такими стінами ніколи не перестане лякати та показувати, що він має невіросповідний характер: це інтервенція національних сил швидкого реаґування.
Якою була соціологічна реакція мокрян на появу греко-католицької парафії? Як і все після акції «Вісла» – була збудована запізно. Після 1944 р. непереселені грекокатолики швидше стали римо-католиками від тих, хто вернувся з Західних земель. Отож церковне будівництво відбулося типово за формулою, від якої не втекти: краще пізно, ніж ніколи, ніж якби цілком мало б цієї церкви не бути. У цій формулі скривається щось на кшталт «ще не вмерла Україна», це трагічний оптимізм, кінець близько, але ще його не видно.

Будівництво церкви додало Мокрому історії. Село не надбало років, і так датується хтозна чи не XV ст., але за рахунок перенесеного сюди іконостасу з 1900 р. церкви у Стібенку під Перемишлем збільшило своє історичне багатство. Іншим прикладом такої привнесеної історії є могила вояків УПА на свіжому цвинтарі. Похоронені тут не полягли в Мокрому, а під Хоценем. Похоронені вони були спершу в Луковому, а в 1996 р., викопані з безіменної могили під луківською церквою, перепохоронені в селі над Ославою.

Цвинтар, положений над селом на горі Ями, – наступний мокрянський інформатор. Формально закріплений за греко-католицькою парафією. Там 20 могил. На 11 надгробниках – написи латинкою, а на 9 – кирилицею. Я навмисне пишу «латинкою», а не польськомовні, тому що польська мова на цвинтарі пояснює не все. Як сказав парох, о. Ярослав Вєнц, серед 11 написів є також, так би мовити, українські, тому що деякі з померлих були українцями (задля повноти цвинтарного рахунку треба додати, що православні мокряни хороняться на цвинтарі в Морохові).
Повторення Кресів?

В українській оптиці історію Мокрого чи не найкраще зрозуміти як продовження класичної кресової історії. Депортаціями та вдаваною боротьбою з УПА, яка реально була етнічною чисткою, не вдалося спольщити цього села. Кресова історія так чи інакше мусить тривати, бо в Польщі поки що ніхто не видумав, як полякам та українцям утекти з Кресів. Отож, маємо заселене українцями село у складі польської держави. Воно зазнає впливу її культурно-соціально-адміністративної системи, яка є системою кресовою, бо стосується українців. Його мешканці мають, могло б здаватися, громадянські права. Двозначним є, однак, право на окремішність, на різницю, на виділення. Відмінність завжди комусь заважає. Будь вона національна, будь вона сексуальна?..

Кресовий рімейк я розумію як поступове витіснення різниці та встановлення гомогенності. У Мокрому видно свідоме конструювання «польськості». Його видно, тому що це село – українське і все, що відрізняється від традиції, видно голим оком. Українці чують зростання польськості. У 1972–1992 рр., недавно, зростала українськість. Це був час між створенням «Ослав’ян» та завершенням будівництва греко-католицької церкви. Однак 1997 р. у відповідь на цей процес село відвідав римо-католицький архієпископ Юзеф Міхалик з Перемишля. А потім у Мокрому сталося немовби римо-католицьке чудо – колишню школу, потім бібліотеку (от такий собі задрипаний придорожній будиночок) ґміна Загір’я за гріш продала під костел. Уже наступного року в Мокрому – уперше від створення світу – відслужили римо-католицьку Службу Божу.

«Чудо» не хотіло надавати перевагу жодному українському віросповіданню, отож цього самого року повторилося в сусідньому православному Морохові: колишня крамниця почала означувати польський римо-католицький простір. Таким чином архієпископ Міхалик завершив символічне означення завойованої після ІІ Світової війни території, започатковане владикою Іґнацієм Токарчуком у 70–80-х рр. ХХ ст. Токарчукове масове будівництво костелів було як спротивом комунізму, так і укріплюванням свіжоколонізованих земель, призначених акцією «Вісла» до прямої злуки з польським державно-костельним організмом. Аж дивно, що ксенофобський Токарчук не побачив загрози явної офіціальної українізації Мокрого чи Морохова – після нього Міхаликові довелося чинити відчайдушні кроки («rzut na taśmę»...), без яких у цьому селі римо-католицизм міг не мати поважніших перспектив. Тим більше, що між українцями православними та грекокатоликами в цьому реґіоні було мало міжвіросповідної напруги. Дуже мирним було та є їхнє ставлення до поляків з Копальні, яких незмінно називають «добрими людьми». Цього миру владиці було надто.


Між українською Сциллою та польським... костелом

Ніхто не доведе, що поява римо-католицьких філій парафії в Поражі у двох українських селах над Ославою не служить спасінню душ людських, але ніхто також не докаже, що костел у Мокрому чи Морохові – це не класична «kresowa stanica» чи «kresowa placówka».

Наслідки не забарилися. Наслідки були, хоч і дивно, ще до будівництва станиць. От мокрянський костельний, українець і грекокатолик, став римо-католиком. Могло б здаватися, що мала б існувати можливість бути римо-католиком та заразом українцем. Як не дивно, але українця-римо-католика в усій Польщі я не знаю жодного.
Мокрянський костельний не зміг вибрати цього варіанту для себе, бо цей варіант якимись силами сформувався як недопустимий, але застосував свідомо або несвідомо якийсь варіант щодо своїх дітей. Вони ходять на українську мову та беруть участь у культурі свого села. Здається, що в Мокрому можна приватно відкинути українство, але всетаки статус української культури тут такий високий, що дітям відмовляти в ній – єдиній, яка не транслюється з супутникового телебачення – не слід.
Жінка з немалим досвідом і мудрістю каже мені, що ті мокряни, хто переніс метрики до Поража, упали на коліна... А що робить той, хто, будучи з українського роду, дає дитині ім’я Войтек? Практикує просте підлабузництво. Боїться.

Чи римо-католицькі служіння в Мокрому – це початок кінця? Так, зокрема, якщо Мокре далі буде спиратися на фольклорі та не залучить у свій актив високих культурних зразків. Інакше кажучи, кожне фольклорне Свято культури над Ославою – це крок назад, який лише здається кроком уперед. Мокрянське Об’єднання українців у Польщі далі є Українським суспільно-культурним товариством. Народницька фольклорність дозволяє ідентифікувати ОУП як незмінне УСКТ. У такому разі художній керівник «Ослав’ян» Ярослав Машлюх мав би бути Євгеном Могилою?..


Театральна модернізація?

Задумуючись над символічним значенням Машлюхового одягу, коли він 7–8 серпня виконував роль ведучого Свята культури над Ославою, я дійшов до висновку, що перспектива модернізації Мокрого не є близькою. Адже він мав на собі народний одяг батька роду, такого традиціоналістичного патріарха. Його партнерка, Ксеня Онишканич, одягнулася в міську сукенку. Це мало б значити, що не жінка є берегинею, яку на фотографіях зперед 1947 р. я привик бачити закутану у вишиванки, а чоловік, якого на фотографіях я привик бачити в чорному одязі робітника, навіть біла сорочка не все була вишиваною.

Однак Машлюх, найімовірніше, має також своє модерне обличчя, яке формується за рахунок співпраці з театром Товариства відновлення і співіснування культур «Салаш» із Цешина. На сьогодні це чи не єдина нефольклорна ініціатива, у якій бере участь не тільки він, але й невелика група членів його ансамблю (чим, зрештою, не всі діячі в Мокрому щиро захоплені...). Небезпека є тут така, що і під час відкритого читання тексту п’єси «Команчанська республіка» він заново виступив у ролі канонічного патріарха. Цим разом зіграв роль президента Команчанської республіки, о. Пантелеймона Шпильки. А в мене складається така думка, що між священичими ризами та гунькою бойківського ґазди різниці нема, бо це – лаштунки українського сільського консерватизму. А якщо Мокре не візьме на себе, наприклад, при нагоді співпраці з цешинським театром, справді сучасних лаштунків, то патріарх залишиться без сім’ї.

Освоївши театр, можна б провідним мокрянам звернутися до малярства. У їхньому селі, зрештою, творить Мирослав Гаврилець. У тиші. Не намагається чимскоріше продати своїх художніх читань українського світу на ринку в Сяноці чи Ліську. Не потрібні йому такі дотації, хоч польське Міністерство культури і національної спадщини мало б нагородити його за психологічний настрій, вписаний в картини. Здається мені, що таким міністерством міг би бути гурток ОУП у Мокрому, а полем для виставки – серпневий захід. Відтак ОУП мало б постаратися за дотацію на видання його авторського альбому з добрим критичним текстом про постать, яка здатна показати краєвид культури знад Ослави за допомогою неймовірних барв. Я ходив невеликою ґалереєю в домі Гаврильця та бажав собі тільки одного: щоб він, критично відкинувши у своєму малярстві народну ікону, малював далі й опускався все глибше в те, що снує вечірніми тінями по житті українців Мокрого, Морохова чи Команчі.
Особливий стан свідомості

– Що творилося у психіці єґомосців та ґаздів з Вислока, Команчі чи Микова, коли вони вирішили створити державу в селі?.. – питався в слухачів Б. Слупчинський у неділю в театральній клуні Центру театру культур у Морохові, де актори з Цешина та Мокрого уперше вголос читали перші слова майбутньої п’єси про Команчанську республіку. На це питання нехай театр дасть невдовзі якнайкращу мистецьку відповідь, тому що вона для Мокрого важлива. Звичайно, що самі мокряни такої ідеї не поставили б на сцені, бо не мають для неї належної критичної дистанції. Зрештою, відразу мало б місце чудове «розмноження пань з фундації» – і мокряни стали б українськими націоналістами, бандерівцями, різунами. А тоді міністерство інтуїтивно могло б не дати грошей на «м’який український націоналізм» – пісню.

У Слупчинського інтуїція бездоганна. Він відразу відійшов від фольклору: почерпнув з небуденної історії, з республіканства грекокатолицького священства та мешканців команчанської «королівщини», яка під сонцем конституції Австро-Угорщини видала з себе тип ґазди-самостійника. Якраз це і є альтернативою для фольклорної монотонії, яка в черговий раз протягом 18 років криво посміхається зі сцени.
Я спитав у Марії Білас, як довго Свято над Ославою буде проходити за танцювально-пісенним штампом.

– Ви це називаєте «штампом», а ми – формулою, яка перевірена майже 20 роками історії свята, вона має вірну публіку, – відповіла п. Марія. – Ми не раз намагалися збагатити наш захід: був театр, класична музика, майстеркласи іконопису, мистецькі виставки – не прижилися так, як пісня і танець. У нас багато стежок для виходу з ситуації «єдиної формули», але ми не хочемо перевертати нашої малої традиції догори ногами...

Мокре не вистоїть на церкві, «Ослав’янах», українській мові в школі, на Святі культури над Ославою. Усе це – такий чи інший фольклор, традиція народницького типу.

– Подивися на це село: тут у кожній другій хаті діти батьків, які не мають вищої освіти, вчаться гри на інструментах або співу – це художня спадщина «Ослав’ян». За піднесення усього села цей ансамбль мав би отримати багато нагород від уряду Польщі, а не нужденні 10 тис. на рік та підозри всіх і вся, – каже Мирослава Кавецька, уродженка цього села, викладач у Люблинському католицькому університеті. –

Село має велику амбіцію показати себе, старші та їхні діти давно зрозуміли, що культурна активність дуже виплачується, і нині наче просять по установах, міністерствах про одне: ще більше культури для наших дітей.

Недалека перспектива вичерпання Мокрого, після ще кількох «Свят культури над Ославою» є для мене очевидною. І не тому, що з назви зникло слово «українська». Це слово монотонне і значить одне: «селянська». А якщо діти й молодь справді, як запевняє Кавецька, прагнуть культури, то не тієї, що черпає лише з фольклору. Мокре стоїть перед питанням модернізації, його українськість осучасниться або її не стане.


Яка культура села з-над Ослави?

Закінчується міркуваннями про культуру, але чи я, бува, не чіпляюся й не антагонізую? Такого стану моєї авторської свідомості й такої соціотехніки, вписаної в цей текст, нема. Усе ж я знаю, що коли представники влади зі сцени мокрянського свята не бажають вимовляти слова «українці», «українська», а кажуть «тутешні мешканці», «та культура» чи «та мова», то маємо справу з відсутністю згоди на українство. Є згода тільки на права громадянства, яке є польським. Нема згоди навіть на статус меншини, бо меншина є українська. А як є українська, то не є так уже цілком меншина, це є меншина з тенденцією до переваги. Далі: польський громадянин не може бути громадянином-українцем. А римо-католик не може бути українцем. Я сумніваюся, чи навіть якби такий авторитет, як митрополит Андрей нині написав свого славнозвісного листа з початку ХХ ст. до римо-католицьких українців у Мокрому, то чи цей лист не пропав би в націоналістичному контексті мокрянського плацдарму? Хто прочитав би його в мокрянському костьолі?


На закінчення цього тексту – коментар з порталу «gmina-zagorz.pl», що з’явився відразу після розміщення на ньому інформації про мокрянський захід: (...) Może Burmistrz Miasta i Gminy Zagórz (...) przeczyta i przemyśli. Może zainicjuje odbudowę klasztoru w Zagórzu. zamiast jak MSW wspomagać tych. co zawsze nam nóż w plecy wbijali. Niech święto kultury nad Osławą organizują za własne pieniądze i cieszą się, że Polska pozwoliła im, wielokrotnym zdrajcom, w swoich granicach pozostać
(http://gmina-zagorz.pl/xix-edycja-swieta-kultury-nad-oslawa.html#comment-56).



[ Zamknij okno. ]



Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2010