28 osób, tzw. „łacinników” (katolików obrządku łacińskiego), pracowało u miejscowego dziedzica; 12 rodzin wyjechało jeszcze przed 1947 rokiem. Pozostali stanowili rodziny mieszane i z tego względu w 1947 r. uniknęli deportacji.

Normalnie.

Kryty blachą drewniany dom razem ze stajnią, drewniana stodoła, wozownia i szopa na drewno kryte były słomą. 4 ha ziemi, w tym ogród i sad.

Tatuś, mama, siostra z córką wrócili 01.XI.1960 roku do Hrebennego. Druga siostra wyjechała do Przemyśla.

2-3 ikony oraz modlitewnik.

Maszyna do szycia, skrzynia z odzieżą, sprzęt gospodarski.

Nieodzowne rzeczy, takie jak odzież i naczynia kuchenne.

Ja nie posiadałem jeszcze żadnych dokumentów, oprócz świadectw szkolnych od I do VII klasy.

Instrumenty muzyczne, takie jak mandolina, skrzypce, akordeon.

Świadectwa szkolne.

Nie, ponieważ będą one własnością dzieci i wnuków. Mogę natomiast podarować dwie książki: "Historia Kobylnicy Ruskiej i Wołoskiej", wydana w Przemyślu w 2006 roku oraz "Hrebenne w czasie II wojny światowej", wydana w Przemyślu w 2010 roku.

Nie ja, a mój tata, Grzegorz Kozak oraz ówczesny proboszcz parafii Roman Bacza, oni ukryli i w ten sposób zachowali dla potomnych całe parafialne archiwum.

Trupel, gm. Jędrychowo, pow. Susz, woj. Olsztyn.

4 rodziny ukraińskie w jednym czworaku: 2 rodziny przywieziono z Ulucza w powiecie sanockim; 1 z Koniusz koło Przemyśla; 1 z Hrebennego, powiat Tomaszów Lubelski.

Sytuacja była przerażająca. Na dodatek ojca zabrano z transportu w Bełżcu do obozu w Jaworznie, z którego wyszedł na wolność 09.II.1948 roku. Męża siostry zaaresztowali przedstawiciele iławskiego UB dwa tygodnie po przyjeździe do Tremplina. WSR w Olsztynie jego i 15 innych mieszkańców Hrebennego skazuje na karę śmierci, którą zamieniono na dożywocie. Przebywał w wielu więzieniach. Umarł tuż po zwolnieniu w 1956 roku. Gdy ojciec wrócił z Jaworzna, przenieśliśmy się na pobliską kolonię Bonin.

Tak, ze strony gminy Jędrychowo, a nie sąsiadów-Polaków.

Od września 1957 r. w Szczecinie, dokąd po 10-letnim zesłaniu na Syberii razem z rodziną wrócił ks. Włodzimierz Borowiec, greckokatolicki duszpasterz.

W 1949 roku opuściłem dom rodzinny i rozpocząłem okres edukacji: w 1953 r. w Toruniu zakończyłem naukę w szkole średniej; w 1957 roku otrzymałem dyplom ukończenia studiów na Politechnice Gdańskiej i wtedy też znalazłem pierwszą pracę; w 1974 r. zakończyłem nauczanie w Wyższej Szkole Pedagogicznej w Szczecinie; w 1962 r. ożeniłem się z Katarzyną Fedyk, która pochodziła z Kobylnicy Wołoskiej, ona także ukończyła szczecińską Wyższą Szkołę Pedagogiczną; wychowała dwoje dzieci: córkę (muzyk, mieszka w Toronto) i syna (architekt, mieszka w Edmonton w Kanadzie).

Tak, były umieszczone w książce „Hrebenne w okresie II wojny światowej”.

Prywatnie w wiosce z partyzantami SKW (SKW – oddziały samoobrony ukraińskiej).

Bosonogie dzieciństwo i młodość, dorastanie w świecie tradycji, kultury i duchowości – tego zapomnieć i utracić nie można.

Od 1960 roku - stale.

Dlatego, że żyliśmy na własnej ukraińskiej ziemi i wydaje się niewyobrażalnym, aby dobrowolnie pozostawić wszystko to, co najcenniejsze w życiu.

Zachować życie, tożsamość i godność narodową.

Taka była wola wielkich świata tego, aby kontynuować politykę polonizacji wobec ludności ukraińskiej, która nie z własnej woli znalazła się w granicach II RP i budować jednonarodową Polską Republikę Ludową.

28 осіб т.зв. „латинників” - працівників панського двору, 12 з них ще до виселення опустили село, 16 осіб з того становили змішані польсько-українські сім’ї – вони залишилися і не були депортовані.

Нормальний.

4 га землі, в тому сад та город, хата дерев’яна крита бляхою разом зі стайнею, стодола дерев’яна крита соломою і возовня, шопа на дерево.

Так – 1 листопада 1960 р.: батько, мама, сестра з дочкою до Гребенного і друга сестра до Перемишля.

2-3 ікони, молитовник.

Кравецька машина, скриня з одягом, господарські знаряддя.

Необхідні речі, як одяг і кухонний посуд.

У мене не було ще жодних документів, окрім шкільних свідоцтв з І до VII класу.

Музичні інструменти, як мандоліна, скрипка і акордеон.

Шкільні свідоцтва.

Ні – бо вони становитимуть власність дітей і внуків. Зате можу дарувати книги-монографії: „Минуле і сьогодення Кобильниці Волоської і Руської”//Перемишль, 2006 р. та „Гребенне в Другій Світовій війні”// Перемишль, 2010 р.

Так – не я, а батько Григорій Козак і тодішній парох, о. Роман Бача зберегли цілий парафіяльний архів.

с. Тремплін, гміна Єндрихово, повіт Суш, воєводство Ольштин.

4 українські родини в одному чвораку: 2 родини з Улюча повіт Сянік; 1 родина з Конюши б/Перемишля; 1 родина з Гребенного, повіт Томашів Любельський.

Жалюгідну – батько арештований з транспорту в Белзцю і ув’язнений в таборі у Явожні до 9 лютого 1948 р.; сестри чоловік був арештований зараз після двох тижнів вже в Тремпліні ілавським УБ на очах сусідів-поляків, суджений ВРС Ольштин з групою 15-ти гребінчан на кару смерти, згодом помилуваний, карався по тюрмах до 1956 р. і коли вийшов на волю – помер. Коли батько повернув з Явожна, ми переселилися на поблизьку колонію Бонін.

Так, зі сторони ґміни Єндрихово, а не від сусідів-поляків.

Від вересня 1957 р. в Щеціні, де після 10-ти років заслання в Сибіру разом з родиною повернувся о. Володимир Боровець, греко-католицький душпастир.

У 1949 р. я залишив батьківський дім і пішов в школи: -у 1953 р. в Торуню – закінчив середню освіту; -у 1957 р. я закінчив Ґданську Політехніку і підняв працю; -у 1974 р. закінчив Вищу Педагогічну Школу у Щеціні; у 1962 р. одружився з Катериною Федик родом з Кобильниці Волоської, яка також закінчила Вищі педагогічні студії у Щеціні, виховала двоє дітей: дочку (музик, живе в Торонто) і сина (архітектор, живе в Едмонтон, Канада).

Так, вони будуть поміщені в книжці „Гребенне в Другій Світовій Війні”.

На приватному, сільському рівні з членами СКВ [самооборонний кущовий відділ] - так.

В СКВ так – чоловік сестри.

Босоноге дитинство і молодість, зростання в традиції, культурі та духовності – того затратити і забути годі.

Від 1960 р. - постійно.

Тому, що ми жили на рідній українській землі і добровільно залишити все те, що найцінніше в житті - неможливо.

Зберегти життя, тотожність і національну гідність.

Така була воля можних цього світу, продовжувати полонізаційну політику супроти українського населення, яке не з власної вини опинилося в межах ІІ Речіпосполитої і будувати Польську Народну Республіку, як однонаціональну державу.