Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2013-10-23
WERSJA W J.POLSKIM
"WSPOMNIENIA" (wersja tylko ukraińska)
Wspomnienia byłego żołnierza UPA i wieloletniego więźnia sowieckich łagrów.
Aleksander Popko
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
"СПОГАДИ"
Публікуються вперше. Всі права за Fundacja "Losy Niezapomniane". Передрук можливий за дозволом. Звертайтеся за адресою: Fundacja "Losy Niezapomniane", Harsz 58, 11-610 Pozezdrze. Електронна адреса: los@los.org.pl
Олександр Попко
Спогади члена УПА, каторжника совєтських концтаборів.
Розділ I





У другій половині серпня 1933 року солтис сказав мешканцям Степанкович, щоб записували до школи своїх семилітніх дітей. У визначений день приїхала бричкою вчителька Хрестінська. Матері приводили до школи своїх кандидатів у школярі. Моїх батьків перед полуднем не було вдома. Я просив бабусю, щоб пішла зі мною до школи, адже я вже мав сім років, але вона відмовилася: "Я не вмію говорити по-польськи, зачекай, пополудні прийде мати з поля".

Я побоявся, що мама не прийде впору і побіг до школи сам. Був босий і вбраний по-буденному. Я підійшов до стола і назвав своє прізвище. Вчителька оглянула мене від ніг до голови і почала щось говорити, але я не розумів. Присутня там сусідка пояснила: "Пані вчителька каже, щоб ти прийшов з мамою або татом і щоб краще вбрався". Пополудні мама вбрала мене у святкове вбрання і завела до школи. Я ховався за спиною матері: соромився ранкового записування. Ця перша зустріч зі школою глибоко врізалася в пам'ять і була, мабуть, першим моїм стресом.

У першому класі я довший час соромився і боявся учительки. Зрештою, всі ми, українські діти, побоювалися її і потерпали, щоби не викликала нас відповідати. Бувало, що деякі діти взагалі не відзивалися на виклик. Тоді вчителька підходила до лавки, наказувала учневі встати і відповідати на її запитання польською мовою. Деякі діти опускали очі та мовчали, а були й такі, що починали плакати. Страх, викликаний незнанням польської мови, спричиняв часами кумедні ситуації. Якось вчителька викликала одного хлопця, але він не відзивався і не вставав. Вона підійшла до нього, взяла за руку і наказала встати. Той нараз вирвався з її руки, схопився за живіт і побіг до дверей зі словами: "Я хочу с-ти!". Інший мій одноліток, Карп'юків Санька, на виклик вчительки встав, взяв свою торбу з книжками і, йдучи до дверей, виправдовувався українською: "Мама казала, щоб я швидше прийшов, бо треба корови пасти". Щойно по кількох місяцях науки ми вже здебільшого розуміли, про що говорить учителька, але відповідали українською або каліченою польською мовою.

У сім років я не тільки став школярем, але й перейняв від наймолодшого дядька, Петра, обов'язки пастуха. Спочатку я лише допомагав дядькові пасти худобу - ми разом гнали на пасовисько, дядько путав корови і лягав на траві або йшов до своїх одноліток-пастухів на гутірки, а я відганяв худобу від шкоди. Влітку пасли корови на так званій Струзі під лісом, а восени, по других сінокосах, часом виганяли корів на сіножать, яку називали пастовнями. Котрогось дня я сам пас корови на цій сіножаті. До мене йшов, кульгаючи, мій сусід-поляк, кривий Фелік.

- Санька, - кричав здалека, - твого діда кінь забив!
Я здивовано дивився на нього і не відзивався, а він, наближаючись, захекано додав:

- Направду! Той карий жеребець копнув його між ноги; дід іще трохи пожив і помер.

Я далі дивився мовчки на нього, сподіваючись, що він жартує і зараз засміється. Але він поважно продовжував: "Жени корови додому!" - і почав мені допомагати заганяти їх на доріжку.

Біля ліжка стояла вся наша сім'я та сусіди, а серед них і сільський знахар Мирун. Бабуся і мама голосно ридали. Я протиснувся до ліжка і глянув на діда, який лежав вбраний ще по-робочому з розкиненими руками і відкритим ротом.

Цей нерухомий застиглий вираз обличчя діда пам'ятаю і досьогодні, але риси обличчя ніяк не можу пригадати.

Дід завжди гордився своїми кіньми. Мав пару карих коней і молодого, хіба дволітнього, карого жеребця. Вся трійка була спокійною, але цього трагічного дня, коли дід переходив біля жеребця, той несподівано копнув його в мошонку так сильно, що за дві години дід помер. Перед смертю виправдовував жеребця: "Це моя вина. Заходячи до стайні, я завжди обзивався, і коні у відповідь іржали. Сьогодні я не обізвався, а жеребець, мабуть, дрімав і спросоння хвицнув".

Смерть діда Івана була для мене першим болючим життєвим враженням. Я був його улюбленцем як найстарший з-посеред усіх онуків. Взимку він робив мені всілякі забавки, а влітку, виїжджаючи кудись, брав і мене: садовив на возі біля себе та давав тримати віжки та батіг. Пам'ятаю свою першу поїздку до Грубешова. Мав я тоді певно шість літ. Дід забрав мене на ярмарок. Щоправда, я весь час сидів на возі, але бачив величезну кількість людей та возів, спостерігав за метушнею бородатих і пейсатих жидівських гендлярів і мало не оглух від страшенного гамору. Все це разом видалося мені захоплюючим казковим видовищем.

Бував я і в іншого діда, Амвросія Попка, якого в селі називали Намрозом. Було це тоді, коли мої батьки тримали власну крамницю, і мати не мала часу займатися мною. У діда Намроза і бабусі Катерини був тоді синок Хведьо, старший від мене лише на півтора року. Був він братом мого батька, отже, мої дядьком. Ми разом виховувалися аж до ліквідації нашої крамниці. З того періоду запам'ятав спокійне і ніжне обличчя бабусі Катерини та вусате діда Намроза. Ми з Хведьом боялися його, бо за всякі пустощі картав нас, а бувало, що і за вуха тягав.

Після ліквідації крамниці мої батьки продали хату і переселилися до батьків матері. З того часу я жив виключно у діда Івана Марчука. Після його смерті весь маєток: землю, будинки, рільниче знаряддя та худобу - поділили на шість рівних частин для п'ятьох дітей та бабусі Параски. З великого гарного господарства зосталася лише хата, в якій разом з бабусею мешкала і наша сім'я. Мої батьки протягом кількох років двічі пережили економічну невдачу - через банкрутство крамниці та розорення господарства після смерті діда. Щойно після кількох років поставили господарку на ноги: вибудували стодолу та хліви й купили коня.

Був такий час, коли батько, не задоволений своєю долею, думав, чи не прийняти пропозицію польського війська, в якому відбував обов'язкову службу і дослужився чину капрала. По закінченні служби йому запропонували штатну службу. Обіцяли вищий чин, квартиру в Замості та приміщення для крамниці, якою могла б опікуватися мати. Пропозиція була заманлива: легша праця, ніж на ріллі, непогана платня й, ясна річ, зручніше міське життя. Але, згідно з польським законом, штатним службовцем у війську міг бути лише католик. Після родинної наради батько відмовився - не хотів відрікатися від своєї віри.

Перед цією пропозицією була ще й інша, також дуже вигідна. Тоді, коли мої батьки мали крамницю, їхніми сусідами були римо-католики Волинці, подружжя похилого віку. Чоловік був вихрещеним на католика українцем, а дружина - морав'янкою і завзятою католичкою. Їхній син помер ще замолоду і вони не мали іншої родини. Якось пані Волинець запропонувала моїм батькам, щоб ті прийняли католицьку віру, а вона запише на них своє чимале господарство. Батьки відмовилися. Волинці дали другу пропозицію: "Дайте нам на виховання вашу дочку Ліду, а ми запишемо господарство на неї". Не прийняли батьки і другої пропозиції. Про що йшлося тим католикам?.. Адже в Степанковичах були багатодітні безземельні поляки... Отже ціль була очевидна: навертання православних українців на "єдину правдиву християнську віру" - католицизм.

"Місійна" праця різних "Шпиколяток" узгоджувалася з асиміляційною політикою держави і Костела на Холмщині і Підляшші. В половині тридцятих років посилився тиск на православ'я. Священикам наказано виголошувати проповіді в церквах і навчати релігії в школах виключно польською мовою. Під час цієї антиправославної, отже і антиукраїнської веремії, в нашій парафії в Монятичах з'явився новий священик. Ще ніхто з учнів не бачив його, але всі сподівалися, що буде добрий до школярів. Його попередника ми не любили - був нервовий, мав блукаючий погляд і рідку руду борідку. Говорив невиразно та часто вживав незрозумілі слова. Казали, що його мова - це суржик української, російської та церковнослов'янської мов.

В перший тиждень нового шкільного року ми сподівалися, що новий катехит приїде навчати релігії. Котрогось дня під час перерви під’їхав під школу селянський віз. Ззаду, на складеному рядні сидів старенький священик. Розлога довга борода закривала його груди. З-під капелюха виднілося таке ж сиве волосся. Їздовий зліз з воза, подав руку священикові, а той, підібгавши рясу, обережно ступив на стельвагу і зіскочив на землю. На ґанку, оточений школярами, стояв керівник школи Павловський і чекав, поки священик підніметься до нього. "Witam księdza", - привітався і з офіційною усмішою подав йому руку. Священик представився: "Іван Левчук, парох". Учитель казав нам увійти до класу. Новий катехит увійшовши за нами, голосно запитав: "Чи знаєте як вітатися до священика?" Ми незлагоджено і дуже тихо відповіли: "Слава Ісусу Христу..."

- Ви що, сьогодні не снідали?! - пожартував. - А тепер ще раз привітайте, але голосно. Ми привітали так лунко, що, напевно, почув і вчитель.

- Навіки слава! - відповів задоволено. - Так завжди вітайте.

Після молитви несподівано увійшов Павловський. Мав під пахвою якісь зошити. Сів ззаду і почав їх переглядати. Священик, пригладивши бороду і склавши на животі руки, сказав спокійним, але твердим голосом:

- Дорогі діти!.. Ви певно знаєте, що влада наказала нам, священикам, навчати вас православної релігії польською мовою. Але я не вмію добре говорити польською мовою і вже застарий, щоб тепер навчитися, отже, буду навчати так, як вмію, по-своєму. Після слів вчитель енергійно встав і, згорнувши зошити і не відізвавшись ані словом, вийшов з класу. В класі запанувала тиша, хоч маком сій. Ми, діти, боялися, що ось-ось щось погане станеться. Але не сталося. Священик хвилину помовчав, а потім підійшов до стола, відчинив класний журнал і спокійно, з притаманною йому усмішкою, промовив:

- Ми вже привіталися і помолилися, а тепер познайомимося.
Але замість того, щоб вичитувати з журналу, підходив до кожної лавки і по черзі питав:

- А як ти називаєшся?

- Вознюк Петро.

- А як тебе кличуть?

- Пєтька.

- А це по-якому?! По-нашому повинні тебе кликати Петрик, Петрусь або Петруньо.

- А як тебе кличуть? - запитав Воробія Миколу.

- Коля, Колька.

- То ж колька коле в боці! - жартував священик. - А чи не гарніше було б називатись Микольцьо?!

І так познайомився з усім класом. Більшість здрібнілих імен хлопців визнав неукраїнськими (Ванька, Мішка, Васька і т.п.), але до кількох не мав застережень (Хведьо, Толік), а в іменах Санька і Володька пропонував змінити закінчення “–а” на “–о”. Натомість майже всі пестливі імена дівчат визнав українськими (Надька, Зінька, Степка, Ліда, Нінка і т.п.). Не сподобалося йому лише ім'я Вєрка.

Знайомлячись з нами і жартівливо поправляючи імена, кожному сказав щось приємне. І все це робив з усмішкою. Так перша година релігії просто промайнула. Другий урок розпочав від питань про нашу релігійність та щоденну поведінку: чи ходимо до церкви, чи молимось перед сном, чи слухаємось батьків і т.п. Під кінець уроку, ставши біля стола і склавши руки на животі, несподівано запитав:

- А скажіть дітоньки хто ви, якої національності?.. - В класі запанувала тиша.

- Ви поляки чи німці, а може жиди?..

Хтось несміло сказав: - Православні...

- Православ'я - це віроісповідання, а не національність... А як вас називають поляки?

Хтось гукнув: - Русини!

- Так. Ви русини. А як тепер називаються русини? І щойно тоді кілька учнів крикнули разом:

- Українці!

Священик задоволено погладив бороду і почав пояснювати походження назв "русин" і "українець".

Відтоді Павловський вже ніколи не приходив на уроки релігії і не виходив вітати священика, а ми, школярі, частіше стали ходити до церкви в Монятичах. Як в школі, так і в церкві Левчук не підкорявся наказові влади і виголошував проповіді виключно українською мовою.

Церква в Монятичах була завжди повна людей, а у великі свята та в храмовий празник не всі поміщалися. Я щороку ходив на відпуст у свято Петра і Павла. Батько давав мені кількадесять ґрошів, за які можна було купити якусь іграшку, наприклад корковець(I-1) чи усну гармоньку, та трохи цукерок. Вже вдосвіта крамарі розставляли з обох боків вулиці біля церкви свої лотки та розкладали товари. Для сільської молоді, а особливо нас, дітей, ці примітивні прилавки з різнобарвними іграшками, дівочими прикрасами, цукерками в різнокольорових папірцях, пряниками та іншими цяцьками видавалися казковим скарбом. Біля кожного лотка юрмилися глядачі та покупці. Але найбільше цікавих збиралося біля столиків шахраїв, які намовляли до участі в різних азартних іграх, як "чорне і біле", "три карти" і т.п. Своїм підставленим спільникам давали виграти. Наївні глядачі, заохочені їхнім виграшем, закладали свої гроші і програвали. В такий спосіб програв цілу золотівку(I-2) мій товариш, Петро Вознюк.

На відпусті в свято Петра і Павла я вперше почув український гімн. Неподалік церкви сидів лірник і співав різних українських пісень. Перед ним лежав картуз, до якого люди кидали гроші. Виконував також пісні на замовлення. Підійшла до нього сестра мого діда Амвросія, Ганна Гнатюк з


Волайович, кинула до картуза монету і щось сказала лірнику. Він поправив свій інструмент і голосно почав: "Ще й не вмерла Україна..." Я тоді не знав, що це за пісня, але збагнув, що вона дорога серцю українців, бо більшість людей, які стояли навколо лірника, виструнчилися. Вдома я запитав батька про цю пісню - виявилося, що він знав її, але ніколи перед тим не згадував про це.

Одночасно з посиленням польщення Холмщини і Підляшшя, польська влада роздмухала і антижидівську веремію. На перших сторінках газет розміщувалися огидні карикатури на жидів та крикливі заголовки статей, в яких закликали вигнати жидів з польського життя, а особливо з торгівлі. Навіть у Степанковичах на жидівських крамницях вивішували афіші з антижидівськими гаслами. Але ця пропаганда не діяла на степанківських українців, які й далі купували в жидівських крамницях, продавали їм худобу, а при зустрічах віталися та розмовляли з ними.

В 1936 році в Степанківському шкільництві настали зміни. Утворили ще одну класну кімнату у винайнятій у Воробія Устима половині хати. Перенесли туди усі три четверті класи. Приділили також ще одного учителя. На місце Павловського керівником школи став Венгжинович(I-3), а другим учителем - Гелєна Романська. В старій школі навчав керівник, а в новій - Романська(I-4), у якої навчався і я. Вже на першому уроці пригадала нам, що це польська школа, отже, і на уроках, і на перервах треба говорити виключно польською мовою. Тих, що будуть порушувати цей наказ, буде карати. І дійсно, як лише почула, що хтось заговорив по-українськи, карала його клячінням. Але ми і в класі шептали між собою, і на перервах говорили по-своєму. І це не на злість учительці, і не з патріотизму, але просто тому, що це була наша рідна мова - ми соромилися говорити між собою польською мовою. При кожній нагоді "пояснювала" нам, хто ми: "Такої національності як русин нема, є лише поляки, чехи та росіяни, які походять від імен трьох слов'янських братів: Лєха, Чеха і Руса". Ім'я Руса ми вже на першій перерві дискутували: "Якщо Pyс, то повинно бути русин, а не росіянин, отже, вчителька хіба крутить". Казала нам прочитати антиукраїнську книжку "Ogniem і mieczem" Г. Сєнкевича. Прочитавши її, я утвердився в переконанні, що козаки таки українці, адже співали українських пісень, та й імена козаків були такі самі як у нас в Степанковичах.

Романська всю свою енергію скерувала на спольщення нас, своїх учнів. Крім уроків, задумала нас "виховувати" і ввечері. В жовтні, коли ми вже не пасли пополудні худоби, організовувала один раз в тиждень, в четвер, вечорниці у школі. В такий спосіб хотіла відзначити історичну подію, якою були "czwartkowe spotkania" у останнього польського короля С. Понятовського. Були це потаємні зустрічі, на яких їли борщ "z uszkami"; і творили першу польську демократичну конституцію(I-5). Учні кожного четверга виплачували до спільної каси один ґрош. За ці гроші обіцяла зорганізувати зустріч "przy herbatce'" в кінці шкільного року. На тих зустрічах вела полонізаційну роботу: оповідала про різні геройські та важливі події з історії Польщі, про польські звичаї, вчила патріотичних віршів та пісень. Старалася створити на тих зустрічах вільну атмосферу, заохочувала нас розповідати про свої цікаві та гумористичні пригоди, задавати різні питання і т.п. Але всі зустрічі були однакові - вона говорила, а ми слухали або повторювали те, що вона сказала. Одного разу, вже під кінець зустрічі, несподівано запропонувала, щоб ми заспівали "свою" пісню. Ми, властиво самі дівчата, заспівали пісню, з якої запам'ятав лише мелодію та одну строфу: "Поїду на Вкраїну гарнішу знайду..." після тих слів злісно крикнула: "Przestańcie! Przestańcie!" Від того часу вже ніколи не пропонувала нам співати наших пісень.

Щороку перед Великодними святами всі учні ходили до сповіді і причастя до Монятич. Православні - до церкви, а католики - до костела. З кожною групою школярів йшов один учитель. З нами, православними, завжди ходила Романська. Зізнавалась, що вона дуже любить церковні співи. Ставала під стіною і не виходила з церкви аж до кінця відправи.

Варто також згадати і про екскурсію до Львова. Романська десь довідалася, що в 1920 році в Степанковичах відбувся бій між поляками і більшовиками, написала лист до полку, який тоді воював. Приїхала до Степанкович делегація з трьох офіцерів, серед них і один учасник того бою. Привезли для школи подарунок - радіо. Учні всіх класів ходили полями і слухали оповідання ветерана, з яких випливало, що жодного бою не було. На гірці біля фільварку з'явився відділ ворожої кінноти, а поляки, які залягли вздовж дороги схід-захід, почали стріляти в більшовиків з кулеметів. Не було смертельних жертв ані у поляків, ані у будьоновців. На другий день Романська наказала нам, учням, принести по відрізку льняного полотна і вишити власноручно "15 pułk Wilków"(I-6). Ці рушники вислала для цього полку. За ці рушники полк прислав якусь суму грошей на екскурсію до вибраного школою міста. Вчителька вибрала Львів, як казала, своє рідне місто. Заявила, що грошей є небагато, отже, батьки муситимуть доплачувати. Зголосилося лише чотирнадцять учнів, і то виключно українці, в тому числі і я. Романська була обурена - жоден поляк не зголосився на екскурсію. Останнього дня, перед від'їздом заявила, що поїде і поляк-сирота, Ян Мазурек - за нього заплатить школа. У Львові мешкали у її тітки на вулиці Піярів (Pijarów). Був це останній в сліпій вуличці будиночок. Спали у двох кімнатах в сутеринах. Привезли трохи соломи і розстелили на бетонній долівці, на якій ми і спали без жодної постелі, їсти готувала тітка Романської. Були у Львові один тиждень. Щодня вчителька кудись нас водила. Були в багатьох костелах, на личаківському цвинтарі, в музеї і навіть раз в кіно. Одного разу сказала, що йдемо до уніятської церкви. Пішли пополудні. Якийсь чоловік вже зачиняв браму, і сказав по-нашому: "Прийдіть завтра". Романська розсердилася, але хіба тому, що відповів по-українськи. Ми ввечері коментували назву "уніятська", і чому цей чоловік говорив по-нашому(I-7). Церкви так і не побачили.

Восени, в новому навчальному році задала нам додому урок - намалювати пам'ятник-обеліск на честь переможного полку. Такий пам'ятник мав стати в центрі села. Майже всі діти малювали пам'ятник, подібний до православного пам'ятника-хреста, який стояв на гірці біля Шмуля. Проте цього задуму не встигла зреалізувати. Навесні, ще перед закінченням шкільного року, обох учителів перевели до іншого села, а в Степанковичах з'явилися нові: керівник Мєнкіш та Кондратюк(I-8). Класи, які навчала Романська, перейняв Кондратюк. Був це молодий, добре вгодований і завжди самовдоволений чоловік. Він не забороняв нам говорити українською мовою і не карав фізично за порушення шкільної дисципліни, а лише картав і соромив.

Починаючи від травня до кінця вересня, а часами і довше, я пастухував. Виганяв худобу на пасовисько два рази на день - рано вдосвіта і пополудні. Удосвіта тому, що тоді трава була вкрита рясною росою, а худоба любила зрошену траву; по-друге зранку, десь до години восьмої, не було ґедзів. Була ще і третя причина - гонор пастуха. Сміялися з тих, що приганяли корів на пасовисько по сході сонця. Слід також згадати, що виганяли худобу без огляду на погоду - навіть тоді, коли падав рясний дощ.(I-9) Щодень раненько вставала мама, будила мене і йшла доїти корови. Коли вона верталась, я вже був вбраний, і ми разом виходили виганяти корів на дорогу. До кінця шкільного року приганяв худобу додому о восьмій годині, на дев'яту йшов до школи. Вернувшись зі школи, готував задані уроки і знову виганяв корови на пасовисько. Вертався завжди по заході сонця. Отже, від початку травня до кінця шкільного року, а восени весь вересень, я спав середньо п'ять годин, вчився в школі чотири-п'ять годин, а решту доби проводив на пасовиську. Також в неділі та свята мусив пасти худобу. Винятком були лише більші свята - тоді пас лише зранку, а пополудні давали заготовлений зелений корм. Бувало, що лісничий дозволяв жати: траву на розсадниках, бо вона заглушувала саджанці. Переважно в суботу рано жінки йшли жати, а пополудні хтось приїжджав возом і забирав зелену траву. Частину її давали худобі в неділю замість випасу, а решту сушили на сіно.

Колись і моя мати пішла нажати цієї трави, а мені казала приїхати перед обідом. Я запряг нашого Сивого, підсадив на віз п'ятилітнього сусіда Костика Рудя,який впросився, щоб взяти його до лісу, і поїхав. Було по дощі, бо на лісовій дорозі стояли великі калюжі. Сивий був запряжений з лівого боку дишля. На лісовій дорозі тоді не було жодного руху, тому я не керував віжками, а кінь сам вибирав собі найкращу дорогу. Костик певно перший раз був у лісі, розглядався і задавав мені різні запитання: "А яке це дерево? А чому таке високе?.." Нараз віз перевернувся у глибокий, зарослий бур'янами рів. Ми обидва опинилися в кропиві, але на щастя, жодного з нас не притиснув віз. Костик почав верещати, я також страшенно перелякався. Ми вилізли з кропиви на дорогу і щойно тоді я зорієнтувався, що ситуація майже трагічна: віз лежав на боці в глибокому рові, а кінь спокійно скубав траву. Ми обидва були печені кропивою, але більше потерпів Костик - мав на собі коротенькі штанці. Він перелякано дивився на своє червоне від кропиви тіло і раз-у-раз схлипував. Опам'ятавшись трохи, я міркувати, чому таке могло статися, але коли побачив калюжу скраю дороги, все зрозумів. Між ровом і калюжею було трохи сухої дороги, і Сивий, минаючи калюжу, зайшов на самий край рову, а через те, що був запряжений з лівого боку дишля, праві колеса з'їхали у рів, і віз мусів перевернутись.

Я навіть не пробував витягати воза з рову, адже було це мені не під силу. Чекали досить довго, але врешті над'їхала валка возів з дровами. Возії дивувалися, як таке сталося, картали мене, але воза витягнули: розібрали на частини і знову склали на дорозі. Сивого я запряг сам. Мати вже стояла на просіці і сердито докоряла. "Дивись як високо сонце! Вже пополудні, треба корови доїти! Чому так пізно приїхав?!" Я оповів мамі про нашу пригоду, і вона перестала докоряти, а лише сказала: "Богу дякувати, що вам нічого не сталося". А потім додала: "Я стільки разів казала батькові, щоб продав цю коняку, адже вона нікого не слухається".

При цій нагоді слід згадати про "характер" нашого Сивого. Завжди, коли вже був запряжений до воза, плуга чи саней, оглядався, хто поганяє. Якщо це був батько або я, він рушав, але ніколи не слухав команди жінок, навіть матері. Щулив вуха і хвицав задніми ногами. Не допомагав навіть батіг. Мав також якесь внутрішнє мірило вантажу. Якщо з першої спроби не міг рушити воза, також щулив вуха і оглядався. Треба було тоді злазити з воза і попихати. Якщо вже рушив, то далі тягнув без протесту. Мати дуже сердилася і намовляла батька, щоб його продав і купив іншого. Батько з усмішкою відповідав: "Це наймудріший кінь, якого я бачив, а до того добре працює, але не пересилюється, а це також важливо".

Після сінокосів всі сіножаті ставали пасовиськами. Ми, пастухи, любили цю пору. В різних місцях Струги однолітки зганяли своїх корів в одно стадо. Легше було тоді пильнувати худобу і, що важливіше, гурт пастухів міг організувати різні ігри. Найчастіше грали в "кічки", "пікура" та у військо. Ділилися на дві групи, йшли до лісу і наступали одні на других. В дощову погоду робили курені з гілля дерев, а в холодні дні розпалювали вогнища. В кінці серпня та у вересні пекли картоплю та цукрові буряки. Ходили також до лісу збирати гриби, ягоди і горіхи. Корів пильнували переважно наймолодші пастухи. Робили також різні забавки з дерева та кори: свистки, луки, піскавки, сопілки, оздобні палиці і т.п. А бувало, що і трохи пустували: тягали дівчат за коси, перевіряли чи ростуть їм цицьки.

В неділю на пасовиськах бувало більше людей - господарі, які не мали пастухів, хоч раз на день виводили свою худобу на зелену пашу. Серед них були і жінки. На просторому пасовиську утворювалися окремі гурти. Ми, пастухи, присідали там, де було мішане чоловічо-жіноче товариство, бо знали, що там будуть оповідати веселі, переважно масні жарти. За те, що нам дозволяли слухати, ми мусили відганяти їх худобу від шкоди. Головною темою жартів був, зрозуміло,секс. Так само як ми докучали дівчаткам, так мужчини безсоромно жартували з жінками. Хіба з огляду на нас, підлітків, старалися висловлюватися культурно - замість вульгарних слів вживали, як їм здавалося, незрозумілих для нас назв та дій. Ми знали про що йдеться, і слухали з роззявленими ротами. Наприклад, колись просили жартома старшу дівку Антошку, щоб їм показала. Вона не збентежилася, і відрізала:

— "Так задарма?! Давайте кожний по золотівці, то покажу" – вона, напевно, знала, що вони не мають грошей. Міхалевський, натомість, хвалився:

— "Як тільки рано пробуджуся, влажу на ще теплу бабу, а потім випиваю трохи кислого молока і йду опоряджувати інвентар. А взагалі-то я їм небагато, бо вже "насичений".

Літо було найприємнішою порою року для всіх, але особливо для дітей-школярів. Були канікули, сонце гріло, отже, ми могли зустрічатися і бавитися надворі. Крім спільних забав на пасовиськах, між раннім і пообіднім випасом, ми збиралися переважно над котримись із панських ставів - на Рудці або Саджавці. Рудка була більша і глибша, але лежала далі від села, тому ми частіше купалися в Саджавці, яка знаходилася на самій границі села. Економ розводив у ній карасиків і не дозволяв там купатися. Але влітку він і його слуги не мали часу пильнувати став, і ми там не тільки купалися, але й карасиків ловили. Одного разу ми пішли купатися після заходу сонця - хтось сказав, що тоді вода тепліша. І дійсно, була приємно тепла. Ми купалися і так голосно бешкетували, що цей гомін почув економ і прислав своїх слуг. Ми запізно зауважили їх і, тікаючи, не встигли забрати своє вбрання, бо слуги стояли біля нього. Втекли за річку і чекали, коли форналі відійдуть. Коли вже почали трястися від вечірнього холоду та й зі страху, відважилися піти по одіж. Було вже зовсім темно, і ми ніяк не могли знайти своїх штанців та сорочок. Врешті хтось зауважив плаваючі в ставку білі сорочки. Посіпаки покидали наше вбрання у воду. Витягши його, ми побачили, що при штанцях нема наших ремінців - забрали форналі. Я довший час підперізувався мотузкою. В цій Саджавці трапився і трагічний випадок. На очах своїх однолітків втонув там семилітній синок Микити Карп'юка.

Саджавку ми відвідували вже в травні, під час цвітіння фруктових дерев. До її південного берега прилягав великий панський фруктовий сад, який щороку брали в оренду місцеві жиди. В травні квітучі дерева обсідали хрущі. Жиди наймали нас, дітей, до збирання тих шкідливих комах. Ми струшували їх і збирали до кошиків і висипали в глибоку яму, яку потім засипали землею. Виплачуючи заробіток, нас завжди ошукували. Обіцяли, наприклад, п'ятдесят грош за двадцятилітровий кошик, а давали двадцять.

Окрім вже згаданих способів проведення дозвілля, часами ходив з хлопцями і до лісу. На зламі весни і літа збирав суниці, а пізніше чорниці, гриби та горіхи. Нераз ми заходили аж у Ординацький ліс, де було більше руна і менша імовірність зустрічі з гайовим. Як в панському, так і в Ординацькому лісі треба було купувати дозвіл на збирання руна, а особливо ягід. Я, як і більшість збирачів, не мав такого дозволу, але ніколи не натикався на гайових. Якщо гайові когось ловили, то висипали зібране руно і топтали його, а бувало, що й розбивали посуд, переважно керамічні горщики.

Разом з початком шкільного року всі ці безжурні забави закінчувалися. На початку вересня я виганяв худобу на пасовисько два рази, а десь від половини - лише один раз, але зразу ж після уроків, отже, пас довше. Я вже згадував, що під кінець шкільного 1936-37 року, напевно в квітні, змінилися вчителі. Всі четверті класи почав навчати Кондратюк. Всі учні були задоволені цією заміною. 3 нового шкільного року почали готувати дві вистави. Їх сюжет був зв'язаний з життям села, але в обидвох були особи дідичів та офіцерів. Я отримав дві ролі - в одній грав дідича, а в другій - економа, який мав ім'я Antoni. Від того часу Кондратюк кликав мене лише таким іменем. Взагалі-то Кондратюк був загадковою людиною. Мав українське прізвище, але був римо-католиком. За весь, щоправда короткий, час свого вчителювання нікого не покарав фізично, нікого не принизив і ніколи не зачіпав тем, зв'язаних з національністю та віросповіданням, навіть тоді, коли почалися насильні вихрещування, підпалювання і валення церков. Але з другого боку, з двох тодішніх вчителів лише він дружив з місцевими українофобами. Переважно в неділю приходили до нього послухати радіо, а потім виходили разом з Кондратюком на прогулянку селом. Кожна така зустріч закінчувалася обідом у котрогось з тих "патріотів". Ці демонстративні прогулянки з учителем мали піднести їх авторитет в очах українців, які, натомість, замість заздрити, насміхалися над ними, а особливо з найстаршого українофоба, А. Сьліви. "Дивіться,- казали, - він ледве ноги за собом тягне, але як груди випинає".

Діялося це тоді, коли державі вдалося частині місцевих поляків прищепити ненависть до українців. Ксьондзи, вчителі, місцева влада, преса і радіо цькували спершу жидів, а потім і українців. Цькування було просте і зрозуміле для переважно бідної польської напливової нацменшості. "Жиди - це паразити, живуть з праці поляків, отже не стане жидів, то поляки стануть багатшими", "Українці мають гарні господарства і багатіють на "польській" землі, отже, винні у тому, що переселенці з бідних польських сторін переважно є батраками". Всі поляки, батраки, малоземельні та й середняки, сподівалися, що після виселення українців вони займуть їх господарства. Вже тоді, в 1937 році, а не в 1947, як твердять польські історики, націоналісти планували виселення українців з їх етнічних земель. Ось слова Kazimierza Tabuły, який тоді в суперечці з українцями вигукував: "... і tak was wypędzimy na mazurskie piaski..." - чи міг він, неграмотний "хлоп", сам таке вигадати?!

Кількість поляків, починаючи від 1918 року, подвоїлася. Вже за моєї пам'яті, отже десь від половини тридцятих років до 1939, поселилося в Степанковичах щонайменше тридцять двоє поляків.

В той час, коли на парцельованих землях фільварку селилися поляки-колоністи, українці, з огляду на брак землі, емігрували за море. Навесні 1937 року в Грубешові з'явився агент, який вербував охочих до виїзду до Парагваю.

Батько приїхав дуже збуджений. Оповідав, яке щасливе життя обіцяють: "Землі бери скільки хочеш. Держава допомагає почати господарство і в перших літах звільняє від податку". Привіз також брошуру про Парагвай та невеликий іспансько-польський словник. Я навіть навчився числити по-іспанськи. З брошури довідався, що це країна більша від Польщі, дуже лісиста і слабо заселена, а в лісах живуть різні звірі, але найбільше мавп. Господарства і оселі дуже віддалені між собою, а до школи, наприклад, треба доїжджати кіньми. Все це захоплювало мене, адже вже тоді я читав пригодницькі повісті і мріяв, що і я переживатиму такі пригоди як "Діти капітана Гранта" чи "П'ятнадцятилітній капітан".

Охочих емігрувати було чимало, але по обчисленні необхідних коштів виявилося, що більшість не зможе зібрати потрібну суму грошей. Натомість ми не поїхали з огляду на здоров'я матері. Всі кандидати на емігрантів були обстежені лікарем, який визнав, що моя мати не зможе жити в гарячому і вологому кліматі Парагваю, та й самої подорожі може не видержати. Так мої мрії про цікаві пригоди розвіялися. Остаточно виїхали зі Степанкович лише дві сім'ї - Гридасова (5 чоловік) і Григорія Заяця (Бляхарів Гриць - 4 чоловік). Про долю тих двох родин я довідався щойно в 1959 році, коли вперше по одинадцятилітній перерві відвідав свою рідню в Україні. По війні ці родини приїхали в Україну і поселилися у Львові. Після кількох місяців зрозуміли, що радянська влада їх обманула. Обіцяла щасливе і вільне життя, а зустріла їх нужда і звичайна російська окупація. Вони не звикли до життя в неволі і склали заяви про виїзд назад до Парагваю. Окупанти дозволили виїхати лише молодим, а батьки мусили зостатися в "раю". Ще в 1993 році Гридасов жив у Львові - мав тоді понад сто років.

Варто також згадати і про баптистів. Десь у 1937 році в Кулаковичах з'явився місіонер-баптист. Мав клунок, в якому, як казав, були "святі книжки". Найняв квартиру в українця в Куликовичах, неподалік церкви. За квартиру платив готівкою. Почав проповідувати якусь нову віру - спочатку для своїх господарів, а потім і для сусідів. Критикував православну віру, а особливо священиків. Читав "святі книжки" та пояснював прочитане. Пропагував дійсно християнське життя: не пити горілки, не курити тютюн, не лаятись, любити ближніх і т.п. Коли вже зібрав гурт своїх прихильників, організовував так звані "збори". Раз на тих зборах на одну жінку "зійшов святий дух" - вона зблідла, витріщила очі, голова почала киватися як у п'яної, а з уст випливала біла піна. Проповідник сповістив: "Бог визнав її праведною і зіслав на неї своє благословення". Ця звістка розійшлася всією околицею. З того часу на "збори" баптистів приходило стільки людей, що не вміщалися в хаті, але переважно з цікавості. На одному "зборі" і я був, але бачив небагато, бо стояв у кухні, чув лише, що щось хтось голосно читав, а потім співали. Чув також, як вибивали шибки у вікнах кімнати, в якій молилися, і як хтось кричав, що одному баптистові розбили голову, а кров заливає йому очі. Глядачі перелякалися і почали втікати. Вірні перев'язали пораненого і далі молилися та просили бога, щоб простив тим грішникам, котрі повибивали вікна. Люди оповідали, що майже завжди під час "збору" таке діялося, а баптисти не звертали на це уваги.

Описую початки поширювання цієї "віри" тому, що і мої далекі родичі стали баптистами. На Жулавах жила сестра моєї бабусі Параски Варварка, по-чоловікові Мовчан. Мали троє дітей - дві дочки і сина. Син і одна дочка, Зінька, мали дві сім'ї і жили "на свойому". Наймолодша, Софія, разом з чоловіком і двійкою дітей жила при батьках. Я дуже часто бував у них через те, що Мовчан мав добру пасіку і завжди частував мене медом. Колись і він пішов "послухати", про що це вони проповідують. Зацікавився їх наукою. Після кількох зборів і на нього "зійшов святий дух"(I-10). Заявив сім'ї, що він вже баптист. Виділив собі кухонний посуд і сам готував собі їжу. Заборонив доторкатися до його речей. Десь за рік вся сім'я стала баптистами. Як це сталося, ніхто не знав. Моя бабуся казала, що хіба "для святого спокою" і згоди в сім'ї. Від того часу сім'я розірвала всякі зв'язки з ріднею. Місіонер натомість, зорганізувавши "парафію", одружився з дочкою мешканця Степанкович, також Мовчана. Його сім'я також прийняла цю "праведну" віру.

Після кількох років люди перестали їм докучати і майже ніхто з-посеред "невірних" не приходив на їх збори. Щойно за німців люди пригадали баптистів. За обов'язкову доставку так званого контигенту, німці давали між іншим і талони на горілку. Баптисти не викупляли горілки, і сусіди старалися випросити у них ці талони.

Слід також згадати, що місіонер-баптист з'явився тоді, коли посилилось переслідування православ'я. Польська влада не переслідувала баптистів і не забороняла їм вести свою "місійну" роботу, хоч усі баптисти в околицях були українцями.

В монографії про Степанковичі я згадував, що в селі діяли комуністи. Щоправда їх діяльність зводилася лише до вивішування так званих "флагів" напередодні свята першого травня. Щороку хтось вивішував невеликий червоний прапор на чийомусь паркані або дереві на котрійсь з головних вулиць. Звістка про "флаг" миттю розходилась селом, але ніхто, крім дітей, не відважувався піти подивитись: боялися, що хтось може запідозрити їх у співучасті. "Флаг" здіймав солтис і віддавав волосній поліції. Колись і я побіг подивитись на цей "флаг". Був це червоний прапор розміром приблизно 50x30 см причеплений до патика, встромленого в тин біля хати Володимира Воробія. Ще цього самого дня приїхали поліцаї і допитували всіх навколішніх дорослих мешканців. Але ані тоді, ані в попередні роки поліція не викрила "вивішувачів" тих "флагів". Щойно по приході Совєтів я довідався, що одним з тих "вивішувачів" був Никифор Вознюк (Фонька), а організатором - комуніст, колишній в'язень Картузької Берези, Федір Василюк (Федя).

Більшість степанківчан знали про комунізм стільки, скільки прочитали в польській пресі або почули від сусідів. На загал, комунізм ототожнювали з антирелігійністю. Тих, що не ходили до церкви або працювали в полі в свята чи неділі, називали "сельробами".(I-11) В 1937 році, в неділю під час жнив насувалася буря. Один з найбагатших господарів, Андрій Вознюк почав звозити з поля снопи збіжжя. Ще того самого року в його садибу вдарив грім. Згоріли всі будинки разом з тим збіжжям. Люди казали, що це кара Божа за те, що в свято звозив жито, і що він "сельроб".

Вся інформація про російський комунізм, окрім вже згаданої антирелігійності, зводилася до того, що подавала тодішня польська преса - голод, нужда, переслідування політичних противників і т.п. Але майже ніхто в це не вірив. Казали: "Польща боїться комуністичної революції у себе і тому лякає людей". Але сільські жартівники, хоч і не вірили в те, що прочитали чи зачули, оповідали: "В Росії нема окремих господарств, а лише общини. Сільська земля належить до всіх, всі спільно працюють і харчуються у спільній кухні. Нема також сімей - чоловіки і жінки сплять з ким хочуть".

З того часу я запам'ятав і два сатиричні рисунки з якогось журналу. Троє запряжених чоловіків тягнуть воза; один держить в руці серп, другий молот, а третій п'ятикутну зірку. На возі сидить фірман Сталін, який в одній руці держить батіг, а в другій на довгій тичці держить, перед запряженими, червону моркву. На другому рисунку були карикатури комуністичних діячів із навішеними на вустах колодками. Серед них був Каменєв і Зінов'єв.

Польська преса залюбки і крикливо ганьбила все, що діялося в білшовицькій Росії. Ставала також в обороні знедолених і зневолених радянських народів, але чомусь замовчувала трагікомічні події у своїй, як хвалилась, демократичній, гуманітарній, а передусім, ультракатолицькій державі. А діялося чимало - розгулявся расизм та національна і релігійна нетерпимість супроти неполяків, а особливо українців. Переслідування неполяків і некатоликів, а особливо жидів і українців почалося від дня проголошення незалежності Польщі, але кульмінаційного пункту досягнуло в тридцятих роках. Після ліквідації усіх суспільно-політичних організацій, української преси та заборони вживати українську мову в науці, релігії та в школах, поляки почали насильно вихрещувати православних українців на римо-католиків. В Степанковичах вихрещування хотіли розпочати від найбагатшого подружжя - Демчуків, Марії і Павла. Ціль була прозора - за прикладом багача підуть і інші. Але Демчуки відмовилися. Щоб змусити їх до зміни віри та налякати усіх степанковчан, у квітні 1938 р. поляки підпалили господарство, а дещо пізніше і господарство іншого багача - Воробія Прокопа. В обох господарствах згоріли лише господарські будинки. Пожежі гасило все село і тому вдалося врятувати хати.

З того часу чоловіки почали пильнувати свої господарства. Після кількох днів зорганізували спільну варту. Поділили село на сектори. Молодші чоловіки з кожного сектора збиралися в одному господарстві і по черзі виходили вартувати. Найдокладніше пильнували південну сторону села - ходили вздовж пастовень, бо сподівалися, що палії можуть прийти з фільварку. Стежили також за декотрими місцевими поляками, особливо за Пісерськими, батьком і сином, які були найзапеклішими українофобами. Підозрювали, що вони підпалюють або показують паліям садиби українців, адже чужі не знали села.

Я, тоді дванадцятилітній хлопець, разом з кількома ровесниками також "сторожував". Ми гуртом ходили головною вулицею, але лише звечора. В руках носили різні залізяки, якими мали дзвонити, зауваживши чужих мужчин. Бігав з нами і наш собака Бурко, який додавав нам відваги. Мав добрий нюх і здалека відчував чужу людину і починав гавкати.

Одного разу ми наткнулися на поліцаїв. Бурко, щоправда, загавкав, але ми в темряві нічого не бачили і підійшли ближче, щоб побачити на кого. Нараз осліпило нас світло ліхтариків, і почули наказ: "Tu policja!.. Nie ruszać się!.." Ми, ясна річ, перелякалися, але не втікали, а вони почали нас допитувати:

- Чого поночі ходите?..

- Пильнуємо, - несміливо відповідали.

- А чого пильнуєте?..

- Щоб не підпалили наших хат.

- А хто підпалює?..

- Ми не знаємо.

- А де ваші батьки?

- Також пильнують і ходять селом.

- Як називаєтесь?..

Ми, зрозуміло, своїх прізвищ не назвали. Поліцай грізно наказав: - Йдіть додому і скажіть своїм батькам, що ніяких підпалів більше не буде. Якщо завтра вночі зустрінемо кого-небудь на вулиці, то заарештуємо вас також.

Ця несподівана зустріч трапилася у центрі села, біля Шмуля. Вдаючи, що йдемо додому, біля хреста звернули на стежку, яку називали Загуменками, і побігли до клуні, в якій були старші вартівники. Виявилося, що вони чули відгомін нашої розмови з поліцаями і повідомили усю сторожу, отже, поліцаям не вдалося зустріти дорослих вартівників. Наступного дня поліцаї приїхали у село і заспокоювали людей, запевняючи, що більше підпалів не буде. Через тиждень чи два, коли вже не доходили чутки про пожежі в сусідніх селах, кількість вартівників зменшилася, але аж до літа поодинокі сторожі ходили селом.

Ще не минув страх перед пожежами, як прийшла, ніби грім з неба, нова тривожна вість: "Поляки валять православні церкви!..". У Степанковичах загомоніло: "Чи це можливо, щоб християни руйнували Божі храми!?. Це ж неможливо, адже поляки такі релігійні!..".

Мої найближчі сусіди збиралися, переважно, у нас на подвір'ї і, закуривши самокрутки, дискутували: чому взагалі руйнують церкви і чому тепер, на двадцятому році незалежності Польщі?.. Одні думали, що це роблять повітові чи воєводські урядовці, а Варшава нічого про це не знає, інші - що поляки злі, бо православним близько до церкви, отже, коли розвалять церкву в Кулаковичах, то й нам буде далеко ходити до Монятич, як їм до костела. Всі висловлювали свої думки, але чекали, що скаже наймудріший, учитель без посади, Йосип Рудь. "Це справа політична, - пояснював. - Варшава не тільки знає про руйнування церков, але й робиться це за її наказом, адже корінні мешканці нашого краю - православні, отже, не поляки. Наближається війна, і Польща боїться, що Холмщина, як і під час Берестейського Миру (1918 p.), може її не признати, тож, розваливши церкви, буде доводити, що тут немає жодних неполяків". Натомість мій батько підозрював, що руйнування церков - це інспірація німців. Вони хочуть ослабити Польщу і тому намовляють її до антиукраїнських акцій: як вибухне війна, то українці виступлять проти Польщі. А Степан Заяць вважав, що полякам бракує матеріалу на будову костелів, тому і розбирають церкви. Говорили також і про пильнування церков в Убродовичах та Кулаковичах, адже в 1924 році вдалося оборонити Убродовецьку церкву перед висвяченням на костел. Остаточно дійшли висновку, що тим повинні зайнятися жителі тих сіл, адже їм ближче до церков, а степанковчани можуть лише прийти з допомогою під час оборони.

І Убродовичі, і Кулаковичі виставили свої сторожі, але поляки вибрали час жнив, коли майже всі дорослі селяни були зайняті, отже, знали, що вони не швидко зберуться для оборони церкви. Так сталося в Убродовичах, де тоді вже не було церковних дзвонів, а вартівники дзвонили в якісь залізяки. Церква стояла на краю села, отже, небагато людей почуло цей дзенькіт, тож мало людей прибігло, та й запізно - вандали розвалили церкву без перешкоди.

Десь за тиждень варвари поїхали і на Кулаковецьку церкву. Там сторожа вгледіла їх здалека, і навіть встигла вдарити в дзвони. Почувши дзвони, я побіг до церкви навпростець через сіножаті і поля. Навколо церкви зібрався чималий гурт людей і весь час підбігали нові. Поліцаї оточили церкву і майдан, на якому стояли пожежники в шоломах з помпою і розгорнутими шлангами. На кожного, хто хотів вийти з натовпу в напрямі церкви, поліцаї наставляли кріси з настромленими багнетами і кричали: "Stój, bo będę strzelać!" "Робітники"(I-12) стоячи на високих драбинах, завзято рубали сокирами і стягали баграми ґонти з бані і даху. Знявши ґонти, пилками підрізували дерев’яну конструкцію, прив’язували мотузки і разом з хрестом звалили з гуркотом на землю. З усіх боків лунали гнівні вигуки: "Безбожники! Святотатці! Дияволові діти!" Жінки плакали, а деякі навіть ридали! Але варвари не звертали на це уваги і далі з люттю рубали, різали і ламали здорову біло-жовту дерев'яну конструкцію даху й звалювали до середини церкви. Скинувши дах, взялися за стіни. Розпилювали їх від платвів до підвалин на відрізки завширшки два-три метри і баграми валили на землю. Гуркіт падаючих стін, тріск ламаних дошок, брязкіт товченого скла та гнівні вигуки мирян і ридання жінок нагадували Апокаліпсис!

Розваливши церкву, вандали взялися за дзвіницю: як і церкву рубали, різали і ламали, звалюючи на землю.

Жалісний, останній зойк падаючого з дзвіниці дзвону сповістив Богові, що варвари закінчили свою "святу, польсько-католицьку патріотичну місію"!

До пізного вечора групи сусідів коментували цю незрозумілу варварську веремію: "Чи думають, що у такий спосіб змусять нас ходити до костела!.. Не дочекаються цього антихристи!.. Польща робить все, що лише може, щоб придати собі внутрішніх ворогів!.."

Щодня доходили вістки про чергові наскоки на церкви, а разом з тим зростала ненависть до всього польського. Навіть поляки-українофоби перестали публічно демонструвати свій "патріотизм", бо розуміли (хоч може і не всі), що такий спосіб польщення українців - це безглуздя та ганьба. Тепер вже і польська влада, і всі православні мешканці Холмщини й Підляшшя побачили, що ні насильно, ні добровільно ніхто не зречеться своєї рідної віри, отже і національної тотожності. Діяв одвічний закон фізики: "Більший тиск - більший опір".

Деякі місцеві поляки, які ніколи, принаймні публічно, не виявляли нехіті до нас, українців, критикували руйнування церков, але лише тоді, коли не чули інші поляки.

Мій учитель, Кондратюк, далі поводився дивно. Я думав, зрештою, як і всі учні, що він у новому шкільному році вестиме мову про валення церков, але так не сталося. Як у 1937 році промовчав насильне вихрещування і палення садиб, так і тепер не згадав про це жодним словом. Далі жартував і поводився з нами, як з товаришами, і знов готував нас до виступів на сцені.

У жовтні надійшла до Степанкович нова політична вість - впала Чехословаччина!.. Після "аншлюсу" Австрії була це друга держава, яку Гітлер позбавив незалежності. У Польщі запанувала велика радість: при поділі Чехословаччини Гітлер дозволив полякам зайняти так зване "Zaolzie", в якому частину населення становили поляки. У пресі та на радіо панувала одна тема: Заользє! Після політичного конфлікту з Литвою була це друга демонстрація "могутності" Польщі. Тоді на перших сторінках газет виднілися заклики: "Wodzu prowadź nas na Kowno!" "Litwę zarzucamy czapkami!" і т.п. А тепер, після поділу Чехословаччини, кричали: "Razem z Niemcami będziemy zdobywać kolonie!"(I-13)

Навіть урівноважений, самозадоволений і здавалося б аполітичний Кондратюк з ентузіазмом оповідав нам про цю радість визволених поляків, а особливо про дітей, які врешті зможуть навчатися своєю рідною мовою! Почав також збирати старі книжки для польських шкіл у "Заользю". Натомість нас, українських дітей, цікавила інша частина поділеної Чехословаччини - Закарпатська Україна, яка після поділу проголосила незалежність. Почувши дещо від своїх батьків, ми зрозуміли, що це споріднена з нами країна. У польській пресі також можна було прочитати, що українці з Галичини нелегально переходять польський кордон і вступають до війська Закарпатської України. Ми, кільканадцятилітні хлопці, гордилися тим, що настала Українська держава, і тим, що вона зорганізувала сорокатисячну армію! Ми, очевидно, не розуміли, що така армія не зможе встояти проти будь-якої армії сусідніх держав. Але для нас це мало інше значення - ми ототожнювали себе з закарпатськими русинами, з цією державою і армією. Ми вже не самі!.. Це військо помститься Польщі за її злодіяння на Холмщині!.. Ці наївні дитячі дискусії та антиукраїнські акції на Холмщині були початком формування нашої національної свідомості. Але наші дитячі мрії скоро розвіялись - мадярське втручання придушило молоду, ще слабеньку державу Закарпатської Русі-України.

Після участі Польщі у поділі Чехословаччини степанківські "політики" трохи розгубилися - адже сподівалися війни між Польщею і Німеччиною, а тепер вони стали союзниками. Взимку збиралися вечорами у Шпикулята та у Моля і слухали радіо. З того, що чули та часами читали в газетах, робили навіть правильні висновки - війна таки буде, і то з Німеччиною. Зрештою, і ми, учні, здогадувалися, що Польща готується до війни. У школі почали збирати гроші на озброєння польського війська. В пресі писали, що польське суспільство дуже щедре і дає не тільки гроші, але різні коштовності. В школі лише деякі учні приносили по одному чи два гроши, але Кондратюк і за це дякував.

Третього травня 1939 року, як і щороку, всіх учнів повезли підводами до волосного села Монятичі. Як щороку були промови, але тепер дуже патріотичні і войовничі. Декламували вірші, співали патріотичних пісень, а свято закінчилося парадом пожежників і "strzelców". Ще під час урочистостей ми, учні найстаршого класу, домовилися піти до Грубешова подивитися на військовий парад. З Монятич до Грубешова було вісім кілометрів, і треба було йти пішки. Зібралося нас десь десяток "відважних". Всі ми були босі і йшли м'яким узбіччям шосе. Гірше було в місті - там не було м'якої дороги. Дійшли до вулиці при казармі. Було вже добре пополудні. Побачили, напевно, останній відділ війська, який вертався з міста, отже, парад закінчився. На цій вулиці була і велика початкова школа. Вчитель з цієї школи помітив нас і запросив до будинку: впізнав, що ми зі села. Завів нас до світлиці, в якій було повно школярів.

"Дивіться, - звернувся до них, - ці хлопці йшли дванадцять кілометрів пішки, щоби взяти участь у нашому великому святі. Вони патріоти!" Міські діти дивилися на наші босі закурені ноги, хихотіли. Ми, збентежені, стояли біля дверей і дуже шкодували, що сюди прийшли. Учитель помітив нашу розгубленість і сам нагадав, що нам вже час додому. Були змучені і голодні, а до того пекли стопи - постирали шкіру. Але щастя нам посміхнулося - за містом наздогнали нас три степанківські вози, які везли бетонні цямрини. Господарі підвезли нас аж до села.

Я прийшов додому аж перед заходом сонця. Батько був дуже сердитий і грозився, що дасть мені прочухана. По-перше, за те, що не знав, що зі мною сталося, а по-друге, моїм обов'язком було пасти корів, які цього дня довго ревіли в оборі, чекаючи на мене. Але вся ця авантюра закінчилася лише лайкою. Вчитель на другий день іронічно картав нас: "То ви думали, що для вас пополудні зорганізують парад!?" Адже в Грубешові, так як і в Монятичах, святкували зранку. Обіцяв, що на другий рік поїдемо святкувати третє травня до Грубешова. Але, як відомо, історія склалася інакше, і наступного свята вже не було.

Літо 1939 року було сприятливим для хліборобів - теплим і помірним, падав дощ. Пасовиська і сіножаті рясно зеленіли, а збіжжя і овочі росли, як на дріжджах. Сіножаті були вдалі, та й жнива мали бути щедрими. Люди були задоволені, але неспокійні. Вісті, які доходили до Степанкович, тривожили їх. Сільські "політики" вже навіть не сумнівалися: "Війна напевно вибухне, й то зараз по жнивах", - провіщали. Але жнива пройшли спокійно, лише трапилася одна родинна трагедія: згинув дванадцятилітній син Сергія Рудя, також Сергій, який разом із своїм двоюрідним братом Юськом вертався з панського лісу. Несли кілька ліщинових тичок. Зі села, в їх напрямі їхав на коні гайовий Валіщек. Побачивши його, почали втікати. Гайовий поскакав за ними. Сергійко нараз впав, і не вставав. Брат вернувся до нього, і почувши, що він не дихає, почав кричати. Гайовий здогадався, що сталося щось погане, завернув і поїхав до лісу. Сергійко помер. Як встановило обстеження після смерті, дитяче серце розірвалось, не витримавши фізичного зусилля і нервового напруження, причиною якого був страх.

Стояла чудова сонячна погода. Закінчилися жнива. Господарі були задоволені з доброго врожаю. Тішилися усі: і багаті, і бідні - адже ніхто не голодуватиме. Старші люди пророкували: "Якщо Бог дав добрий врожай, то певно буде війна". Але це віщування виникало з вісток, які доходили до села, адже люди уважно слухали радіо і читали газети, які часами хтось привозив з Грубешова. Тепер навіть в буденні дні господарі збиралися у когось на подвір'ї і голосно дискутували. Слухаючи їх завзяті дискусії здавалося, що це вони вирішують долю Польщі і Європи.

- А я вам кажу, - хтось рішучо переконував, - що німці не відважаться напасти на Польщу, адже вона має сильну армію та могутніх союзників - Францію і Англію.

- Якщо б так було, то німці не прагнули б війни з Польщею, - заперечував інший.

А на перших сторінках газет кидалися в очі загрозливі заголовки: "Nie damy korytarza!"; "Nie damy Gdańska!"; "Nie damy nawet guzika!"(I-14)

Крім радіо і преси, загальну тривогу підігрівала і місцева влада. Наказала солтисам та й усім громадянам пильно слідкувати за незнайомими подорожніми, бо серед них можуть бути і німецькі шпигуни, а про підозрілих перехожих повідомляти поліцію. Котрогось дня прийшла до Степанкович літня жінка, яка в дитячому візку везла кількох щенят. Сука бігла біля неї. Ця жінка затрималася коло нашої хати. Була чисто вбрана і добре говорила по-польськи. Просила молока для щенят, казала, що заплатить. Бабуня молока дала, але грошей не взяла. На другий день пішла чутка, що ця жінка - німецький шпигун. Хтось з поляків повідомив поліцію в Монятичах. Догнали її вже в третьому селі і забрали в поліцію. Чи вона дійсно була шпигуном, так ніхто і не довідався.

В передостанній день серпня приїхав до Степанкович мій учитель – Кондратюк. Гурт дітей, а з ними і я, зібрався біля школи. Вчитель вийшов на ґанок і привітався з нами, але якось поважно, хоч він завжди був веселий і жартував з учнями. Ми запитали, чи це правда, що буде війна, а як буде війна, чи будемо вчитися. Він посміхнувся, і якось хитро відповів: "Може буде, а може і не буде, але як буде вчитель, то буде вас навчати".

Була це остання наша зустріч з Кондратюком. Ще того самого дня він виїхав зі Степанкович. Як пізніше виявилося, вже тоді він був мобілізований і приїхав по свої речі. При нагоді віддав комусь з поляків шкільне радіо.

Першого вересня вранці розійшлася селом вістка: "Німці напали на Польщу". Всі молодші мужчини, які колись відбували службу в польському війську, чекали мобілізації. Але викликали лише одного поляка, лісничого. Та й він відкрутився від війська - поранив собі руку пострілом з мисливської рушниці. Українці насміхалися: "Якщо всі поляки так поставляться до військового обов'язку, то німці прийдуть до Степанкович за кілька днів". Коментували також причину, з якої не мобілізували українців: "Бояться дати нам зброю, бо знають, що ми пам'ятаємо всі кривди, яких нам заподіяли, і можемо дула обернути до них".

Життя в селі точилося ніби нормально - було чути відгомін молотарок, дехто сіяв озимину, інші носили отаву та починали копати картоплю. Попри те відчувався загальний неспокій. На вулицях частіше зустрічалися перехожі, а біля хат чи на подвір'ях збиралися сусіди і задавали собі однакові запитання: "Як-то воно буде? Чи прийдуть до нас німці?.. А як будуть ставитися до нас?.." і т.п. і т.д. Ті, які очікували довгої війни, купували на запас сіль, гас та сірники.

Після кількох днів війни і ми, степанковчани, почули її відгомін. Котрогось дня ми почули гудіння літаків, пронизливий свист і глухі вибухи бомб - німці бомбардували залізничну станцію в Грубешові. Кілька днів пізніше ми бачили сріблясті літаки, які летіли в напрямі Холма, а потім почули відгомін вибухів.

Після оголошення Англією і Францією війни Німеччині в польській пресі і радіо з'явився оптимізм: "Тепер спільно переможемо Гітлера!" Навіть місцеві поляки піднесли похнюплені голови і втішалися, що тепер Польща напевно виграє війну!.. Але з щораз скупіших повідомлень виникало, що німці переможно женуть польську армію, а Англія і Франція, вдаючи, що допомагають, лише спостерігали за агонією Польщі.

Десь на третій тиждень війни в Степанковичах з'явилося військо - йшло на схід в напрямку Володимира Волинського. Вдень і вночі йшла піхота та їхали кінні табори. На возах дрімали виснажені жовніри, а ті, які йшли, ледве ноги за собою тянули. Часом якийсь відділ затримувався на відпочинок і попас. Жовніри сідали на узбіччі дороги просто на землю і відпочивали. Деякі йшли до хат - напитися води чи молока. За військом їхали і легкові авто, які вночі освітлювали сільську вулицю, викликаючи цікавість і неспокій у мешканців.

Котрогось дня в панському лісі затрималася група жовнірів. На другий день, коли вже їх не було там, ми, пастухи пішли подивитися, чи чого не зоставили. І не помилилися - знайшли кілька гвинтівок, скриньку з якоюсь амуніцією та кілька ручних гранат. Могли таке залишити тільки дезертири. Кріси ми поскладали під кущем і прикрили гіллям, а амуніцію і гранати винесли на пасовисько. Розпалили вогнище і вкинули до нього ці боєприпаси, а самі полягали на землю. На превелике наше щастя помітив це безрукий Бондя і почав кричати на нас. Казав далеко відігнати худобу, а нам втікати якнайдалі. Поки боєприпаси нагрілися, ми з худобою були вже далеко. Полягали і чекали. Вибухаючи, гранати викидали стовпи вогню і диму разом з головешками. Корови розбіглися в усі сторони, та й ми дуже перелякалися. І хоч перестало стріляти, ми цього дня не відважилися підійти до вогнища - подивилися щойно на другий день. Вибухнули всі гранати і амуніція. Пішли перевірити і гвинтівки, але їх там вже не було - хтось забрав.

Під час цієї війни я вперше побачив справжні літаки. Котрогось дня приземлилися на панському полі три невеликі літаки. Вся старша дітвора побігла туди. Коли я прибіг, льотчики разом з форналями тягнули ці літаки під високі дерева біля фільварку. Поставивши їх там, додатково прикрили гіллям. На другий день я знову побіг подивитись на них, але їх там вже не було. Ніхто не чув, коли відлетіли, отже підозрювали, що їх сховали десь на фільварку.

Дорослі журилися наслідками війни, а ми, хлопці-підлітки, тішилися - адже щодень щось діялося. Йшло військо, їхали табори та щодень було чути гудіння літаків. Де лише затримувався якийсь відділ війська, ми вже туди прибігали і приглядалися зблизька до змучених, закурених жовнірів. Запам'ятав, як до відпочиваючого відділу біля садиби Савіцького під'їхав полковник. З землі зірвався невисокий офіцер і салютував: "Panie pułkowniku..." Полковник, вислухавши рапорт, запитав грізним голосом: "А де поділася зірка з вашого пагона?!." - "Я і не зауважив... Певно загубив під час бою під Коцком(I-15), - виправдовувався офіцер. Кожен хлопець мав вже якийсь "трофей". Я котрогось ранку знайшов на дорозі офіцерську рогативку, яку сховав у стодолі, бо боявся, що батьки скажуть викинути. Мав і багнет, який сховав, та кілька десятків патронів.

В останні дні вересня разом з військом йшли на схід і групи поліцаїв та цивільних. Їхали і легкові авто, але вже тягнули їх коні - певно не мали бензину.

На початку жовтня напрям руху польського війська змінився зі східного на західний. Але поверталося набагато менше війська, ніж йшло на схід, а до того без таборів. Серед них було багато поліцаїв і цивільних. До нашої хати знову вступила група поліцаїв. Казали, що на Польщу напали Совєти і що за кілька днів прийдуть до нас. Розповідали також, що бояться совєтів і воліють піддатися німцям. Тепер вже не варили супу, а лише хапливо їли сухі харчі.

Звістка, що до Степанкович можуть прийти Совєти, оживила дискусії. Частина українців навіть тішилася, бо утотожнювала Радянський Союз з колишньою Росією і не вірила польській пропаганді, яка описувала жахливі умови життя совєтського народу. Натомість місцеві поляки, а особливо патріоти, котрі відверто виступали проти українців, похнюпилися - боялися реваншу з боку українців.

Напередодні приходу Совєтів рясний дощ розмочив ґрунтову дорогу і всюди стояли калюжі. Вранці наступного дня розляглося страшенне гудіння, яке наближалося від Убродович. Я побіг в цьому напрямі. На повороті біля Шмуля висунувся танк з дулом. На башті сидів солдат в шкіряній пілотці і розглядався на всі сторони. За хвилину виїхав ще один, а далі ще кілька. На розмоклій дорозі за танками залишилися глибокі колії. Коли проїхала колона, дорога нагадувала погано заорану цілину. Біля хат стояли цілі сім'ї і приглядалися до цього чуда техніки. Це видовище було найцікавіше з усіх, які я досі бачив. За танками їхала відкрита легкова автомашина, в якій сиділи командири в круглих шапках з червоними зірками. На ковнірах їхніх сорочок виднілися червоні "ромби", "шпали" та "трикутники"!(I-16)

Авто, буксуючи в коліях, поволі їхало за танками. За ним, оминаючи калюжі і глибокі колії, йшла четвірками піхота. Жінки виносили на вулицю молоко та яблука і пробували частувати червоноармійців, а декотрі господині навіть до хат їх запрошували. Але вони якось дивно поводилися - зніяковіло усміхалися і відмовлялися від частування. Наша сусідка Маруся Рудь знала добре російську мову і старалася розпочати з ними розмову, але вони лише коротко відповідали: "да", "нєт" і т.п. Не приймали також і тютюну, яким чоловіки їх частували.

Мовчання і відмова від частування роз'яснилася на другий день. Один червоноармієць-українець відважився увійти до хати сусіда і пояснив, що начальство заборонило їм будь-що приймати від місцевого населення та зав'язувати з ним розмови. Причини були дві: їжа могла бути отруйна (?!), і червоноармієць - не жебрак, не повинен приймати подарунків, бо люди подумають, що в Союзі панує біда. Дуже балакучими, натомість, виявилися декотрі командири, певно політруки. Відповідали на всі запитання і хвалили Радянський Союз: "У нас всє живут щасливо...", "У нас нет панов...", "У нас все єсть..." і т.п.
Ще того самого дня увечері Совєти демонстрували для мешканців села звуковий фільм. На леваді біля Івасенькового Гриця поставили екран і з автомашини з написом "Кино" крутили воєнний фільм "Озеро Хасан". Зібралося багато молоді та дітей і, хоч не розуміли мови, всі дивилися з роззявленими ротами - адже майже ніхто з присутніх ніколи не бачив справжнього фільму. Та й фільм був цікавий - показували війну Червоної Армії з японцями, отже, ми вперше побачили японців, хоч і не знали, чи на екрані вони справжні.

Ще того самого дня під вечір у Федора Василюка зібралися місцеві комуністи та їх симпатики. Був там і якийсь совєтський командир. Що там ухвалили ніхто не знав, але на другий день зранку проголосили, що на дорозі між хатами Ф. Вознюка і В. Василюка відбудеться мітинг. Скраю дороги поставили стіл і кілька стільчиків. Зібралося трохи людей, але переважала молодь та діти. Приїхали дві автомашини - легкова і вантажна. З легкового авто вийшло двоє командирів. Були вбрані в гарніші мундири, ніж "бойцы". Мали темнозелені гімнастерки, а штани галіфе гранатового кольору. Замість полотняних обмоток, які носили рядові червоноармійці, мали шкіряні чоботи, а на головах, замість пілоток - круглі шапки. Гімнастерки були підперезані шкіряними пасами, на яких висіли такі ж кобури. Один з командирів відкрив зібрання, а другий почав промовляти. Говорив голосно, енергійно жестикулюючи руками. І хоч я не знав російської мови, та зрозумів, що панська Польща впала, а ми, українці, вже вільні, і будемо щасливо жити в сім'ї радянських народів. На закінчення оголосив, що поки утвориться радянська влада, треба організувати народну міліцію. Сказав, що з представниками місцевого населення погоджено, хто може стати "народним" міліціонером і отримати зброю. Розгорнув на столі картку паперу і почав зачитувати кандидатів. Правдоподібно, ті, що підходили до стола, вже наперед знали, що вони є кандидатом на міліціонерів, бо всі були присутні. Підписувалися на цій картці і підходили до вантажної машини, а красноармієць подавав кожному польську гвинтівку і амуніцію. Поміж зачитаними був і мій батько. Приніс гвинтівку до хати і повісив на стіні. Наказав усій сім'ї, щоб ніхто не торкав її. Начальником міліції назначили Федора Василюка. Того самого дня група "свіжоспечених" міліціонерів арештувала кількох поляків-українофобів. Потримали їх трохи в клуні і випустили - виявилося, що арештували їх без погодження з "владою", і не знали, як далі з ними поступати.

Село поволі поверталося до нормального осіннього способу життя - закінчували копання просапних рослин та сівбу озимини. Господарі були задоволені з дуже доброго врожаю - зібрали багато збіжжя та картоплі. Мій батько казав, що самої картоплі зібрав стільки, що й на два роки вистачило б. Господарі тепер частіше збиралися, щоб спільно покурити та подискутувати про майбутнє. Але найбільше тішилася дітвора, яка тепер цілими днями бавилася та оглядала військо - адже не ходила до школи, а пастухи вже тоді не виганяли корів на пасовиська.

Протягом кількох днів радянської влади сталися лише дві події гідні уваги. Совєти "розкулачили" частину фільварку та арештували "жондцу" цього фільварку - Остроповича. Казали, що він колись служив у війську генерала Балаховича і воював проти більшовиків, тому й прозивали його "Балаховець". Селяни не любили його - щоправда, старався говорити по-українськи, але ставився до них з погордою. Його улюбленою розвагою було "полювання" на сільських собак. Завжди ходив з дубельтівкою і стріляв в кожного пса, якого зустрів поза садибою. Коли вже його вели совєти через село, вдавав веселого і прощався: "Будьте здорові! Мене повезуть у Казахстан - вівці пасти!"

П'ятого чи шостого дня совєтської влади пролунала несподівана вість: "До Степанкович прийдуть німці! Кордон буде на Бузі!.." Посеред симпатиків совєтів та "міліціонерів" зчинився переполох: "Як німці віднесуться до них?.." Більшість селян коментувала цю новину. На нашому подвір'ї зібралися найближчі сусіди і почали дискутувати, де буде краще - під німцями, чи совєтами? Про німців знали лише стільки, що там людям живеться краще, і що Гітлер переслідує жидів. Совєти були ніби свої, але якщо вірити польським газетам, то там панує нужда. Йосип Рудь переконував, що те, що писала польська преса, брехня: "Це правда, що там все колективне, але кожен працює стільки, скільки може, а одержує стільки, скільки потрібно для пристойного прожиття. Там усі віддали свою землю до колгоспу і спільно її обробляють, а плоди справедливо ділять. Панує там справедливість, добробут і рівність!.."

- Як же це так, - звернувся Павло Демчук, ніби з претензією до співбесідників, - що я весь доробок моїх дідів, батьків та й свій маю віддати для колгоспу? А хто мені дасть їсти?.. Я вже старий і не зароблю на прожиття! А всі ці голопупенки з вигона, та й мій наймит-лінько Титус зрівняється зо мною?.. Я такої влади не хочу!.. Хай вже краще приходять німці.

На другий день якийсь командир оголосив, що всі українці можуть виїжджати за Буг. Тим, які виїдуть, радянська влада забезпечить все, що потрібне для нормального життя, а в першу чергу дасть працю і помешкання. В селі загомоніло: "Їхати, чи ні?!" Але над цією проблемою задумувалися лише убогі та ті, що належали до "народної" міліції.

Мій батько відразу вирішив їхати. По-перше належав до міліції, а по-друге, не любив праці на ріллі. Переконував матір, яка спочатку навіть не хотіла слухати про виїзд: "Ми тут тяжко працюємо до ночі і що з того маємо!? Там піду на роботу до фабрики і за вісім годин зароблю стільки, що вистачить на достатнє життя, а діти вивчаться і не будуть так мучитися, як ми". Мати боронилась: "Ти хіба здурів! Зоставити господарство, і то тоді, коли Бог дав нам такий добрий урожай!" Бабуся, натомість, категорично заявила: "Я не рушуся з хати! Не зоставлю господарства! Їдьте без мене!" На поміч батькові прийшов сусід Юзенько, якого вважали у селі наймудрішим: "Надю, - переконував мою маму, - послухайте моєї ради і їдьте поки двері до раю ще відчинені! Що ви тут зоставляєте? - трохи цієї землі, зрошеної вашим потом і тяжку працю! А там працюватимете лише вісім годин!"

Дискусії, переконування, переривані плачем мами та бабусі, тривали весь день. Остаточно мати згодилася на виїзд, як казала, лише з огляду на безпеку батька. Виїзд визначено на післязавтра. На другий день тривала підготовка: батько готував воза, а мати заготовляла харчі, одежу та постіль. І мама, і бабуня весь час витирали заплакані очі, а бабуня ще й повторювала: "Зовсім подуріли! Зоставити рідну хату, повну стодолу і їхати у світ в незнане!" Просила також моїх батьків, щоб хоч мене залишили, бо сама не зможе господарювати. Батьки не згодилися: "Адже він має щойно тринадцять літ, що ж він вам поможе?" Зрештою, і я дуже хотів їхати, адже для мене була це велика нагода пережити пригоди, про які читав у пригодницьких книжках.

Охочих на виїзд до "раю" було більше двадцяти родин, але переважно таких, які не мали своїх коней. Кілька возів з кіньми організатори виїзду забрали з фільварку, але було їх замало, щоб усіх забрати. Мій батько спрягся з Олійниковим Васильком, який лише сам виїжджав і не мав багато багажу.

Удосвіта батько всіх збудив. Мати востаннє видоїла корову. Снідали лише хлібом і молоком. Настав час прощання з бабусею. Мати і сестри голосно плакали, а бабуся лише сльози витирала. Я також витирав сльози, а батько відвернувся до нас спиною, бо певно також мав мокрі очі. Я ще вчора тішився з виїзду, а сьогодні був навіть згоден зостатися - шкода мені було бабуні. Обцілувавшись, нарешті рушили. Сестри їхали на возі, а я з батьком йшов за возом. Наш собака Бурко, певно відчував, що діється, і страшенно вив та рвався на ланцюгу.

Збірний пункт для "біженців" визначили біля хати мого діда Амвросія. Коли вже зібралися всі вози інформаційну промову виголосив Федя: "Всі мужчини, які мають рушниці, мусять їх нести на плечах. На рукави треба почепити червоні опаски. Кожний озброєний, який не матиме червоної опаски, буде потрактований совєтами як ворог. Якщо затримається один віз, мусять затриматись всі". Після цієї інструкції табір рушив. Люди виходили з хат - одні мовчки приглядалися, інші приговорювали: "І чого ж ви туди їдете?.. Там колгоспи і страшенна біда". Інші задумувалися вголос, чи і їм не поїхати з нами.

Вже в Убродовичах несподівано догнав нас наш Бурко - тягнув за собою ланцюг і голосно гавкав. Певно вирвав скобу, якою був прибитий ланцюг. Батько зняв йому ланцюг, а він почав радісно скакати навколо воза. Бурко був єдиним псом в нашому таборі.

Перед полуднем приїхали над Буг навпроти Устилуга. Перед мостом стояли червоноармійці, які охороняли його і керували переправою. Нас
затримали. Федя показав їм якийсь лист. Прочитавши його, один із солдатів наказав йти з ним на другий берег до "командіра". Пішли троє: Федя, Тройданан та мій дід. Справу залагодили, бо солдати припинили рух через міст, наказали переїжджати на другий берег. Коли всі переправились, якийсь "командір" голосно наказав: "Зброю мусите здати. Ви вже в Совєтському Союзі, і ніхто на вас не нападе. Якщо хтось не здасть, а ми знайдемо, зброю заберемо, а його завернемо назад". Всі охоче віддавали, адже згідно з наказом Феді чоловіки весь час несли важкі кріси на плечах. Цей же "командір" щось написав на листі, який показував Федя, та наказав їхати до Володимира Волинського і зголоситися у військовій комендатурі.

За Устилугом затрималися на придорожній леваді. Коням дали обрік, а жінки на розстелених на траві обрусах порозкладали холодні харчі. Нагадувало це обід у полі під час жнив. Підкріпившись, чоловіки закурили і почали голосно гадати, куди нас направлять. Жінки поралися біля возів, молодь жартувала, а діти весело і безжурно бігали по леваді.

До Володимира приїхали під вечір. Затрималися перед військовою комендатурою. На будинку непорушно висів червоний прапор, а перед входом стояв червоноармієць, притримуючи рукою закладену за плече рушницю з довгим штиком. Знову пішла трійка делегатів. Показали свій папірець. Вийшов ще один солдат і забрав лист. Незабаром покликав делегатів до середини. Через деякий час вони вийшли разом з червоноармійцем, який повів наш обоз на нічліг. Прийшли до одноповерхового довгого будинку з великим подвір'ям, обгородженим парканом. "Боєц" відімкнув двері і наказав: "Розміщайтесь в кімнатах, але нічого, що тут знаходиться, не забирайте. Завтра повідомимо, куди вам їхати". Віддав Феді ключ і пішов. Вози в'їхали на подвір'я, а сім'ї почали займати приміщення. В кімнатах, яких було кільканадцять, лежали на підлозі порозкидані польські папери, шафи були відчинені, в них також безладно лежали папки та папери. Вже смеркалося, і в кімнатах було темно, але майже всі мали на возах гасові лампи або свічки. Освітивши приміщення, всі шукали кухні чи хоч плити, щоб приготувати теплу страву, або хоч заварити воду, але в усіх кімнатах були лише груби. Отже, так як і обід, вечерю попивали зимною водою. Чоловіки пішли спати на возах, а сім'ї відпочивали на постелях, розстелених на дерев'яній підлозі. Вранці чоловіки принесли звідкись відро окропу, яким ми запили сніданок. По сніданку знову прийшо цей самий військовий і сказав, що треба їхати до Луцька, а там в комендатурі скажуть, що далі робити.

Їхали рівненьким, як стіл, заасфальтованим шосе. Вози котилися тихо. Коням було легше, тому на рівнині та з гірок всі сідали на вози і їхали риссю. На випас затрималися десь на половині дороги до Торчина, неподалік господарства, в якому було видно колодязь. Підкріпилися, напоїли коней і, не відпочиваючи, поїхали далі - хотіли бути в Луцьку до заходу сонця. Приїхали засвітла, але ані в комендатурі, ані в установах місцевої влади не застали компетентних осіб. Вирішили, що треба їхати на залізничну станцію, бо там може бути окріп. Окропу не було, а військовий патруль наказав від'їхати з-під вокзалу. Затрималися в якомусь передмісті. Ті, що мали малих дітей, ходили від хати до хати, шукаючи нічлігу. Деяким вдалося знайти, але більшість мусила ночувати на возах. Щоправда ніч була холодна, але погідна, а накритися було чим - адже везли подушки і перини. Але вранці жінки почали ремствувати і дорікати своїм чоловікам: "Мало бути, як у раю, а вже два дні не їмо теплої страви, а діти не п'ють молока, а до того ще й мусимо мерзнути надворі; ще трохи, почнуть лазити по нас воші." Чоловіки, а особливо провідники, виправдовувалися: "Тут ще не встановлено влади, але як завезуть нас на територію Союзу, то напевно буде добре".

Вислухавши нарікання, провідники та кілька чоловіків пішли шукати компетентної влади. Повернувшись, задоволено сповістили: "Направляють нас до Млинова. Це близько тридцяти кілометрів від Луцька. Там в тимчасових квартирах будемо чекати дальших постанов влади". Приїхавши до Млинова, довідалися, що приміщення для нас дійсно приготували, але в селі Ужинець. Тим приміщенням був одноповерховий будинок неподалік села в покинутому фільварку. У двох кімнатах знаходилася "народна міліція'', а нас розмістили в інших п'яти. Дозволили також користуватися кухнею. В жоднім приміщенні не було ніяких меблів. Їсти і спати треба було на підлозі. Жінки знову почали ремствувати, але виливши гнів і жаль, взялися готувати вечерю. Ми, дітвора, допомагали батькам смикати і носити солому зі скирти, яка стояла неподалік. Наносили стільки, що дітвора качалася по ній, як на Різдво під ялинкою.

На другий день після сніданку дітвора розбрелася по всьому господарству і нишпорила в різних закутках. Я разом з кількома хлопцями вибрався до лісу, який виднівся неподалік в ранковій імлі, наче чорна стіна, хотіли назбирати дров для кухні, а може грибів та горіхів. На узліссі наткнулися на невеликого літака, такого самого, як у вересні бачили на фільварку в Степанковичах. Хтось його сюди мусив притягнути, адже приземлитися тут не міг. В кабіні пілота не було жодних приладів, лише висіли кінці повидираних проводів. Про знахідку я сказав батькові. Він також прийшов подивитися. Міліціонери певно здогадалися, що ми знайшли літак, бо один прийшов і наказав, що не можна не тільки нічого брати з літака, але навіть влазити до нього. "Це наказ совєтської військової влади", - ніби виправдуючись, закінчив міліціонер. Мій батько посміхнувся і сказав: "Те, що можна було забрати, вже все забрали, а особливо трубки, з яких вже напевно поробили апарати для виготовлення самогону". Попри заборону міліціонерів, я разом з хлопцями майже щодня приходив до літака і влазив до кабіни.

Ще того самого дня виникла суперечка з міліціонерами: нам бракувало корму для наших коней, а на панських полях стояли скирти з пашнею та сіном і конюшиною. Ми почали смикати з тих скирт пашу. Міліціонери побачили це. Скликали всіх біженців перед будинком і сповістили: "Все бувше панське майно, отже скирти з пашнею і кормом, кіпці з картоплею та буряками, перейшло у власність нашого села. Ми стережемо це майно і забороняємо будь-що брати без нашого дозволу".

"Все панське майно стало власністю держави, а не села. Представник цієї влади в Луцьку запевняв нас, що тут отримаємо все, що нам буде потрібне для життя, отже і корм для коней. Ось документ з печаткою і підписом", - доводив Федя вимахуючи тим листом.

Під час цієї дискусії прийшли і представники мешканців Ужинця, які галасливо повторювали те, про що вже сказали міліціонери, і навіть почали дорікати: "А чого сюди приїхали!.. Треба було сидіти в своїх хатах!.. Ви може хочете тут поселитися?! У нас є свої малоземельні і безземельні, отже їм належить панська земля! А те, що на панській землі зосталося, - це наше, всіх мешканців Ужинця". Наші переконували, що ми тут затрималися лише на кілька днів, що совєти обіцяли поселити нас десь в Союзі... "До Союзу?! - дивувалися волиняки. - Але ж там велика нужда... Там люди в колгоспах голодують!.. Вертайтеся додому!"

Провідники занервували і стали грозити, що поїдуть до Луцька скаржитися. Це подіяло - селяни і міліція почали розмовляти спокійніше і більш мирно. Остаточно узгодили, що сіно і конюшину можна брати зі скирт, але під наглядом міліціонерів. Згодилися також дати трохи картоплі для кухні. Заборонили, натомість, чіпати скирти з пашнею та горохом. Але ми, діти, по одному або малими групами ховалися за скиртою гороху і лускали зерно. Була це велика допомога в харчуванні.

Після цієї події відносини між міліцією і нами покращилися. Ми ходили до них погуторити та почитати радянські українські газети та послухати українських пісень, яких вони чудово співали. До спільного співу запрошували навіть наших нечисленних кавалерів та дівок. Приходили також до наших мужчин, які збиралися біля своїх возів і розмовляли про політику та наше майбуття. Колись почали дискусію на тему голосування, про яке прочитали в газеті. Наші були впевнені, що всі голосуватимуть за злученням Західної України з совєтською, натомість волиняки твердили, що мешканці Волині і Галичини хочуть утворити Самостійну Західно-Українську державу, отже голосуватимуть проти воз'єднання. "Ми знаємо, в якій нужді живуть наші брати в Радянській Україні, котрі ще не померли з голоду. А скількох вивезли в Сибір та запроторили до тюрем! - переконували міліціонери. - Ми не хочемо ані колгоспів, ані москалів."

Проводирі нервували і один поперед одного вигукували: "Це потворна брехня ворогів Совєтського Союзу, націоналістів і буржуїв!!!" - і т.п. Але попри завзяту оборону Союзу відчувалося, що й вони почали замислюватися над тим, що почули. На цю тему вже ніколи не розмовляли, принаймні я не чув. Чув натомість, як пояснювали, властиво виправдовувалися, чому покинули свої рідні сторони і їдуть в незнане. Всі нарікали на попереднє важке життя та сподівалися, що Совєтський Союз дуже втішиться з їх приїзду і забезпечить всім щасливе життя в достатку.

Через багато років я спробував проаналізувати причини рішення моїх односельчан, адже більшість з них не була ані комуністами, ані їх симпатиками. Лише проводирі могли похвалитися співпрацею з комуністичними організаціями. Федір Василюк і Микола Попко (Тройданан) відсиділи в польській тюрмі за комуністичну діяльність по п'ять років. І хоч вони не мали навіть середньої освіти, але сподівалися, що совєтська влада оцінить їх діяльність і дасть їм посади в партійних чи державних установах. Мій дід Амвросій також вважався комуністом - під час революції короткий час служив у якомусь червоному відділі інтендатом, а до того вмів читати і писати, отже, також думав, що отримає добру посаду. Найбільше шансів на легку розумову працю мали обидва Руді - Йосип і Василь. Перший був учителем, а другий закінчив ще царську гімназію в Холмі. Вони не були комуністами, а їхали до "раю" на легшу працю. Мій батько також сподівався знайти легшу працю, але фізичну. Крім чотирикласної сільської школи, вчився трохи в ремісничій школі, але не закінчив її. Навчився у сільських ремісників різних професій з обробки дерева: столярства, теслярства, бондарства і стельмаства. Але на селі не можна було жити з праці за професією - не було стільки замовлень, щоб заробити на прожиття сім'ї. Свій виїзд пояснював так: "Цілий рік тяжко працюю на господарстві, а харчів ледве вистачає до нового врожаю. В Союзі піду на роботу до фабрики чи якоїсь столярні, відпрацюю вісім годин і відпочиватиму".

Решта біженців, так як і мій батько, втікала від тяжкої праці, яка не забезпечувала пристойного рівня життя. Всі втішали себе: "Напевно, вже гірше не буде". Додатковим аргументом було сподівання, що в Союзі їх діти вивчаться "на людей", адже там навчання безплатне.

Під час короткого перебування в Ужинці трапилося дві події, які пізніше мали вплив на формування моєї національної свідомості. Першою була дискусія між волиняками і нашими проводирами, в якій я вперше почув слова "Самостійна Україна" і страшну правду про життя в "Раю". Після цієї дискусії зауважив, що й наші біженці в розмовах між собою дуже перейнялися тим, що почули, і переконували себе, що це неправда, наче не хотіли впустити до своєї свідомості правду про більшовицьку дійсність.

Інша подія була для мене просто тріумфальною - на тринадцятому році життя я навчився читати по-українськи! Міліціонери давали нам українські радянські газети. Я дуже хотів їх читати і вирішив навчитися українських літер. Допоміг мені Василь Рудь, який, щоправда, ніколи не вчився в українській школі, але добре читав по-українськи. Я протягом одного дня вивчив всі українські літери, а в наступні дні читав вільно навіть вголос. Щоправда, багато слів я ще не знав, та й не завжди розумів зміст політичних статей, але читав все з насолодою і гордістю - адже я перший з-поміж дітей та й молоді навчився читати "по-своєму".

Котрогось дня приїхав до нас військовою автомашиною якийсь "командір". Питав, як нам живеться, та втішив, що за кілька днів поїдемо на Україну, але вже поїздом. Наші проводирі запитали його, що буде, якщо мешканці Західної України проголосують за Самостійну Україну, адже всі місцеві говорять, що будуть голосувати проти з'єднання з Радянською Україною. Командир розсердився і голосно заявив: "Никогда не будет Самостоятельной Украины! Трудовой народ будет голосовать за соединение с Советской Украиной! А врагам Советского Союза, украинским националистам, дадим Самостоятельную, но на белых медведях".

Певно десятого дня нашого таборування в Ужинцях нас повідомили, щоб на другий день ми прибули на залізничну станцію в Дубні. Почали готуватися до виїзду ще цього самого дня. Знову виникла суперечка з міліціонерами. Ми хотіли запастися на дорогу кормом для коней, а вони не дозволяли. Накінець дали, але небагато і всю ніч пильнували скирт з пашею і збіжжям. Виїхали раненько, а на станцію в Дубні приїхали ще перед полуднем. На колії стояв ряд товарних вагонів, до яких вже завантажувалися інші біженці. Нам виділили два криті товарні вагони для людей і коней та одну платформу для возів. У вагонах для людей були нари. Попри такі спартанські умови, всі були збуджені та задоволені - сподівалися, що врешті закінчиться циганське кочування. Завантажившись, проводири пішли довідатися, куди нас повезуть. Їм сказали, що у Вінницьку область. Юзенько та Василько пояснили, що це на півдні України, недалеко від границі з Румунією. "Там родючі землі, - пояснював Юзенько, - отже, буде непогано."

Пообідавши, майже всі вийшли з вагонів і, зібравшись в кілька груп, весело гомоніли. Я не мав товаришів-однолітків, і ганявся біля вагонів із своїм вірним другом Бурком. Від самого виїзду він бігав за мною, а вночі лежав під возом.

Хтось сказав, що на станції є кип'ятильня. Довідавшись у залізничників, що наш поїзд від'їде щойно за кілька годин, вирішили запастися окропом. Мене мати послала зі дзбанком. Кип'ятильню знайшли, але окропу вже не було. "Щойно забрали решту, - сказав робітник, - наступний буде за кілька годин." З вулиці чувся якийсь спів. Ми поцікавилися і вийшли на вулицю. Перед входом до якогось одноповерхового будинку стояла чимала група людей і співала революційних пісень. Підійшовши ближче, ми відразу впізнали жидів. Виявилося, що вони також біженці, але десь з центральної Польщі. Пояснили нам, що цей будинок - їдальня, а вони домагаються якоїсь теплої страви, бо вже довший час живляться лише сухою їжою, яка, зрештою, скоро закінчиться. Хтось вийшов з будинку і сказав: "Вже нема жодної страви, та й кухарі пішли вже додому. Їдальню відчинемо завтра рано". Жиди вчинили гармидер і грозили, що підуть жалітися якомусь "начальникові". Ми відійшли, а вони знову почали співати каліченою російською мовою "Повстаньте гнані і голодні..."

Виїхали з Дубна під вечір. Вночі поїзд затримувався лише на деяких станціях, і хто не спав, міг вийти щоб залагодити свої фізіологічні потреби. Наші вагони чіпляли до поїздів, які їхали в тому самому напрямку. Вдень на деяких станціях стояли навіть по кілька годин. Тоді можна було напоїти коней, походити, навіть почекати поки закипить вода в станційній кип'ятильні. Я запам'ятав дві станції, на яких довго стояли - Шепетівку і Жмеринку.

На третій день поїзд затримався на станції Вапнярка. На пероні стояв гурт людей та духовий оркестр, який почав грати вітального марша. Всі біженці збентежено визирали з вагонів, ніхто не сподівався такого врочистого привітання. Коли ми вийшли з вагонів і зібралися на пероні, з вітальною промовою виступив якийсь представник місцевої влади, як пізніше довідалися, це був перший секретар Томашпільського райкому. З цієї промови я запам'ятав лише кілька фрагментів: "Вітаємо вас, дорогі земляки, в нашій вільній радянській державі... Могутня Червона Армія визволила вас з-під ярма панської Польщі... Завдяки комуністичній партії Радянського Союзу під керівництвом нашого великого вождя Й. Сталіна і Західна Україна процвітатиме..." Після цієї помпезної промови вже дещо спокійніше заявив: "Ми тішимося, що вас направлено до нашого району і постараємося вас так влаштувати, щоб ви почувалися, як в рідному домі... Тепер розвантажуйтеся і їдьте до нашого районного центра, містечка Томашпіль, віддаленого від Вапнярки на сімнадцять кілометрів." Нам показали куди їхати, а самі поїхали автомашиною. Розвантажились, дещо перекусили і вирушили м'якою ґрунтовою дорогою до обіцяного "раю". Перед Томашполем чекав на нас провідник, який завів наш табір на майдан цукрового заводу і сказав, що тут будемо ночувати. На вечерю нас запросили до заводської їдальні. Дали їсти макарони і зелені квашені помідори. Макарони з'їли всі, а помідори лише спробували і надкушеними залишили на тарілках - вони були дуже квасні, а до того ми ніколи не бачили такої квашенини. Ночували в заводській світлиці, просто на підлозі.

Вранці зачитали, кому куди направлятися. В містечку зосталися проводирі, мій дід Амвросій з сином Хведем та всі холостяки. Решту сімей розіслали по районі, найбільше - до радгоспу в Олександрівці. Дві сім'ї, нашу і дядька Івана, скерували до радгоспу Біла неподалік Томашполя.

В радгоспі нас привітав голова та кілька жінок з дітьми. Під'їхали під довгий вже присадкуватий віковий будинок. Був він такий самий, як на фільварку в Степанковичах бараки для форналів, які називали "чвораками" або "восьмаками".

Голова привів нас до нашої "квартири", і, відчинивши двері, сказав: "Ось ваше помешкання". Відразу почав виправдовуватися: "Мене лише вчора повідомили про ваш приїзд... У нас немає вільних помешкань... Тут мешкали двоє пенсіонерів, яких я мусив переселити до їх дочки... А там також тіснява."

Була це невелика, низька, з глиняною долівкою і одним малим вікном кімната. Щонайменше одну її четвертину займала піч з плитою. Єдиними "меблями" були нари між піччю і стіною та невеликий столик і лавка. Увійшовши до середини мати вигукнула: "Це ж нора, а не житло! Де ж тут помістяться дві сім'ї!" - і так розридалася, що й місцева дітвора позбігалася. "Я не ввійду до цієї клітки! Вертаймося додому! Боже! Я таку велику хату зоставила!"

Батько стояв розгублений і не відгукувався. Перший раз на його обличчі з'явилася безпорадність. Дядько Іван також стояв і розгублено дивився на домівку, а тітка Степка, щоправда не ридала, але її очі були вологі. Почувши цей гомін, повернувся голова: "Ця квартира тимчасова... Ось в тому будинку - показав рукою на двоповерховий будинок в глибині майдану - відремонтуємо для вас більше житло". Мати трохи заспокоїлася. Почали розвантажуватися. Все складали на долівці. Порожній віз батько завіз до конюшні. За кіньми побіг і Бурко.

Мати зібралася приготувати обід, і знову знервувалася - не було ані води, ані дров. Вислала мене шукати колодязя і якогось палива. Я взяв відро і вийшов на майдан розглядаючись за колодязем. Якась жінка сказала, що колодязя в радгоспі нема, а воду привозять "бочковозом", отже беруть на запас. Запитав і про дрова. "Ходи зо мною, дам трохи дров та води. Завтра привезуть воду, набирайте в увесь посуд. Завтра дадуть вам також і дров." Виявилося, що це була дружина голови радгоспу.

Вранці батько і дядько Іван пішли до голови радгоспу, Мойсеєнка. Довідалися, що вони сталися повноправними працівниками радгоспу Біла. Будуть працювати в ремонтній майстерні - батько в столярній, а дядько - в механічній. Для жінок взимку роботи немає. Наш кінь і віз переходять у власність радгоспу.

Того ж дня я з сестрами пішов до Томашполя записатися до школи. В школі біля канцелярії вже чекали й інші діти біженців, а молодші навіть з батьками. Нас покликали до вчительської кімнати. Невисокий, кругловидий симпатичний чоловік представився: "Ісак Рабинович, директор української середньої школи в Томашполі". Пояснив нам, що згідно з інструкцією міністерства освіти УРСР, учні, які вчилися в польських школах, будуть зараховані до нижчих класів - програма в радянській школі стоїть на вищому рівні. По черзі переглядав наші польські свідоцтва і, напевно, нічого не розумів, бо казав нам повідомляти свої дані. Мене хотів зарахувати до четвертого класу, але я пояснив, що вчився шість років, отже фактично закінчив шостий клас. Похвалився також, що вмію читати по-українськи. Директор дав мені якусь книжку, і я вголос прочитав кілька речень. "Добре, - сказав примирливо, - запишу тебе до п'ятого класу, але якщо будеш мати труднощі, то переведу до четвертого." Так я став учнем п'ятого класу української школи!

Була в Томашполі і жидівська, т.зв. неповносередня школа, але більшість жидівських дітей вчилася в українській школі. Мене направили до п'ятого класу "г", в якому більшість учнів походила з колгоспу в селі Біла. Місцевих учнів було лише двоє-троє жидів і один українець. Мене посадили поряд з жидком, який називався Окс. Керівником цього класу була тендітна, ясноволоса молода вчителька Таїса Петрівна Овсієнко - навчала української мови та літератури. Російську мову викладала літня вчителька Олександра Івановна, а німецьку - жидівка, фізики і математики навчав також жид, якого прозивали "Золя". Директор, Ісак Рабинович, вчив історії. На його уроках завжди панувала абсолютна тиша. Всі учні з великою цікавістю слухали його виклади. Говорив виразно і захоплююче, весь час рухаючись - підходив до мапи, щось показував, знову повертався до перших лавок і, жестикулюючи руками, далі оповідав. Після кількох уроків історії викликав якось мене до мапи і наказав показати всі тодішні міста стародавньої Греції та оповісти те, що я запам'ятав з його викладів. Думаю, що здав цей перший екзамен, бо директор не тільки похвалив мене, але ще й виголосив коротеньку промову: "Дивіться і беріть з нього приклад, адже він ніколи не вчився в українській школі і не вчився стародавньої історії, а відповів на всі питання на відмінно". Пізніше я довідався, що він хвалив мене і в інших п'ятих класах. Зрештою, я від першого дня науки в цій школі був об'єктом зацікавлення учнів і вчителів. Вже на першому уроці учні більше дивилися на мене, ніж на вчителя, а на першій перерві обступили мене, і задавали різні питання: "Звідки приїхав? Чого приїхав? Чи поляки дуже знущалися над нами? Чи голодували? Чи в Польщі були колгоспи?.. і т.п.

Верховодив у цих запитаннях жвавий і сміливий хлопець з колгоспу - Євген Імеровський. Він на перервах не відступав від мене і просто засипав запитаннями: "А скільки в Польщі коштувало твоє вбрання? А чи в крамницях є доволі товарів? А чи в школі били вчителі? і т. д." Щоправда відповіді на ці питання були прості, але я бентежився, адже ніколи не був такою "важливою" постаттю.

Другого чи третього дня моєї науки в п'ятому "г" прийшла до мене старша від мене, гарна чорнява жидівочка і представилася: "Називаюся Зоя. Я піонервожата вашого класу. Як почуваєшся в новому середовищі? Чи школярі не докучають тобі? Чи маєш всі потрібні підручники?" Підручників, звичайно, не мав. На другий день принесла всі потрібні книжки, щоправда, вживані, але в доброму стані.

Настала зима, яку пізніше назвали "зимою століття". В нашій кімнатці було, щоправда, тепло, але бракувало повітря - адже було нас вісім осіб. При невеличкому столі, ми, троє учнів, сідали готувати домашні завдання по черзі. Старші сідали тоді на нарах або скрині, яку батько зробив вже в радгоспній столярні. Брак простору в кімнаті найбільше відчувала, тоді дволітня, безжурна і дуже рухлива Нінка - просто не мала де побігати. Але й так, в довгі зимові вечори, вона одна могла своїми дитячими витівками хоч трохи розвеселити наші обличчя. Але взагалі в хаті панувала пригніченість. Батько, щоправда, працював і приносив якісь гроші, але їх не вистачало на прожиття сім'ї з п'яти осіб. Привезені запаси харчів - крупи, мука та жир - вичерпалися. Ми не мали картоплі та жодної городини. Щоправда, голова давав нам час від часу трохи картоплі, але їх не вистачало на щоденне харчування. Також не вистачало і хліба. Радгоспна партійна організація виділила нам один буханець хліба, який ми могли купувати в радгоспній крамниці. Не маючи інших продуктів, цей буханець могли з'їсти на сніданок. Бувало, що привозили білий хліб, і тоді мати журилася - величина буханки була така сама, як житнього, але вага наполовину менша. Бували і такі дні, коли продавець не приїжджав, і ми тоді просто голодували. Ані в селі Біла, ані в Томашполі не було крамниць з вільним продажем основних харчових продуктів, таких як хліб, макарони, крупи, молочні чи м'ясні вироби. Такі товари продавали виключно в заводських крамницях для своїх працівників.

Мати, та й тітка Степка, щодня докоряли своїм чоловікам за злиденні умови життя - за тісноту в помешканні, за недоїдання та за воші, які вже почали заводитися - адже не було де викупатися та випрати білизну, а до того ще й мила не можна було купити. Але найважчою проблемою було харчування. Колись мати розсердилася і вирішила піти до діда Намроза в Томашполі та нагадати йому про те, що він намовив синів до виїзду до "раю". Взяла і мене, бо боялася, що заблудить. Знайшли квартиру діда. Був це старий, вже дещо похилений невеликий дерев'яний будинок. Відчинила двері старенька згорблена жидівка. Дід разом з Хведем мешкали в маленькій кімнаті, в якій стояло одне ліжко, невеликий столик і лавочка. Дерев'яні стіни аж почорніли від старості, а до того голі, лише на одній стіні вісили якісь фотографії. Було це помешкання подружжя пенсіонерів, які вже ледве ходили. Коли місцева влада наказала їм прийняти квартирантів, переселилися до кухні. Дід відпочивав по цілоденній праці. Йому вдалося влаштуватися на роботу в якійсь їдальні, отже мав забезпечене харчування для себе і сина. Був ковбасником. Мати через всю дорогу грозила, що "наговорить" дідові за всі злидні і приниження, але коли увійшла до діда, розплакалася: "Що з нами буде! Ми майже голодуємо! Я всю ніч думаю, що дам дітям на снідання!.." Дід слухав, похнюпивши голову, і не відзивався. Десь зникла притаманна йому самовпевненість, і коли мати трохи заспокоїлася, стишеним голосом сказав: "Приходь завтра до ковбасної - будеш мені помагати. Але платні не отримаєш, бо не будеш штатним працівником, я і сам не завжди маю роботу". Мати і тим тішилася. Ходила на цю роботу часом один, а часом і два рази в тиждень . В кухні завжди щось зоставалося, і їй давали поїсти, а бувало, що й приносила нам трохи супу. Крім того завжди приносила трохи костей, на яких варила якусь юшку. Часом приносила навіть шматок м'яса, звісно, краденого. Скористав з цього і наш вірний Бурко. Він також голодував, а тепер хоч костей наїдався. Я щоденно відвідував його в стайні - він мав там леговище під жолобом нашого Сивого. Сивий не мав багато роботи - разом з місцевою шкапою тягав щоденно бочковоза. Опікувався ним кульгавий конюх-водовоз.

Десь під кінець року Мойсеєнко дав нам іншу квартиру, в колишньому панському палацику. Колись це був чималий фільварок. Про його минулі добрі часи засвідчував, між іншим, цей палац, а властиво вже руїни. Зі штукатурки зосталися лише сліди, з віконниць давно облізла фарба, а в сутеринах не було ані дверей, ані вікон, лише вітер гуляв. В одній половині були житлові кімнати, а в другій різні господарські приміщення та клуб і кімната для місцевої партийної та комсомольської організацій. Отже, в цій "складовій частині палацу" звільнили одну кімнату і виділили нам. Була це досить велика кімната, але без меблів та кухонної плити. Дерев'яна підлога місцями була дірява, в грубі бракувало дверцят, від вікон віяло холодом, а стіни не були білені певно від революції. Цілий тиждень батько готував цю кімнату для життя: залатав діри в підлозі, ущільнив вікна, вставив залізну грубку з двома конфорками, та три залізні ліжка, збив з дошок стіл та лавку. Малювання стін відклав до літа. Коли ми туди переселилися, почулися просто щасливими. Навіть мама перестала нарікати. Але вже через кілька днів виявилося, що наша радість була передчасною: в кімнаті було страшенно холодно. Щоб сяк-так зігрітися, ми мусили безперервно палити в грубці, а палива було мало - вистачало лише для приготування їжі. Холод йшов від підлоги, адже під нею були сутерини, в яких гуляв морозяний вітер. Ми заздрили сім'ї дядька Івана, яка зосталася в малій, але теплій домівці. Тепер сестри охоче відвідували їх - казали, що йдуть побавитися з Нінкою, а йшли просто погрітися. Я також часто виходив з хати - або в кіно в Томашполь, або до нових товаришів, які також мешкали в радгоспі. Один називався Петро Багнюк, а другий - Володимир Більчук. Відрізнялися від колгоспних хлопців кращим вбранням та поганою поведінкою - в школі порушували дисципліну, а на вулиці трохи хуліганили. Часто зачіпали хлопців з колгоспу і провокували їх до бійки. Я запитав, чому вони не ходять до школи через радгосп, адже так дальше. "Бо ці хулігани з радгоспу гонять нас та б'ють", - жалілися. Колись удвох, Багнюк і Більчук, вкрали якусь деталь трактора і хотіли продати, але попалися. Міліція повідомила школу і батьків. В школі їм знизили оцінки з поведінки, а вдома дали прочуханця.

Колгоспних дітей сторонилися також і міські школярі. На перервах гуртувалися осторонь від них. Щоб зрозуміти, чому так діється, не потрібна була велика кмітливість. Майже всі колгоспні школярі були вбрані в лихі вбрання та таке ж взуття. Хлопці носили сірі старі ушанки з облізлим або й витертим штучним хутром. Коли настали перші морози, більшість з-поміж них приходила до школи в бушлатах та куфайках своїх батьків чи старших братів. Часом рукави такого одягу сягали аж нижче колін. Також і їх вигляд, особливо бліді обличчя, свідчили про низький рівень життя - або недоїдали, або їх їжа була некалорійна. Одного дня під час великої перерви я їв білий "сухий" хліб. До мене підійшов Імеровський і вголос попросив, щоб ми помінялися - він дасть мені чорного, а я йому білого хліба. Я помінявся з ним. Деякі однокласники-колгоспники голосно картали його за це. На перший погляд був це незначний епізод, але він з одного боку засвідчував про нужду тих дітей, а з другого - промовисто показував їх гідність - вони соромилися своєї нужди, картаючи свого товариша. Я тоді також зрозумів, що мої однокласники вважали мене представником якогось іншого, кращого світу. Тоді я був краще від них вбраний і виглядав на добре вгодованого. Але вони не знали, що вже тоді я жив чи не в більшій біді, ніж вони. Мій білий хліб означав те, що цього дня радгоспний продавець привіз лише такий хліб, і що наша сім'я не тішилася з того. Нашим щоденним харчуванням був лише хліб, картопля та ріденька юшка на костях.

Повертаючись до теми, слід згадати і про загальний рівень знань учнів мого класу. П'ятий "г" мав найнижчу середню оцінку з усіх п'ятих класів. Я вже згадував, що лише троє учнів були з містечка Томашполь, а решта - з колгоспу. Двоє містечкових були бувшими учнями жидівської школи, тому мали труднощі з навчанням українською мовою. Третій був українцем, який повторював п'ятий клас. Передбачаючи, що я матиму труднощі в українській школі, директор записав мене до найслабшого класу. Щоправда низький рівень життя мав вплив і на рівень навчання, але були в цьому класі і добрі учні, так звані відмінники: Марія (прізвища не пам'ятаю) та Іван Луканюк.

Порівнюючи рівень навчання, принаймні в молодших класах, з рівнем польської школи, я зауважував значну різницю. Вже з п'ятого класу в радянській школі навчали фізики, хімії, алгебри та стародавньої історії, а в Польщі - щойно в гімназії. Натомість в радянській школі тоді не було уроків релігії, співу, рисунку, гімнастики та ручної роботи. Щойно по новому році ввели до шкільної програми уроки співу. Одного дня по перерві увійшов до нашого класу молодий, може тридцятилітній мужчина в довгому плащі. Привітався, розщіпнув плащ і вийняв з-під поли скрипку без футляра. Чому сховав її, йдучи до класу, так і не вдалось довідатися. Може, соромився своєї професії? Пізніше ми довідалися, що то був його перший урок в школі. Ані його імені, ані прізвища не пам'ятаю, але я знав його брата, якого кликали Вадя (певно, Вадим). Він вчився в десятому класі, а прославився своїм зимовим вбранням: носив довгу військову шинель та гостроверху будьонівку. Отже, старший брат Вадима вчив нас музичних гам, та, на початок, легких мелодій.

На Новий Рік школа організувала ялинку. Поставили її в найбільшій класній кімнаті, з якої винесли меблі. Урочистість відкрив якийсь комсомолець. Голосно переконував, що ніде в світі діти не живуть так щасливо, як в Радянському Союзі, а все це завдяки комуністичній партії та великому і мудрому вождю Й. В. Сталіну.

Як я вже згадував, зима 1939-1940 р. була морозною і сніжною. Дорогу з радгоспу до Томашполя так засипало, що не можна було пройти. Якийсь час я ходив до школи окружною дорогою, яка вела до цукрового заводу. її прогортали санями колгоспні їздові. Нашу школу засипало аж по вікна, а в кутку подвір'я лише дах вбиральні виднівся з-під снігу. В класі було так холодно, що всі сиділи в пальтах та шапках. Також і в нашому "палацику" було холодно. Лише часами, коли вдавалося добути більше палива, можна було зняти верхній одяг. А траплялось це тоді, коли палили добрим вугіллям.

Наближалися Різдвяні свята. Мати журилася і докоряла батькові: "Що я вам подам на Святу Вечерю?! Адже крім картоплі та хліба нічого не маю! Живемо гірше, ніж форналі! Хоч би десь пшениці на кутю дістати!" При цій нагоді я розповім, як готувалася до Святої Вечері мати мого тутешнього товариша, Петра Багнюка. Була це єдина сім'я, у якій я бував. Увійшовши до кухні - напередодні Різдва, я побачив, що старший брат Петра, Володимир, тре мак у макітрі. Багнюкова пояснила, що це до куті на Святу Вечерю, та почала мене випитувати, як ми святкували удома. Я розповів про все, що пам'ятав: про дванадцять страв, про духа, про сіно на столі, ялинку і солому під нею, про різне печиво, і про молитву перед вечерою. Вона зітхнула і сказала: "А у нас буде лише кілька страв, а головною буде кутя з маком. Колись і ми - продовжувала, не дивлячись на мене - готували дванадцять страв, пекли різне солодке біле печиво, робили ковбаси і співали колядок, але відколи настали колгоспи - все змінилося. Бувало, що й голодували - радянська влада все в нас забирала, тепер вже трохи краще - хоч не голодуємо". Враз ніби пробудилася і благально звернулась до мене: "Ти, синочку, нікому не говори про нашу розмову, навіть своїм батькам. За такі балачки можемо мати клопіт". Про цю розмову я розповів батькові, але тоді, коли вже виїхали з Томашполя.

Сумним і холодним був Святий Вечір. Та й на столі було дуже скромно - борщ, кутя без маку та якась солона риба. Вдома, після смерті діда Івана, молитву розпочинала бабуня, а тут припав цей обов'язок матері. Дещо перекусивши, мама розжалобилася: "А з ким вечеряє бабуня?(I-17) Може, сама там плаче? Як я могла зоставити стару немічну маму?! Тепер Бог мене за це карає!" і т.п. Батько, похнюпивши голову, не відзивався. Тоді і я вперше зрозумів, що ці наші мандри були непотрібні, а може й безглузді. Щоправда, з усієї сім'ї, я певно найбільше тішився з цієї подорожі - сподівався цікавих пригод. Однак дійсність виявилася жорстокою - замість захоплюючих романтичних випадків зустріла мене сіра, жалюгідна буденність. Не було ані пригод, ані друзів, ані розваг, а до того ще й такі убогі й сумні Свята.

Всі три дні свят зовсім не відрізнялися від буднів - батько працював, а ми, діти, ходили до школи, а їли як щодень: хліб, картоплю та юшку. Ніхто в ці дні не згадував про давні свята, але напевно кожен з нас в душі переживав їх в подробицях.

Наше матеріальне положення ставалося щораз скрутнішим. Особливо відчували брак харчів. Мати казала, що батько так схуднув, що й штани з нього спадають. Бракувало також і одягу та взуття, особливо для нас, дітей. Ми підросли і те, яке привезли, було замале. Щоправда радгоспна "рада" виділила нам два дитячих пальта, але продавець привіз лише одне хлоп'яче та якийсь "кабат" для дорослого чоловіка. Купили, що було. Хлоп'яче пальто носила сестра, а мені батько дав свою "сукманку", а сам ходив в купленому "кабаті". Отже, тепер і я замітав рукавами дорогу. Але й так колгоспні хлопці заздрили мені - моя сукманка була з чорного сукна і з ковніром з справжнього хутра, набагато гарніша від їх облізлих бушлатів. Слід також згадати і про мою шапку-ушанку з козирком, яка викликала усмішку у хлопців. Смішив їх і довгий козирок, і те, що навушники були пошиті також з тканини, а не хутра.

Десь на початку січня наші проводирі, яким дошкуляла радянська дійсність так, як і нам, зібралися в Томашполі і постановили звернутися до влади за дозволом виїхати в Західну Україну. Написали заяву, в якій обґрунтували своє прохання тяжкими умовами життя, особливо житловими і харчовими. Цю заяву місцева влада вислала до Києва. В кінці лютого прийшла відповідь. Приготувати біженців до переселення в Західну Україну. Всі тішилися - адже це вже майже свої краї, а до того там ще нема колгоспів, отже, напевно, краще житиметься.

Виїзд визначили на середину березня. Напередодні я попросив керівника свого класу, Таїсу Петрівну, щоб виписала мені свідоцтво. Під час останнього уроку вона покликала мене до вчительської кімнати. Там нікого не було. Запитала, чому виїжджаємо. Я оповів про нашу нужду. "А як ви жили за Польщі?" Я розповів про наше господарство і середняцьке життя. "А чому сюди приїхали?" Таке запитання задавали всім нам, "біженцям", знайомі і незнайомі. І відповіді були майже однакові: "Сподівалися кращого від нашого життя".

У визначений день рано під'їхав возом під наш "палац" радгоспний кульгавий фірман. Віз і один кінь, Сивий, ще недавно був нашим, а тепер радгоспний. Але біля воза не було нашого вірного друга, Бурка. Ще восени застрелив його в стайні якийсь гицель на очах у мами, яка несла йому їжу. Сказав, що є заборона на утримування псів, отже він виконував лише службовий обов'язок. Мати, щоб допекти батькові, так прокоментувала цю подію: "Ми так потрібні радянській владі, як бідний Бурко, але він хоч легку смерть мав, а нас голодом заморять".

Завантажили своє скромне майно і під'їхали по сім'ю дядька Івана. З хат повиходили сусіди, і прощаючись з нами, бажали щасливої дороги. Рушили. Вже вдруге протягом шести місяців їдемо шукати щасливішого буття. Їхали тою самою дорогою, якою я щодня ходив до школи. На половині дороги до містечка стоїть маленька хатина зі ще засніженим дахом і подвір'ям, яка нагадувала мені хату Мідяків(I-18) в Степанковичах. Про сім'ю, яка в ній мешкала, оповідав мені Багнюк. Було там певно шестеро чи семеро дітей віком до чотирнадцяти років, більшість школярі. Взимку не ходили до школи - не мали взуття і теплого одягу. Батьки працювали в колгоспі. На переднівку голодували. Радянська влада не допомагала: "Ледарів годувати не будемо", - казали. Дещо далі минаємоеликий єврейський цвинтар, про який оповідали жахливі дива: "Вночі виходили якісь потвори і хапали людей, по яких і слід пропадав. Опівночі було чути, як хтось перекликується, отже, напевно були це мерці. А колись в одній гробниці бандити зробили собі криївку" і т.п.

Вже в містечку, по лівій стороні вулиці, розташувалася казарма. Вдень лунали звідти голосні військові команди муштри. Бувало, що якась колона війська виходила на вулиці і, маршируючи, співала "Катюшу" чи іншу совєтську маршову, обов'язково патріотичну пісню. В чубатих "будьоновках" виглядали, як середньовічні лицарі в гостроверхих шоломах. Неподалік казарми виднівся головний будинок Томашпільської середньої школи, який стояв фронтоном до вулиці. Був я тут лише два рази - коли записувався до школи і на новорічній ялинці. Може сто метрів далі, в глибині подвір'я," стояла жидівська школа. Перед нею, на обширному майдані, під час перерв завжди стояв несамовитий гамір.

В центрі нас вже чекали вантажні автомашини. Стояли перед будинком кінотеатру, в якому я кілька разів переглядав фільми для дорослих - мене ніколи не питали, скільки маю років. Колись, в морозний вечір я так змерз, дивлячись на російськомовний фільм "Учитель", що потім захворів і кілька днів лежав у ліжку в гарячці. Навпроти кінотеатру, ззаду, стояла церква, яку закривали безлисті, але крислаті дерева. В ній містився якийсь склад. Звідти було видно і мою школу, але вікон свого класу я не бачив, бо вони виходили на подвір'я. Останнім об'єктом, який я запам'ятав, був універмаг. Містився він в одноповерховому будинку, який, напевно, пам'ятав ще царя. Часами, під час перерви, я забігав туди купити зошит чи олівець, або просто подивитися на товари. Була це довга кімната з прилавком на всю довжину, і полицями лише під однією стіною. Крім шкільного приладдя можна було там купити махорку, сірники, сіль, голки, нитки, навіть презервативи, які були певно найдешевшим товаром. Їх часом купували хлопці-хулігани і на уроках, переважно вчительок, надувши, голосно стріляли. Не було, натомість, в цьому раймазі ані харчових продуктів, ані одягу, ані взуття. Решту Томашполя, через який ми востаннє їхали, складали вузькі вулички з невеликими одноповерховими будинками, нерідко вже похиленими зі старості. На мурованих стінах виднілася облізла штукатурка, а властиво її залишки, а на дерев'яних - шалівка з рештками фарби або почорнілі бруси.

Вже з кузова машини востаннє дивився на ті релікти царської епохи, які нагадували експонати занедбаного етнографічного музею. Коли машини рушили, не відчував жодних емоцій, ані жалю, ані радості, але десь в глибині душі щось защеміло - адже тут залишили частку нашого "мандрівного" господарства - Сивого з возом, нещасного Бурка та ілюзії про "райське" життя.

І знову їдемо в невідоме. Провідною нашою "зіркою" була лише надія, що вже ніде не може бути гірше.

Дорога до Вапнярки була поганою - місцями ще лежав сніг, а на прогалинах, де вже розтануло, поверхня дороги була покрита шаром болота. Машини буксували і чоловіки мусили їх пхати. На станції розвантажились на рампі, при якій стояли вагони-телятники. В один з них завантажилася вся родина Попків, мій дядько Федір Марчук з сім'єю та холостяки Василько Рудь та Володимир Попко (Владко - син Рижого Антона). У вагонах були нари та залізні грубки. Місця було багато, так що наймолодші дівчатка мали де гратися. Мій дід був спеціалістом з подорожей в таких вагонах, адже вертаючись з біженства в 1918 році аж з Іркутська, їхав кілька тижнів в телятнику, який він називав "теплушкою". Зразу після завантаження порозсилав чоловіків по дрова, вугілля і воду. Треба було запастися, адже, як казав, невідомо коли і де затримаються наші вагони. Всю дорогу дід опікувався грубкою - підкладав паливо, кип'ятив воду та визначав чергу для жінок, які хотіли варити якусь страву.

На кожній зупинці казав комусь довідатись, як довго будемо стояти. Бувало, що на деяких станціях стояли і цілу добу - чекали на попутний поїзд, до якого могли б причепити наші вагони. Тоді всі виходили, щоб трохи випростувати кості та знайти палива для грубки і запасти води. Мужчини гуртувалися біля вагонів і дискутували на різні теми, але переважно про причини такої нужди в Україні та про наше майбуття. Мій батько щойно тепер оповів про розмову на цю тему з радгоспним столярем, з яким працював в майстерні. "Одного разу, - згадував батько, - запросив мене до своєї хати мій напарник і розповів історію сучасної біди. Колись, - казав, - за так званого НЕПу, ми жили в добробуті. Сільськогосподарських продуктів було вдосталь, вистачало нам і державі. Всі тоді гарно вдягалися, бо в крамницях був одяг і взуття. Але коли почали організовувати колгоспи, впали на нас усі злидні. Найкращих господарів назвали куркулями і вивезли в Сибір, а тих, котрі виражали своє незадоволення, забирали і слід по них гинув. Господарство занепало, а до того майже весь урожай забирала держава, а навесні селяни вмирали з голоду. Ще й тепер на переднівку більшість колгоспників не доїдає. Дещо краще живуть робітники, але й вони не переїдають. Добре живуть лише різні держиморди та їх прихвостні: партійні діячі, начальники, енкаведисти і т.п." В обороні радянської дійсності виступив Федір Василюк (Фєдя), який повторив пояснення томашпільських комуністів: "Все це брехня!.. Всьому винні вороги радянської влади, які підбурюють мирне населення. Селяни слухали їх, і далі слухають і не хочуть працювати! Звичайно ледарюють і тому голодують!" Ніхто, очевидячки, з ним не дискутував, хоч всі були переконані, що "щось воно не так". Хтось навіть голосно запитував: "Чи це значить, що в усіх селах України живуть лише ледарі?" Але головною темою кожної розмови було запитання: "Куди нас завезуть?" На котрійсь станції нас розділили: два вагони направилися в напрямку Рівного, а наші - до Тернополя. На Волинь поїхав і наш керівник, Федір Василюк. Напевно шостого дня подорожі ми опинилися на станції Великі Бірки. Начальник станції сказав, що це наша кінцева мета. Було це село з районним центром. Делегація на чолі з моїм дідом пішла до районної влади. Там вже знали про наш приїзд. Прислали підводи і розвезли всіх на квартири. Дві сім'ї з п'яти осіб, нашу і Наумову(I-19) поселили в окремих хатах. Власників тих хат ще взимку сов'єти вивезли в Сибір. Всіх інших переселенців поселили у мешканців села як квартирантів.

Вже наступного дня я з сестрами пішов до школи. Прийняла нас директор
Авраменко, вже літня, чорноволоса, але вже сивіюча, жінка. Батько влаштувався на роботу в будівельній організації, яка будувала друге полотно залізниці і мости. Поставили його бригадиром теслярів. Мати, як і всі жінки, записалася до колгоспу, який щойно організувався. Належали до нього переважно бідняки, які тепер господарювали на ґрунтах бувшого фільварку і виселених осадників.

Умови нашого життя дещо покращилися. По-перше, була вже весна і в хаті було тепло, та й непотрібний був теплий одяг, а по-друге, тут можна було купити основні харчові продукти в крамницях або безпосередньо у господарів. Отже, мали хліб, крупу, землеплоди і яйця, а часами купували молоко та молочні продукти. М'ясо, натомість, можна було часом купити на базарі аж у Тернополі. Не було, натомість, у продажу таких основних промислових товарів, як текстильні вироби, одяг, взуття і необхідного засобу гігієни і чистоти - мила! На вулицях Бірок навіть діти приспівували: "Сталін, Сталін дай нам мила, бо вже воші мають крила". Коли тільки привозили до крамниці якийсь товар, відразу збігалися люди і ставали в чергу. Часом привозили і мило, але ніколи не вистачало для всіх. Без черги можна було купити сірники, одеколон, цукерки та інші дрібні товари.

По одяг і взуття треба було їхати удосвіта до Тернополя і ставати в чергу під якоюсь крамницею не знаючи, чи цього дня будуть продавати потрібний товар. Деякі крамниці були відчинені і у вихідні дні. Ми з батьком їздили майже щонеділі, але протягом літа вдалося нам купити лише лихий костюм для мене та зимову куртку для батька.

Дещо з одягу можна було купити і на базарі, але переважно вже вживані, хоч ще добрі речі. Купували їх переважно совєти, яким вони видавалися елегантними. В нашому класі в куплених на базарі гімназійних мундирах парадували сини совєтів - Завірюха і Білокінь.

В школі я почувався досить вільно, хоч спочатку вважали мене за "совєта", бо приїхав з Радянської України. Пізніше, довідавшись звідки походжу, почали вважати мене "своїм", хоч моя мова дещо різнилася від місцевої. В моєму класі вчилися діти різних національностей: три жидівки, четверо поляків та кілька росіян, решта, близько тридцяти, - українці.

Але українські учні складали дві окремі групи: більша - місцеві, і менша - "приїжджі". Для місцевих всі, що приїхали з Союзу, були "совєтами", і з ними не мали дружніх відносин, а бувало, що і воругували. Восени 1940 року, в новому шкільному році, шкільна комсомольська організація розпочала антирелігійну акцію. Керував нею учень сьомого класу, молодший син директорки школи, Денис Авраменко(I-20). Зобов'язував піонерів-східняків чергувати кожної неділі і в свята перед церквою, і записувати тих учнів, які приходили на відправи. Директорка грозила, що тим, котрі ходять до церкви, буде знижувати оцінки з поведінки. Але акція не вдалася: учні-східняки, навіть піонери, відмовлялися чергувати перед церквою.

Деякі українці-східняки з мого класу, такі як Білокінь, Левченко чи дівчина Сидорюк Неля, намагалися подружити з місцевими однолітками - просилися до спільних забав та розваг. І їм це вдалося - вже в другому півріччі мали місцевих друзів, але найбільшої довіри заслужив Левченко. Як випливало з його оповідей, з усього села лише його батько не вступив до колгоспу, а заробляв на життя своїми кіньми. І тут найнявся на роботу до будівельної фірми - працював їздовим. Отже, його сину так довіряли, що Богдан Вовк(I-21) почав позичати йому заборонені совєтською владою українські патріотичні книжки, поміж іншими таких авторів, як Богдан Лепкий, Андрій Чайківський і Касименко. Мені також позичав. Ми з Левченком читали ці позичені книжки, і часами дискутували над їх змістом. Ми були захоплені козаччиною, а ще більше тим, що взагалі існують такі книжки. Хоч Левченко вдома напевно виховувався щонайменше на "некомуніста", проте в школі виховували його, та й усіх учнів, на радянських патріотів на основі книжок "Павлик Морозов"(I-22) та "Як гартувалась сталь"(I-23). Я думаю, що Левченко, попри все це, виховався на українського патріота.

З-посеред бірківських хлопців я мав двох друзів: Василя Хомицького та Петра Струса(I-24). Василь мав мало вільного часу - його батько помер і він допомагав матері по господарству. На дозвіллі шив гарні шапки-мазепинки. Петро також допомагав по господарству, але частіше зустрічався з ровесниками. Оскільки Василь був завжди поважний і повільний, то Петро любив жартувати.

В порівнянні з Степанковичами, протягом шкільного року я мав набагато більше вільного часу. Крім навчання, мав небагато домашніх обов'язків: принести води, нарубати дров та часом купити харчі. Влітку, під час канікул, півтора місяця працював на ремонті гравійного шосе між Бірками і Скалатом. Заробітку батька ледь-ледь вистачало на утримання сім'ї з п'яти осіб. Щоправда, мати працювала в колгоспі, але заробіток мала отримати лише восени. Праця на ремонті шосе була неважкою: чистили і засипали гравієм вибоїни. Була це моя перша праця для заробітку. Гроші, очевидячки, віддавав матері. Наше харчування стало кращим - крім грошового заробітку, мали і свою городину. Мати отримала в колгоспі ділянку землі і посіяла все, що потрібне для кухні.

Ще на зламі квітня і травня нас виселили з хати, з якої ми так тішились. До Бірок привезли кілька родин гуцулів з усім їхнім майном, отже, і з худобою. Для них були потрібні господарські будинки, яких ми не використовували. Гуцули походили аж з-під румунської границі. Виселили їх лише на один рік, бо в їх селі будували якісь військові споруди. Нам дали квартиру у ґазди Петра Балабана. Його хата складалася, зрештою як і майже всі в селі, з двох кімнат по одній з кожного боку сіней. На одній половині сіней була піч для печення хліба. Господарі прийняли нас неприязно, і ми навіть не дивувались, адже їх сім'я з чотирьох осіб мусила тіснитися в одній кімнаті. У нас було ще тісніше, бо кімната була менша, і було нас більше - бо шість чоловік(I-25). Я з Васильком ціле літо спав у стодолі. Щоправда, подружжя Балабанів не проявляло свого незадоволення в явний спосіб, але стара Балабаниха весь час гнівно бурмотіла: "І чого то по світі волочитися, та ще й іншим заважати..." і т.п. Ми старалися якнайменше виходити на подвір'я, а особливо тоді, коли стара там була. Мати знову почала дорікати, а часами вечорами навіть плакала. Батько, щоправда, мовчав, але дуже переживав. Обіцяв лише, що буде старатися кращої квартири. І постарався. Восени переселили нас до іншої хати. Була така сама, як і Балабанова, і також отримали лише одну кімнату. В другій кімнаті мешкала якась сім'я, яка після кількох тижнів виселилась, і ми зайняли всю хату. На подвір'ї стояв невеликий хлівець, який мати відразу використала - купила і помістила там кілька курей.

З усіх наших біженців найкраще влаштувався мій дід Амвросій. Спочатку був сторожем у райкомі, а після кількох місяців дали йому посаду завідуючого їдальні. Мав, отже, "легку роботу", а до того харчування для себе і для сина Хведя. Добру посаду отримав і Олійників Василько - бухгалтера в будівельній фірмі. Решта односельчан працювала фізично. Мій батько був бригадиром теслярів, організації, яка будувала мости. В його бригаді працював і Никифор Вознюк. Дядько Іван Попко працював в слюсарні, а дядько Федір Марчук і всі жінки - в колгоспі. І хоч усім жилося краще, ніж у Томашполі, ніхто, крім, може, діда і Василька, не був задоволений з умов життя. Заробітку вистачало лише на лихе харчування. Від початку життя в "раю" не бачили м'яса чи м'ясних виробів, мешкали комірниками у господарів, які відносилися до нас неприязно, не можна було купити навіть найдешевшого одягу та взуття. Але найбільш пригнічувала свідомість, що немає жодних перспектив поліпшення умов життя. Всі тужили за рідними Степанковичами, в яких, як тепер виявилося, не було аж так погано - кожен мав своє господарство та свою хату.

Влітку 1940 року дві сім'ї, Володимир Попко (Свистун) та Федір Василюк, вирішили повернутися до Степанкович. І їм це вдалося. В листі до батька В. Попко написав, що німці пропустили їх через границю, і вони вже живуть в своїх хатах, та й ніхто їх не переслідує. Заохочені цією інформацією, деякі біженці також постановили вертатися. Знову поїхали дві сім'ї - Федір Марчук та Йосип Рудь, але замість в Степанковичах, опинилися в Сибіру! Перед кордоном в Устилузі їх заарештували і разом з іншими біженцями завезли до Ковля, де завантажили до телятників і повезли у Сибір. Довідалися про це з листа, якого дядько Федір написав до нас - просив допомогти харчами. Батьки вислали посилку, хоч тоді й у нас було скрутно з харчами. Взимку отримали сумний лист - дядько помер з голоду, холоду і журби. З тих самих причин помер також і наш бувший сусід - Йосип Рудь. Обидва залишили дружин з дітьми: Марчук Ганну з дев'ятилітньою Валентиною, а Рудь Марію з восьмилітнім Костиком.

Після цієї трагічної репатріації наших односельчан згасла і наша надія на повернення до Степанкович. Разом з ними і моя мати хотіла повертатися в свої сторони, але батько боявся, і лише пообіцяв, що і ми поїдемо, але, тоді, коли дядько щасливо доїде і опише, як німці відносяться до тих, які втікали від них, але, як я вже згадував, він не доїхав до Степанкович.

Теперішнє наше становище було невизначеним: нас не випускали з Радянського Союзу, але й не визнавали своїми громадянами. Дорослим не видали паспортів, отже, вони не мали права голосувати, служити у війську, належати до політичних організацій та працювати в державних установах. Не можна було також і змінювати без дозволу місця проживання. Створилася для нас дещо дивна ситуація. Для влади ми були політичними імігрантами, для цивільних совєтів, особливо росіян, "мєстнымі", отже українськими націоналістами, а для місцевих українців - совєтами. І так в трьохтисячному суспільстві Бірок жили майже в цілковитій ізоляції. Легше було нам, дітям, - мали трохи товаришів, переважно однокласників.

На початку 1940 року всі посади в районних державних і партійних установах займали совєти, і то переважно росіяни. Також у будівельній фірмі, яка будувала залізницю, на всіх керівних посадах працювали росіяни. І нові все прибували. Особливо видно це було в школі. В новому шкільному році треба було доставляти парти для учнів-совєтів.

Для всіх совєтів Західна Україна видавалася "Канадою" - особливо щодо
харчування. Натуральних харчових продуктів поки що було вдосталь. Можна було їх купити на базарах, в гастрономах або безпосередньо у господарів. В Союзі розійшлася чутка про харчовий добробут в Західній Україні. Багато різних діячів і спеціалістів хотіли їхати "просвіщати" визволених братів. Але просвітителями могли бути лише перевірені комуністи, і власне такими обсаджували всі важливіші посади на "визволеній території". Багато з-посеред них відносилися до місцевого населення зверхньо і з погордою, а росіяни навіть часами з відвертою ненавистю. Їх дражнила українська мова та іронія, з якою люди відносилися до радянської дійсності. Тоді галичани ще не знали добре більшовицької диктатури, і не боялися НКВД, тому голосно глузували з комуністичної системи. Всі в Бірках знали і повторювали сатиричні віршики, такі як: "Ні корови, ні свині, лише Сталін на стіні!", або "Сіла баба на граблі і лічила "трудодні".

Погорду до українців відчув і я особисто. В Бірках організували крамницю з продовольчими продуктами для приїжджих, отже, для совєтів. Місцеві могли там купувати залишки, а була це переважно солена риба, якої, як казали, і свиня не їла б. Я прийшов купити хліб. Присутня там кацапка звернула продавцеві увагу: "Почему ему продаєте, ведь он "местный". Продавець все-таки подав мені хліб і сказав: "Хліба вистачить усім, а до того я його не знаю, отже він не "мєстний". "Какой он приєзжий, - гнівно вигукнула, - он даже не умєєт говорить по русски". Запам'ятав ще й такий інцидент. Щонеділі ранком з організації, в якій працював мій батько, їхала автомашина до Тернополя - везла працівників робити покупки. Колись і я хотів поїхати, але якась кацапка не пустила мене на машину, хоч ще було місце: "Автомашина только для приєзжих!"

Таке ж ставлення совєтів до місцевого населення я зустрів двадцять літ пізніше у Тернополі. Приїхав у гості до сестри, і треба було прописатися. Сестра працювала, і я вирішив сам піти в міліцію. Привітався українською мовою і сказав, чого прийшов. Вбрана в цивільне жінка сердито сказала російською: "Вы что, не знаєте, что надо привести человека, которого хочете прописать!?" Я пояснив, що цей "человек" - це я, а приїхав з Польщі. Її сердите обличчя роз'яснилося, і навіть штучно усміхнулося, і вже українською, хоч з виразним російським наголосом, вибачалась: "Я думала, що ви хочете когось приписати". Отже, для чужинця усмішка, а для місцевого українця - капральська лайка.

От інший приклад з шістдесятих років також з Тернополя. В крамниці з дитячими іграшками стояла черга. Привезли німецькі великі ляльки, але ще не продавали, приймали товар. Якась бабуся просила продавця, щоб продала її одну ляльку, бо незабаром від'їжджає автобус до її села. Люди з черги не протестували, і продавець продала їй цю ляльку. В цей самий час увійшов до крамниці чоловік в білому капелюсі, і побачивши, що продавщиця подає ляльку бабуні, зажадав по-російськи, щоб і йому продала без черги. Вона відмовилася, виправдовуючись, що товар ще не прийнятий, а по-друге є черга. - "Если местным продаєш без очереди, то и мне давай", - грізним голосом наказав продавцю, але вона не злякалася і не продала. Москаль пішов на запілля до завідуючого, який прийшов до склепу, взяв одну ляльку, і заніс нахабі. Виходячи з крамниці москаль ще й погрозив продавщиці. - "Ты еще попомнишь меня!".

Таких прикладів можна навести більше, але і на основі тих кількох можна стверджувати, що "старші" брати-росіяни поводилися в Україні як окупанти.

"Визволивши" Західну Україну, комуністи приступили до її поневолення. Більшість українців не хотіла з'єднання з Радянським Союзом, але голосування в 1939 році сфальсифіковано і введено комуністичну диктатуру. Зразу після голосування енкаведисти арештували українських патріотів, називаючи їх буржуазними агентами та націоналістами. Почали також масово вивозити у Сибір так званих "ворогів народу", отже, свідомих українців. Разом з ними вивозили і польських осадників. Ще влітку 1940 року через станцію в Бірках переїжджали вагони-телятники із заґратованими віконцями. Я бачив такий
радянська влада підняла великий галас. "Запеклі вороги радянської влади, вороги народу, українські націоналісти зрадницько вбили заслуженого чесного енкаведиста!" Організували йому величний похорон, влада зобов'язала усіх чиновників районної адміністрації та школу до участі у похороні. З уст промовляючих над могилою виливалася їдка ненависть до "врагов совєтского народа и коммунистической власти - украинских националистов!.. Мы с ними расправимся!.."

Докладніше про цю подію я довідався аж після приходу німців, розповів мені про це Петро Струс. Отже, вбивця того енкаведиста, мешканець В. Бірок, належав до ОУН. Поступив до міліції без згоди організації, і мусив свою вину спокутувати: організація наказала вбити котрогось енкаведиста.

У Бірках, окрім ворогів, були і прихильники радянської влади. Належали до них деякі батраки та бідняки. Це вони організували колгосп. Як пам'ятаю, належало до нього лише кілька відсотків селян. Деякі із симпатиків радянської влади, які вміли читати і писати, отримали навіть якісь посади. Наприклад, інвалід Твердохліб став "завскладом'' якихось товарів, а Добровольський, як казали передвоєнний комуніст, став дорожнім майстром. Син Твердохліба, Михайло, учень сьомого класу, був єдиним мешканцем Бірок, який записався до комсомолу.

У 1940 році свято 1-го травня відзначали з великою помпою. На вигоні організували мітинг і парад. Поставили велику трибуну та прикрили її червоним полотном. Довкола порозставляли лозунги з різними комуністичними гаслами та червоні прапори. З усього району звезли школярів з учителями та різних провідників радянської влади. Парад окремих сіл приймала районна влада, яка гордо випинала груди і махала привітно руками. Демонстранти несли прапори, лозунги та портрети творців комунізму і членів Центрального комітету, але найбільше несли портретів Сталіна. Святкову промову виголосив перший секретар райкому комсомолу Величко. До "визволених" українців промовляв українець-совєт російською мовою! Після промови учні декламували патріотичні вірші. Поставили на цей день і кіоск, в якому можна було купити цукерки і пряники. Ввечері в клубі організували танцювальну забаву.

Торжество Жовтневої Революції відбулося скромніше, напевне з огляду на погану погоду. Мітинг організували у клубі. Промовляли російськомовні секретарі. Зміст їх промов зводився до вихваляння Радянського Союзу і переконуванні, що "блаґодаря Октябрской Революции ceгодня и вы, жители Западной Украины, можете свободно дышать полною грудью!" Після промов, так як і на перше травня, виступали учні нашої школи: декламували патріотичні вірші, співали, навіть танцювали на сцені. Всі артистичні виступи готував і вів учитель української мови, поляк Томашевський. Програму таких виступів складала, очевидно влада. Крім державного гімну наш хор завжди мусив заспівати "Пісню про Сталіна" на слова вірша П. Тичини. Запам'ятав лише кілька слів: "...сизокрилий орел летить... ...льотом сонячним, орлиним, він показує нам шлях...".

Цей "шлях до комунізму" показували нам, школярам, на всяких урочистостях та на уроках історії і літератури. Кожен учень мусив прочитати згадану вже книжку "Павлик Морозов", в якій описано, як під час колективізації дванадцятилітній син доносив радянській владі, де його батьки і сусіди ховають зерно, з ким зустрічаються і про що говорять, отже "йшов до комунізму" правильним шляхом. Я отримав ще й додаткове соціалістичне виховання. Мій батько одержав у себе на роботі дві путівки на десятиденний зимовий відпочинок у табір для школярів, який організували у якомусь палаці в Яблунові біля Копиченців. Поїхав я з сестрою Лідою. Вже на першій привітальній зустрічі в клубі культпрацівник, шеф вихователів пригадав нам, що цей відпочинок завдячуємо комуністичній партії і її вождеві, великому, мудрому Й. В. Сталінові. А потім щодня при кожній нагоді закріплював в наших головах ідеї соціалізму, до того виключно російською мовою, хоч більшість, понад дев'яносто відсотків таборників, становили українці. Але виховну роботу культпрацівника руйнувала частина нечисленної групи російськомовних школярів, які були витвором власне комуністичного виховання. Вони, як і всі сов'єти, усіх місцевих українців вважали ворогами радянської влади і погордливо називали "местными". Якщо зустрічали самого українця в туалеті, то просто били його. В перші дні це їм обходилося безкарно, бо місцеві хлопці були спокійні і не організовані, але після кількох днів ми організувалися і віддавали їм. Нас перестали чіпати, але вихователі мали чимало клопотів з ними. Докучали дівчатам, не застелювали своїх ліжок, билися між собою, а під час демонстрування фільмів голосно коментували окремі дії, гуркотіли лавками і т.п., виносили зі світлиці різні ігри, а з кухні крали десерти. Вихователі називали їх хуліганами, а ми дикунами. На фоні їх поведінки, ми, як казала одна вихователька, були просто ангелами.

На закінчення табору організували прощальний вечір. Після патріотичних промов роздали пам'ятні подарунки для тих табірників, які поводилися найчемніше. Давали письмові приладдя, спортивні сорочки, піонерські галстуки і т.п., але більшість пам'яток становили вправлені в засклені рамки портрети Сталіна. Я тоді отримав пасок до штанів. У вагоні, у якому ми їхали до Тернополя, один з тих "дикунів" витягнув зі своєї торби коробку з шахами та якусь книжку і похвалився: "А зтот подарок я сам себе подарил - взял в клубе взаймы, конечно, навсегда".

Решта зими проминуло по-буденному. Батько будував міст, але тепер аж в Підволочиську. Там мешкав у гуртожитку. Додому приїжджав лише на неділю. Мати господарювала в хаті, бо взимку в молодому колгоспі не було роботи для жінок. Ми, діти, майже не мали розваг після уроків. Часом лише приїжджало пересувне кіно. Для мене єдиною розвагою було читання книжок. Часом збиралися у нас біженці і розмовляли про трагедію сімей Йосипа Рудя та Федора Марчука, про наше сьогодення та майбуття. Усі, крім, може, мого діда і Василя Рудя, тужили за рідним селом, хоч і не всі це визнавали. Всі були також згідні, що тут будемо нуждарями і комірниками, а до того для місцевих українців - приблудами. Єдиною надією на повернення в рідні сторони була війна, про яку все частіше говорили в Бірках. Наші біженці були переконані, що совєти виграють цю війну, і ми повернемося у своє село, яке вже буде радянським. Очікування війни випливало з очевидних фактів. По-перше, совєтська преса писала, що фашизм - це смертельний ворог Радянського Союзу, а по-друге, в напрямку західного кордону через станцію в Бірках переїжджало щораз більше ешелонів з військом і різним озброєнням.

Травень 1941 року був дуже гарний - сонячний і зелений. В гарну погоду, після уроків і у вихідні дні я ходив рибалити на річку Гнізну. Мав своє улюблене місце аж під Романівкою. Там вздовж річки, на віддалі може п'ятнадцяти метрів від лівого берега, простягалася вузька смуга дерев та кущів. На другому березі розляглася простора сіножать, через яку пробігала залізниця. Було там тихо, зелено і квітуче. Річка ліниво вилася серед цієї зелені, вилискуючи ледь помітними блакитними хвилями. Вода була чиста і прозора, з берега було видно мерехтіння табунців маленьких рибок, які ставали проти течії і, швидко вимахуючи хвостиками й плавцями, виловлювали планктон. Були там, очевидно, і більші риби, але вони, побачивши тінь людини, ховалися у водоростях. З тих криївок можна було їх виманити лише доброю принадою. Часом це мені вдавалося і витягав кілька плотвиць або сазанів. Рибалячи, я часто бачив проїжджаючі на захід військові ешелони. Одного разу, повертаючись з риболовлі, я натрапив на ешелон, який затримався на станції в Бірках. Стояв на колії біля дороги. На платформах були танки, автомашини та інший військовий інвентар. Червоноармійці повиходили з вагонів. Одні порозсідалися в тіні дерев, інші ходили розпростовуючи кості. Нараз заграла гармонія. Навколо музиканта утворився круг. Бійці оплесками почали запрошувати танцюристів до танцю. З кругу вискочив один червоноармієць. Притупуючи чобітьми, брався руками під боки, а потім підносив вгору то одну, то другу руку, то знову закладав руку за шию, а другою тримався за бік, підскакував і ляскав себе руками по стегнах і халявах. Потім вискочив з кола ще один танцюрист і почав шпарко тупцювати та вимахувати руками в такт музиці та оплескам бійців.

Одної неділі у нашій хаті зібралися наші біженці. Тривожили їх розмови про війну, а особливо впевненість місцевих мешканців, що сюди прийдуть німці. Зрештою, і такі події, як рух війська на захід чи призовна комісія, яка діяла в Бірках, свідчили про те, що Союз готується до війни. Щоправда наші переконували себе, що Союз виграє цю війну. Мій батько казав: "Союз має найчисельнішу і наймогутнішу армію у світі". Але були і сумніви: "Та й німці не слабкі, - нагадував Василько, - адже розбили сильну французьку армію та завоювали Голандію і Бельгію". Ніхто не приховував своєї тривоги - адже якщо прийдуть сюди німці, то знову треба буде втікати на схід. Лише мати, почувши що Совєти переможуть німців, втішилася: "Врешті повернемося до своєї хати!"

Наближався кінець шкільного року. В кінці травня відбулися екзамени. Я здавав з шостого до сьомого класу і здав. В свідоцтві виднілися лише дві четвірки - з німецької і російської мов, а решта самі п'ятірки.

Я не дуже тішився канікулами - адже не мав ані друзів, ані заняття. Щоправда міг рибалити, але не щодня, отже нудьгував.

22-го червня 1941 року ранком в Бірках розійшлася звістка: війна! Я побіг до клубу, щоб послухати радіо, але клуб був зачинений. Щойно на другий день прочитав в газеті: "На нашу країну по-зрадницьки напали німецькі фашисти!" Дід Амвросій приніс з райкому "радісну" вістку: "Червона армія перемагає і вже увійшла на територію ворога". Я побіг до Петра Балабана і переказав йому цю інформацію, але він усміхнувся і запитав: "Хто тобі таку дурницю сказав?", - і додав, - "Навпаки, це німці майже всю Львівщину зайняли, і за кілька днів прийдуть до Бірок". Коли я про це сказав матері, вона вислала мене до Максимівки по наймолодшу мою сестру Оленку. Там поселилася сім'я з п'яти осіб брата мого діда Івана - Михайла Марчука. Цій сім'ї пощастило. В утвореному на фільварку радгоспі отримали велику хату та добру, як для рільників, роботу. Доглядали стадо корів: пасли, поїли і доїли. Мали вдосталь молока і молочних продуктів. У них від зими мешкала сестра, яка весь час хворіла і лікарі казали добре її годувати. Марчуки з охотою взяли до себе Оленку. Казали, що з нею буде їм веселіше. Протягом тих кількох місяців "молочного лікування" Оленка набрала тіла і виглядала цілком здоровою. Марчуки ще й гостинця дали: масла, сиру та кілька пляшок молока.

Виїхали на другий день вранці і, як потім довідався, був це останній поїзд, який їхав на захід. Від того дня поїзди їхали лише в одному напрямку - на схід. В переповнених пасажирських і в товарних вагонах їхали цілі сім'ї цивільних, а на платформах стояло військо із зенітками. Котрогось дня німецькі літаки бомбардували тернопільський аеродром, віддалений від Бірок на шість кілометрів. Було видно і чути вибухи снарядів і на землі, і в повітрі. Знищили аеродром і всі радянські літаки, які там стояли, та не встигли злетіти. Тепер вже не було сумніву, хто перемагає. Місцева влада поспішно приготувалася до евакуації. В парткомі і райкомі палили на подвір'ї якісь документи, а вночі вся влада виїхала. Дід прийшов до нас і казав також втікати на схід. Вдома піднялась паніка. Ось-ось прийдуть німці, а нашого батька і Н. Вознюка немає. Вони працювали в Підволочиську. Мати сказала дідові, що без батька не рушить з хати. Дядько Іван також намовляв до виїзду і нас, і свою дружину Степку. Вона сказала, що якщо ми не виїжджаємо, то й вона зостається. Остаточно дід Амвросій, його сини Хведьо і Іван вирішили втікати. Самі пішли на станцію і вже не повернулися. Мати, сподіваючись що батько все-таки прийде і ми також поїдемо на схід, вислала мене до млина в Дичкові змолоти трохи проса на пшоно. Було того зерна коло десяти кілограмів, і я ніс його пішки. По шосе з Дичкова поспішно йшло і їхало на автомашинах совєтське військо, і я мусив йти полем вздовж дороги. В млині була черга. Мельник обіцяв зробити мою крупу десь в полудень. Щоправда мати наказала: "Якщо відразу не змелять, то вертайся додому". Але я подумав, що до обіду недалеко і вирішив чекати. Млин стояв над річкою біля мосту. Я разом з ґаздами дивився, як поспішно і безладно відступає, а властиво втікає оспівана "могучая Красная Армия". Дядьки спокійно, але глузливо коментували поразку совєтів: "Весь рік везли на захід військо і танки, а тепер втікають, як боягузи. Певно доброго перцю дав їм німець". Полудень минув, а мельник крупи не змолов, все казав, що от-от зараз змелю. І я знову виходив з млина подивитися, що діється. Проходили вже певно останні поодинокі і нечисельні відділи війська. Хтось сказав, що німці вже недалеко, але інший логічно заспокоїв: "Адже не чути пострілів, то ще вони далеко". Біля мосту, в річці, галасуючи, купалася юрма дітей, а під рампою, на якій ми стояли, в каналі вздовж стіни млина бігали і пищали жирні щурі - не боялися ані гуркоту автомашин, ані галасу дітей. Отже трагічний марш Червоної Армії був байдужий і для дітей, і для щурів, лише дядьки не приховували свого задоволення.

Врешті, змололи і моє просо. Було вже добре під вечір, але німці не прийшли. Дорога до Бірок була вільною. Додому прийшов після заходу сонця. Батько вже повернувся. Мати почала мене лаяти: "Що я тобі казала!? А ти сидів до вечора! Я думала, що з тобою щось погане трапилося, адже це ж війна. Батько недавно прийшов і, хоч змучений, хотів йти по тебе".

Я розповів, чому так сталося, і мати, заспокоївшись, додала: "Не потрібно було тебе висилати з тим просом, адже й так не виїжджаємо, отже, можна було змолоти і пізніше".

Виявилося, що довідавшись про таку раптову поразку Червоної Армії, батько вирішив приїхати по нас і втікати на схід, але не було чим. Всі поїзди і автомашини їхали лише в одну сторону - за Збруч. Йшов проти течії відступаючого війська, отже, узбіччям або і полем. Кілька разів затримували його і питали, чому йде назустріч німцям - пояснював, що йде по сім'ю. Йшов 30 кілометрів, а коли прийшов, то зорієнтувався, що вже немає жодної можливості на виїзд. Пояснив нам, чому хотів втікати. Боявся німців, адже можуть метатися за те, що вже раз втікав від них.

На другий день я вийшов на шосе біля мосту над залізницею. Звідти було видно відступаюче через міст військо та поїзди. Бачив там такий випадок: один трактор раптово повернув в лівий бік мосту і, зламавши бар'єр, полетів на рейки колії. Тракторист встиг зіскочити з трактора, але не встиг сховатися в натовп солдатів - підбіг до нього якийсь командир і крикнувши "шпион", застрелив його з нагана. Наказав відтягнути трупа з мосту на узбіччя дороги і забрав його документи. Цей самий командир затримував бійців і направляв їх під міст стягати трактор. Прибігли й інші командири. Всі страшенно лаялись та поганяли червоноармійців, щоб якнайскоріше відсунули з рейок перешкоду. Вдалося їм це щойно під вечір, і лише тоді від'їхали останні поїзди.

Після спокійної ночі вранці десь під Смиківцями почалась навальна стрілянина - вибухали снаряди і туркотіли постріли. Бій тривав не більше як половину години. В Бірках вже не було совєтів, а ті з-під Смиківців певно відступали через Ступки. Перші німці з'явилися в Бірках щойно по-полудні. Була це, певно, розвідка - троє солдатів на мотоциклі. Тоді я вперше побачив справжніх німців. Виглядали набагато краще від червоноармійців. Мундири і чоботи були на них чисті і допасовані, а автомати і шоломи виглядали, як нові. За розвідкою прийшов і невеликий відділ піхоти. На зустріч німцям вийшов місцевий молодий єврей. Мав характерні єврейські риси, а в селі вважали його дурнуватим. Коли підніс руку і, усміхаючись, вітав по-своєму німців, один з них зняв з плеча автомат і застрелив його.

Головне німецьке військо йшло через Ступки. На другий день я пішов туди подивитися. Безпереривно тягнулися різні види війська. Лівою стороною шосе йшла піхота, а правою їхали механізовані частини. Піхота йшла четвірками швидким маршовим кроком. Майже всі солдати несли свої шоломи в руках, а по їх обличчях струмочками спливав піт. Швидкість маршу наступаючих німців була певно така сама, як і відступаючих совєтів. Але була помітна різниця - совєти відступали панічно і безладно, а властиво втікали, а німці наступали майже в парадному строю.

В Бірках почала організуватися нова влада. Головою сільської ради вибрали багатого ґазду Івана Балабана. Організувалася і поліція, яка почала виловлювати совєтів, яким не вдалося втекти. Військових передавали німцям, а деяких цивільних комуністів і енкаведистів розстрілювали на цвинтарі. Дещо пізніше ми довідалися, що й наших біженців-чоловіків, отже і мого батька, хотіли арештувати і розстріляти. Врятував їх новий голова, Балабан. Його слова повторив нам Петро Балабан, у якого ми колись мешкали: "Адже це бідні працьовиті українці, які шукали кращого життя. Вони ж не належали до комуністичної партії".

Велика радість запанувала, коли було проголошено утворення Самостійної Незалежної Української Держави. На вигоні, де недавно святкували 1-е травня, організували велику маніфестацію. Зібралися представники з навколишніх сіл, але найбільше було бірківчан. Збірний хор відспівав гімн "Ще не вмерла Україна". З трибуни промовляли місцеві політичні діячі. Говорили про трьохсотлітню московську неволю, про знущання москалів і комуністів над українським народом, про голод в Україні і сибірські заслання, про розстріли українських патріотів в тюрмах та про волю, яку принесла Україні німецька армія. Одне речення врізалось мені в пам'ять напевно дослівно: "Тріщить і валиться величезний колос на глиняних ногах, а на його руїні постане Самостійна Соборна Українська Держава". Після промов почалась маніфестація. Переважно молодь марширувала четвірками з синьо-жовтими прапорами, тризубами. Колони хлопців і дівчат йшли чомусь окремо і співали патріотичних пісень, які я чув вперше. Колону хлопців вів наш учитель, Дідух.

На другий день після проголошення Самостійної Української Держави мешканці Бірок постановили увіковічнити цю подію насипанням великої могили. Майже всі ґазди кінними возами привозили звідкись землю, а інші формували круглу основу могили. Сипали її аж до дня анулювання незалежності України - мала тоді, може два метри висоти (її ніколи не закінчили).

В якійсь львівській газеті виднівся написаний великими літерами заголовок (не дослівно): "Галичину фюрер приєднує до Генеральної Губернії". Всі сумували і нарікали на німців: "Як могли так ганебно поступити, адже українці вважали їх визволителями, а вони кинули Галичину до одного мішка з польськими дістриктами".

Тепер Галичина і Холмщина опинилися в одній "державі" - Генеральній Губернії. Всі біженці вирішили повертатися додому. Але постала проблема - як? Можна було їхати поїздом, але лише з клунками, отже, треба було б залишити своє скромне майно. Була й інша перешкода. Всі жінки працювали в колгоспі і заробіток могли отримати щойно восени. Платою мала бути пашаня і картопля. Чоловіки вирішили, що до осені будуть заробляти гроші на купівлю возів і коней. Жінки далі працювали в колгоспі, а мужчини шукали роботи. Мій батько наймався до столярських робіт і весь час мав заняття, а часом і я йому допомагав. Коли настали жнива, керівництво ще існуючого колгоспу замість плати, приділило колгоспникам ділянки різного збіжжя. Нам дали два лани - один під Романівкою, а другий під Смиківцями. Під Смиківцями по обох сторонах шосе стояли знищені, чорні від кіптяви совєтські танки. В житі ми знаходили гвинтівки та військові котелки, а навіть знайшли один радянський мундир - певно якийсь червоноармієць переодягнувся в цивільне вбрання і дезертирував, або ховався від німців - не хотів йти у полон. Ми не брали знайдених предметів - боялися. Відносили їх в кущі. Все зжате наше збіжжя звіз до своєї клуні Петро Балабан. Там батько з Васильком змолотили його ціпами. Крім жита зібрали трохи ячменю і проса, а у вересні накопали картоплі. Батьки казали, що вистачить нам тих запасів аж до нового збору урожаю.

Ще в липні німці приступили до будови розпочатого ще совєтами другого полотна залізниці. Спочатку працювали там лише робочі відділи, які складалися із мобілізованих поляків(I-26). Дещо пізніше почали працювати з примусу радянські полонені та євреї, а добровільно, за платню, і місцеві робітники. Для полонених приготували табір під "голим небом" неподалік залізниці між Ступками і Романівкою, а євреїв привозили автомашинами аж із Скалата(I-27). У вересні я поступив на роботу при будові залізниці - треба було заробляти гроші на купівлю воза і коней. Навіть не питали скільки мені років - призначили до бригади місцевих робітників. Робота була тяжка - моя бригада укладала тимчасову вузькоколійку, якою возили землю на насип. Гору, через яку проходила нова колія, розкопували вручну євреї. Вони також вантажили цю землю на вагонетки-платформи, а розвантажували на насипі полонені. Коли вже землі було вище рейок, наша бригада підносила частинами колійку разом зі шпалами, підсипала і підбивала під них землю. Ми завжди встигали вчасно піднести рейки, і певно тому майстер, фольксдойч Бльомбек(I-28) ніколи не кричав на нас. Зрештою, він майже весь день стояв біля євреїв і безперервним верещанням та палицею поганяв їх до швидкої праці. Биті євреї страшенно верещали і ридали. Шкода мені було тих євреїв - адже між ними були і мої однолітки, хлопці та дівчата. Правдоподібно, вони ніколи не працювали фізично, і тому дуже скоро мучилися, а до того майже всі мали на долонях міхурі і рани. Всі вони уважно слідкували за Бльомбеком і коли він обертався до них спиною відразу переставали працювати.

Набагато трагічнішою виглядала доля полонених. Щоправда, Бльомбек ніколи до них не підходив, а поганяли їх лише конвоїри. Були вони у полоні щойно три місяці, а виглядали як кістяки. Брудні, пом'яті або й подерті мундири вісили на них як на кістяках. Деякі мали чоботи без підошов, але були і такі, що ходили босі. Рухалися повільно і майже не говорили між собою. Більшість не могла самостійно влізти на невисокі платформи і підсаджували один одного, а бувало, що разом падали на насип. Коли підставили вагонки з землею, нашу бригаду відганяли в інше місце. Полонені поволі, отже дуже довго, розвантажували землю, і навіть криклива лайка конвоїрів не допомагала - вони просто не мали сили, та й певно байдуже сприймали погрози німців. Серед кількох сотень полонених лише двоє чи троє виглядали нормально - були добре вгодовані і чисто вбрані. Один з них пояснив нам, що вони трохи знають німецьку мову і тому поставили їх ніби бригадирами. Давали їм більше їжі і не примушували до роботи. Їм часом дозволяли приходити до нас по якісь знаряддя, але під наглядом конвоїра. Один, не затримуючись, просив, щоб повідомити його сім'ю. Подав адресу. Жив у Харкові і казав, що він українець, але по-українськи не говорив. Хлопці зі Ступок записали його адресу і обіцяли при нагоді написати до його рідні.

В моїй бригаді розповідали про перші дні праці полонених. Спочатку вони працювали біля станції. Жінки з Бірок, побачивши їх нужденний вид, вирішили трохи їх підживити. Наварили великий баняк супу, назбирали хліба і понесли на насип. Німці не тільки не допустили їх до голодних полонених, а ще й почали відганяти, стріляючи в повітря. З того часу минуло кілька тижнів і частина полонених вже померла з голоду і загального виснаження. Тепер ми часом підкидали їм хліб чи бутерброди, але конвоїри, зауваживши, де впав хліб, притоптували його в землю. Полонені старалися запам'ятати місце, в якому лежала ця їжа, і пізніше відгрібали і з'їдали разом із землею.

Деякі полонені пробували втікати, хоч знали, що це їм не вдасться - адже вони не тільки не могли бігати, а навіть нормально ходити. Тих, які пробували втікати, розстрілювали і закопували там, де згинули. Я сам бачив, як неподалік насипу двоє полонених копали для себе могилу. Як пізніше нам сказав один з тих перекладачів, вони вдавали, що втікають, бо хотіли, щоб німець їх застрелив. Але він догнав їх і привів туди, де працювали їх товариші. Наказав копати для себе могилу, а сам сів неподалік і лише поганяв їх: "Shnell! Shnell!" Але вони не спішили і копали свою могилу майже половину дня. Біля них крутилися їх друзі і щось їм говорили. Виявилося, що ці "приятелі" просили "смертників" щоб вони дали їм свої чоботи і шинелі . І дійсно, коли закінчили копати, роззулися і взуття разом з шинелями кинули в сторону своїх товаришів. Той самий німець, який їх привів, наказав їм стати над ямою, і пострілами з рушниці в потилиці, застрелив їх. Полонені засипали і зрівняли могилу з землею.

Десь від половини жовтня перестали приводити полонених на роботу –
вони були вже такі слабкі, що падали навіть від подуву вітру. Табір під голим небом ліквідували, а їх кудись вивезли.

Я працював на будові залізниці майже три місяці, і заробив стільки грошей, що, як казав батько, разом з тим, що він заробив, вистачить на купівлю воза і коней. Не вдалося купити комплектного воза - батько купував окремі елементи і сам складав. Купив двох коней, щоправда не найгарніших, але, як пізніше переконалися, дуже добрих - були сильні і послушні. Почали готуватися в дорогу. Продали картоплю, буряки та солому. Закололи кабанця і зарізали всіх курей. Мати напекла хліба, наварила м'яса і яєць. Сало і решту м'яса засолила у діжечці. Приготували і корм для коней - обрік та сіно. Після завантаження усього нашого майна віз аж вигнувся. Над передньою половиною воза батько зробив буду - на каркас з ліщинових дуг натягнув кілька зшитих ряднин. Перед вечером все наше майно, крім частини постелі, було завантажене. Виїзд призначили на ранок. Увечері уся наша сім'я пішла попрощатися з сім'єю Петра Балабана. Вступили і до Таньки Вознюк, яка поки що зоставалася в Бірках.

Маршрут визначили заздалегідь спільно з нашими попутниками - Наумовим і Кубицьким. Вони походили з Томашівщини, і їх село лежало на нашому шляху. Вирішили їхати через Золочів і Раву Руську, а потім через Тишівці до Грубешова. Раненько в гарну грудневу погоду наша валка вирушила у чергову подорож, але тепер вже додому. Вже за Бірками виявилося, що ми не можемо їхати так скоро, як наші попутники. Наш віз був перевантажений і коні ледь його тягнули. Ми везли усе зерно, яке зібрали восени, а вони своє продали, отже везли набагато менше вантажу. За Тернополем вони залишили нас і поїхали скоріше. Десь на половині дороги, ще й аварія в нас сталася - у чистому полі злетів обруч з колеса. Розпалили вогнище, і, нагріваючи, натягали його на колесо. Тривало це майже пів-дня. Вже другого дня нашої подорожі почалися приморозки. Мама і сестри не вилазили з буди - лежали прикриті перинами. Завжди ночували у господарів - ми, діти, спали з мамою в хатах, а батько і Василько - на возі, пильнували майна. Десь шостого дня зранку ми приїхали до села Наумова і Кубицького - вони випередили нас на два дні. Запрошували нас у гості, але батько, знаючи добре дальшу дорогу, обчислив, що якщо тепер виїдемо, то в Степанковичах будемо ще перед ніччю. Але в Монятичах закінчувалося шосе і розпочиналася ґрунтова дорога із замерзлою грудою і батько стривожився: "Котресь колесо може не видержати такого трясіння". Але витримали всі колеса і ми увечері в'їхали на своє подвір'я. Гуркіт в'їжджаючого воза певно здивував усю сім'ю, бо всі вибігли на ґанок - дядько Кузьма з дружиною і сином та наша бабуня. В сутінках не відразу впізнали нас. Щойно коли злізла з воза мама з дівчатами бабуня вигукнула: "О Господи! То Надя!.. Врешті вернулися!"

Після двох років мандрів ми знову спали у своїй хаті. Щоправда, на долівці, вистеленій соломою, але у себе. На другий день доставили ще два ліжка. Зробилося тісно - дев'ятеро людей в одній кімнаті. Дядько поки що не міг переселитися до своєї тимчасової хати, яку колись переробив зі своєї клуні. Була вже зима, а хата не приготовлена, а до того по животі тітки Ольги було видно, що сім'я ось-ось збільшиться. Вирішили, що житимуть у нас до весни.

З ранку наступного дня почали нас відвідувати найближчі сусіди, а потім дальші та рідня. Всі дивувалися, що ми приїхали парою коней: "Адже у Сов'єтів була така нужда, - казали. - Це напевно трофейні військові коні!" Але, на жаль, нашим коням далеко було до військових - були невеликі і худі. Треба було всім пояснювати, як ми заробляли на їх купівлю. Також до мене приходили хлопці й розпитували про мої пригоди та розповідали про сільські новини.

Окрім бабуні, певно, ніхто з найближчої рідні не тішився з нашого повернення. Після нашого від'їзду брати і сестри наших батьків обробляли нашу землю і збирали плоди. Тепер повинні були нам дати трохи тих плодів, особливо зерна та картоплі. І дали, але мало - виправдувалися, що мусіли віддати німцям "контигент". Ми, щоправда, привезли трохи зерна, але картоплі та корму для коней взагалі не мали. Батько їздив навіть до найдальшої рідні в сусідніх селах і випрошував яку-небудь поміч. Наймався також до теслярських робіт за корм для коней.

Перші Різдвяні Свята у своїй хаті були сумні. Вечеря розпочалася молитвою за померлого у Сибіру дядька Хведька. Звістку про його смерть щойно ми привезли. Бабуня весь час мовчки витирала сльози. Та й дядько Кузьма був насуплений і не відзивався - в такий спосіб виражав своє незадоволення з нашого повернення. А діти сумували, бо не було ялинки - не мали де її поставити.

На другий день свят прийшли до нас колядники. Був це гурт співаків зі звіздою, який колядуванням заробляв гроші на потреби місцевого драматичного гуртка. Організатором і керівником цього співучого гурту був Федір Вознюк. Співали гарніше від аматорських молодіжних колядників, і, на відміну від них, не брали подарунків натурою, а лише гроші.

Після Водохреща ходили селом групи перебраних, яких у Степанковичах називали "хорами". Молодь накладала різні маски та переодягалася у різні особи: солдатів, циганів, євреїв, чортів, смерть, ведмедів і т.п. Ходили від хати до хати і втинали різні фіглі, страхаючи дітей. Ці витівники брали різні гостинці та приймали різні почастунки включно, зрозуміло, з горілкою.

Для молоді розпочинався найвеселіший період року - м'ясниці. Взимку в господарстві було небагато роботи - невтомлена і виспана молодь шукала нагоди, щоб розрядити накопичену в собі життєрадісну енергію. На селі було лише кілька можливостей для розрядження нагромадженої потенції: праця, вечорниці, танцювальні забави та, часом, весілля. На вечорниці збиралися і у будні дні, але в невеликих групах - вигадували різні ігри, жартували та співали. В неділі і свята організовували музики, особливо старша молодь . Ми, підлітки, збиралися у хаті котроїсь дівчини переважно на вечорниці, але деколи також справляли собі танцювальні забави. Наймали недорогого гармоніста, Яська Ковальчука, який грав на звичайній гармонії, а часом чотирнадцятилітнього Петра Єндрущука, який грав на невеликій гармонійці і часто "губив" ритм, але і платили йому так, як грав.

Після Нового Року мої товариші запросили мене на вечорниці, які тоді організували у Ліди Бойкевич. В моєму шістнадцятилітньому житті були це перші вечорниці! Я дуже хвилювався - адже два роки не було мене у селі, а за цей час з тринадцяти-чотирнадцятилітніх підлітків повиростали дівки та кавалери. З більшістю хлопців я вже зустрічався - приходили до мене після повернення. Натомість більшість дівчат, особливо з колонії, я ще не бачив і трохи бентежився перед зустріччю з ними. Виручили мене хлопці - самі підхмелилися та й мене почастували самогонкою. Випив небагато, але в голові приємно закрутилося, і я впевнено та сміливо увійшов до хати Бойкевичів. Як і сподівався, я став об'єктом зацікавлення усіх присутніх, а особливо дівчат. Декотрі з них виросли на гарних дівок з виразно вималюваними повними грудьми і я все-таки трохи бентежився, вітаючись з ними. Але все унормувалося, коли розпочалися ігри, жарти та співи, хоч і був трохи здивований безцеремонним способом залицяння моїх однолітків до дівчат. Хапали дівчину за руку чи стан, притягали до себе, старалися посадити її на коліна і поцілувати. Дівчата виривалися, але переважно були задоволені, адже це означало, що подобаються хлопцям.

Після тих перших вечорниць я почувся майже парубком. Зрештою, всі мої сусідки та тітки, усміхаючись, приговорювали: "Дивись як виріс... Та це ж вже кавалер... За рік-два схоче женитися..." і т.п. Тепер я вже ходив на всі вечорниці та музики, а опісля навіть відводив дівчат додому. Хлопці встановили такий звичай, що після вечірньої зустрічі треба було відвести додому кожну дівчину. Ми, молодші, тоді ще не мали своїх обраниць і відводили котру доведеться.

Десь після Водохреща чоловік вчительки, пан Баран, почав організовувати драматичний гурток. Запросив на вечорниці до школи молодь, яка вже не ходила до школи. Прийшло кільканадцять осіб. Сказав, що хоче приготувати українську п'єсу і будуть потрібні артисти.

"Чи хтось з-посеред вас хотів би заграти у такій виставі?" - запитав. Всі дивилися з усмішкою один на одного і не відзивалися. Не чекаючи на відповідь, Баран сказав, що вже вибрав дві драми, і коротко оповів їх зміст. Присутні вибрали п'єсу з сюжетом із сільського життя, але ніхто не зголошувався добровільно на актора. Вчитель запропонував, щоб молодь зголошувала кандидатів на окремі особи. Зал оживився. Почали пропонувати кандидатури. Після розмови з тими кандидатами учитель вибрав "акторів". Серед них опинився і я. Хоч був наймолодший, випала мені роль батька сільської сім'ї. Моєю сценічною дружиною стала Марія Заяць, дочкою – Ніна Житчук, а женихом - Володимир Рудь. З другорядними ролями парубків та дівок не було проблем - зголосилося багато охочих. Мені припав ще один додатковий обов'язок - розписування ролей для всіх артистів. Майже всі старші "артисти" просили секретно, щоб їх ролі я писав латинськими літерами. Вони ж не вчилися в українській школі. Проби проходили аж до Великодних свят. Збиралися два рази в тиждень. Після проб ніхто не спішився додому - забавлялися, жартували та співали. Для мене, та й певно для всіх юних артистів, був це найприємніший період нашої молодості. В одноманітному сільському житті була це весела та й корисна розвага.

П'єсу вирішили показати в другу неділю після Великодних свят. Сцену замінили на сільську горницю з іконами, ліжком, столом та лавками. Театральних костюмів, звісно, ми не мали. Кожен "артист" вбрався, відповідно до ролі, в своє найгарніше вбрання. Я, наприклад, вбрався у вишивану сорочку, широкі штани, впущені в халяви чобіт, та солом'яний капелюх. Вуса зробив зі шматка кожуха.

У визначену неділю вже від обіду перед пожарнею почала збиратися публіка. Прийшла навіть молодь з Убродович. Коли відчинили двері, приміщення пожежні виповнилося вщерть. На сцену виходять перші персонажі і говорять по-українськи! Отже, вперше зі сцени пролунала рідна мова! Після відкриття української школи та кооперативу, була це наступна важлива історична подія в Степанковичах.

Організатори цієї вистави - обоє вчителі та член управи коперативи Федір Вознюк - вирішили приготувати наступну. Але вже під час першої зустрічі у школі до класу ввійшло двох озброєних цивільних мужчин і по-російськи наказали: "Розійдіться і більше не збирайтеся! Весь Совєтський Союз проливає кров за вашу волю (?), а ви забавляєтесь!?" Молодь, а особливо вчителі, перелякалися, і більше не організовували зустрічей у школі. Так закінчилася діяльність драматичного гуртка в Степанковичах.

Тими озброєними мужчинами були колишні совєтські полонені, яких від голодної смерті рятували, між іншими, і мешканці Степанкович. Ці полонені з'явилися на Холмщині десь на зламі 1941-42 років. Повтікали з табору для полонених, який знаходився біля Холма. Розбрелися по всій східній Холмщині. В Степанковичах було їх, певно, кільканадцять. Ховалися у багатших господарів, яким допомагали при господарських роботах. Особисто я знав двох, які були у моїх сусідів. Росіянин Ванька ховався у Степанюкового Янтка (Антін Попко). Був це невисокий, може тридцятилітній чоловік з рябим обличчям і косими очима. Підживившись, став поводитися як совєтський активіст: хвалив комунізм, намовляв господарів, щоб не підпорядковувались німецькій владі і т.п. Мешканців Степанкович називав "совєтськими людьми", хоч вони ніколи не були громадянами Союзу, та все лякав: "Наши придут сюда! Тогда увидите..." і т.п. Кольку Дубенка, білоруса з Гомеля, пригорнув Федір Вознюк. Був це двадцятилітній, трохи соромливий, юнак. Я бував у обох тих родинах, а Колька навіть приходив і до нас. На початку, як казали господарі, вони "ледь ноги за собою тягнули", але через зиму підживилися і навесні були вже нормальними, здоровими мужчинами.

Весною 1942 року польська поліція і німці почали шукати полонених, а властиво карати тих господарів, у яких вони ховалися. Про те, у кого були полонені, повідомляли, очевидно, донощики. У сусідньому селі, Кулаковичах, на початку травня спалили шість чи сім господарств, у яких колись ховалися полонені. Тоді вже всі полонені були в лісі. Хтось дав їм зброю, і вони стали "партизанами". По харчі, звісно, приходили до села. Отже, ці "партизани" заборонили нам збиратися у школі. З того часу припинилися зустрічі у школі - молодь збиралася лише на вечорницях в хатах і тільки в неділю.

Ще на початку квітня сім'я дядька Кузьми переселилася до своєї хати, а у нас зробилося просторіше. Тепер навіть у будні приходили до нас сусіди та мої товариші, але переважно у вечірню пору. Вдень я активно допомагав батькові ремонтувати обійстя. Дядько занедбав усе господарство, а особливо будинки - в стінах клуні бракувало дошок, над ґанком зогнив дерев'яний дашок, а з частини огорожі залишилися лише стовпці. Треба було привезти з лісу колод, напиляти дощок та полатати ці діри. Від початку квітня розпочиналися і польові роботи - вивезення гною, орання та сіяння ярини. Крім свого поля, ми своїми кіньми обробляли і поля безкінним господарям, які давали нам корм для коней. На ці відробітки батько висилав мене. Вже під час першого орання виявилося, що наші коні дуже слабкі - ледь тягнули плуг та часто ставали відпочивати. Причина була очевидна - були недогодовані. Ще зразу після приїзду мати наполягала, щоб продали одного коня: "Адже взагалі не маємо корму" — переконувала батька. Але батько мав і свої аргументи: "Взимку коні дешеві, отже, не виплачується продавати. Рідня паші дасть, а навесні коні зароблятимуть на себе". Рідня, щоправда, дала паші, але небагато, бо і сама не мала. На купівлю корму не мали грошей, отже, позичали у господарів за відробіток. Я вже згадував, одним відробляли кіньми, а іншим – якоюсь послугою, наприклад, сусідові Степанові Заяцеві, трачкою. Ми витягали грубі колоди на стояки, і пиляли на бруси і дошки. Батько стояв на колоді і керував пилкою а я тягнув її униз. Після такої вправи я на другий день вранці не міг і порухатися - боліли всі кості і м'язи. Таку саму вправу я проходив ще й у червні під час сінокосів - батько вчив мене косити і гострити косу. Тоді також відробляли за позичене сіно.

Підсумувавши наше "біженство" виходило, що ми матеріально дуже багато втратили. Від'їжджаючи, залишили повну клуню збіжжя і паші для тварин, а в кіпцях і льохах - картоплю та всяку городину. Залишили корову, свиней та домашнє птаство. А що застали? Занедбане господарство, запущене поле, порожню, а до того й діряву стодолу. Дядько Кузьма господарював два роки на своєму і нашому полі, але мав стільки харчів, що міг скромно прогодувати лише свою сім'ю. Навіть нашу корову віддав на контигент, бо не мав для неї корму. Пропала також більшість батькового столярського знаряддя. А до того ще й природа помстилася нам: взимку 1939-40 років вимерз майже весь наш молодий садок, зосталося лише кілька вишень та диких черешень. Мати бідкалася і все докоряла батькові: "Через твій "рай" живемо як ті колгоспники, про яких співали в Бірках: Ні корови, ні свині, лише Сталін на стіні". Щоправда, "Сталіна" не мали на стіні, але не мали, крім коней, жодної худоби. Але поволі наше господарство все-таки відроджувалося. Навесні купили пару поросят, мати розвела курчат та гусят, а коли зазеленіла трава, купили і корову. Коні також трохи поправилися - майже щодень удосвіта виводив їх на пасовисько хоч на короткий час, а в неділю - на весь день. Отже, господарство поволі відроджувалося. Щоправда, на переднівку було скрутно з харчами, але вся сім'я була задоволена - адже на полі і на городі росло все, що потрібне в нормальному господарстві.

На початку травня 1942 року ми садили картоплю недалеко Попівського Лісу. Перед полуднем почули сильні вибухи, які доходили з боку Кулакович. Після кожного вибуху здіймались стовпи диму. Хтось їхав навскоки на коні і кричав: "Німці палять садиби в Кулаковичах!!! Стріляють в людей!!! Йдуть в напрямі Степанкович!!!" Батько запряг коней до воза і сам поїхав в напрямі нашого дому. Ми - я, мама і сестра Ліда - лише лічили вибухи і тривожно дивилися на стовпи диму, які з'являлися після кожного вибуху. Десь через годину чи, може, і дві настала тиша. Врешті приїхав і батько: "Спалили сім господарств в Кулаковичах, - сказав схвильовано, - але нікого не вбили. Німці казали, що покарали тих господарів, котрі переховували полонених".

Наші сусіди, Федір Вознюк і Антін Попко, перестрашилися і частину майна попереносили до сусідів, адже у них взимку також переховувалися полонені. Але до Степанкович німці і польська гранатова поліція приїхали щойно в липні, а каральну акцію обмежили лише арештом і розстрілом одного господаря - Тимофія Рудя. Солтисові сказали, що загинув за те, що пустив ночувати до себе полоненого.

Десь в червні я випадково довідався, що в Грубешові організують Українську Вчительську Семінарію. Я поїхав до інформаційного бюро, яке містилося в Українському Допомоговому Комітеті. Оглянувши моє свідоцтво про закінчення шостого класу неповної середньої школи в Бірках, дали мені почитати програми екзаменів до першого і другого класу - всі ці предмети я вивчав у шостому класі, отже, вистачить лише їх повторити. За перевіркою моїх знань батько звернувся до місцевої учительки. Вона також позичила мені підручник історії Стародавньої Греції, автором якого був Чайковський. Вчителька здивувалася, що в програмі екзаменів немає німецької мови, але остаточно дійшла висновку, що певно будуть там вчити німецьку мову від початку. Вже після кількох уроків у вчительки, я зрозумів, що українську літературу і граматику знаю краще від неї. Остаточно, я всі предмети повторював сам, а до неї приходив лише на контрольні перевірки. Щоправда, батьки дозволяли мені вчитися навіть вдень у жнива, та я все-таки допомагав їм і у полі, і вдома.

Екзамени призначили на половину серпня, отже, майже в половині жнив.
Я хотів йти пішки до Грубешова, але батько запряг коней до воза і завіз мене під саму школу, та чекав, поки не закінчаться екзамени.

Будинок семінарії розташувався в центрі міста майже навпроти православної церкви. Колись містився в ньому жіночий монастир. Обширне подвір'я було заставлене кінними возами. Це означало, що більшість кандидатів на вчителів походила зі села. Коридори були вщент заповнені молоддю. Було гамірно. Я шукав інформацію про екзамени. Першою особою, з якою я розмовляв, була Марійка Кухарук(I-29) - сама запитала, що шукаю, і показала, де висить список кандидатів і програма екзаменів. Прочитавши програму, я сторопів! Крім вже згаданих предметів фігуровала і німецька мова! Виявилося, що повна програма складалася з двох сторінок - однієї повної і кількасантиметрової доклеєної. Мені дали програму без цього клаптика паперу, на якому фігуровала німецька мова - певно відірвався, а урядовець, який мені її дав, не зауважив цього. Прочитавши ще раз програму, я на слабих ногах вийшов на подвір'я до батька і тремтячим голосом сказав: "Є німецька мова і то письмова ... Не здам екзамену, адже не приготувався!.." - "Ти ж вчився німецької мови в Бірках, певно ще щось пам'ятаєш!" - докірливо пригадав мені батько. - "Йди і здавай!" - твердо наказав. Щоправда, я вчив півтора року німецьку мову, але в раянській школі, а принаймі в Бірках рівень викладання її був такий низький, що я навчився лише читати та запам'ятав трохи слів, а про граматику не мав ніякого поняття.

З досадою на того урядовця, який дав мені неповну програму, і зневірений, я все-таки пішов здавати екзамени. Перші письмові, з математики і української мови, написав без помилок. З німецької мови екзаменував директор, Петро Кривоносюк(I-30). Диктував по-німецьки якийсь заголовок, казав написати коротке оповідання, звісно, також по-німецьки. Дозволив користуватися словником, але я не мав, отже, переписав з дошки заголовок, якого зрештою і не розумів, та в такому стані і віддав свою "письмову роботу".

Усні екзамени відбувалися другого дня. Фізику і ботаніку здав, як сказав екзменатор, доктор Всеволод Здун, на п'ять. Передостаннім усним екзаменом була українська мова і історія. Екзаменувала Софія Богун(I-31). Було вже добре пополудні, отже, була дуже змучена. Запитала тихим захриплим голосом: "Де вчився української мови?" Я розповів про школи в Україні, і похвалився, що знаю українську граматику і літературу згідно з обсягом програми. На запитання про частини мови, я, починаючи від іменника, почав "декламувати" їх дефініції, але вона вже після чисельника перервала і запитала, яких українських письменників знаю. Назвав тих, про яких вчив, починаючи від І. Котляревського. "А що знаєш про Тараса Шевченка?" Я розповів про його значення для української літератури і взагалі для народу, та почав оповідати його біографію. Перервала і запитала, чи знаю напам'ять якийсь вірш Шевченка... Я знову похвалився, що знаю "Заповіт", "Реве та стогне", "Сон" ("На панщині...") та уривки поем "Кавказ", "Сон", "Мертвим і живим..." Казала продекламувати "Заповіт", а потім якогось іншого поета. Я розповів віршовану байку Леоніда Глібова "Коник стрибунець". А коли я закінчив, вона почала з насолодою повторювати: "Чи в жито, чи пшениченьку... в траві пахучій... чудовий віршик..., а я ніколи його й не читала" - сказала, ніби виправдовуючись. Зняла окуляри і, протираючи очі, запитала: "А стародавньої історії Греції вчився?" - "Вчив, та й готуючись до екзаменів, прочитав увесь підручник Чайковського", - впевнено відповів, осмілений її похвалою. І це було єдине запитання, яке мені задала з історії.

- Ти у мене здав і письмовий, і усний екзамен на п'ять. А як тобі пішло на інших екзаменах?

- Добре, за винятком німецької мови, взагалі її не здав, - жалісно признався.

- Як це "взагалі"?! - здивовано запитала. Я розповів про своє нещастя.

- Якщо ти дійсно здав усі екзамени, то я постараюся, щоб тебе прийняли, але вже від завтра почни повторювати німецьку мову, може директор згодиться на додатковий екзамен, - втішала мене.

Останнім моїм екзаменом була музика і спів. Властиво була це лише перевірка музичних здібностей. Вчитель музики, Олександр Самохваленко(I-32), сидів за піаніно і привітно усміхався. Записавши прізвище, сказав: "Оцінки з цього предмету не буде, отже, не хвилюйся". Заграв гаму і казав мені її повторити і т.п., а потім заспівати якусь пісню. Я вибрав, на мою думку, найлегшу - "Розпрягайте хлопці коні..." Вийшло певно не найкраще, бо, усміхаючись, вчитель сказав: "Співаком то ти, напевно не будеш, але простих пісень може і навчиш дітей".

Пізно пополудні я вертався пішки додому. Йшов зі мною Євген Головацький, також кандидат на вчителя. Познайомився з ним під час екзаменів. Я уболівав про екзамен з німецької мови, а він сумнівався, чи добре здав українську мову та математику. Домовились, що будемо зустрічатись кожну неділю у церкві в Кулаковичах - йшлося нам про те, чи котрийсь з нас отримав повідомлення. А вони не надходили. Тиждень перед початком навчального року ми вирішили піти до Грубешова і довідатися, чи нас прийняли. Зайшли до школи, але там застали лише сторожа, який нічого не знав і навіть не хотів дати адреси директора чи котрогось учителя. Пішли до УДК - там подали нам адресу вчительки С. Богун. Відчинила двері дівчина, з якою розмовляв ще перед екзаменами, Марійка Кухарук (вчителька, С. Богун, була її тіткою). Ми сказали, чого прийшли. "Пані Богун хвора і нікого не приймає... Зрештою, всім прийнятим школа вислала повідомлення", - сказала рішуче і зачинила двері. Ми засмучені почали поволі сходити по скрипучих дерев'яних сходах. Коли вже були на першому поверсі, почули голосне волання дівчини: "Скажіть свої прізвища!" Повторила їх вголос і крикнула: "Підождіть!" Після кількох хвилин вийшла і усміхнена сказала: "Ви прийняті... Початок шкільного року першого вересня о восьмій годині..." Нас охопила така радість, що ми й забули подякувати Марійці за таку звістку, і, мов на крилах, вибігли з будинку... Кожен з нас щось говорив, не слухаючи другого, - просто радість розпирала нам груди! Моя радість була обґрунтована. По-перше, я весь час мріяв про науку, по-друге, я знав, чому прізвища прийнятих до Семінарії учнів. Я з тривогою чекав на своє прізвище, адже не отримав письмового повідомлення, що мене прийняли до школи. І врешті прозвучало! Камінь з серця звалився. Стало радісно і легко на душі. Після цього назвав прізвища усіх учителів та вихователів окремих класів. Моїм класом мала опікуватися учителька української мови Софія Богун. Закінчивши інформаційну частину свого виступу, директор грізно заявив:

- Вже сьогодні на відкриття шкільного року кілька учнів спізнилося, отже, застерігаю, що за спізнення на уроки та взагалі за порушення шкільної дисципліни буду карати, навіть виключенням зі школи! Я вас навчу дисципліни і порядку! Зроблю з вас німців сходу! І запам'ятайте ще одну важливу засторогу: забороняю вести будь-яку політичну діяльність у школі! Всяких "івців" – бандерівців, мельниківців і т.п. - буду викидати зі школи!

Уже на другий день я зрозумів, що багато учнів мого класу знайомі. Виявилося, що майже половина з них вчилася у торговельній школі у Грубешові. Знали їх і вчителі, які викладали у цій школі, а тепер у Семінарії. Було також кілька учнів з холмської гімназії, яких прийняли до Семінарії без екзаменів.

Після кількох тижнів ми, учні, вже всі зналися. Усіх дівчат кликали по-іменах, а хлопців переважно по-прізвищах. Ми, зрештою, як і усі учні у світі, пильно приглядалися до наших учителів. Найбільше уваги приділяли, зрозуміло, директорові. Був це п'ятдесятилітній чоловік середнього зросту, атлетичної будови, з русявим їжаком на голові та коротко підстриженими вусами. Ходив рівним військовим кроком. У класі ніколи не сідав, а заклавши руки за спину, ходив упоперек кімнати. Викладав короткими, стислими реченнями. Учнів до відповіді викликав по-військовому, але оцінки ставив справедливо. Вже на першому уроці заявив, що учень, який не підготував заданого матеріалу, ще перед уроком повинен йому про це сказати, тоді не буде його питати. Якщо ж учень не зізнається і не знатиме уроку, то поставить йому двійку, а наступну відповідь - перездачу - знизить на один бал. При кожній нагоді повторював: "Завдяки працьовитості, сумлінності, дисципліні та пунктуальності можете стати вартісними людьми, такими, як німці!" Отже, наголошував свою заповідь, яку проголосив ще під час відкриття шкільного року: "Я зроблю з вас німців сходу". А назагал, був суворий і вимогливий. Більшість учнів боялися і не любили його. А коли ми стали членами шкільної ОУН, то почали ставитися до нього досить неприязно, адже він ніколи не виявив своїх поглядів на тогочасну боротьбу українського народу за незалежну самостійну українську державу. Його "українство" зводилося лише до навчання українською мовою та до критики поганих рис українців. Оцінюючи його поведінку з віддалі часу, думаю, що він був лояльним до німецької влади, але напевно не був прихильником Гітлера, а лише захоплювався рисами характеру німецького народу. Його правдивих політичних переконань, принаймні мені, не вдалося розкрити. Можливо, на уроках він боявся порушувати цю тему тому, що у нашому класі була одна учениця, Кукелка, яку наказав прийняти до Семінарії без екзаменів німецький шкільний інспектор, німець Роде. У її ролі були всі переконані: і учителі, і учні. Його політичних поглядів ніхто, ясна річ, публічно не коментував, зате деякі його педагогічні вчинки критикували учителі, а особливо Софія Богун. Вже у перших місяцях покинуло Семінарію кількох учнів. На їх місце директор приймав нових без екзаменів і без погодження з учительською радою. Таку методу прийняття нових учнів відверто критикувала С. Богун, адже переважно ці учні не мали відповідної підготовки і не давали ради з наукою. Я тоді побоювався, що ця незгода поміж Богун і Кривоносюком може зашкодити і мені, адже я не здав екзамену з німецької мови, а учнем Семінарії став завдяки Софії Богун.

Після першого уроку німецької мови директор закликав мене до свого кабінету і спокійним голосом сказав: "Ти не склав іспиту з німецької мови, прийняли тебе умовно, якщо до кінця першого півріччя не опануєш німецької мови на рівні, який обов'язковий у другому класі, то попрощаєшся з Семінарією". Я хотів пояснити, чому не склав, але він заперечливо підніс руку і наказовим тоном порадив: "Йди і вчись!" Я тоді так перелякався, що на наступному уроці не міг зосередитися і не розумів, про що говорить учитель. Відтоді більше половини часу, призначеного на приготування уроків, я присвячував німецькій мові. Вперше він перевірив моє знання німецької мови десь посередині півріччя: сказав прочитати задану німецьку читанку і перекласти на українську мову, а потім відмінювати німецькі слова. На мою думку, я відповів щонайменше на трійку, але він нічого не сказав, а лише щось записав у своєму нотатнику. Але я і так утішився - адже не картав, а до того ж, з іншого предмету, який він викладав, математики, я мав п'ятірку, отже, потішав себе, що він це бере до уваги.

Відтоді зникло настирливе запитання: бути чи не бути мені учнем Семінарії, але з'явилася інша, побутова проблема. З початку шкільного року я разом з Є. Головацьким мешкав на квартирі в українській сім'ї. Мешкав там недовго. Помешкання складалося лише з однієї кімнати, отже, було в ній тісно. Але ця незручність у порівнянні з тим, що діялося у сусідньому помешканні, була дрібницею. Щовечора, аж до пізньої ночі, лунали звідти голосні розмови та сміх, а часто й лайка. Жінки говорили по-польськи, а чоловіки - по-німецьки. Виявилося, що там живуть повії, а їхніми постійними клієнтами були німецькі солдати. Ці оргії доводили нас до розпачу - вечорами перешкоджали готувати уроки, а вночі спати. Витримали там лише один місяць - Головацький пішов до бурси, а я й далі жив у приватних квартирах. Дві наступні наймав у поляків, але й там мешкав по одному місяцю - власник першого помешкання виявився п'яницею і скандалістом, а до того ще й українофобом, а господиня другої квартири була поганою кухаркою.

Лише у четвертій домівці умови були нормальними. З початку шкільного року мешкали там мої однокласники Євграф Романюк і Михайло
Савинець(I-33) та їх односельчанин з молодшого класу. Займали окрему кімнату у трикімнатному помешканні. Господиня, українка, дуже добре готувала обіди та дбала про порядок і чистоту. Але все одно ми її недолюблювали, бо мала нас за малих хлопчиків: картала за невідповідну, на її думку, поведінку, питала, куди йдемо і коли повернемося, та все погрожувала, що про нашу погану поведінку буде повідомляти школу і батьків. Витримали там аж до кінця шкільного року.

Вже у перший місяць проживання на цій квартирі у моєму житті сталася подія: я став членом, а властиво кандидатом, юнацької Організації Українських Націоналістів! Якогось дня пополудні, М. Савинець запропонував мені прогулятися містом. Ніби при нагоді вступили до Івана Бориса(I-34), який мешкав в однокімнатній домівці з окремим входом. Там, крім Івана, застали Євгена Голосинюка та Андрія Рибіцького(I-35). Тільки-но ми прийшли, Іван одягнувся і вийшов з хати. Я навіть не встиг здивуватися, чому господар покидає гостей, як Савинець захриплим голосом, але по-військовому скомандував: "Встаньте! Струнко!" Хлопці схопилися зі стільців і виструнчилися, а за ними і я, хоч не знав, про що йдеться. Савинець схвильованим тремтячим голосом сказав: "Від сьогодні ви є членами юнацької ланки Організації Українських Націоналістів! Будете зобов'язані виконувати всі накази цієї організації. Мене призначено провідником юнацької організації в Семінарії". Після команди "Вільно!" ми сіли і вислухали першу інформацію про ОУН, яку нам прочитав "Мись". Мета ОУН: визволення усіх українських земель з-під ярма загарбників та побудова Самостійної Соборної Української Держави. Прочитав також декалог(I-36) члена-юнака ОУН і дав один примірник, щоб ми переписали його і вивчили напам'ять. Казав також вибрати для себе псевдо. Я вибрав "Ведмідь". На закінчення навчив, як треба вітатися на зустрічах членів організації. Той, хто вітається, підносить руку вгору і говорить: "Слава Україні", ті, з ким вітаються, також підносять руку і відповідають: "Слава Героям". З того часу так розпочинали і закінчували усі наші зустрічі.

Вже наступного дня Савинець дав мені кілька брошур з дивними заголовками: "Як поводитися в товаристві", "Народні прислів'я" і т.п.
Виявилося, що це були видання ОУН, а їх зміст не відповідав заголовкам. Були це збірки правил конспірації, описів і коментарів історичних подій в Україні, життєписів славних українців тощо. Все це я читав із захопленням, а зміст поглинав, як губка воду! Моя фантазія переносила мене в ті події та уособлювала з тими героями. Гордість розпирала мені груди! Адже ставши юнаком ОУН, я став борцем за волю свого народу! З погордою думав про своїх однолітків, односельчан і однокласників, які навіть не підозрювали, ким я став! Навіть у душі перестав боятися директора! З того часу почав поважніше поводитися, а особливо на шкільних перервах. Замість розважатися, ходив подвір'ям з хлопцями, переважно "підпільниками", і дискутував на поважні історичні та сучасні політичні і воєнні теми. Тоді ці дискусії були для мене цікавіші від уроків.

Не минув і місяць мого перебування в юнацькій ланці ОУН, як отримав перше підпільне завдання: відвезти підпільну передачу до села Сагринь(I-37) для оунівця Шпака. "Марко" подав мені дві клички - одну для зв'язку з підпільником, який мав мені передати цю пересилку на станції в Грубешові, а другу - для контакту з одержувачем в Сагрині. У визначеній годині у неділю на станції підійшов до мене незнайомий юнак і, сказавши кличку, показав невелику валізку, яка стояла біля лавки на пероні, та тихо мовив: "Там є амуніція і гранати, валізку покладеш на полиці у сусідньому купе, але так, щоб ти її бачив; якщо німці перевірятимуть багаж, то не признавайся, що це твоя". Передача була дуже тяжка, так що я ледь поклав її на полицю. Контролю не було, але я весь час сидів, як на шпильках. У Сагрині перед хатою чекав на мене Шпак, який, очевидно, знав, коли я приїду. Тепер він першим сказав кличку, а я відзив. Валізку заніс до клуні. Я вертався до Грубешова переповнений радістю, навіть гордістю - адже я вже справжній підпільник!

На найближчій зустрічі в присутності усіх членів ланки, "Марко" (М. Савинець) сказав, що провід добре оцінив мою першу підпільну роботу. Пізніше признався, що це було екзамінаційне, підпільне завдання – у валізі не було боєприпасів, а лише цеглини.

Після цієї "вишкільної" вправи, я отримав друге, але вже справжнє завдання - занести підпільну літературу для станичного у Чомові. Віддаль була невелика, лише сім кілометрів, але тому, що це був буденний день, треба було занести і повернутися між обідом та вечерею. Наша господиня вимагала від нас дотримання дисципліни, і якщо б я не прийшов на вечерю, могла б повідомити про це у школу. Передачу дали мені щойно перед п'ятою, отже до вечері, яку ми мали о сьомій годині, зосталося дві години, тож швидко йшов та трохи підбігав. Описую цей "подвиг" тому, що тоді я хизувався тим рекордом швидкості, очевидно лише перед "підпільниками".

Незабаром отримав друге зв'язкове завдання, але дещо складніше: занести літературу і передачу підпільнику Олексі Магерку(I-38), який мешкав у селі Матче над Бугом, віддаленому від Грубешова на двадцять кілометрів. З огляду на віддаль, вибрався туди у суботу пополудні. Вечір застав мене ще перед лісом біля села Ліски. До Матча зосталося ще чотири кілометри, з них два через ліс, який під вечір здалеку видавався чорною стіною. Коли увійшов у ліс, вже панувала цілковита темрява. Дороговказом мені була лише дещо ясніша смуга захмареного листопадового неба над лісовою дорогою. Я старався йти серединою дороги. Нерівною поверхнею ступав обережно, все одно раз-у-раз спотикався та розхлюпував грязюку з калюж. Нараз охопив мене пронизливий страх - адже я сам один у темному лісі! Серце почало так сильно битися, що аж боліло. Навіть не задумувався, чого боюся. Щоправда, вже тоді в тих лісах блукали групи колишніх совєтських полонених, але тоді про це не думав - просто боявся самотності у темряві. Намагався не думати про страх, а лише жадібно дивився, чи не закінчується ліс. Врешті з'явилася широка, трохи ясніша від лісової темряви, смуга неба. На душі стало легше! Переляк минув! Враз я почувся переможцем, адже переміг власний страх! Через багато років цей епізод видається дрібничкою, але тоді мав для мене чимале значення, бо була це чергова перевірка моєї придатності до підпільної роботи.

Хату Магерка знайшов сам за описом Савинця. Переночувавши, в неділю
рано вирушив до Грубешова. Вертався тим самим шляхом. Лісова дорога виявилася кращою, ніж мені здавалося увечері, просто треба було минати калюжі. Та й ліс удень видавався приязнішим.

До кінця шкільного півріччя вся наша підпільна діяльність зводилася лише до "зустрічей", на яких читали та обговорювали підпільну літературу.

Перше півріччя навчання закінчив успішно. Директор, він же і вчитель німецької мови, поставив мені трійку зі свого предмета, а це означало, що я осягнув мінімум, якого він вимагав від мене. І хоч була це низька оцінка, я дуже тішився і спокійно поїхав додому на канікули. Батько був задоволений з моїх оцінок - одна трійка і одна четвірка (з музики), а решта - самі п'ятірки. Натомість бабуся і мама не цікавилися моїми здобутками, а лише моїм виглядом: "Як ти схуд, виглядаєш як з хреста знятий! Та чим же тебе годували оці твої господині?"

Щоправда, останні два місяці, вже на новій домівці, нормально харчувався, але на перших трьох часто не наїдався, тому й схуд. Жінки постановили відгодувати мене і весь час підсували якусь їжу. Але канікули були короткі, і навіть не зауважив, чи хоч трохи поправився. Зрештою, канікули вигадали не для тілесного задоволення, а для відпочинку розуму і душі. Вдень я допомагав батькам порядкувати по господарству, а вечорами зустрічався з однолітками на вечорницях. Забавлялися, жартували і співали, та й трохи просто дуріли. Щоправда, я не брав активної участі в тих розвагах, але сама присутність серед молоді була мені приємною.

У неділю мої товариші організували музики. Ще на тижні домовилися з музикантом та залагодили хату. Пополудні моя група хлопців зібралася у Володимира Вознюка. Було нас п'ятеро. Батьків Володьки не було вдома, отже, ми почувалися вільно. Випили пляшку самогонки, але настрій не покращився. Володька сказав, що вдома напевно є горілка, але батько десь сховав. Шукали всі. Хтось радісно крикнув: "Є!", - підніс угору літрову пляшку з якоюсь мутною рідиною. Понюхали - пахне самогонкою. Хтось пояснив, що вона тому каламутна, що припалена або зафарбована. Поналивали до склянок і, поцокавшись, понесли до вуст. Найшвидшим виявився Леонід Рудь - одним ковтком шпарко вихилив усе і, закашлявшись, почав плювати. Інші встигли лише трошки ковтнути або лише пригубити, і відразу відчули гидкий смак. Всі плювали і шукали води. Пізніше виявилося, що був це настій полину на самогоні, призначений для домашнього лікування. Щоправда, тоді не вдалося ковтнути додаткової порції "гумору", але все-таки настрій поправився - сміялися над пригодою з полином.

На музиках все відбувалося згідно традиційного ритуалу: танцювали, співали, а в перервах хлопці оповідали масні жарти та безцеремонно залицялися до дівчат. Гамір, сміх, а часами і рішуча славна оборона дівчат(I-39) перед нахабним залицянням хлопців створювали своєрідну простолюдну атмосферу. Стороння людина, яка побачила б вперше тодішні забави, подумала б, що толерантність, а навіть заохочення дівчатами парубоцьких безцеремонних залицянь і обмацувань тіла свідчить про їх розпусність, але грубо помилилася б. Мораль степанковецьких дівчат була тоді висока. Можливо, декотрі дівчата ще перед шлюбом мали сексуальні стосунки зі своїми нареченими, але про це ніхто не знав. В усьому селі, у декількох поколіннях, лише одна дівка вродила дитину, і то ще в 1927 році. Щоправда, ця мораль була вимушеною, адже у селі, в якому всі зналися, немислимо затаїти розпусту, а дівка-розпусниця не мала жодних шансів на подружжя.

На цій забаві, яка відбувалася в хаті Ніни Воробій, я зауважив, що частина молоді, а особливо дівчата, ставилися до мене не так, як колись, а якось стримано. Щойно під час літніх канікул я зрозумів чому. Котрась із дівчат, ніби жартома, сказала: "Ти вже певно маєш якусь міську панянку, тому і не хочеш з нами бавитися". Я, очевидно, "не мав" тоді жодної дівчини, а на музиках поводився як і колись - не танцював і не залицявся по-парубоцьки. На мою думку, то дівчата змінили своє ставлення до мене - просто перестали мене вважати кандидатом у женихи.

Котрогось дня, йдучи біля школи, побачив чоловіка степанковецької учительки, Барна. Вітаючись, ніби жартома, сказав: "Але ж ти вже згордів! Навіть не відвідав нас, сільських учителів". "Я просто не смів до вас прийти", - збентежено виправдовувався. Зрештою, це була правда: думав було їх одвідати, але якось не відважився. Запросив мене до хати. Вчителька також докоряла: "Нарешті прийшов! А я думала, що забув про нас!"

Попиваючи ячмінну каву, якою мене почастувала господиня, відповідав на неважкі питання: "Як пішло з німецькою мовою? Як взагалі вчуся? А які вчителі? Що нового в Грубешові?" Виходячи, я був задоволений, бо вони хоч і були багато старші від мене, та ще й учителі, а вважали мене за дорослого, навіть за колегу по професії.

Канікули видалися короткими і не хотілося вертатись до міста: незважаючи на піврічне проживання у місті, я все-таки вільніше чувся у селі.

У Семінарії дещо змінилося: у другому півріччі ввели новий предмет, стенографію, та змінився викладач німецької мови. Став ним Володимир Зубаль, який в першому півріччі навчав німецької мови молодші класи. Він також викладав і стенографію. З цієї зміни, очевидно, найбільше тішився я.

У другому півріччі ми, учні найстаршого класу, вже мали сформовану думку про наших учителів. Про директора вже писав - не любили його, але боялися. Найбільшою пошаною тішилася учителька української мови, Софія Богун. Викладала пристрасно, особливо літературу. Вимагала від нас не тільки знання сюжету, але передусім розуміння ідеї твору. Кожне неправильно прочитане чи сказане слово поправляла, а за неправильну вимову, особливо за пом'якшення літер та складів "сь", "ць", "сі", "ці", "ся" і "ця" роздратовано картала. З усіх учителів лише вона одна, незважаючи на присутність у класі "непевної" учениці, відважно прищеплювала нам український патріотизм. Всі також знали, що вона рішуче критикувала директора за його неправильну поведінку, і за це її також шанували. Шаною серед учнів користувався і наймолодший з учителів, Олександр Самохваленко. В Семінарії навчав співу і музики, а в Торговельній школі - української мови. З-посеред усіх учителів він найкраще говорив українською і також виправляв нашу мову. Додатково навчав, як культурно поводитися у різних життєвих ситуаціях. На прохання православного катехета вчив нас і церковного співу. Бували такі відправи, на яких замість церковного хору співав наш клас, очевидно, під диригуванням Самохваленка. Тоді також і хтось з учнів читав "Апостола", переважно була це Марійка Кухарук.

Колись він дав мені машинопис книжки із заголовком "Три покоління" автора емігранта-петлюрівця Мелетія Мелешка, який тоді проживав у Грубешові, і сказав: "Прочитай, але уважно. Скажеш, що думаєш про цей твір, але не як критик, а як читач. Дай також почитати і своїм товаришам". Сюжет книжки мені сподобався: автор описав побут і культуру наддніпрянського села та кохання, зраду, злагоду і незгоду у трьох поколіннях одного роду на фоні тогочасних змін, які відбувалися на селі.

Окрім уже згаданих учителів, ми, хлопці, поважали і вчителя гімнастики, Грінвальда, колишнього поручника армії УНР. Він імпонував нам своєю військовою виправкою та, очевидно, тим, що боровся за волю України. Колись, в день іменин Всеволода, увійшов до нашого класу під час уроку Всеволода Здуна з букетом квітів і по-військовому скомандував: "Струнко!" Підійшов до вчителя, склав побажання, вручив квіти, а потім знову скомандував: "Всі співаємо "Многая літа". Все це сталося так несподівано, що ми, учні, оторопіли, а іменинник почервонів зі збентеження.

Навесні, коли настала гарна погода, Грінвальд виводив нас на гімнастику на міський стадіон. Шикував у шеренги, наказував йти військовим кроком та співати маршових українських пісень. Щоправда, наш спів не нагадував естрадного виступу, але перехожі з цікавістю приглядалися до нас, а декотрі навіть затримувалися. Я думаю, що Грінвальд організовував ті "паради" між іншим і для того, щоб нагадати полякам, що Грубешів - це українське місто.

Слід також згадати і про артистичні здібності Грінвальда. На концерті, присвяченому шевченківським роковинам, він зі своєю дружиною Меланією заспівав кілька фрагментів опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Цей концерт відбувався у грубешівському кінотеатрі. Перша частина була присвячена життєвому шляху Т. Шевченка та його творчості, а у другій, артистичній, виступав змішаний хор, яким диригував Олександр Самохваленко. У цьому хорі, окрім Грінвальда, вирізнявся дебелий, з козацькими вусами, колишній сотник армії Української Народної Респубілки, Романченко, який співав могутнім басом.

Грінвальд був також добрим танцюристом. Десь на початку другого півріччя у Семінарії організували танцювальну забаву. Виявилося тоді, що з нашого класу лише кілька учнів відважилися танцювати, а решта, як і я, підпирали стіни! Не допомагали ані заохочування учителів, ані прохання дівчат: ми ховалися за спинами товаришів, бо не вміли танцювати. Дівчата, яким не вдалося затанцювати з нечисленними хлопцями-танцюристами або з котримсь з учителів, танцювали самі. Найчастіше танцював вже немолодий Грінвальд. Зачаровував усіх молодецькими фігурними викрутасами, відчуттям ритму та й фізичною витривалістю. Під час одної з перерв скартав нас, нетанцюючих: "А ви чому не танцюєте? Каліки? Ведмеді? Чи, може, просто боягузи?", - і, звертаючись до дівчат, сказав: "На наступній забаві вони вже будуть з вами танцювати! Я їх навчу!"

І дійсно, вже на найближчих уроках гімнастики почав навчати нас танцювальних кроків та ритміки. Але результатів його науки так і не вдалося показати: описана танцювальна забава була єдиною за весь час моєї науки в Семінарії. Іноді організовували розважальні вечірки в бурсі, але світлиця була там замала для танців, отже, забава зводилася лише до співу. Виступали групи дівчат, дуети, навіть солістки. Колись і мені вдалося побачити такий міні-концерт. Співали виключно дівчата - хлопці так, як і в танцях, або не вміли співати, або соромилися публічно демонструвати свої таланти. Тоді фурор своїми співами зробили дві Марійки – Адамчук(I-40) і Кухарук. Співали дзвінко, зіграними чарівними голосами веселих українських пісень, а Адамчук ще й соло заспівала жартівливу пісню з такою бравурою, що всі присутні влаштували її гучну овацію. Після того виступу обидвох Марійок ми стали називали соловейками.

Окрім вже згаданих розваг нічого цікавого не відбувалося. Чомусь не було зорганізовано культурних розваг для молоді, наприклад, хору, танцювальної групи, драмгуртка і т.п. Учні не мали жодних організованих перерв і кожен проводив дозвілля по-своєму. Одинокою доступною для всіх розрадою було кіно, де демонстрували два-три нових фільми протягом місяця. Переважно, були це німецькі, але траплялися і трофейні - совєтські та французькі. Перед кожним сеансом пускали воєнну кінохроніку, в якій показували переможні події з фронту та завжди усміхнених хвацьких німецьких солдат. Бувало, що сміливі мої однокласники, Іван Ващук(I-41) та Степан Телемон(I-42) запрошували у кіно дівчат з торговельки. Перед кіно знайомили їх з нами, несміливими. Колись ці дівчата запросили нас на вечірку до своєї домівки. Мешкало їх шість у двох кімнатах. Була між ними і наша однокласниця, Ніла Мазур. Ми вибралися туди учотирьох: Ващук, Романюк, Савинець і я. Була це моя перша вечірка з "міськими" дівчатами. Провели там, мабуть, один з найприємніших вечорів. Навіть ми, несміливі, почулися у гурті відважними, і один перед одним хизувалися, оповідаючи, на нашу думку, веселу і дотепну всячину. Дівчатам сподобалася ця зустріч і вони запрошували нас ще кілька разів.

На тих вечірках я познайомився з Валентиною Корольчук, яка походила з сусіднього з моїм села, Монятич. Навіть умовився з нею піти в кіно. Ця перша зустріч сам-на-сам нам не вдалася: обоє були збентежені і розмова нам ніяк не клеїлась. Другий раз ми вже були сміливіші і навіть жартували. Можливо, наше знайомство в майбутньому перетворилося б у глибше почуття, але не з власної волі я мусив його припинити. На початку другого півріччя організація призначила мене ланковим(I-43). На одній з "зустрічей" ланкових "Марко" (Савинець) наказав: "Організація вважає, що юнакам-підпільникам не належить волочитися за дівчатами. Наш обов'язок - це наука і підготовка до боротьби за волю України! Тоді моє знайомство з Волею ще не було близьким, отже, я навіть не мусив офіційно його розривати, а просто перестав з нею зустрічатися. Натомість Степан Телемон "ходив" з ученицею торговельки Луканюк. Всі знали, що це закохана пара. Організація поставила йому ультиматум: дівчина або організація! Вибрав друге. Заявив дівчині, що розриває з нею усякі контакти. Вона, очевидно, не знала причини, і вважала це життєвою трагедією. Казали, що навіть хотіла покінчити із собою.

Відколи я став ланковим прибуло мені трохи роботи: на кожну зустріч треба було підготувати якийсь матеріал, переважно на основі підпільної літератури та поточної організаційної інформації.

Під кінець другого півріччя більшість хлопців з нашого класу належала до організації. Членами були і дівчата, але я знав лише про тих, які пізніше опинилися у підпіллі: згадані вже Марійки - Кухарук і Адамчук.

Як вже згадував, провідником шкільної організації ОУН був М. Савинець ("Марко"), натомість його "шефом" був Петро Балко ("Святослав")(I-44). У центрі Грубешова, напроти Українського Допомогового Комітету, в невеликому одноповерховому будинку містилася українська книгарня. Офіційними власниками цієї крамниці були Петро Балко і Пірко, а в дійсності вона належала ОУН. Балко рідко з'являвся в книгарні. Торгував виключно Пірко. Ця крамниця була ідеальним пунктом для підпільних зустрічей та зв'язку. Запасним зв'язковим пунктом було помешкання мого однокласника, Івана Бориса ("Граніт"). Він наймав одну кімнату, до якої заходилось просто з вулиці. Іноді тут ми організовували конспіративні зустрічі. І. Борис не належав до жодної ланки, а безпосередньо підлягав П. Балкові.

Ми, "старші" підпільники, які вже пройшли конспіраційний вишкіл, тепер тренували новачків. Висилали з "небезпечними" передачами, казали слідкувати, наприклад, за якимсь нашим "ворогом", або провести розвідку: скільки німців входило до ресторану "Nur für Deutsche"(I-45), скільки проїхало авто з німцями і т.п. Але найчастіше організовували зустрічі новачків: описували зовнішний вигляд, подавали якусь притаманну прикмету, казали, який предмет мають тримати і в якій руці, подавали докладний час і місце зустрічі та, очевидно, кличку. Під час таких зустрічей траплялися і кумедні ситуації. Я особисто спостерігав таку зустріч двох хлопців з першого класу, які, очевидно, добре зналися, але не знали, що обидва належать до організації. Зустріч призначив їм біля кіно. Один з хлопців прийшов швидше і почав ходити тротуаром. Другий, зауваживши знайомого товариша, хутко сховався за будинком. Кілька разів виглядав і ховався назад, бо його друг все ходив біля визначеного місця. Врешті, вирішивши, що "ніхто" вже не прийде, пішов додому. На другий день той, що ховався, пояснював: "Там, де було призначено зустріч, весь час ходив мій знайомий, і я чекав поки він відійде, та й не бачив описаного вами хлопця".

"А чи ти не зауважив, що цей твій товариш був подібний до мого опису, та й тримав, як умовились, книжку у лівій руці?" - запитав я, усміхаючись. Левчук сторопів і, здогадавшись що це була пастка, червоніючи виправдовувався: "Я і не приглядався, як він вбраний, а все чекав, що б він відійшов...". Після цієї зустрічі їх було включено до одної ланки.

Одного разу Савинець визначив таку вишкільну зустріч іншій парі новачків. Вибрав для цього дуже гарне місце - галявину за церквою Св. Миколая, яка півколом сягала майже берега Гучви. Навколо галявини росли густі кущі. Наша трійка - Савинець, Романюк і я - вирішила спостерігати за цим тренуванням. Зустріч призначили на вечірню пору. Ми прийшли швидше, і хотіли сховатися у кущах. Я першим розгорнув гілля чагарника і сторопів! Між кущами високо стирчали голі коліна. Промайнула думка: "Це ж закохана пара". Дівчина, побачивши мене, енергійно скинула з себе партнера і вирвалася з кущів. Він, зорієнтувавшись у ситуації і підтримуючи штани, побіг за нею. Все це тривало кілька секунд, але мої товариші відразу здогадалися, що сталося. Ми, пересміюючись, пішли на інший бік галявини і, хоч уже сутеніло, побачили, як цей "партнер" прийшов, певно, по труси, які зоставила партнерка. Ми вирішили, що новачки не прийдуть, і пішли додому.

На другий день виявилося, що "курсанти" все-таки зустрілися. Щоправда бачили у сутінках якісь постаті, але чекали, поки вони не відійшли. Правдоподібно, бачили коханців та й нас, хоч, може і не впізнали.

Коли ми щойно готувалися до справжньої підпільної роботи, польське підпілля вже розпочало кривавий терор проти українського населення Холмщини, особливо Грубешівщини. Від початку 1943 року почали вбивати свідоміших українців у селах усього повіту, навіть у Грубешові. У січні загинув референт УДК, батько одної з учениць Семінарії, Тимофій Стахурський. В березні поляки вбили голову грубешівського УДК, доктора Миколу Струтинського та шефа самооборони, колишнього полковника армії УНР, Якова Войнаровського.

Похорони Струтинського перетворилися на велику антипольську демонстрацію. Відкрита труна стояла в залі УДК два дні. Ми, учні найстаршого класу, та працівники УДК щодня стояли почесною вартою . Спочатку по одній годині, а коли під час варти зомлів мій напарник, змінювалися щопівгодини. Протягом двох днів перед труною пройшли тисячі людей. Окрім мешканців Грубешівщини, багато людей приїхало із сусідніх повітів. Приїхала також численна делегація разом зі священиком, дяком та церковним хором з рідного міста М. Струтинського - Кам'янки-Стримилівської (тепер Кам'янки Бузької). У Грубешові відбулася лише частина похоронної церемонії - родина вирішила його поховати у рідному місті. В залі УДК відправили панахиду, а на площі, коли труну поклали на кузові автомашини, делегації зложили вінки. Прощальні промови виголосили представник Українського Центрального Комітету з Кракова та новий голова грубешівського УДК Гарасим'юк, який свій виступ закінчив словами:

- Присягаємо тобі, дорогий друже, що помстимо за твою смерть!

- Помстимо! Помстимо!", - загула вся площа.

- Смерть польським бандитам! - пролунав чийсь вигук, а за ним з тисячей грудей вирвалася погроза:

- Смерть! Смерть убивцям!

Автомашину з труною процесія провела лише до шосе, яким повезли небіжчика у його рідні сторони.

Численна участь українців у тому похороні перелякала поляків: багато, особливо мужчини, на час похорону виїхали з Грубешова, бо боялися якогось реваншу. Але його не було. Тоді ще не було жодних збройних українських організацій, ані легальних, ані підпільних. Щоправда, вже після перших вбивств українців, німецька влада погодилася на утворення обмеженої самооборони в селах, але вона щойно організовувалася. Вбитий у березні полковник Яків Гульчевський-Войнаровський саме починав її організовувати. Після наполегливих старань українських легальних організацій навесні 1943 року німці згодилися також замінити польську поліцію українською. Це ж великою мірою польська "гранатова" поліція допомагала польському підпіллю. Але ще тоді ані українська поліція, ані зародки самооборони не могли протиставитися добре вишколеному і добре озброєному польському підпіллю.

Поляки, зорієнтувавшись, що українці Холмщини безборонні, почали посилювати терор. Вже у травні 1943 року спалили кілька сіл, в яких вбили по кількадесят мешканців, а до кінця 1943 р. в різних місцевостях Грубешівщини вбили кількасот найсвідоміших українців.

Ми, юнаки, ніяк не могли зрозуміти, чому наші села, де мешкають майже виключно українці, були безборонними. Ми думали, що вистачить зібрати трохи добровольців, дати їм гвинтівки, а вони оборонять свої села. Ми, тоді шістнадцяти-сшнадцятилітні юнаки, рвалися до діла і хотіли вступати до боївок. Але організація нам відповіла: "Ви ще замолоді, і вашим завданням є наука у школі. Україні будуть потрібні освічені борці за волю". Пізніше ми зрозуміли, що найважливішою проблемою тоді були не добровольці, а зброя для них та й військові старшини, які зробили б з них воїнів.

На літні канікули поїхав з острахом - в травні польська банда напала на сусіднє село Стрільці, яке було розташоване під тим самим лісовим масивом, що і Степанковичі. Поляки спалили всі українські садиби та вбили кільканадцять мешканців. Люди у Степанковичах жили тепер в безперервній тривозі. Усі спали чутливо, а чоловіки навіть не розбиралися, а вночі часто виходили на подвір'я прислухатися. Господарі, які мали запаси харчів, ховали їх у викопаних у землі сховищах. Але були і такі, які вірили, що поки в селі живуть поляки, то нападу не буде. Але вони глибоко помилялися: в усіх спалених селах жили і поляки, але їхніх садиб не спалили, отже, місцеві поляки співпрацювали з бандами, або й брали участь у нападах.

Вістки про вбивства українців у різних селах підсилювали тривогу степанківчан, але вони сприймали цю трагічну дійсність з якоюсь дивною смиренністю і все заспокоювали себе: "Може Бог не допустить, щоб спалили наше село!", "Бог змилується над нами", "Божа воля" і т.п. Зверталися до Бога, бо на землі не було жодної людської установи, яка могла б їх захистити. Як вже згадував, тоді ще не було на Холмщин жодних українських збройних формувань, які могли б захищати села, а самі села не могли боронитися, бо не мали зброї. Натомість німці, які тоді були при владі і мали обов'язок охороняти безпеку мирного населення, не виявляли будь-якої охоти збройно виступати проти польських банд, а ще й часто, хоч може і несвідомо, допомагали їм. Відомо було, що польська поліція та поляки-донощики дали німцям списки свідомих українців, переконуючи їх, що це комуністи. Німці приїжджали до села, а поляки показували їм, де живуть ті "комуністи". Бувало,що їх розстрілювали в селі, а часом виводили за село і там вбивали. Так загинули по кільканадцять українців у селах Берестє і Гдешин. Така трагедія могла статися і у моєму селі. Вранці приїхали німці і почали заарештовувати мужчин віком 30-40 років. Заарештували лише десять чоловіків(I-46), хоч, як казав солтис, на списку було кільканадцять. Садиби у Степановичах були розкидані, і частина встигла втекти. Солтисові сказали, що арештували комуністів. В дійсності, всі арештовані були свідомими українцями. Навіть солтис, Антін Попко, відважився переконувати офіцера, що ці мужчини напевно не є комуністами. Можливо, що це заступництво врятувало життя арештованим, бо їх відразу не розстріляли, а завезли до сусіднього села Матче, і там тримали близько двох тижнів. Після того всі мешканці Степанкович підписали заяву, що арештовані не комуністи, а порядні люди. Вступився за них також Український Допомоговий Комітет та православне духовенство. І сталося чудо! Після двох тижнів усіх заарештованих звільнили, певно, вдалося переконати німців, що цей донос - це польська провокація.

Крім неспокою, який викликали вісті про вбивства українців та німецькі арешти, життя у селі точилося звичним руслом. Люди працювали як завжди, лише на дозвіллі гуртувалися і перемовлялися, чи доживуть до закінчення війни, отже, і спокійних часів. Щоправда, війна точилася десь там далеко, але після сталінградської поразки всі надіялися, що німці війну програють, а тоді настане мир і припиняться пожежі і вбивства. Були це, властиво, мрії та бажання, бо ще тоді ніхто не знав, під чиїм пануванням опиняться Степанковичі.

Молодь, як і колись, в неділю гуртувалася і забавлялася. Але цього літа ні разу не організували музик, а вечорниці закінчувалися одразу після заходу сонця. Я, очевидно, брав участь в усіх зустрічах молоді. Вдень ми прогулювалися селом, або невеликими групами збиралися у чийомусь саду - жартували, а часом і співали. Того літа, 1943 року, Євген Несторук(I-47) зробив багато світлин степанковецької молоді, яких мені вдалося зібрати лише частину.

Під час тих канікул я втаємничив в існування підпілля ОУН одного зі своїх друзів, Осипа Рудя, та свого двоюрідного брата, Євгена Ганайчука. Відтоді підпільну літературу я передавав Рудьові, а він розповсюджував у селі. Того самого літа я організував збір грошей для ОУН. Ще перед канікулами Савинець роздав учням-підпільникам квитки з підробленою печаткою УДК в Грубешові. У хаті Євгена Несторука та з поміччю його батька Іллі, ми приготували синьо-жовті бантики і у дві чергові неділі збирали гроші під церквами в Убродовичах і Кулаковичах(I-48). Залучили до нашої групи дві дівчини, які пришпиляли бантики разом з квитками тим, хто складав пожертви. Гроші полічили комісійно: було їх, певно, понад двісті золотих. Після канікул, передав їх нашій організації.

Моє перебування у Степанковичах використала і вихователька дитячого садка(I-49). У волосному селі, Монятичах, організували якийсь міні-фестиваль для дошкільників, і вона просила мене про допомогу. Треба було приготувати для малюків різні причандали: кольорові шапки, шаблі, прапорці і т.п. І хоч я в буденні дні працював у господарстві нарівні з батьком, та все-таки не міг відмовити у допомозі, адже, як казала молода вчителька: "Ти вже майже "вчитель", отже, така практика тобі пригодиться". І я відбув цю практику: стругав, витинав, клеїв та зшивав різне приладдя та оздоби. Вчителька не приховувала задоволення не тільки від моєї допомоги, але і від мого товариства.

Окрім приємних переживань у рідному селі спіткала мене і прикрість. Німці вимагали все нових невільників для праці в Німеччині. Як на сільськогосподарські продукти, так і на невільників визначали "контингент", але не іменно, а на село. Солтис з обов'язку мав визначати кандидатів. Жоден з-посеред господарів не хотів "дати" сина чи дочку, а показував пальцем на сусідів. Так було і того літа - треба було визначити одну особу. Хтось показав і мене: "Він буде вчитися, а наші діти поїдуть за нього працювати, а якщо Миколай хоче його вчити, то хай віддасть Ліду". Але ані я, ані Ліда не поїхали до Німеччини — мене охороняв учнівський квиток з німецькою печаткою, а сестру вчителі влаштували прибиральницею у школі. Зрештою, того літа зі Степанкович нікого не забрали до Німеччини.

Але німці далі мусили поповнювати робочу силу. На фронтах щоденно гинули тисячі солдат, і треба було мобілізувати німецьких робітників та рільників, а на їх місце ставити невільників. Тоді вже не тільки ніхто добровільно не зголошувався на роботу до Райху, але і ті, визначені, якось викручувалися і уникали виїзду. "Пани світу" почали організовувати справжні полювання на людей, але лише у містах. Жандарми оточували, наприклад, станцію, базар чи просто одну вулицю і виловлювали молодих людей. У вересні зловили на вулиці і кількох наших учнів, отже, і посвідки не допомогли. Але тоді вдалося їх вирвати з арешту: директор Кривоносюк і голова УДК випросили у німців їх звільнити, а нам наказали не волочитися містом без потреби. Наша трійка, Романюк, Савинець і я, прислухалася до ради директора, ми старалися ходити бічними вулицями, а як треба було вийти на центральну вулицю, добре її оглядали.

Ще на початку нового шкільного року ми переселилися на нову квартиру на вулиці Замостенській. Порадив нам цю домівку наш професор, В. Здун, який там мешкав. Був це майже новий одноповерховий будинок з червоної цегли. В одній половині будинку мешкала власниця, українка, вдова Ярошевич з двома малолітніми доньками та наш учитель Всеволод Здун, а всю другу половину: дві кімнати, кухню і підвал - віддала нам. Було там стільки місця, що можна було організовувати танцювальні забави. Наші батьки були задоволені з цієї домівки - ціна була поміркована, а щодо харчів, господиня сказала: "Це ваші сини, отже, що привезете, я те і зварю їм".

Господиня була дуже приємна і весела, а що найважливіше - не втручалася до нашого життя. Ми мали окремий вхід до помешкання і могли виходити і приходити, коли нам хотілося. Навіть організували підпільні "зустрічі".

Перших кілька тижнів не мали жодних проблем. Обіди готувала на певний час, а в кімнатах тримала порядок. Але пізніше траплялося, що обід був із запізненням, або не надавався до споживання: був припалений або пересолений. Спочатку господиня виправдовувалася, що залагоджувала якусь важливу справу і не встигла зварити, але згодом зізналася, що вона гендлює на базарі і тому не має часу. Заявила, що відмовляється готувати нам їжу і зрікається частини платні за домівку. Дала нам кухонне начиння і сказала: "Варіть собі самі!" І ми почали варити, очевидно, найпростіші страви: суп, кашу, картоплю та м'ясо. Бувало по-різному: або їжа не надавалася до споживання, або, з'ївши її, трималися за животи. Найгірше було у ті дні, коли мали якісь додаткові пообідні заняття: тоді нічого не варили, а їли сухий провіант. Але одного разу вирішили нашвидку насмажити цибулі. Часу було небагато, і ми з'їли її напівсиру. Прийшли на пообідні заняття музики. Після першої години, перед перервою, О. Самохваленко з усміхом, але рішуче, сказав: "Хтось з вас наївся цибулі. Запах чути в усьому класі. Ці особи, які їли цибулю, хай після перерви не приходять на заняття!" Звісно, вся наша четвірка пішла додому.

Наша ситуація з харчуванням ставала критичною. Варену страву ми споживали два-три рази в тиждень, а до того її якість переважно була нікудишня. Господиня не мала часу і на прибирання наших кімнат: ми самі замітали та мили підлогу. Про все це довідався наш сусід і вчитель, а до того і член побутової шкільної комісії, др. В. Здун. Разом з іншим членом цієї комісії, О.Самохваленком, вивчили обставини, в яких ми опинилися, і наказали шукати іншу квартиру. Жаль нам було розставатися з цим вигідним помешканням, а особливо зрікатися свободи, якою ми тут користувалися.

Я вже згадував, що ми тут навіть підпільні зустрічі організовували, приходили додому і лягали спати коли хотіли, а часами могли навіть трохи подуріти. Але навіть у тих несприятливих умовах ми добре організували свій щоденний побут. Встановили чергування на кухні та до прибирання домівки. Ранком втрьох бігали над Гучвою, а потім купалися або лише милися, а черговий у той час варив каву. Обід готували по-двоє, а вечірню каву - знову черговий. Незважаючи на добру, як нам здавалося, організацію нашого учнівського побуту, комісія свого наказу не відкликала.

Нову домівку запропонував нам у себе учень молодшого класу Семінарії, Мантика. Жив лише з мамою у двокімнатному помешканні. Нас поселили у більшій кімнаті, яка, властиво, була великою кухнею. Замість А. Рибіцького замешкав з нами учень молодшого класу, односельчан Романюка і Савинця, Івасик. Сім'я Мантиків походила зі села. Коли поляки вбили батька, старший син поступив в українську поліцію і став комендантом у Лащеві. Матір з молодшим братом влаштував у Грубешові. Згодом наша домівка сталася пересильним пунктом ОУН. Часом зв'язкові приносили якісь пакунки, а ми їх ховали під ліжками. Відтак інші зв'язкові забирали їх. Переважно було це взуття та ліки, але траплялися і боєприпаси. Все це було призначено для збройного підпілля.

Одного разу і нам вдалося здобути трохи боєприпасів. Гарного грудневого вечора ми учотирьох вийшли на прогулянку. Біля ресторану "Nur für Deutsche" зауважили військову вантажну автомашину з кузовом, прикритим брезентом, з якої висідали німецькі солдати. Голосно розмовляючи і розтираючи змерзлі руки, поспішно усі ввійшли до ресторану. Світло з вікон ресторану освітлювало лише один бік авто. Ми, з простої цікавості, підійшли до нього з іншого боку і заглянули до кузова. На лавці зауважили якийсь пакунок. Хтось сказав: "Давайте вкрадемо". У цей же час Івасик несподівано, як кіт, видерся на кузов і вмить вискочив зі здобиччю. Була це важка брезентова торба, яку відразу хтось сховав під куртку. Від авто відходили поволі, а далі бічними вуличками майже бігом поспішали додому. Щойно на подвір'ї домівки заглянули до торби - було там кілька магазинів з патронами для німецьких автоматів "емпі" та дві ручні гранати. Вже на другий день Савинець повідомив провідника про нашу "акцію", а той прислав по ці трофеї зв'язкового.

Оскільки ми, юнаки, належали до Oрганізації, то вважали себе вартіснішими від тих, які не належали, отож старалися довести це поважнішою поведінкою та корисними "вчинками". І саме ця "акція" додала нам трохи пихатості. Назагал, у третьому класі ми вже почувалися майже дорослими. 3 початку шкільного року вже ходили на практику до початкової школи. Групами по три-чотири учні поки що прислухалися, як вчителі ведуть уроки. Ця практика була пов'язана з новими предметами - психологією і педагогікою, які викладав сам директор. Лекції з тих предметів мені дуже подобалися, тому що Кривоносюк вів їх професійно: цікаво розповідав короткими чіткими реченнями. Окрім добрих теоретичних викладів тих предметів, колись трапилася йому нагода провести і практичний дослід з психології на учнях нашого класу.

Десь у листопаді випав перший сніг. Повертаючись з перерви, учениця Туня Криса принесла до класу грудку снігу і старалася потрошечки вкидати хлопцям за комірці. Трохи снігу розсипалося на підлозі, перетворившись на маленькі калюжі. Було це перед уроком директора. Побачивши ці водяні плями, він по-військовому запитав: "Хто приніс сніг!?" Туня з переляку сховалася за спину товаришки і, звісно, мовчала.

- Останній раз питаю, хто це зробив?

Туня вже хотіла встати, але ми, хлопці, показували її на мигах, щоб не признавалася. Директор пильно водив очима по наших обличчях і чекав. Після кількох хвилин тиші спокійним, але твердим тоном сказав:

- Сьогодні після уроків не підете додому, а будете сидіти тут, у класі, так довго, поки винуватець не зізнається.

І весь клас зостався в "арешті". Сиділи десь близько трьох годин. Щопівгодини приходила секретарка - і питала, чи вже хтось зізнається. Туня розплакалася і хотіла зізнатися, але тепер весь клас солідарно наказав, щоб не признавалася, адже трапилася нагода нам, учням, хоч раз перемогти директора. А у перемозі були певні, бо колись мусив нас випустити. І перемогли. Було вже цілком темно, коли прийшла секретарка і, усміхаючись, сказала:

- Я вас звільняю, можете йти додому.

Декілька учнів хотіли вже виходити, але ми, юнаки, рішуче виступили проти такого звільнення: "Як може звільняти нас секретарка! Хай прийде сам директор!"

І прийшов! Розставивши ноги і заклавши руки за спину, спокійно сказав: "Ви проявили велику солідарність, але на жаль не там, де треба, - це ж була дрібниця. У майбутньому демонструйте таку одностайність у важливіших справах. А тепер йдіть додому." Його спокійний і досить логічний вислів збив нас з пантелику - адже ми сподівалися, що він розсердиться і придумає ще якусь кару!

Повертаючись додому, ми сперечалися, чому він так лагідно вчинив з нами: чи тому, що не сподівався такої єдності усього класу, чи, може, просто був задоволений з нашої поведінки, адже хотів нас виховати на "німців сходу". Всі думали, що, може, в майбутньому буде метатися усьому класові, або хоч організаторам цієї події, про яких напевно пізніше довідався, але ніколи жодним словом не згадав про цю "демонстрацію" єдності та нікому ніякої прикрості не вчинив. Зрештою, його ставлення до учнів та й до вчителів дещо змінилося. Думаю, що причиною цієї зміни було усвідомлення, що Німеччина програє війну і настане інша влада. Крім того, вже тоді знав про існування oрганізації ОУН у Грубешові, та й у самій Семінарії, отже, вирішив поводитися обережніше. Він, щоправда, напевно не був симпатиком Гітлера, але захоплювався національною свідомістю, працьовитістю, організаційними здібностями та загальною дисципліною німецького народу. І саме ці прикмети мав на думці, коли повторював свою улюблену фразу: "Я зроблю з вас німців сходу".

Восени 1943 року певно вже ніхто не мав сумніву, що Гітлер війну програє. Навіть у Грубешові з'явилися ознаки наближення фронту. Ще у вересні розпочалася ексгумація похованих на місцевому цвинтарі німецьких солдатів, які загинули у 1941 році під час нападу на Совєтський Союз. До цієї "запашної" роботи німці ловили людей на вулицях, а навіть зажадали вислання учнів з найстаршого класу Семінарії. Директорові вдалося якось оборонити наш клас, визначаючи на цей день контрольну письмову роботу з німецької мови, але за те мусив вислати хоч кількох учнів з другого класу. Ті хлопці, які викопували трупів, довший час відчували огиду до їжі. Побруднили також своє вбрання і мусили їхати додому по нове. Лише один з-посеред них, Ксерець про цю відразливу роботу оповідав дотепно: "Німці, які наглядали за цією роботою, позав'язували собі роти і носи хустками, а коли ми витягали з гробу прогнилі труни, вони відверталися до нас спинами, а ми тоді лише частину ще не цілком розкладених останків вкладали до нової труни, а решту скоренько кидали у яму і засипали землею.

Ознакою наближення фронту було також обсаджування військом лівого берега Бугу. Ціле літо мешканці надбужанських сіл копали, очевидно з примусу, окопи та землянки для війська. В околицях Скригичина і Матча, а на півдні від Городка до Крилова, розташувалися частин дивізії "Галичина".

Одного гарного вересневого пополудня на вулицях Грубешова гучно залунали українські пісні. Я разом з товаришами побіг в напрямку, звідки чувся спів. На вулиці Wermachtstrasse побачили маршуюче військо. Довга колона була поділена на окремі відділи, попереду яких йшли старшини. Ми відразу зорієнтувалися, що це частини дивізії "Галичина", бо хто ж міг співати по-українськи. Підійшовши ближче, побачили і нашивки з левами. Ми так утішилися тою несподіванкою, що йшли тротуаром побіч війська аж до казарми, у якій їх розквартирували. Все військо було вбране, як мені здавалося, у нові парадні мундири, та й гвинтівки на плечах вояків полискували, як нові. Усі відділи марширували однаковим рівним кроком у такт пісень, яких співали окремі відділи: коли один відділ закінчував пісню, то другий починав іншу, отже, здавалося, що весь час співає уся колона. Їх бадьорий марш та спів, свіжі поголені обличчя і чисті не зім'яті мундири засвідчували, що вони прибувають не з фронту, а правдоподібно з відпочинку чи вишколу.

До Грубешова, як пізніше довідався, приїхала частина дивізії "Галичина". Усю цю частину розквартирували у досить великій грубешівській казармі, а пізніше розіслали у вже згадані сектори.

Серед грубешівських українців запанувала радість: думали, що "українське" військо боронитиме їх перед польським збройним підпіллям. Поляки, натомість, перелякалися: як повідомляла наша розвідка, багато поляків, особливо молодших мужчин, виїхали з Грубешова. Але помилялися і українці, і поляки - адже було це військо, а не жандармерія чи поліція, якому не вільно було ставати на оборону населення чи окремих осіб та воювати з польським законспірованим підпіллям. З їх присутності виникала лише одна утіха: свідомість, що у Грубешові є "українське" військо, і що поляки все-таки бояться цього війська. І дійсно, у той час, коли СС-івці стояли в Грубешові, поляки у самому місті боялися проводити будь-які збройні акції, але в терені не тільки далі вбивали поодиноких українців, але й почали організовувати збройні напади на деякі села. В кількох селах вбили по кільканадцять осіб, а в Мірчу - понад тридцять, з них половину становили жінки. У Лоскові, що біля Мірча, вбили тоді батька мого товариша, однокласника і члена юнацької ОУН, Івана Бориса ("Граніта"). Усі члени організації з нашого класу вирішили взяти участь у похороні його батька. Звільнилися у директора на один день. З огляду на двадцятикілометрову віддаль вранці не встигли б зайти, тому вийшли попереднього дня пополудні. Прийшли ввечері. Помолившись при труні, пішли ночувати до сусіда. Було нас дев'ятеро. Спали в стодолі. Хтось дав нам один пістолет і ми по черзі вартували з ним по одній годині. Наскільки пам'ятаю, певно ніхто з нас ще ніколи не стріляв, та мабуть і не вмів би ним скористатися, але сама наявність зброї додавала нам відваги. Вранці виявилося, що цього дня похорону не буде, бо немає священика. Ми ще раз помолилися при труні і повернулися до Грубешова.

Ми, юнаки, хотіли тоді покинути школу і вступити до збройного підпілля, щоб боронити українські села, але організація далі відповідала так само: "Прийде пора і на вас, а тепер вчіться" І ми вчилися: і в школі, і на зустрічах. Ще у листопаді організація повідомила усіх членів шкільної ОУН, що у грудні відбудуться підпільні екзамени з історії України й ОУН та правил конспірації. Екзамени організували у селі Богородиця, у хаті Степана Телемона. Сім'я Степана на ціле пообіддя йшла до сусідів. В одній кімнаті сиділи юнаки, а у другій - екзаменатори. Першого дня екзаменували ланкових. У цій комісії головував Петро Балко ("Святослав"), членом був якийсь незнайомий, а секретарював М. Савинець ("Марко"). У першу чергу треба було сказати напам'ять Декалог (10 Заповідей Українця-Націоналіста), а потім відповідати на питання з історії визвольних змагань українського народу та історії ОУН; задавали також питання про славних і видатних українців, а між іншими про значення літературної творчості Тараса Шевченка для українського народу. У друге пообіддя такі самі іспити складали рядові юнаки, але вже перед іншою екзаменаційною комісією. Головою комісії був М. Савинець, а двоє ланкових - членами. Встановили правило, що жоден ланковий не може екзаменувати своїх підпорядкованих, а оцінки рядових юнаків були подекуди й оцінкою праці їх ланкового.

На найближчій "зустрічі" ланкових "Марко" поінформував, що усі здали
екзамени, хоч не всі з однаковими оцінками. "Від тепер усі ми стали справжніми членами юнацької ОУН", - заявив урочисто.

Перед Різдвяними святами Організація задала ще домашню контрольну роботу: написати реферат про вибрану подію чи постать з історії України. Я вибрав князя Святослава: вихваляв його експансивну політику, войовничість і лицарський характер (перед походом попереджав ворога: "Йду на вас!") та доводив, що лише маючи сильну армію, можна було перемагати ворогів та забезпечити народові добробут і спокій. З-посеред усіх рефератів мій оцінено найвище. Про це я довідався від Марійки Романюк(I-50). Колись прийшла до нашої домівки і між іншим сказала, що "Ведмідь" написав найкращий реферат. Я, очевидно, не признався, що це мій псевдонім. Разом з друзями сперечалися, від кого вона про це довідалася і чому розконспірувалася, адже про такі справи могли знати лише члени Організації. Щойно навесні 1945 року, уже у підпіллі, вона мені сказала, звідки про це знала. Отже, вже тоді вона була членом ОУН і деколи викону6 ��$�����v4�l�
=fGi�N x��Հоботу секретарки. Це вона робила список авторів рефератів та їхніх оцінок, але прізвищ не знала, а лише псевдо.

А щодо конспірації, то вже тоді вона послабилася. В кінці 1943 р. німці не дуже цікавилися ані польським, ані українським підпіллям, а думали лише про власну безпеку, отже, наше підпілля перестало боятися німців і вийшло з глибокої конспірації. Вже під час екзаменів усі члени нашої юнацької організації розконспірувалися, а ми, ланкові, довідалися, що Петро Балко є провідником принаймні грубешівської ОУН.

Про послаблення конспірації може засвідчити і такий факт. Десь перед Різдвом "Марко" наказав нам, ланковим, провести збір грошей від учнів, які не належали до нашої організації. Мені визначив Туню Крису, ученицю нашого класу. Була це струнка гарна дівчина, старша від мене на три роки. Умовився з нею про зустріч у неї на квартирі. Ми проговорили майже дві години, поки я відважився сказати про ціль мого візиту. А вона навіть не здивувалася – виявилося, що вона здогадувалася, що у Семінарії діє якась організація. Призналася також, що вона симпатизує "мельниківцям", а не "бандерівцям" - вірила, що лише німці можуть допомогти Україні здобути незалежність, але гроші дала - десь з двадцять "емісійних" золотих.

Також перед Різдвом ще раз послали мене до Матча, але тепер велосипедом, так що приїхав туди ще за дня! Окрім літератури, передав районовому провіднику Олексі Магерці усний наказ - від імені ОУН встановити зв'язок з вояками дивізії "Галичина", які вже тоді обсадили лівий берег Бугу. Виявилося, що він вже познайомився з кількома вояками, але поки що на товариському рівні, отже, виконав половину наказу.

У лютому, коли мене призначили заступником О. Магерка, я довідався, що "дивізійники" втішилися з контакту з ОУН, і вже тоді декотрі хотіли дезертирувати і поступити до УПА. Але провід ОУН наказав поки що чекати: правдоподібно боявся, що масові втечі з війська можуть призвести до перенесення дивізії у інше віддалене місце. Але все-таки кілька вояків утекли, і поступили до збройних підпільних відділів. Між ними був і майбутній командир першої на Холмщині сотні, а потім і куреня УПА "Ягода" ("Черник"). Від березня 1944 р. почали дезертирувати цілі групи дивізійників. З околиць Матча втекло кількадесят вояків. Вів їх через моє село Степанковичі, також степанківчанин, Євген Несторук ("Крилатий"). Але лише частина з цієї групи зосталася на Грубешівщині - більшість пішла у свої рідні сторони, у Галичину.

Першого дня науки, після Різдвяних Cвят, зустріла нас, третьокласників, прикра несподіванка - директор заявив, що отримав від німецької влади список учнів - хлопців покликаних до "baudienst"-у(I-51). Ще у вересні усіх хлопців нашого класу викликали на лікарську комісію. Ми про це і забули - адже думали, що учнів, а до того таких молодих, не покличуть на таку тяжку службу, адже тоді ми мали по 17-18 літ. Але для німців це не мало жодного значення, адже вважали нас "унтерменшами" і невільниками. Визначили термін зголошення у Дембліні над Віслою на першого лютого 1944 року. Того дня, коли нас про це повідомив директор, я вже був хворий - приїхав до Грубешова купити якісь ліки та повідомити школу про свою хворобу. Пролежав удома кілька днів. Повернувшись до школи, я довідався, що усі покликані до "боудінсту" мої товариші написали заяви про відстрочку служби до часу закінчення принаймі шкільного року. Ці заяви вони передали сотникові Романченкові з УДК, а він, залучивши і прохання УДК про відстрочку, вислав до комендатури "боудінсту". Я також звернувся до нього з проханням про допомогу, але він лише порадив, щоб я написав і вислав заяву особисто. Прохання треба було написати по-німецьки - я переписав зміст з копії котрогось з товаришів і вислав до Дембліна.

Минув увесь січень, а відстрочки не надходили. Тридцять першого січня директор заявив, що від першого лютого викреслить усіх покликаних до "боудінсту" зі списку учнів. Ще того самого дня видали нам свідоцтва про закінчення першого півріччя третього класу Семінарії. Роздаючи нам, призовникам, свідоцтва, Богунова прощалася з нами між іншими і такими словами: "Щоправда, ви не здобули середньої освіти, але цього вам вистачить, щоб у майбутньому дослужитися в українському війську рангу сотників".

Я, зрештою, як і всі "рекрути", вдавав, що тішуся з закінчення науки і почувався подекуди героєм, але в дійсності глибоко переживав цю, все-таки, життєву поразку - адже хотів здобути принаймі середню освіту, щоб не мордуватись на господарці так, як мої батьки. Але сталося, і треба було з долею погодитися.

Ми, усі призовники, вирішили, що не підемо до "боудінсту" хоч і не всі з того самого приводу. Підпільники хотіли поступити до УПА, а решта боялася тяжкої напіввійськової служби. Про цю каторожну службу ми знали від одного з наших товаришів, Олександра Білевича(I-52), який служив один рік у Дембліні. У казармі панувала військова дисципліна. Основним заняттям було перевантажування з вагонів на вагони і на автомашини різного військового знаряддя. Ящики з артилерийськими снарядами та ракетами були дуже важкі - бувало, що хлопці падали під тим тягарем. Не було ані спокійної ночі, ані свята - як тільки надійшов транспорт боєприпасів, виганяли на роботу. Хлопці, які відбували цю службу, мали плечі покалічені гострими гранями скринь з цією амуніцією.

Була й ще одна причина нехоті хлопців до цієї служби - німці відступали, отже, гнали б перед собою "боудінстів" аж до Німеччини. Сподівалися також, що тепер жандармерія не буде шукати "дезертирів", адже усі німецькі установи готувалися до відходу. Вже тоді Грубешів нагадував прифронтову смугу. Було багато різного війська, та все прибували нові частини. З'явилися, навіть "власовці" та "казахи"(I-53), які у навколишніх селах ґвалтували жінок.

Про приближення фронту засвідчував і перехід через Грубешів якоїсь досить великої військової мадярської частини. Не марширувала, а волочилася тою самою вулицею, якою колись марширували українські "дивізийники". У порівнянні з ними мадяри виглядали жалюгідно - не було сумніву, що вони йдуть просто з фронту. Про те, що це військо, а не полонені, засвідчувала лише зброя. Перше, що кидалося в очі, це їх страшенна втома - обличчя не голені та почорнілі, і такі байдужі, що навіть не дивилися на нас, перехожих глядачів. Йшли поволі, ледь тягнучи за собою ноги. Ті, які їхали на кінних возах, хитаючись, дрімали. Декотрі піхотинці йшли побіч возів, тримаючись драбин. Шинелі на них були пом'яті, як-небудь підперезані, а патронташі теліпалися на поясах. Гвинтівки, так як і патронташі теліпались на спинах; з-під високих стоячих ковнірів шинелей звисали, теліпаючись, навушники. Офіцери ганяли верхи на конях вздовж колон та давали якісь команди, певно, наказували солдатам, щоб упорядкувалися, бо декотрі почали поправляти пояси, класти ковніри, підносити навушники та жвавіше рухатися. Цей марш змордованого війська остаточно показав мені, що таки фронт недалеко, і що незабаром прийдуть нові "визволителі", отже, потішав себе, що Семінарія і так перестане існувати. І дійсно, ще перед приходом фронту німці в будинку Семінарії зорганізували військову лікарню.

Після несподіваного закінчення навчання у Семінарії ми ще цілий тиждень мешкали на квартирі. Повертатися додому все-таки боялися, адже жандармерія ще діяла і могла нас арештувати. Щоправда, і тут існувала така небезпека, але ми були певні, що німці не мають адреси нашої домівки.Через декілька днів "Новина" видав мені наказ:

- Треба завезти до Холма важливу особу. Ти маєш там знайомих, отже, матимеш де переночувати. Ще сьогодні увечері підеш до Богородиці і переночуєш у Степана Телемона, а удосвіта виїдеш. Телемон сказав, що вранці під'їде під хату підвода вже з пасажиром.

Зранку наступного дня підвода приїхала. Фірманом був старший дядько, а на задньому, застеленому рядном солом'яному сидінні, сиділа жінка, якась підпільниця. Була вбрана у грубе пальто, а голова так закутана товстою хусткою, що лише очі було видно. Фірман, власник цієї підводи, запитав мене, чи я вмію обходитися з кіньми, і сказав, коли маю їх годувати. Я звернув його увагу на те, що усі дороги засипані снігом, отже, треба було коні запрягти до саней. "Вдень напевно буде відлига, і сніг на шосе розтане", - впевнено переконував мене господар.

Десь на половині дороги між Богородицею і шосе ми загрузли у заметі. Коні, копаючи ногами пухкий сніг, самі закопалися і лежали животами на снігу. Наше положення виявилося просто безнадійним - адже не було ніякої можливості видобутися з такого глибокого снігу. Моя пасажирка хотіла пішки вертатися до Богородиці, але боялася, що й вона загрузне у снігу. Я зліз з воза і руками та ногами пробував відгорнути сніг з-під коней, але результат був лише такий, що я лише весь спотів. На наше щастя над'їхали якісь возії, і допомогли мені витягнути окремо коней, а потім і воза. Виявилося, що дорога у тому місці мала виїжджене заглиблення. Під час завірюхи навіяло туди снігу врівень з високим побережжям дороги. Я, звісно, не знав про це заглиблення, і поїхав просто у замет, замість обминути його високим побережжям поля, на якому майже не було снігу. Але про це я довідався щойно від своїх рятівників, які власне об'їжджали цей замет. Коли я вже запріг коні до стоячого на об'їзній дорозі воза, пасажирка наказала повертатися до Богородиці: "Ми вже згаяли понад дві години, а як ще десь натрапимо на кучугури, то не доїдемо до Холма за дня". Її аргументи я зрозумів по-своєму, хотіла певно сказати: "З таким недосвідченим фірманом до Холма не доїду". І повернулися. Було мені трохи ніяково - адже моя юнацька амбіція вперше потерпіла! Мені здавалося, що можу подолати всякі перешкоди та труднощі, а не зміг видобутися з купи снігу!

На другий чи третій день після цієї невдалої подорожі, "Новина" сказав, що Організація назначила мене заступником районового провідника ІV-го району, до якого належало і моє село. Залагодила також і домівку у волосному селі, Білополі, у хаті самого війта. Виявилося, що цей війт - це батько моєї однокласниці, Нілі Мазур. Вона також належала до нашої шкільної ОУН і випросила у батька домівку для мене. Війт обіцяв також прийняти мене на роботу у волосному правлінні, або, принаймі, видати посвідку, що я там працюю. Але не сповнив жодної з обіцянок.

Війт займав половину великої хати - горницю, ванькір і кухню. У другій, такій самій половині, мешкали господарі. Взимку війт мешкав лише у ванькірі(I-54), у якому і мене помістив. Харчування забезпечував, але лише сухе – у неопалювальній кухні, у буфеті, лежав хліб, сир, яйця, а часами і копчене. Сказав, що можу користуватися тими продуктами. Сам харчувався у господині цього дому. На сніданок і вечерю господиня приносила лише гарячу ячмінну каву. Гарячі обіди я їв рідко - у неділю вдома, та часами у станичних і у станиці української поліції у Білополі.

Замість заступництва у цілому районі, Магерко запропонував мені самостійне провідництво у двох волостях - білопільській і дубенецькій. Подав мені адреси і псевдо усіх членів організації та написав до кожного грипса, у якому наказував їм підпорядкуватися мені. Усі підпільники – станичні(I-55) були старші від мене і дивилися на мене якось недовірливо. Я щойно закінчив вісімнадцятий рік життя та й виглядав на підлітка.

Була це моя перша самостійна робота у справжньому підпіллі. Усі мої підпільники були господарськими синами і не навчалися в українських школах, але хоч і не знали історії України, були патріотами свого середовища, отже і України. Моя організаційна діяльність зводилася до роздавання їм підпільної літератури і часто до спільного читання і обговорювання її змісту. У свою чергу вони мали вести таку роботу зі своїми симпатиками. Окрім цього, до обов'язків станичних належало збирання інформації про цікавіші події в околицях, про поведінку місцевих поляків, про настрої серед українців та про різні німецькі акції. Звіти передавали мені усно, а я лише деякі пересилав грипсами для Мегерка. Під час кожної зустрічі станичні запитували, чому ОУН не організує тут, на півночі Грубешівщини, збройних відділів. Адже це тут, на півночі, поляки вперше на Холмщині у травні 1943 р. спалили українське село Стрільці і вбили кільканадцять осіб.

Станичний зі Селища звітував, що сам бачив, як вночі до місцевих поляків приходять озброєні люди, а це свідчило про те, що існували польські банди, які могли нападати на навколишні українські села. Натомість білопільський станичний сказав мені, що у селі голосно говорять про мене. Кажуть, що мене прислали для охорони війта і що я маю зброю. Була це, очевидно, важлива інформація - адже якщо про це говорили українці у селі, то значить, що так думали і поляки. Котрогось дня пополудні прийшов до помешкання війта поляк, лісничий, певно зі села Березовець. Казав, що вступив відвідати війта. Говорив про програну німцями війну та про те, що тут напевно буде Польща. Весь час приглядався до мене і навіть пробував нав'язати розмову про типи зброї. Після цього візиту війт був певний, що лісничого прислала якась польська організація на розвідку, отже, нам обом грозить небезпека. Цю інформацію я, очевидно, передавав проводові. Відносно організування боївок, я отримав лише короткий наказ без коментаря: "Поки що не можна творити жодних збройних відділів". Зрештою, на території між Грубешовом та Холмом і пізніше не було зорганізовано жодних збройних відділів та не проведено великих збройних акцій.

Десь у третій декаді березня грянула страшенна вість - на півдні Грубешівщини поляки спалили кількадесят українських сіл та вбили тисячі мирного населення! Серед українського населення запанувала тривога. Декотрі станичні прийшли до мене порадитись, що робити. Я, очевидно, був такий же безпорадний, як і вони. Війт поїхав до сім'ї у Грубешів, приїжджав до волості один-два рази на тиждень. Я боявся сам ночувати і просився на нічліги в поліційній станиці. Щоправда, комендант не хотів мене приймати, бо боявся німецького контролю, але Бабій(I-56) переконав його, що німці уночі не контролюватимуть, та й в разі нападу буду їм допомагати боронитись, адже мають запасні гвинтівки. Станиця містилася у мурованому одноповерховому будинку, огородженому високим щільним дерев'яним парканом, але шість поліцаїв навряд чи могли б оборонитися перед добре озброєною бандою, адже уся зброя поліції - це бельгійські гвинтівки та трохи ручних гранат. Поляки, натомість, мали кулемети та гранатомети, але, як виникало з інформації про їх "діяльність", вони ніколи не атакували навіть найслабкіших укріплень, а до того ж взагалі уникали збройних сутичок - адже були це звичайні вбивці, грабіжники та підпалювачі, які "діяли" лише уночі. Очевидці, яким вдалося урятуватися, оповідали, що першими до хат вбігали бандити озброєні вогнепальною зброєю, або лише сокирами чи ножами і вбивали мешканців, а за ними приходили неозброєні, грабували майно, а потім підпалювали усі будинки. Майно вантажили на підводи, причіпляли до них корів і все це вивозили на етнічні польські землі.

У суботу я пішов додому. У Степанковичах також усі були стривожені. Люди закопували харчі та деяке майно. Я також поміг батькові закопати трохи збіжжя. Відвідав і свого провідника. Повторив йому питання станичних: як чинити? З віддалі часу знаю, що тоді ніхто не знав відповіді. Адже і тодішній провід ОУН на Холмщині був приголомшений цією несподіваною трагедією. Досьогодні задаю собі запитання: "Чи можна було запобігти цьому жахливому злочинові поляків?" Сам, очевидно, не зможу відповісти на це запитання, але, на мою думку, самооборону на Холмщині треба було організовувати одночасно з творенням УПА на Поліссі і Волині.

Під кінець березня один з поліцаїв зі станиці у Дубенці, Анатолій Козлюк, звернувся до мене з проханням "викрасти" його з поліції. Хотів поступити до якогось збройного відділу, щоб помститися за смерть своїх батьків та односельчан, яких поляки вбили кілька днів скоріше. Міг, щоправда, дезертирувати, але не хотів наражати своїх колег на репресії з боку німців. Я без порозуміння з проводом вирішив провести таку акцію. На допомогу взяв станичного з Буська, Ворону, який мав кілька штук різної зброї. Озброїлися револьверами. Акцію запланували на передвечірню пору, бо увечері ніхто не відважився б доганяти нас. З Козлюком умовилися, що він буде у визначеному часі у неділю в шинку у передмісті Дубенки. Казав, що до цього шинку ніколи не приходять німці, а лише місцеві мешканці. Вийшли пополудні. Йшли вздовж річки Велнянки. Йшлося дуже тяжко - на луках місцями у тіні кущів ще лежав сніг. Ноги часто загрузали у злежалому снігу. Натомість на нагрітих сонцем галявинах стояли калюжі води, через які треба було переходити. Коли доходили до Дубенки, у чоботях вже хлюпало. Сіли відпочити. Треба було набратись сил, щоб у разі потреби можна було б втікати. Щойно тепер, відпочиваючи, я з'ясував собі, що ця "операція" може закінчитись трагічно для нас. Якщо б ми наткнулися на німців, то зі зброєю ближнього бою не мали б жодних шансів на оборону. Але не відважився признатися, що це непродумана затія і слід було б облишити її реалізацію завчасу. Відпочивши, підбадьорились і стискаючи міцно у кишенях ручки револьверів, увійшли до шинку. Вже у коридорі вдарила в обличчя духота та сопух, змішаний з кислими випарами пива та їдким тютюновим димом, а через відчинені двері лунав з шинкового залу гамір людських голосів. Ставши у дверях я гарячково розглядався, шукаючи Козлюка, але ані його, ані інших поліціянтів не зауважив, зате коло одного столика спостеріг кількох німців-"вермахтівців", які попивали пиво. Несвідомо стиснув руку на револьвері, але за мить заспокоївся - адже вони навіть не дивилися у мій бік, а до того були озброєні лише багнетами. Переконавшись, що Козлюка нема, ми спокійно вийшли і хвильку постояли, радилися, що далі робити. Вирішили повертатися додому, адже він вже не прийде, бо напевно знає, що тут є німці. Ворона запропонував увійти знову до шинку і щось перекусити, але я не згодився - не хотів намарне ризикувати. Йшли тою самою дорогою, а властиво бездоріжжям. Були дуже змучені і голодні, а коли вже добре стемніло раз-у-раз влазили в якусь баюру або у болото. Перед Селищем вийшли на дорогу. В селі увійшли до якоїсь хати і попросили води, напившись, попрохали і їжі. Господиня почастувала нас печеними пирогами. Господар весь час підозріло приглядався до нас, але не запитався хто ми і куди йдемо. Правдоподібно думав, що ми польські партизани. До Білополя йшли вже дорогою.

Кілька днів пізніше у цьому самому селі дубенковецькі поліцаї наткнулися на польську засідку. Їхали утрьох кінним возом до Білополя. Поляки засіли у клуні при самій дорозі, і через діру у дощаній стіні почали стріляти. Стріляли, певно, аматори, бо, маючи ціль як на долоні, влучили лише в одного поліцая, а двоє та фірман втекли і навіть не були поранені. Серед тих уцілілих був і Козлюк.

У суботу, як і щотижня, я вибрався додому. Бабій дав мені трохи амуніції до автомата і пістолетів. У Ратиборовичах я несподівано наткнувся на якесь військо. Вздовж шосе стояли кінні військові вози. Частина жовнірів ходила по хатах, а інші стояли при возах. Коли я їх зауважив, втікати було вже запізно. Промайнула жахлива думка: "А як заглянуть до портфеля?!" Підійшли до мене двоє солдат - один націлив на мене дуло автомата, а другий скомандував: "Документи"! Я подав кенкарту. Подивився на фото а потім на мене і запитав: "Ти українєц? Питання, звісно, було зайве, бо на "кенкарті" видніла велика літера "U" ("У").

- Откуда і куда йдьош?

- Був у тітки, і тепер вертаюсь додому - пояснював тремтячим голосом. В цей час відізвався і другий солдат:

- Смотрі, он імєєт вишіваную рубашку... Действітєльно, українєц! Старший знову скомандував: "Ну, хорошо, іді". Ще після перших слів, я зорієнтувався, що це "власовці".

Я йшов вздовж цього табору як не на своїх ногах - і тішився, і боявся, що можуть заглянути до портфеля. Але не зачепили. Щойно минувши табір і скрутивши на польову дорогу в напрямі Степанкович, я усвідомив, яка небезпека мені грозила - адже знайшовши амуніцію, арештували б мене, і катували б, щоб довідатися, хто мені її дав і для кого вона призначена. Пізніше, правдоподібно, віддали б мене німцям, що означало б мій кінець.

Вдома чекали на мене дві новини: одна радісна - командування "боудінсту" прислало мені відстрочку від служби до кінця червня, а друга просто небезпечна - місцевий поляк, Kazimierz Tabuła, розпустив по селі поголос, що я ходжу "різати поляків". Довідався, що я вже не вчуся, та бачив, як я кожної суботи і кожного понеділка проходив біля його хати, повертаючись та йдучи до Білополя. Він, очевидячки, не знав, що я в такий спосіб ховаюся від "боудінсту". Його підозри було тим більше небезпечні, бо тоді поляки вбивали виключно свідомих, отже, небезпечних для них українців, а я, учень української школи, напевно до таких зачислявся.

Попри відсрочку від "боудінсту", після наради з батьками, вирішив не повертатися до Семінарії. Причин було кілька, але кожна зокрема виправдувала моє рішення. По-перше, після кількамісячної перерви я не зміг би наверстати утраченого навчального матеріалу; по-друге, наближався фронт, отже, напевно українську школу ліквідують; але головною причиною були сімейні обставини.

Про відстрочку з "боудінсту" і про поголос, який розпустив К. Табула, я повідомив провід, але в понеділок ще повернувся у Білополе. Я вже згадував, що тепер війт частіше перебував у Грубешові, ніж у Білополі, а тоді, коли його не було, я мав проблеми з харчуванням. Щоправда, часом Бабій запрошував мене на обід чи вечерю у поліційну станицю, але для молодого хлопця було цього замало. А до того й комендант був незадоволений з моїх візитів. Він знав, що я підпільник, і що Бабій також належить до ОУН, і напевно був нашим симпатиком, але боявся свого начальства, німців, адже перебування на станиці стороннім особам було заборонено. Одного разу, коли я був на станиці, приїхали німці. Комендант так перелякався, що не знав куди мене діти. Один з поліцаїв пішов відчиняти ворота, а Бабій завів мене у спальню на другому поверсі і казав роздягатися та лягати в ліжко. Вибігаючи зі спальні, наказав: "Скажи, що приїхав до мене у гості, а я сам решту їм поясню!" Я чув відгомін розмови на першому поверсі і просив Бога, щоб сюди не заглянули... І не прийшли! Комендант лише скартав потім Бабія, але він тим не перейнявся, і далі мене запрошував "на шахи", а при нагоді і на обід.

Під кінець тижня я отримав "грипе" з наказом проводу: "Повертайся до Степанкович і будь обережний. Чекай на наступний наказ".

Вдома, як я вже згадував, було погано. Бабуся хворіла ще від Різдвяних Cвят. Зараз після свят лягла і досі не вставала. Певно знала про Cвою хворобу та й передчувала смерть, бо на Святий Вечір у 1944 році запросила усіх своїх внуків. Не було лише Валентини, дочки дядька Хведька, якого вивезли совєти у Сибір, та наймолодшого внука, однорічного сина дядька Кузьми. Був це найвеселіший Святий Вечір у нашій сім'ї. Батько приніс багато соломи і застелив нею усю долівку. Усі наймолодші діти весело і безжурно забавлялися, качаючись на соломі. А бабуся, зложивши руки на животі, сиділа і дивилася на веселу громаду внуків з ледь помітною усмішкою. Певно перший раз тоді не пішла на різдвяну всеношну. Після свят сказала, що погано почувається, і мусить трохи полежати. І вже не встала. Але ніколи не застогнала, і навіть не пожалілася, що щось її болить, лише просила Бога, щоб скоріше прислав її смерть. Вона дуже переживала смерть молодих ще синів: Федора, який помер у 1940 році в Сибірі, та Кузьми, який помер в німецькому карному таборі на Майданеку(I-57). Тепер навіть не могла сидіти. Неперервно опікувалася нею мама та внучка Ліда.

Хворів також і батько. Ще у 1943 році лікар сказав, що він хворіє на туберкульоз. Щоправда, ще ходив і виконував легші господарські роботи, але був худий і слабкий. Усі польові весняні роботи тепер мусив виконувати я. Вивозив гній на поле, орав, сіяв і т.п. Вів також далі підпільну роботу, але тепер станичні переважно приходили до мене. І хоч був перемучений, в неділі тягнуло мене до молоді - тепер, у піст, зустрічалися на вулицях і гуляли селом.

Мої останні Великодні Свята вдома були сумні - адже в хаті було двоє хворих. Кілька днів після Великодня бабуся померла. Я тоді вивозив гній на поле. Нараз вибігла з хати сестра Ліда і, ридаючи, покликала мене: "Бабуся вмирає!" Коли я вбіг до кімнати, бабуся вже не жила. Дещо пізніше прийшов на відвідини до бабусі наш родич, старший від бабусі, Гриць Жичук. Приніс літрову пляшку молока. У Степанкович був такий звичай, що хворому приносили якийсь подарунок. Інший звичай наказував, що харчів, принесених померлій особі, не можна було споживати - це молоко Жичук вилляв на подвір'ї. Третій звичай наказував членам сім'ї померлої особи перервати роботу аж до похорону - отже, я перестав вивозити гній, а зайнявся повідомленням про смерть бабуні усієї рідні, яка мешкала навіть у сусідніх селах. На другий день зібралася майже вся рідня. Ті, що були з сусідніх сіл, навіть ночували. Натомість члени сім'ї бабусиної сестри Варварки Мовчан з Кулакович лише трохи посиділи при небіжці і пішли додому. Не брали також участі у похороні - усі були баптистами.

З церкви, а властиво з пристосованого на церкву шкільного будинку в Убродовичах, в якому священик відправив Службу Божу і панахиду, я і мій двоюрідний брат Євген Гонайчук, несли церковні похоронні хоругви. Були вони такі тяжкі, що ми ледь їх несли - мусили спирати на плечі, бо в руках не могли втримати.

Після похорону бабусі я й далі тяжко працював - до кінця квітня я виконав усі весняні польові роботи. Батько лише доглядав господарство та повчав мене що, коли і як робити.

У перших днях травня приїхав до мене ровером з Грубешова бувший член моєї ланки юнацької ОУН, Володимир Гаврилюк ("Крук"), привіз грипса. Савинець ("Марко") запрошував мене на зустріч до Грубешова у бувшій наші домівці у Мантиків. Я думав, що там відбудеться якесь "зібрання", отже, на другий день пішов до Грубешова вбраний по-літньому. Виявилося, що "Марко" викликав мене з наказу повітового надрайонного організаційного провідника і тому докладно не знав для чого, але підозрював, що дадуть мені якусь постійну роботу у підпіллі на півдні Грубешівщини. Я оповів "Маркові" про ситуацію у сім'ї, і сказав, що волів би працювати у підпіллі на свойому терені, адже тоді зможу допомагати батькові у господарці. "Це вже залежатиме від повітового провідника, адже я у цьому випадку виконую роль зв'язкового", - виправдувався "Марко".

Я передчував, що мені вже не дозволять повернутися додому, а самовільне повернення вважатимуть дезертирством. Попросив "Марка", щоб дозволив вислати "Крука" з листом до моїх батьків. При нагоді мав забрати підпільну літературу, яку я сховав у коморі. Навчив "Крука" як має поступати: в першу чергу має сказати, що я мушу зостатися у Грубешові на кілька днів, і що потрібні мені документи, які лежать у коморі; їх місце я докладно окреслив. У листі я повідомляв батьків, що вже не повернуся: "Вступив у ряди борців за волю України...", і написав ще щось високопатріотичного, але дослівно не пам'ятаю. На закінчення подякував за виховання і перепросив, що їх покидаю, але отримав такий наказ. Цього листа наказав "Крукові" віддати тоді, коли буде виходити з хати.

Через все життя, аж до сьогодні, я задумуюся, чи тоді правильно
поступив - адже залишив хворого батька та матір з неповнолітніми сестрами. З одного боку сім'я, для якої моя поміч була дуже потрібна, а з другого - обов'язок супроти Організації та всього українського народу. Була тоді й ще одна поважна причина через яку я все-таки не міг мешкати вдома - адже місцеві поляки підозрювали, що я працюю в українському підпіллі, і правдоподібно старалися б мене, а може й усю сім'ю, вбити. І навіть працюючи в підпіллі у своїх сторонах мусів би мешкати на законспірованій домівці, отже, й так не міг би допомагати батькам у господарстві.

Остаточно з болем серця прийняв наказ Організації і чекав у Богородиці на дальші події. Думав було, що вишлють мене у сотню чи якусь боївку. На другий день прийшов зв'язковий і завів мене до Черничина, до хати Михайла Громи(I-58). Чекав там на мене мій однокласник із Семінарії, Євген Оленюк(I-59). Після організаційного привітання "Слава Україні" - "Героям Слава", привітно усміхаючись, представився: "Остап", повітовий провідник ОУН".

- І як тобі працювалося там, на півночі? Як взагалі почуваєшся? - вже по-дружньому почав розпитувати. Я оповів про свої підпільні пригоди вже у подробицях та повторив про родинну ситуацію.

- Яке твоє остаточне рішення? Хочеш працювати у підпіллі у своїх сторонах, чи там, де пошле Організація? - запитав спокійно.

Я, очевидно, вже наперед вирішив і впевнено сказав:

- Там, куди пошле Організація.

- Організація назначає тебе районовим провідником першого району, - вже наказовим тоном сказав "Остап".

Я сторопів і недовірливо дивився на нього - думав було, що він жартує, але він далі поважно продовжував: "Організація добре оцінила твою підпільну працю і вважає, що і далі будеш успішно працювати на становищі районового". Попри те, я й далі не довіряв - адже я закінчив щойно вісімнадцятий рік життя. Мій сумнів розвіявся щойно тоді, коли до кімнати увійшов високий, і напевно старший від мене юнак, якого Остап представив: "Познайомтесь! Теперішній районовий провідник "Сурмач". Він переходить до іншої підпільної роботи, а тобі передасть усю підпільну організацію району!"

"Остап" зобов'язав "Сурмача" передати мені район протягом двох тижнів.

Ставши районовим провідником я прийняв ще одне псевдо - "Липа". "Сурмач" визначив мені домівку у Черниченку. Було це велике господарство. Господарями було десь сорокалітнє гостинне подружжя. Мали трійку дітей, але одна дівчина була недорозвинена. Весь час лежала нерухомо і дивилася в одне місце на стелі або стіні. Для мене було це сумне видовище. Я щиро співчував цій нещасливій дівчині та її батькам.

Вже наступного дня "Сурмач" почав передавати мені підпільну районову сітку, яку становили станичні окремих сіл. Ходили по селах району майже два тижні. Десь коло двадцятого травня я закінчив приймання району і приступив до організаційної роботи. Згідно з інструкцією, яку передав мені "Остап", відтепер провід району мав збільшитися до шести осіб. Крім мене, покликали ще п'ятьох референтів: служби безпеки (СБ), господарчого, пропагандиста, військовика та для праці з жіноцтвом.

Районовим "есбістом" став мешканець села Тихобіж, Леонід Біднюк ("Боровик")(I-60); господарчий працював ще за "Сурмача", але тоді підлягав лише повітовому провіднику, а тепер районовому; пропагандистом став мешканець Крилова "Махно". Був це двадцятилітній юнак, бувший учень Холмської гімназії. Це він допоміг мені знайти кандидата на "військовика", також мешканця Крилова, який також вчився у якійсь середній школі. Районовим референтом жіночої організації стала, звісно, жінка, а властиво дівчина лише дещо старша від мене. Отже, усі члени районового проводу, окрім господарчого, були молодими. Мені в лютому виповнилося вісімнадцять років, а найстаршому пропагандисту - двадцять. Натомість майже усі станичні були старші від проводу - наприклад, станичним у Сліпчі був тридцятилітній господар.

З усього районового проводу лише пропагандист, провідниця жіноцтва та я вчилися в українських школах та мали ідеологічний вишкіл. Усі інші не вчилися в українських школах і мали лише початкову польську освіту, але вміли читати і писати по-українськи.

Також і професійна придатність окремих членів районового проводу була різною. "Есбівець" пройшов професійний вишкіл і добре знав обсяг своїх обов'язків і прав. Був запопадливий і загонистий. З усіх референтів він найсумлінніше і найбільше працював. Він, так як і усі референти, мені підлягав лише організаційно, а професійно - відповідному повітовому референтові. Пропагандист також закінчив професійний вишкіл і мав чималі знання з історії ОУН і України, але не мав ораторського хисту. На усі пропагандистські зібрання у селах мусив і я з ним ходити. Він коротко оповідав тему, а я її детально обговорював.

Майже самостійним, а до того й здібним був референт господарчий. Організував у всіх селах господарчу сітку, яка займалася постачанням продовольчих продуктів. Частину тих продуктів він висилав для відділів УПА, а частину залишав для зберігання у заздалегідь приготовлених бункерах-складах. Функції господарчих були однією з важливіших галузей підпільної діяльності. Завдяки добрій організації заготівлі продовольчих продуктів могло довго існувати підпілля, а особливо УПА.

Велику допомогу у господарчій заготівлі надавало жіноцтво. Жінки, а особливо дівчата, робили і сушили макарони, сушили сухарі, солили та вкладали до діжок сало і м'ясо, шили білизну на тіло, робили светри і шкарпетки. Працю жінок організувала районова, яка у цій ділянці співпрацювала з господарчим.

Найслабкішим референтом був "військовик". Щоправда, вчився трохи у середній школі, але не мав жодного хисту до цієї роботи. До його обов'язків належало, між іншими, пояснювати молоді цілі існування збройного підпілля і вербувати добровольців до УПА. Але він не вмів нав'язувати контактів з молоддю, а тим більше вести агітацію. Цю роботу виконував за нього я, переважно під час зібрань у селах. У цьому місці напевно постає запитання: "Чи це можливо, щоби підпілля організувало збори, про які знало усе село?" "Так!" Принаймі я організував у своєму районі. Адже у той час, коли я став районовим, землі 1-го району були "чистими". Після березневої акції палення українських сіл і вбивання мирного населення поляками нечисленні ще тоді збройні відділи Холмщини були зміцнені кількома сотнями УПА з Волині, які виперли аковців" з етнічних українських земель на півдні Грубешівщини. Не стало також і польського населення, яке ще перед аківською акцією переселилося на етнічні польські землі. Також і німці перестали сюди приїжджати - адже зі знищених сіл не можна було стягати контингент. Лише у селах над самим Бугом вже тоді стояли відділи Галицької Дивізії СС. Отже, ми, підпільники, мали повну свободу. По всьому районі ходили або їздили велосипедами вдень. Про зібрання, які я організував, знала, очевидно, не тільки молодь.

Найчисельнішими були збори у селі Метелин. Десь під кінець червня я наказав станичному зібрати увечері молодь у якійсь хаті. Він запропонував провести збори на галявині у лісі. Хлопці принесли свічки та електричні ліхтарики. Виставили сторожу, яка часто змінювалася. Створилася приємна, майже вечорницька атмосфера. Головний "реферат", метою якого було роз'яснення цілей боротьби тогочасного підпілля, виголосив я. Також я агітував хлопців, щоб вступали до УПА та цивільного підпілля. Переконував їх, що лише спільна збройна оборона збереже ще існуючі села. Після цієї зустрічі кілька хлопців зголосилися до УПА, а більшість господарських синів проявила охоту співпрацювати з підпіллям. Тоді постала також у Метелені жіноча станична організація. Станичною стала дуже активна дівчина, яку я підпорядкував районовій жіноцтва.

У цьому ж Метелині я провів розмову з українцями-східняками, які
служили у якомусь німецькому військовому відділі. Відділ цей квартирував біля Метелина. Було їх троє. Контакт з ними нав'язав через сільських хлопців. Я намовляв їх, щоб вступили до УПА, але вони відмовилися. "Ми знаємо, що німці програють війну, отже, Україну знову поневолять комуністи, а ви їх не переможете. Ми не хочемо згинути чи гнити у сибірських таборах - воліємо відступати з німцями". Пообіцяли лише дати нам трохи боєприпасів. І дійсно, передали станичному по одному ящику амуніції до гвинтівок і ручних гранат.

Було ще одне таке село, у якому молодь горнулася до підпілля - Чомів. Але там не було близько лісу і зібрання-вечорниці організували на хуторі - господарі вдень нормально господарювали, а на ніч ходили у село - боялися поляків, хоч вже тоді у тих сторонах не було жодних нападів. Тема зборів була така сама, як і у Метелині - боротьба ОУН і УПА за волю і незалежність України та оборона перед польськими нападами. Серед цієї молоді я здобув таку симпатію, що запрошували мене до села на звичайні молодіжні вечорниці. І хоч я не був пристійний і не нагадував козака-лицаря, та дівчата все-таки цікавилися мною, але лише тому, що я був, як вони мене називали, партизаном. Я, очевидно, не нав'язував ближчого знайомства з дівчатами. По-перше, тому що не мав донжуанського досвіду, а по-друге, ще тоді дотримувався наказу шкільної ОУН: "Юнакам не пристойно волочитися за дівчатами". 3 Чомова також кілька хлопців поступило до УПА.

В інших селах такі збори були менш чисельні і переважно законспіровані, крім, може, Тихобужа, який став моєю новою резиденцією. Це частково спалене село знаходилося більш-менш посередині району. Станичний, чорнявий круглолиций хлопець, Чупрій, визначив мені за домівку гарне господарство, яке лежало на гірці недалеко головної дороги. З точки зору конспірації положення домівки було небезпечне. Здалека було видно, що діється на подвір'ї, і в разі облави чи нападу не було жодного шансу на втечу. Зате господарі, молоде подружжя, мати господаря та старенький, майже сліпий дідусь, були дуже гостинні. Дбали про мене, як про дорогого гостя. З того
приводу було мені незручно, а особливо тоді, коли подавали мені кращу їжу, ніж собі. Старша жінка тлумачила, що "партизан" мусить добре харчуватися, щоб мати силу боронити їх перед нападами поляків. Вона родом походила зі села Сиховичі, яке поляки дощенту спалили і вбили понад двісті людей, а в тому числі й усю її рідню, за винятком шістнадцятилітнього хлопця, який тепер мешкав у неї.

Попри добрі матеріальні умови, я все-таки змінив домівку, адже до мене приходили удень зв'язкові та інші підпільники, і їх було видно здалека на цій гірці. Мешканець Тихобужа, районовий "есбіст" Леонід Біднюк ("Боровик") запропонував мені домівку у своїй хаті. Щоправда, було там тіснувато, але я рідко бував у хаті, а ночував, переважно, в клуні. Батьків "Боровика" ще в березні вбили поляки. Крім Леоніда, зосталося ще двоє молодших дітей: сімнадцятилітня Марійка і чотирнадцятилітній Євген, та частинно паралізована бабуся. Окрім Біднюків, мешкала там і п'ятиособова сім'я Леонідового дядька, Антонюка. Його господарство спалили поляки та вбили його дружину.

У Тихобужі уціліло лише кільканадцять садиб, розташованих на схід від дороги Миняни-Сиховичі, а між ними і господарство Біднюків. Тепер ці дві споріднені родини створили одну велику сім'ю. Ця хата була моєю резиденцією аж до серпня. Незабаром моя домівка стала зв'язковим та пересильним пунктом. Приходили різні підпільники та новобранці до УПА майже з усього повіту. Мої зв'язкові проводили їх далі, на південь Грубешівщини. Серед них траплялися і мої знайомі: мій однокласник із Семінарії Олександр Білевич, односельчанин Іван Яремчук та знайомий зі сусіднього села Кулаковичі, Юрко. Усі вони затримувалися у мене на один-два дні.

Колись несподівано зустрів і ученицю молодшого класу Семінарії, Марійку Адамчук. Я з"есбівцем" їхав велосипедом в напрямі Мінян. Здалека зауважили, що якась дівчина махає до нас рукою, але ми не зрозуміли, про що їй йдеться. Під'їхавши бличже, я її впізнав. Виявилося, що вона махала, щоб ми верталися, бо в Мінянах є німці. Я, звісно, здивувався, що тут її зустрів, але здогадався, що вона вже працює у підпіллі. Вона, натомість, не здивувалася, бо, як сказала, знала, що я підпільник і працюю у цьому ройоні.

Ми сховалися у недалекому ліску, і слідкували, чи німці не поїдуть далі, до Тихобужа. Але не поїхали. Пізніше ми довідалися, що приїхало лише двоє німців кінним возом. Були це працівники рільничої адміністрації, отже, не грізні.

Дещо пізніше на таких "господарчих" німців ми засіли у ліску біля Сихович. Хтось мене повідомив, що два вози з німцями поїхали через Тихобіж і Сиховичі у напрямі Малкова. На кожному возі був цивільний фірман і двоє озброєних гвинтівками німців. Я подумав, що може будуть вертатися цією самою дорогою, і варто було б засісти на них. Було нас тоді троє: я, "Боровик" та станичний з Черниченка, "Макс". Я послав зв'язкового ще по станичного з Тихобужа та ще одного зв'язкового. Отже, зібралося нас п'ятеро. "Боровик" витягнув сховані у стодолі чотири гвинтівки. Крім того, "Боровик" і "Макс" мали пістолети. Ми просто побігли до ліску біля Сихович і залягли в кущах. Це очевидно, що ця засідка не була великим геройством, бо всі знали, що адміністраційні німці були переважно старшими чоловіками, і хоч носили військові мундири, та не були солдатами і ніколи не боронилися.

Лежали ми в кущах кілька годин. Коли над'їхали німці, "Боровик" з "Максом" вийшли на дорогу й крикнули "Хенде гох"! Німці зупинилися і з піднесеними руками в один голос кричали: "Ніхт шіссен! Ніхт шіссен!" Я з рештою хлопців побіг до возів і забрав їх гвинтівки, амуніцію та один пістолет. Наказав усім злізати з возів і з піднесеними руками йти у напрямі Грубешова. Спочатку йшли поволі і все оглядалися та просили "ніхт шіссен", "ніхт шіссен", а коли відійшли зі сто метрів почали бігти. Котрийсь з хлопців ще й налякав їх пострілом угору. На обох возах була картопля. Ми так і не довідались, звідки вони її везли. Коні з возами і гвинтівки ще цього самого дня вислали по зв'язку на південь Грубешівщини для відділів УПА. Після цієї акції я вперше озброївся пістолетом, який ми здобули.

Десь в середині червня я отримав від "повітового" наказ готувати криївки. Вся інструкція полягала у кількох реченнях: "Криївки для кількох людей копати під господарськими будинками або близько них, а більші, бункери, у лісі". Я, звісно, не мав жодного поняття про будову криївок, і вирішив розпочати роботу з заготівлі будівельного матеріалу. Зібравши кількох станичних та зв'язкових, озброївшись пилкою та сокирами, поїхали кінним возом у шиховецький ліс. Нарізали різної довжини дрюків і колод та склали у кількох місцях, добре замаскувавши.

Копання бункера вирішив розпочати після отримання з повіту будівельної інструкції, про яку я просив у висланому грипсі. Але замість інструкції отримав наказ: "Припинити будівлю криївок, а матеріал сховати". Дещо пізніше "Остап" пояснив мені причину такого наказу: "Все підпілля у районі діє відкрито, отже, цілком розконспіроване, а як прийдуть сов'єти треба буде змінити усю районову сітку на глибоко законспіровану. Ця нова сітка буде будувати криївки у великій конспірації".

Наближався фронт. Щоденно було чути відгомін канонади. Було ясно, що незабаром прийдуть совєти. Треба було приготуватися до нових умов підпільної боротьби. Ми знали, що буде вона трудніша і напевно кривава. Прийшла мені думка, що добре було би провести військовий вишкіл. Навчати мали есбіст "Боровик" та станичний з Козодов, "Макс". Перший був майже рік у різних боївках та в сотні, а другий служив трохи у якомусь німецькому війську, з якого дезертирував. Я зібрав майже усіх своїх підпільників у Тихобужському лісі і наказав тим двом "військовикам" навчати їх військового діла. Я також став у шеренгу, бо хотів хоч трохи навчитися партизанського ремесла. Військовики вчили нас муштри та обслуги зброї. Після кількох цілоденних вправ більшість з нас вміла ходити майже військовим кроком, бігати, падати і т.п.

Одного дня, коли ми муштрувалися, прибіг, спізнившись, задиханий станичний з Модриня, "Козаченько" і уривчастим голосом сп
овістив: "На пасіку в Кузьмині приїхало кількох німців! Певно по мед!"

Після короткої наради ми вирішили туди побігти і розброїти їх - адже ми вже партизани, а до того ще й озброєні. Бігли швидко, але німців не застали.

"Був "landrat" (начальник повіту) з двома озброєними німцями, - сказав знервований пасічник, - він дуже спішив, певно боявся, і все сердито погукував, щоб я скоріше наливав мед у посуд: - "Schnell!, Schnell!" Пасічник з ненавистю продовжував: "Він ніколи навіть не привітається, а лише кричить на мене та домагається більше меду".

Ми навчили пасічника, щоб мед десь ховав, а як прийде "landrat", хай скаже, що мед забрали партизани, які часто тепер сюди приходять. Наша рада допомогла. "Landrat", почувши про партизанів, скоренько від'їхав і більше до кінця німецької влади вже не приїжджав. Від того часу дійсно тим медом живилися наші партизани та й ми, підпільники, а частину меду зберігав господарчий референт.

Канонада була все голоснішою. Вже на початку липня було відомо, що на Бузі не буде жодної оборони. Відійшов останній німецький відділ, який стояв окопаний між Сліпчем і Космовом. Совєти прийшли несподівано. Котрогось дня почули відгуки кулеметної стрілянини, які доходили з напряму Малкова. У цей самий час вулицею біля моєї домівки з напряму Бугу переїхало троє німців на мотоциклі з коляскою. Були це останні німецькі солдати, яких я бачив під час цієї війни. Незабаром прибіг брат "Боровика", Євген, і показав нам рукою на групу червоноармійців, які йшли полем з боку Крилова просто на нашу хату. Вся сім'я вибігла на подвір'я, а вони, побачивши нас, увійшли у садибу. Було їх п'ятеро. Усі тримали автомати готові до пострілу, а перший, офіцер, крім автомата мав і пістолет у кобурі, бінокль на шиї та перевішений через плече планшет. Солдати мали на головах пілотки, а офіцер кашкет. Командир, приложивши руку до козирка, привітався: "Здрастуйте!", і українською мовою запитав: "Німців бачили?" Антонюк сказав про тих трьох, яких ми бачили, і показав куди поїхали. Офіцер
почав пильно приглядатися до мене, і, показуючи на мене рукою, запитав: "А ти хто!?" Поки я встиг відповісти, Ніна, сімнадцятилітня дочка Антонюка, вхопила мене під руку і, усміхаючись, відповіла за мене: "Це мій чоловік!" Командир ще раз глянув на мене, потім на неї і, нічого не сказавши, вийшов зі своїми солдатами з подвір'я, і пішов дорогою, якою недавно поїхали німці.

Коли вони відійшли, я запитав: "Чому він звернув увагу лише на мене, адже було нас троє чоловіків?" "Боровик" показав на мій піджак, пошитий з матеріалу, подібного до військового. Офіцер підозрював, що я якийсь військовий, але не запитав про документи, адже він був розвідником і не мав на це часу. Я зняв френч, і в самій сорочці пішов разом з молоддю на головну дорогу подивитись на червону армію. Йшла, змучена і закурена пилюкою, піхота, їхали вози з будами і відкриті, з кухнями, різними ящиками, а навіть з бочками, в яких, як нам пояснив солдат, дубилися коров'ячі, свинячі та конячі шкіри, з яких потім шили чоботи таки тут, на фронті. І хоч ці бочки були прикриті, виходив з них і розносився неприємний запах. Все, що пересувалося перед нашими очами, було якесь драматично сумне. Худі коні, похнюпивши голови, ледь тягнули заболочені скриплячі вози. Виснажені солдати з темними загорілими обличчями їхали на возах або йшли, тримаючись драбин возів. Їх мундири і пілотки були, властиво, безколірні - сірі й облізлі. На плечах теліпалися гвинтівки, завішені на брезентових пасках. "Рубахи" також були підперезані брезентовими поясами. Щоправда, була це якась інтендантська частина, але напевно не краще виглядала і вся армія. І хоч у порівнянні з останніми відступаючими німцями виглядали нужденно, та все-таки вони перемагали.

Від підпільників і кандидатів на підпільників, які тепер щораз частіше переходили через мій зв'язковий пункт, довідався, що тут буде Польща. У Грубешові вже створювалася цивільна польська влада. Разом із совєтами прийшла і польська армія. Я тепер сподівався, що польське військо і міліція почне з нами боротьбу. Наказав усім підлеглим діяти лише вечорами та вночі.

Станичним наказав встановити цілоденні сторожі на околицях сіл, а про всякі пересування війська чи міліції повідомляти мене. Але у всьому районі панував спокій. Ніде не з'являлися польські озброєні відділи. Ми знову почали працювати вдень.

Через мій зв'язковий пункт найбільше проходило тепер бувших поліцаїв та працівників різних українських установ. Деякі вже належали до ОУН, а деякі були лише симпатиками або просто патріотами. Колись прийшло до мене двоє бувших поліцаїв з моєї волості – Монятич(І-61). Затрималися довше, бо чекали на решту своїх колег з монятинської станиці. Минув певно один тиждень, а вони не приходили. Вирішили піти до Монятич до знайомого господаря, у якого залишили свої валізи з майном, та при нагоді довідатися про долю своїх товаришів. Просили, щоб і я з ними пішов. Я згодився - адже це мої сторони. Озброївшись гвинтівками та гранатами, ввечері рушили у досить далеку дорогу - десь більше двадцяти кілометрів. Грубешів минали через Богородицю і Обровець. Господар мешкав скраю села біля шосе Грубешів-Холм. Найближчий сусід, поляк, мешкав десь двісті метрів далі, отже, вони були певні, що ніхто нас не побачить, тим більше, що ніч була темна. Господар перелякався, побачивши озброєних людей, і не заспокоївся навіть тоді, коли впізнав бувших поліцаїв: "Тут кругом стоять совєти, а в селі є станиця польської міліції, - докірливо сказав господар, - а вдень часом приходять совєтські солдати, а буває що й міліція". На запитання, чи щось знає про решту монятинських поліцаїв, відповів: "З того дня, коли зоставили у мене валізки, ніхто до мене не приходив і нічого про них не знаю".

Вже сіріло, і ми постановили перечекати аж до наступної ночі. Пішли спати до клуні. У цю пору було там повно різної паші. Ми зробили собі криївку зі снопів збіжжя. Вранці господиня принесла нам сніданок і сказала, що діти весь час слідкують, чи до садиби хтось не наближається. Вдень поліцаї переглянули вміст валізок. Були там поліційні мундири, білизна, сухий провіант та сигарети. Харчі та папіроси забрали, а валізки з одягом загребли у солому. Господар просив, щоб ми усе забрали, але утрьох не могли нести чотири валізки - поліцаї взяли лише свої, а я ніс лише провіант та папіроси.

День минув спокійно. Вирушили назад, коли зовсім стемніло. Повернулися до Тихобужа щасливо. Наступного дня кандитати на партизанів пішли по зв'язку на південь. Мені залишили усі папіроси, хоч я не курив, але зате втішився мій господар, Антонюк, бо був завзятим курцем.

Пізніше я довідався, що наступного дня після нашого відходу до цього господаря у Монятичах прийшла польська міліція, знайшла ці валізки і страшенно його побила. Правдоподібно, хтось все-таки бачив нас у нього.

На початку серпня прийшов до мене мій колишній провідник, однокласник, а тепер повітовий референт пропаганди Михайло Савинець і сказав: "Кличе нас обох до себе, до Угринова, "Святослав".

Вийшли у неділю вранці. Йшли через Шиховичі і Малків. Обидва села були дощенту спалені. Лише у Малкові збереглися дві крайні хати. Йшли головною вулицею. Не зустріли жодної людини. Лише де-не-де ще стирчали обпалені димарі та стовбури фруктових дерев біля спалених хат. Тільки сади неподалік садиб ще зеленіли і полискували дозріваючими яблуками. Де-не-де видно було оброблені городи та лани поля, отже, люди, які врятувалися і мешкали у сусідніх чи навіть віддалених селах, приходили сюди вирощувати городину та збіжжя.

До Угринова прийшли пополудні. "Святослав", привітавши нас, сказав: "Ви напевно голодні. Йдіть до хати поїжте, а потім порозмовляємо". Під'ївши, вийшли у садок. "Святослав" почав нас розпитувати про нашу підпільну працю та про самопочуття. Потім зробив нам короткий виклад про тогочасну воєнну і політичну ситуацію в Європі і на фоні того про наші надії на здобуття і утворення незалежної України.

- Німці війну програють. Вибухне війна між Совєтами та Заходом.
Совєти програють, а ми тоді створимо власну самостійну державу. Але можливий і інший варіант: війни не буде, а ми самі зостанемося віч-на-віч з Москвою. Чекатиме нас тоді довга і кривава боротьба з москалями і поляками. Велику надію у цій боротьбі організація покладає на вас, молодих, - це ви будете авангардом у тих змаганнях. Виклад був досить довгий, і напевно я всього дослівно не запам'ятав, але лейтмотив був напевно такий, який я подав.

Проговорили пообіддя та вечір, а на закінчення сказав: "Ви тепер вже не можете працювати на дотеперішніх становищах, бо цілком розконспірувалися. Пройдете короткий військовий вишкіл в сотні, а потім перейдете до підпілля на інших теренах".

Переночували в Угринові. Вранці, прощаючись, "Святослав" сказав дослівно: "З вас ще будуть люди!" Що він мав на думці? Ми на цю тему не дискутували, але я думаю, що він непогано оцінив нашу підпільну діяльність і в такий спосіб заохочував нас до дальшої відданої праці. З віддалі часу я сам старався оцінити свою тодішню підпільну діяльність, але не зміг. Одне було певне - я дуже переймався своєю роллю і діяв згідно зі своїм юнацьким сумлінням. Зразу після висунення на районового провідника я задумувався, чи подолаю труднощі підпільної роботи, але найбільше хвилювався з огляду на свій вік - адже тоді я був ще безвусим юнаком. Думав, було, що старші від мене мої підлеглі можуть мене ігнорувати. Щоправда, я вже був заступником районового, але коротко, щоб здобути досвід справжнього підпільника, а до того я ж працював самостійно і не мав від кого навчитися. І дійсно, деякі мої підлеглі ще під час знайомства дивилися на мене трохи здивовано, але ані тоді, ані пізніше не дали мені відчути своєї вікової переваги. Дещо пізніше я задумувався, чому без будь-яких застережень усі мені підпорядкувалися, і дійшов таких висновків: усі були свідомими і дисциплінованими підпільниками, а до того жоден з них не претендував на становище районового, отже, я не був для них конкурентом. Була, ще певно, і третя причина - адже мене призначила на це становище Організація - ОУН.

Лише у двох випадках дали мені відчути, що я замолодий, але були це жінки і не мої підлеглі. Повітова референтка жіноцтва при першій зустрічі недовірливо змірила мене очима від ніг до голови, і здивовано запитала: "Ви районовий!" Другий випадок був з роду романтичних. Мій бувший підлеглий і бувший поліцай з Білополя, Бабій, сказав, що дві дівчини, а властиво панни з Теребіня хочуть перейти до праці у підпіллі. Мали деяку освіту і за німців працювали у якихось установах, а тепер сидять вдома. Бабій привів мене до хати, у якій були лише вони обидві. Вже під час знайомства оглянули мене так само, як тоді референтка жіноцтва. Я їм запропонував роботу у зв'язку, і пояснив, що робитимуть. Сказали, що подумають і дадуть відповідь через Бабія. Відповідь була негативною. Бабій з усмішкою пояснив: "Вони думали, що прийде по них пристойний партизан ще й може у мундирі та з автоматом, а не скромно вбраний молокосос, та ще й без зброї".

Вже після зустрічі зі "Святославом" закликав мене до Богородиці повітовий провідник, "Остап", і наказав: "Дотеперішню підпільну "сітку" розпустити, бо вона розконспірована. Буде утворена нова, добре законспірована. Дотеперішні підпільники можуть добровільно вступати до УПА. Розпускається також і повітовий провід. З усіх підпільників-добровольців буде утворена вишкільна сотня. Усі добровольці повинні забезпечитися власною зброєю - гвинтівками або автоматами. Про термін і місце збору буде окреме повідомлення".

На цій "зустрічі" були, між іншими, і мої однокласники, повітовий референт-пропагандист Михайло Совинець та районовий другого району Степан Телемон. Після відправи зустріли ще одного нашого однокласника - Євграфа Романюка. Станичний нам трьом приділив на нічліг одну домівку.

Господаря не було вдома. Тиждень тому совєтське військо взяло його разом з підводою. Господиня непокоїлася - адже казали, що за тиждень повернеться. І дійсно, на другий день після сніданку на подвір'я в'їхав господар. На возі біля нього сидів озброєний автоматом червоноармієць. Господиня вибігла на подвір'я і попередила чоловіка, що в хаті є неозброєні "партизани". Господар увійшов до нашої кімнати і сказав: "Це боєць-зв'язковий, отже, не бійтеся його."

Солдат, увійшовши до хати, привітався з нами, але не питав хто ми. Поклав автомат на лавці і пішов на подвір'я митися. Ми думали, чи не роззброїти його, але господар, відгадавши наші думки, просив: "Не чіпайте його. Командир, який мене звільняв, записав мою адресу і наказав завести його до Грубешова. Отже, якщо щось йому станеть, постраждаю я і вся моя сім'я".

Після сніданку господар пояснив кур'єрові як навпростець йти до Грубешова. Ми почали вголос задумуватися, чи і нам не піти до міста - ось так, для цікавості. Самі боялися йти, бо деякі поляки знали нас, а з червоноармійцем було б безпечно, І пішли. Солдат сказав нам, що називається Ваня, походить з Курщини, і щойно закінчив вісімнадцятий рік життя - отже був нашим однолітком. В ліску за Богородицею дозволив нам постріляти з автомата. Перед самим містом над Гучвою було багато польських дітей та молоді - купались та загоряли. Побачивши червоноармійця, почали вигукувати: "Ruski Iwan", "Kołchoźnik'' і т.п. Ванька розсердився, зняв з плеча автомат і хотів було стріляти, але опанувався, і лише кулаком погрозив, а нам сказав: "Вот какая благодарность поляков - мы их освободили, а они нас ругают!"

Нас, певно, ніхто не впізнав. Ми завели кур'єра до комендатури, якамістилася неподалік кінотеатру. Увійшов до будинку, а нам казав чекати - хотів з нами повертатися на ніч до цього самого господаря. Десь після півгодини вийшов до нас і вибачався: "Наказали мені зостатися, вертайтесь самі..." Ми стривожились! Адже нас знали деякі поляки ще зі школи, і тепер можуть нас зачіпати. Але виходу не було - я вирішив йти у напрямку свого району, а товариші зосталися.

Кілька днів пізніше скликав усіх референтів та станичних на останню зустріч. Передав їм наказ про розпуск районової організації та пропозицію вступати до УПА. Бажання вступити до збройних відділів виявили троє: станичні з Метелина і Чомова та зв'язковий "Богун". Есбіста ще скоріше приділено до боївки СБ, а господарчого підпорядковано окружному проводові. Референтка жіноцтва також перейшла до надрайону чи округу. Решта підпільників хотіли зостатись вдома і далі співпрацювати з місцевим підпіллям, їх прізвища і псевда я переслав повітовому провідникові. Я особисто вирішив вступити до вишкільної сотні.

Відколи настали жнива, ми з Леонідом ("Боровиком") допомагали його сім'ї, але лише тоді, коли мали вільний час. Тепер, натомість, після припинення підпільної діяльності, майже цілі дні працювали у полі: жали, косили та звозили збіжжя до стодоли. Навіть намолотили нового зерна на борошно. Бувало, що і пересильні підпільники, які були у Біднюків в домівці, допомагали при деяких жнивних роботах.

У третій декаді серпня я отримав інформацію, що збір нової сотні відбудеться на зламі серпня і вересня на тихобужських хуторах, які називали Кузьмином. Час відходу до війська приближався, і треба було дещо приготувати. Вже давніше забезпечився німецьким військовим наплічником, німецькою гвинтівкою "mauzer" та іспанським пістолетом "сімкою". Моя симпатія, Ніна Антонюк, приготувала мені запасну білизну, светер та теплі вовняні шкарпети. А перед самим відходом положила до наплічника трохи соленої солонини та хліба. У визначений день я попрощався з усією сім'єю Біднюків і Антонюків, а Ніна відвела мене аж до Кузьмина. Попрощались ще перед хуторами обіцяли одне одному, що обов'язково ще зустрінемося!

Перед хутором затримала мене варта: "Кличка!" Відповів. Сказали, до котрої хати треба зголоситися. На подвір'ї вже вешталися рекрути. В хаті сидів за столом писар. Записав усі мої дані включно з псевдо. Приділив мене до третього рою другої чоти. Чотовим був "Дуда", а ройовим - кремезний, вусатий козарлюга, "Сокіл". У тому самому рою вже були і мої добрі знайомі: семінаристи Михайло Совинець, Степан Телемон і Юрій Самохваленко та колишній учень торговельної школи Іван Білянчук. А взагалі, до цієї сотні, але до інших роїв, потрапило ще кілька знайомих: семінаристи Іван Борис, Євген Голосинюк, Олександр Білевич, районовий І-го району, мій попередник, Михайло Грома та колишній поліцай з Білополя, Бабій. Командиром сотні був "Дуб" ("Яструб") - високий, стрункий, пристойний тридцятикількалітній мужчина. Одну чоту, першу, становили "старі" партизани, був це відділ для оборони новобранців. Чотовими та ройовими командирами також назначено кадровиків.

Майже усі рекрути, у тому числі і я, мали напхані наплічники або торби. Була там білизна, туалетні прибори, светри, сухі харчі і т.п. А дехто мав навіть тепле одіяло, скручене у рулон, як у справжнього жовніра. "Старі" стрільці посміхалися: "Після кількох цілонічних маршрутів повикидаєте не тільки те, що маєте в наплічниках, але й самі наплічники".

Формували сотню три дні. У перший похід вирушили ввечері. Йшли майже всю ніч. Слова "старих" партизанів справдилися - вже після кількох кілометрів маршу здавалося, що наплічник кілька разів важчий, ніж був на початку. Затримались у селі Ліски. Розквартирували нас в клунях. Спали кілька годин. Після побудки вмилися в кориті біля колодязя і в повній екіпіровці вистроїлися в шерензі. Чотовий переглянув відділ і після переклички скомандував: "Вільно! Роями підходити по сніданок!" Перед стодолою стояли ночви з порізаним скибками хлібом та каструлі з пареним молоком. Були також горнятка різної величини та черпаки. Це приготували і принесли дівчата з Лісок, які тепер сиділи неподалік і чекали на закінчення сніданку.

Поснідавши, хотілося лягти та хоч трохи відпочити, але команда "Збір!" пригадала, що я вже у війську. У повній екіпіровці повели нас за село, під ліс. Вишкіл розпочався звичайною військовою муштрою: "Збір! Рівняй! Струнко! Кроком руш! Стій! Лягай! Вільно!" і т.п. Після кількох годин інтенсивної муштри зробили перерву на відпочинок. Я був весь мокрий - крім виснажливої муштри ще й припікало вересневе сонце. Після короткої перерви знову повторювали муштру аж до обіду. На обід пішли у село. Знову перед стодолою стояли ночви з хлібом, а в каструлях замість молока - борщ.

Після обіду знову повели нас за село, але тепер до лісу. Вигідно порозлягалися на галявині і слухали виклад командира сотні про ціль боротьби УПА, про честь і обов'язки кожного повстанця, про дисципліну в сотні та необхідність осягнення військової майстерності, яку може дати лише солідна муштра. Особливу увагу присвятив безпеці сотні під час маршу та на стоянках. "Не можна входити до села чи іншого місця стоянки не розвідавши, чи нема там ворога!" - казав, а властиво наказував: "Місце варти визначають командири. Вся безпека відділу залежатиме від чуйності стійкових. На варті треба поводитися тихо та пильно стежити і наслухувати, що діється навколо. Повчав також про культурну поведінку повстанців на стоянках, особливо щодо господарів.

Після першого виснажливого дня повернулися на свої "квартири", коли вже смеркалося. Вечеря вже чекала на подвір'ї. Знову молоко і хліб, а додатково стояв кошик з яблуками. Після вечірньої переклички усі новобранці, за винятком, ясна річ, вартових, лягли спати.

Цієї першої ночі випала мені варта. Збудили мене після півночі. Ніяк не міг очуняти. Очі злипалися, а голову тягнуло вниз. Треба було чимало зусиль, щоб перемогти втому і сонливість. Під час перебування у сотні я найбільше не любив, власне, тих нічних стійок. Треба було стояти в одному місці, поводитися тихо, та пильно дивитися у темряву і наслухати, а до того долати сонливість. Але ті обтяжливі варти у гарні вересневі ночі я з жалем згадував у листопаді. Колись у Модринці випала мені варта вночі. Стояли удвох за останньою у селі садибою за невеличким кущем. Весь час періщив рясний дощ та віяв сильний вітер. Ми, щоправда, мали одну плащ-палатку на двох, але її розвіював вітер і ми промокли до тіла. Найприємнішою вартою було патрулювання. Обов'язком патруля була перевірка стійок та патрулювання усієї території стоянки відділу. Ці дві години "ходячої" варти проминало швидко і без сонного обтяження.

Після тижневого вишколу в Лісках сотня перейшла до села Винники. Розклад заняття був такий самий, як у Лісках, але замість муштри почали вчити польових дій: атакувати, відступати, підкрадатися, повзати на животі, падати під час бігу, вставати тощо. В перервах між вправами ройові командири вчили розбирати, складати, чистити та обслуговувати зброю - гвинтівки, автомати, скоростріли та гранати. Озброєння в сотні було різноманітне, але найбільше було німецького та совєтського. У кожному рої було кілька автоматів, один ручний кулемет, а решта - гвинтівки. У кожній чоті був один важкий кулемет. Отже, в деяких роях були два кулемети. Весь час під час вишколу був у сотні і один "Максим" (важкий совєтський кулемет), обслуговував його "Сушко", але вже після першого довшого маршу десь його сховали - був затяжкий і незручний у бездоріжних походах.

Десь після місячного вишколу сотня почала частіше змінювати місця стоянки - в одному місці стояли один-два дні. Тоді стоянки ще були заздалегідь плановані, і коли ми туди приходили, то їжа вже була або приготовлена, або жінки готували. Колись прийшли вдосвіта до якогось села під лісом, а там вже чекав нас сніданок. Для кожного роя визначено одну хату. Ми промили очі біля колодязя і увійшли до кімнати. На столі стояла макітра з паруючими варениками, а дівчата розставляли тарілки. Не встигли навіть сісти за стіл, як вбіг ройовий і крикнув: "Совєти! Бігом до лісу!" Ніхто не встиг взяти навіть одного вареника - вхопили зброю і наплічники та побігли в напрямку лісу. Після кількох годин розвідка повідомила, що совєти вже відійшли, але командир не дозволив повернутися "на вареники". Ми довго згадували ці паруючі вареники і задумувалися, чому не дозволив нам повернутися у село, але скоро справа вияснилася. Нашій сотні поки що не вільно було вступати у жодні бої, за винятком, звісно, оборонних. А крім того, взагалі не можна було битися у селі з огляду на безпеку мешканців. Тоді, щоправда, совєти відійшли з села, але могли довідатися про нас і повернутись з більшим відділом.

Приблизно на початку жовтня трапилася нам подібна пригода. Удосвіта прийшли до Модринця і розташувалися на хуторах під лісом. Коли мостилися у клунях до спання, почули стрілянину. Пролунав наказ: "Всі до лісу!" Постріли лунали з узлісся. Туди побігла вся сотня і залягла. Я розставив "діхтяря" на самому розі лісу і почав стріляти навмання у напрямі цвинтаря, бо казали, що там заліг ворог. Стріляли і в нас, але зависоко, по кронах дерев, бо лише листя сипалося. Після кількох хвилин ворог замовк. Ми також перестали стріляти. Розвиднювалося. Сотенний обстежив біноклем простір перед лісом, але нікого не зауважив. Усе-таки наказав мені пустити ще одну чергу з кулемета у напрямі шосе. Відповіді не було, отже, ворог відступив. Ми також пішли, але у глибину лісу в напрямі Теребіня. Пізніше виявилося, що якийсь відділ польського війська чи міліції також удосвіта приїхав до Модринця. Затримався на шосе недалеко від цвинтаря і вислав варту на цей самий бік лісу, де завжди стояла наша сторожа. Там у темряві й зустрілися ці варти і почали стріляти. З наших ніхто не загинув, а про поляків нічого не довідалися - виявилося, що вони відразу від'їхали автомашиною до Грубешова.

Сотня затрималася у молодняку. Командири виставили сторожу, а ми залягли великим колом. Ми, новачки, вперше переживали, хоч і не грізну, але пригоду. Були змучені і голодні, а до того морив сон. Але командири наказали: "Не можна навіть дрімати",- видно розуміли, що поляки могли вернутися з більшою силою, хоч сумнівалися, чи відважаться увійти до лісу. Проте сотенний розіслав розвідників до всіх навколишніх сіл, щоб вчасно могли повідомити сотню про небезпеку.

Стояв чудовий сонячний осінній день. Тиша і тепле запашне лісове повітря підсилювали втому - очі самі заплющувалися, а голова хилилася на траву. Але ми один одного пильнували і не дозволяли заснути. Добре пополудні привезли нам їжу з Теребіня - печену воловину та хліб. М'ясо було пересолене, а про воду хтось забув. У лісі не було навіть маленького струмочка. Ми знайшли долинку і почали збирати воду, але таку каламутну і смердючу, що навіть після процідження через рушник не надавалася для пиття. Напилися щойно ввечері, знову таки у Модринці, через який проходили далі на південь. З Модринця треба було йти полями аж за останні хати у Модрині і там перетяти шосе. Кількадесят метрів перед шосе командир наказав залягти - з Модриня доходив якийсь гомін та часами з'являлися смуги світла, правдоподібно, від автомобільних фар. У розвідку пішов сам сотенний з двома стрільцями. Незабаром ми почули якусь розмову на шосе. Трохи згодом прийшов один стрілець, який був зі сотенним, і казав швидко переходити через шосе.

Про те, що діялося під час перетинання шосе, ми довідалися щойно на
стоянці. У Модрині затрималася на нічліг якась військова совєтська частина. По шосе, навпроти нашого переходу, ходили вартові. Використовуючи темряву, "Дуб", вбраний у соєтський мундир, разом з двома стрільцями підійшов до них, і по-російськи наказав сказати пароль. Солдати сказали, але "Дуб" заявив, що цей пароль неактуальний, і він, лейтенант, заведе їх до штабу, щоб вияснити це непорозуміння. "Дуб" забрав їх гвинтівки і наказав йти перед собою у напрямку села. Одного стрільця вислав до нас, а з другим підійшов ще кілька метрів, і наказавши червоноармійцям не оглядатися, вернувся і догнав нас. Йшли ми швидко, хоч не вірили, щоб совєти вночі шукали невидимого і незнаного ворога. Цю подію описала пізніше підпільна преса.

Тепер наша сотня весь час змінювала місця стоянок. Найчастіше стояли у таких селах: Модринець, Корчунок, Вілька Потуржинська, Винники, Тихобіж (хутори "Кузьмин") та на хуторах біля Угринова. Усіх місць стоянок я, звісно, не пам'ятаю, адже, переважно, особливо пізніше, коли посилились акції "енкавудистів", ми стояли у одному місці лише один день, а бувало що тільки кілька годин.

Десь в середині жовтня ми стояли на хуторах "Кузьмин" під Тихобужем. Прийшов там до мене мій товариш, односельчанин Євген Несторук ("Крилатий") . Наш рій тоді відпочивав у клуні високо на сіні. Нараз почув знайомий голос, який кликав мене не по псевдо, а по імені - Санько! Я вихилив голову над тік і побачив Євгена. Він виліз до мене на засік, і на мій радісний привіт навіть не усміхнувся, а поважно сказав: "Пробач, що так вітаюся з тобою, але приношу сумну вістку - помер твій батько...". Моя привітна усмішка застигла на устах... Я дивився на нього здивовано, і не знав, що сказати, а він продовжував. "Помер під час переходу фронту через Степанковичі. Твоя відсутність на похороні утвердила місцевих поляків в думці, що ти у "партизанці". Зрештою, говорять так само про мене і Івана Яремчука. Про все це оповідав мені мій батько, якого я недавно відвідав." Євген подав мені руку, і сказавши - "Співчуваю! Держись!" - зліз на тік.

Ця несподівана скорботна вість засмутила мене і одночасно збентежила - адже вислухав її і мій друг М. Совинець ("Новина"). Не відзиваючись, я відвернувся до нього спиною. Заплющивши очі, я старався упорядкувати думки, які насувалися настирливо і безладно - ось з'явився образ обличчя батька, який дивиться на мене жалісно своїми чорними очами і дорікає: "Чому зоставив мене хворого?! Хто опікуватиметься мамою і сестрами!? Хто тепер займеться господарством!?"

Савинець поводився тактовно - цього дня не порушував болючої для мене теми, але напевно повідомив про цю вість командирів, бо цілу добу не визначали мене на варту. На другий день я попросив сотенного про відпустку - хотів відвідати сім'ю. "Можу дати тобі і тиждень вільного, - доброзичливо відповів "Дуб", - але не раджу йти у ті сторони, там взагалі немає наших збройних відділів, а весь терен опанований поляками і совєтами. Якщо тебе застануть вдома, то сам згинеш і сім'я потерпить. Підожди, може трапитися якась нагода, тоді відвідаєш родину".

Перебуваючи на тихобужських хуторах, я планував відвідати сім'ї Біднюків і Антонюків, а особливо Ніну, але з огляду на мій душевний стан не пішов до них.

Десь у половині листопада нашу вишкільну сотню розформували. Дві чоти прилучили до сотні "Карпа", а решту до інших відділів. Ми, особливо молоді "партизани", були незадоволені з такої реорганізації - ми його поважали і любили. Завжди ставився до нас, як до товаришів і ніколи не вивищувався. Часто розмовляв з нами, навіть жартував. Був просто інтелігентним, врівноваженим і обережним командиром. Завжди повторював: "Повстанець повинен бути відважний, але обережний. Без потреби ніколи не треба вступати у бій!" Довідавшись про поділ сотні, він не приховував свого незадоволення: "Я цю сотню вишколив і хотів би нею далі командувати. Я вважаю, що кожний сотенний командир повинен сам вишколювати своїх вояків".

Мою чоту приділили до сотні "Карпа". Чотовим став "Кропива". Ройовим
далі був "Сокіл". Першою чотою командував "Дуда". Ця чота складалася з досвідчених партизанів, а перший рій цієї чоти був властиво, "гвардією". Усі стрільці цього рою були добре вишколені і старші від нас, новачків. Десь половину його складу становили уродженці Східної України. Охорону сотенного становив шестиособовий відділ. Зв'язковим сотенного, отже і сотні, був "Гонта" - симпатичний юнак з Київщини. Політвиховником і "літописцем" був також "східняк" - "Тарас". Він носив у торбі книжки, які позичав читати стрільцям.

У "новій" сотні змінилося лише те, що вже нас не муштрували. Так само майже щоночі переходили на нові стоянки та стояли на варті. Я вже звик до партизанського порядку - вночі похід, а вдень відпочинок. Ще у вишкільній сотні після кількох маршів я свій гарний наплічник поміняв на невелику торбу, у якій носив необхідні для вояка речі - рушник, мило, металеве горнятко, ложку, ножик та трохи сухих харчів: хліба, цибулі, а часом і шматок сала.

Протягом мого короткого, ледве півторамісячного побиту у цій сотні трапилися лише кілька подій, гідних уваги. Десь у третій декаді листопада у теребінському лісі ми наткнулися на склад німецьких ракет V-2. Курінний "Ягода" наказав перевезти кілька тих ракет у інше місце і добре сховати. Дещо пізніше наша сотня випробувала дві ракети під час збройної акції на станицю польської міліції у Черничені, яка містилася у мурованому будинку. Ракети підвезли кінним возом на край лісу, а далі несли. Ніч була темна, але контур станиці було видно. "Вистрелили" ракети десь з віддалі двохсот метрів. Обидві ракети влучили у будинок, але не вибухнули, лише пробили стіни. Ця наша пробна акція викликала паніку серед польської міліції, а особливо місцевої. Пізніше виявилося, що польська міліція знала про склад тих ракет у жеребінському лісі, але його не охороняла. Щойно після нашої акції кудись вивезли решту тих ракет.

Незабаром після цієї акції у нашому рою притрапився трагічний випадок. У темний осінній вечір йшли через сіножать. Нараз хтось вигукнув: "Лягай!.." і після короткого тріску стався сильний вибух, а потім почувся жалісний, пройнятий болем голос: "Це я, "Підкова"! Мені у кишені розірвалася граната..." Хтось присвітив електричним ліхтариком: на землі лежав впертий лівим ліктем і ще з піднесеною головою кулеметник "Підкова" і там, де був правий бік живота, виднілися лише порозривані закривавлені нутрощі. Попри таку страшенну рану Підкова був притомний і, дивлячись на свій живіт, говорив: "У кишені шинелі нехотячи витягнув запобіжник з гранати" і не встиг її викинути... Добийте! Добийте! Повідомте моїх батьків!" - жалісно благав. Але його благання скоротити йому страшенну муку виявилося непотрібним – після останніх слів його голова обсунулася на землю – сконав! У цей самий час пролунала ще одна жалісна скарга: "Я поранений!" Командир скерував світло ліхтарика у бік голосу. Стрілець "Борсук"' показував свій зад, на якому звішувалися клаптики закривавлених штанів. Він йшов зараз за "Підковою". Почувши його пересторогу, не впав, а обернувся, і хотів відбігти, але не встиг - кілька осколків застряло у м'якій задній частині тіла.

Ще того самого вечора, після похорону "Підкови", я став кулеметником. Ройовий "Сокіл" передав мені його "діхтяря" . Отже, так якось дивно сталося, що я вдруге переймав функцію "Підкови": навесні цього року він передав мені керівництво І-го району, а тепер, вже після його смерті, я перейняв його функцію кулеметника.

Друга трагічна для сотні подія трапилася дещо пізніше, після моїх відвідин сім'ї. Десь у половині грудня наша сотня прийша до Богородиці. Там хтось з окружного проводу, певно господарчий, просив сотенного, щоб вислав когось до Монятич з метою вияснення причин мовчання тамтешнього господарчого референта. Ройовий "Сокіл" пригадав, що я колись хотів відвідати свою сім'ю і визначив мене. Другим розвідником був мій односельчанин, боївкар СБ, Іван Яремчук. На виконання наказу і відвідини родин дали нам три дні. Задумуючись, як безпечно виконати завдання, ми вирішили, що потрібен нам цивільний розвідник. Пригадали, що в Грубешові вчиться в гімназії(І-62) наш односельчанин, 15-літній брат підпільника Євгена Несторука ("Крилатого"), Володько. Вислали по нього хлопця з Богородиці. Він охоче згодився, але щоб своєю відсутністю в школі не викликати підозри, запропонував ніч з суботи на неділю. Погода тоді була вже морозна. Йшли полями, здалека оминаючи садиби. Володько казав, що тут, на півночі Грубешівщини, майже у кожному селі квартирують невеликі відділи совєтів, які охороняють переселенські комісії. Тим господарчим референтом був Корольчук. Володько знав, де він живе. Ми з Іваном сховалися за клунею, а він пішов викликати станичного. Вийшов до нас невисокий, з голою лисіючою головою і дуже переляканий чоловік: "Тут недалеко стоять совєти, а у селі є станиця польської міліції - тремтячим голосом докоряв нам. - Якщо б вас побачили, було б нещастя!" Щойно тепер ми усвідомили, на яку небезпеку наражалися. Адже совєти могли і у нього квартирувати. Ми коротко пояснили ціль візиту: "Чому перестав контактувати з проводом і у якому стані знаходяться склади харчів і мила". Своє мовчання пояснював присутністю совєтів та народженням у нього дитини: "Я просто був обережний. Та й не мав часу - мусив займатися господарством, бо дружина після породу хворіла. Склади, натомість, добре заховані". Ми передали йому нову зв'язкову кличку і наказали негайно нав'язати контакт з проводом.

До Степанкович прийшли добре після півночі. Йшли панськими полями біля Рудки. Ввійшли до села біля садиб Яремчука Миколи і Вознюка Федора. Несторука вислали до Вознюка, щоб викликав мого товариша, Владка. Ризикували, адже не знали, чи там немає совєтів, але не було. Вийшов Володько Вознюк і спросоння не дуже розумів, про що йдеться, але очунявши сказав, що ані у мене, ані у Яремчука совєтів нема, натомість у Яремчукового сусіда, Володимира Трачука квартирує переселенська комісія з охороною.

Я обережно підійшов до своєї садиби - боявся, що наш пес не впізнає мене і почне гавкати. Але впізнав: радісно скакав і ластився. Я застукав у вікно, біля якого стояло ліжко. Сестра Ліда притулила обличчя до шибки, і крикнула: "Мамо! Санько прийшов!" Вже в сінях мати зворушено повторювала: "О Господи! О Господи! А казали, що ти згинув!.. Прийшов якийсь хлопець з Бусьна(I-63) і сказав, що німці тебе застрелили..."

В хаті сіла біля мене на лавці і, витираючи очі, жалісним тоном задавала запитання та оповідала про недолі нашої сім'ї. "Ти знаєш, що батько помер? Вмирав під час переходу фронту. Вмираючи, згадував тебе... На похороні люди допитувалися про тебе... Чому ти ні разу не відвідав нас?! Нас готують до виселення, у селі вже діє переселенська комісія. Ти прийшов лише у відвідини чи, може, зостанешся? Мені тяжко самій господарювати, та й під час виселення буде потрібна чоловіча поміч" і т.п. Від зворушення і втоми я відповідав лише на деякі запитання "так" або "ні". Жаль стискав серце, а в думці настирливо крутилися самообвинувачення: адже принаймі за знедолення сім'ї після смерті батька частково і я був відповідльний. Трохи заспокоївшись, мати оповіла і про ситуацію у селі. "Намовляють на виїзд у Союз. Кажуть, там дадуть нам помешкання і роботу, але напевно буде так, як у 1939 році у Томашполі - голод і холод." Поки що записалося кілька родин, але поляки грозять, що тих, котрі не запишуться, силою виженуть або уб'ють. Люди перелякані і, певно, усі виїдуть".

Щойно невдовзі перед світанком я ліг спати. Хотів було йти спати на горище, але мати запротестувала: "Адже надворі мороз, отже, холодно і на горищі. Опорядимо інвентар, і підемо з дівчатами до сусідів, а хату замкнемо ззовні - лягай на ліжку".

Спав аж до полудня. Коли сім'я повернулася, я все-таки пішов на горище - адже міг хтось прийти до хати. Після обіду прийшов до мене Влодко Вознюк. Прогуторили аж до вечора. Я оповідав про партизанку, а він про події у селі та про наших однолітків. Довідався від нього, що у Степанковичах є станиця польської міліції, міститься у Шмулевій хаті. Вступили до неї молоді місцеві поляки. Комендантом став найстарший син Богуцького. Розмовляючи, Влодко весь час бавився "моїм" пістолетом.

Увечері я знову прийшов до хати. Замкнули двері і в темряві знову проговорили кілька годин. Мати весь час намовляла, щоб я зостався і разом з сім'єю виїхав до Союзу. Я пояснював, що це неможливо, адже тоді стану дезертиром, а по-друге, як тільки побачать мене поляки, відразу заарештують.

На другий день, у неділю, я знову зостався сам в хаті. Через вікно дивився на вулицю. Увечері прийшов до мене брат Івана Яремчука і просив, щоб я прийшов до них. Причину запрошення виявила мати Івана: так як і моя мати просила, щоб ми зосталися вдома. Іван мовчав, а я повторив те, що сказав матері. Термін відходу встановили на вечір у вівторок. Прощання було ще більш зворушливе, ніж вітання - мати плакала і все просила, щоб зостався або щоб повернувся ще перед виселенням. Я мовчки поцілував маму в руку і пообіцяв знайти їх і відвідати вже в Україні.

Верталися цією самою дорогою, а властиво полями. Я тепер виглядав як цивільний: поліційну синю шинель, у якій прийшов додому, залишив, а одягнувся у свою зимову куртку з хутряним ковніром. Також замість кепки взяв хутряну шапку. Забрав також батькові прибори для бриття.
У Богородиці сотні вже не було. На зв'язковому пункті залишили інформацію про господарчого референта з Монятич. Там подали Іванові місце стоянки його боївки, а мені наказали чекати на зв'язкового. На другий день увечері зв'язковий завів мене на хутір під тихобужським лісом від сторони Маслович. Був там зв'язковий моєї сотні "Гонта" та ще один стрілець.

"Тут заночуємо, а завтра долучимо до сотні", - скомандував "Гонта". Спали в хаті. Встали після сходу сонця. Господиня готувала сніданок, а ми вийшли на подвір'я митися біля колодязя. Був легкий мороз. Зимове червоне сонце, яке викотилося з-за лісу, передвіщало гарний день. Нараз забіг на подвір'я засапаний старший чоловік і, хапаючи устами повітря, показував рукою напрям Тихобужа і уривчастим голосом вигукував: "Совєти! Туди поїхали совєти! Багато! На возах!" "Гонта" одягся, вхопив автомат, вивів коня зі стайні, скочив на нього і, крикнувши: "Там стоїть наша сотня!" поскакав у напрямі Кузьмина. Може від'їхав з двісті метрів, як залунала звідти навальна стрілянина. "Гонта" повернувся і крикнув: "Біжім туди!" (до Кузьмина було 3 кілометри).

Спочатку бігли лісовою доріжкою, але коли вона звернула в іншому напрямі, ми почали продиратися через гущавину навпростець. Коли ми були десь наполовині дороги до Кузьмина, стрілянина втихла. Ми сповільнили марш і далі йшли обережно. Коли приблизилися до хуторів на віддаль коло ста метрів, зауважили, що садиби горять. Тихенько підходили, а потім підповзали до узлісся. Натрапили на якусь куртку та шапку, але не зауважили ані мертвих, ані живих людей. Здивувалися, що так швидко закінчився бій, і пішли у глибину лісу шукати сотню. Знайшли всередині лісу. Бракувало лише одного стрільця, "Жоржа". Про ранкову подію оповів мені "Новина". "Вчора ввечері привів сюди сотню чотовий "Дуда". Ми розташувалися на тих двох хуторах - частина в хатах, а решта в клунях. Удосвіта приїхав командир сотні, "Карпо", разом зі своєю охороною. Привіз їх господар кінним возом, який відразу повернувся цією самою дорогою. Десь годину після приїзду сотенного почули постріли з боку Модриня - там стояла наша варта. Хтось крикнув: "Совєти! Всі до лісу!" Наш кулеметник пустив кілька черг по совєтах і також побіг до лісу. Коли зібралася уся сотня, "Карпо" пояснив, що дав наказ відступати до лісу, щоб не наражати на небезпеку жителів хуторів. Казав, що заатакуємо енкаведистів тоді, коли вийдуть з хуторів".

Командири думали, що совєти повертатимуться цією самою дорогою і наказали йти у напрямі Модриня. Вони натомість, підпаливши садиби, поїхали у напрямі Тихобужа. Новий наказ: "Вертаємося!" Командир сподівався, що енкаведисти з Тихобужа повертатимуться до Грубешова коротшою дорогою, через Міняни, отже, там треба засісти на них. І знову помилилися - розвідка донесла, що вони все-таки повертаються через Кузьмин. "Карпо" наказав бігти у напрямі Модриня і там на березі лісу зробити засідку. Один рій вислав на сіножать у напрямі Шихович, щоб атакував совєтів з боку. Ліс був густий і ми не могли швидко бігти і дещо спізнилися. До узлісся, отже і до дороги, було може ще п'ятдесят метрів, коли побачили вози з енкаведистами. На команду: "Вогонь!" заторохкотіли скоростріли. Совєти зіскакували з возів, - одні залягали на полі та відстрілювалися, а інші бігли до кущів на сіножаті, а коли збоку атакував їх надбігаючий рій, почали втікати у напрямі шосе. Але совєтам пощастило - коли ми вибігли з лісу, вечірнє сонце світило нам просто в очі і сліпило червоним промінням, отже, ми стріляли майже навмання. Добігши до сіножаті, почули наказ: "Припинити наступ!" Совєтів вже не було видно, і вони не відстрілювалися. Хтось сказав: "Карпо" згинув!" На замерзлій землі з розкиненими руками лежав ниць сотенний. Дещо далі хтось лежав і стогнав - підбігши ближче, я його впізнав - був це "Лопух"(I-64), стрілець мого рою. На запитання, де поранений, не відповідав, лише тяжко віддихав і протяжно стогнав - втратив притомність. Команду над сотнею перейняв чотовий першої чоти "Дуда". Наказав позабирати зброю вбитих совєтів(I-65) і приготуватися до походу. Поранених "Лопуха" і ще одного стрільця поклали на віз, а "Карпа" поклали впоперек на коні і рушили на південь.

У Мірчі відділ розділився. Нашій чоті доручено перевезення поранених і останки "Карпа" до Угринова. Після півночі прийшли на хутори під Угриновом. До ранку відпочивали в хатах, а потім вийшли до лісу. В хаті зосталися лише поранені. Вдень помер "Лопух". Його і сотенного поховали на цвинтарі в Угринові. "Жоржа" (Степана Телемона), який згинув під час першої сутички, поховали на кладовищі в Тиховичах.

Другого чи третього дня після смерті "Карпа" командування сотнею перебрав "Яструб" ("Дуб"), а кілька днів пізніше мене перевели з сотні до підпілля. На стоянку у селі Корчунок прийшли увечері. Наш рій розташувався в одній садибі. Ще перед вечерею прийшов до хати зв'язковий сотні і скомандував: "Богдан" до сотенного!" Я сторопів. "Чим провинився?" - промайнула думка. Я по-військовому зголосився у командира, а він ніби докірливо, але усміхаючись сказав: "Ти що, не хочеш служити під моєю командою? Адже я тебе вишколив!" - і відразу додав, - "Переводять тебе до підпілля. Курінний прислав по тебе зв'язкового. Кулемет і пістолет передай ройовому. Зв'язковий заведе тебе до курінного!" Я просив, щоб залишив мені пістолет, адже буде мені потрібний і у підпіллі. - "Там тобі дадуть, а кулеметник мусить мати коротку зброю", - рішуче закінчив розмову "Яструб".

Я повернувся до рою, щоб передати ройовому свою зброю та забрати торбу. Хлопці ще не спали, чекали на мене - їм було цікаво, чого мене кликали. Довідавшись, посумніли. Рій знову зменшувався - перед боєм було нас одинадцять, а тепер без мене буде вісім. "Лопух" помер від тяжкої рани, а "Жорж" загинув у бою". А, по-друге, ми вже зжилися і становили дружний відділ. Мені також було шкода розставатися з друзями, а особливо з Михайлом Совінцем. Ми ж вчилися в одному класі, мешкали на одній квартирі та разом вели підпільну роботу у Семінарії. Прощаючись, ройовий, "Сокіл", ніби з жалем сказав: "Я сподівався, що тебе заберуть з сотні... І "Новину" заберуть..."

Зв'язковий завів мене до Угринова і розквартирував у якогось багатого господаря. Казав, що прийде по мене увечері. Я весь день сидів сам у великій кімнаті, і перший раз відколи пішов до сотні їв три рази, так як вдома. Ввечері цей самий зв'язковий завів мене до курінного "Ягоди", який квартирував в Угринові. Я тоді вперше побачив "Ягоду". В освітленій карбідовою лампою кімнаті сидів за столом молодий пристойний чоловік. Після військового зголошення і привітання "Ягода", ніби жартома, запитав: "І що, прикрилося у війську? Ти ж хіба лише кілька місяців був у сотні?" - "Так, від вересня, але у війську було мені добре, я не просив про звільнення", - виправдовувався я. "Я отримав наказ від проводу, щоб тебе звільнити з сотні і передати окружному проводові", - спокійно інформував "Ягода". Вертайся на свою квартиру. Прийде по тебе зв'язковий з округи." Я виструнчився і попрощався -"Слава Україні!" "Ягода" встав, відповів "Слава Героям!" і на прощання подав мені руку.

До Угринова прийшов по мене мій знайомий - колишній учень другого класу Семінарії, член нашої шкільної організації, Левчук. Виявилося, що він особистий зв'язковий "Святослава". Йшли до Хохлова, але з зупинкою - одну ніч ночували в Павловичах. Там зустріли мою знайому з Грубешова, Марійку Романюк. Ми обоє втішилися з цієї зустрічі. Колись на вечорницях ми "фліртували"(I-66). Я вже тоді підозрював, що вона належить до підпілля, бо знала оцінку мого екзаменаційного реферату. Тепер, так як і я, мала розпочати підпільну працю у терені.

У Хохлові зустрівся зі "Святославом" у хаті шевця, як пізніше довідався, була це одна з його постійних домівок. Привітавшись по-організаційному "Слава Україні" - "Героям Слава", "Святослав" сказав: "Я недавно довідався про смерть твого батька. Прийми моє щире співчуття!" Дякуючи, я трохи зворушився, а він далі продовжував: "Як ти почуваєшся? Як живе твоя сім'я?" Вислухавши розповідь про відвідини сім'ї і візит до "господарчого" у Монятичах, наказав: "А тепер оповідай, але детально, про бій сотні "Карпа".

Я розповів про те, що сам бачив і чув від "Новини". Мій звіт він підсумував коротко: "Непотрібні жертви!" - і відразу змінив тему. - "У серпні я обіцяв тобі і "Новині", що після військового вишколу перенесу вас до організаційної праці у терені. Курінний не згодився віддати відразу двох, але незабаром і "Новину" заберу. Ти поки що будеш зв'язковим в окружному зв'язку. Твоїм шефом буде "Олег"(I-67).

Ще того самого дня я познайомився з "Олегом". Був це високий, атлетичної будови, дещо старший від мене шатен. Повільна мова і ощадні рухи засвідчували про його флегматичну зрівноважену вдачу. Зразу після привітання заявив, що все про мене знає, і відразу почав звертатися до мене на "ти". "Виглядаєш як червоноармієць (я тоді носив совєтську шинель та "папаху"). Треба буде вбрати тебе по-цивільному... Зброї не маєш? Дам тобі "фінку"(I-68), але за кілька днів. До твоїх обов'язків належатиме перенесення кореспонденції та супровід підпільників. Про те, коли і куди йти, буде тебе повідомляти пунктова "Світлана", з якою ще сьогодні зустрінешся".

Виявилося, що "Світлана" - це моя колишня однокласниця, Марійка Кухарук. Прийшла з якоюсь дівчиною. Я втішився з цієї зустрічі і радісно її привітав: "І ти у підпіллі? Яка приємна несподіванка!" Але вона навіть не усміхнулася і офіційно запитала: "Ваше псевдо "Богдан"?" - і, показуючи на дівчину, сказала: "Подруга заведе вас на вашу квартиру". Я дуже здивувався і запитав, чому звертається до мене на "ви"? "То ви не знаєте, що у підпіллі лише так можна звертатися до іншого підпільника!" - скартала мене поважно. - "Офіційно ми не знаємося. Я для вас "Світлана", а ви для мене - "Богдан", сухо закінчила наше привітання. І так ми "не зналися" аж до кінця нашої підпільної співпраці.

Домівку визначили мені у літнього подружжя. Їх помешкання складалося лише з однієї кімнати, у якій була й кухня. У цій кімнаті ще стояв ткацький верстат, отже, було дуже тісно. Господиня не таїла свого незадоволення з "квартиранта", і я навіть їй не дивувався. Святвечір був скромний і сумний. Зараз після вечері лягли спати.

Вже у перший день свят вислали мене у зв'язковий курс. Ввечері викликала мене на подвір'я "Світлана". Стояв там якийсь підпільник з автоматом. "Познайомтеся", - сказала. "Це новий зв'язковий "Богдан", а це - "Євген", досвідчений зв'язковий. Він знає маршрут. Відтепер будете ходити разом. Сьогодні підете до Павлович (село віддалене на 8 кілометірв).

Привітавшись, ми приглядалися один до одного, але у темряві рис обличчя докладно не бачили. "Євген" був вищий від мене. Мав на собі куртку з хутряним ковніром та зимову шапку, кубанку. "Світлана" дала йому кореспонденцію, яку він поклав у торбу перевішену через плече, і, побажавши щасливої дороги, відійшла. Я попередив "Євгена", що не маю зброї. "Я також спочатку ходив не озброєний; дадуть і тобі автомата", - відповів він.

Був кільканадцятиградусний мороз. Снігу на дорозі майже не було, лише поля були трохи притрушені. Видимість була добра - людську постать можна було зауважити здалеку. Наші чоботи голосно стукали по замерзлій землі, отже, можна було нас почути здалеку. "Євген" повчав мене, як поводитися під час маршу уночі: "У таку зимову погоду, особливо на рівнині, треба прилягти і довкола розглянутися, з такої позиції набагато дальше видно. А коли земля замерзла і нема снігу, треба затриматися і добре прислухатися. Говорити треба тихо; не можна також йти близько один до одного - на випадок засідки хоч хтось може врятуватися".

Йшли польовими дорогами, а часом навіть навпростець через поля. Проходячи біля якогось села, почули співи колядників. Певно співали під вікнами хат, бо було добре чути. Ми затримались, щоб послухати. Хвилюче відлуння співу і далеке миготіння світла у вікнах хат викликало у мене радісне, але одночасно і тужливе відчуття. Різдво було найулюбленішим моїм святом, а колядки і сяйво з вікон сільських хат нагадувало дитинство, рідне село та осиротілу мою сім'ю.

До Павлович прийшли коло півночі. "Євген" застукав у вікно хати неподалік цвинтаря. Вийшла закутана у велику хустку дівчина - пунктова. Взяла пошту і хотіла повертатися до хати, але "Євген" затримав її: "Це новий зв'язковий, "Богдан". Познайомтесь, бо може другий раз прийде сам; та він і квартири не має". "Хай переночує з вами. Я прийду завтра, тоді познайомимося і визначу домівку", - сказала одним подихом і скоренько зачинила двері. До домівки "Євгена" треба було пройти майже через усе село. Двері відчинив господар. "Христос Рождається", - привітався Євген і відразу поінформував: "Сьогодні будемо ночувати удвох. Це мій напарник". Господар мовчки завів нас до кухні, засвітив лампу і, прикрутивши гніт, тихо сказав: "Жінка спить, не буду її будити, сам вам подам вечерю", і, поклавши на столі біле святочне печиво і поставивши глечик з молоком, пішов у горницю стелити для нас постіль.

Ми спали мов вбиті - навіть не чули, коли встали господарі. Збудила нас господиня після опорядження господарства та приготування сніданку. Стіл заставила по-святочному, як для гостей. Було там, як кажуть, варене, печене та смажене. Я не їв таких ласощів відколи покинув родину. Господар ще й горілкою нас почастував - ми ніби відмовлялися, але остаточно випили по чарці.

Господарі були ще молоді - десь по тридцять років. Мали одного десятилітнього сина. З їх ставлення до нас виникало, що вони дуже гостинні. Обоє були веселої вдачі, особливо господиня любила жартувати. Та й, певно, належали до найзаможніших господарів у Павловичах - про це засвідчувала їх гарна хата, велика клуня з прибудівкою та окремий інвентарський будинок.

Після сніданку прийшла "пунктова". Познайомившись зі мною, задумалася, але голосно, щоб чула господиня, де мене влаштувати на нічліг. Господиня певно зрозуміла її і з усмішкою заявила: "Адже, можуть обидва у нас квартирувати - місця в хаті вистачить". Пунктова втішилася і запросила нас обох на обід.

До Хохлова повернулися на третій день свят десь коло півночі. Я не хотів йти на свою "несимпатичну" домівку і впросився на нічліг до "Євгенового" господаря, Юринця. Був це, певно, найбагатший господар у Хохлові і мав найновішу і найбільшу хату. На другий день станичний офіційно влаштував мене на цій квартирі. Отже, відтепер ми з "Євгеном" мали спільні домівки і у Хохлові, і у Павловичах.

Сім'я Юринця була невелика - він, десь сорокалітній вдовець, та його діти: шістнадцятилітня дочка і десятилітній син. Була це найкраща наша домівка - просторі приміщення, спання на ліжку та ще й під периною. Часом вечорами приходила молодь на вечорниці, а ми, хоч і не брали участі у забавах, з приємністю приглядалися до їх веселощів.

Після свят "Олег" дав мені "фінку" та нову цивільну зимову одіж - червоний кожушок та таку саму як у Євгена шапку-кубанку. Окрім того дав нам обом білі плащі-фартухи з каптурами для маскування у зимову сніжну пору. Пригодилися нам вони вже під час чергового курсу. Ще у свята нападало трохи снігу, але нашою трасою можна було пройти. Щоправда, снігу було багато, але пухкого, отже, не сповільнював ходу. Перед переходом через шосе ми мали нагоду випробувати білі фартухи. Здалека почули людські голоси. Прилягши, побачили дві постаті, які йшли у нашому напрямі. Ми, очевидно, здогадувалися, що це підпільники, отже могли, залягши, затримати їх і запитати пароль. Але вирішили не робити гомону - відійшли кільканадцять метрів від дороги і лягли на снігу. Коли вони підійшли ближче, ми докладно бачили їх силуети і зброю на плечах та чули виразно їх розмову. Пройшли не помітивши нас. Отже, фартухи пригодилися.

У порівнянні з партизанським буттям служба у зв'язку видавалася мені монотонною, особливо у перші кілька тижнів. Два-три курси на тиждень, для мене, юнака, були просто прогулянкою. Приходив на домівку вночі, спав до сніданку, а потім бездіяльно сидів у хаті аж до вечора. Часом, як виникала така потреба, допомагав господарям нарізати січки або нарубати дров. Ще тоді майже уся південна Грубешівщина, особливо села, віддалені від головних доріг, були безпечні - не заходили туди ані польська міліція, ані енкаведисти. Ми, теренові підпільники, почуваючись безпечно, часом порушували правила конспірації. У вільні вечори, а часом навіть удень, зустрічалися. Гуторили, а бувало, що й в шашки грали. У центрі Хохлова жили дві споріднені польсько-українські сім'ї - Яблонські. В обох господарствах квартирували підпільники. Одна з тих господинь, вже літня жінка, була привітна і весела, і ми часами заходили туди просто на гутірки. У другій сім'ї син вдови, знав перукарське діло, і ми приходили до нього стригтися, а при нагоді і трохи розважитися.

Десь від початку лютого, крім зв'язкових курсів, ми з "Євгеном" виконували вартівничу службу. Окружний провід організував ідеологічні вишколи для членів ОУН, які відбувалися у різних селах в зимові вечори. Ми по черзі стояли на варті перед хатою і по черзі слухали лекторів. Перед однією такою лекцією окружний провідник "Жен", звертаючись до нас, сказав: "Ви, юнаки, уважно слухайте - адже колись ви будете керувати підпіллям, отже, пригодяться вам ці відомості".

На тих вишколах бувало по кілька слухачів. Ведучим завжди був "Жен", але часом читали лекції незнайомі мені доповідачі. На кожній такій "зустрічі", окрім лекції з ідеології, обговорювали тогочасну політичну і воєнну ситуацію в Європі та прогнозували майбутнє. "Німеччина війну вже програла. Між Совєтами і Заходом може вибухнути війна. Ми мусимо приготуватися до остаточної війни з Москвою за незалежну Українську Державу!" - ці слова утверджували нас у вірі, що напевно виборемо волю для України.

У Павловичах взимку не вели вишколів, але навесні "Жен" організував робочі "зустрічі" у недалекому лісі. Ми тоді з "Євгеном" вартували від світанку аж до вечора - стояли в кущах та ходили з автоматами навколо галявин, на яких відбувалися зібрання.

Перед Водохрещами "пунктова" з Павлович вислала нас з поштою до Жабча і наказала чекати там на відповідь. Правдоподібно квартирував там хтось з проводу. Чекали три дні. Квартирували у якогось молодого подружжя. Там і святкували Водохрещі. На другий день свят я довідався, що у селі квартирує боївка СБ. Я вирішив зустрітися з бувшим моїм підлеглим, районовим есбістом, "Боровиком". Знайшов його. Щиро привіталися і почали згадувати колишню свою діяльність. Мене, між іншим, цікавила доля його сім'ї, а особливо його двоюрідної сестри, Ніни Антонюк, з якою я трохи романсував. Виявилося, що вона та його сестра Марійка працюють у підпіллі, але на своєму терені. Коли ми так гуторили, через нашу кімнату кілька разів проходив туди і назад гурт дівчат-підлітків. Виразно було видно, що хочуть звернути на себе увагу - хихочучи, кокетливо дивилися на нас. Але не вдалося їм спровокувати нас до розмови - нам тоді були байдужі їх залицяння. Щойно ввечері виявилося, чому дівчата хотіли звернути на себе нашу увагу. Отже, серед них була одна дівчина, яка знала мене - вчилася в семінарії, але в наймолодшому класі. Я напевно колись бачив її, але тепер серед гурту дівчат не впізнав. Ось так випадково мене розконспірували.

На початку лютого станичний Хохлова переселив нас, мене і "Євгена", на інші окремі квартири. Мій господар називався Люшня. Була це "світова" людина - кілька років працював у господаря у Франції. На зароблені гроші докупив трохи землі та побудував нову хату. Сім'я складалася з чотирьох осіб: дружини, восьмилітнього сина та тещі. Хата щоправда була велика - дві кімнати і кухня, але взимку вся сім'я тіснилася у одній, меншій кімнаті - заощаджували на опаленні. Мені для спання приділили окруму лежанку.

Вже з цієї нової квартири "Олег" вислав нас у іншу, далеку трасу. Треба було доставити кореспонденцію до Козодав, віддалених від Хохлова коло сорока кілометрів. Мешкав там мій колишній "господарчий", який тепер підлягав безпосередньо "Святославові". З огляду на віддаль, "Олег" дозволив нам поїхати верхи на конях. Дав нам два військові сідла, а коні ми взяли в своїх господарів. З огляду на далеку і небезпечну дорогу терміну повернення не визначили. За одну ніч доїхали до Павлович. Там переднювали і увечері вирушили у дальшу дорогу. Провідником цього маршруту був, напевно, я - адже майже уся дорога з Павлович до Козодоїв проходила через мій колишній район. Їхали польовими та лісовими доріжками. У лісі перед Вількою Потуржинського почули здалека стукіт воза та голосні розмови. Ми з'їхали з дороги і сховалися за смереками. В темряві зауважили двокінний віз, на якому сиділо кілька осіб. Були це напевно наші, підпільники. Ми почулися безпечніше - адже їхали нашою дорогою з протилежного боку, отже, нашу трасу вже "протерли". За Вількою їхали звичайною дорогою через Малків і Шиховичі аж до Тихобужа. Ще у Хохлові я запланував, що затримаємося тут, у колишній моїй районовій резиденції. Мене тут майже усі знали, отже, переднюємо, а ввечері підемо пішки до Козодов, віддалених від Тихобужа коло шести кілометрів.

В'їхали на подвір'я господарства Біднюків, отже, колишньої моєї домівки. Вийшов Антонюк, батько моєї симпатії Ніни. Впізнавши мене, запросив нас до хати. Збудилася уся сім'я. Я у темряві розглядався за Ніною. Антонюк здогадався, що я поглядом шукаю її і сказав: "Ніну арештували енкаведисти ще у січні, правдоподібно завезли її до Володимира Волинського. Разом з нею заарештували ще двох дівчат з Тихобужа".

Я ще не встиг усвідомити трагедію Ніни, як сестра "Боровика", Марійка, жалісно звернулася до мене: "Брат загинув... Тиждень тому тут, у Тихобужі, у сутичці з енкаведистами був поранений і застрелився, щоб не піддатися. Поховали його у Шиховичах. Разом з ним згинув і "Міша"(I-69).

Ці трагічні вісті зовсім мене приголомшили - адже недавно я розмовляв з "Боровиком" у Жабчі... Я ж через нього передав привіт усій його родині; тут замість радісної зустрічі, скорбота! Після такого сумного привітання, усі замовкли. Щойно після хвилі Антонюк перервав мовчанку: "Марійко, приготуй щось їсти, вони певно голодні".

Але ми їсти не хотіли. Я натомість сказав, що хочемо у них переднювати. Антонюк пояснив, що тут вдень може бути небезпечно: "Хата стоїть при самій дорозі. Туди часом йдуть совєти і вступають до нас". Запропонував нам заквартирувати у сусіда, садиба якого була розташована віддалік дороги, а до того над яром біля річки. З нами пішла Марійка. Господарі знали мене і охоче прийняли нас. Сідла сховали в клуні, а коней господар вивів над річку у глибокий, зарослий кущами і деревами яр. "У зимову пору туди ніхто не заходить, а з дороги нічого не видно", - пояснив господар, - "а щоб коні не іржали, занесу їм сіна на цілий день".

Коли Марійка готувалася до відходу, мені нараз прийшла добра думка:
"Адже вона може безпечно занести пересилку до Козодав і принести відповідь!" Марійка охоче згодилася. Я передав її пошту і наказав добре сховати в одязі. Цього господарчого вона знала особисто - він колись кілька разів приходив до мене у їх хату. Переказав також, щоб наказала братові й усій сім'ї, щоб спостерігали, що діється в селі, і на випадок небезпеки, хай нас повідомлять. Ми мали де сховатися - у яру над річкою. Там можна було навіть залягти і відстрілюватися. Але день пройшов спокійно. Ми добре виспались і відпочили. Після обіду Марійка повернулася з відповіддю.

Того вечора я вдруге прощався з сім'ями Біднюків і Антонюків, але перше прощання у 1944 році, коли я відходив до сотні, було звичайне, навіть веселе, а тепер скорботне. Я передчував, що більше з ними не зустрінуся. Шкода мені було Ніни, яка вже тоді сиділа у совєтській тюрмі, та сиріт Біднюків: чотирнадцятилітнього Євгена та сімнадцятилітньої Марійки. Крім того, що були сиротами, мусили опікуватися своєю паралізованою бабусею.

Поверталися тою самою дорогою - через спалені дощенту села Шиховичі і Малків. У Малкові ми знову наткнулися на необережних підпільників - здалека почули розмову, навіть поодинокі українські слова. Ми з'їхали з дороги і сховалися за піччю з високим димарем, яка стирчала на згарищі. Вони все-таки нас зауважили і підійшли на віддаль автоматного пострілу. Ми, звісно, мусили їх затримати, питаючи:

- "Хто йде? Кличка!"

- "Свої! - і сказали актуальну кличку.

Було їх четверо, троє мужчин і одна жінка. Ми їх скартали за голосну розмову та непотрібне наближення до нас, адже, якщо б ми були ворогами, постріляли б їх, як качок.

Ми вже не вступали до Павлович, а поїхали просто до Хохлова. Приїхали удосвіта. Мій господар, допомагаючи мені зняти сідло з коня, жахнувся: "О Боже! Шкура на хребті стерта аж до крові! Певно, попруга була вільна!" Я навіть не оправдовувався, адже вина моя була очевидна.

У 1945 році весна прийшла дещо раніше. Вже на початку березня зник сніг. На нашій зв'язковій трасі місцями утворилися калюжі, а на луках розливи. Десь у той час ми з "Євгеном" проводили якусь дівчину-підпільницю. Обминаючи Ощів, ми мусили перейти через частково залиті водою луки. Більші розливи ми обминали, а через менші перескакували. Через одну більшу калюжу дівчина боялася перескакувати. "Євген" віддав мені свій автомат і, взявши дівчину на руки, поніс через воду. На середині калюжі спіткнувся і обоє хляпнули у воду. Щоправда калюжа була мілка і не весь одяг замочився, але треба було поспішати, щоб скоріше змінити одяг і не простудитися.

Коли вже підсохли дороги, совєтські пограничники та енкаведисти почали заходити навіть у віддалені від границі села. Часом під приводом шукання партизанів, особливо пограничники, запасалися в українських селах харчами. Одного разу і я пережив у Хохлові наїзд совєтів. В неділю, десь по сніданні, ми почули гуркіт, який лунав з вулиці. Ми з господарем вбігли до кімнати, вікна якої виходили на дорогу, і сторопіли - вулицею проїжджали військові вантажні автомашини з солдатами на кузовах. Нараз одна затрималася навпроти нашої хати. Я вхопив кожушок та автомат і побіг на другу сторону хати до кухні, а звідти через вікно вискочив на подвіря. Вбіг до повітки, якої не було видно з дороги. Задумався, як дістатися до віддаленої за двадцять метрів клуні. Автомат сховав під кожушок, а в руку взяв якийсь кошик і поволеньки пішов у напрямі стодоли. Совєти напевно мене бачили, але не реагували. Через задні ворота виглянув на загуменки - ніде не зауважив застави. Вирішив чекати. Через щілину у воротях спостерігав, що діється на вулиці. Нараз солдат, який стояв біля автомашини, сів до кабіни, і авто рушило. За ним проїхало ще кілька. Коли вже цілком втих гуркіт автомашин, я пішов до хати. "А щоб ви зробили, якби вас помітили?" - запитав господар.
"Відстрілювався б", - заспокійливо відповів я йому.

Виявилося, що через Хохлів переїхало десь десять автомашин, але лише з кількох вийшли і зайшли до деяких хат совєти. Питали, чи є "бандєровцы", але не шукали в господарчих будинках, а лише в коморах і кухнях. У тих хатах забрали потрохи муки, крупи та сала.

Дещо пізніше до Хохлова приїхала вдень група польських міліціонерів. Ми тоді з "Євгеном" були у одного молодого господаря, який запросив нас на обід і бесіду. Хтось нас повідомив про їх приїзд. Ми не мали при собі зброї, і сховалися в стодолі, але як пізніше виявилося, можна було і не ховатися. Вони вступили лише до одної хати на краю села і були там буквально кілька хвилин, - попросили напитися води і відразу від'їхали. Ми підозрювали, що вони приїхали просто на розвідку, а наступного разу можуть ходити по хатах.

Ми з "Євгеном" вирішили убезпечитись і приготувати криївку. Погодили з одним господарем у центрі села, що у його повітці викопаємо схов. Копали лише ночами і у цілковитій конспірації. Землю виносили на подвір'я біля хліва і після закінчення роботи прикривали її гноєм. Поки копали вертикальну яму, робота просто кипіла, але коли почали довбати тунель страшенно мучилися: довбання у твердій, як скеля землі у незручній позі та брак повітря витискав з нас сьомі поти. Але ми не закінчили будувати цю криївку...

Як я вже згадував, навесні посилилися наїзди та облави совєтів, особливо на прикордонні села. Нам, зв'язковим, прибуло роботи. Тепер майже щоночі висилали нас з поштою по маршруту Хохлів-Павловичі. Десь на зламі березня і квітня вислали мене до Павлович, але з іншим напарником, "Певним". Йшла з нами підпільниця "Женя" (Євгенія Антонюк). Весняна ніч була тепла. З поля повівав легенький вітерець, який ніс вологу прохолоду та запах свіжої ріллі. Небом швидко просувалися хмари: то такі темні, що й дороги не було видно, то знову ясні, через які пробивалася блакить неба, прояснюючи весняну темноту. Наша попутниця виявилася балакучою, увесь час оповідала про свої і почуті веселі пригоди. Я щораз мусив її пригадувати, щоб тихше говорила. Переривала оповідання лише під час перетинання дороги або при наближенні до садиб. Слухаючи оповіді, ми і не помітили, коли підійшли до Павлович. Затрималися перед цвинтарем. Ще у Хохлові пунктова нас перестерегла, що у тих околицях діють совєти, отже, могли бути і у Павловичах. Ми вирішили провести розвідку. Мій новий напарник не знав Павлович і це завдання випало мені.

Наслухуючи та сильно напружуючи зір, я обережно наближався до крайньої хати, адже якщо тут ночують совєти, то напевно виставили сторожу. Підійшов до вікна від подвір'я. Довго стукав, поки виглянув господар. Впізнавши чи здогадавшись, що я "партизан", впустив мене до хати. На моє питання, чи є у селі совєти, тривожним голосом поінформував: "Були вчора вдень! Порозвішували афіші, на яких було написано, що тих "бандеровцов", які самі здадуться совєтам, не будуть карати. Вони квартирують у сусідньому селі Ниновичах. Завтра напевно прийдуть до Павлович!" Вислухавши господаря, я вирішив піти ще до "пунктової". Вона повторила те, що говорив господар, і додала: "Мені наказали, щоб усіх підпільників направляти до села Корчунок. Там стоїть якась сотня, яка на випадок облави буде їх боронити".

Почуте я переказав своїм попутникам. Після наради вирішили зостатися у Павловичах. По-перше тому, що була вже пізня пора і ми не встигли б до ранку зайти на збірний пункт, а по-друге, думали, що совєти не прийдуть, адже вивісивши оголошення будуть переконані, що усі підпільники підуть з села.

Я вирішив не йти на свою квартиру, а переночувати у цього господаря на краю села. Клуня, у якій ми вирішили ночувати, була віддалена від дороги десь на тридцять метрів. З одного боку подвір'я, причілком до вулиці, стояли хліви, а з другого росли фруктові поодинокі дерева, а між ними стояли вулики. З клуні було видно все подвір'я, ворота та вхід до хати. Ми з "Певним" пішли спати до клуні, а наша подруга - до сусідньої хати.

Удосвіта прибіг сполоханий господар, і розпачливо вигукував:

- Хлопці, втікайте! У селі є совєти!

За ним вбігла і "Женя" (Євгенія Антонюк).

- Що робити?! - тривожно питала. Я їй порадив:

- Віддай мені пістолет та йди до хати і вдавай дочку господарів.

Послухала. Віддала пістолет і побігла до хати. Ми, натомість, постановили втікати, але через щілини у задніх воротях зауважили неподалік стодоли двох совєтів, які стояли боком до нас з розставленим кулеметом. Отже, втікати запізно. Господар розпачливо просив: "Хлопці, лише не стріляйте з клуні, бо спалять усе господарство!" - і побіг до хати.

Ми нашвидку склали план: якщо совєти будуть йти у напрямі нашої клуні, то один з нас відчинить задні ворота, а другий пустить чергу з автомата по кулеметниках; якщо вони впадуть, я забираю їх кулемет, і втікаємо у напрямі цвинтаря, а у разі потреби будемо відстрілюватися. Ми весь час стояли біля передніх воріт, а лише часами дивилися, чи ще стоять вартові. Час нам тягнувся помалу - здавалося, що стоїмо тут вічність. У селі панувала тиша. На вулиці, на яку ми весь час дивились, не з'явилася ані одна жива душа. Навіть наші господарі не виходили з хати - хіба лише у вікно дивилися. Нарешті, коли ми вже були виснажені психічно і фізично, у воротях з'явилися совєти. Було їх двоє-троє з гвинтівками та один з автоматом. Цей з автоматом увійшов до хати, і по кількох хвилинах вийшов з господарем. Стояли перед хатою і розмовляли. Нараз старший закликав солдатів, і всі увійшли до хати. Ми значущо глянули один на одного, і одночасно подумали: "Певно не заглянуть до господарчих будинків!" Тепер вже менше хвилювалися, але чекали з нетерпінням на дальші події. Аж врешті вийшли! Господар з голою головою відводив їх до воріт, а коли відійшли ще й помахав їм рукою. Але вартові за стодолою стояли ще певно годину. Щойно тоді, коли їх зняли, господар прибіг до нас і вигукнув: "Вже від'їхали! А знаєте, чому вони не пішли до хлівів і стодоли?" - і не чекаючи на нашу відповідь почав з полегшенням розповідати: "Цей з автоматом увійшов до хати і запитав, чи є хтось чужий, і чи бувають у нас "бандеровцы". Я, звісно, заперечив. Заглянувши до усіх приміщень, вийшов на ґанок, а я за ним. "А там, - показуючи рукою на хліви і стодолу, - нема нікого?" - запитав. Я запевнив його, що немає. Глянувши на пасіку, сказав: У тебе певно є мед?" - "Є! І самогонка є! Ходіть до хати, почастуєтесь!" - я радо запрошував. Він закликав тих двох і сказав: "Ходіть "покушаєм!" Жінка поставила на столі все, що було в хаті: хліб, сало, молоко, і, звісно, мед та самогонку. Впихали в себе, наче тиждень не їли. Сало запивали молоком, а потім хліб мачали у мед і впихали у роти, аж мед стікав їм по бородах... На дорогу дав їм пляшку меду, пляшку самогону та шмат сала. "Отже, врятував вас, та й мене, мед!" - закінчив звітувати господар.

Незабаром прийшла і наша подруга. Похвалилась, що так добре вбралася по-сільському, що навіть совєти не питали, хто вона. І дійсно, виглядала як сільська молодиця: широка спідниця сягала майже до половини литок, весь перед прикривала запаска, а міську зачіску закривала хустка, зав'язана під бороду.

Цього дня сніданок і обід їли одночасно - вже добре пополудні. На десерт і нас господиня почастувала медом. Підвечір знову прийшла до нас "Женя". Намовляла, щоб ми пішли з нею на збірний пункт біля Корчунка. Ми відмовилися, та й її переконували, що тепер найбезпечніше буде власне у Павловичах, адже правдоподібно другий раз облави не буде. Однак не послухала нашої логічної поради і, ніби оправдуючись, сказала: "Там напевно зібралися усі мої подруги, я хочу з ними зустрітися".

Я віддав їй пістолет і попрощався. Пішла до Корчунка з якимсь попутним підпільником. Я натомість з "Певним" пішов на свою давню квартиру. Від господаря довідався, що у нього також були совєти, але докладно не шукали, а лише заглядали до всіх приміщень. Пізніше довідався, що під час облави у Павловичах, крім нашої трійки, було ще двоє підпільників, але нікого не знайшли.

На другий день підвечір хтось приніс до Павлович трагічну вість: у Корчунку, там де був збірний пункт, загинуло багато підпільників.

Щойно на другий день довідався, що загинуло семеро підпільників: три жінки і четверо мужчин, а серед них двоє окружних провідників: господарчий "Святослав" і "Ярополк" – пропагандист. Загинула також і наша передвчорашня попутниця, Євгенія Антонюк, яка не послухала нашої логічної ради, і так вперто поспішила назустріч своїй смерті!

Десь третього дня останки декотрих вбитих привезли до Павлович. В стодолі, у якій ми з "Певним" перебули облаву, їх мили, вбирали і поклали у домовини. Поховали їх на павловецькому цвинтарі.

Про перебіг цієї трагедії ходила лише одна версія. Кільканадцятеро підпільників зібралося у лісі біля села Корчунок. Стояла там тоді вишкільна сотня "Дуба" ("Яструба"). Частина підпільників, три жінки і четверо мужчин, пішли ночувати до найближчої хати, віддаленої від узлісся близько п'ятидесяти метрів. При дорозі перед хатою сотня виставила варту. Удосвіта з напряму Вільки Потуржинської надійшли совєти. Вартівники, відстрілюючись, відступали до лісу. Підпільники, які ночували в хаті, почувши постріли почали вибігати з хати просто під кулі совєтів. Загинули всі. Сотня, яка стояла у глибині лісу, почала підбігати до краю лісу і атакувати совєтів, але вони, відстрілюючись, відступили у напрямку Бугу.

Ми, підпільники, глибоко переживали цю трагічну подію. Жаль нам було наших друзів, та й усвідомили, що й нас може спіткати така сама доля. Я сильно уболівав з приводу смерті "Святослава" - адже він був моїм вихователем; це ж завдяки йому я опинився у рядах борців за волю українського народу.

Причини цієї трагедії коментували усі підпільники. Про те, чому зібралося там стільки підпільників, було дві версії. Одна говорила, що з огляду на посилення активності прикордонників і енкаведистів підпільники спонтанно вирішили перечекати облави під захистом сотні. З другої версії виникало, що окружний провід організував там "зустріч" для жінок – підпільниць.

До обидвох тих версій вже тоді поставали сумнівні запитання:

- якщо це була акція спонтанна, то хто розповсюдив військову таємницю - місце стоянки сотні та місце зборів підпільників цілої округи?

- чому організовано зібрання більшої кількості підпільників в одному місці на терені, на якому совєти тоді інтенсивно діяли?

- чи це випадок, що власне цього дня совєти прийшли до того села, і то просто під хату, у якій ночували підпільники?

Докладної відповіді на ці запитання і дотепер не знаю, але підозріваю, що була це зрада.

Після смерті "Святослава", мене вже не висилали до Хохлова - увесь час квартирував у Павловичах. Мій попередній здогад підтвердився - постійна домівка "Святослава" напевно містилась у Хохлові, а "Жена", та інших членів окружного проводу - в околицях Павлович. Отже, ми з "Євгеном" тримали зв'язок між окремими окружними провідниками. Тепер я сам зостався у Павловичах - "Євгена" кудись перенесли. Мав багато вільного часу - лише часами висилали мене з поштою до сусідніх сіл або казали вартувати біля хат, у яких відбувалися "зустрічі". Коли стало тепліше, провід організував "вишколи" чи наради у лісі - я тоді вартував там увесь день. У вільний час, щоб не нудитися, я допомагав господареві у деяких господарських працях, а часом навіть точив маточини до коліс" (він додатково займався стельмаством).

Ще на початку квітня моя господиня сказала, що у сусіда квартирує підпільниця, яка знає мене - колись впізнала мене через вікно. Я подумав, що це знову якась учениця з Семінарії, і увечері пішов до неї. Цією знайомою виявилася Марійка Романюк ("Зірка"), яку я зустрів на спільному нічлігу ще під кінець грудня 1944 р. Привітались, як старі знайомі. Запросила мене до ванькіра, у якому, як казала, спала і працювала. Показуючи друкарку на столі, жартівливо сказала: "А це моя партизанська зброя; переписую різні листи, а часом хтось приходить подиктувати". Спочатку ми певно обоє були дещо збентежені і розмова якось нам не клеїлася - я майже мовчав, а вона скоро і багато говорила, і тому через необачність призналася, чим займається у підпіллі. Щойно тоді, коли почали згадувати наших спільних знайомих та вечорниці, на яких ми познайомилися, розмова унормувалася. Але ненадовго - коли прозвучало прізвище одного з учасників тих вечорниць, Івана Бориса, охопила нас скорбота. Тут, неподалік Павлович, на полі під Нисмичами він згинув. Під час облави втікав, але досягла його совєтська куля - поранений, застрелив себе. Коментували і корчунецьку трагедію - адже загинув там наш знайомий з Грубешова, окружний провідник, "Святослав". Казала, що і її запрошували до корчунецького лісу, але вона, як і моя попутниця, небіжчиця Є. Антонюк, перебралася у селянське вбрання і перебула облаву: "Але я так боялася, і була така збентежена, що й досі дивуюся, чому совєти не спостерегли, що я чужа у цій хаті", - щиро звірялася. - "У майбутньому буду втікати або десь сховаюся".

Я тоді пригадав собі, що ще колись ми з "Євгеном" хотіл зробити криївку і у Павловичах, але коли нас розлучили, план цей пропав. Тепер пообіцяв "Зірці", що знайду або зроблю криївку і для неї, і для себе.

Вже на другий день, разом з моїм новим напарником "Певним", почали готувати сховище. У мого господаря у одному запіллі клуні лежало багато соломи. Ми висмикали там досить обширне леговище для трьох осіб. Вхід до криївки мав за нами затикати соломою господар. Приготували і запасний вихід на город. Відірвали усі дошки від стіни і прибили їх знову, але так делікатно, що можна було легко та тихо зняти і вийти назовні. Зараз після приготування сховища ми його випробували. Влізли туди усі троє. Почувалися там добре - через щілини між дошками стіни доходило свіже повітря, навіть пробивалося слабеньке світло. "Зірка" втішилася з криївки, та й з того, що мала тепер двох озброєних захисників. Але я не скористався з цієї криївки - до кінця мого перебування у Павловичах, отже, десь до двадцять п'ятого квітня, не було облави.

В останні дні мого перебування у Павловичах надійшла наступна сумна
звістка: загинув мій колишній сотенний командир "Дуб" ("Яструб"), а разом з ним колишній семінарист, зв'язковий небіжчика "Святослава", Левчук. Йшли уночі удвох і наткнулися на якусь засідку. Цей трагічний випадок я згадував разом з "Борсуком", якого несподівано зустрів під сусідньою клунею - він вигрівався на весняному сонці. Виявилося, що він квартирував у сусідньому господарстві. Після поранення осколками гранати "Підкови" ще у листопаді, він лікувався у "партизанській лікарні"(I-70), а тепер, вже вилікований, працював у підпіллі.

Десь у половині останньої декади квітня, мій шеф "Олег", видав мені наказ: "Підеш з "Женом" на Волинь. Будеш його обставою. Вибрав тебе тому, що ти пройшов військовий вишкіл, а до того ти ж кулеметник - замість автомата візьмеш кулемет. Завтра увечері прийде по тебе зв'язковий. Приготуйся".

Приготування було коротке - до невеликого ранця поклав запасну верхню сорочку, рушник, мило, приладдя для гоління, та трохи харчів: хліба та сала. Під вечір пішов попрощатися з "Зіркою". Вона вже знала про наше з "Певним" завдання і ніби жартома жалілася: "Знову буду сама без захисників. Я боятимуся сама ховатися у нашій криївці". Прощалися вдавано весело, бажали собі скорої зустрічі, хоч знали, що це малоправдоподібно. Прощання закінчили повстанською піснею:

Прощайте ви, ріднії села,
І ти, наймиліша, прощай.
Сьогодні до бою від'їжджаю,
А завтра в садочку не чекай...

Допомагали нам співати і господарі, особливо їх шістнадцятилітня дочка, яка мала чудовий дзвінкий голос. Господар, подаючи руку на прощання, другою подав мені жменю листків тютюну-самосію. На моє зауваження, що я не курю, промовив: "Як колись буде тобі голодно, холодно, страшно чи просто журно, скрути цигарку, затягнись, відразу стане легше на душі".

У моїй домівці вже чекав на мене "Певний" з незнайомим зв'язковим.
Попрощавшись зі своїми господарями, я вирушив "на схід" по нові пригоди. Зв'язковий привів нас на збірний пункт у Ниновичах. "Жен" вже чекав на нас - адже ми з "Певним" мали бути його особистою охороною. Крім нього було там ще п'ять чоловік. З-посеред цієї п'ятірки бачив колись лише "Вадима"(I-71) - зустрічав його у "Зірки", він диктував тоді якийсь лист. Пізніше довідався, що серед них є ще один провідник - "Граб(I-72). Решта троє становили охорону "Вадима". Усі, звісно, були озброєні - "Жен" і "Граб" мали лише коротку зброю, якісь пістолети, "Вадим" окрім пістолета мав німецький автомат, а його охоронці дві "пепеши" і одну гвинтівку. Мені, натомість, замість "пепеши" дали "діхтяря", отже, я знову став кулеметником і головним захисником групи.

Вийшли з Нинович у пізній вечір. Зараз за селом ми з "Певним" зорієнтувалися, що не йдемо на схід, до кордону на Бузі, а на південь. "Жен", почувши нашу розмову, пояснив: "Границю перетнемо на Солокії - вона мілкіша від Бугу, а до того в тих околицях менше совєтів".

Йшли польовими та лісовими доріжками, а часом простували собі дорогу через поля та луки. Ніч була погідна і, як на квітень, досить тепла. Вже по кількох кілометрах я так спітнів, що білизна прилипла до тіла, а піт заливав очі. Я вже згадував, що після корчунецької трагедії я не ходив у далекі траси, отже, не мучився і не потів, хоч весь час носив свій червоний кожушок та зимову шапку-кубанку. Спітнівши, я зрозумів, що у таку теплу погоду, а до того у таку далеку дорогу, я невідповідно вбрався.

Добре по півночі затрималися у якомусь селі. "Жен" сказав, що тут переднюємо. Я дуже втішився з цієї зупинки, адже був спітнілий і втомлений. Сподівався також, що тут проміняю свій зимовий одяг на легший. І дійсно вдалося. Господар, у якого я квартирував, за кожушок дав мені куртку з сірого домотканого сукна без підшивки з чорними обшивками на комірі, кишенях і рукавах, а за шапку - легкий кашкет.

Під час вечірнього збору долучилося до нас ще четверо озброєних повстанців. Виявилося, що двоє з-посеред них, це боївкарі, які переводять підпільників через кордон, а двоє - зв'язкові, які поведуть нас по той бік кордону.

До границі було недалеко - йшли може годину. Затрималися кількасот метрів перед Солокією. Наші проводирі, перевіривши місце переходу, повели нас на берег річки. Розібравшись догола, переходили Солонію убрід. Багаж несли в руках над головами. Охоронці "Вадима" два рази переходили через річку: раз переносили свої речі, а другий раз додатковий багаж: один наплічник з друкарською ручною машинкою, а другий з радіоприймачем. Були це "подарунки" холмської округи для Волині. Вода була дуже холодна. Вийшовши з річки, скоренько витиралися і одягалися. Йшли швидко, щоб загрітися. Затрималися кілька кілометрів від кордону у лісі. Зв'язкові пішли до якогось села нав'язати контакт з місцевим підпіллям та залагодити нам переднювання у хатах та харчування. Але до ранку не повернулися.

Провідники вирішили, що все-таки будемо чекати до вечора. Зрештою, іншої можливості не було, прецінь удень не могли вийти з лісу. Відійшли глибше у ліс і виставили далеко висунену сторожу: боялися, що зв'язкові попали у руки совєтів і могли показати місце нашої стоянки. Підкріпившись сухими харчами, чекали до вечора. Зв'язкові не прийшли, загинули, або, попавши у руки енкаведистів, не зрадили нас.

Вирушили до наступного, запасного зв'язкового пункту, про який знали лише зв'язкові, які проводили нас через кордон. Після півночі знову затрималися у лісі, а зв'язкові пішли шукати контакту. Незабаром повернулися і завели нас у село. Станичний розквартирував нас по двоє у господарствах. Під час вечері господар голосно задумувався, де нас помістити. Остаточно спільно вибрали горище над стайнею - було там багато сіна, але щонайважливіше, у фронтоні було віконце, через яке в разі потреби можна було втекти. Спали мов забиті. Пробудилися пізнім ранком від духоти - на горищі стояв туман куряви потерухи, а повітря було таке гаряче, що аж пекло у горлі. Винуватцем цієї задухи виявився бляшаний дах, який нагрівся від весняного сонця. Кашляючи, почали шукати виходу. Знайшли отвір у стелі, але не було драбини, господар кудись її виніс, правдоподібно з огляду на можливу облаву - поки совєти знайшли б драбину, ми могли б втекти. Скакати боялися - було зависоко. Тримаючи за витягнені вгору руки, я спустив свого товариша, а потім він, придержуючи мене за ноги, поміг і мені злізти. Сіли біля відчинених дверей стайні і жадібно вдихали свіже повітря. Решту дня ми провели в стодолі, до якої перейшли після сніданку.

Після вечері усю нашу групу завели до гуральні. "Жен" наказав усім набрати по сто-двісті грамів спирту, відразу пояснюючи: "Це замість йодини на рани. Забороняю пити!"

За селом чекала на нас кільканадцятиособова боївка, яка мала нас проводити до наступного зв'язкового пункту. Йшли усю ніч. Вдень стояли у лісі. Я, зрештою, як і більшість підпільників, наломив смерекових гілок і намостив з них досить вигідне леговище для спання. Нас не виставляли на варту - сторожували лише боївкарі.

Ще попередньої ночі під час маршу я відчував біль у лівому коліні. Вдень біль посилився. Закотивши холошу, побачив легко опухле і зарожевіле коліно. Хтось поставив діагноз: запалення суглобів! Причина хвороби була ясна: холодна вода в Солокії, через яку проходив убрід. Спирт пригодився - потер ним коліно. Біль трохи злагіднів, але коли увечері вирушили у дальшу дорогу, знову посилився. Я не міг швидко йти, і вся група мусила сповільнити марш. Я дуже переживав свою неміч, було мені соромно, що я не міг нормально йти. Щоб полегшити мені дорогу, в мене забрали кулемет, а дали автомат. Марш наступної ночі був дуже обтяжливий, особливо для мене, після дощу доріжки та поля були розм'яклі. І знову затрималися у лісі. Боївка, яка нас проводила, повернулася на свій терен. Тут мала нас перейняти інша, але чомусь не прийшла. Провідники знову вислали двох зв'язкових, щоб нав'язати контакт з місцевою організацією, але вони, так як і попередні, не повернулися до ранку.

Вирушили у дальшу дорогу вже без боївки і без проводиря. Виявилося, що один з охорони "Вадима", "Дацюк",(I-73) знав ці сторони. Знову затрималися у якомусь лісі, а він пішов шукати зв'язку. Вранці приїхав кінним возом разом з місцевим станичним. Привезли харчі та воду. Підпільник не міг залагодити для нас боївки, але пообіцяв допомогти нав'язати контакт з тереновим проводом і від'їхав. Діялося це у Великий Четвер третього травня. Погода того дня була чудова, майже літня. На небі не було видно ані однієї хмаринки, а сонце так припікало, що ми пороздягалися до сорочок. А я ще й закотив холошу та вигрівав коліно.

Під вечір прийшов станичний і сказав провідникам місце і час нав'язання контакту з тереновим проводом та актуальну кличку. Виконання цього завдання доручили "Дацюкові" і мені. Виявилося, що зустріч визначено у рідному селі "Дацюка", Мар'янці. Три дні, а властиво ночі, від третього травня до шостого, хтось опівночі мав чекати на нас біля церкви. Для контакту подали нам гасло: "Сталін", а відзив - "Свиня". Наказали нам повернутися відразу після налагодження зв'язку, але не пізніше, ніж шостого травня. Щоночі хтось мав там чекати на нас. Перед відходом "Жен" сказав мені: "Я знаю, що у тебе болить коліно, але вже не маю кого вислати; йдіть поволі і обережно, якщо не встигнете сьогодні перед північчю, то підете на зустріч завтра".

Як тільки смерклося, вийшли з лісу. Йшли через поля та луки, а часами виходили на польові доріжки. До села "Дацюка" було десь коло п'ятнадцяти кілометрів, отже, можна було ще сьогодні встигнути на зустріч. Але вже після кількох кілометрів відізвався біль у моєму коліні, і ми мусили сповільнити хід, а до того небо захмарилося, і треба було йти навмання. Незабаром почав накрапати дощик, який згодом перейшов у зливу. Щоправда, падав недовго, але промочив нас до тіла. "Дацюк" кілька разів затримувався, щоб зорієнтуватися, чи добре йдемо, аж врешті признався, що певно заблудив. Треба було знайти якусь садибу, щоб довідатися, де ми знаходимося. Зауважили далеке одиноке світло. Підійшли. Був це самотній хутір. Через освітлене вікно побачили жінку, яка поралася в кухні. "Дацюк" застукав у шибку. Жінка підійшла до вікна і, показуючи рукою на двері, щось сказала. Ми, ясна річ, зрозуміли, що двері відчинені і можемо ввійти. "Дацюк" увійшов, щоб запитатися яке це село, а я зостався на подвір'ї. Після кількох хвилин закликав і мене до хати. Жінка почастувала нас печеними пирогами, які, певно, приготувала вже на свята. Довідавшись про назву села та підживившись, вирушили у дальшу дорогу. "Дацюк" вирахував, що через це збочення з дороги, ми пройшли намарно коло восьми кілометрів, отже, сьогодні вже напевно не встигнемо на зустріч.

До його садиби дійшли добре після півночі. Попри ніч певно відразу впізнали, хто стукає у вікно, бо зараз відчинили двері. Дві жінки, мати і сестра, накинулися на нього і, плачучи, почали цілувати. Зорієнтувавшись, що він увесь мокрий, дали йому суху білизну та вбрання. Для мене знайшли лише суху білизну. Поставивши на столі їжу, почали розпитувати про його долю. Виявилося, що його ще влітку 1944 року мобілізували до Червоної Армії, але він дезертирував до УПА. Мати казала, що про його дезертирство довідалася від енкаведистів, які часто приходили перевіряти, чи не вернувся додому.

Наближався світанок, треба було шукати криївку на день. Перелічили усіх по черзі своїх сусідів, але, щоб нікого не наражати на небезпеку, вирішили, що переднюємо у скирті соломи, яка стояла на полі неподалік їх господарства. Взявши трохи їжі, ми пішли її шукати. Виявилося, що це не скирта, а трохи більша копиця, заввишки в середній ріст людини. Ми переглянулися, і одночасно подумали: "Як у такій купці соломи пролежати непорушно увесь день?! А як у разі потреби боронитися? - вже вголос застановлялися, - адже навіть не зауважимо, коли підійде ворог, та й зброї не знайдемо!" Але на пошук іншої криївки не було часу - вже світало. Тепер все залежало виключно від нашого щастя. Влізли на копицю, вигрібли леговища, роззулися, поклали зброю біля себе і, прикрившись соломою, відразу позасинали.


Розділ II

Збудив мене вереск: "Есть там кто?! Выходи! Буду стрелять!" Спросоння я не відразу зорієнтувався, що діється, але коли почув голос Дацюка: "Виходжу!", зрозумів, що сталося, але навіть не ворухнувся. Хтось тим самим писклявим голосом вигукував: "Скорее! Скорее! Руки вверх! Имеешь оружие?! Ты местный? Имеешь документи? Как зовешся? Где твои сапоги?" Дацюк відповідав так тихо й уривчасто, що я не зрозумів ані однієї відповіді. Нараз знову заверещав той самий голос: "Стреляйте! Давай пулемет! Быстрее!" - заторохкотів автомат, а потім кулемет.

"Упал! Хватит! Петька, йди проверь мертвый ли он?" Все це тривало може хвилину, може дві, а я далі лежав непорушно. Нараз знову почув той самий писклявий голос: "Есть еще кто в соломе? Вылезай! Буду стрелять". Я відізвався і босий та без куртки зліз з копиці.

"Смотри, он тоже босяком. Хочет бежать, свяжите ему руки", - командував невисокий рябий вбраний по-цивільному чоловічок. Навколо мене стояло, може, десять озброєних цивільних мужчин - я відразу здогадався, що це так звані "стрибки"(II-1). Пізніше виявилося, що цей цивільний росіянин, це бувший полонений, а відтак, совєтський партизан.

Деякі з-поміж них були вбрані в якісь лахмани та ділові чоботи, а у одного гвинтівка була завішена на мотузку. Єдиний поміж ними у військовому мундирі, напевно командир, почав задавати запитання: "Ты местный? Знаешь своего друга? Есть еще кто в стоге?" Спочатку я не міг видобути з себе ані одного слова і лише заперечно крутив головою, а коли відізвався, не впізнав свого голосу. Я весь час мимоволі дивився на поле, де лежав ниць, розкинувши руки, мій товариш, і це певно викликало у мене нервовий струс. Нараз промайнула думка - втікати! Але розглянувшись, я переконався, що це неможливе - "стрибки", навчені прикладом втечі Дацюка, щільно обступили мене, а до того я ж мав зв'язані руки. "Стрибки" розкидали копицю, шукаючи наших речей. Знайшовши зброю, відразу її випробували. Гвинтівка Дацюка стріляла нормально, а мій автомат затявся, і щойно після кількох спроб почав стріляти. Рябий кацап обшукав наші куртки та торби. У кишенях моєї куртки знайшов підпільну літературу, хімічний олівець, тонкий "грипсовий" папір, сургуч та ножик, а в торбі - запасну сорочку, прибори для гоління, трохи сухих харчів та пляшку з рештою спирту. Найбільше тішився спиртом та хімічним олівцем - слинив і писав по долоні. Інші наші речі: чоботи, куртки та кашкети - роздав "стрибкам". Мій чорний суконний піджак також якомусь сподобався: розв'язав мені руки і наказав зняти. Скидаючи маринарку, я був певний, що мене хочуть вбити, адже рябий, почувши що я з Польщі, почав переконувати командира: "Ведь он не местный, ничего не знает, он нам не нужен, нада ero "расходовать!" І навіть хотів витягнути пістолет, але командир стримав його рукою і наказав: "Не надо!" Рябий просвердлив мене своїм диким поглядом і погрозив: "И так убью бандеру!"

Командир наказав дати мені чоботи та вбрання. Дали, але не моє. Замість мого піджака дали білий з сільського полотна, а на голову засмальцовану кепку. Замість моїх добрих шкіряних чобіт дали один німецький з короткою халявою і до того дірявий, а другий - кирзовий з довгою халявою аж до коліна. Як тільки я вбрався, знову зв'язали мені руки і повели до сільського голови. До його хати було не більше двохсот метрів, отже, мусів бачити, що діялося біля копиці. Певно побачив, що йдемо до нього, бо вийшов перед ворота і, вітаючи "дорогих" гостей, штучно усміхався. Був це середнього зросту, ще не старий, але з великою русявою бородою чоловік. "Командир", привітавшись, показав на мене і запитав його, чи знає мене. Голова заперечив. "Йди посмотреть на убитого, наверно знаешь eгo, говорил, что он здешний", - наказав голові. Голова пішов з одним "стрибком" на поле, а решта компанії увійшла до хати. Мене поставили в кутку кімнати, а самі порозсідалися на лавках навколо стола. Господиня певно не перший раз їх гостила, бо відразу почала ставити на стіл їжу. "Гості", не чекаючи на господаря почали пригощатися. Незабаром прийшов голова. Підтвердив, що вбитий - мешканець його села. Сказав ім'я та прізвище і присів до столу.

- "Хозяин! А водки у тебя нет?!" - ніби жартома, але голосно, запитав "Рябий". Голова мовчки встав і приніс пляшку, певно з самогонкою. Випивши, бойовики почали ще з більшим запалом впихати в роти усе, що було на столі. Дивлячись на їх пожадливість, здавалося, що вони щонайменше сьогодні нічого не їли. Правдоподібно, висилаючи у поле, не давали їм їсти, а казали харчуватися у селян. Наївшись, командир наказав голові приготувати підводу до Торчина, вийняв з планшета папір і, записавши мої дані, звелів усім вийти з хати. "Буду писать рапорт", - заявив, ніби виправдовуючись.

Незабаром під'їхала підвода. Фірманив худенький дідусь, але без бороди і вусів. Підсадили мене на віз і наказали сісти на середині воза просто на дошці. З огляду на зв'язані ззаду руки я не міг сидіти і приліг боком вздовж воза. Двоє стрибків примостилися на задньому сидінні, а "командир", сівши біля фірмана, наказав решті "стрибків" під командою "Рябого" йти навпростець через поля на край села і там чекати. Але вийшло навпаки - ми на них чекали. Виявилося, що вони вступили до хати вбитого Дацюка. "Рябий" рапортував: "Труп уже принесли домой. Молодая куда-то убежала, а старая плачет! Мы там немного угостились и вам принесли!" і поставив кошик біля командира. З їх розмови виникало, що було там святочне біле печиво, сир, яйця. Отже, "законно" пограбував матір, ридаючу над загиблим повстанцем!

По дорозі до Торчина ще кілька разів затримувалися біля садиб і нишпорили в будинках, шукаючи "бандеровцев". Десь пополудні приїхали до Торчина. Завели мене до якогось бараку. Посередині кімнати стояв довгий стіл, збитий з сирих дошок, а по боках лавки, на яких відразу порозсідалися "стрибки". Не було лише "командира" і "Рябого". Усі розмовляли по-українськи, але виявилося, що був посеред них і поляк. Один зі "стрибків", показуючи на мене, звернувся до нього: "Вацик, він каже, що прийшов з Польщі, поговори з ним по-польськи",- але Вацик навіть не відізвався.

Прийшов "Рябий" і наказав мені йти з ним. Я трохи стривожився і зволікав, адже він грозив, що уб'є мене, але котрийсь зі "стрибків" заспокоїв: "Підеш до слідчого". Завели мене до невеличкої кімнати з одним заґратованим вікном. За столом сидів молодий офіцер, певно з одною зіркою на погонах. Наказав розв'язати мені руки і вийти стрибкам з кімнати. "Садись!" - сказав спокійно, показуючи на табурет. Глянув мені просто в очі й іронічно проговорив: "И что, довоевался! За что же ты воевал? Я, не задумуючись, відповів, як бувало на юнацьких відправах: "За Самостійну Українську Державу!" і відразу прикусив язик, адже я подав "командирові" до рапорту, що вступив до УПА тому, що німці хотіли мене взяти до "баудінсту". Але слідчий не звернув на це увагу і з претензією заявив: "Ведь имеете Украинскую Советскую Социалистическую Республику! Чего еще вам надо? Я, набравши відваги, відрізав: "Якщо тут українська держава, то чому ви говорите до мене по-російськи?" Але він не відповів на мій закид і, перевіривши мої дані на підставі рапорту "командира", почав допитувати: "Чому вступив до УПА; як називався сотенний; чого прийшли до Союзу і куди йшли; у скількох боях проти Червоної Армії брав участь; скільки червоноармійців розстріляв; де познайомився з Дацюком; чого прийшли до його села; чому чинив збройний опір під час арешту" і т.п. Вже після перших запитань я усвідомив, що не приготувався до слідства і можу заплутатись. Відповіді почав імпровізувати нашвидку: "До УПА вступив тому, що німці хотіли мене взяти до "баудінсту"; псевдо сотенного вигадав (але не пам'ятаю яке); про те, чого прийшли до Союзу і куди йшли, знав лише командир сотні; з Червоною Армією не воював і червоноармійців не розстрілював; з Дацюком познайомився в сотні, а до свого села він привів мене на лікування, бо болить коліно і не можу далі йти; не чинив жодного опору під час арешту". Слідчий наказав показати коліно, і побачив, що дійсно воно трохи почервоніле, але напевно, не таке вже хворе, щоб вимагало лікування, отже, ціль нашого приходу до села Дацюка була певно інша. Перестав питати і почав писати протокол. Написавши, прочитав. Були там усі головні обвинувачення, але замість "розстрілював червоноармійців" написав "розстрілював невинних людей", та додав: "зі зброєю в руках перейшов совєтський кордон, щоб боротися з народною владою". Прочитавши, наказав мені підписатися під протоколом. Я перелякався, адже на підставі такого протоколу можуть мене розстріляти, і запротестував: "Я не воював проти Червоної Армії, нікого не розстрілював і не чинив ніякого опору під час арешту".
- "Ведь вся ваша армия воюет против Советского Союза, а об зтом, что ты сопротивлялся, написал в рапорте командир отряда, который тебя арестовал. Подписывай!" - вже гостріше наказував. Я далі пробував пояснювати, що у протоколі багато неправди, але він, підійшовши до дверей, покликав "Рябого": "Ему не нравится протокол. Возьми eгo в коридор!" "Рябий" вхопив мене за комір і випхнув у коридор. Вхопив завчасу приготовлену палицю і почав мене бити куди попало. Я скулився і закривав руками голову, а він, мов навіжений, періщив по руках і плечах, додаючи собі люті "славними" російськими лайками, які переплітав з приговорюваннями: "Сукин сыну не нравится протокол! Я говорил, что надо было бандеру сразу убить!" А стрибок, який приглядався до цієї наруги, по-українськи повчав мене: "Не будь дурний! Підпиши! Чи підпишеш, чи ні і так засудять!"

Вийшов слідчий і наказав: "Хватит!" Казав мені сісти біля стола, і підсунув протокол: "Подпиши!"

Я ще був у шоці - адже перший раз у житті я переживав таку наругу і приниження! Ніхто мене не бив і не зневажував! Ще звучали у вухах слова стрибка: "... і так засудять!" Беручи ручку, яку подав мені слідчий, я усвідомив, що дійсно мій підпис не матиме ніякого значення для справи, адже я нікого і нічого не зраджую, а протокол стосується виключно мене. І підписав.

Ще того самого дня повезли мене до Луцька. Зв'язали руки і підсадили на вантажну автомашину з брезентовою будою. Озброєні "бойовики" назали мені лягти на підлозі кузова. Після кількох кілометрів їзди мене почало нудити і я почав блювати. Щоправда блювотини було дуже мало, адже цього дня ще нічого не їв, але солдати відсунулися від мене і повідвертали голови.

До Луцька приїхали під вечір. Коли затрималися, наказали мені висісти, але я не міг навіть поворушитися - усі мої члени стерпли від незручного лежання зі зв'язаними руками. "Бойцы" розв'язали і допомогли злізти з кузова. Посеред обширного подвір'я побачив довгий двоповерховий мурований будинок, а по кутах високої огорожі, яка оточувала усю площу з будинком, височіли сторожові вишки. Старший конвоїр завів мене до "бюро" і разом з протоколом передав черговому енкаведистові. Той відразу закликав наглядача і наказав: "Доведи його до ладу, обшукай і помісти у першій камері". Виявилося, що "доведи до ладу" означало завести до умивальні і постригти. Стриг сам наглядач. Машинка була певно дуже тупа, бо замість стинати, виривала волосся. Коли впали на підлогу перші пучки мого буйного волосся, серце стиснулося, але не з жалю за волоссям, а усвідомлення, що починається новий принизливий і важкий період життя.

Підстригши, обшукав мене і наказав віддати пасок від штанів, а відтак завів під двері з номером "один". Заскреготів ключ у замку, заскрипіли двері й прозвучала коротка команда: "Входь!"

Переступивши поріг, я сторопів: побачив багато пар очей, спрямованих на мене, і очевидно, дуже збентежився - я не сподівався, що тут є так багато людей! Пролунав гуркіт дверей та чийсь заспокоюючий голос: "Не бійся, самі свої..." і я усвідомив, що вже у в'язниці! Під усіма чотирма стінами камери сиділи один біля одного власники тих очей, які так мене збентежили. Встав і підійшов до мене вусатий дядько, певно той, який втішав мене, і, подаючи руку, далі розраджував: "Ми усі, входячи сюди перший раз, були так шоковані, як і ти тепер... Мене назначили старостою цієї камери..., займай місце ось тут, скраю. У нас такий порядок: кожен "новий" займає крайнє місце біля дверей, а коли когось заберуть з камери, пересувається далі у глибину кімнати."

Зауваживши, що я дивлюся на брудну бочівку, яка стояла неподалік мого
"леговища" при дверях, пояснив: "Це параша(II-2), виносимо її два рази, рано й увечері. Стараємося використовувати її якнайменше. Часом наглядач дозволяє винести і вдень".

Ще входячи до камери, я відчув нудну задуху, а тепер, після цієї інформації, мені здавалося, що тут просто смердить. Староста відгадав мої відчуття і знову потішив: "Така задуха панує лише пополудні, і то лише у теплу погоду. Вночі, коли надворі буде холодніше, камера вивітриться, бо у віконцях немає шибок. Зрештою, побудеш трохи, то й привикнеш".

Я щойно тепер почав докладніше приглядатися до цієї камери. Була це кімната в сутеринах завдовжки може шість, а завширшки чотири метри. У зовнішній довшій стіні виднілися два заґратовані підвальні віконця без шибок. Двері знаходилися у протилежній стіні, але у самому куті камери. Може півметра від дверей, при тій самій стіні, стояла груба і власне між дверима і піччю ставили парашу. Стіни певно були колись білі, а тепер сіро-брудні. В камері не було ніяких меблів, навіть тюремних нар - в'язні сиділи і спали на бетонній долівці.

Я присів на визначеному місці і розгублено розглядався - мене далі бентежили погляди зацікавлених співв'язнів. Допіру скрегіт відмиканих дверей відвернув від мене їх увагу. "Виносити парашу!" - скомандував наглядач. Чергові охоче вхопилися за дротяні ручки, прикріплені до бочівки, і понесли її у клозет.

"Зараз буде вечеря", - поінформував мене сусід. І дійсно, як лише вернулися з чистою парашою, перед дверима поставили казан з паруючим супом, піднос з хлібом та миски і дерев'яні ложки. Обслуговували в'язні - один наливав суп до мисок, а другий подавав хліб та ложки. Я щойно тепер відчув голод, хоч цілий день нічого не їв. Певно через шок, який переживав, я навіть не думав про їжу. Суп надавався до споживання, а щонайважливіше, був гарячий. Хліб, натомість, був чорний, як земля, та кислий, але все з'їв з апетитом.

Знову заскрипіли двері, і прозвучала команда наглядача:

- Перевірка! Стройтесь по чотирьох!

- Зміняються наглядачі. Тепер перейме службу цей грубий - інформував мене сусід. Переймаючий чергування, почав лічити:- Четыре, восем, двенадцать, шеснадцать" а далі затявся і не міг пригадати наступного числа. Здаючий зміну, високий наглядач, почав з усмішкою підказувати: Двадцать, двадцать четыре і т. д., а грубий лише повторював за ним. Закінчивши перевірку в усіх камерах, наглядач скомандував: "Отбой"(II-3). Сусід пояснив, що це означає "мертва тиша", отже, після цього сигналу не можна ходити і розмовляти, а треба лягати спати.

Постелив на долівці куртку, підложив під голову руку і старався заснути. Але сон не брався. Зоставшись у нічній тиші віч-на-віч зі своїми цілоденними переживаннями, я старався якось їх упорядкувати. Але ніяк не міг зупинитися на якійсь окремій події - всі вони насувалися нахабно і нараз, отже послідовно відганяли сон. Постановив не припускати жодної думки, і в такий спосіб змусити організм до сну, але розлад нервової системи був певно сильніший від моєї волі, бо сон не приходив.

Заснув, мабуть, попівночі. Уранці збудив мене скрегіт дверей та голосна команда: "Подьем!(II-4) Виносите парашу! Пять человек в уборную!" Я пішов з першою п'ятіркою. Було це те саме приміщення, у якому мене стригли. Містилася там умивальня та клозети. Рушників, звісно, не було - треба було витиратися своїм одягом. Під час цього туалету один наглядач стояв біля дверей камери, вын відчиняв і замикав за кожною п'ятіркою, а другий стояв у дверях убиральні і вигукував: "Быстрее! Быстрее!" Після туалету наступала зміна наглядачів - знову шикували у четвірки і лічили. Сніданок був такий самий, як і вечеря: суп та хліб. Денну зміну перейняв "новий" наглядач, якого я вперше побачив під час туалету (допомагав "Грубому").

Був це невисокий, худий, може тридцятилітній чоловічок. Вже пізніше
виявилося, що з-посеред трьох наглядачів лише він вороже ставився до в'язнів. Ніколи не усміхався, говорив до нас наказовим тоном та часто проявляв своє незадоволення соковитою російською лайкою.

Після сніданку підійшов до мене невеликий русявий хлопець і, присівши, представився: "Називаюся Мартин Бідюк, походжу з Рівненщини, був в УПА", а пошепки додав: "Не говори про себе забагато", а далі продовжував вже голосніше: "Сиджу тут вже другий тиждень, все допитують. Але у нещасті маю щастя - мій слідчий не б'є. Ось там у кутку лежить чоловік, якого слідчий щодня кличе і б'є, має синяки по всьому тілі, навіть відкриті рани від ударів ніжкою від табурета. Чому його б'є, він не говорить, зрештою, ми його не питаємо".

Ознайомив мене також докладніше з місцевим режимом. "Вдень не можна спати, навіть лежати; треба сидіти або ходити, але як бачиш, тут нема місця для ходіння. Ті, що мають місця під зовнішньою стіною, можуть полежати, щоправда, вартові ходять вздовж цієї стіни і часто заглядають через віконця, але їх не бачать. Їсти дають два рази, вранці та ввечері, по пів-літра супу і двісті грамів хліба. Дехто отримує передачі від рідні, переважно сухарі, а часом і шматок сала. Але на тридцять кілька осіб в нашій камері таких щасливців є лише кілька".

Цього дня у камері панував пригнічений настрій, адже була Велика Субота. Дехто голосно згадував передсвяткові приготування у своїх домах, інші обнявши руками коліна і положивши на них голову, нерухомо втупили очі в якусь одну точку, і самітньо переживали свої спогади. Я також пробував поринути у минуле, але мої думки настирливо поверталися до сучасності: яка доля чекає мене і що діється з моєю родиною?

У неділю, у перший день Великодня, ще перед сніданком, сталася зворушлива подія. До камери увійшов наглядач Іван Петрович. В руках тримав кошик, прикритий білим рушником. Викликав Семенюка(II-5) і уривчастим схвильованим голосом сказав: "Жінки передають тобі свячене і переказують: "Христос Воскрес!". Всі ми зауважили, що під час вимовляння цього короткого речення, засльозилися йому очі. Віддавши кошик, скоренько вийшов. Здивований Семенюк навіть не встиг подякувати і, тримаючи кошик, розгублено розглядався.

"Адже ані моя жінка, ані ніхто з моїх знайомих не знають, що я тут працював, а тим більше, що сиджу в арешті", - ніби оправдовувався... І нараз його обличчя роз'яснилося: "Адже він сказав "жінки"! Отже, це передали наші кухарки! - тріумфально здогадався, - і це призначене для усіх". В кошику було все, що святили на селі: яйця, сир, печиво, м'ясиво і т.п. Семенюк розклав усе це на рушнику і, ламаючи руками, поділив на тридцять кілька порцій. Щоправда, кожному випало щось інше, але всі розговілися. Взявши свою частку, христосувалися з Семенюком або сусідом. Настрій у камері поправився, адже свідомість, що там, на волі, пам'ятають про нас та співчувають нашій долі, отже, і солідаризуються з нами, підносила наш дух.

Після сніданку Семенюк оповів про своє знайомство з кухарками. Виявилося, що ще тиждень тому він був вільним працівником у цьому місці. Займався різними господарськими роботами, між іншими часом допомагав і кухаркам. Походив десь з Ковельщини. Як казав, прийшов до Луцька шукати праці і потрапив сюди. З дальшого оповідання виникало, що його арештували на підставі якогось доносу, але, як казав, справа незабаром виясниться і його випустять на волю. Ніхто, очевидно, не вірив у цю казку, він напевно працював у підпіллі і прийшов до Луцька, щоб тут "згубитися". Від нього ми довідалися, що в кухні працюють місцеві вільні жінки. Це вони приготували нам "свячене", і то напевно з власних продуктів, а до того зі скромних продуктів, які давала влада, старалися приготовляти смачне харчування. Розказав і про наглядачів. Усі були росіянами, колишніми полоненими, а пізніше партизанами Ковпака.

Після цієї короткої зворушливої урочистості та пояснення Семенюка настрій в камері дещо поправився. Дехто почав голосно згадувати про ці радісні весняні свята, а особливо про зустрічі з родиною та
знайомими, про христосування і обдаровування хресних писанками. Але незабаром знову похнюпилися і поринули у свої особисті спогади.

У неділю, отже, у перший день Великодня, слідчі мали вихідний. В'язні також відпочивали, але духовно, адже знали, що їх не викличуть на слідство. Натомість у понеділок, коли після сніданку заскреготів ключ у дверях, у всіх проявився неспокій. Кожен побоювався: "А може мене викличуть?.." У цей другий день свят забрали на слідство хіба п'ять чоловік. Одні поверталися після години, а інші навіть пополудні.

Мене викликали десь у половині тижня. Наглядач завів мене до дежурки, де вже чекав "мій" слідчий. Був це офіцер в чині капітана. Перше запитання задав ще на сходах, якими вів мене на другий поверх: "Ти Рудого знаєш?" Я сказав правду, що не знаю. В коридорі на поверсі панував такий рух, як на вулиці: туди і сюди ходили військовики, переважно офіцери. Деякі вели в'язнів. Мій слідчий завів мене до невеличкої кімнати, у якій стояв стіл, а біля нього з одного боку крісло, а з другого - табурет. "Садись", - сказав спокійно, показуючи на стілець, а сам, сівши, розгорнув папку і почав читати. Було це, очевидно, моє "діло" з рапортом з Торчина. Прочитавши, закурив і спокійно, але з іронією почав говорити: "Ну да! Перейшов незаконно кордон; не знаєш куди і чого йшов; автомат хтось тобі підкинув у скирту; бандерівську літературу знайшов на дорозі, а тоненький папір, хімічний олівець та лак носив певно для забави; там, у Торчині, не мали часу на докладний допит, але я витисну з тебе усю правду! - додав грізно, - А тепер розповідай від початку: коли вступив до УПА, яку там мав функцію і чого прийшов у Союз?" і т.п. Я ще в камері вирішив, що дотримуватимусь однієї версії, і повторив те, що розповів у Торчині. Вислухавши, знову пригрозив: "Ти казок мені не розповідай! Говори правду, або застосую інший метод допиту!" Я, щоправда, перелякався, бо пригадав того побитого з камери, але далі тримався своєї версії. Мені здавалося, що він лише лякає мене, бо його злість була поміркована. Вислухавши повторення моїх відповідей, вже спокійно наказав розповісти свою біографію. Слухав якось байдуже і не переривав, але потім несподівано почав наказувати повторювати фрагменти мого життєпису. Не зловивши мене на біографії, зосередився лише на трьох питаннях: чого прийшли у Союз, куди йшли і чого прийшли до села Дацюка. Я, звісно, не змінював уже згаданого свідчення. Під час цього допиту він кілька разів сильно сердився і зривався з крісла, але ані разу не вдарив.

Цей перший допит тривав десь зо дві години, але слідчий чомусь протоколу не писав, а лише часом щось записував.

В камері привітали мене так, як і кожного, хто вертався з допиту: "І як пішло? Допит був певно лагідний, бо виглядаєш спокійно?" А я дійсно був задоволений - адже сподівався "болісного" допиту, а все закінчилося лише знервованістю та погрозами.

Під вечір запросив мене у свій куток Бідюк. Почастувавши сухарями, без вступу запропонував мені втечу з арешту, з ним і його двома товаришами. Відразу пояснив чому власне мене вибрав: "Ти ще недовго в арешті, отже, фізично сильний, а нам такий потрібний". Виклав свій план: "Ввечері після переклички в усьому арешті є лише один наглядач та один черговий, який сидить у кімнатці на кінці коридора. Перед "отбоєм" наглядач часом відчиняє камеру і випускає кількох в'язнів до туалету. Вийдемо учотирьох і накинемось на наглядача, заткнемо йому уста та зв'яжемо. Тихенько підійдемо під кімнату чергового і будемо чекати, аж поки занепокоєний довгою відсутністю наглядача, вийде на коридор. Поступимо з ним так, як і з наглядачем. Через вікно будемо слідкувати за вартівником і, коли він перейде на другий бік будинку, ми вийдемо на подвір'я і нишком перебіжимо до огорожі і перескочимо." План, ясна річ, був дуже ризикований. Я запропонував провести докладнішу розвідку, особливо про чергового вартівника на подвір'ї і висоту огорожі. Про це міг нас поінформувати лише Семенюк, але ми йому не вірили, адже він тут працював і невідомо, чи говорив про себе правду. Постановили випитати його, але хитро, щоб не здогадався, про що йдеться. Кожний з нас мав питати його про що інше.

Три дні після несподіванки зі свяченим, дев'ятого травня опівночі, сталася нова подія: збудила нас нагла стрілянина з автоматів! Ми позривалися і спросоння не знали, що діється - чи стріляють в нас, чи може, як хтось крикнув, наші прийшли нас звільняти! Але незабаром справа вияснилася. Вартівник радісно кричав з віконця: "Кінець війни!"

Схвильовані і розчаровані ми знову лягли спати. Щойно вранці почали коментувати цю нічну подію: "Чи вибухне війна з союзниками? Хто виграє? Якщо союзники, то напевно постане Самостійна Україна! А як совєти поступлять з нами у разі війни? А якщо війни не буде, то чи буде для нас амністія?" і т.п. Але не було ані війни, ані амністії. Слідчі й далі викликали на допити.

Ще того самого дня забрали з камери кількох хлопців, яким закінчено слідство, а між ними і двох товаришів Бідюка, які належали до нашої групи. Отже, треба було шукати нових охочих до втечі. Я почав намовляти двох хлопців з Горохівщини, Гоя і Баламута(II-6), які часто присідали до мене і розпитували про Холмщину. Але вони відмовилися, та ще й мене перестерегли: "На подвір'ї є кілька вартівників, поки добіжимо до огорожі, вони нас усіх постріляють, та й огорожа досить висока". Після двох днів забрали і Бідюка, отже, залишилася лише мрія про волю.

Нудьга, спричинена безділлям, ставала щораз докучливішою. Щоб хоч трохи розважитися та забути про недоїдання та тривогу про майбутнє, я запропонував просту розвагу - кожен з-поміж нас розкаже якусь цікаву свою чи почуту пригоду, або зміст прочитаної книжки. "Мою пропозицію усі, за винятком "Дяка"(II-7) прийняли мовчанням. Він підхопив мою думку і перший переповів сюжет якогось сентиментального роману. Від тоді щоденно хтось щось оповідав, але крім мене і "Дяка", ніхто не переповідав змісту книжок. Деякі хлопці оповіли якісь почуті анекдоти, а більшість або не читала книжок, або не вміла оповідати. Цікавим говоруном виявився найстарший з-поміж нас, десь п'ятдесятилітній жвавий дядько. З огляду на його вік і низький зріст називали його "Дідком". Оповідав про свої воєнні та любовні пригоди. Хвалився, що у першу світову війну, будучи царським солдатом, два роки воював і ані разу не був поранений. З насолодою згадував свої любовні походеньки. Кохав багато жінок і всі вони були задоволені з контактів з ним, а бувало і так, що навіть повії не витримували всю ніч і просилися, щоб їх відпустив. Щоправда, ми, молоді, тоді не думали про любов, а лише про свою недолю, але слухали його детальних розповідей з роззявленими ротами.

Десь після двох днів "Дяк" і "Дідок" вичерпали свої запаси оповідань і роль оповідача припала мені, ініціаторові цієї розваги. Зрештою, я охоче взяв цей обов'язок на себе. Переповідаючи прочитані книжки, я хоч на цей час забував про свою недолю, а, по-друге, мені було приємно відчувати на собі погляди тридцяти пар очей, які слідкували за кожним рухом моїх уст. Протягом кількох днів я розповів майже усі прочитані книжки.

Через тиждень після першого допиту мене знову викликали. Слідчий вів мене через коридор якось повільно, а навіть на короткий час наказав затриматися. Сам підійшов до групи військових і, показуючи на мене, щось сказав. Один з них глянув на мене і заперечливо похитав головою. Щойно у свому кабінеті слідчий сказав, що стояв там "Рудий"(II-8). "Бачиш, - почав переконувати мене слідчий, - він зрозумів свою помилку, і перейшов до нас, а тепер є совєтським офіцером. Скажи усю правду - отримаєш невеликий вирок, а якщо твоя інформація буде для нас важливою, то може і випустимо на волю! Слідчий нічого не сказав, і мовчки почав писати протокол, а властиво хіба переписувати той з Торчина. Закінчивши, сказав: "Твоє слідство закінчене. Передам його у суд!" Я ще раз підтвердив, що сказав правду, і крім згаданих вже застережень до протоколу, не можу нічого додати. Слідчий нічого не сказав, і мовчки почав писати протокол, а властиво хіба переписувати той з Торчина. Закінчивши, сказав: "Твоє слідство закінчене. Передам його у суд."

Але на другий чи третій день наглядач знову мене викликав і завів до
"дежурки". Я думав, що вже поведуть у суд, а тим часом чекав там молодий офіцер, який знову повів мене на поверх. Завів під двері, на яких висіла табличка з написом "Начальник". Мій провідник увійшов сам у кабінет, а потім мене покликав. За столом сидів огрядний широколиций полковник. Ад'ютант, який мене привів, наказав стати далеко перед столом, а сам вийшов. Полковник без будь-якого вступу, гримнув: "Ты что, дурака валяєш! Не знаєш чего пришел в Советский Союз и не знаєш куда шел!?" Я, щоправда, трохи перелякався, але досить відважно повторив те, що сказав слідчому. "И ты думаєш что я тебе поверю? Ведь эта печь (показав рукою на кафельну грубу) знает чего здесь стоит!" Його приклад з піччю розсмішив мене в душі, та й він певно отямився, що подав кумедний приклад, і вже спокійніше вислухав моє останнє виправдання: "Адже я був рядовим стрільцем, а куди і чого йшли, знав лише командир". Складаючи папку з моїм ділом, погрозливо додав: "Хорошо! Если ты та кой упрямый, мы передадим тебя в Польщу!" Закликав ад'ютанта і наказав відвести мене до камери.

Аналізуючи цей короткий допит у "начальника", я подумав, що він, прочитавши "мій" протокол, хотів мене побачити і оцінити, чи міг я займати якесь керівне становище у підпіллі. Побачивши молодого хлопця певно переконався, що я дійсно був рядовим стрільцем. Натомість стривожила мене його погроза, що відішле мене в Польщу. Тут не було свідків моєї підпільної діяльності, а там напевно знайдуться. Найбільше боявся зрадника "Габданка"(II-9), який знав майже все про мою підпільну діяльність, починаючи від становища районового, і навіть зробив мені кілька світлин зі зброєю в руках. Щоправда, він співпрацював з енкаведистами, але на прикордонній території Польщі, отже там, де діяло наше підпілля.

Ще десь тиждень після закінчення слідства я сидів у цій самій камері і тривожно чекав, коли повезуть мене у Польщу. Вже більшість тих в'язнів, яких я застав у камері, забрали, а між ними і моїх знайомих: Бідюка з товаришем, Гоя, Баламута "Дідка" та "Дяка". Зі "старих" знайомих зостався лише Семенюк Іван. Я вже "відсунувся" від дверей і параші і тепер сидів під протилежною стіною.

Десь коло двадцять п'ятого травня викликав мене наглядач і наказав
забрати свій багаж. Я був певний, що забирають мене у Польщу. Попрощавшись з хлопцями і забравши куртку, пішов за наглядачем. Біля дежурки вже стояла група в'язнів, а між ними одна жінка, а властиво дівчина років двадцяти. Від них і довідався, що поведуть нас у суд. Я, звісно, дуже втішився - виходить, що начальник лише лякав мене Польщею. Конвоїри вивели нас за ворота і повели якоюсь бічною вуличкою, яка простяглася над сіножаттю. Завели до невеликого бараку. Частина конвоїрів зосталася під дверима назовні, а один увійшов з нами у невеликий коридор. Панували там сутінки, лише через одну шибку у дверях пробивалося трохи світла. Не було там нічого для сидіння і ми стояли аж до закінчення суду. Викликали по одному. Перший вийшов десь через п'ятнадцять хвилин. Був збуджений і, ніби усміхаючись, похвалився: "Дали п'ятнадцять років каторжних робіт, а на добавку п'ять літ позбавлення громадянських прав." Наступні також скоро виходили, лише дівчину довше тримали. Я, певно, був п'ятий з черги.

У невеликій кімнаті сиділо за столом троє військових: посередині капітан, а по боках жінка, молодший лейтенант, та мужчина-сержант. Капітан почав відразу читати, певно заздалегідь написаний, акт обвинувачення:

- "Перейшов нелегально через кордон СССР зі зброєю в руках з ціллю боротьби з совєтською владою".

- "Належав до націоналістично-фашистської банди".

- "Чинив опір під час арешту".

- "Чи обвинувачений визнає ці злочини?" - запитав спокійним, байдужим тоном. Я машинально, досить впевнено сказав: "Не визнаю!" Хоч в дійсності принаймі частина першого обвинувачення (боротьба з Союзом) була правдою.

Судді не реагували на мою відповідь. Капітан щось подиктував жінці, а відтак усі встали (я весь стояв перед столом) і головуючий прочитав вирок: "Воєнний трибунал у складі (подав прізвища і чини суддів), на підставі акту обвинувачення (повторив те, що вже раніше прочитав) і статті 54-2а кодексу УРСР засуджує (подав мої дані) на 15 літ каторжних робіт та п'ять років позбавлення громадянських прав" (зачитував, звісно, російською).

Я, як і мої попередники, вдавав "героя" і тріумфально похвалився своїм вироком. З усієї нашої вісімки лише один хлопець отримав десять літ "исправительных трудових лагерей", а решта каторгу. Один - двадцать плюс п'ять, дівчина двадцять п'ять плюс п'ять, а інші - по п'ятнадцять плюс п'ять. Ми тоді заздрили цій дівчині, адже вирок засвідчував, що вона добре прислужилася Україні. Щоправда, ми тоді навіть не уявляли собі, що таке каторга та й взагалі совєтські табори. Ще в камері наївно сподівалися, що зашлють нас на Донбас або на якісь фабрики, чи може радгоспи, і будемо там по-людськи мешкати та харчуватися.

З суду завели нас у тюрму. Йдучи на другий поверх, перейшли через кілька залізних воріт. Скрегіт ключів і скрипіння залізних ажурних брам остаточно переконало мене, що з волею таки остаточно попрощався. Усіх нас мужчин помістили в одній камері. З відчинених дверей бухнуло нам в обличчя парне неприємне повітря. Але щойно те, що побачив, охопило мене жахом. У досить темній камері, освітленій лише одним вікном, сиділи один біля одного десятки людських постатей. У повітря піднімалася мішанина випарів людського поту та смердючих фекалії з параш. Ми стояли біля дверей та розглядалися за вільними місцями, але їх не було видно. Кругом під усіма стінами, так як в слідчому арешті, але набагато тісніше, сиділи в'язні. Окрім того посередині камери сиділи ще у два ряди один до одного плечима. Між тими, які сиділи під стінами, і тими на середині були лише вузькі проходи. Я почув своє прізвище, і побачив при протилежній стіні своїх знайомих зі слідчого арешту: Баламута і Гоя. Кликали мене до себе. Потіснили трохи своїх сусідів і звільнили для мене місце. Після привітання, відразу запитали: "Скільки дали? П'ятнадцять? І нам так само. Як думаєш, куди нас повезуть? В Донбас чи Сибір?" - пробували нав'язати розмову, але вона якось нам не клеїлась; у цій духоті ми були майже напівпритомні, не хотілося не тільки говорити, але й думати.

Після кількох годин перебування у камері я був весь мокрий від поту, а сорочка прилипла до тіла. Дещо краще було тим, які сиділи поблизу вікна - у ньому не було шибок і слабкий рух повітря трохи охолоджував тіло. Найгірше почувалися ті, які сиділи у протилежному кутку біля параш.

Підвечір принесли вечерю. На майже сотню людей було десь двадцять мисок і ложок. Двадцятий отримав суп тоді, коли перший з'їв і віддав миску. Тим, що не встигали з'їсти за відведений час, наглядач грозив, що відбере миску разом з супом. А не можна було їсти швидко тому, що був він дуже гарячий. Властиво те, що давали, не було супом, а лише вареним не очищеним з лузги зерном пшениці, яке довго варили при високій температурі. Ті, що сиділи недалеко бочки з перевареною холодною водою, доливали її до супу, щоб скоріше вистудити. Ця пшениця, крім того що була гаряча, ще й не мала ніякого смаку - не було там жодних приправ. До цього одного півлітрового черпака супу давали і шматок гливистого, разового хліба. Після такої гарячої вечері уставлялася черга до бочки з водою, щоб хоч трохи нейтралізувати печію у роті і шлунку. Випита вода змішувалася з гарячим супом у шлунку і збільшувала пітніння тіла, а піт в свою чергу насичував і так вже вологе гаряче повітря. Деякі хлопці скидали сорочки і обвіювалися ними. Дехто пробував підійти до вікна і хоч трохи ковтнути свіжого повітря, але зараз протестувала уся камера: "Не заступай плину повітря!" Щоправда повітрообмін був незначний, бо надворі панувала спека, але все-таки трохи доходило свіжого повітря.

Після перевірки і "отбоя" вся долівка камери виглядала як одне велике леговище - не було не тільки проходів між рядами, але навіть клаптика вільного місця. Хлопці перестерегли мене, щоб уночі постарався не користати з параші, але якщо вже дуже притисне, то йдучи треба добре приглядатися, щоб не наступити на когось, бо потерпілий лайкою всіх побудить.

Усі дні в тюрмі були подібні до того першого. На відміну від слідчого арешту тут мало розмовляли. Не було чути оповідань і розмов, лише зітхання та риторичні запитання: "Куди нас повезуть?" або "Щоб скоріше завезли у табір, там напевно буде краще!" і т.п. Також з огляду гігієни тут було багато гірше. В арешті хоч раз в день можна було помити обличчя та руки і задовільнити свої фізіологічні потреби безпосередньо у туалеті, а в тюрмі протягом усього мого перебування ані разу не був у туалеті та умивальні. Лише часом вдавалося зволожити обличчя рештою перевареної води. Єдиною "позитивною" стороною перебування у цій душній і смердючій камері було те, що не відчувалося голоду. Цю пшеницю їв лише тому, щоб не ослабнути і не схуднути як наш сусід, молодий француз. Він був худий і блідий та весь час покашлював. Сам сказав, що хворий на туберкульоз. Говорив добре українською мовою, лише літеру "л" вимовляв як "ль". Виявилося, що ще у 1943 році втік з німецького робочого батальйону і потрапив до УПА. Мав псевдо "Іван". Совєти засудили його так як і мене, на п'ятнадцять літ каторги та п'ять років позбавлення громадянських прав.

Десь через десять днів перебування у тюрмі усіх нас з цієї камери перевели до іншої, на першому поверсі, яка складалася з двох однакових приміщень, сполучених отвором без дверей. Коли нас вводили, присутні там в'язні почали голосно протестувати: "Нам і так тісно та душно!", але наглядачі пригрозили їм карцером і вони поступилися. Виявилося, що у камері перед нашим приходом було значно вільніше, ніж у нашій попередній, та й повітря було свіжіше. Остаточно звільнили нам одну келію, а самі розмістилися у другій. Але й так у них було свобідніше - адже було їх менше, близько сорока чоловік, а нас майже сімдесят. Нам вистачало місця лише щоб сидіти з підібганими ногами, а вони могли навіть лежати. Незабаром з'ясувалося, чому вони користувалися такими привілеями, оскількм всі вони були росіянами. І хоч згідно з "законом" були "изменниками" і "врагами народа", та, все-таки, свої, отже, помістили їх в окрему камеру, де мали кращі умови; ще й, як самі вони хвалилися, їх часами виводили на прогулянку та до туалету. Тепер, хоч у них було просторніше, не дозволяли нам розміщуватися у їх келії. Але після відбою, коли почали моститися до сну, виявилося, що більшість з нас може спати лише сидячи. Ми вирішили силою увійти до їх келії. Вони піднялися і хотіли загородити нам вхід, але ми рішуче посунули їх і позаймали там місця. Попри те, і їхнє, і наше положення було просто нестерпним: ще більша тіснота, ніж у попередній камері та таке ж задушливе повітря. Ніч була кошмарною, а вранці всі скаржилися на біль голови та труднощі з диханням - просто бракувало повітря. Тепер вже всі солідарно почали домагатися виведення з камери частини людей. Наглядачі виправдовувалися, що ніде нема місця, бо звезли багато в'язнів з районів.

Вдень, коли надворі нагрілося повітря, в камері знову стало як в лазні. Мучилися так ще кілька днів. Котрогось дня після сніданку почали нас виводити на тюремний майдан. Біля воріт за столом сиділи офіцери-енкаведисти і зачитували прізвища в'язнів. Перевіривши дані, наказували виходити за ворота. За ворітьми вже стояла досить довга колона, оточена конвоїрами з автоматами і рушницями, готовими до пострілу. Деякі з-поміж них, крім зброї, тримали і собак.

Тепер вже не було жодного сумніву - готували етап! Я, зрештою як і більшість в'язнів, втішився - адже після двотижневого перебування в душній смердючій камері можна було нарешті дихати свіжим повітрям. Була й ще одна причина - сподівався кращих умов життя у таборі.

Ставили в колону по чотири у шерензі. Конвоїри безпереривно горлали: "Не разговаривать! Не разглядываться!"

Зачитування прізвищ і формування колони тривало майже до полудня. Сонце стояло у зеніті і припікало по-літньому, але ми залюбки оберталися до гарячого життєдайного проміння, яке разом з легким подихом вітерця пестило наші бліді обличчя. Колона все видовжувалася, але її довжину побачив щойно тоді, коли вийшли на якусь довгу пряму вулицю: розтягнулася певно на кілометр. Конвоїри весь час вигукували: "Подтягивать! Ровнять! Не розговаривать!" Попри те погрозливе погукування, колона розтягнулася і рухалася повільно, а ми розглядалися та розмовляли. Йшли серединою вулиці - певно на час проходу колони зупиняли рух автомашин та возів. Та й на тротуарах було мало пішоходів. Лише біля якогось базару побачили багато людей. Більшість з-поміж них здалека дивилася на нас, але поодинокі жінки підходили ближче, а деякі навіть витирали очі. Можливо, що були посеред них матері, сестри чи дружини деяких учасників нашого трагічного походу.

На станції чекав на нас довгий потяг з товарних вагонів з відсунутими дверми. Навколо густо стояли конвоїри з готовими до пострілу автоматами та рушницями. Віконця у вагонах були повідчинювані, але заґратовані. До кожного вагону впускали по сімдесят чи вісімдесят чоловік. У моєму вагоні нар не було, сиділи на підлозі так, як і у тюрмі, підібгавши під себе ноги. Параші у вагоні не було, замість неї у вирізаний в одних дверях отвір вставили перевернуте коритко, збите з двох дощок. Коли засунули двері, у вагоні зробилося душніше, ніж було у камері - з нагрітим сонцем повітрям змішалися видихи та піт кількадесяти людей. Ще стоячи у колоні біля тюрми, відчували спрагу, а тепер цілком висохло в горлах. Ми всі гуртом почали кричати: "Води! Води!", але ніхто не відзивався. Підвечір принесли вечерю: по жмені тюльки та шматку кислого хліба. Рибки були такі солоні, що ми, хоч і голодні, не могли їх проковтнути. Почали просити, щоб замість тюльки дали нам води, але конвоїри навіть не відзивалися, а зачинили двері і понесли вечерю до наступних вагонів. Щойно перед самим від'їздом принесли одне відро води для вісімдесяти людей! Почалася страшна сварка. Ті, що сиділи біля дверей, випивали по повному черпаку, а ті, що сиділи далі, так як і я, навіть уст не зволожили.

Поїзд рушив після заходу сонця. У вагоні повітря поволі змінювалося, і стало трохи прохолодніше. Спали, а властиво куняли, напівлежачи. Уночі поїзд затримався. Ми знову почали домагатися води. Конвоїри казали, що стоїмо у полі перед семофором, отже, тут води немає. Стояли довго. Щойно після сходу сонця поїзд заїхав на якусь станцію. Принесли сніданок: знову тюльку і хліб. Але тепер дали трохи більше води - два відра на вагон, отже, приблизно по одній склянці на чоловіка!

Стояли на цій станції десь до полудня. Коли сонце припекло, повторилася вчорашня ситуація - нестерпна духота у вагоні. Підвечір знову затрималися на якійсь станції. Хтось зорієнтувався, що їдемо у напрямку Києва. Вечеря була такою самою. Я навіть не взяв тюльки, а з'їв лише хліб та випив мізерну порцію води.

До Києва приїхали вдосвіта, але вагони почали відчиняти, коли сонце вже стояло на небі. Вийшовши на перон, я вперше у своєму житті побачив столицю України, а властиво якесь її передмістя. Вели нас спокійними вулицями, обсадженими деревами. Так як і в Луцьку, на вулиці не було автомашин, а тротуарами лише зрідка проходили пішоходи. Коли побачив високу муровану огорожу, а по її кутах сторожові вишки, здогадався, що це тюрма. Перед воротами знову нас перевіряли за списком. На обширному тюремному майдані розташувалася певно лише половина нашого етапу, решту, мабуть, повезли до іншої тюрми. Ті, що першими прийшли, почали домагатися води. Наглядач закликав кількох в'язнів, які незабаром принесли по дерев'яному цеберку з водою та черпаки. Усі хотіли першими напитись і товпилися навколо життєдайної рідини. Протягом кількох хвилин посудини були опорожнені. Знову група хлопців пішла по воду. Мені вдалося допхатися до цеберка лише щойно за третім разом. Вихилив кілька черпаків, трохи відпочив і далі пив, поки не відчув, що вже більше не вміститься у животі. На всякий випадок сів неподалік цеберка з водою.

Підвечір почали розводити нас до камер. Мене разом з іншими тридцятьма нашими в'язнями помістили у кутовій камері на другому поверсі. Було там вже близько двадцяти тутешніх в'язнів, а з них певно десяток "ворів". Усі говорили по-російськи. Привітали нас неприязно. Самі зайняли місця під стіною з вікном, а ми розташувалися під протилежною, там, де стояла параша. Так як і в Луцьку, не було ані лежанок, ані нар - усі сиділи на підлозі.

Про те, що тут є "вори", ми зорієнтувалися відразу, як тільки увійшли до камери. Деякі з них сиділи без сорочок, шкіра на їх тілі була вкрита татуюванням. Вже через кілька хвилин деякі з них почали підходити до тих хлопців, які мали якісь клунки, і хотіли їх забрати. Ніхто, звісно, не хотів віддавати, а вони, щоб налякати, дико викривлювали обличчя і, розчепіривши два пальці, вдавали, що хочуть виколоти очі: "Давай! Или выколю глаза!" В той час один з наших хлопців скинув чобіт, взяв його за халяву і загрозив: "Відійдіть, бо порозбиваю вам голови!" Вони глянули на нього й іронічно проговорюючи: "Смотри! Мужик(II-10), а какой герой!" Направилися в його сторону. Нараз, як за командою, ми всі встали. Вони сторопіли і, змінюючи грізні міни на усмішки, почали виправдовуватися: "Ну что вы, это же шутки", і, боязливо оглядаючись, відійшли під свою стіну. Після цього несподіваного прояву нашої солідарності до нас приєдналася група місцевих в'язнів. Виявилося, що вони також політичні, а до того українці з Київщини. Від них ми довідалися дещо про тих злодіїв. Як тільки побачать, що в камері є "мужики", починають їх тероризувати, але вистачить рішуче дати їм відсіч, і вони відразу м'якнуть, навіть починають підлизуватися.

Після двох чи трьох днів мене разом з кількома хлопцями перевели до іншої, меншої і темнішої, але холоднішої камери. Було там не більше двадцяти в'язнів. Більшість з-поміж них були старші, українці-східняки. Ми швидко налагодили з ними дружні відносини. Вони випитували, за що нас, таких молодих покарали, а ми в свою чергу цікавилися, чим вони завинили радянській владі. Більшість з-поміж них навіть не знала, що в Західній Україні діє УПА. З цікавістю слухали наші розповіді про боротьбу з німцями, поляками, а тепер з комуністами. Дуже дивувалися, що ми так чемно і з повагою ставимося до них, старших людей: "В нас молоді звертаються до старших без жодної поваги, навіть дідусів кличуть "ти, старик", - так їх навчила радянська влада", - з жалем говорив найстраший. На наші запитання, за що їх засудили, відповідали коротко: "За те, що нам не подобався комунізм".

Окрім приємного, було у цій камері і гидке товариство, блохи! Було їх так багато, що вскакували в вуха, очі та влазили під вбрання. Найгірше докучали вночі. Я весь час перекидався з боку на бік та чухався. Виявилося, що у попередній камері вже провели дезинфекцію, і тому там не було бліх. Місцеві втішали, що може і тут проведуть.

На другий день мого перебування у цій камері трапився трагічний випадок. Один з в'язнів хотів глянути на Київ через вікно, яке знаходилося майже під стелею. Хтось підсадив його, а він зловився за грати. Враз пролунав постріл, і в'язень впав на підлогу, з голови струмочком текла кров. Стріляв, напевно, вартівник з вишки. Прибіг наглядач і, побачивши пораненого, привів лікаря чи санітара, який підтвердив, що в'язень вже мертвий.

Третього чи четвертого дня перебування у цій камері я захворів. Сильно боліло коліно та голова, а вночі відчув, що маю високу температуру. Вранці глянув на коліно, було червоне і опухле. Сусіди зауважили, що обличчя у мене дуже червоне. Хтось повідомив наглядача, який привів лікаря. Оглянувши коліно та змірявши температуру, він забрав мене до тюремної "лікарні". Різнилася вона від звичайної камери лише тим, що стояли там одноповерхові нари. Всю мою одежу забрали для дезинфекції, а мені дали сіру тюремну білизну. Лікар-в'язень визначив, що у мене дві хвороби: запалення суглобів та простуда. Лікували якимось таблетками. Харчування було таке саме, як і у камері: два рази суп та по шматку хліба. Біля дверей стояло відро з перевареною водою, а в кутку за завісою - параша. Не було, натомість, ані бліх, ані вошей, отже, лежав в комфортних тюремних умовах.

Лежав там майже цілий тиждень. Котрогось дня лікар-в'язень сказав, що готують етап, але не знав куди. Мене втішив: "Тебе напевно не візьмуть, коліно ще опухле та маєш підвищену температуру". Але він помилявся. Прийшов лікар у військовому мундирі, оглянув коліно, запитав, яка температура, і сказав: "Может ехать!" Відразу наказали переодягнутися у своє вбрання і повели до камери, у якій наглядачі готували в'язнів до транспортування. Один перемацував одежу, інший взуття, а третій наказував присідати, випинаючи зад, і заглядав в анальний отвір, а потім ще у рот. Так шукали металевих предметів, якими можна було б, наприклад, вирізати отвір у дерев'яному вагоні.

Обшуканих виводили за ворота, шикували у колони і відводили на станцію. Стояв там такий самий довгий потяг з товарних вагонів, як у Луцьку. Я увійшов одним із перших і зайняв місце на нарах біля віконця. Бачив, як приводять нові колони, а до того мав свіже повітря та трохи прохолоди. Цей вагон різнився від "Луцького" лише нарами, які стояли при обидвох поперечних стінах - були одноповерхові, завдовжки в ріст високої людини. У порівнянні з попереднім етапом тут були кращі умови. По-перше, було нас менше, лише шістдесят осіб, а до того ще й нари, отже, могли вільно лежати, по-друге, відразу поставили два відра з водою, отже, могли пити досхочу, та ще й споліскувати коритко-парашу. А щоб вода не розхлюпувалася під час їзди, вкинули до відер якісь поліна. На підставі тих "комфортних" умов ми здогадалися, що чекає нас далека дорога, отож, певно Сибір. Ще перед від'їздом роздали нам вечерю - знову хліб і рибу, але вже не таку солону, як тюлька.

Їхали усю ніч, і щойно удень зорієнтувалися, що їдемо на північ. Здогади були різні: може через Москву на Урал, а може ще перед Москвою звернемо на Схід? Але не звернули. Десь третього дня вранці затрималися на якійсь великій станції. Через віконце побачили багато фабричних димарів та високих будинків. Конвоїр сказав: "Москва". Отже, все, що запам'ятав з Москви, це ряд високих фабричних димарів.

Стояли недовго, після сніданку поїзд рушив далі. І знову їхали на північ. Навіть "радянські люди" розгубилися і не здогадувалися, куди нас везуть. Щойно минувши Ярославль і Вологду, зрозуміли, що їдемо до Архангельська.

Погода далі була сонячною – адже минала половина літа. Вдень, під час їзди, температура у вагоні була нормальною, але вночі, особливо біля віконця, ставало прохолодніше. Певно від холоду коліно боліло гірше, адже у Києві не вилікували запалення суглобів. Я його розтирав та прикривав курткою.

Десь четвертого чи п'ятого дня після виїзду затрималися на станції, яка, як мені здавалося, знаходилася у якомусь маленькому містечку. Конвоїри відчинили двері і наказали виходити на земляний перон. Був полудень, але сонце стояло низько над обрієм і було якесь більше і червоніше, таке, як в Україні перед заходом. Повітря було різке, навіть у куртці відчувалася прохолода. Краєвид, який я побачив, був сумний і викликав пригнічення. Навколо рівнина, ніде не було видно ані дерева, ані куща, а лише вдалині виднілися поодинокі сірі будинки, а властиво одноповерхові хати. Ми запитали конвоїрів, яка це місцевість. Один сказав, що це Архангельськ, а другий поправив його: "Зто город Молотовск" (пізніше змінили цю назву на Северодвинськ). Висівши з вагону, я побачив, яким довгим був наш поїзд, напевно довший, ніж був у Києві(II-11). Було, щонайменше, коло шестидесяти вагонів. Зауважив також, що з кількох вагонів вийшли жінки. Конвоїри шикували їх в окрему колону і не дозволяли контактувати з нами.

Зі станції вийшли на дивну вулицю з деревяною мостовою, яка трималася на палях десь коло одного метра над поверхнею землі, а властиво багна. Кругом було видно водорості та мох, а поміж ними полискувала вода. Обабіч вулиці де-не-де стояли одноповерхові хати, також на палях. Від кожної хати до мостової вели вузькі містки. Щойно перед самим табором почалася вулиця з гравійною мостовою. Обабіч цієї вулиці простягалися рови, повні води, але хати стояли на палях.

Перед вахтою табору викликали нас по прізвищах і відразу формували бригади, давали їм номер, призначали бригадирів та казали номер бараку, у якому бригада мала мешкати. Усі бараки стояли на палях, але земля навколо бараків та вулиці була сухою, лише в ровах вздовж вулиці стояла вода. З вулиці до бараків входилося через містки над ровами.

Мій барак був досить просторий - стояли в ньому аж чотири ряди двоповерхових нар: по одному ряду під стінами і два подвійні посередині. З огляду на велику ширину будинку, стелю підпирали два ряди стовпців.

Через біль коліна я йшов поволі, і коли прийшов до бараку, усі місця на першому поверсі були вже заняті. На верхні нари я не міг влізти. Просив, щоб хтось поступився мені місцем внизу, але ніхто навіть не відізвався. Я сів просто на підлозі.

Пополудні наглядачі скликали усіх бригадирів і оголосили їм лагерний режим: "Вранці після "подъема", а ввечері перед "отбоем" усі виходять на головну вулицю на перевірку і строяться у четвірки; не можна наближатися до огорожі табору - вартові будуть стріляти без попередження; вночі не можна виходити з бараків - фізіологічні потреби залагоджувати в параші. До усіх наглядачів та вільних працівників треба звертатися "гражданин". Не можна мати будь-яких металевих речей; на сніданок і вечерю бригади будуть кликати по черзі".

На першу вечерю викликали нас до столової, яка містилася у такому самому бараку, як наш, але замість нар стояли довгі столи і лавки, збиті з сирих соснових дощок. Бригадир підійшов до віконця кухні, назвав номер бригади, а кухар, перевіривши кількість людей, записаних на його картці, почав наливати суп до алюмінєвих мисок і подавати нам через віконце. Суп мав якийсь дивний вигляд: плавало у ньому якесь коричнево-зелене листя. Виявилося, що була це сушена кропива. Таким супом з домішками сушених овочів годували нас два рази в день аж до від'їзду з того табору. Також хліб був якийсь ненатуральний: тяжкий, кислий та сипкий. Ми підозрювали, що до муки додавали тирсу.

Після вечірньої перевірки я ще раз просив, щоб дали мені місце на першому поверсі нар, але і тепер ніхто не відізвався. Вирішив лягти на підлозі, адже вона відрізнялася від нар лише тим, що була бруднішою. Знайшов якусь стару цеглу, поклав на неї шапку і використавши її замість подушки, прикрившись курткою, пробував заснути. І певно заснув, але вночі пробудився від сильного болю в коліні і вже до ранку не міг заснути. Нога розболіла певно від холоду, адже на підлозі було холодніше, ніж на нарах. З того дня нога щораз сильніше боліла, і я не міг швидко ходити - завжди останнім приходив на перевірку та до столової. Вдень майже всі виходили на двір, розлягалися на землі між бараками і вигрівалися у серпневому сонці. Я також виходив, і, закотивши холошу, виставляв коліно до сонця - нагріте менше боліло. Котрогось дня під час такого вигрівання мені вкрали куртку. Залишив розстелену на землі і пішов до нужника, а коли повернувся, її вже не було. Один з сусідів бачив того, що забрав куртку, але думав, що вона його. Я знайшов на площі своїх знайомих ще зі слідства, Баламута і Гоя, і разом з тим сусідом, який запам'ятав злодія, почали його шукати. І знайшли - відібрали куртку та ще й дали йому кілька стусанів під ребра. Він виправдовувався, що вночі не має чим накриватися. Про національність не питали, але говорив по-російськи. Тоді у тому пересильному таборі було багато національностей. Багато бригад було однонаціональних, але найбільше українських. Також були бригади білоруські, литовські, латишські та естонські. Національних бригад, напевно, не формували навмисне, просто представники тих націй перед вахтою стояли разом у колоні. Для прибалтійських національностей було навіть корисно бути разом в одній бригаді, адже тоді вони ще добре не знали, а декотрі взагалі не знали російської мови. Але найдивніші були білоруські бригади, сформовані з так званого "мінського етапу" - там навіть між собою не говорили по-білоруськи, а виключно по-російськи.

Були також і німецькі полонені, але в окремій зоні. Табір складався з трьох частин. В одній, найбільшій, перебували полонені. Там також містилася табірна лікарня та адміністрація. У другій поміщено нас, чоловіків, а у третій, найменшій, - жінок. Між "німецькою" і нашою зоною стояла нормальна табірна огорожа, а між жіночою і нашою - лише невисока сітка.

Котрогось дня через цю огорожу перелізли до нашої зони дві "блатні". Запросили їх і допомагали перелізти наші "вори". На нарах по середині бараку організували для свого товариства розпусну оргію. Жінки роздягнулися догола і віддавалися охочим ворам, щоправда вори старалися заслонити ложе розпусти одіялом, але лише з одного боку, отже, можна було дещо побачити. Про цю подію довідалось начальство, і з наступного дня при цій низькій огорожі стояв вартовий.

Слід також згадати і ще одну цікаву подію з того табору. Одному в'язневі, колишньому власовському офіцерові, вдалося втекти з нашого табору. Незабаром його зловили. Під час перевірки вивели його на середину майдану і, показуючи брудного і виснаженого, якийсь начальник виголосив перестерігаючу промову: "Дивіться на нього! І запам'ятайте, що якщо навіть вдасться комусь втекти з табору, то й так не пройде через прибіломорські болота, згине або зловимо. А за втечу будемо додатково судити. Він отримає ще додатково десять літ в'язниці!"

Пізніше, вже в лікарні, я довідався, що цей втікач мав при собі автомат, військову карту цього району, компас та запас сухих харчів. Та й не втікав через огорожу, а одягнутий в форму енкаведиста пройшов через "вахту". Отже, хтось з місцевих чекістів допомагав йому. Після тижневого "відпочинку" почали виводити на роботу. Я на "вахті" показував конвоїрові своє опухле коліно і просив, щоб мене звільнили від роботи, але він сказав, що це не його діло, а треба було йти до лікаря. На мої слова, що у нашій зоні нема лікаря, махнув лише рукою. І так, кульгаючи, я знову йшов дерев'яними вулицями. Нашу бригаду завели на якусь пристань над затокою Білого Моря. У воді стояла землечерпалка і мул з дна, змішаний з водою, виливала на берег. В такий спосіб виконувала дві дії: поглиблювала затоку та підвищувала берег пристані. Нам наказали збирати з землі, на яку виливали цей мул, різне сміття та залишки будівельних матеріалів. Робота була легкою, і я міг поволеньки рухатися, вдаючи що працюю. Працювали там кілька днів.

Десь після двотижневого перебування в Молотовську деякі з наших хлопців захворіли на дивну для нас хворобу - цингу. На тілі, особливо на литках і стегнах, з'являлися фіолетові плями, які все збільшувалися і темнішали. Декому почали хитатися і навіть випадати зуби. Хворі не відчували болю, але жахалися, особливо ті, що без болю пальцями витягали зуби з ясен. Причиною цієї хвороби була одноманітна їжа, в якій взагалі не було вітаміну "С". Лікарня, правдоподібно, мала таблетки цього вітаміну, але замало, щоб профілактично давати кільком тисячам людей, отже, лікували лише найбільш потерпілих. Для загалу в'язнів начальство табору вигадало, натомість, простий і дешевий спосіб лікування та запобігання цій хворобі: привезли до столової соснове гілля, яке кухарі запарювали у бочках. Цю настойку, яку називали "хвоєю", наказали усім пити. Мала вона гидкий смак і запах, але всі пили. З того часу захворювання на цингу помітно зменшилося. Мої суглоби, натомість, щораз більше докучали, вологе, гниле повітря та холодні ночі сприяли розвиткові хвороби. Я, щоправда, ходив, але кульгаючи.

Під час епідемії цинги в нашій зоні відкрили санітарний пункт. Лікар-в'язень приходив з "німецької" зони лише на кілька годин денно. Вже першого дня діяльності пункту я зголосився до лікаря. Оглянувши коліно і змірявши температуру, підтвердив діагноз, який я вже знав: "Запалення колінного суглоба; потрібне шпитальне лікування, але тепер нема вільного ліжка в лікарні, прийди за два-три дні".

На другий день після візиту лікаря, нашу бригаду, разом з кількома іншими, знову викликали на роботу. На "вахті" я повторив начальникові конвою, що сказав мені лікар, та ще й коліно показав, але він вказав рукою на колону і наказав виходити за ворота. Хлопці, взявши мене під руки, допомагали йти та втішали, що на роботі сяду і буду відпочивати. Всі думали, що йдемо на ту саму пристань, на якій вже працювали. Але привели нас на якісь болота за оселею. Затрималися на насипі завширшки коло двох метрів. З трьох сторін, як оком кинь, простягалася аж до обрію рівнина. Пізніше виявилися, що вся вона покрита болотом. Якийсь начальник показав нам ряд тичок, встромлених у це болото, і сказав: "Вздовж тих тичок будете насипати вал. З цього багна будете вибирати руками все, що вдасться, класти на носилки і носити на цей вал. Бригадири, розставляйте своїх людей по двох до носилок. Розбирайтеся до пояса і беріться до роботи". Ми здивувалися і, усміхаючись один до одного, думали, що це жарт, та не розбиралися. Щойно тоді, коли конвоїри почали грізно кричати: "Что вам сказано?!! Раздеваться! Быстрее!"- почали роздягатися. Ті, що першими влізли у це багно, голосно сичали від холоду. Щоправда, серпневе сонце тоді ще світило, але майже не гріло, адже під кінець серпня котилося вже низенько над обрієм і не могло нагріти багна. Я лазив, обережно перевіряючи глибину. Біля самого насипу драговина сягала до колін, а дещо далі - майже до пояса. Холод пронизував усе моє тіло і, пройшовши кілька метрів, я відчув, що втрачаю чуття у лівій нозі. Затримався і, стоячи на одній нозі, просив хлопців, щоб допомогли мені вийти на насип. Начальник конвою, побачивши моє опухле коліно, дозволив залишитися на греблі і вбратися. Я, лежачи, приглядався до каторжної праці моїх товаришів. Закотивши рукави, вибирали з мочару водорості, клали на носилки і відносили на вал.

Від конвоїрів довідалися, що тут буде аеродром - ані в Молотовську, ані в околицях нема сухої землі, на якій можна побудувати летовище. В цей час частина того багна була засипана землею, а властиво чорним піском. Вдалині було видно, як з великої труби виливається рідке болото. Ґрунт осідав, а вода спливала. Власне цей вал, який в'язні будували, мав затримувати землю. Конвоїр пояснив також, звідки це болото припливає. Землечерпалки поглиблюють дно портової пристані, а розріджений ґрунт вливають до труб, якими він пливе сюди.

З роботи хлопці завели мене просто до "санчасті", але там нікого не було. Цього дня навіть принесли мені зі столової всю вечерю - суп та хліб. Ця ніч була для мене жахливою. Щораз будився від болю коліна та голови. Вранці, злізаючи з нар, я необачно ступив хворою ногою і впав на підлогу. Допоміг мені встати якийсь незнайомий, який поблизу проходив. Виявилося, що він лікар, українець з Волині, Семашко. Оглянувши коліно і перевіривши пульс, повторив те, що я вже чув від лікаря в "санчасті": "Треба тебе негайно покласти у лікарню". Після сніданку він сам завів мене до санітарного пункту і переконав санітара, що треба негайно викликати лікаря з "німецької" зони. Санітар пішов на "вахту", а Семашко сидів зі мною аж до приходу лікаря. Змірявши гарячку, лікар наказав завести мене у "стаціонар". У німецькій зоні вперше побачив полонених. Були виснажені, худі, а мундири висіли на них, як на вішалках.

Стаціонар займав цілий барак, який, як і всі будинки, стояв на палях. Відразу завели мене до умивальні. Я вперше від арешту вимив усе тіло, та ще й у теплій воді та ліг у справжнє залізне ліжко з матрацом, подушкою, простирадлом і одіялом. На ліжку обстежив мене молодий лікар, також в'язень, литовець. Потішив, що цю хворобу напевно вдасться вилікувати, а в сухому кліматі, який панує у Заполяр'ї, вона не повториться.

У порівнянні з умовами в бараці і навіть з тими, які були у київській тюремній лікарні, було тут набагато краще. Щоправда ліжка стояли густо, а між ними були лише вузькі проходи, але були умивальня і окреме відгороджене приміщення для параші.

Начальником "стаціонару" був військовий, а обслугу складали в'язні: двоє лікарів, дві медсестри та певно троє санітарів. Як я вже згадував, один лікар був литовцем, а другий радянським німцем, а медсестри, вже літні, сивіючі, були українками, засудженими ще перед війною. Допомагали медсестрам та виконували всяку фізичну працю згадані вже санітари.

Окрім кращих побутових умов, також і їжа була смачнішою. Готували її в кухні німецької зони, але певно окремо для хворих. Кількість їжі була така сама.

У перші дні мого перебування у лікарні привели ще близько десяти хворих з мого табору. Всі вони були з бригад, які працювали на аеродромному багні. Щоб звільнити для них місце виписали кількох частково вилікуваних та доставили кілька ліжок. Деякі з нових хворих мали дуже високу температуру і їх привели під руки. Пізніше виявилося, що хворіли на запалення легенів. Протягом семи днів, які я там пролежав, померло п'ять чи шість чоловік. Померлих прикривали простирадлом і так вони лежали на ліжку цілий день чи ніч. Одним з тих померлих був хлопець з моєї бригади, Гринівський, який походив з Горохівщини.

Після тижневого лікування мене виписали з лікарні, хоч ще не цілком одужав - опухлість, щоправда, зникла, але коліно ще трохи боліло. Лікар-литовець казав, що я повинен полежати ще хоч кілька днів, але потрібне було місце для нових хворих. Шкода було покидати "комфортні" умови і повертатися до брудного бараку на тверді дошки нар.

Виписуючи зі "стаціонара", лікар дав мені картку з описом мого лікування, з якою я зголосився до санчасті у своєму таборі. Застав там Семашка, який вже приймав хворих. Прочитавши цю картку, сказав, що таких ліків у санчасті нема, отже, може далі лікувати лише аспірином, хоч і його отримує замало. Звільнив мене також від праці - вписав у список хворих.

Повернувшись у бригаду, я всіх здивував тим, що живий, - хтось з лікарні переказав їм, що я помер. Отже, протягом року я вже два рази "вмирав" і "воскресав". Хтось мене потішив: "Кажуть, що ті люди, які ніби вмерли, а в дійсності живуть, будуть довго жити". Хлопці розповіли мені також про свою дальшу працю на багні. Наступного дня вже майже половина бригади мала підвищену температуру, а попри те усіх вигнали на роботу. Щойно третього дня, коли начальник табору сам побачив, як з роботи ведуть хворих під руки, дозволив лікареві скласти список тих, які не придатні до роботи. Власне того дня привели до лікарні тих, що мали високу температуру, а серед них і померлого пізніше Гринівського. Решта бригади й далі ходила на будову летовища. Усі були худі, бліді і сумні, адже кількамісячне недоїдання, виснажлива праця, гнилий клімат та брак елементарних умов гігієни подолали навіть найсильніших. Вже тоді з'явилися і воші, прецінь від арешту ще ані разу не прали білизни і не знімали одягу на ніч.

Якщо на початку у Молотовську можна було почути живі бесіди та сміх, то тепер майже не розмовляли між собою. Я, напевно, почувався щасливішим від тих, що ходили на роботу. У погідні дні виходив надвір і під стіною барака вигрівався у слабеньких проміннях осіннього сонця.

Десь тиждень, а може і довше, після мого повернення з лікарні пішла чутка, що будуть нас вивозити. Усі здогадувалися, куди це нас запроторять. Радянські громадяни були переконані, що буде це Нова Земля, бо там є якісь шахти. Котрогось дня під кінець серпня, зразу після сніданку наказали усім вийти на головну вулицю табору зі своїми речами. Ми здогадувалися, що готують нас до етапу. Вишикувавши у довгу колону, востаннє повели нас дерев'яними вулицями Молотовська. Завели на пристань на Білому Морі, біля якої стояв товарний сірий пароплав. На борту виписана великими літерами виднілася назва "Діксон". Я вперше в житті побачив справжній пароплав. Пізніше довідався, що був він власністю США, його позичили Союзові під час війни.

Вся колона була сформована згідно з номерами бригад. Викликали бригаду, зачитували прізвища і направляли на пароплав. Вся палуба була оточена конвоїрами. До окремих трюмів направляли певно по кількасот людей. Моя бригада попала до трюму посередині пароплава. Увійшовши до нього стрімкими сходами, ми опинилися серед високих, триповерхових нар, між якими були вузькі проходи. Увесь трюм освітлювала лише одна невеличка лампочка. Хтось несподівано зловив мене ззаду за плече і тихо сказав: "Займаймо місце на першому поверсі і якнайближче до сходів" - оглянувшись, я впізнав лікаря Семашка. Зайнявши місце, він пояснив, що при такій великій кількості людей у трюмі пануватиме духота, а при вході буде більше свіжого повітря. Нари були зроблені зі свіжих пахучих соснових дошок. Висота окремих поверхів нар була така, що ледь можна було сидіти. При сходах стояла досить велика бочка з водою та параша. Вхід до трюму, закритий лише ґратами, був єдиним вентиляційним отвором.

Сусідами по нарах я мав Семашка і старшого може п'ятдесятилітнього поліщука, прізвища якого не пам'ятаю. Вони обидва зналися ще з УПА, Семашко був там лікарем, а той - кухарем. Семашко, дрібний на зріст та худорлявий, бідкався, що у таборі не зможе виробляти норми праці, особливо в шахті чи лісорозробці. "Радянські люди оповідали, що в таборах визначають денне завдання для кожного в'язня. Ті, що його не виконують, отримують мінімальну норму харчів, а до того ще й можуть бути покарані карцером. Тим, натомість, котрі перевищуть денне завдання, робочі дні віднімають від вироку, отже, хто вироблятиме дві норми денно може вийти на волю, відбувши половину кари. Я обіцяв Семашкові, що допомагатиму йому, очевидно, якщо буду здоровий і будемо в одній бригаді.

Випливли з Молотовська десь пополудні. Море певно було спокійне, бо відчувалося лише легке коливання. В трюмі було гамірно - всі збуджено висловлювали свої враження, адже вперше плили пароплавом, а до того ще й по Білому Морі. Так як і під час попередніх етапів здогадувалися, куди нас везуть. Ще довго після вечері було чути поодинокі розмови.

Заколисаний легким коливанням спав добре, але вранці пробудився з головним болем і нудотою. Семашко сказав, що такі ознаки можуть провіщати морську хворобу, і казав підійти до сходів та глибоко дихати свіжим повітрям. Виявилося, що таких недужих було багато, вони вже стояли при виході. Я підійшов туди у добрий час, конвоїр відчинив грати над сходами і наказав виносити парашу. Я скористав з цієї нагоди і разом ще з трьома хлопцями вхопив дрючок і, пропхавши його через дротяні вуха бочки, поніс на палубу. Вміст параші вилили в море через корито, прикріплене до борту, а потім відром на мотузці витягали воду з моря і полокали бочку. Робили це навмисне поволі, щоб довше подихати свіжим повітрям. При нагоді і розглядалися, але окрім пінистих хвиль, які вдаряли у борт, та темних свинцевого кольору хмар, які просувалися низенько над обрієм, нічого не побачили.

Гойдання пароплава щораз посилювалося. Підвечір сильно розболілася голова, а до горла підступила нудота - я ледь встиг добігти до параші. Вирвав все, що було в шлунку. Рвало і потім, хоч вже не було чим. Я ліг ниць на нарах, і, судомно тримаючись дошки підголів'я, нерухомо лежав. Я два дні нічого не їв, а лише часом випивав трохи води. Щоправда Семашко примушував мене споживати їжу, але я не міг навіть дивитися на неї. Котрогось дня мені знову вдалося вийти на палубу. Вдалині з лівого боку зауважив якусь землю. Моряк, який щось робив на палубі, пояснив: "Перепливаємо через Карські Ворота, а видно Нову Землю" - а потім ще додав: "Ще сьогодні будемо в Карському морі".

- А куди пливемо? - запитали його.

- До Дудінки!

- А це далеко? - допитувалися.

- Ще три дні дороги, - і замовчав, бо конвоїр наказав: Не разговаривать!

Ця звістка викликала у трюмі здивування. Адже всі сподівалися, що нашим призначенням буде власне Нова Земля! Розгорілася гамірна дискусія: "Де ж та Дудінка?" Навіть радянські люди не чули такої назви. Місто це чи острів?..

Ще того самого дня зірвався шторм. Спочатку сильно гойдало , а потім почало кидати пароплавом з боку на бік. Нари почали тріщати, і всі позлізали на підлогу. Трималися стовпців нар та один одного. Під вечір частина верхніх нар завалилася на перший поверх. Декого придусило, але нікого не покалічило - дошки були легкі. Усіх охопив страх і зчинилася велика паніка! Чулися тривожні волання: "Тонемо! Випустіть на палубу!" Усю ніч кидало нами по підлозі. Навіть найздоровіші жалілися на біль голови і нудоту. Вранці довідалися, що пароплав стоїть на якорі. Трохи заспокоїлися - на якорі певно не затонемо.

Шторм шаленів три дні, а пароплав стояв у одному місці, як пізніше довідалися, у Карському Морі. Коли пароплав перестав гойдатися, запанувала загальна радість. Навіть конвоїри тішилися і ставилися до нас по-людськи, випускали по кілька чоловік на палубу. Я також вийшов. Морем котилися лише невеличкі спокійні хвилі. Небо тепер відрізнялося від моря - було ясніше, а часами навіть пробивалося сонячне проміння. Конвоїр сказав, що сьогодні ми вже мали впливати у гирло Єнісею, але через шторм спізнилися на три дні.

Начальник нашого етапу сказав, що з приводу непередбаченого спізнення, закінчуються запаси харчів та прісної води, отже, норми споживання будуть дуже обмежені. Ще під час шторму почали нам давати меншу кількість харчів, а до того сухі пайки - сухарі та сушену рибу. Також і воду почали дозувати - біля бочки стояв черговий, і черпаком подавав кожному трошки цієї життєдайної рідини. Але попри дозування, ще того самого дня під вечір скінчилася вода у бочці. Тепер головною темою нарікань стали спрага та поломані нари. Хотіли було їх ремонтувати, але виявилося, що на пароплаві не мають відповідного знаряддя та цвяхів. Треба було потіснитися на тих нарах, які не завалилися, але й так не всі помістилися - частина мусила сидіти і спати на підлозі.

Після шторму усі тішилися, але коли минула перша хвиля радості усвідомили своє нещасливе положення: виснажені безсонням, морською хворобою, недоїданням та спрагою плили у незнане. Знову почали здогадуватися: якщо зайдемо у гирло Єнісею, то певно попливемо аж у Сибір, отже, в тайгу.

Котрогось дня вранці конвоїр відчинив грати і крикнув: "Єнісей! Виходьте по воду!" Вдалося вийти і мені. День був хмарний, але погідний. Десь далеко над обрієм виднівся лише один берег, другого не бачив. Моряк пояснив, що у цьому місці ширина гирла Єнісею має кільканадцять кілометрів. Плесо річки було спокійне і здавалося, що вода стоїть, хоч плили проти течії. Відчув, що пароплав перший раз взагалі не коливається, хоч шпарко різав воду, залишаючи за собою пінисту смугу. Дали нам кілька відер. Один з-поміж нас черпав воду з річки відром, причепленим до мотузки і переливав до порожніх відер, які ми, ставши у ряд, подавали до трюму. Після наповнення бочки водою, наказали нам злізати у трюм. Біля бочки створився такий натовп, що й не можна було пройти. Семашко перестеріг, щоб багато не пити цієї води, адже вона з річки, але, як пізніше виявилося, нікому не зашкодила.

Десь пополудні наш "Діксон" причалив до пристані порту Дудінка.

Навіть у великому нещасті трапляються проблиски радості, а буває це тоді, коли відчувається хоч короткочасне полегшення долі чи обставин. Таке полегшення я відчув, коли ступив на землю, отже, почув під ногами твердий грунт. Але й ця радість не тривала довго - постоявши трохи на пристані, відчув проймаючий морозний холод. Отже, у Дудінці вже у вересні зима.

На узбережжі стояли дерев'яні невеликі бараки, певно якісь портові склади. На Єнісеї, крім нашого "Діксона" стояв ще один морський пароплав та кілька менших, певно, річкових. З одного вивантажували якісь бочки, а з іншого - дошки. Робітниками були в'язні, бо пильнували їх конвоїри. Дивлячись на них, я подумав, що це навіть непогана праця. Може і я буду тут працювати?.. Але тоді не подумав, що при вивантажуванні працює кількадесят в'язнів, а нас, нових, є кілька тисяч, а до того Єнісей замерзає на дев'ять місяців, отже, на цей час праця в порту припиняється.

Обширна, рівна площа поміж бараками була оточена конвоїрами. Нас знову вичитували і ставили в колони по четверо у ряду. Невеликі колони, десь по кількасот чоловік, відразу відводили певно до недалекого табору, бо конвоїри поверталися незабаром і забирали наступні колони. Правдоподібно, площу пильнували конвоїри з "Діксона", а переймали нас і відводили до табору - місцеві.

Моя колона йшла за чергою. Вийшли на вулицю, вимощену гравієм. З обох боків стояли невеликі житлові будинки. За селищем простягалась, скільки оком сягнеш, рівнина, на якій не було видно ані дерев, ані кущів. Єдиними живими істотами були лише ми - в'язні та конвоїри. Цей пустинний сумний краєвид та свинцеві хмари, які пересувалися низенько над обрієм, і зловісна тиша викликали неспокій.

Незабаром перед нашими очима постав вже знайомий витвір комуністичної епохи, побудований в сталінському стилі - каральний табір. Його характерною ознакою були високі подвійні огорожі з колючого дроту, над якими височіли розчепірені на чотирьох стовпах сторожеві вишки. Ворота були вже "гостинно" навстіж одчинені, а біля сторожки стояли начальники та наглядачі. Ще раз нас перелічили, а потім оголосили табірний режим. Вся моя колона потрапила до одного великого, схожого на стодолу, дерев'яного бараку. Як і у Молотовську, двоповерхові нари стояли у чотири ряди. Я зайняв місце на першому поверсі між Семашком та поліщуком Бездіжним. Як я вже згадував, вдень був легкий мороз, отже, ми сподівались, що вночі буде ще більший, і не помилилися. Ніякого опалення в бараці, звісно, не було. Ми з Семашком вирішили спати впритул. Мою тонку куртку постелили на дошках, а його довшим плащем прикрилися. Замість подушки Семашко поклав свій клунок. Притулилися один до одного, і що якийсь час перекидалися з боку на бік, щоб зігрітися. Вранці пробудилися з застиглими м'язами. Я знову відчув біль у коліні. В проходах між нарами зробилося тісно - всі злазили на підлогу і рухалися, щоб розім'яти м'язи і загрітись. "Радянські люди" почали мудрувати: "Начальство табору порушило закон: не можна у морозну погоду тримати людей у неопалюваному приміщенні!" Наглядач, який відчиняв вранці двері, пояснив: "Це пересильна частина табору. Усі етапи завжди привозили влітку, отже, опалення не було потрібне. Ваш етап спізнився на цілий місяць."

Весь табір складався з двох частин: пересильної, де стояли лише неопалювані бараки, та з житлової для працюючих в'язнів, у якій містилася вся табірна адміністрація, кухня та санчастина. Там усі будинки були опалювані. Звідти і їжу нам приносили, яка була дещо смачніша від тої, що в Молотовську, особливо суп, який готували з сушених овочів.

На другий день перебування у тому таборі, ще перед сніданком, нарядник оголосив, що хто хоче попрацювати, хай зголоситься після сніданку біля "вахти". Пообіцяв, що тим, котрі вийдуть на роботу, даватимуть більше їжі та переведуть у другу частину табору до опалюваних бараків. Охочих було кількасот, але вибрав лише сотню найздоровших.

І дійсно - з роботи відразу повели їх до опалюваних бараків. Ми із заздрістю дивились на тих щасливців. Після вечері кількасот в'язнів з нашої зони, а між ними і я, зібралися біля воріт між тими частинами табору і голосно домагалися, щоб і нас туди пустили. Наглядач сказав, що там нема для нас місця, і наказав повертатися до своїх холодних бараків. Більшість послухала і пішла, а я і ще кілька десятків чоловік вперто стояли біля воріт. І достоялися – комусь зм'якло серце і нас впустили. Ми скоренько розбіглися по бараках. Постійні мешканці трохи ремствували, бо ми розляглися на підлозі у всіх проходах, навіть у коридорі. Опинившись у теплому приміщенні після двох днів безперервного перебування на морозі, я блаженствував і хоч лежав на підлозі, відразу заснув, мов немовля. Вранці, під час побудки наглядачі усіх "нетутешніх" вигнали до пересильної зони.

Від "щасливців" ми довідалися, що вони розвантажували різні товари з пароплавів, а на вечерю отримали додатково по двісті грамів хліба та по шматку риби. Після сніданку ми майже всі вийшли на "вахту" - хотіли також йти на роботу, але нікого не взяли - повели лише тих самих, що і вчора. Протягом усього перебування у Дудінці мені ні разу не вдалося вийти на роботу, але зате кілька разів ночував у теплому бараці.

Котрогось дня під вечір довідались, що від завтра почнуть нас перевозити до Норильська(II-12). Вранці, ще перед побудкою, хтось недалеко від мене почав розпачливо кричати: "Злодії! Вкрали мою шапку! О Боже, чим я прикрию голову!" і т.п. Глянувши у цю сторону, я впізнав старого молдаванина, з яким їхав у київському етапі. Він відрізнявся від своїх товаришів високою чорною баранячою шапкою та голосною мовою. Зліз з нар і ходив між рядами, шукаючи шапку та прохаючи, щоб віддали. Звісно, ніхто не віддав. Ми здогадувалися, що вкрали "воры", які також знаходилися у нашому бараці. Бідкаючись, молдаванин зав'язав собі на голові якусь ганчірку.

Після сніданку вичитали кількасот прізвищ, а між ними і мене. З-поміж моїх знайомих не викликали лише Семашка. Він дуже знервувався, адже планував, що будемо разом працювати в одній бригаді.

Завели нас на станцію, яка нагадувала зупинку у чистому полі. Окрім колії стояли там якісь бараки. Завантажили по вісімдесят чоловік до товарних вагонів, в яких не було нар. Усі мусили стояти, бо навіть не було місця для сидіння. Поставили у вагоні і маленьку грубку та дали вугілля, але нам не вдалося її розпалити, і аж до Норильська загрівалися тупанням.

Перед полуднем поїзд затримався на якійсь станції, подібній до дудінської. Конвоїр сказав, що це Норильськ. Перше, що я побачив, вийшовши з вагону, це темні, майже стрімкі гори, які височіли над південним краєм селища. На фоні цієї чорної стіни низькі будинки осель видавалися маленькими будками. Натомість єдиним об'єктом, який вирізнявся з-посеред низької забудови поселення, був високий фабричний димар(II-13). Власне цей комин, з якого піднімався густий чорний дим, трохи мене підбадьорив, адже це означало, що тут все-таки точиться якесь життя.

Поставили нас у дві колони. Одна, у яку і мене вичитали, була менша, десь у двісті п'ятдесят чоловік. Кожну з тих груп повели до іншого табору. Нашу привели до табору номер "9". І знову, як і у попередніх, почислили: "первая, вторая..." і т.п., а на майдані познайомили нас з місцевим режимом, який не відрізнявся від попередніх. Повідомили також, що зараз групами по кількадесят чоловік викупаємося в бані, а потім одержимо табірну одіж, і ще сьогодні підемо на призначене нам постійне місце відбування кари, до філії цього табору, яка називається "Средний". В роздягальні бані залишили всю свою одіж. В бані усіх стригли на нуль, а під пахвами та навколо статевого органу голили. Банщик, очевидно в'язень, дерев'яною кописткою накладав кожному на долоню трошки напіврідкого сірого мила. Нормував також і воду. З великого котла наливав кожному до дерев'яного цеберка по кілька літрів гарячої води. Вперше за довший час посеред в'язнів запанувала майже весела атмосфера - стало гамірно, навіть було чути сміх. Усі мили та полоскали собі плечі. Але ця розкіш тривала недовго. Наглядач щораз відчиняв дверні та погукував: "Скоріше! Скоріше! Чекає наступна група!" Для витирання тіла, замість рушників, дали якісь сірі шматки тонкого матеріалу, які називали "полотенцями". Цивільного вбрання не повернули, лежало на купах табірне: ватяні фуфайки та штани, піджаки без підкладок, білизна на тіло, валянки, вушанки та ватяні рукавиці з одним пальцем. Вся одіж мала один колір: брудно-сірий і була пошита, окрім білизни, з ситцю. Більшість цієї одежі була вже уживана і виділяла неприємний запах. У найгіршому стані були валянки - усі підтоптані, а частина вже після ремонту. Кожному по черзі давали одіж і взуття, не дивлячись на розмір. Зчинився несамовитий гармидер. Одні кричали, що замале, інші, що завелике. Наглядач спокійно повчав: "Міняйтесь поміж собою!" Мені вдалося усе допасувати на свій зріст. Ті, що мали добре цивільне вбрання, просили наглядача, щоб віддали хоч декотрі речі, але він відповідав коротко: "Нельзя!".

Після купелі, вже в "уніформах", ми чекали на наступні групи. Коли вийшла остання, вирушили в останній, тим разом піший, етап. За воротами перший раз поставили нас не четвірками, а двійками. Незабаром справа вияснилася. Зразу за оселею вивели нас на колію, і конвоїри наказали йти між рейками, а самі йшли побережжями насипу. Десь два чи три кілометри йшли колією, а біля озера звернули вправо, і йшли його лівим берегом через справжню тундру. Лише зрідка росли карликові вже тоді безлисті модрини та берізки. Не було ані дороги, ані стежинки, лише м'яка поросль з рудоватого моху та засохлої трави. Земля була нерівна і ми щораз входили в долинки, в яких попри мороз місцями ламався лід на калюжах. Щоб не замочити валянок, ми обминали покриті льодом місця і розходилися в боки, а конвоїри страшенно нервували і безперервно кричали: "Не розходитись! Держатись строю!"

Десь після годинного маршу побачили знайомі сторожові вишки та високий частокіл з кількома рядами колючого дроту зверху. Зупинилися перед відчиненими воротами. Нас знову перелічили і наказали вишикуватися четвірками на табірному майдані. Перед колоною вийшов капітан у чекістському мундирі» і суворим голосом промовив: "Заключенные! Вас советская власть приговорила на каторжные работы! Только совестным трудом можете искупить свою вину!" З дальшої його промови довідалися, що нам, каторжникам, забороняється всяка кореспонденція, побачення та отримування посилок і передач; наш робочий день триватиме дванадцять годин, а тиждень - десять днів, отже, протягом місяця відпочиватимемо лише три дні. Після начальника старшина прочитав табірний режим та пригрозив, що за порушення його буде саджати до карцеру.

На закінчення "привітання" начальник, вже дещо лагіднішим тоном, сказав, що у таборі немає для усіх нас місця в єдиному житловому бараці, тому поки що житимемо у наметі. Відчислили кількадесят чоловік і повели до бараку, а мені, разом з рештою, випав намет. Всередині стояли два довгі ряди двоповерхових нар, а у вузенькому проході - дві грубки з перероблених залізних бочок. Нари були голі. Наглядач втішав, що завтра дадуть сінники, а за кілька днів і решту постелі.

Друга прикра несподіванка зустріла нас під час вечері. При кухні не було столової, а лише невелике приміщення, третину площі якого займала "хліборізка"(II-14), а на решті місця, стоячи у черзі, могла поміститися лише одна бригада. Варену їжу кухар видавав через віконце. Ми тоді не мали ані посуду, ані ложок. Наглядач показав нам купу порожніх консервних банок, які лежали у кутку цього приміщення, і наказав брати в них суп. Отже, першу вечерю у постійному таборі, про який ми так мріяли, не їли, а пили з немитих банок! Дерев'яні ложки дали нам на другий день, а з банок їли аж до кінця існування того табору, доробивши до них дужки з дроту.

Першу, щоправда з легким морозом, ніч спали так, як і у пересильних таборах, - на голих дошках. Звечора, поки горіли дрова у тих бочках, відчували тепло, особливо ті, які лежали поблизу. Вночі, коли температура у наметі майже зрівнялася з зовнішньою, навіть ті, які спали біля грубок, почали одягатися у ватяні штани та прикриватися фуфайками.

На другий день після сніданку знову наказали вишикуватися на майдані. Називали прізвища, надавали каторжний номер(II-15) і призначали до котроїсь двадцятиособової бригади. Кожен підходив до столика, при якому "малярі ітееловці" малювали білою фарбою наші номери на фуфайках, піджаках, штанах та шапках. Я попав до бригади номер вісім, у якій було двадцять двоє українців і двоє росіян. Більшість українців становили східняки, і вони з-поміж себе вибрали бригадира(II-16), став ним понад п'ятидесятилітній кремезний, з козацькими вусами українець, Кабанов. Вирізнявся з-посеред усієї бригади не тільки атлетичною будовою, але і гучним голосом та, на мою думку, удаваним оптимізмом - часом поводився так, наче був на курорті, а не на каторжному таборі.

Вже у каторжній уніформі і з номерами на одязі я пройшовся по табору. Чотири вулички створювали замкнений прямокутник в середині якого стояв будинок санітарної частини і, дещо далі, кухня. Назовні прямокутника, недалеко "вахти", стояв барак, у якому мешкала "ітееловська" обслуга табору та містилася нарядна. З другого боку табору стояв житловий барак, "бур"(II-17) та лазня. За лазнею, через кут табору, протікав досить глибокий струмок з чистою прозорою водою(II-18). Наш намет розташовувався на продовженні головної вулиці, яку ми називали майданом. Побіч намету "тутешні" в'язні будували ще один барак, а дещо далі, у напрямі лазні, готували місце під третій. Від них я дещо довідався про "Середній". Привезли їх, десь коло двохсот, ще у липні. Стояла тоді лише огорожа та намет, у якому ми тепер живемо. Це вони побудували усі ці будинки. У таборі працює лише одна бригада, а решта будує дорогу до Норильська. Розвіяли також міф про "людські" умови життя у постійному таборі. Недоїдання, брак елементарних гігієнічних умов (тоді ще не було ані умивальні, ані пральні, ані лазні), дванадцятигодинний робочий день та каторжний режим виснажували фізично і психічно навіть найздоровіших. Молоді, колись сильні хлопці, тепер ледь ходили, часто хворіли, навіть вмирали. Те, що від них почув, та й сам вигляд табору і його довкілля, пригнітило мене та згасило всяку надію на краще, ніж у тюрмі, життя.

Увечері у наметі всі похнюпились, навіть "радянські люди", які весь час були, чи лише вдавали, оптимістами, казали, що це "щось не так", адже радянська влада справедлива і добра, отже, напевно не знає, що тут люди живуть у таких злиденних умовах.

Під час вечірньої перевірки знову виступив начальник табору: "В'язні! Завтра вперше підете на роботу! Будете будувати дорогу до Норильська! Хто буде продуктивно працювати, отримає більшу пайку! Повертаючись з роботи, приносьте дрова на паливо (тоді єдиним паливом були дрова), а ті, які живуть у наметі, додатково ще й мох для його утеплення. Завтра, зразу після сніданку, усі бригади мають вишикуватися перед "вахтою"!

Вранці під час сніданку спіткала нас перша брутальна принизлива несподіванка. Ще більшість в'язнів їла, коли вбіг до намету нарядчик і почав палицею виганяти на "вахту". Люди кричали, що суп гарячий і не встигли з'їсти, але він зганяв дрючком усіх з нар і верещав: "Проклятые фашисти! Бегом на вахту!!!". Усі панічно вибігали, а дехто ще з залишками супу, але при виході стояло ще двоє "ітеелевців" з киями і били кожного, куди попало. І мені дісталось по плечах. Усі були у шоці - адже не щадили ані бригадирів, ані стариків. Як пізніше виявилося, тим кримінальникам начальство сказало, що ми всі фашисти. В наступні дні ми старалися скоріше виходити з намету, але посіпаки все ще приходили з палицями і шукали нагоди, щоб когось хоч раз вдарити. Щойно десь після тижня часу перестали нас виганяти на роботу в такий спосіб, а дещо пізніше навіть виправдовувалися, що вони так поступали з наказу начальства.

Але правда була трохи інша. Начальство певно не наказувало нас бити, але і не забороняло. Називаючи нас фашистами, дало тим кримінальникам привід для виявлення їхніх диких інстинктів. А перестали поводитися брутально щойно тоді, коли ми, очунявши з першого перестраху, почали боронитися - виривали їм з рук киї та гуртом напирали на них. Тепер їх охопив страх - адже у таборі було їх лише кільканадцять чоловік. Незабаром трьох найгірших посіпак забрали з нашого табору. Виявилося, що самі просили начальника, щоб перевів їх у інше місце - боялися нашої помсти.

За вахтою з кількох бригад формували окремі колони і вели в тундру. Моя колона затрималася неподалік табору біля невеликої повітки. Якийсь цивільний працівник будівельного підприємства показав позначену віхами дорогу і подав наше завдання: корчувати деревця, здіймати моріг, а потім вирівнювати поверхню дороги. Бригадир наказав нам попаруватися і взяти знаряддя зі складу, який містився у повітці. Були там лопати, кайла, сокири, пилки та дерев'яні носилки. Лежали там і заздалегідь приготовлені таблички з написом "зап. зона" (запретная зона), які конвоїр наказав розставити довкола визначеного нам відтинка дороги.

Я спарувався з Грицьком Бичуком. Взявши знаряддя, розпочали роботу з корчування модрин. На нашій ділянці було їх кілька. Виглядали як молодняки і не перевищували нашого зросту. Знявши мох, ми відразу побачили коріння - виявилося, що воно було дуже мілко заглиблене у ґрунті, може на двадцять і кілька сантиметрів. Наступної модрини вже не відкопували, а просто виривали з корінням. Другим дивним для нас відкриттям була вічна мерзлота, яку побачили під корінням тих карликових дерев. Отже, вона навіть влітку не розмерзлася...

Ми з Грицьком заздалегідь домовилися, що будемо працювати так, щоб не перемучуватися. Поволеньки копали і кайлували, потрошки і довго накидали землю на носилки та поволі відносили на дорогу. Попри те, десь по двох годинах праці відчули втому і присіли відпочити. Зауваживши це, найближчий конвоїр наказав встати і братись за роботу.

Наші сусіди натомість, Кононов і Костюк, звивалися, як мухи на окропі. Швидко і багато землі накладали на носилки і майже бігом відносили. Ще в наметі Кононов усіх переконував, що в радянських таборах, перевищуючи установлені денні норми праці, можна достроково вийти на волю. Наприклад, виконуючи дві норми щоденно, можна скоротити кару навіть наполовину. Вони докладно зазначили свою ділянку і, розкопуючи горбики, ставили віхи, щоб можна було зміряти, скільки вони викопали і винесли землі. Десь коло полудня так змучилися, що й ледь ноги за собою тягнули, але, витираючи рясний піт з обличчя, далі виробляли свої "трудодні"(II-19). Під вечір з нетерпінням виглядали когось, хто поміряв би їх роботу, але ніхто не прийшов. Дещо збентежені потішали себе, що завтра зранку напевно хтось перевірить і почислить, скільки вони виробили норм.

З роботи поверталися з вантажем - згідно наказу начальника табору кожна пара в'язнів несла один очищений від гілля і коріння стовбур модрини. Ми, мешканці намету, ще додатково несли під пахвами потрохи моху. Одній бригаді наказали занести дрова до казарми, а решту рознесли до всіх будинків табору. Остаточно лише частину тих стовбурів ми принесли до свого намету.

В наметі було холодно, як в псарні. Виявилося, що вдень ніхто не натопив, отже тепер, після дванадцятигодинного перебування на морозному повітрі, хтось з-поміж нас мусить напиляти і наколоти дров та напалити в грубках. Бригадири встановили чергу, і з того дня щоденно після роботи інша трійка заготовляла паливо - двоє пиляли, а один колов.

Вранці, йдучи по сніданок, зауважив, що на поверхні ґрунтової вулиці утворився шар грязюки. Отже, замість очікуваного більшого морозу прийшла відлига. Заболочені валянки відразу просяклися вологою і зробилися важкі. Холодна волога дійшла і до ніг. Повернувшись з кухні я відразу роззувся і хотів просушити онучі біля грубки, але хтось крикнув: "Йдуть посіпаки! Виходьмо!" Взуваючись, я не встиг вибігти і під акомпанемент "соковитої" російської лайки та епітетів "фашисты! сукины сыны!" я знову дістав по плечах. На вахті ми показували заболочені і промоклі валянки та просили, щоб нас не виганяли на роботу, або щоб дали чоботи. Але відповідь була коротка і категорична: "Виходите за вахту и стройтесь!" Вже на вахті почав накрапати дощик, і падав дедалі інтенсивніше. Прийшовши на вчорашнє місце і взявши знаряддя, навіть не пробували братись за роботу, адже валянки загрузали в болоті. Навіть "стахановець" Кононов ствердив: "В таких условиях работать невозможно!" Промокла і одежа. Холодна волога проймала усе тіло. Відізвалися і мої суглоби - пронизливий біль охопив ліве коліно. Щоб зменшити просякання валянок вологою з болота, ми з Грицьком стояли на носилках, а дехто прикривався посилками від дощу.

Зняли нас з роботи щойно після кількох годин. В наметі відразу розпалили в грубках, а коли вже стало тепліше, порозбиралися до білизни. Паруюче вбрання та валянки виділяли неприємний запах, але ми були задоволені - адже краще лежати в прикрих, але теплих випарах, ніж мерзнути на дощі.

По вечерю йшли кладкою з дрючків модрини. Зробила її бригада, яка ходила в чоботях. Того дня навіть на перевірку не виганяли на майдан, а почислили нас у наметі.

Ще звечора на нарах було чути чхання та кашель, а дехто жалівся і на біль голови. Мій напарник і сусід Грицько скаржився, що коле його в грудях. Вночі розбудив мене і просив води. Мав високу температуру. Вранці, попри болото, я завів його до "санчастини". В коридорі вже чекало багато простуджених. Грицька відразу поклали у "стационар" (табірна лікарня).

Вдень пішов його відвідати. В невеликій палаті стояло може десять поодиноких одноповерхових нар. Грицько лежав навзнак з закритими очима. На моє привітання розплющив очі і хотів певно усміхнутися, але лише скривився. Пожалівся, що дуже болить у грудях. Дихав уривчасто і хрипливо. Я старався трохи його розважити, але мій візит певно його мучив, бо щоразу заплющував очі і відвертав голову. На моє прощання та обіцянку, що прийду завтра, лише ледь усміхнувся.

Вночі не прийшов очікуваний мороз, а навпаки покропив дощик. Болото ще більше розрідилося. Для бригад у валянках проголосили "актировку"(II-20). Ми, звісно, тішилися з відпочинку, але боялися холоду у наметі - закінчувався запас дров. Бригадири просили начальника, щоб видав шкіряне взуття хоч для однієї бригади, котра пішла б в тундру по дрова. Виявилося, що такого взуття в таборі немає". Остаточно начальник наказав, щоб ті бригади, які мають літнє взуття, приносили і нам трохи дров.

Того дня я знову пішов до Грицька. До підошов валянок прив'язав вистругані з полін дощечки і пошкандибав, як на ходулях. Його здоров'я погіршилося - майже не реагував на моє привітання. Мав високу температуру і прискорено дихав. Його сусід сказав, що він нічого не їсть, а лише випиває трохи води. Пізніше виявилося, що того дня я бачив Грицька востаннє. Вночі вхопив мороз, і вранці вигнали нас на роботу, а увечері санітар не впустив до палати. Щойно четвертого чи п'ятого дня я довідався, що Грицька у "стаціонарі" нема. Санітар сказав, що його повезли до лікарні в Норильську разом з іншими тяжкохворими. Вже саме слово "повезли" викликало у мене сумнів, адже тоді ще не було дороги до Норильська, а тим невеликим возом, запряженим худенькою шкапою, не могли везти тяжко хворих по бездоріжжі тундри. Незабаром справа вияснилася. Хлопець, який лежав тоді у цій самій палаті, сказав, що протягом кількох днів, які він там пролежав, вмерло кілька в'язнів. Вдень їх прикривали простирадлами, а вночі кудись виносили. Про дальшу долю померлих розказав "ітееловець", який виносив мерців через вахту до повітки неподалік табору. Кожен труп був голий і мав прив'язану табличку зі своїми даними. "Вахтовий" записував ці дані, а потім штиком пробивав мерцеві серце. Ця інформація упевнила мене, що Грицько помер. Свідомість того, що вже в перші дні відбування п'ятнадцятилітньої каторги вмер мій товариш-одноліток, дев'ятнадцятилітній, ще недавно здоровий юнак, пригнітила мене. Настирливо насувалася скорботна думка, що і мене чекає така доля.

Мороз щодня сильнішав. Після кількох днів тонкий шар розмерзлої землі знову замерз. Тепер треба було кайлувати мерзлоту, а для того потрібна була сила. Ця свіжа мерзлота була найгіршою - кайло вбивалося глибоко, але земля не відлуплювалася, отже, треба було кілька разів влучити у те саме місце, щоб відбити часом лише маленький шмат мерзлоти. "Стахановці" Кононов і Костюк, з котрих ми насміхалися першого дня каторги, коли вони відробляли "трудодні", тепер рухалися як черепахи, а до того ще й сердилися - ніяк їм не вдавалося відлупати хоч одної більшої брили мерзлоти.

Після смерті Грицька я працював сам. Бригадир поставив мене до розгортання землі, яку приносила вся бригада на дорогу. В перші дні праці Кабанов несміливо підганяв усіх до продуктивнішої роботи, але дедалі ставав сміливіший і почав нас, наймолодших: Булаву, Бездітного і мене, підганяти безцеремонно, а навіть нахабно. Причина була очевидна. Усі, крім нас, були його знайомими ще з київської тюрми, отже, не смів їх безпосередньо підганяти, а погукуючи на нас, давав їм зрозуміти, що треба працювати продуктивніше.

Цю зміну його поведінки прокоментував найстарший з-поміж нас, Дем'яненко: "Начальство вимагає прискорення будови дороги і лякає, що буде знімати з посад тих бригадирів, бригади яких слабо працюють. Отже, Кабанов воліє бригадирувати, ніж кайлувати". Зрештою, усі бригадири посилили нагляд над працею своїх підвладних, але більшість ставилася до них по-людськи. Кабанов, натомість, залюбки підганяв нас, а до того так верещав, що чули всі бригади на кілометровому відтинкові дороги. Бувало, що підвечір навіть захрипав. Отже, коштом тяжкої праці підвладних він хотів забезпечити собі вигідне, єдине доступне для каторжника розумове становище праці(II-21). Його поведінку подекуди спричиняла і низька продуктивність бригади. Майже половину складу становили старші чоловіки , які певно, ніколи не працювали фізично, а інша половина не могла, та й не хотіла, виконувати подвійних норм. Окрім того, що був під загрозою його керівний пост, наша бригада одержувала найменше додаткових пайків, які, як казав, мусив приділяти найпродуктивнішим робітникам. Але, очевидно, говорив неправду. Ці "плюси" переважно давав своїм друзям, а "гарантію" - нам, наймолодшим, та тим, що мали лікарське звільнення від роботи.

Ще після несподіваної відлиги у нашій бригаді окрім Грицька, простудилося кілька в'язнів, але їх хвороба була легшою, і тому вони отримали лише лікарське звільнення і лежали в наметі. Найдовше хворіли старики: Дем'яненко і Дяченко, і вони майже весь час отримували гарантію. Найважче хворів Брижатий. Його мучила шлункова виразка. На волі жив на дієті, а тут мусив їсти те, що давали, а воно йому шкодило. Часто після їжі блював. Ця хвороба довела його до такого стану, що він ледь ходив. Спочатку лікар не давав йому звільнення і він на роботі або стояв підпершись лопатою, або сідав, але тоді конвоїр кричав: "Вставай! Работай!", а коли пожалівся, що хворий, конвоїр ще голосніше горлав: "Здесь не курорт! Шевелись!" Щойно тоді, коли вже не міг ходити, лікар дав йому звільнення. Ще в перших днях перебування в таборі він казав, що в таких умовах не має ніякої надії на одужання і напевно довго не поживе.

Умови життя у таборі та праці на будові дороги все погіршувалися. Під кінець жовтня мороз сягав навіть тридцяти градусів. Майже щодня падав сніг і засипав наше місце праці. Вранці розпочинали працю відгортанням та винесенням снігу, а щойно пізніше починали кайлувати мерзлоту. До цієї найтяжчої, дійсно каторожної праці бригадир поставив і мене. Трапилася мені ділянка з глинистою мерзлотою. Кайло вбивалося лише на сантиметр чи два, і відлуплювало тільки маленькі грудки. Вже після першого дня гепання кайлом я надірвав м'язи на правій руці. Вночі не міг заснути і весь час прикладав холодні компреси. На другий день не міг кайлувати і просив бригадира, щоб дав мені іншу роботу. Він розсердився, але побачивши мій опухлий зап'ясток, казав розгортати винесену на дорогу землю. Праця була легка, бо щораз менше приносили на дорогу накайлованої мерзлоти. Причина була проста - спадала продуктивність навіть найсильніших у бригаді. Тепер майже всі були немічні. Побут в тюрмах і пересильних таборах, тяжка дорога в "телятниках" та вантажних пароплавах, а голодові пайки, каторожна праця, дванадцятигодинне перебування на морозі, а до того злиденні і антисанітарні умови в таборі спричинили цілковите фізичне і психічне виснаження.

З-посеред усіх в бригаді, окрім стариків, я був найслабкіший. Хворів від дня арешту, але найбільше втратив сили на пароплаві через морську хворобу, адже тоді майже нічого не їв. Та й тепер, від початку перебування на "Середньому", одержував голодову пайку - "гарантію", а на роботі витрачав енергію подвійно - на фізичне зусилля і на обігрів тіла. А енергії було небагато - вистачало лише на піднесення кайла вгору, опускання в мерзлоту лише під його вагою. Холод, який проймав аж до кісток, та млосне нестерпне смоктання в шлунку від голоду, викликало танталові муки. Свідомість безнадійного положення, власного безсилля, та настирлива думка, що так буде не тільки сьогодні до вечора, але і завтра, і післязавтра та й невідомо доки, паралізувала психічно і фізично, а бувало, що й відбирала охоту до життя. В такі критичні хвилини я собі повторював повчання старого Дем'яненка, який, підтримуючи мій дух, говорив: "Не ти один мучишся. Ми всі тяжко переживаємо свою недолю. Треба за всяку ціну пережити ці перші найгірші зимові місяці. Згодом загартуєшся і привикнеш. І запам'ятай, що переживуть цей кошмар лише найсильніші духом!" І прислухавшись до тих повчань, я почав "гартуватися" та привикати. Рухався поволі, лише так, щоб не замерзнути, та терпляче чекав кінця робочого дня.

В ті перші заполярні морозні дні(II-22) ми на роботі майже не розмовляли. Усі були шоковані тим безнадійним положенням, і кожний переживав свою недолю по-своєму і мовчки. Була ще й інша причина мовчання - різке морозне повітря. Ми старалися якнайрідше відкривати уста, щоб його не наковтатися. Щойно після радісної команди: "Кончать работу!" вся будова оживала. Усі нараз ставали проворними і метушилися, стараючись якнайшвидше віднести знаряддя до повітки. Колона шикувалася швидко, просто по-військовому - усі бігом ставали в шеренги і виділялися один від одного, щоб полегшити конвоїрові перечислення та скоріше вирушити до табору.

У таборі, зараз за воротами, хтось з бригади біг під віконце кухні займати чергу по вечерю. Скинувши у наметі бушлати, ми скоренько хапали свої котелки і вже лише у фуфайках бігли до кухні. Бригада ставала згідно з призначеними пайками, а бригадир ставав біля віконця і пильнував, щоб не підійшов хтось чужий. Кожний з-поміж нас пильно спостерігав, як кухар набирає суп: мішає ковшем, чи може зачерпує зверху саму рідину. Бувало, що хтось протестував, бо вважав, що отримав лише "воду", і домагався добавки густішого, але кухарі переважно не враховували тих протестів.

В наметі під час споживання вечері панувала цілковита тишина - усі їли поволі, благовійно, як під час різдвяного чи великодного розговіння. Щойно після вечері дехто зітхав та голосно висловлював своє незадоволення з малої кількості їжі: "Після такої вечері ще більше хочеться їсти!", або: "Щойно тепер міг би з'їсти правдиву вечерю!" Хтось згадував, як на волі, попиваючи кислим молоком, з'їдав на вечерю миску картоплі, помащеної шкварками. Після такої "смачної" згадки розгорталася загальна дискусія на тему харчування на волі. Тими спогадами про щедрі і смачні вечері ми "доповнювали" свої голодні шлунки.

Змучені цілоденною працею на морозі, "насичені" спогадами про щедрі та смачні вечері на волі, зараз після перевірки усі засинали. Звечора, поки палилося в грубках, у наметі відчувалося тепло, але не всюди однаково. На верхніх нарах навпроти пічок було навіть гаряче, але на нижніх та верхніх, віддалених від грубок, проймало холодом. Там ніхто не скидав ані фуфайок, ані ватяних штанів, навіть спали, не роздягаючись. Лягаючи спати, вбирали на голови шапки та додатково накривалися бушлатом. На зламі жовтня і листопада ми ще не мали укривал і простирадл, лише сінники, але в більшості ще не набиті. Вночі, коли вигасали грубки, в наметі ставало холодно. Вранці на стінах намету на рівні нижніх нар біліла паморозь, а з решти стін та зі стелі скапувала вода. Вогкі сінники, котелки чи навіть шапки, які торкалися стін на нижніх нарах, часом примерзали до них. Після побудки усі старалися розім'яти застиглі суглоби та м'язи, вимахуючи руками та покручуючи головами.

Десь у той час з'явилися у нас воші. Як вже згадував, майже усі спали у верхньому одязі, а до кінця жовтня не змінювали білизни і не купалися, бо в "бані" не було котла до нагрівання води. Щоправда, від початку листопада почала діяти лазня і пральня, але не вдалося відразу винищити тих паразитів - вони загніздилися також у верхньому вбранні і перелазили до чистої білизни. Ці воші ми називали полярними, або прудконогими. Вони відрізнялися від тих жирних і повільних, які траплялися ще в сотні - були якісь прозорі, і не лазили, а просто бігали. Вечорами, коли натопилось в грубках, ми знімали сорочки і "полювали" на них.

Приблизно у той самий час з'явилася і друга попутниця нужди, голоду і бруду - сверблячка. В короткий час заразилися цією хворобою майже всі жителі намету. Вона гірше докучала, ніж воші. Пекуче свербіння було нестерпне, особливо на роботі - нераз хотілося розібратися до голого тіла і качатися у снігу. Щовечора до лікаря приходили заражені, але він не хотів їх приймати і нервово дорікав: "Це ж від бруду! Не миєтесь! Спите в одязі! Я не маю ліку на свербіж!"Але невдовзі лік все-таки знайшовся. Привезли з Норильська якусь смердючу мазь. Ми були певні, що це просто розтертий і змішаний з водою часник. Щодня увечері санітар виставляв у коридорі "санчасті" тазик з тим розчином, а хворі розбиралися до гола і натиралися ним. Я також так лікувався, і після кількох інтенсивних мащень вилікувався. Але в таборі ще довго чухалися та мастилися. Навіть у нашому холодному наметі ще кілька тижнів було чути запах часнику. Просякли ним нари, постіль та одежа. Не любили його і воші - стало їх менше.

Настав листопад, місяць пург. Майже щодня падав сніг і віяв сильний вітер. Тепер на роботі переважно вивозили та відкидали сніг. В долинах навіювало снігу заввишки навіть до трьох метрів. Часом витрачали більше часу на відкидання снігу, ніж на продуктивну роботу. Ми, звісно, не переймалися продуктивністю, і воліли відкидати легкий сніг замість кайлувати мерзлоту.

Десь під кінець листопада, одного морозного і заметільного ранку, вбіг до намету помічник нарядника і голосно сповістив: "Актировка!" В наметі радісно загомоніло, адже здійснилося одне з наших найбільших прагнень - не виходимо на роботу! Але для однієї бригади ця радість тривала коротко. Прийшов сам нарядник і скомандував: "Сьома бригада! Вбирайтесь і виходьте на вахту! Підете заготовляти дрова для табору. Бригадир! За п'ять хвилин виводь бригаду!" Ремствуючи і заздрісно поглядаючи на нас, щасливців, які вже мостилися на нарах до спання, бригада поволі виходила надвір. Не минуло й години, як в наметі запанувала цілковита тиша - після проспаної ночі майже всі знову спали.

Збудилися щойно тоді, коли повернулася сьома бригада і зняла гармидер. Скаржилися, що дуже змерзли. Хтось відморозив носа, а хтось щоки. Їм порадили, щоб відразу пішли до "санчасті". Решта, роздягнувшись, обступила усі три грубки. Звичайно ми не дозволяли заступати пічок, але тоді зробили виняток.

Після вечері загальний настрій в наметі дещо відрізнявся від щоденного. Відпочилі і виспані не спішили лягати спати. Гуторили та прогнозували погоду на завтрашній день.

На другий день вранці чергові, які виносили параші, оголосили, що погода ще гірша від вчорашньої. Мороз, щоправда, невеликий, але дуже сильний вітер. Зрештою, і у наметі відчувалися подуви вітру, від яких брезентовий дах і стіни сильно лопотали, вдаряючи об дерев'яний каркас. Наші мрії здійснилися - знову оголосили "актіровку"! І знову, як і вчора, вигнали одну бригаду в тундру по дрова, а ті, що зосталися, лягли спати. Але того дня будилися швидше, адже спали, з невеликими перервами, майже дві доби. Вже опівдні де-не-де було чути тихі розмови, які дедалі посилювалися, аж нарешті перетворилися у гамір. На верхніх нарах співрозмовники сиділи, підібгавши коліна, або лежали на боці, спершись на лікоть і гутарили. На нижніх нарах було вигідніше - сиділи на краю, спустивши ноги на долівку, і могли розмовляти також з сусідами з протилежних нар. Після вечері певно перший раз ніхто не спішив лягати спати. Навіть після перевірки та відбою ще було чути розмови.

Ця вимріяна "актірована" погода тривала десь цілий тиждень. Вже після кількох днів ми відпочили та виспалися і почали нудитись, але напевно ніхто не тужив за роботою. Котрогось дня хтось запропонував, щоб представники кожної національності заспівали якусь свою пісню. Виявилося, що в наметі є кільканадцять націй. Після загальних і довгих наполягань, усі згодилися заспівати хоч один короткий куплет. Першим виступив український квартет, який виконав пісню "Човен хитається серед води". Опісля співали, соло або хором, представники решти націй. Кожний, навіть найкоротший і нецікавий спів, весь намет нагороджував оплесками. Але найдовше аплодували солісту фінові, і то певно не за гарну пісню, а за відвагу і національну гідність. Дебелий хлопище сидів з підібганими ногами на верхніх нарах і, хитаючись у такт мелодії, співав високим, майже жіночим голосом, якусь сумну, досить довгу пісню.

На другий день довідалися, що вдень начальник табору видав прикре розпорядження: "Забороняється не тільки проводити співочі конкурси, але й взагалі співати!" Отже, вже почали діяти донощики! Від того часу вже ніколи не співали, а лише тихо гуторили або просто мовчали.

Ще кілька днів ми відпочивали, лежачи або сидячи на нарах. Для нормальної, вільної людини такий спосіб відпочинку був би просто немислимим, але для нас, виснажених і змушуваних до рабської праці в нелюдських умовах, він видавався просто комфортним.

Після тижневого відпочинку нарядник проголосив кінець "актіровки" і хоч ми знали, що колись треба буде вийти на роботу, та все-таки охопила нас пригніченість, тим більше, що погода була небагато краща від "актірованої". Щоправда, мороз дещо попустив, але вітер дув так само сильно. Така пургова і морозна погода була найгіршою. Вона не тільки завдавала фізичних мук, але й викликала тяжкі психічні потрясіння. Та й продуктивність в таку погоду була мізерна. Приходили вже змучені доланням дороги, засипаної глибоким снігом, а відкинувши сніг з місця праці, вже не мали сили кайлувати. Ясна річ, що продуктивність для нас, окрім може декотрих бригадирів, була байдужа. Кожен думав про те, щоб не змучитися, але й не змерзнути. Отже, рухалися поволі і старалися не наставляти обличчя проти вітру. Щоправда, ще перед пургою видали нам башлики, які ми вдягали поверх шапок, але вони не затуляли цілого обличчя, а лише шию та бороду.

Під кінець року, у цю найгіршу полярну погоду, значно зросла смертність. Від самого початку існування "Середнього" в'язні вмирали переважно від простуди. Виснажені організми не могли побороти не тільки запалення легенів, але навіть звичайної простуди. Голодні пайки, каторожна цілоденна праця, пургова погода та антисанітарні умови життя в таборі шокували тепер навіть тих найсильніших духом. Негативний вплив на наш фізичний та духовий стан мав тоді і коротенький день, який на зламі листопада і грудня тривав десь коло однієї години. Тоді ж, окрім вже згаданих пошестей, вошви і сверблячки, з'явилася і нова - понос. Поодинокі випадки захворювань на понос з'явилися вже на зламі жовтня і листопада. Причиною перших захворювань була несвіжа риба, яку подали на вечерю, та сира вода, яку дехто доливав до супу. Я вже згадував, що ті, які отримували сніданок в останню чергу, не встигали з'їсти гарячий суп перед виходом на вахту, і часом доливали до нього зимну непереварену воду. Ця хвороба була подвійно небезпечною: по-перше, виснажувала слабкий організм, а по-друге, в тундрі не було туалетів, а виставляючи часто голе тіло на сильний мороз чи вітер, можна було простудитися. Коли з'явилися тяжкі шлункові захворювання, лікар почав давати звільнення від праці. Пізніше виявилося, що декотрі в'язні свідомо викликали цю хворобу лише задля того, щоб отримати звільнення від роботи. Сира вода не завжди і не всім шкодила, отже, почали робити розчин з води і сірого мила. Такий коктейль призводив до тяжких захворювань, яких не вдавалося вилікувати - хворі часто вмирали, а ті, які пережили, ставали інвалідами і, звісно, також вкорочували собі життя.

Найбільше таких самогубців було з-посеред представників народів, які перед арештом жили у добробуті. Переважно були це естонці, латиші, рідше литовці. Траплялися і українці з Західної України. Найвитривалішими виявилися "радянські" люди, особливо росіяни та східні українці і білоруси. Вони були загартовані, адже їх життя на волі небагато відрізнялося від того, що в таборі. Так само тяжко працювали, недоїдали, навіть голодували та зносили сталінські репресії.

Тоді, в середині полярної ночі, яка тривала від 20.XII до 20.I, отже й зими, щоденно після роботи встановлювалася в "санчасті" довга черга до лікаря. Найбільше було хворих на понос та застуду, але стояли там і так звані, "штатні хворі", які майже щодня приходили з уявними чи вигаданими хворобами, нераз з "гострими" болями. Колись я був свідком, як лікар відчинив двері свого кабінету і, показуючи рукою на коридор, верещав: "Геть нехлюю! Ти спеціально не миєш свого х.., тому він червоний і смердить!" Виявилося, що цей пацієнт вперто переконував лікаря, що у нього сифіліс, і не хотів вийти з кабінету. Слід також згадати і про різні інші "штучки" хворих. Найчастіше старалися піднести температуру свого тіла. Були такі, які знали, як це робити. Переважно, під час міряння температури старалися непомітно потирати термометр. Лікар, зрозуміло, знався на тих "штучках", і не давав себе ошукати. Траплялися також і самокалічення - часом пробивали кайлом свої стопи. В таких випадках лікар давав звільнення, але повідомляв про це начальство, яке після виздоровлення карало самоскаліченого "буром".

Ще після перших днів праці у зимову погоду поодинокі в'язні почали страйкувати - просто не виходили на роботу. Спочатку нарядник і інші "ітееловці"-посіпаки заводили їх по-одному до нарядної і там били, а потім відводили до карцеру. Там вони і ночували, а на другий день наглядачі виводили їх на "вахту". Переважно покарані більше не пробували страйкувати, але запам'ятав двох, котрі попри таку нелюдську кару, протягом зими, ані разу не вийшли за ворота табору. Обидва походили з Полісся: Антонюк – з українського, а Бусько - з білоруського. Коли наглядачі вели, а властиво волікли їх на вахту, вони верещали, а перед воротами падали на землю. Бувало, що їх просто виносили за вахту, але вони і там лягали. Конвоїри не хотіли їх приймати у колону і остаточно завертали до табору. Там знову їх били і відводили до карцеру. Спочатку виводили їх щодня, а пізніше що кілька днів, а врешті дали їм спокій, але не з милосердя - вони були такі виснажені, що хиталися навіть від подмуху вітру. Бусько перший раз вийшов на роботу десь у червні, а Антонюк так ослаб, що визнали його інвалідом.

Окрім тих, які вибрали скромні методи уникання праці, були й такі, які виходили на роботу лише тому, що боялися кари. Їх продуктивність була майже нульова - лише рухалися, щоб не замерзнути. Були також і так звані "стахановці", які попри виснаження старалися працювати продуктивно. Одні тяжко працювали, бо думали, що совєтська влада за це їх помилує, чи хоч скоротить кару, а інші тому, щоб заробити більшу пайку. До тих перших належали, між іншими, напарники з моєї бригади, Кононов і Костюк, а до другої - кремезні, десь сорокалітні чолов'яги з бригади Герасімова _ Леонов і Іванов. Вони навіть у великий мороз скидали бушлати і завзято кайлували.

Я вже згадував, що "совєтські люди" вирізнялися з-посеред усіх в'язнів фізичною і психічною витривалістю. Слід також підкреслити, що вони, принаймі у початковому періоді ув'язнення, ніколи публічно не критикували совєтської влади. Щоправда, більшість з-поміж них терпеливо і гідно зносила каторжну долю, але декотрі почали придобрятися до табірного начальства. Одні стали донощиками, а інші, як наприклад Кононов, голосно заявляли, що совєтська влада добра і справедлива. Вони публічно признавалися, що заслужили на каторгу, але тепер хочуть "чесною" працею спокутувати свою вину. "Стукачів"(II-23) ми не знали, вони були законспіровані, а "покутники" самі проявлялися - адже їм йшлося про те, щоб донощики чули і доносили начальству про їх покаяння.

Щоправда за доноси, публічні покаяння чи стахановську продуктивність
влада нікого не помилувала, але дещо пізніше, коли табірний режим послабшав, багато з-поміж них "нагороджено" працею у табірній обслузі. Вже від початку 1946 року на місце "ітееловців", які виходили на волю, ставили каторжників. Окрім "праведних" в обслузі працювали і порядні люди, як наприклад "дневальные"(II-24), які були переважно інвалідами, та деякі фахівці: перукарі, кухарі, кравці чи шевці, а десь від 1948 р. - лікарі, фельдшери та інші.

Першими почали діяти лазня, пральня та сушилка, а дещо пізніше дві ремонтні майстерні - кравецька і шевська. Саме там почали працювати перші каторжники. Про "посади" "дневальных", "кравців" чи "шевців" мріяла більшість в'язнів, і не тільки тому, що тут була легша праця, але й тому, щоб не виходити на дванадцятигодинну роботу на морозі. Окрім того, існувала можливість заробити додаткову їжу. Тоді завідуючими усіх табірних установ були ще "ітееловці", які за різні послуги тим "дневальным" платили якимись залишками їжі: шматком хліба або недоїдженим супом. Вже тоді лагерну обслугу, а особливо тих, які мали легку працю, почали називати придурками.

Котрогось дня, ще взимку, у вихідний день до нашого намету увійшло кілька офіцерів у супроводі наглядачів. Якийсь товстий полковник військовим голосом привітався: "Здраствуйте, заключеные!" і відразу запитав: "Как вам живется? Наверно холодновато в палатке? Вот построят барак и переселят вас туда... А суп дают гарячий?"

Хтось з-під нар пожалівся:

- Він гарячий, але дають замало!

- Будете хорошо работать получите больше супу! - авторитетно заявив і відразу запитав:

- Есть еще какие вопросы? - Хтось знову вирвався: - Нарядник і його помічники виганяють нас на роботу палицями.

- Это невозможно! В Советском Союзе никто никого не бъёт! - сердито вигукнув полковник, і енергійно направився до виходу.

Ще того самого дня прийшли наглядачі і забрали тих, які "вирвалися" зі скаргами. Хлопцю, який жалівся, що замало супу, наглядач іронічно сказав: "Мало супу? В "пердильнике" будеш кушать сколько схочеш: всю свою порцию или половину!" і, задоволений зі свого дотепу, зареготав.

"Відважних" хлопців "засудили" на сім днів карцеру. Під час наступної перевірки вже ніхто не виривався з питаннями і скаргами.

Десь від половини листопада до кінця лютого, отже, в середині полярної зими, погода коливалася на пограниччі сорока грудусів морозу. Бували дні, а властиво полярні ночі, коли мороз сягав і п'ятдесяти градусів, а бувало на "Середньому" і понад п'ятдесят. В таку погоду, звісно, не виходили на роботу. Найгіршою температурою була дещо нижча від сорока, наприклад, -39,5°С. Погоди тоді не "актірували", а для нас не тільки праця, але і саме перебування на такому морозі було нестерпним стражданням. Траплялося і так, що на "Середньому" термометр показував і більше сорока градусів морозу, а погоди не "актірували", бо в метеорологічній станції в Норильську було, наприклад, тридцять вісім. Низьку температуру підсилювала також і полярна ніч. Така сама температура в темряві здавалася холоднішою, ніж вдень. В листопаді і на початку грудня, в пургову погоду, ночі були темні. Пізніше, аж до лютого, під час морозної безхмарної погоди, полярне сяйво освітлювало небо і чистий білий сніг. Сяяння з неба, і світло відбите від снігу, освітлювало тундру. У такі ночі бувало ясніше, ніж під час повного місяця.

Ще у вересні ми тішилися, що у короткі полярні дні будемо працювати лише до сутінків, а пізніше під час полярної ночі взагалі не будуть нас виводити на роботу з огляду на темноту. І дійсно, у темні пообіддя начальник конвою кілька разів самовільно знімав нас з роботи ще перед відбоєм. На протести вільного майстра відповідав: "Згідно з інструкцією ми мусимо бачити кожного в'язня, а в темряві не бачимо".

Після кількох таких самовільних "актіровок" будівельна організація провела електролінію і освітила будовану дорогу. Відтоді ми могли сподіватися "актіровки" лише під час великого морозу.

Така морозяна погода настала на початку січня - майже десять днів температура була нижча сорока градусів. Ми, звісно, тішилися "актіровкою", бо не тільки не мерзли і не страждали в тундрі, а ще й досхочу вилежувалися на нарах в помірковано теплому наметі. Загалом під час "актіровки" час проминав швидко. Переважно безділля пригнічує людину, але для нас було воно вимріяним блаженством. Сиділи на нарах, розмовляючи з сусідами, або лежали з заплющеними очима і пересновували спогади. Ми, "західняки", додатково тішилися цією "актіровкою" - на той час припадали Різдвяні свята. Ми не знали дат ані назви днів тижня, бо не мали газет та радіо, але довідавшись від наглядачів, коли був Новий Рік, самі вичислили, коли будуть свята.

Ми утрьох, Сергій Булава, Іван Бездіжний і я, вирішили влаштувати спільну скромну Святу Вечерю. Свої порції солоної риби з попередньої вечері та пайки хліба зі сніданку зоставили на Святвечір.

Того дня час тягнувся помалу, навіть розмова якось не клеїлася. Я, зрештою, певно так як і мої товариші, заплющивши очі, поринув у спомини. Мимоволі виринали в пам'яті і перепліталися картини з передсвяточного приготування. Ось бабуня з мамою з почервонілими від духоти, збудження і зусилля обличчями клопочуться в кухні, ми з батьком заготовляємо на три дні свят корм для худоби, а пополудні ми, діти, з радісним трепетливим запалом завішуємо на поставлену батьком ялинку саморобні оздоби та свічки; ось батько вносить до кімнати та ставить в кутку дідуха, а мати накриває білим обрусом вистелений сіном стіл, а відтак разом з бабунею розставляють на ньому святвечірні страви... Врешті вся сім'я, зодягнена по-святковому, стоїть навколо стола і, зложивши долоні, відмовляє святочну молитву; після благословення бабусею страв, усі сідають і сягають по якусь свою улюблену страву; їдять поволі, насолоджуючись її смаком. Ця остання уявна картина викликала у мене не уявне, а вже справжнє сильне відчуття голоду, бо я нараз прокинувся з солодкого марення і почув сильне смоктання під грудьми. Глянув на товаришів - вони мовчки лежали навзнак з нерухомо втупленим у мокру стелю намету поглядом. Щойно тоді, коли я сів, вони глянули у мою сторону і, обернувшись обличчям до мене, прилягли на боках.

- Ти певно спав, - запитав Булава, - бо лежав нерухомо з заплющеними очима?

- Ні, я лише напівдрімав та марив про Святвечір.

- Я також згадував цей урочистий вечір, а особливо найрадісніший для мене в дитинстві момент, запалювання свічок на ялинці, - признався Сергій.

- А я, - втрутився Бездітний, - найбільшу радість переживав, коли разом з братами і сестрами міг бавитися на долівці, вистеленій соломою.

І так вже втрьох, згадували про ці радісні минулі свята аж до виклику на вечерю.

До Святвечора готувалися від вчорашнього дня, а прийшовши з кухні не знали з чого починати вечерю. Остаточно вирішили, що пошепки помолимося, а потім, поки теплий, з'їмо суп, кожний зі свого котелка. Хліб та вчорашні і сьогоднішні порції риби розклали на полотенці. Я, опершись на лікоть, приліг на боці спиною до намету, щоб заслонити наш святочний "стіл", але попри те наш найближчий сусід, родом з Вінничини, Гніздовський, зауважив наші приготування і, здогадавшись про що йдеться, сказав: "Ви певно святкуєте Різдво? Не бійтесь, нікому не скажу", - і обернувся до нас спиною. Ми промовчали на його зауваження і почали споживати свою, будь-що будь "щедру" вечерю. Щодень снідали і вечеряли швидко, а того вечора смакували ці самі страви поволі, ніби правдиві святвечірні. Певно перший раз за перебування в таборі я після вечері відчув задоволення - адже шлунок був дещо повніший, ніж щодня. Решту вечора провели, знову-таки, згадуючи звичаї, зв'язані з усіма зимовими святами - Різдвом, Новим Роком та Водохрещами. А коли наш сусід кудись відійшов, почали згадувати про наші повстанські пригоди та здогадуватися, чи ще діє УПА - адже стільки нас, колишніх упівців, вивезли до таборів.

У перший день Різдва я вирішив трохи погрітися і присівся біля Дем'яненка і Дяченка, які займали місце на долішніх нарах навпроти грубки. Я з ними дружив відколи познайомились. Вони відносилися до мене по-батьківськи, навіть заступалися за мене, коли Кабанов підганяв на роботі. Я вже згадував, що всі старші східняки захоплювалися нашою, західняків, поведінкою, особливо нашим чемним ставленням до старших та невживанням в розмові вульгарних слів. Тепер охоче розсунулися, даючи мені місце між собою. Розмову розпочали, як годиться, спогадами про свята. Я розповів про святкування у моїй сім'ї, а потім запитав, чи вони справляли свята за радянської влади.

- Авжеж, святкували, - не відразу і поволі відповів Дем'яненко, - але майже потайки, без ялинки і без голосних колядок. Була кутя і риба, та інші святвечірні страви. До церкви не ходив. Щоправда, була у його районному селищі, але зачинена та й священика не було. Зрештою, якщо б навіть діяла, то й так не пішов би, адже був учителем, а потім і директором середньої школи, отже, відразу звільнили б мене з посади.

- У мене так само святкували Різдво, - втрутився Дяченко, - а на Великдень завжди мали свячене: шматок паски чи ковбаси, яйце або хоч скибку хліба. Хтось з довірених знайомих ходив святити до церкви у сусідньому селі, певна річ, також потай.

Хоч ми говорили стишено, та все-таки один з сусідів, Карпенко, певно чув нашу розмову, бо втрутився хвалькуватим тоном: "А я там не святкував жодних церковних свят, лише радянські державні: Перше Травня та "жовтневе". Купували з товаришами кілька пляшок горілки, кілограм хамси - і приймалися, бувало, до пізньої ночі."

- Як же це так, закушували без хліба? - іронічно запитав Дем'яненко.

- До хамси чи тюльки то й хліба не треба. Вип'єш стаканчик, вкинеш у рот солону рибку, от і все, - авторитетно пояснив Карпенко. - Ті солоні рибки, - це найкраща закуска по горілці.

Ані Дем'яненко, ані Дяченко не включалися до розмови, а він далі хвалився своїми святкуваннями не тільки державних свят, але й іншими горілочно-хамсовими "бенкетами". Погрівшись ще трохи в мовчанні, я пішов на своє "леговище".

На третій день Різдва, десь після півночі я пробудився від холоду. Всі члени мого тіла просто застигли. В кутку намету завжди було холодно, а я під час сну ще й розкрився. У другому кінці намету зауважив грубку нагріту до білого, і вирішив загрітись біля неї. На нижніх нарах навпроти неї не було місця для сидіння. Чоловік, який підкладав поліна до пічки, показав мені вільне місце на верхніх нарах. Там спали хлопці з підібганими ногами і на краю можна було присісти, навіть прилягти. Я сп'явся туди і приліг на боці, підпершись ліктем. Нараз котрийсь зі сплячих випростував спросоння ноги і зіпхнув мене з нар просто на грубку. Падаючи, я цілою долонею лівої руки хляпнув по розжареній плиті пічки. Тіло аж зашкварчало, а я з болю засичав. Чоловік, який пильнував грубки, побачивши мою обпечену руку, притишеним, але рішучим голосом наказав: "Біжи до бочки з водою!" Бочка з перевареною холодною водою стояла біля дверей намету, на яких біліла заморозь. Спочатку поливав рану водою, а потім набрав води в банку і встромив туди руку. Поки вода була холодна, біль вщухав, але коли нагрілась, посилювався, отже, треба було щораз змінювати воду або згортати зі стіни заморозь і вкидати до банки. І так аж до ранку я втихомирював пекучий біль.

Вранці, як тільки наглядач відчинив двері, я побіг до "санчасті", але вона була зачинена. Під час "актіровки" лікар приходив пізніше. Товариші з бригади почали радити: "Намасти жиром", "Наклади льоду", "Посип сіллю" і т.п., але я не встиг скористатися тими порадами, бо зараз після сніданку увійшов до намету нарядник і викликав мою бригаду на заготівлю дров. Я показав йому попарену руку і просив, щоб мене звільнив, але він, навіть не глянувши, заверещав: "Я не врач! Сейчас же выходи!", - і почав вимахувати палицею, з якою завжди приходив виганяти на "вахту". Хлопці допомогли мені одягнутися, але хворої опухлої руки я ніяк не міг всунути в рукавицю, і остаточно мусив обвинути її ганчіркою.

Надворі лютував скрипучий мороз, понад 50 градусів. Вся тундра, включно з деревцями і кущами, блискучо біліла. Гірлянди гілля, суцільно покриті іскристою памороззю, нерухомо звішувалися. Навколо панувала мертва тиша, яку порушувало лише різке скрипіння снігу під нашими ногами та спадання струшуваного нами інею з гілок. Невелика грудка склистої памороззі, вдаряючи в шкарлупу замерзлого снігу, видавала дзвінкий брязкіт, мов розбита склянка, а зігнута гілка, позбувшись частини обтяження, випростовувалася, створюючи пронизливий, мов постріл з пістолета, тріск. В розрідженому повітрі всі ці звуки - скрип снігу, брязкіт памороззі та тріскіт гілок, стократ посилювалися великим резонансом по тундрі і поверталися до нас таким самим гострим відлунням.

Поблизу табору вже повирубували грубші модрини, отже, треба було йти вглиб тундри. Сніг був глибокий, особливо в долинах. Ми старалися йти горбиками, але й так сягав нам до пахв. Йшли поволі, один за одним, витоптуючи глибоку стежку. Навіть конвоїри не йшли по боках колони, а позаду, нашими слідами. Найбільше мучився ведучий колони - на поверхні снігу утворилася тверда кірка, яка не відразу ламалася під ногами і щораз треба було затримуватися, щоб її проламати. Знайшовши грубше деревце, найперше утоптували навколо нього сніг, а потім зрізували та відрубували гілля. Заготівля тривала досить довго, бо мали лише одну пилку та дві сокири. Усі рухалися поволі і старалися одною рукою заслоняти обличчя. Але й так щораз було чути застережливі вигуки: "Тобі побілів ніс!" або "У тебе біле лице!". Потерпілий відразу прикладав руку на відморожене місце, а потім снігом натирав відталу шкіру. Того морозного дня, а властиво полярної ночі, навіть випльовувана слина замерзала в повітрі, і падала на сніг, як грудка льоду.

Попарену долоню, обмотану ганчіркою, я втягнув у рукав бушлата, а другою заслоняв обличчя. Спочатку відчував сильний біль, а згодом він зовсім зник. Я, звісно, нічого не робив, а лише часом вимахував здоровою рукою та притупував ногами, щоб не замерзнути.

Поверталися вже витоптаною стежкою. Кожна пара несла на плечах по одному дрюку. Половину дров занесли до казарми, а решту поділили на дві частини - для кухні і намету.

В наметі, розкутавши хвору руку, я аж жахнувся з враження - пучки трьох середніх попарених пальців потріскали вздовж аж до кісток! З переляку голос застряв мені у горлі, а хтось, глянувши на мої рани, ще й настрахав: "По пальцях! Напевно ампутують!" А Дем'яненко, певно вперше відколи його знав, голосно і енергійно наказав: "Біжи скоро до санчасті!"

Кабінет лікаря був зачинений, але санітар, побачивши рану, закликав лікаря.

- Ти здурів! Як можна було до такого стану допустити!" - сварив мене лікар. Щойно тоді, коли я докладно розповів, як це сталося, дещо заспокоївся, а навіть полаяв нарядника за те, що вигнав мене на роботу: "Это зверь, не человек!" Перев'язуючи рану, весь час бурмотів: "Попарене ще й відморозити! Такого ще не бачив! Як не загоїться, то й пальці треба буде скоротити, або й взагалі відрізати! Щойно в санчасті, коли рана розморозилася, я відчув страшенний біль, який навіть після перев'язки не вщухав. Лікар дав мені тиждень звільнення від праці і наказав кожен другий чи третій день приходити на перев'язку.

Ще кілька днів тримався лютий мороз. Мешканці намету розкошували
байдикуванням, а я страждав від болю і боязні втратити пальці. Щойно десь після тижня трохи заспокоївся - біль поволі вщухав, а лікар сказав, що пальці певно загояться. А коли мороз дещо попустив і всі з намету мусіли виходити на роботу, настрій у мене цілком поправився. Спочатку нудився, бо цілий день був у наметі сам один, але як тільки подумав про моїх товаришів, які страждали на морозі, нудота відразу відходила. Вдень старався не лягати. Трохи ходив вздовж нар, але переважно сидів біля грубки і підкладав дрова. Котрогось дня, приглядаючись до полін модрини, я подумав, що з них можна щось зробити, наприклад, шахові фігури. З-поміж полінець призначених на розпал я вибрав найтонші і сховав під нарами. "Ножик" зробив з консервної банки. Приготування тривали кілька днів. Перші фігури, пішаки, пробував робити круглі, але виходили несиметричні. Постановив, що будуть квадратні. Працю розпочинав після ранкової перевірки. Вистругував квадратні планки, ділив їх на відповідні відрізки і профілював фігури. Праця була копітка, а до того пальці були забинтовані і боліли. Але цей задум викликав у мене таку життєдіяльність, що я не звертав уваги ані на біль, ані на примітивні умови його реалізації. Вранці з нетерпінням чекав на закінчення перевірки, і як тільки наглядач зачиняв за собою двері намету, я відразу розпочинав стругання. Профілюючи фігури, а особливо коники, я чимало змарнував планок. Шахівницю зробив з відрізка звичайної дошки. Квадратики розписував розігрітим дочервона дротиком. З огляду на брак фарби, половину фігур та клітин на шахівниці обсмалив начорно розжареною бляшкою, а решту зоставив у натуральному кремовому кольорі.

Спочатку вдень у наметі я був сам-один. Щойно десь після двох тижнів почали зоставатися інші хворі. Котрогось дня і Дем'яненко захворів - простудився, а до того так ослаб, що треба було і їжу йому приносити з кухні. Вже у перший день звільнення, побачивши, що я майструю, перестеріг: "Посеред тих кількох хворих у наметі можуть бути і стукачі, перестань стругати і викинь цю бляшку!" Але я не послухав; просто не міг - адже вже тоді я вистругав половину фігур і мусив закінчити розпочате діло. Зрештою, хворі лежали на верхніх нарах і, як мені здавалося, не дивилися в мою сторону.

Розставивши вперше усі фігури на шаховій дошці, я пихато глянув на Дем'яненка, сподіваючись похвали. І не помилився. Він не тільки похвалив майстерність виконання фігур, але й дивувався моїй насназі та терпеливості. "Таку марудну роботу виконав примітивним знаряддям, та ще й травмованими пальцями. Маєш сильну волю. Ти не пропадеш!" Його похвала та й моя самосвідомість завершеної, хоч може маловажливої справи, піднесли мій дух.

Першу партію шахів розіграв з Дем'яненком. Виявилося, що він добрий шахіст - обіграв мене вмить. Але грав лише один раз - мав гарячку і мусив лежати. Інші хворі, так як і Дем'яненко, також лежали і, напевно жодна розвага їх не цікавила. Пробував сам грати, але скоро знудилося. Ввечері також не знайшов охочих до гри. Навіть мої найближчі друзі не хотіли розважатися - намерзлі і змучені воліли спокійно лежати.

На другий день вирішив з нудьги ще й шашки вистругати. Щоправда, і шаховими фігурами можна було грати в шашки, але мені йшлося про якесь заняття. З березової гілки завтовшки коло двох сантиметрів вирізував коліщатка, шліфував їх на цеглі, а потім половину з них обсмалив. Закінчивши "продукцію", я докладніше обшліфовував свої витвори та задумався, навіщо я їх зробив. Спочатку думав, що знайду охочих до гри під час "актіровки", або у вихідні дні, але мороз не перевищував сорока градусів і щодень виганяли на роботу, а вихідний день до обіду усі спали, а потім воліли лежати та спокійно відпочивати.

По кількох днях лікування Дем'яненко трохи видужав, але не хотів грати ані в шахи, ані в шашки - жалівся, що від інтенсивного мислення болить голова. Майже весь день лежав, а лише часом, коли я присідав біля нього, сідав, і, певно з чемності, трохи розмовляв зі мною. Говорив мало і поволі низьким баритоном, виважуючи зміст кожного слова. Наскільки часто підтримував мене на дусі, настільки тепер сам зневірився: "Мені вже не поможе ані віра, ані сильна воля... Я вже маю свої літа, а до того голодне харчування, перебування на морозі та нелюдські санітарні умови доконають мене". Щойно після цих слів я усвідомив, що він дуже змінився. Ще кілька місяців назад був повнолицим, струнким і енергійним чолов'ягою, а тепер сидів біля мене згорблений, худий, з поморщеним обличчям дідусь. Але не тільки він один так виглядав. В лазні аж страх огортав, дивлячись на худі, мов кістяки, постаті молодих і старих, ще донедавна повнотілих мужчин. А в амбулаторії тепер щовечора товпилися "хворі", надіючись на лікарське звільнення. Лікар нервував і кричав так голосно, що й в коридорі було чути:

- Ти здоровий! На слабість та нехіть до роботи я не маю лікарства і не даю звільнення!

Про виснаження, ослаблення, а передовсім про мізерну продуктивність знали всі: керівництво будівництва дороги, начальник табору, генерал-губернатор Норильська, Панюков і, напевно, Москва. Правдоподібно, і в інших таборах Норильська продуктивність спадала. Влада занепокоїлася - адже не розстріляли нас, як це робили з "врагами народа", а везли тисячі кілометрів на Заполяр'я, щоб використати нашу рабську працю на будові нового важливого промислового центру. Висока смертність, ослаблення та непрацездатність частини в'язнів змусила владу до дії. Десь у половині лютого, коли мої пальці майже вигоїлися і будь-якого дня вигнали б мене на роботу, з'явилася у таборі двоособова лікарська комісія. Ввечері викликали до амбулаторії по черзі усі бригади і обслідували, а властиво лише оглядали кожного в'язня. Казали розбиратись догола. Оглянувши з усіх боків, лікар казав обернутися до нього спиною і пальцями натягав шкіру на заду. Майже у всіх вона легко відставала від тіла і розтягалася, мов гума, на десять, а у декого навіть на кільканадцять сантиметрів довжини. Тих найхудіших, з виразно промальованими костями та легко відтягуваною шкірою, записували. За кілька годин "обслідували" усіх в’язнів.

На другий день, також увечері, нарядник вичитав тих, яких комісія визнала непрацездатними. До групи інвалідів зачислили кільканадцять осіб, а до групи тимчасово непрацездатних, яких назвали "доходягами", коло ста. З того дня інваліди не виходили на роботу, але далі мешкали разом зі своїми старими бригадами. "Доходягам", натомість, призначили тридцять днів відпочинку і дещо кращий пайок. В одній половині бараку, в якому містилася амбулаторія і "стаціонар" поставили двоярусні нари і там помістили половину "доходяг". Цю групу назвали скорочено ОТК - "Отдыхающая команда".

Мене приділили до групи дуже виснажених, яка мала відпочивати в першу чергу. Я забрав свою постіль і зайняв місце в ОТК на верхніх нарах. Думав, що тут, так як в наметі, на низу буде холодно. Але помилився - барак був теплий, і на горішні нари здіймалася духота, змішана з випарами поту та вмісту параші. Моїми сусідами по нарах були дещо старші хлопці - Древко з Ковельщини та латиш Шмит. Виявилося, що обидва вміють грати в шахи. Я дуже втішився, адже пригодилися мої примітивні фігури! Хлопці дивувалися, що я їх вистругав ножиком з бляшки, а Шмит ще й жартував: "Окрім столярських здібностей маєш ще й дар передбачування - адже передбачив "ОТК" і свою присутність у ній!"

Шахи та шашки стали єдиною розвагою для частини відпочиваючих. Спочатку грали лише ми утрьох на зміну, а інші приглядалися, але по кількох днях знайшлося і ще кілька гравців. Найбільше охочих було до гри в шашки, отже, потрібна була й друга шахівниця. Зробили її з відрізка фанери, який дав нам завідуючий ОТК, Волинов. Він також зацікавився шахами і навіть позичав на вечір - казав, що грає з лікарем.

Нашого барака не замикали на день, але й не дозволяли нам виходити надвір. Забрали валянки і видали лише один раз, коли виходили до лазні. Навіть їжу приносили з кухні і виносили парашу чергові з амбулаторії. Колись, ще в тюрмі, цілодобове лежання було для нас нестерпне. Ми тоді мріяли про табори, бо сподівалися, що там буде трохи свободи і руху, а тепер, лежачи так само в задушливому бараці, насолоджувалися нудотою і бездіяльністю. Причина була зрозумілою - жах перед цілоденним перебуванням на морозі.

Більшість відпочиваючих "доходяг" становили ми, молоді хлопці, віком вісімнадцять-двадцять кілька років. Ми ще росли і наші організми потребували більше калорій, ніж організми дорослих мужчин. Організатори ОТК сподівалися, що завдяки кращому харчуванню і лежанню прибуде нам більше тіла і сили, отже, станемо подуктивнішими. І хоч давали нам дещо більше їжі, ми все-таки весь час відчували голод, який старалися заглушувати згадками про різні страви. Виявилося, що майже всі зналися на кухні і один поперед одного оповідали про свої улюблені страви. Навіть звичайний борщ чи галушки ставали тоді королівськими ласощами. Отже, справджувалося старе українське прислів'я: "Голодній кумі хліб на умі".

Десь під кінець відпочинку в ОТК Волинов запитав, чи я вмію точити на токарні. Я зізнався, що у батька була токарня і я пробував точити. "В інструментальні сектора праці бригади Станкевича є токарня до дерева. Може завтра підеш туди і виточиш шахи для ОТК?" - запитав наказовим тоном. Я не мусив виходити на роботу, але подумав, що може мені вдасться влаштуватися там на якусь працю в теплому приміщенні, адже за кілька днів закінчувався мій відпочинок і треба буде працювати на морозі. Але не вдалося ані виточити шахових фігур, ані вкрутитися до цієї бригади. Токарня, яка стояла в інструментальні, була стара, зношена. На ній можна було виточити лише примітивні держаки до лопат, а не делікатні шахові фігурки. А щодо праці в бригаді, Станкевич сказав, що має повний особовий склад.

Десь після двох тижнів відпочинку, коли вже доволі виспалися і вигрілися, поправився і наш душевний стан. Я, щоправда, досягнув стану відносної психічної рівноваги ще під час місячного лікарського звільнення, але решта відпочиваючих щойно тепер усвідомила, що все-таки існує якась іскра надії пережити цей каторжний кошмар. Обличчя повеселішали, та й язики розв'язалися. У переповненому приміщенні гомін нагадував гудіння бджіл в вулику. Розмовляли сусіди, а часом і цілі групи. Бувало, що хтось міг зацікавити своїм оповіданням увесь барак. Як вже згадував, спочатку головною темою розмови була їжа, а тепер оповідали про різні життєві пригоди, сюжети прочитаних книжок, а навіть казки. Але ще тоді не хвалилися своїми любовними чи сексуальними походеньками. Всі були худі та виснажені, отже, не відчували ані сексуального потягу, ані навіть охоти оповідати чи слухати про любов та секс. Справдилися насмішки конвоїрів, які в Молотовську на наші запитання, куди нас повезуть, глузливо відповідали: "Туда, где жить будешь, но женщины не схочешь".

В останні дні відпочинку в ОТК панувала майже цілковита тиша - кожний мовчки переживав неминуче повернення до бригади, отже, і до праці на морозі. Щоправда, вже з нашої поведінки виникало, що ми трохи поправилися, але, оглядаючи один одного, не зауважували, щоб кому прибуло тіла. Та й шкіра на задах так само легко відтягалася, як і раніш. В зв'язку з тим сподівались, що знову приїде комісія і буде нас обслідувати, і може зоставить принаймі частину на другий тур відпочинку. Але комісія не приїхала і ніхто нас не обслідував, лише останнього дня відпочинку прийшов нарядник і вичитав, до яких бригад нас приписано. Виявилося, що більшість з-поміж нас не поверталася до своїх бригад. Мене і Булаву приділили до бригади номер 8, у якій бригадиром був Калиновський, українець з Вінниці. Я втішився подвійно - не повертався ані до бригади несимпатичного Кабанова, ані до намету!

Ще заздалегідь перед відходом з ОТК Волинов попросив, щоб я залишив шахи і шашки для наступного туру відпочиваючих. Я, звісно, залишив, адже знав, що у робочій бригаді і так ніхто не схоче грати.

Ще того самого вечора ми з Булавою забрали свою постіль і пішли шукати свою нову бригаду. Містилася вона в теплому бараці.

Калиновський прийняв нас приязно і показав вільні місця на нарах. Виявилося, що нашим сусідом буде знайомий з бригади Кабанова, росіянин Варламов. Його також перевели до восьмої бригади. Нікого більше з бригади ми не знали. В нашій половині бараку знаходилася ще одна, вже згадувана, бригада Станкевича. Отже, в одному приміщенні мешкало шістдесят чоловік! Вже через кілька днів ми, бувші мешканці намету, задумалися, чи там не було краще. Щоправда було холодно, але принаймі дихали свіжим повітрям, а тут панувала ще більша задуха, ніж в ОТК. Окрім параші і видихів кількадесяти чоловік прикрий запах виділяв робочий одяг та просякнута потом білизна.

Як вже згадував, Калиновський ставився до нас, старих знайомих, прихильно, але на початок дав нам найменшу пайку - "гарантію".

Моя нова бригада, зрештою як і всі інші, будувала дорогу. Умови праці майже не змінилися - так як в листопаді і грудні треба було найперше відкинути сніг, а опісля кайлувати і відвозити мерзлоту. А тепер снігу було багато більше, а до того був зморожений і злежалий. Можна було вирізувати з нього великі глиби і виносити на руках. Після двомісячного лікарського звільнення і відпочинку в ОТК перший день праці на морозі видався мені страшенно довгим. Попри безперервний рух, я весь час відчував пронизливий холод. Мерзли ноги, руки та обличчя. Щоб розігрітись, я окрім праці ще й притупував ногами, бив себе руками та розтирав щоки. Спостерігаючи за співбригадниками, я їм заздрив. Працюючи у таких самих умовах як і я, не тупали валянками і не вимахували руками, і взагалі поводилися якось інакше ніж колись, ще на початку зими. На їх обличчях не було видно ані безнадії, ані розпачу. Працювали поволі, але постійно, навіть розмовляли. Правдоподібно, принаймі частина з-поміж них, загартувалася і досягнула такого духовного стану, який, згідно з Дем'яненковою радою, може допомогти вижити. Можливо, що таку зміну спричинило незначне поліпшення умов життя. Одночасно з утворенням ОТК підвищили норми харчування - усім в'язням та дещо поліпшили санітарні умови в таборі. Почали також виносити для бригад так званий обід - 150 гр. запіканки з пшоняної каші . Приносили цей "обід" ітееловці у відрах на коромислах. Щоправда не всі були задоволені з того обіду, адже на таку ж кількість каші зменшували вечерю. Казали, що ця запіканка була для них тим, чим муха для собаки - не наїдались ані вдень, ані ввечері. Але, з другого боку, перерва на "обід" була приємною: усі підходили до вогнища і старалися їсти цю "муху" якнайдовше, щоб трохи погрітись і відпочити. Попри те, більшість з-поміж нас просила начальника, щоб все-таки обіду не приносили. Виявилося, що розпорядження про обід прийшло "згори" і начальник не міг його змінити. Наказ "гори" був напевно обґрунтований, адже навіть скромне підкріплення та короткий відпочинок відновлювали наші сили і збільшували продуктивність. Збільшуючи норми харчування і вводячи "обід", хтось там у Москві зрозумів, що не тільки голодна людина, а навіть голодний кінь не "потягне".

При цій нагоді пригадалася мені подія ще з дитячих літ. Наше поле і пасовисько лежало при дорозі, якою вивозили дрова з лісу. Я тоді пас корови, а батько косив овес. Проїхало біля нас багато возів, але лише один затримався навпроти нас. Їздовий верещав і бив коней не батогом, а якимсь дрючком. Коні аж вигиналися під ударами, але не мали сили рушити і лише тупцювали на місці. Батько гукнув до возія: "Ви що, хочете їх позабивати!? Ви забагато дров навантажили! Вони вже дуже змучені! Дайте їм їсти і відпочити!" Виявилося, що він не мав корму. Батько зібрав оберемок скошеного вівса і кинув перед кіньми. Вони жадібно їли не тільки колоски, але й солому. Батько порадив возієві, щоб у найближчому господарстві скинув трохи дров та напоїв коней. Десь після півгодинного відпочинку коні, з допомогою возія і батька, рушили і потягли воза. Отак радянська влада чинила з нами, як возій і мій батько з конями.

Зауважив також ще одну корисну зміну для каторжників, а особливо для бригадирів. Після розпалювання вогнищ для всіх конвоїрів, бригади могли розкласти багаття і для себе. Щоправда, біля багаття весь час сидів лише бригадир, але кожний з бригади міг підійти до вогню і погріти руки. Бригадир відганяв від вогнища лише тих, які, на його думку, задовго грілися. Бувало, що тим, які часто чи довго грілися, приділяв меншу пайку. В кожній бригаді були, очевидно, і, т.зв. "стаханівці", які протягом дня підходили до багаття лише один раз, під час "обіду".

Деякі бригадири не тільки слідкували, хто скільки разів грівся, але й весь час дивилися, хто як працює. Наказували розкладати вогнище і сідали при ньому так, щоб було видно весь сектор бригади. В такий мовчазний спосіб змушували своїх підлеглих до безперервної праці. Таким методом нагляду вславився бригадир Шусін. Він один з-поміж усіх бригадирів завжди сидів з обличчям, повернутим в бік бригади. Колись інший бригадир, вірменин Мегрикіян, публічно звернув йому увагу, що так не годиться, але він наївно здивувався: "Адже я їх не підганяю, не лаю, та взагалі не обзиваюся. Я просто люблю дивитися як хлопці працюють".

До позитивної зміни в роботі треба зачислити і транспортування мерзлоти. Колись виносили її на носилках, а тепер вивозили дерев'яними тачками та ще й по трапах.

У восьмій бригаді, зрештою як і в усіх інших, склався постійний поділ роботи. Найсильніші і найпрацьовитіші кайлували. Вони також отримували найбільші пайки, переважно "+2". До цієї групи між іншими, належали: Музичук, Хлопчук, Вальберт і Лінк. Дещо легшою працею було вивезення тачками покайлованої мерзлоти, а найлегшою - накидання землі на тачки та відкидання снігу. Найслабших бригадир призначав також до розставляння табличок з написом "запретная зона", заготовляння дров та розпалювання вогнищ. Я вибрав "транспорт". Щоправда, ця робота не належала до легких, бо часами треба було пхати тачки під гору, але все-таки була легшою, ніж кайлування. Вже після кількох днів "продуктивної" праці бригадир признав мені пайку "+1".

Також і в таборі усі з бригади виконували обов'язки чергових. Щодень після вечері носили до сушилки та ремонтної майстерні одяг та валянки, а рано-вранці приносили; інші виносили парашу та приносили переварену воду. Кожний бригадир визначав когось на свого помічника, який за чергою призначав різних чергових, приносив хліб з "хліборізки" та часом заступав бригадира при віконці кухні.

Десь на зламі березня і квітня мороз трохи попустив, але зате частіше віяли сильні вітри. Щодня навіювало кучугури снігу на наші місця праці. Колись зірвалась така пурга, що ми ледве встигли вернутися до табору. На другий день оголосили "актіровку", і ми кілька днів відпочивали. Так як і колись, принаймі до полудня, всі спали. Колись під час "актіровки" ніхто не виходив з намету чи бараку, але тепер ходили до інших бараків і шукали знайомих чи хоч земляків. Я також ходив по бараках і шукав холмщаків або когось з Бірок, але ані земляків, ані знайомих не знайшов.

Під час тієї "актіровки" мала місце незначна подія, яка мене трохи підбадьорила, а в таборі викликала сенсацію. Котрогось дня черговий викликав мене до нарядної. Там в коридорі чекав ще один в'язень - німець Гурк. Закликали нас разом. Якийсь офіцер почав перевіряти наші особисті дані - дата і місце народження, імена батьків. Потім запитав, чи під час арешту ми мали якісь особисті документи, і яке в нас громадянство. Гурк сказав: "німецьке", а я, так як і на слідстві: "польське". Цей допит став сенсацією в таборі. Декому ця перевірка наших даних асоціювалася з якимись невідомими змінами - з амністією чи висланням іноземців до їх країн. Приходили до мене представники різних національностей і випитували про подробиці допиту. Навіть з тої бригади, у якій був Гурк, приходили, бо, як казали, з ним не могли договоритися. Поляк з Одеси, Зюлковський, довідавшись про цю подію, відразу побіг до нарядної, але офіцера там вже не було. На другий день просив начальника табору, щоб переслав його дані до Норильська, адже він поляк. Начальник сказав, що радянська влада все про нього знає, отже, не перевіряє, а по-друге, йдеться про громадянство, а не про національність.

Незабаром справа вияснилася - ми з Гурком були засуджені по статті 54.2.а Кодексу УРСР, отже, як іноземці, а тепер лише уточнювали наші дані...

Під час тої останньої "актіровки" я ще ближче познайомився з товаришами по бригаді, дізнався більше про їх характери, а особливо про поведінку у табірних умовах. Як я вже згадував, "правою рукою" бригадира був Василь Боровець, колишній упівець. Був він дещо старший від мене, енергійний і як на табірні умови, досить сильний. Попри те, що в бригаді займав привілейоване становище, до всіх з бригади відносився по-товариськи. На роботі кайлував, хоч з огляду на своє становище міг виконувати якусь легшу працю.

Обидва "східняки", Приймак і Міщенко, були спокійними, врівноваженими, також старшими від мене хлопцями і також колишніми упівцями. Міщенко вступив до УПА десь в Галичині, коли втік з поїзда, яким везли його на роботу до Німеччини. Приймак, натомість, приєднався до повстанців у своєму селі на Вінничині. В його хаті ночував командир якогось відділу УПА. Ввечері розклав на столі мапу України, на якій Приймак прочитав напис: "Українська Повстаньча Армія". Цей напис зворушив його до сліз, і вже на другий день він приєднався до того відділу. Пригадалися йому, як казав, усі українські національні повстання, про які вчив у школі, і відчув себе гордим, що й він тепер повстанець. Обидва, Приймак і Міщенко, належали до пересічних робітників і отримували середні пайки.

Цікавою людиною був і мій сусід по нарах, десь сорокалітній волиняк з Рівенщини, Бортничук. Звірився, що перед війною належав до Комуністичної Партії Західної України. У 1937 році у його сторонах поляки арештували кількох комуністів, а він, боячись що і його арештують, втік до СРСР. Але там, замість привітного прийому, запроторили його в тюрму. Засудили за нелегальний перехід кордону, хоч підозрювали, що він польський шпигун. Щойно після "визволення" Західної України випустили його з тюрми. З часом він зрозумів комуністичне лицемірство, антиукраїнську політику та довідався від в'язнів про голод і страждання українського народу. Як тільки почали організовуватися повстанські збройні відділи, вступив до них, щоб боротися за волю України.

Зі звичайної цікавості годиться згадати про іншого волиняка, Івана Нагорнюка. Він, як і Боровець, зберіг трохи сили, здоров'я та психічної рівноваги. Вирізнявся в бригаді мовчазністю, вайлуватими рухами і надмірним захистом свого тіла від холоду. Він один в бригаді мав шалик, який зробив зі старої ганчірки, завеликі валянки та великого розміру ковнір при бушлаті. Валянки вибирав завеликі, щоб можна було навинути на ноги якнайбільше онуч; високий тугий ковнір пришив до коміра бушлата так, що він закривав голову по цілій висоті; спереду пришив торочки, якими стягав і зав'язував обидва кінці так, що залишалася лише невелика щілина для очей. З тим високим стоячим ковніром Іван виглядав як колода дерева, а рухався мов манекен. Бригадир докоряв йому, що так обкутаний не може добре працювати, та й не бачить, що довкола нього діється. Нагорнюк не виправдовувався, лише просив, щоб бригадир ставив його тільки до вивезення мерзлоти, бо там не треба згинатися. Слід також зазначити, що він мав і трохи щастя. В таборі не можна було мати металевих предметів, а він щовечора щось поров та шив, і лише один раз наглядачі знайшли його інструменти – голку і ножик з бляшки і посадили на три дні в карцер. Вийшовши з "буру", далі займався "кравецтвом".

З-посеред решти членів бригади вирізнявся лише Смук, який втручався до кожної розмови та часто голосно бідкався, чи його наречена буде йому вірною і чи ждатиме на нього. Варто згадати і про естонців, які ще тоді слабо розуміли, а ще менше говорили по-російськи. Від нас також не могли навчитись російської мови, бо ми між собою, та й до них говорили по-українськи. Найбільше російських слів знав найстарший з-поміж них, Йоасальльо, і часто пояснював їм накази бригадира. У вільні чи "актіровані" дні вони ходили на відвідини до бригади Шайбеля (бувший латишський офіцер). Там було найбільше естонців, і переважно старші. Власне з-поміж тих найстарших найчастіше вмирали або ставали інвалідами. Наша трійка трималася гідно і витривало.

Як я вже згадував, полярна ніч тривала десь від двадцятого грудня до кінця січня, а вже у квітні день був набагато довший від ночі. В безхмарні дні сонце вже добре пригрівало і полярна зима почала уподібнюватися до нашої, української. Щоправда, ще тримав сильний мороз, часто падав сніг, нераз дув сильний вітер, але вдень відчувалося приближення весни. Навіть Іван Нагорнюк часом відкладав свій тугий ковнір, який смішно стирчав довкола шиї, мов рондо капелюха. Десь в половині травня почав танути сніг і протягом кількох тижнів цілком зникнув. Вода не всякала в мерзлоту, а спливала до численних озерець та озер. Вже тоді сонце світило довго, певно двадцять годин, а десь від двадцятого червня до кінця липня взагалі не заходило. Вдень навіть добре пригрівало, а "вночі" котилося низько над обрієм, і не лише світило, але прискорювало ріст рослинності. Тундра будилася з зимового сну. Скромненька полярна рослинність спішила - адже протягом коротенького, ледь трьохмісячного літа, мусила розвинутися і вирости та видати насіння.

Протягом десь двох тижнів вся тундра зазеленіла. Модрини вкрилися ясно-зеленими хвоїнками, а берізки - ніжними блискучими листочками. З-під коричневого моху, на якому також з'явилися зелені вершки, пробивалися ніжні стеблини трави та інших тундрових рослинок. Кригу на озерах прикрила вода, яка спливала з тундри. Під кінець червня, під впливом цієї води та сонячного проміння, лід розтопився. В усіх озерах, які я бачив, вода була така чиста і прозора, що дно було видно. Але в тих водоймах не було ані риб, ані інших водяних створінь.

Ще на початку відлиги видали нам черевики, а дещо пізніше, коли потепліло, і літній одяг. З потеплінням на короткий час погіршилися умови праці. На готовому насипі утворилися калюжі і тонкий шар болота. В промоклих, лихих черевиках нераз хлюпала вода. Майже всі простудилися: одні легко і лише чхали, інші мали сильну нежить і скаржилися на біль голови. Траплялися і поважніші простуди, з високою температурою. Хворим лікар давав лікарське звільнення або й клав у стаціонар.

Разом з тундровою природою і ми почали відроджуватися. Ще в кінці січня, коли на обрій вперше викотився великий червоний диск сонця, зажеврів у наших серцях промінчик надії на поліпшення долі. Згодом, як прибувало дня та теплішало, і наші обличчя веселішали. Отже, взимку окрім каторжних умов життя в таборі та полярної погоди, пригнічувала нас і темнота, а властиво брак сонця.

Десь на зламі травня і червня частину бригад, а між ними і мою, перевели на інший будівельний сектор неподалік табору. Над озером, яке простягалося вздовж будованої дороги, мали будувати тимчасову насосну станцію. Виявилося, що дорогу від Норильська до того місця вже вибудували в'язні з іншого норильського табору. Одночасно з дорогою будували і трубопровід, який в майбутньому мав сягати аж до річки П'ясини, віддаленої від Норильська на дванадцять кілометрів. Роботу розпочали будовою доріжки від головної дороги до озера, над яким заплановано було будову тимчасової насосної станції. Наша бригада, крім будови доріжки, розвантажувала різні будівельні матеріали з грузовиків, забивала палі під водопровід та монтувала будинок насосної станції . Бувало, що одного дня по кілька чоловік з бригади працювали в різних місцях і бригадир не бачив усіх, отже, можна було навіть трохи побайдикувати.

Під впливом цієї дещо різноманітної праці та весняної погоди, ми поволі очунювали після кошмарної полярної зими. Але не було нам суджено тішитися навіть цією маленькою зміною у нашому каторжному бутті. Ще в перших днях праці на новому місці стався трагічний випадок.

Декотрі конвоїри наказували розкладати для себе вогнища. До збирання дров і розпалювання багаття бригадир визначив Міщенка. На нашому секторі вже не було дров і конвоїр Ягельніков наказав Міщенкові вийти за заборонену зону. Він завагався і показуючи рукою на табличку, сказав: "Адже там "запретная зона!.." "Йди, йди, не бойся!" - заохочуюче сказав конвоїр. Коли Міщенко вийшов кілька метрів за табличку, Ягельніков раптово підніс кріс і прицілився в нього. Хтось крикнув: "Міщенко, втікай!", але в цей час пролунав постріл і він упав. Свідками цієї події були в'язні усіх бригад та конвоїри, принаймі ті, які стояли неподалік Ягельнікова. Один з конвоїрів викликав офіцера з казарми, який подивився, де лежить небіжчик та вислухав пояснення лише вбивці. Тіло Міщенка лежало до кінця робочого дня. До табору принесли його ми, однобригадники, і залишили на вахті.

І хоч з усією очевидністю це вбивство було заздалегідь заплановане Ягельніковим, радянська влада нагородила його похвальною грамотою, підвищенням рангу, додатковою місячною відпусткою та ще й путівкою в санаторій над Чорним Морем.

Трагічна смерть Міщенка, а особливо явне схвалення владою очевидного злочину Ягельнікова, остаточно показало нам, що для радянської влади наше життя не має жодної вартості. Від того часу кожний, кого бригадир визначав до розпалювання вогнища конвоїрам, чи розставлення табличок, відмовлявся виходити за заборонену зону та старався весь час дивитися на конвоїра, щоб впору можна було впасти чи відскочити під час пострілу. Найгірше, очевидячки, боялися Ягельнікова.

Заохочений такими щедрими нагородами протягом наступних двох років Ягельніков вчинив ще два вбивства. У 1947 р. навесні, на тому самому місці застрелив другого українця, галичанина Федишина. Так як і Міщенку, наказав вийти за заборонену зону збирати дрова, але він відмовився. Ягельніков пригрозив йому і весь час спостерігав за ним, а коли той проходив неподалік таблички, несподівано прицілився, і на очах десятків в'язнів та кількох конвоїрів, застрелив його. Також на очах усіх присутніх переставив табличку перед тіло вбитого. І знову прийшов офіцер, який розмовляв виключно з Ягельніковим.

Третього в'язня застрелив у 1948 році також напровесні, але над річкою П'ясиною, на секторі будови головної насосної станції. Також наказав старшому віком естонцеві Туйї вийти за заборонену зону по дрова, а коли він вийшов, Ягельніков холоднокровно застрелив його.

За вбивство кожного з тих в'язнів Ягельніков отримав такі самі нагороди, як за вбивство Міщенка. За ці вбивства протягом трьох років, окрім нагород, дослужився рангу старшини.

Зароджується запитання - чи начальники Ягельнікова були такими наївними і вірили, що ці в'язні хотіли втікати? Очевидно, що ні! Адже він вбивав по одному кожного року і завжди напередодні літа, отже, перед статутною відпусткою, щоб отримати ще додаткову. Не знаю, чи про перебіг тих подій допитували свідків-конвоїрів, але нас, в'язнів, ніхто не питав.

Перше коротке заполярне літо 1946 року проминуло для мене швидко. Літня, переважно сонячна погода, зелена, хоч і скромна заполярна рослинність, легкий літній одяг та різноманітна праця хоч частково угамували почуття безнадії, яке огортало взимку, особливо в полярну ніч. А щасливому - в нашому випадку, хоч трохи задоволеному - час пробігав непомітно. Але вимріяну літню погоду зіпсувала нам несподівана пошесть - комарі! Десь на початку липня з'явилися поодинокі комахи, а далі почали нас атакувати цілими хмарами. Найбільше комарів було над берегами озер. Ми ніяк не могли зрозуміти, як вдалося їм пережити зиму при такій низькій температурі. Начальники знали про цю пошесть, бо приготували і видали нам сітки на голови, коли тільки з'явилися перші комарі.

У серпні ми пережили рідкісну на Заполяр'ї сльоту. Вже зранку сіялася мжичка, а потім почав падати дрібненький, але рясний дощик. По кількох годинах наше вбрання промокло до тіла. Спочатку ми ледве рухалися, а потім взагалі перестали працювати, і, скулившись, чекали на відбій. Влітку в таборі сушилка не працювала, і всі порозвішували одежу на нарах. До ранку вона не висохла і вийшли на роботу в мокрій. Дощ далі падав і ми від самого ранку не працювали, а, скулившись чи присівши, мокли. Зняли нас з роботи коло полудня. На другий день далі сльотило і проголосили "актіровку", яка тривала два дні. Щоправда, протягом двох днів одяг висох, але більшість з-поміж нас простудилася. Частина нажила лише нежить, частина мала гарячку і отримала лікарське звільнення, а кілька осіб з запаленням легенів поклали у стаціонар. Окрім того, що похворіли, ще й мусили відробити "актіровку" в два чергові вихідні дні.

Цього самого літа змінили начальника нашого табору - став ним десь сорокалітній капітан. До всіх говорив українсько-російським суржиком. Прозвали його "Кажук", бо часто і твердо вимовляв слово "кажу". Вже першого дня після вечері наказав вийти усім на площу і вишикуватися, як до переклички. Представившись, заявив, що буде забезпечувати наші права, але одночасно вимагатиме від нас дотримання та перестерігання табірної дисципліни і продуктивнішої праці. Виступ закінчив повторенням слів попереднього начальника: "Вас засудили за зраду батьківщини... Щоб спокутувати свою провину, мусите совісно і продуктивно працювати!" Ці слова він повторював ще не раз, переважно тоді, коли виганяли нас на роботу у вихідні дні. Від попереднього начальника відрізнявся лише тим, що майже щодня "крутився" по табору, та часто відвідував житлові бараки. Десь на зламі серпня і вересня, за його згодою, змінилося наше харчування. Замість супу з крупи, і часом з сушених овочів, почали давати лемішку з разової житньої муки, а замість каші, - оладики з самої муки. По кількох тижнях такого одноманітного харчування майже весь табір захворів на курячу сліпоту. Виявилося, що ця мука була бракована - і не можна було пекти з неї хліба для вільного населення, а наш начальник згодився прийняти її. Тим, які після заходу сонця взагалі не бачили, лікар давав якісь вітаміни, а в інших хвороба минула щойно після використання запасу того борошна.

Того ж літа я вперше один раз наївся досита. У вихідні та "актіровані" дні невеликі групи в'язнів виконували різні роботи в казармі, переважно заготовляли дрова. Праця тривала кілька годин. Після закінчення визначеної роботи військовий кухар частував в'язнів недоїдками з їдальні. Про працю в казармі мріяли усі в'язні, але про те, хто піде, вирішував нарядник і бригадир. Нарядник визначав бригаду, а бригадир конкретних осіб. Пощастило і мені. Калиновський визначив мене, Боровця, Нагорнюка і росіянина Варламова. Ми пиляли, кололи та складали в повітці дрова, мили підлогу в їдальні та порядкували подвір'я. За ці послуги кухар виніс нам на подвір'я повну каструлю супу та недоїдених скибок хліба. Глянувши на ці лакомини нам аж загорілись очі - адже протягом перебування в таборі жоден з-поміж нас ані разу не наївся досита. Ми почали сперечатися, з чого починати "бенкет". Ми з Боровцем пропонували хлібом, а Варламов з Нагорнюком - супом. Конвоїр, який нас пильнував, погрозив: "Як будете сперечатись, то зараз відведу вас до табору!" Ми скоренько почали споживати суп. Згідно з порадою Варламова, найперше почали сьорбати зверху холодну і напевно несвіжу юшку, а потім мали їсти густе. Але коли добралися до густішого, виявилося, що наші шлунки вже наповнені рідиною і не приймають більше їжі! Зі сльозами в очах дивилися на решту густого супу та на хліб, якого лише попробували. Конвоїр посміхнувся і приговорив: "Що нажлукталися юшки і живіт не приймає решти? Тепер їжте очима!" Розжалені і засоромлені дивилися на решту їжі. Просили конвоїра, щоб дозволив взяти до табору хоч по одній скибочці хліба, але він сказав, що заборонено, та ще й перестеріг: "На "вахті" будуть вас обшукувати і якщо знайдуть хліб, то ще й посадять в карцер". В таборі Варламов сам себе лаяв: "Я дурень, не подумав, що наші шлунки скорчилися!"

Вже у вересні настала зима, але поки що безсніжна. Ми далі працювали на тому самому секторі. Десь до половини жовтня ми змонтували будинок насосної та забили палі під відтинок трубопроводу від головної магістралі до озера. В останні дні працювали найтяжче - обтяжували камінням частину будинку насосної, яка стояла над водою. Окремі брили каміння, яке привозили грузовики, ми розвантажували і носили по одному до насосної. Окрім того, що ці каменюки були дуже тяжкі, то ще й мали гострі грані, які калічили руки та дерли вбрання.

В жовтні мою бригаду знову перевели на будову дороги. Йшли на роботу три кілометри, але вже нормальним гравійним шосе. По рівній дорозі було легше йти, але на будівельному майданчику нічого не змінилося. Так як і минулої зими, треба було відкидати сніг, кайлувати і вивозити тачками мерзлоту. Так само шаленіли пурги і лютував мороз. Щоправда, ми вже трохи загартувалися, але все-таки воліли б не виходити з табору. Найслабкіші фізично і психічно знову почали комбінувати, щоб отримати лікарське звільнення. Одні старалися ошукати лікаря, інші штучно викликали понос, а дехто калічився. Але у порівнянні з минулою зимою таких комбінаторів було менше. Натомість на "Середньому" ставало нас щораз менше. Протягом існування цього табору послідовно зменшувався його особовий склад. Як я вже згадував, ще на початку цього року розпустили ще одну бригаду. Людьми з тих бригад поповнили склади інших бригад. Отже, протягом півтора року убуло на "Середньому" коло шістдесяти чоловік. В тому числі були інваліди і хворі, яких висилали до Норильська, та померлі у місцевому стаціонарі (ніхто з хворих, висланих до Норильська, не вернувся).

В той час побутові умови в таборі унормувалися, але на примітивному рівні. Щоправда, вже тоді усі мешкали в бараках і не ходили в тундру заготовляти дрова, бо привозили вугілля, але далі жили в жалюгідних гігієнічних умовах: нюхали випари параші та брудного одягу, не мали мила для щоденного миття, далі їли зі старих консервних банок, спали на брудних матрацах і накривалися такими ж брудними коцами; в бараках не було ані столів, ані лавок, не мали газет і радіо, не було жодних ігор, наприклад таких як доміно, шашки чи шахи; ще тоді не дозволяли писати листів, а що найважливіше, ніколи не наїдались досита. Одинокою розвагою були розмови, які велися у вільні дні. Як я вже згадував, в "актіровані" чи вихідні дні всі спали до полудня, а оживлялися щойно під вечір. Переважно гуторили з сусідами, але бувало що хтось цікавим чи смішним оповіданням зумів привернути увагу і всього бараку. Колись усі розмови точилися навколо виключно їжі, а тепер їх круг розширився. Переважно на весь голос розповідали радянські люди, а особливо бувші військові. Цивільні хвалилися своїми посадами та життям за радянської влади, а військові - рангами в армії та геройськими подвигами. З тих оповідань виникало, що всі вони були офіцерами і брали участь в найбільших боях, але жоден не признався, за що його судили.

Ми, упівці, також оповідали про деякі повстанські пригоди, але тихо і виключно довіреним сусідам. Ще тоді ніхто з-поміж нас не відважився говорити всю правду про свою підпільну працю, адже в слідстві переважно говорили неправду і боялись, щоб донощики не почули правду. Оповідань було багато, але наведу лише одне, бувшого сотенного, Богдана Мостиського з Івано-Франківщини. Діялося це в Карпатах.

"Сотня зайняла оборонні позиції на горі, з якої було видно наступаючих совєтів. Вони наступали короткими стрибками, ховаючись за камінні виступи. Коли наблизилися на віддаль автоматного пострілу, заторохкотіли повстанські кулемети і автомати. Совєти залягли, а тоді хтось спустив з гори великий музичний барабан. Падаючи по кам'яних виступах, він наробив такого галасу, що всі совєти, не знаючи що діється, почали втікати. Сотня, ясна річ, стріляла в них, як мисливці в качок".

Окрім оповідань і спогадів про підпілля, ми задумувалися, чи ще діє УПА. Оскільки ми колись надіялися на війну Заходу з Москвою, то тепер розуміли, що дальша боротьба за волю України може вестися виключно в
глибокому підпіллі. І не помилилися - переконалися в тому кілька років пізніше, коли прибували до таборів нові в'язні, переважно молоді оунівські підпільники, які розповідали, що боротьба з окупантами далі триває. Але у 1947 році ми животіли в абсолютній ізоляції від світу і не мали будь-яких вістей про події на волі; змагалися з власним душевним стражданням, з заполярною погодою, з недоїданням, з негігієнічністю і невигодами табірного життя та з нелюдським режимом.

В таких умовах можна було жити лише підтримуючи дух один одного та мріючи про волю. Ці наші мрії часто проявлялися в сновидіннях, які потім переповідали товаришам. Нераз гуртом задумувалися над значенням окремих снів і старалися пояснювати їх. Згодом навіть знайшовся відгадувач снів! Був ним десь п'ятдесятилітній дядько з Одещини, Папуша. Спочатку пояснював лише своїм товаришам з бригади, але коли чутка про його хист розійшлася по всьому таборі, почали приходити до нього і з інших бригад та бараків. Він завжди уважно слухав та залюбки і авторитетно пояснював. Його тлумачення снів були переважно оптимістичні та ніколи не віщували нещастя. Щоправда, на перший погляд ці сновидіння та їх пророчі пояснення видавалися наївними, але в тому жахливому становищі, принаймі декому, допомагали відірватися від дійсності і помріяти про краще життя чи навіть про волю.

Не всі, очевидно, мали чи пам'ятали сновидіння, а декотрі навіть голосно жалілися, що їм нічого не сниться. Я, натомість, належав до тих щасливців, яким снилося та ще й пам'ятав що. Особливо запам'ятав два: один довший, який опишу скорочено, а другий короткий.

Їду з батьком і дідом Амвросієм на драбинястому возі, завантаженому сіном. Дорога польова, вузька і пряма. Дід говорить до батька: "Поганяй коні, бо до вечора не доїдемо до Москви". Далі щось виднілося, а потім замість воза опинився на човні на якімсь озері разом з батьком, але без діда. Нараз висока хвиля перевернула човен, а мене викинуло на берег. Подумав, що батько утонув. Я встав і побачив неподалік високий білий будинок і пробудився.Папуша пояснив цей сон коротко: "Твою справу розглядає влада в Москві, а білий будинок означає, що незабаром вийдеш на волю".

Інший сон був короткий, але виразний: Накинувся на мене лютий собака, і шарпав за вбрання. Папуша пояснив: "Хтось з твоїх товаришів зрадить тебе!" І не помилився - ще того самого тижня наглядачі, обшукуючи лише моє леговище на нарах, знайшли бляшку-ножик, який я ховав в щілині між дошками нар. Отже, хтось бачив, де я ховаю і доніс наглядачам. За це "небезпечне" знаряддя посадили мене на три дні в "бур". Я застав там ще двох в'язнів, які сиділи за те, що не вийшли на роботу. Було там холодно, і ми не роздягалися, але й так мерзли. Щоб розігрітися, ходили на зміну вузеньким проходом між нарами і стіною. Спали на голих нарах вбрані, прикриваючись бушлатами. Вночі будилися від холоду, так як вдень, ходили вздовж нар. Їжу давали два рази: вранці, "гарантійну" пайку хліба, та черпак "баланди", а на вечерю лише "баланду". Попри такі штрафні умови мої співв'язні казали, що воліють сидіти в карцері, ніж працювати на тріскучому морозі. Я також не любив праці на морозі, але волів спати в теплому бараці та дещо краще харчуватися.

Вернувшись після трьох діб з "буру", я тішився, що вранці з'їм більшу пайку хліба, але того дня замість хліба видали нам сухарі. Не тільки я, але і вся бригада була незадоволена, і лихословила. Зрештою, так було завжди, коли давали сухарі. По-перше тому, що було їх мало, по-друге, були такі тверді, що не можна було їх розгризти, прецінь вранці не було часу на розмочування, а, по-третє, усі знали, що сухарі мали меншу поживність. Того ранку усі снідали з незадоволенням, яке напевно спричиняло більше шкоди для здоров'я, ніж недостача калорій. Сухарі усі забрали на роботу, і там, відломлюючи по шматочку, жували.

Десь тоді, наче для полегшення тих переживань, оголосили дозвіл на кореспонденцію(II-25) з родиною та одержання харчових посилок. Запанувала велика радість, але постала проблема - на чому і чим писати. Не мали паперу, конвертів, олівців. Хитруни, яким вдалося знайти на роботі сірий, часто брудний і пом'ятий папір з якихось пакунків, почали продавати його за хліб або рибу. Так само було і з писанням - за користування олівцем треба було платити харчами.
Я не знав, де тепер знаходиться моя сім'я. Щоправда, під час останньої зустрічі перед виселенням з Холмщини мати згадувала, що дід Амвросій писав з Томашполя чи з Великих Бірок і запрошував до себе. За пайку хліба купив клапоть сірого паперу, а за порцію риби позичив такий короткий олівець, що ледь міг тримати в руці і написав до діда. Лист зложив у трикутник і вислав без конверта. На мою превелику радість отримав відповідь від діда - вся родина Попків, отже і моя мати з сестрами, живуть в Бірках. Незабаром отримав листа і від мами, котрого написала сестра Ліда. В листі, окрім традиційної інформації, що "всі живі та здорові", було безмір уболівання над долею нашої сім'ї, а особливо над моєю. Десь у серпні отримав і харчову посилку. Встановлення зв'язку з родиною та харчова допомога зміцнили мене психічно і фізично. Лише тоді остаточно повірив, що дочекаюся волі.

Не всі в'язні встановили зв'язок з родинами. Одні навіть не висилали листів, а інші не отримали відповіді на свої. Не писали переважно ті, які змінили прізвища під час арешту або подали неправдиві адреси проживання. Написавши тепер до рідних, могли привернути до них увагу тамтешнього відділення НКВД і наразити на репресії або й депортацію в Сибір. Ті, які не отримали відповіді від рідні, писали вдруге до знайомих. В такий спосіб довідувалися про долю своїх сімей. Отримавши перші листи, одні тішилися, інші журилися, а дехто навіть опадав у розпач. Тішилися ті, сім'ї яких були здорові і жили в своїх хатах. Горювали ті нещасні, сім'ї яких вивезені в Сибір, або хтось загинув з їх сім'ї, або когось з близьких запроторили в тюрму, чи батьки зосталися самі і живуть в нужді і горі. Не всі, очевидно, звірялися в свому горі, але кілька таких звірянь запам'ятав. Степан Карпишин, упівець з Львівщини, не отримав відповіді на перший лист і написав другого до сусідів. З відповіді довідався, що його молодша сесра загинула, а батьків депортували в Сибір. З наступного листа, вже від батьків, дізнався, що сестру застрелили енкаведисти на рідному подвір'ї, а вони тепер живуть в колгоспі десь коло Іркутська, а властиво животіють, бо голодують і мерзнуть.

Мій добрий знайомий, Григорій Кушлак довідався з листа, що його дружина вийшла заміж за польського офіцера і виїхала з ним в Польщу. Але журився не тим, що вона одружилася, а тим, що забрала з собою і двох його синів. Інший українець з Рівненщини, Краля, дізнавшись, що його жінка також вийшла вдруге заміж, пробував повіситися, але вчасно його врятували. Латиш Едгар Балтиньш прочитав у листі, що його дружину Емму поселили в Ігарці, отже, неподалік Норильська. Росіянин Доронін дізнався, що його батько, радянський генерал, відрікся від нього. Інший росіянин, Лєсков , отримав розпачливого листа та фотокартку усієї сім'ї - матері та жінки з трійкою дітей. Писали, що не можуть вислати посилки, бо самі голодують, зрештою, підтверджувала це і фотографія - усі виглядали, як живі кістяки.

З наведених прикладів виходить, що листування не всім принесло радість, але воно оживило сіру табірну буденщину. У вільний час, навіть на роботі, головною темою розмов були вісті з листів, а при нагоді і спогади з життя на волі.

Як листи принаймі частині в'язнів допомогли духовно відродитися, так посилки поправили декому стан фізичного здоров'я. "Найбагатші" посилки одержували в'язні з прибалтійських республік та частково з Західної України. Окрім сухих харчових продуктів, в деяких посилках присилали легкі частини одягу, а для курців і тютюн. Колись ґазда з Гуцульщини отримав в пачці пляшку меду. Казав, що це з його власної пасіки. Почастував тим медом усю нашу секцію. Встромлював в пляшку патик і всім по черзі давав облизувати.

Відколи почали приходити пакунки, в таборі з'явилася і обмінна
торгівля. Траплялося також і злодійство - обкрадали тих, які одержували посилки. У мене, наприклад, вкрали вовняні шкарпетки. Щойно на другий рік організували в таборі камеру зберігання пакунків, яку називали "каптёркою".

Десь влітку 1948 року я отримав листа від шкільного товариша Євграфа Романюка. Написав, що тепер перебуває на Волині, але часом відвідує свої рідні сторони. Я зрозумів, що він переходить через кордон Холмщини, отже, там ще діє ОУН і УПА! Листа закінчив втішанням: "Так, як несподівано дістав твою адресу, так несподівано можемо і зустрітись на волі!.."

Про те, що ще діяла УПА, я довідався з журналу "Радянська Україна", якого комусь прислали в посилці. Запам'ятав, хоч може і не дослівно, одне речення: "По зуби озброєні американською зброєю банди УПА перейшли через чехословацький кордон до американської зони в Німеччині!" Цю статтю, повну ненависті до українського визвольного руху, напевно прочитали усі упівці в таборі. І хоч писали лише про окремі відділи, та ми все-таки гордилися тим, що вони зуміли пробитися через два кордони і пройти усю Чехословаччину. Ця коротка ворожа звістка підбадьорила нас, і ми ще довший час розмовляли про геройство тих відділів.

Під кінець зими в нашій бригаді змінили бригадира. Став ним, вже згаданий, Сергій Шусін. Походив з Вінниці, говорив виключно по-російськи. Був це низький, круглоголовий, рухливий і неговіркий десь тридцятип'ятилітній чоловік. Ніколи не лаявся і не підносив голосу, але мовчки змушував до продуктивнішої праці. Зауваживши, що хтось задовго відпочиває, підходив і, не кажучи ні слова, ставав біля нього. Кожен з бригади знав, про що йому йдеться, і переважно починав рухатися. Мав добру рису - старався виторгувати у "прораба" якнайбільше додаткових пайків "+1" і "+2", якими справедливо обділював бригаду.

На зламі травня і червня кілька бригад, а в тому числі і нашу, знову перевели на торішній сектор праці. Тимчасова насосна станція вже працювала, але після зими вимагала ремонту та додаткового обтяження камінням, бо весняний приплив води підносив частину будинку та поміст над водою. Знову носили тяжкі брили каміння та забивали додаткові палі. Працювали там до кінця червня. Запам'ятав цей період тому, що тоді конвоїр Ягельніков застрелив вже згаданого українця, Федишина.

В липні весняні води прорвали греблю на озері, з якого тимчасова насосна станція помпувала трубопроводом воду для Норильська. Кілька бригад, в тому числі і нашу, послали ліквідувати цю аварію. Навезли каміння та піску і наказали гатити місце прориву. Пісок сипали до лантухів і разом з камінням кидали у рвучку воду. Коли засипали одне місце, сильний струмінь води виривався в другому. Ми так змучилися, що пополудні вже не могли пхати навіть порожніх тачок, а якісь начальники в мундирах весь час нас криком підганяли. Щойно по дванадцятьох годинах мозольної праці змінили нас інші бригади. Вони всю ніч, а властиво полярний день – тоді сонце взагалі не заходило - гатили, а вода все переливалася. Вранці знову ми їх змінили і відразу почали возити та носити каміння і пісок. Рухалися поволі, оскільки ми мало відпочили і були виснажені. Приїхала група офіцерів, як пізніше довідалися, на чолі з губернатором Норильська, генерал-майором Зверовим. Якийсь офіцер з його почту скликав усі бригади і почав заохочувати нас до продуктивнішої праці: "Якщо не загатите прірви, то весь Норильськ опиниться без води. Перестане працювати електростанція, отже, стануть усі заводи. Я знаю, що ви змучені, але як прискорите темп праці, то сьогодні одержите додатковий обід, по пачці махорки і по сто грам горілки!" Спочатку ми не вірили, особливо, що дадуть горілку, але незабаром привезли ящики з пляшками і поставили неподалік. Ці обіцянки трохи подіяли - попри виснаження старалися принаймі весь час рухатися. В полудень привезли обід - суп та хліб. Після обіду кожен бригадир отримав відповідну кількість пляшок горілки і одну склянку, до якої наливав нам по черзі стограмову порцію. Після того "бенкету" дозволили нам і трохи відпочити. Всі полягали просто на землі. Стало гамірно і вперше на роботі було чути сміхи. Курці, певно вперше від початку перебування в таборі закурили самокрутки, і, затягнувшись, почали душитися їдким димом та голосно кашляти. Виявилося, що навіть організми закоренілих курців відвикли від нікотину. Відпочинок був короткий - запобігливі бригадири самі почали наганяти нас до роботи. А генерал весь час стояв непорушно на гірці та спостерігав, як ми працювали, а потім як їли обід, пили горілку та курили.

Але начальство помилилося - навіть після такої невеликої кількості випитої горілки ми ослабнули, і, замість працювати продуктивніше, ледь рухалися.

Бригади, які не працювали на греблі, заздрили нам: горілці, тютюну та й лантухів, які ми приносили під одягом, а потім робили з них онучі, а з білих навіт шалики. Додатковий обід дали ще й на другий день, але вже без горілки і махорки.

Загатили прірву на греблі четвертого чи п'ятого дня. Останнього дня нашу бригаду вперше везли малим катером, який возив влітку різні товари для нашого табору та казарми. Коли були на середині озера, катерок почав тонути - певно був перевантажений. Катерник ще встиг скерувати його до берега, але не доплили - кілька метрів перед берегом він сів на мілину. Ми мусили вискакувати просто до холодної води. На березі повикручували одяг, але й так майже всі нажили нежить, а кілька хлопців, в тому числі і я, простудилися і мали гарячку. Лікар виявив у мене запалення легенів і поклав у стаціонар. Лікувався я там цілий тиждень, а потім ще кілька днів мав лікарське звільнення.

На зламі липня і серпня нашу бригаду поставили вже до професійної роботи: до бетонування фундаментів і підпор під трубопровід. Бригадир призначив мене оператором бетономішалки. Праця не була тяжкою, але вимагала безперервного руху. Бетонували лише до перших морозів, а пізніше перевели нас над річку П'ясину. Там готували місце під будову великої насосної станції. У вересні 1947 року дорогу довели аж до річки, і відтоді возили нас на роботу грузовиками. Конвоїри ставали на кузові біля кабіни, а нам казали клякати спиною до них. Клячили так щільно, що й не можна було поворушитись. Голови треба було низько схиляти, і не можна було їх підносити та розглядатися. Возили нас, щоб не витрачали сили, потрібної для продуктивної праці.

Весь берег річки, шириною коло двохсот метрів, був порослий, але не модриною і берізками, як вся тундра, а кущами лози та вільхи. Тут не було вічної мерзлоти, а взимку земля промерзала десь коло одного метра. Роботу розпочали корчуванням кущів, а відтак почали будувати базу для майбутньої споруди: котельню, бетонний завод, контору та "обогревалку"(II-26). Дві бригади, в тому числі і мою, поставили копати котлован під головний будинок насосної станції. Взимку, навіть під час "актірованої" погоди, усі бригади мусили працювати, бо, як казав прораб Васільєв, роботи на будові є дуже запізнені, і тому навіть в несприятливу погоду треба працювати. В морозні чи пургові дні бригади на зміну ходили грітися. Скидали верхній одяг, а дехто навіть валянки, і старалися ставати близько до розжареної дочервона грубки. Вже після кількох таких огрівань виявилося, що такі раптові зміни температури впливають погано на самопочуття та здоров'я, особливо під час пургової погоди - майже всі нажили нежить, а декотрі простудилися і лікувалися в стаціонарі.

В березні закінчено будову котельні і бетонного заводу, а в котловані теслі зробили опалубку. Дві бригади, Шусіна і Мегрікіяна (вірменин), почали готуватися до бетонування. Для нагляду за технологією виготовлення бетону потрібні були лаборанти. Вільних громадян не було, отже, прораб наказав визначити по одному в'язневі з наших бригад. Вимога була одна - кандидат на лаборанта мусив мати таку освіту, щоб вмів обчислювати кількість компонентів бетону та вести щоденне бетонування. Шусін визначив мене, а Мегрікіян - українця з Волині, Островського.

Будівельна фірма “Промстрой” провела для нас короткий курс з технології приготування бетону, який вела лаборантка з Норильська. Ця лаборантка була першою жінкою, яку ми побачили після майже трьохлітнього перебування в "Середньому". І хоч була вже немолода, та серед в'язнів викликала велике зацікавлення, а нам з Островським просто заздрили через контакт з нею. Після закінчення курсу перевіряла наші знання інша жінка, начальник лабораторії, в присутності нашої вчительки та головного інженера, бувшого в’язня, радянського німця, Зінґера. Екзамен здали, і головний інженер наказав нам сумлінно виконувати обов'язки лаборантів.

В середині березня, коли мороз ще сягав тридцяти градусів, почали бетонувати стіни, а властиво велику цямрину головної споруди насосної станції(II-27). Моя праця була легкою(II-28), а до того більшу частину перебував у теплому приміщенні. Натомість мої однобригадники працювали тяжче, ніж при будові дороги: довозили тачками гравій і пісок та сипали цемент до бетономішалки, відвозили готовий бетон, розгортали в опалубці і трамбували. Все це робили швидко, майже бігом, бо підганяв "прораб", а допомагав йому в тому наш запопадливий бригадир. Праця, щоправда, була тяжчою від тієї, що в тундрі, але всі воліли тут працювати. По-перше, більшість робочого дня перебували в приміщеннях, а по-друге, ця робота була цікавішою.

Коли стіни (круг) насосної забетонували до висоти коло двох метрів, почали їх заглиблювати. Одна велика помпа накачувала воду з річки і сильним струменем розмивала землю, створюючи рідке болото, а друга викачувала його на площу довкола насосної. Ґрунт з-під круга вимивали і він рівномірно осідав. Робота йшла справно, і начальство вирішило не переривати бетонування навіть у належні нам вихідні дні. Цілий місяць усі бригади, які працювали безпосередньо при бетонуванні, не мали вихідних. Ми домагалися відпочинку, щодня на "вахті", перед виходом на роботу, голосно ремствували. Одного дня на наші нарікання начальник “КВЧ” (культурно-воспитательна часть) іронічно потішав нас: "Знаєте русскую пословицу? Виспимся в могиле!" Щойно тоді, коли люди виразно ослабли і почала спадати продуктивність, навчили ще одну бригаду, яка підмінювала бетонярів й інших спеціалістів. Найдовше не мали вихідних ми, лаборанти. Прораб казав, що ми і так не перепрацьовуємося, отже, не потрібний нам додатковий відпочинок. Перші, але не всі вихідні, ми отримали щойно в травні.

Десь на початку червня прислали на цей будівельний сектор ще одну бригаду, яка корчувала кущі неподалік насосної. В цій бригаді був і вже згаданий естонець Туйї, якого тут застрелив конвоїр Ягельніков.

Закінчивши бетонування головного будинку насосної станції, наша бригада почала працювати лише вдень. Щоправда далі бетонували, але вже менші об'єкти. Я тоді мав менше роботи, і більшість дня ходив по сектору і приглядався, як інші працюють, а також до обладнання, яке вже монтували спеціалісти з Норильська.

Протягом всього часу будови цієї споруди я докладніше приглянувся до радянської організації праці. Щораз бракувало якогось матеріалу і через те були простої, а потім, коли довозили, майстер та "прораб" матюками підганяли усіх, щоб надолужити втрачений час. Очевидно, що робота, виконана поспішно, не могла бути якісною. Якось закінчувався запас цементу, і "прораб" (керівник будови) Васільєв наказав бригадирові сипати менше цементу до бетономішалки, а мені заборонив робити пробні кубики з того менш якісного бетону. Бувало, що не розпарився на час гравій чи пісок. "Прораб" лаяв кочегарів з котельні, але, щоб не було простою, казав сипати цей нерозморожений компонент до бетономішалки: "Роздрібниться і розморозиться під час мішання!" - говорив авторитетно. Результати такого поспіху були видимі після зняття опалубки зі стін - там, де трапилася брила замерзлого наповнювача, утворилися раковини. Прораб наказував відразу заповнювати ці діри бетоном, і так затирати, щоб головний інженер їх не зауважив.

На зиму на тому будівельному секторі зосталися лише дві бригади: Шушкевича, в якій були самі фахівці, та наша. Закінчивши бетонування, виконували різні роботи. Розвантажували матеріали, переважно обладнання для насосної станції, допомагали монтувати помпи та закінчували будинки зсередини.

Взимку моя бригада не мала постійної праці. Допомагала при монтажі трубопроводу, відкидала сніг з нової дороги та прорубувала ополонки на озері при полях помосту тимчасової насосної станції. До тих останніх двох робіт виганяли нас навіть в "актіровану" погоду. Навесні, коли розтав сніг, наша бригада ще бетонувала залізобетонні підпори під трубопроводом. Я далі був лаборантом і не мусив фізично працювати. Протягом року, завдяки цій праці та посилкам від рідні, я цілком віджив і фізично, і психічно. Але, як каже прислів'я, все, що добре, колись кінчається. Десь в серпні 1949 р. усі роботи при будові нової насосної закінчили, і наш табір, т.зв. "Середній", почали ліквідовувати. Протягом одного дня розвезли нас до різних таборів, але найбільше на "25-й", який пізніше назвали "третім л. о.". Туди потрапила і моя бригада.

Везли нас відкритими вантажівками по шосе, яке ми вибудували. Конвоїри не дозволяли підносити голови і розглядатися, тому з усієї подорожі запам'ятав лише високий димар електростанції. Розвантажили нас перед великими залізними воротами, вишикували в колони і разом з місцевими конвоїрами перелічили. Всю колону завели на площу посередині табору. Нарядник вичитував по прізвищах і казав номери бригад, до яких кого зараховано. Звісно, ми були дуже розчаровані, адже сподівалися, що далі будемо в своїх бригадах. З бригади Шусіна лише я і ще троє хлопців потрапили до одної бригади. Знайшли барак, але "днєвальний" не впустив до середини, а каз