1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
----------
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
26
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Ojciec Stefan, mama Ksenia, siostry Anna i Maria.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
5
7. Ile osób zaginęło:
Brat Mikołaj. Miał 17 lat, gdy zabrali go na wojnę. Zginął gdzieś w Karpatach.
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Polaków u nas nie było. Byli Żydzi – 4 rodziny.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
Normalnie.
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
To było pełnowartościowe gospodarstwo. Dom drewniany, kryty dachówką, zbudowany po I wojnie światowej. Stodoła pod blachą, stajnia pod dachówką, ok. 10 morgów ziemi.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
Gdy jechaliśmy wozem, to byłam „hamulcową”, jak wóz zjeżdżał ze wzgórza, to hamulcem pomagałam koniom powstrzymywać ciężar. U nas w domu uchodziłam za taką silniejszą fizycznie. Pociągiem dojechaliśmy do Słupska, a dalej trafiliśmy do Kobylnicy. Wtedy mówiono Kobylnica Słupska, albo Kobylnica koło Słupska, gdyż ze stacji to było do niej ok. kilometra.
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Jechaliśmy w nieznane. Spędzili całą wioskę na drogę i od razu, na naszych oczach, Polacy, których nie znałam, zaczęli wchodzić do naszych domów. Jechaliśmy w kolumnie, cała wioska. Nocowaliśmy na pierzynach pod wozami. Szło z nami wojsko. W wagonie były trzy rodziny, w jednej połowie ludzie, w drugiej krowy i konie. Ta trzecia rodzina, to było tylko dwóch mężczyzn, w rodzinie wujka były trzy osoby, a nas było pięcioro. W Przeworsku nas załadowali do wagonów. Gdzieś po tygodniu przywieźli do Słupska. Być może nas los potoczyłby się inaczej, ale w drodze nasz koń zachorował i trzeba było go natychmiast leczyć, dlatego prosiliśmy, żebyśmy mogli wyjść w Słupsku.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Siostra cioteczna, Anna Nakonieczna, panieńskie – Czysnok. Polak, który zajął jej dom, w 1999 napisał, że chce go sprzedać. Ona napisała z kolei do brata do Anglii: „Polak sprzedaje nasze gospodarstwo...”. Brat przysłał pieniądze no i odkupili to gospodarstwo. To było w latach 1980-ych.
Zamieszkaliśmy u Polaka, który zajmował ładny poniemiecki dom. Ale on nas nie chciał, tłumaczył, że ma syna, który będzie się żenił, więc dla nas miejsca nie będzie. To był inwalida wojenny (nie miał prawej nogi), więc on miał prawo o takich rzeczach decydować. Dlatego byliśmy tam tylko 8 miesięcy. Powiedzieli nam, żebyśmy sobie szukali jakiegoś pomieszczenia. Szukaliśmy, ale wszystkie domy w okolicy były bez okien, bez drzwi, bez podłóg, kompletnie rozszabrowane, często nawet z wozu nie schodziłam, bo z daleka było widać, że nie ma sensu. No i końcu kupiliśmy dom, w Kobylnicy, bo już się przyzwyczailiśmy do tego, że miasto jest blisko. Daliśmy 30 tys. złotych. Mieliśmy trochę pieniędzy, które przywieźliśmy z rodzinnego domu. Mieszkaliśmy tam z Polakami, mieliśmy osobne wejścia.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Ta nasza część domu służyła tym ludziom za chlew, tam były króliki, kury, no chlew był, musieliśmy to wszystko uporządkować. Do dziś mieszka w tym domu siostry córka. Nie powiem, państwo dawało nam prawo na dom, ale wszystko było w takiej ruinie, że trzeba było bardzo dużo pieniędzy na remont, dlatego zdecydowaliśmy się na kupno domu.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Początkowo tak. Na każdym kroku było: „banderowcy, Ukraińcy, Polaków rżnęli…”. To od ludzi. Natomiast władze odnosiły się do nas przychylnie.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
Najpierw chodziliśmy do polskiego kościoła. Raz poszliśmy też do cerkwi prawosławnej. Z czasem w kościele św. Jacka zaczęły się greckokatolickie msze. Pamiętam, że z Koszalina dojeżdżał ksiądz Pyrczak. Potem, gdy umarł, byłam na jego pogrzebie.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
Tato umarł w 1964 roku (rocznik 1888), a mama w 1966 roku. W czasie I wojny światowej tato był w austriackim wojsku. Dostał się do niewoli rosyjskiej. Był w Rosji przez 5 lat. Najpierw siedział w obozie. Cóż, opowiadał, że karmili dobrze, grali w karty. Potem kazali zgłaszać się do pracy. Tato został furmanem, woził dziedziczkę na stację kolejową. Opowiadał, że nigdy nie jeździł nocą z powodu wilków. Krążyła w tych stronach historia o śmiałku, którego w nocy napadły wilki i potem znaleźli tylko stopy w butach. Tato mówił, że dobrze mu tam było, w tej Rosji.
Wyjechałam do Anglii w 1974 r. z małą torbą. Tyle majątku przywiozłam. Czy jestem zadowolona, że wyjechałam? Raczej tak. Do tego czasu nie byłam zamężna, gdyż po wojnie i czystkach brakowało mężczyzn. Sami staruszkowie we wsi zostali. Wyjechałam dzięki temu, że w Anglii mieszkał brat cioteczny. Napisał, czy nie chciałabym wyjechać do Anglii, wysłał zdjęcie swego kolegi, którego znał jeszcze z wojska, ten kolega, o 10 lat starszy ode mnie, szukał żony. Wyjechałam więc i wyszłam za niego za mąż.
Mąż pochodził z Ukrainy, ze Starych Kut. Był w SS-Galicja. Nie mieliśmy dzieci.
W Polsce pracowałam 23 lata, a tu tylko 6 lat, ale mam wyższą emeryturę od tej polskiej. W Kobylnicy pracowałam przez 8 miesięcy jako listonoszka, a potem w Słupsku w fabryce maszyn rolniczych (fabryka maszyn i narzędzi rolniczych).
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
brak danych
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
----------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
----------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
----------
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Tak, kilkakrotnie, ale jeździłam już stąd, z Anglii. W Poździaczu miałam znajomych wśród tych, którzy wrócili do swojej wioski. W 1947 r. nie wysiedlili rodziców ojca, może dlatego, że byli już w podeszłym wieku. Z czasem do nich przyjechała z „ziem odzyskanych” synowa.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
W 1946 r. wywieźli moje dwie ciotki, że tak powiem, do Rosji. Maria i Ksenia, to były siostry ojca. Ojca jakoś nie wciągnęli na listę. Z tego co wiem, listę przygotowywał wójt, czy ktoś z miejscowych władz. A potem oni powiedzieli, że ci ludzie zgłosili się dobrowolnie, co nie było prawdą, bo kto chce porzucać własne gniazdo?
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Cóż, przed wojną dobrze było, zajmowaliśmy się gospodarstwem. Nie będę ukrywała, środków finansowych to zawsze brakowało, gdyż Polacy obciążyli nas wysokimi podatkami, kontyngenty trzeba było zdawać, ale, jak się to mówi, pchaliśmy biedę do przodu.
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
Powiem panu, z powodu Świerczewskiego. Do 1947 r. to się tak wałkowało, mieli wysiedlać, nie mieli, a jak zabili Świerczewskiego, to od razu całą wioskę wysiedlili. Potem się dopiero okazało, że to sami Polacy go zabili. Do dziś mam żal do nich za akcję „Wisła”.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Батько Стефан, мати Ксеня, сестри Анна та Марія.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
5
7. Скільки осіб пропало безвісти:
Брат Микола. Йому було 17, коли забрали його на войну. Загинув десь в Карпатах.
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Поляків в нас не було. Були жиди – 4 родини.
9. Стан відносин з ними:
Нормальний.
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Це було повноцінне господарство. Дерев’яний дім вкритий черепицею, побудований після І світової війни. Стодола вкрита бляхою, стайня під черепицею, близько 10 морґів землі.
Коли ми їхали фірою, то я мусила гальмувати в той час, коли фіра котилася з пагорба, я таким чином допомагала коням стримувати вантаж. В нас вдома мене вважали, ну, знаєте, такою фізично сильнішою. Потягом ми прибули до Слупська, а далі ми опинилися в Кобильниці. Тоді казали Кобильниця Слупська, або Кобильниця біля Слупська, тому, що до вокзалу в Слупську було всього-навсього кілометр.
4. Чи Ви знали куди їдете?
Ми їхали в незнане. Вигнали нас на дорогу, ціле село і відразу, на наших очах, поляки, яких я не знала, почали заходити в наші хати. Ми їхали в колоні, ціле село. Ночували на перинах під фірами. З нами було військо польське. В Пшеворську (Переворську) нас завантажили у вагони. У вагоні були три родини, в одній половині люди, в другій корови та коні. Ця третя родина, це було лише двох мужчин, родина вуйка нараховувала три особи, а нас було п’ятеро. Десь через тиждень нас привезли до Слупська. Можливо, наша доля була б дещо іншою, проте сталося так, що в дорозі захворів наш кінь і треба було його негайно лікувати, тому ми просили, щоб нас вивантажили в Слупську.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Тіточна сестра Анна Наконечна, уроджена – Чиснок. Поляк, який поселився в її хаті написав, що хоче її продати. Вона написала у свою чергу до брата до Англії: „Поляк продає нашу господарку (господарство)”. Брат передав гроші і таким чином вони повернули собі свою господарку. Це було в 1980-их рр.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
----------
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Щож, ми взяли найнеобхідніші речі: пашу (корм) для худоби, перини, одяг.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
----------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Ні.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
Світлини. Фіра, два коні, корова.
7. Які з них збереглися?
Світлини.
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
Копії світлин.
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Ми жили разом з поляком, який поселився в гарному понімецькому будинку. Проте він нас не хотів, пояснював, що в нього є син, який буде женитися, тому нам місця не вистачить. Це був інвалід з війни (не мав правої ноги), тому він мав право вирішувати такі питання. Через це ми там перебували лише 8 місяців. Сказали нам, щоб ми собі пошукали серед залишених німцями хат інше приміщення. Ми шукали, проте у всіх навколишніх будинках бракувало вікон, дверей, підлог, вони були повністю сплюндровані, бувало, я навіть з фіри не сходила, бо здалеку було видно, що сенсу нема. Врешті-решт ми купили будинок в Кобильниці, оскільки вже звикли були до того, що місто поруч. З нас взяли 30 тисяч злотих. В нас було трохи грошей, які ми привезли з рідного дому. Ми там жили разом з іншою польською родиною, у нас були окремі вхідні двері.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Частина будинку, яку ми купили, раніше служила тим людям за хлів, там були крілі, кури, ну, звичайнісінький хлів, нам довелося все це упорядкувати. До сьогодні живе там дочка сестри. Не скажу злого слова, держава гарантувала нам право до безкоштовного приміщення, проте все довкола було в такій руїні, що треба було дуже багато грошей для ремонту, тому ми вирішили купити щось, що знаходилося в кращому стані.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
На початку так. Повсюдним було: „бандерівці, українці, поляків різали...”. Це ми чули від людей. Натомість влада ставилася до нас прихильно.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
На початку ми ходили до польського костела. Один раз ми також пішли до православної церкви. Згодом в костелі св. Яцека почали правити греко-католики. Пам’ятаю, що з Кошаліна приїжджав отець Пирчак. Коли він потім помер, я ходила на його похорон.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
Батько помер в 1964 році (він 1888 року народження), а мати в 1966 році. Під час І світової війни батько був в австрійському війську. Попав в російський полон. Перебував в Росії 5 років. Спершу його утримували в таборі. Щож, розповідав, що годували добре, грали в карти. Потім казали подаватися на роботу. Батько став фірманом, возив дідичку на залізничну станцію. Розповідав, що ніколи не їздив вночі через вовків. В тих краях люди розповідали тоді історію про відчайдуха, якого вночі напали вовки і потім знайшли лише ступні в чоботах. Батько казав, що йому добре було в тій Росії.
Я емігрувала до Англії в 1974 р. Зі мною була маленька торба (сумка). Аж стільки маєтку я привезла! Чи я задоволена, що виїхала з Польщі? Скорше всього – так. До виїзду я не була замужем, тому, що після війни та всяких чистках бракувало мужчин. Одні дідугани в селах позалишалися. Я змогла емігрувати завдяки тому, що в Агнлії жив мій тіточний брат. Написав якось, чи не хочу виїхати до Англії, прислав світлину свого колеги, якого знав ще з армії, цей колега був на 10 років старший від мене, шукав дружини. І так ось я поїхала та вийшла за нього замуж.
Чоловік походив з України, зі Старих Кут. Був в СС-Галичина, дивізійник. У нас не було дітей.
В Польщі я пропрацювала 23 роки, а тут лише 6, проте маю вищу пенсію від польської. В Кобильниці 8 місяців я була листоношею, а згодом, в Слупську, я працювала на заводі рільничої техніки (завод машин та рільничого обладнання).
Так, декілька разів, проте я їздила вже звідси, з Англії. В Поздячі у мене були знайомі серед тих, які повернулися після акції „Вісла”. В 1947 р. не переселили батьків мого батька, може тому, що вони були в похилому віці. Згодом до них з „відздобутих територій” (колишні німецькі землі, які після війни приєднано до Польщі – Фундація „ЖД”) приїхала невістка.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
В 1946 р. вивезли моїх двох тіток, до Росії (СССР) вивезли. Марія та Ксеня, це були сестри батька. Батька якось не записали до виїзду. З того, що знаю, список людей, які підлягають переселенню готував війт, чи хтось з місцевої влади. А потім поляки сказали, що ці люди поїхали добровільно, що було брехнею, оскільки хто захоче добровільно покидати рідне гніздо?
4. Що в житті було головне?
Що сказати... Перед війною добре було, ми займалися господаркою (господарством). Не стану приховувати – фінансових засобів завжди бракувало, тому, що поляки нас обклали високими податками, контингенти треба було здавати, проте, як кажуть, ми пхали біду перед себе.
5. Чому Вас переселили?
Я вам скажу, через Сьвєрчевського. До 1947 році перемінно то з’являлися, то заникали чутки про те, що будуть нас виселяти, а коли загинув Сьвєрчевський, тоді зразу ціле село вигнали. Тільки згодом виявилося, що його ті ж поляки убили. Я до поляків і нині маю жаль через акцію „Вісла”.
