1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS (przed przesiedleniem):
Nie pamiętam ile osób żyło tam przed wojną, jednak Polaków i Ukraińców było mniej więcej po połowie (dolna część wsi uważana była za ukraińską, a górna – polską).
2. Wiek w trakcie przesiedlenia:
13
3. Wyznanie:
Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:
Mama Maria (wdowa, ojciec zmarł przed moim urodzeniem), siostra Anna (zmarła 8 lat temu w Londynie), stryjek Iwan Gutysz, jego żona Julia Gutysz (z domu Fil) oraz ich pięcioro dzieci.
5. Ile osób zostało na miejscu:
0
6. Ile osób przesiedlono:
10
7. Ile osób zaginęło:
0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi:
Polskie i żydowskie rodziny.
9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi?
Przed wojną żyliśmy w zgodzie, dobrze było.
Ale gdy tylko odeszli Niemcy, pojawiła się ukraińska partyzantka, wkrótce potem do naszej wsi przyszło polskie wojsko. Wygnali stryjenkę z dziećmi do innej wioski, a mi, mamie i siostrze pozwolili zostać. Znałyśmy polski, dlatego traktowali nas jak Polaków.
Wojsko polskie szukając w nocy ukraińskich partyzantów paliło wsie, całe wsie, wszystko płonęło. W czasie tych obław ani razu nie spaliśmy w naszym domu, spaliśmy w piwnicy, koło ziemniaków. Wioski płonęły, z każdej strony otaczał nas ogień…
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:
Nasz dom spłoną w nowy rok (nie pamiętam w którym roku), wszystko spłonęło na naszych oczach. Wojsko dało nam 10 minut na opuszczenie domu. Nie wiem czy to było wojsko polskie czy ukraińska partyzantka, byłam wtedy dzieckiem. Pamiętam jednak jak stałam boso w koszuli nocnej, po kolana w śniegu ze swoją świnką.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony):
Wojsko dało nam 2 godziny na zabranie najpotrzebniejszych rzeczy. Moja mama drogę do Zagórza (20 kilometrów) przebyła pieszo, prowadząc krowę do stacji kolejowej. Nie było innej możliwości. Nas zawieźli na stację samochodami. Tam czekaliśmy na przybycie mamy.
Jechaliśmy w pociągu towarowym razem z bydłem, krowy, świnie, wszyscy razem. Dzieci dostawały bułeczki, bo my przecież nie mieliśmy co jeść. Jakąś zupę też dawali, a na postojach, na ile było to możliwe, sami sobie gotowaliśmy. W pociągu było wojsko – patrzyli, żeby ktoś nie uciekł.
Pamiętam jak dojechaliśmy do stacji Oświęcim, to wojskowi kazali młodym chłopcom iść po siano i po zupę do tego Oświęcimia. Czekaliśmy na nich cały dzień. Coś tam gotowaliśmy sobie w międzyczasie na dwóch cegłach koło wagonu. Chłopcy nie wrócili już do pociągu. Zabrali ich do obozu w Jaworznie. Niektórzy wrócili po kilku miesiącach, ledwo żyli… Inni zmarli, między innymi z głodu. Oni tam bardzo głodowali.
Po tygodniu dojechaliśmy do Giżycka. Wysiedliśmy na stacji, na takim na placu przy samym jeziorze, a Polacy (cywile) krzyczeli: „o, teraz was Ukraińcy będziemy topić w tym jeziorze”. Niektórzy strasznie się wystraszyli, płakali, sami skakali do wody i się topili. Czy oni chcieli ratować się ucieczką przez wodę, czy też chcieli samodzielnie się utopić, tego nie wiem, nie wiem, co ci ludzie myśleli. Wśród nich byli nasi znajomi. Tak było! Dobrze to pamiętam. A my siedzieliśmy koło tego jeziora i płakaliśmy, czekaliśmy, co będzie dalej. W końcu przyjechały samochody i rozwoziły nas po tych niemieckich wioskach.
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie?
Nie.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?
Banie Mazurskie, gm. Banie Mazurskie, powiat Gołdap, potem Miczuły k. Bań.
2. Co Państwu przydzielono?:
Duży poniemiecki dom bez okien, stajnia i stodoła były spalone. W tym budynku zamieszkały 3 rodziny łącznie z nami. Z czasem każda z rodzin znalazła sobie inne mieszkanie. My znaleźliśmy dom w Miczułach k. Bań Mazurskich.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?:
Raz na miesiąc dostawaliśmy pomoc z UNRRy w postaci kilograma cukru, kukurydzy i mąki. 3 km chodziliśmy codziennie po zupę. Tak było do chwili, póki nie zebraliśmy pierwszego plonu.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:
Nie, represji nie było, ale na początku często mówili o nas „Ukraińcy z akcji U”. Czemu „U” – nie wiem. Jednak z czasem było coraz lepiej, nauczyliśmy się żyć wspólnie i w zgodzie. Po latach, gdy już grekokatolicy mieli prawo odprawiać mszę w miejscowym kościele, to, można powiedzieć, że już wtedy, to nam się dobrze żyło.
5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:
Cerkwi w Baniach Mazurskich nie było. Ale z czasem Polacy pozwolili grekokatolikom odprawiać w miejscowym kościele, oni modlili się z rana, a my po południu.
6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:
W 1960 roku wyjechałam do Anglii do mojej kuzynki. Pojechałam razem z 6-letnim synem. Decyzję podjęłam po lekturze ogłoszeń w „Naszym Słowie”. Powiedziałam mamie: „To co ja mam robić? Życie tu jest ciężkie. Trzeba pomyśleć, jak tu wyjechać za granicę”. Ojca już nie miałam. Zaczęłam korespondować z ludźmi z Kanady, ale mama nie chciała, abym wyjeżdżała. Jednak gdy kuzynka oznajmiła, że znalazła już dla mnie kandydata na męża (Iwan Prychidko z Buska pod Lwowem, w wieku 17 lat zabrano go na roboty do Niemiec), zdecydowałam się wyjechać. Wyszłam za niego za mąż jeszcze tego samego roku, żyjemy razem już 51 lat. Mamy dwóch synów, czworo wnuków.
7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?:
Tak.
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
Starszy syn chodził do ukraińskiej szkoły. Obaj dobrze znają język ukraiński.
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
-------------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?:
Nie.
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?:
------------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?:
Wnuki nie znają, ponieważ synowie ożenili się z Angielkami.
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):?
Ludzie mówili, że były. Ja się wtedy tym nie interesowałam.
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?:
Negatywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA:
Mój stosunek do UPA jesy negatywny. Po co było się bić a wojskiem, przecież wojsko było silniejsze. Pamiętam przychodzili do nas głodni, zmarznięci, prosili o jedzenie, żal serce ściskał. Przyszła mamy przyjaciółka, która była w partyzantce, biedna taka, mama dawała jej odzież, myła ją. Po co to było? To było niepotrzebne. Pewnego dnia Ukraińcy powiesili Polaka. W odwecie Polacy zabili 30 Ukraińców. Zagnali wszystkich do jednego domu (3 domy dalej od naszego), to były kobiety i dzieci, wrzucili granaty i zabili.
3.2 Byłem członkiem UPA:
Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie):
Nie. Byłam mała. Ale przychodzili do nas do domu, a tam było siedmioro dzieci. Kiedyś zasiedliśmy do miski z pierogami, przyszli partyzanci i nam zjedli te pierogi. To zrozumiałe – byli głodni.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:
Nie.
4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?:
Nie, ale broń przystawiano mi do piersi. Miałam wówczas 13 lat. To było u sąsiadów, gdy mieszkaliśmy już w Miczułach. Sąsiadów nawiedzili ludzie z UB, a ja przyszłam do nich pożyczyć szczotkę do bielenia. (Więcej o tym w wideododatku).
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:
Niewiele pamiętam. Byłam wtedy dzieckiem…
2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:
Tak 2 albo 3 razy, ostatnio 5 lat temu. Pierwszy raz pojechałam do Wołkowyi już z Anglii wraz z kuzynką. Ona była wcześniej w naszej rodzinnej wsi i zobaczyła zrujnowaną cerkiew, krowy pasące się na zniszczonym cmentarzu… Polacy, mówiła, całkiem zrujnowali cerkiew, a koło cerkwi pochowani są członkowie naszej rodziny, mój ojciec.
Poszła w tej sprawie do sądu w Wołkowyi, nie mogła tego tak zostawić. Powiedziała, że cmentarz powinien być ogrodzony, przecież tam spoczywają nasi bliscy. Cmentarz został ogrodzony, a kuzynka postawiła mojemu tacie nowy pomnik.
3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:
Nie wiem.
4. Co w życiu było najważniejsze?:
Ukraina powinna pamiętać o tym, że Galicja, to część Ukrainy. My tam żyliśmy, przodkowie nasi tam żyli, a Polacy cały czas mówią, że to Polska.
5. Dlaczego Was przesiedlili?:
W tamtych czasach mówiono, że gen. Świerczewski miał powiedzieć do wojska, że jeśli przejedzie przez góry, przez Karpaty, to znaczy, że ukraińskiej partyzantki nie ma. Gdy Świerczewski pojechał w te nasze góry, to wtedy okazało się, że partyzanci są i Świerczewski zginął koło Cisnej. Wtedy powiedzieli, że wywiozą wszystkich Ukraińców. I tak było. Dlaczego nas wywieźli? Myślę, że dlatego, iż Polacy nie mogli pokonać UPA. Upowcy ciągle bili się z wojskiem polskim, napadali, ginęli ludzie, zabili dwóch moich wujków. Trzeciego wujka torturowali, przypiekali mu pięty, nerkę odbili, gdyż powiedzieli, że on partyzantom dawał jeść, choć akurat nie było to prawdą.
Не пам’ятаю скільки людей там жило до війни, проте поляків і українців було так по половині (нижнє село було українське, а вижнє – польське). Кілька жидівських родин. Була церква та костел.
2. Вік на момент переселення:
13
3. Віросповідання:
Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:
Мати Марія (вдова, батько помер до мого народження), сестра Анна (померла 8 років тому в Лондоні), стрийко Іван Ґутиш, його дружина Юлія Ґутиш (уроджена – Філь), п’ятеро дітей стрийка.
5. Скільки осіб лишилося:
0
6. Скільки осіб переселено:
10
7. Скільки осіб пропало безвісти:
0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі:
Польські і жидівські родини.
9. Стан відносин з ними:
До війни добре було, ми в злагоді жили. Однак коли тільки відійшли німці, тоді появилися українські партизани і відтак, незабаром, до нашого села прийшло польське військо. Вигнали тітоньку з дітьми до другого села, а мені з матірю та сестрою дозволили залишитись. Ми знали польську, тому вони вважали нас поляками. Вночі польське військо шукаючи партизанів палило села, цілі села, все горіло. Під час тих облав ми ні разу не ночували в своїй хаті, натомість ховалися в підвалі, спали біля картоплі. Села горіли, всюди довкола нас був вогонь...
10. Опишіть залишений Вами маєток:
Наша хата згоріла на новий рік (не пам'ятаю якого це було року), все згоріло на наших очах. Військові дали нам 10 хвилин, щоб вибратися. Чи це було польське військо, чи українські партизани – не знаю, я була тоді дитиною. Але пам'ятаю, як я стояла босо в нічній сорочці по коліна в снігу разом зі своїм поросятком.
Військові дали нам 2 години, щоб забрати необхідні речі.
До залізничного вокзалу в Загір'ї (20 кілометрів) мати йшли пішки з коровою. Іншого виходу не було. Но а нас завезли на вокзал вантажними машинами. Там ми очікували прибуття мами.
Ми їхали вантажним поїздом разом з худобою, корови, свині, всі разом. В дорозі дітлахам давали булочки, адже ми не мали що їсти. Якусь зупу також давали, а коли потяг зупинявся, якщо була така можливість, ми самі собі готували. В потязі було військо – сторожили, щоб хто не втік. Пам'ятаю, ми прибули до станції Осьвєнцім і військові наказали молодим хлопцям піти за сіном і зупою до того Осьвєнціма. Ми чекали їх цілий день, мати поклала дві цеглини, щось там зварила, а хлопців так і не дочекалися. Вони вже не повернулися до потяга. Їх забрали до табору в Явожні.
Дехто повернувся звітам лише декілька місяців пізніше, ледве живими поверталися. Інші повмирали, між іншими від голоду. Там був голод.
Через тиждень ми прибули до Ґіжицка. Нас вивантажили на майданчику біля озера, а там стояли цивільні поляки й горлали: „О, тепер вас українців будемо топити в цьому озері!”. Дехто дуже налякався, плакали, самі стрибали у воду та потопали. Не знаю, чи вони хотіли втекти таким чином, чи просто власним рішенням потопити себе, не знаю, що ті люди думали. Серед них були мої знайомі. Правду кажу! Я це добре пам’ятаю. А ми сиділи біля озера та й плакали, чекали, що воно буде далі. Врешті-решт приїхали вантажівки і стали розвозити нас по тих німецьких селах.
4. Чи Ви знали куди їдете?
Ні.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?
Ні.
6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:
Не пам’ятаю.
6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?:
Не пам’ятаю.
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?:
Не пам’ятаю.
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:
Не пам’ятаю.
6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?:
Не пам’ятаю.
7. Які з них збереглися?
----------
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею?
------------
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли?
Бані Мазурські, ґміна Бані Мазурські, повіт Ґолдап, воєводтсво вармінсько-мазурське, далі Мічули біля Бань Мазурських
2. Які умови Вам надали?
Велику понімецьку хату без вікон, стайня та стодола були спалені. Там поселили три родини. З часом люди знаходили кращі будинки і переїжджали до них. Ми знайшли в Мічулах і також переїхали.
3. Яку картину Ви побачили на новому місці?
Раз у місяць ми отримували допомогу від організації УНРРА. Нам давали: кілограм цукру, кукурудзи і борошна. Доводилося кожного дня ходити три кілометри за зупою. Така ситуація продовжувалася до часу, поки ми не зібрали першого врожаю.
4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?
Ні, утисків не було, хоча на початку часто зверталися до нас „українці з акції У”. Чому „У” – не знаю. З часом ситуація покращувалася, ми навчилися жити спільно та в злагоді. Роками пізніше, коли греко-католики мали вже право відправляти в місцевому латинському костелі, то, можна сказати, тоді вже нам зовсім добре жилося.
5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?
Нашої церкви в Банях Мазурських не було. Проте з часом поляки дозволили греко-католикам правити Службу в місцевому костелі, вони молилися зранку, а ми пополудні.
6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?
В 1960 році я виїхала до Англії до моєї кузени. Я поїхала разом з моїм 6-літнім сином. Рішення я прийняла після ознайомлення з оголошеннями в газеті «Наше Слово». Я сказала мамі: «Що мені робити? Життя тут не з легких. Треба думати, яким чином переїхати за кордон». Батька я вже не мала. Я стала переписуватися з людьми з Канади, проте мати не хотіла щоб я виїжджала. Однак, коли кузена знайшла мені кандидата на чоловіка (Іван Приходько родом з Буська біля Львова, його в 17 років забрали на роботи до Німеччини), я вирішила залишити Польщу. Ми повінчалися цього ж року, живемо разом уже 51 рік. У нас двох синів, четверо онуків.
7. Ваші діти знають українську мову?
Так.
7.1. Так - Де вивчили?
Старший син закінчив українську школу. Обидва добре знають українську мову.
7.2. Ні - Чому?
-------------
8. Ваші онуки знають українську мову?
Ні.
8.1. Так - Де вивчили?
--------
8.2. Ні - Чому?
Онуки не знають, тому що мої діти одружилися з англійками.
Моє ставлення до УПА є негативне. Навіщо було битися з військом, адже військо сильніше. Пам’ятаю приходили до нас голодні, замерзлі, просили харчів, жаль душу переймав. Прийшла мамина приятелька, яка була в партизантці, бідна така, мати давали їй одяг, мила її. Навіщо це було? Це було зайве. Сталося якось – українці повісили поляка. В рамках відплатних дій поляки убили 30 українців. Загнали усіх до хати (три будинки дальше від нашого), це були жінки та діти, кинули гранати і убили.
3.2 Я був у складі УПА:
Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно):
Ні. Я була ще мала. Проте вони заходили до нас додому, а там було 7-ро дітей. Якось ми завсілися до миски з варениками, прийшли партизани і з’їли ці вареники. Це зрозуміло – вони були голодні.
3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА:
Ні.
4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням?
Ні, проте зброю націлювали в мої груди. Мені було тоді 13-ть. Це сталося у сусідів, коли ми жили в Мічулах. До сусідів навідалися люди з польської служби безпеки, а я зайшла до них позичити щітку для білення. (Більше про це у відеоінтерв’ю.)
Так 2 або 3 рази, востаннє 5 років тому. Перший раз я поїхала до Волковиї з родичкою, коли я була вже в Англії. Вона була раніше в нашому рідному селі і побачила там зруйновану церкву, корів, які паслися на знищеному цвинтарі... Поляки, розповідала, зовсім зруйнували церкву, а біля церкви похоронені члени нашої родини, мій бітько.
Не могла цього так залишити, тому звернулася до суду в Волковиї. Сказала, що цвинтар має бути огорожений, оскільки там покояться наші рідні!
Цвинтар огородили, а родичка спорудила моєму батькові новий надмогильник.
3. Чому ви не виїхали в Україну?
Не знаю.
4. Що в житті було головне?
Україна має пам’тати про те, що Галичина (Закерзоння), це частина України. Ми там жили, наші предки там жили, а поляки постійно наголошують, що це Польща.
5. Чому Вас переселили?
В ті часи говорили, що ген. Сьвєрчевський неначебто сказав війську: якщо йому вдасться проїхати через гори, через Карпати, то це означатиме, що українських партизанів там немає. Коли Сьвєрчевський поїхав в ті наші гори, тоді виявилося, що партизани є і Сьвєрчевский був убитий поблизу Тісної. Тоді сказали, що вивезуть всіх українців. Так воно й сталося. Чому нас виселили? Гадаю тому, що поляки не могли побороти УПА. Упівці весь час вели бої з польський військом, нападали, гинули люди, убили двох моїх вуйків. Третього вуйка тортурували, припікали йому п’ятки, нирку відбили, оскільки на їхню думку вуйко годував партизан, а це, власне кажучи, не було правдою.
