Fundacja Losy Niezapomniane cien

Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Ankiety w formie nagrań video

Відеозаписи зі свідками
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2012-00-00
WERSJA W J.POLSKIM
Nasza parafia podniesienia prawdziwego Krzyża w Górowie Iławeckim
Roman Senyszyn
Wersja tylko ukraińska.
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑
Наша парафія Воздвиження Чесного Хреста в Ґурові-Ілавецькому
Присвячую пам’яті о. Каноніка Івана Булата і усіх засновників парафії.

Спогади мирян парафії і особисті спостереження, як доповнення Хроніки Парафії Воздвиження Чесного Хреста в Ґурові Ілавецькому; записи подій у тематичному зображенні; відповідні цитати та запозичені і власні рефлексії.

Серед суспільних благ поміщений також патріотизм, уявна дійсність, атрибут духовної вартості, найцінніший основоположний елемент тотожності вигнаних людей з батьківщини. У ньому збіглися традиційна пам’ять з сучасною дійсністю. Вагомим процесом постійного клопотання була виховна робота, а її першим з усіх завдань – укріплення пошани для суспільних благ. В тому числі також збереження рідної мови і молитви. Саме Церква дає можливість пізнати світ і його сучасні перетворення, закликає брати активну участь у чесних ділах кругом себе: в родині, парафії, батьківщині. В час вигнання такої не стало. Залишилась тільки молитва. Патріотизм включається в апостольство миротворення. Є він душевною справністю, здібністю любити своє: себе, своїх батьків, дітей, громаду, парафію, Церкву, батьківщину, мову, та все у просторі, що творить мир. Хто обминає ці блага наче прокажені, неспроможний розуміти мир і право до життя від зачаття до смерті.

Перші парафіяни трималися обов’язку діалогу з Богом, молитви у своїх наміреннях. Молилися за Божий лад у сучасному світі і за благодать майбутнього світу, де очікують зустрічі не тільки упокоєні в мирі життя, але усопші усі: хто попав у голод, хто терпів насильство ворога і хто не встиг народитися з тіла рідної матері. Молитва, це дзеркало душі. Хто не глядить у свою душу в обличчі Бога, цей не зрозуміє, ким він є. Не треба бути запродавцем, щоб помилитись.

Не так патріотизм зобов’язує молитися за поправу світу, як людяність! Але молитвою вигнані миряни наближалися до Бога. Молитва вводила їх в діло миротворення. Доказати цього пробують слова тут записані.

Роман Сенишин

Роман Сенишин

I
На вигнанні




«Для всіх народів
є Церква справжньою матір’ю»

Митрополит Андрей

1. Початки на чужині («… це знак великої доброти» – 2 Мак. 6, 13)

В празник Благовіщення Пресвятої Богородиці 2007 року минуло 50 літ від першої Служби Божої, яку о. Іван Булат служив в костелі Серця Ісусового в Ґурові Ілавецькому тутешнім мирянам спільноти нашої Церкви. В історії християнської громади така подія визначила початок нової доби. Від того часу умови життя віруючих змінились на краще, Господь змилосердився над ними.

Щоб гідно вшанувати цю подію, треба її пригадати, в тому знайти спосіб висловити нині радість, яку тоді переживали греко-католики. «Давид же й увесь дім Ізраїля танцювали перед Господом щосили, виспівуючи та приграваючи» [1], коли цар Давид ввозив у Давидгород ковчег Господа Сил. А чи ж у галицьких вигнанців могла бути краща нагода переживати радість на чужій землі, як свідомість присутності Божого Духа в їхній громаді, коли між ними неслись вітання Божим словом? Досі осиротілі на чужині українці, спішили власне туди, де в Літургії проявлятиметься сам Христос Спаситель. Саме в цей день припадала Велика Субота в обох обрядах. Не трапився ніхто, хто пам’ятав би точно Службу Божу. Чи правилась Вечірня з Літургією Св. Василія і чи було свячення пасок? [2] Потрібні до цього книги мав дяк Григорій Притула. Вірні йшли молитись Богу і дякувати за Його Провидіння. Дійсність празника охоплювала історію українського народу, і тут на чужій землі. Літописець записав колись: «Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовіщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радість святим Благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці і архангела Гавриїла. [...] І при цьому почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися. [...] І до книг був прихильний, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних” [3] . А нам тепер пригадували це люди, які пам’ятали рік 1937 [4].




[1] 2 Сам. 6, 5.

[2] Надто пізно почали ми про це питати вікових людей.

[3] Повість врем’яних літ, Літопис (за Іпатським списком), Київ 1990, с. 240-241.

[4] 1937 року Україні минуло 900 літ під Покровом Богородиці.






Крім того треба було надіятись на щирість відповідей. Людина завжди раніше сягає в давнину пам’яттю, а пізніше розумово привертає пережиті почуття та тим самим способом добирає стосовні слова, щоб передати суть справи. У це включаються емоційні і душевні переживання. Вдивляєшся в лице людини і бачиш переживаючу драму. Її розписує людське обличчя. Повага є відповіддю на запитання, а через зворушливе хвилювання людина відкриває своє серце. Триває істинний діалог.

Як багато можна розкрити з обличчя людини без слів, бачиш і думаєш, як щедро обдарив Бог людину. Відводиш свій зір, щоб не примушувати співрозмовника, і чуєш: «Знаєте, то треба б було...» – пояснює, що треба повернутися, треба сягнути назад. Здається, що легше було б ще раз це все пережити, щоб тільки не було того страху. Так розвивається мотто драми. Тепер пригадувати й оповідати, то неначе ще раз повертати у жорстокі часи.

З дальшої розмови виникає, що з пливом часу, заляканість вірних перед насильством зменшувалась. З їх клопотами в’язались побоювання, які торкалися людської спроможності, не так перемогти тривогу, як про неї забути. Отож забувалася вона довго, утримуючи постійно стан нервової напруги. Люди віддавалися тоді діалогові з Богоматір’ю, вимолювали милосердя в Спасителя, зверталися за допомогою до святих, адже вірили, що переживають наслідки сатанинських задумів. Вірою, яку виявляли в молитвах, поборювали заляканість, бо віра була далекосяжна, завжди піддержувала надію в Бога, а усім відомо, яким є життя без надії, коли немає чого тривкого ухопитися.

По якомусь часі розмова стає легшою, хоч кожне сповільнення свідчить про зупинення пам’яті та про силу переживань. Пригадуються моменти радісні, але багато серед них поважних. Звідси й беруться змінні відчуття та хвилювання голосу, настрою, а передовсім міняються слова. Через їх добір дається відчути розрізнення між предметом повсюдним і святістю. Заходить освоєння з фраґментами події, вони доповнюючись, збігаються у її цілість. Коли спогади переказує кілька людей, тоді стараються спочатку виловити факти важливіші, наголошувати моменти особливі, даючи тим своєрідний осуд. Таким чином твориться нарис минулого у сучасній перспективі. Потім приходить час на подробиці. Наші сумніви викликають запитання про раціоналізацію спогадів. Раціоналізація бо нищить надію, як іржа залізо. Мабуть деформувала вона уяву, свідомість і довір’я старшим в молодого покоління та його ототожнення з переказуваною істиною.

Зараз вірні увійшли до окремої, відтепер своєї святині з переконанням, що було це можливе завдяки вдалій віднові служити Богу 25 років раніше, що повернули тоді до люто перерваних богослужінь на рідній землі. Те, що за ворожим задумом мало загибати на вигнанні, саме тоді почало відроджуватись. Вигнанці чекали десять років, молили Бога, щоб здійснив їхні бажання, скоротивши нужду й терпіння та дозволивши відчути присутність Божого Духа серед них. Врешті, здійснилась можливість брати участь у недільних і святочних Літургіях.

Ця свідомість помагала їм відтворити душевні сили, повертала почуття християнської гідності, поширювала надії і кріпила віру в Боже милосердя. Позитивні явища брали верх над загальним пригнобленням. Такий висновок випливає із спогадів парафіян, що теж погоджується з їхніми оцінками минувшини. Ніхто з них не ствердив, що легко було пережити минулі літа. Остаточно потверджують своє вдоволення з насталих тепер змін.

Як охопити те, що й зараз сильно зворушує людей, хоча донині дошкульні тодішні проблеми покрились імлою часу. Втратила свою силу заляканість, під тиском якої, все ж таки, вигнанці тоді жили. Так було в усій діаспорі, не тільки тут. Кожна людина боролась внутрішньо сама з собою. Відвага і заляканість, загроза і почуття обов’язку, сили моральні та хмарна буденність перемагалися взаємно. Щоб усе те охопити, можна б пробувати з крихіток спогадів скласти якусь більшу частину минулого. Щоб уявити собі хоча б цю атмосферу здійснення, яка витворилася круг вірних, учасників Божої Служби, необхідно відкликатись до емпатії; щоб відчути те, що вони відчували і пережити так, як вони переживали. Все ж таки люди ці були учасниками сакральної дійсності.

У цій події, як у добрій землі, відновлюється і зростає лад релігійного життя, акт повернення суспільної форми культу, яка повинна тривати безперервно. Нині таке пояснення здається очевидним. Але в пам’ятне Благовіщення кожний паломник по-своєму входив в цю повертаючу Божолюдську дійсність з двома різними її нарисами. Один клався на шляху земних зносин, другий містився в нутрі людського єства. Цей другий є завжди ближчий совісті, голосу серця; утворюється в реляції людини з Богом. Обидва нариси, як два різні світи, можуть ставати супроти себе в опозиції, а людина попасти в кризу. Тому перед не одним паломником появлялися сумніви відносно тривалості почину, непевність і побоювання щодо згоди різних влад, адже спротиви греко-католицьким практикам з їхнього боку були скрізь відомі.

Людей турбували різні противні мотиви: політичні, суспільні, релігійні, об які могли розбитися їхні заходи. Ніхто з них тоді й не думав, що їхнє мислення почала точити міль згаданої раціоналізації. Переживали усе також емоційно, однак повага справи наказувала бути терпеливими та зберігати спокій. Горстка тих осіб, які клопоталися за дозволом, була найбільше впевнена, що усе поведеться успішно. Вони головно покладалися на Божу волю. Свідомість того, що мали переживати, скріпляла їх і підсилювала. Чимало було теж людей близьких їм духовним наставленням, навіть бадьорих.

Який був цей день: погідний, холодний чи мрячний, про це рідко згадують. Але, коли вже висловлюються, то стверджують коротко, що був це гарний день. Тоді найважливішим було те, що учасники несли у своїх серцях, переповнених почуттями досі не переживаними. В них наростала потреба ділитись радістю з іншими людьми, бути з ними, відчувати спільно сповнення, що обнімало їх усіх в однодушну громаду. Цього прекрасного дня поширився простір їх свободи, а Богородичний празник явився дуже величавим, адже спільно переживали щось святе й божественне. «Богу дякувати», говорили один одному і власне тому йшли, щоб виявити Богу вдячність за повернуте своє, рідне та дороге.

Подібні переживання з Великодня 1950 у Хшанові описала Марія Мозіль та переслала о. Декану [5]. Згадуючи першу Службу Божу у Хшанові [07.07.1947], о. Михайло Вудкевич, тоді дяк, записав, що по Літургії та Молебні до Матері Божої усі плакали, і тоді о. М. Ріпецький піддав: „Під Твою Милість...”[6]. Сльози були зовнішнім слідом внутрішнього зворушення, а також, додаймо, Великої Милості.

У Хшанові вигнанці відчували втрату земських дібр, але могли ще звертатися до Бога. Празник у Ґурові і першу Службу Божу святкували греко-католики на 10 років пізніше. Скрутне положення у так довгому часі приводило декого до роздумів, в яких лихо обмотувало плоть і духа. Врешті настав день відлиги. З їх сердець спадав тягар, уступало знесилення, напливало полегшення і відчуття свободи. Завтра мав бути Великдень, але в пам’яті залишається цей день початковий. Про Великдень не пригадував ніхто мимоволі.

Нині майже усі повторюють, як тоді вперше на вигнанні, з молитвою в серці йшли на свою Літургію, ведені одним покликом відновити служіння Богу за батьківським законом. Виявляють це по-різному. Вказують на велику кількість фірманок, якими з’їжджалися, інші пригадують численність людей, дехто




[5] Док. № 26, лист М. Мозіль від 01.05.1950 р., в: Документи до історії Української Греко-Католицької Церкви у 1947-1960 роках, Львів 1996, упор. В. Лаба, с. 34-38.

[6] М. Вудкевич, Життєвий шлях до священства, Львів 1999, с. 25 н.





У спогадах особливе значення мають слова «своє» та «наше», котрі творять основу пережитих подій, а часто повторювані, сполучають в одно минувшину з майбутністю. Ці слова, як симптоми «дерева суспільної сили», засвідчували науку Кир Андрея Шептицького і те, що „закорінилась [вона] глибоко у серці народу”[7]. «Своє» відзивалося в нутрі людини, кликало з таємної глибини, домагалося бути згідливим з собою, з чеснотами, ставити себе в правді супроти Бога і могти свобідно віддихнути на повні груди.

«Наше» звертало увагу на взаємні відносини до світу, усього сотворіння, а в першу чергу до людини: могти водночас з іншими почувати себе свобідно. До дійсної свободи було ще далеко, проте хіба вона комусь трапилась? Але оці два прості слова мали (і надалі мають) перед Богом надприродню силу охопити і зцілити людей єдністю любові і надії.

Любов до свого обряду, яку зберегли в собі віруючі в Бога, зустрілася з Божою ласкою, завдяки чому вписалися вони своєю участю в празнику Благовіщення Пресвятої Богородиці, в дійсність Греко-Католицької Церкви та у її сучасність. Почали відтворювати собою святу сукупність єдності духа і молитви, єдність приналежну Церкві і необхідну людям. Усі вони, хоч з різних колись парафій, сходилися віддавати славу Богу одними формами обряду і мови. Побачивши кругом




[7] Митрополит А. Шептицький, Родина як основа всякого ладу, Пастирський лист Кир Андрея Шептицького до духовенства і вірних 1900 р., в: Греко-Католицький церковний календар 1991, с. 40-46.





Коли пам’ять наводить минуле, витискає в очах людей сльози, наче свідки правди того, що було і вияв так важливого досвіду душевної спільноти. Тоді зібралось їх тільки кілька сотень, хоча переселених на околичні землі було багато більше.

Ситуацію цю пояснює складність проблеми вигнання і розпорошення. Клопотання за дозволом на Служби Божі не були загальновідомі. Повідомлення про перше богослужіння почали переказувати тоді, коли був уже дозвіл. Спирались на листування і на посланців, на ровери та фірманки, основний їх екіпаж, яким приїхали й на Благовіщення.

Їхали численно, з місцевостей віддалених на відстань більшу 20 км. Порівнюючи ситуацію вигнанців з Галичини з ситуацією поневолених у Вавилоні ізраїльтян, буквально галичанам трапилась скрутніша доля. Сіонці не хотіли співати пісень на вавилонських ріках, хоча вавилонці їх про це просили. Зате готові були чинити відплату за кривду [8]. Галичани прагнули власне співати Богу пісні у своєму греко-католицькому обряді, що їм було обмежено. Хотіли бути свідками своєї віри і не очікували помсти за законом Вих. 21, 24 [9], лише просили в Бога ласки благословення в час переслідувань




[8] Пс. 137.

[9] Лев. 24, 20: „Око за око, зуб за зуб,...”


WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2024

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
1 686 467
Dziś:
Днесь:
609