Fundacja Losy Niezapomniane cien

Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Ankiety w formie nagrań video

Відеозаписи зі свідками
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2014-01-11
WERSJA W J.POLSKIM
Ukrainiec w Polsce (wersja ukraińska)
Włodzimierz Marczak
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑

"Українець у Польщі"

Документальна повість
Подається за журналом "Дзвін", число 10 від 2011 року. Переклад з польської: Тетяна Ліщинська та Мирон Кассараба

Володимир Марчак

Володимир Марчак народився у березні 1922-го року в селі Пакошівці, за 12 км на північний захід від міста Сянока (територія теперішньої Польщі). Батько був українцем, мама — полькою і згідно з колишнім австрійським законом та за усталеною в Галичині традицією, народжені у змішаному подружжі хлопці приймали національність батька, а дівчата — матері. П'ять синів у сім’ї Марчаків виросли свідомими українцями, два з яких загинули в УПА. Коли Володимиру виповнилося 6 років, помер батько. Після його смерті мати-полька продовжувала виховувати своїх дітей греко-католиками і в українському дусі. З шести років пішов до сільської школи. Школа стала для малого Влодка всім і проведений у ній час згадує, як найприємніший у житті. Закінчивши 1935-му році з дуже добрими оцінками п'ятикласну сільську школу (тоді у першому, другому і третьому класі вчилися по одному року, а в четвертому і п'ятому — по два), вчителька порадила, щоби дальше йшов до гімназії і почала його до цього спеціально підготовляти. Екзамени до чоловічої гімназії склав на відмінно. Але, щоби стати гімназистом, перед мамою була поставлена вимога: перенести метрику з Церкви до Костели, що означало перейти на польську національність. Мати-полька відмовилася це зробити, і хлопчик замість того, щоби вчитися у гічназії, мусив пасти корови. У травні 1941-го року німці мобілізували дев'ятнадцятирічного Володимира Марчака з двокінною підводою до Сянока. Звідси ще 40 таким підводам було дано розпорядження разом з нічецькою армією прямувати до східного кордону. 22 червня армія перетнула кордон, і почався наступ на територію, яка була під радянською окупацією. Підвода п. Марчака рухалася за фронтом і везла телефонний кабель. Так з червня і до листопада він дійшов до м. Харкова. У грудні його відпустили і він повернувся до рідного села. У лютому 1945-го року Пакошівку зайняла Червона Армія. Незабаром п. Марчака було арештовано як українського націоналіста, а у квітні його з іншими ув'язненими відправили у концтабір в глибині кавказьких гір в околиці станції Алагір. Тут він працював на залізорудній шахті. Вкінці 1947-го року п. Марчака з частиною в'язнів перевезли до м. Ростова-на-Дону. А у 1950-му році був відпущений додому. Там працював обліковцем газу і займався домашнім господарством. У 1953 році його знову арештувало польське УБ (Уряд Безпеки), звинувативши у допомозі і переховуванні українських підпільників, що пересувалися територією Польщі. У тюрмі відсидів З роки і в 1956-му році вийшов на волю. Далі займався господарством. Одночасно брав участь у відновленні сяноцької української православної церкви, при якій виконував функцію дяка, а також став активним діячем Українського Суспільно-Культурного Товариства (УСКТ). Починаючи з 1941-го року займався самоосвітою і постійно занотовував пригоди свого життя. Згодом написав цілу низку цікавих книжок, які надруковано польською і українською мовами і які видавалися у Польщі і Україні. Незважаючи на поважний вік (89 років у 2011 р.), Володимир Марчак майже кожного року випускає нову книжку. Перша з них — «Ukrainiec w Polsce — Było takie życie — Byli tacy ludzie» видана у 1992 p., остання, п'ятнадцята — («Drogami moich przemilczeń» у 2011 р. З них чотири книжки в Польщі у м. Сяноку були надруковані українською: «Українець у Польщі», І, II і III частини, Львів — Сянок, 2006, ст. 576; «Сповідь без гріха», Сянок, 2006, ст. 357; «Інформаційний альбом до повного видання книжки «Українець у Польщі» (у трьох частинах), Сянок, 2007, ст. 153; «З далекої Криниці, Калуша, Улюча і Ропенки зустрілась наша доля в Сяноці...», Сянок, 2009, ст. 190. У 2005-му році вийшла перша частина «Українця у Польщі» у м. Львові українською мовою. Окрім того польською мовою вийшли ще такі книжки: «Ukrainiec w Polsce — Dole i niedole w PRL-u», Sanok, 1993. «Moje spotkanie z Prawosławiem», Sanok, 1997. «Ukrainiec w Polsce — zachować od zapomnienia», Sanok, 1998. (Ukrainiec w Polsce — (pełne wydanie)», Sanok, 2000. (Ukrainiec z Polski — podróżuje», Sanok, 2002. (Parafia Prawosławna w Sanoku. Dusza śpiewa Sanok», 2006. «Czy to koniec? Ukraińca w Polsce?», Sanok. 2010. (Folklor wioski Pakoszowka w zwyczajach, powiedzonkach i humorze». Мирон КАССАРАБА, Львів

ВСТУПНЕ СЛОВО

Перебуваючи у концтаборах Радянського Союзу, я досить добре ознайомився з політичними, національними і соціяльними умовами того краю. Перші картини життя тамтешніх людей побачив під час форшпану з німецькою армією. Також мав змогу читати літературу, яку більшовики поширювали з пропаґандистською метою. Табори, куди мене інтернували, не були карними. Туди вивозили людей з нерадянських територій для перевиховання і пропаганди комуністичного способу життя. Незважаючи на величезну зливу марксистської і атеїстичної інформації, я, хоч проста людина, віри в Бога не втратив. Порівнюючи християнську науку з атеїстичною пропагандою і реаліями совєтського життя, завжди відчував їхню бідність. Моя релігія давала мені вічність, а теорію марксизму я цінував тільки за соціяльний порядок. Проте, коли у 1949—1951 роках до нашого табору почали прибувати в 'язні зі справжніх совєтських ґулаґів і в таємниці розказали нам про пекло, яке більшовизм створив на землі, я зрозумів, що все, про що нам говорять, є шахрайством і неправдою, а вся їхня теорія утопічна.

Тепер, повернувшись додому, застав незнану для інших народів специфічну ситуацію невиселених українців. Тодішня Польща планувала провести цілковитий духовний ґеноцид наших людей шляхом насильної асішіїяції. Цій справі активно допомагав польський костел. Маленькі групи наших людей з вдячності за ласку невиселення віддали туди своїх дітей, і більшість ксьондзів почала їх активно спольщувати. Старшим для посміховища дозволяли в костелі хреспитись трьома пальцями. Не було тоді ніде па Підкарпатті ні українського священика, ні ще когось «мудрого», щоб порадив простим людям, як їм дальше жити. Свідомих і впертих УБ викликало у різні неофіційні місця. Там їх немилосердно били і таким чином приспішували їхню фізичну смерть. Жертви таких зустрічей розповідали мені, що для збереження національної ідентичності і щоб уникнути виселення, їх терором змушують до «приятельських» розмов, тобто вербують на донощиків. Всі українці, що залишилися на території Польщі, були обплутані шпіцлями, а їхнім дітям у школі прищеплювали ненависть до всього українського. В установах, де працювали наші люди, партійні активісти ставилися до них вороже і з підозрою. Щоби вижити у цьому павутинні, кожен чесний українець влаштовував своє життя так, щоб не втратити честі і залишатися людиною.

Після повернення з таборів я не бажав піддаватися цьому натискові, не хотів втратити свою індивідуальність і добровільно спідлитись. Хоча інколи в моїх спогадах пробивається наївність і дитинство, проте життя моє було таким, як я його описав, і я завжди готовий перед будь-ким чесно боронити правду. Божому заступництву завдячую те, що з важких і ускладнених ситуацій виходив щасливо. Господнє Милосердя дарувало мені інтуїцію і мудрість, тож я завжди знаходив сприятливу для мене розв’язку. Ніколи не планував заздалегідь будь-яку лінію самооборони. Тому нехай Читач судить сам про вчинки, з яких склалося моє життя.

НА ВОЛЮ

Була шоста година ранку, коли відчинили двері, і я побачив напис: «Станція Тересполь». Навколо нашого поїзда густою шеренгою стояли польські вояки з великими псами. До вагону зайшов офіцер, який перевірив наші анкетні дані. Був веселою людиною і дуже дивувався з прізвищ двох наших товаришів, з яких один називався Отченаш, а другий Кирієелейза. Ми підтвердили, що це справді їх прізвища. Виходячи, офіцер дав наказ, щоб ми голосно не розмовляли. Сказав також, що на другій колії стоїть потяг, до якого треба пересісти, там роздягтися до білизни і лягти в ліжка. Ми переглянулись, і кожен подумав: чи не пастка це? Та іншого виходу не було. Поволі, один за другим, ми перейшли до другого потяга. На кожному з його вагонів ззовні побачили емблему Червоного Хреста. Напис був зроблений, мабуть, французькою мовою і розміщений в колі з червоним хрестом на блакитному тлі. Я запам'ятав тільки слово «Internationale». У вагоні, до якого ми зайшли, стояли з обох боків, на всю його довжину, залізні ліжка, застелені білими простирадлами і чистими ковдрами. В обох кінцях вагона за зачиненими скляними дверима стояли озброєні солдати. Кожен з нас був дуже перестрашений. Хай там що, але в Совєтах рідко кого били. Керувалися засадою: «Біть і стрелять нє нужно, ти сам подохнеш». Натомість тут, у вагоні, пронеслася чутка, що поляки б'ють, і нас теж будуть бити.

Я вважав, що умови, в яких ми опинилися, виключають можливість побиття, все ж з цікавістю дивився на двері, очікуючи далі, що з того буде. Знову з'явився офіцер і повторив, що не можна голосно розмовляти, співати і виглядати у вікно. Ми повинні лежати в ліжках, а все, що потрібно, нам дадуть. Поїзд рушив. За якийсь час до вагону зайшло троє санітарів і принесли казан гарячої кави з молоком. Кожному подали до ліжка дві булки з маслом і канапку з ковбасою. Кави наливали всім досхочу. Я згадав, що такі порції ми споживали ще вдома, в 1945 році. Цей спогад багатьох з нас розчулив. Мила санітарочка стурбовано зауважила, що, на жаль, цієї їжі нам мусить вистачити аж до місця призначення. На запитання, куди нас везуть, відповіла:

— Не знаю, але, мабуть, до якогось «ПУР-у», тому що, як нам сказали, ви — ті нещасні репатріянти, яким бандерівці на Сході не дають жити.

Ця звістка мене дуже здивувала. Я посміхнувся. Подумав, що став польським мучеником, якого переслідують українці. Ніхто з нас не дав зрозуміти, що крім кількох німців, тут перебувають самі українці. Крізь брудне вікно я крадькома виглянув на вільний світ. Ми проїжджали Люблин, Кєльце, і поїзд ніде не зупинявся. Почало сутеніти, і я заснув.

Прокинувся, коли надворі світало. Потяг стояв у закутку якогось вокзалу. Вздовж нього, як і в Тересполі, стояли жовніри з собаками. Нам сказали вставати і вдягатися. До вагонів під'їхали дві вантажівки і почали забирати прибулих — мабуть, недалеко, бо незабаром повернулися. Дійшла черга і до нашого вагону. Ми зайшли в машину. Військові наказали нам сісти на підлогу. Привезли нас до міста і зупинилися перед великим будинком, на якому був напис: «Польське репатріяційне управління у Псім Полю». Ми ввійшли до величезної зали (кіно? театр?), у якій було дуже багато чисто застелених двоповерхових ліжок. Довкола простягалися довгі галереї, де також стояли ліжка. Разом з пакошівськими товаришами я сів на одне з ліжок і почав розглядатися навколо. Побачив, що приміщення радіофіковане. Коли вже всіх перевезли, до нас підійшов чоловік у цивільному, відрекомендував себе керівником цього пункту ПУРу і оголосив:

— Через те, що більшість з ваших родин переселені в інші місця проживання, ми зобов'язані розшукати їхні адреси. В ваших інтересах не затягувати перебування в цьому місці. Ми не хочемо, щоб сюди масово сходилися люди, тому що замість розшукувати ваших рідних, ми будемо змушені організовувати вам побачення і перевіряти, чи розшукувані перебувають тут. Така ситуація могла би без потреби продовжити ваше перебування в цьому місці до кінця року. Задля вашого ж добра даємо такі розпорядження:

1.Не дозволяється самочинно ні з ким контактувати.

2.Виходити на прогулянку не більш, як по чотири особи і не розголошувати, що ви прибули з Радянського Союзу.

3.Не писати нікуди листів через те, що це принадить сюди велику кількість ваших близьких, і ми матимемо клопіт.

Хтось запитав, чи довго триватимуть ці формальності і коли нас звільнять.

— Кожному з вас слід зробити медичне обстеження, знімки для документів, а також виписати посвідчення про звільнення для нових місць вашого проживання, які будемо ще шукати.

— Пане начальнику, — озвався я, — наші родини не переселені, ми знаємо їх адреси! Нас тут шестеро з одної місцевості, то чи не можна буде нас звільнити раніше?

— По-перше, в Народній Польщі нема панів, а є лише громадяни і товариші. Прошу звертатися до мене «громадянине». Щодо таких питань і висновків, поясню ще раз: не можна звільняти нікого поодинці. У Польщі дуже багато людей розшукує свої вивезені сім'ї. Якщо ми станемо звільняти кожного окремо, то в пошуках рідні приїде до нас половина Польщі. Звільнені будете тоді, коли матимете всі документи, тому ще раз прошу дотримуватися оголошеного розпорядження. В іншому разі вас звідси заберуть і відправлять до в'язниці, а там таких умов, як тут, не буде, — далі терпляче пояснював.

Сказане було логічним, і ми сприйняли його з розумінням, тим більше, що умови тут були справді санаторні. Харчували нас п'ять разів на день. Порівнюючи з табірною кухнею, їжа була чудова. Лежачи в ліжках, ми щовечора дивилися фільми, які нам тут показували — переважно агітаційного змісту. На прогулянки ходили малими групами. Довкола нашого будинку ріс садок, обгороджений високим муром. Ззовні, на певній відстані один від одного, завжди ходили чотири військові. Незважаючи на те, що цей будинок стояв на рухливій вулиці, місцеві мешканці протягом двох місяців нічого не знали про наше перебування. Кожному з нас проведено медичне обстеження, а фотограф зробив по три знімки для документів.

Уже через місяць почали до нас приходити якісь цивільні і кожного випитували про життя в СРСР. Я дивувався, чуючи, як мої товариші вихваляють Радянський Союз. Втім і я не пас задніх — сипав найвищі похвали, та ще «з гордістю» додавав, що у Ростові-на-Дону відвідував семінари з марксизму. Друзі з Пакошівки вдавали, що пишаються «таким» краянином. Кожен з нас намагався створити враження, що не дуже усвідомлює свою національну приналежність, стверджуючи, що є лемком, бойком чи русином або ж невизначено — греко-католиком. Ми, з Пакошівки, теж не говорили всю правду. Казали: батько русин, мати полька, а ми — греко-католики. Нас повчали, що таких немає. Ми розуміли, що принижуємо себе, але плели нісенітниці через те, що ширився поголос, нібито українців вивезуть назад до СРСР. У мене склалося враження, що я повернувся з країни найбільшого в світі терору до країни шахрайства, крутійства і брехні. В розмовах поміж собою ми доходили висновку, що коли не зуміємо акліматизуватися в цих умовах, то пропадемо без сліду.

Майже три місяці жили ми отак у Псім Полі. На початку червня про наше перебування в цьому місті довідалися родини П'єха, Лабовського та інших з Криниці. В результаті акції «Вісла» всі вони були переселені в околиці Волова Вроцлавського воєводства. П'єху дозволили коротке побачення з дружиною і дітьми. Він був приголомшений після розмови з ними, адже довідався, що за полишене ними майно держава нічого не заплатила. Його сім'я мешкала на горищі хати, в якій знайшли притулок ще три виселені родини. Невдовзі після того побачення всю криницьку групу відпустили додому. 15 червня 1951 року отримав і я офіційний документ про звільнення.

Дорогий Читачу! Солодке слово «свобода» може оцінити тільки той, хто її втратив. Разом зі мною на волю вийшло ще двоє мужчин, які вирушили туди ж, куди прямував я. Йдучи на залізничну станцію у Вроцлаві без конвою, я боявся, що збожеволію з радості. Не хотілося вірити, що менше, ніж за день побачу рідні сторони, стареньку маму і всю родину. їхав у невідому дійсність і не знав, як себе у ній повести. Тут не буде вже концтабірних «наказів» і «розпоряджень», тепер я сам зможу робити вибір і сам все вирішувати.

ПЕРШІ РОКИ МОГО ЖИТТЯ В НАРОДНІЙ ПОЛЬЩІ

Був 1951 рік. Сонячного червневого дня підкарпатський поїзд з Ряшева до Ясла немічно товкся по старих, ще австрійських рейках. Вагони раз по раз підстрибували на стиках, не даючи пасажирам спокою.
В січні 1945 року, під час масової депортації до Радянського Союзу, я також опинився серед людей, яких вивозили з теренів, окупованих совітськими військами. Без оскарження й вироку відмучився понад шість довгих років у сталінських концтаборах Кавказу і Європейської частини СРСР. Тепер повертався разом з двома товаришами. Вони їхали до Риманова, а я до села Пакошівки біля Сянока.

Пасажири дрімали. На малій станції перед Яслом до вагона зайшов приблизно 17-річний хлопець. Після короткої зупинки потяг рушив. Новоприбулий втратив рівновагу і, падаючи на тих, що сиділи, вилаявся:

— Іде, холера, як по капустищу в Росії! — Він трохи незграбно присів четвертим біля мене і далі нарікав:

— Позабирали нам чубарики поїзди, а дали таке, як ще за царя Гороха їздило! Але все це вже скоро шляк трафить, чи не так, пане? — звернувся до мене.

— Чоловіче, я в цьому не орієнтуюся, дай мені спокій, — буркнув я.

— Чому не орієнтуєтесь? Адже Цєсьля оголосив загальну мобілізацію, — поінформував прибулий.
Розмова обірвалася — поїзд підходив до Ясла. Я взяв свою валізку і разом з товаришами почав просуватися до виходу.

— Бачу, що ви здалеку, а я мешкаю біля вокзалу. Запрошую вас до себе, бо потяг до Сяноку буде аж через дві години, — «ввічливо» пропонував нахаба.

Ми здивовано перезирнулися. Звідки він знає, що ми їдемо до Сянока? Кондуктор сказав нам, що цей поїзд має бути за 25 хвилин, а не через дві години, як помилково інформував причепа. Ми вийшли на перон.
На той час Ясло було ще дуже поруйноване. Наслідки фронту, який пройшов тут в 1945 році, впадали в очі на кожному кроці. Скрізь йшла відбудова і очищення міста від руїн. Однак дерев'яний станційний будиночок свідчив про те, як багато часу ще потрібно, щоб усунути наслідки війни.

Був полудень, і літнє сонце припікало. Зупинившись під стіною вокзального будинку, ми зняли теплі куфайки і лишилися в самих майках. Оглядаючись навколо, шукали місця, де можна було б сісти. Наш новий «приятель» з поїзда кудись зник. Але за хвилину ми помітили, що він біжить до нас з поблизького будинку пошти, ніби боячись, що втечемо. Важко дихаючи, переконував:

— Панове, прошу за мною! В хаті вже все готове! — хотів брати наші клунки. — Я допоможу!

Я вирішив, що з «гостинним» незнайомцем треба поговорити відверто. Мені вже було відомо, що звертання «пан» у Народній Польщі не вживається. Ще у Вроцлаві нам дали чітко зрозуміти, що тепер існують тільки «товариші» і «громадяни». Тому я рішуче обізвався:

— Шановний громадянине, дякуємо за чемність, але, даруйте, не можемо з неї скористатися. Наш поїзд прибуває через кілька хвилин, тому просимо дати нам спокій.

— Шкода, що відмовляєтесь від моєї допомоги. Дивіться, щоб вами часом не зацікавився хтось інший! — кинув він, відходячи.
І дійсно, незабаром, наче на замовлення «гостинного приятеля», до нас підійшло двоє цивільних, що дотепер стояли неподалік.

— Прошу особисті документи, — зажадав молодший.

Ми показали посвідчення, видані нам ПУР-ом у Вроцлаві, де було чітко вказано, що власник цього документу повертається з Радянського Союзу як репатріянт, і влада та урядові установи Польщі повинні надати йому якнайширшу допомогу. Обидва уважно оглянули наші документи, а тоді старший спитав:

— Звідки ви знаєте того, що з вами тільки що розмовляв і про що він з вами говорив?

Я був переконаний, що це шита білими нитками провокація, і вирішив бути відвертим:

— В січні 1945 року нас вивезли до Радянського Союзу. Сьогодні червень 1951 року. Період між цими датами випав для нас, і ми не знаємо, яка ситуація в Польщі сьогодні. Той чоловік причепився до нас перед Яслом. Говорив про якогось Цєслю, що мав оголосити якусь мобілізацію. Нарікав, що Радянський Союз замінив йому добрі вагони на погані і пропонував нам допомогу, якої ми не просили. З його патякання я нічого не второпав, тому весь час оглядався за міліціонером, щоб допоміг нам зрозуміти його.

— Ми стояли недалеко, а ви не звернулися, — дорікнув молодший.

— З-поміж цивільних годі вгадати, хто з них міліціонер, — відповів риманівський товариш.

Нам віддали документи і сказали, що на майбутнє ми зобов'язані доносити в міліцію про всіх підозрілих людей і про всі підозрілі розмови.

Підійшов поїзд до Загір'я. Представники влади звеліли нам сідати. Я вирішив розпрощатися з товаришами і зайшов до останнього вагону, в якому нікого не було. Ліг на дерев'яну лаву і замислився. Як на екрані, пропливали перед очима картини мого тридцятилітнього життя. Зворушили мене спогади про дитинство.

Виховувавсь я у патріотичному середовищі, яке дехто називав «націоналістичним». Був звичайним мешканцем підкарпатського села. Закінчив тільки п'ять класів початкової школи. Далі вчитися мені не судилось. Самоосвіта: перечитування історичної та документальної літератури, зробила мене, за оцінкою інших, ерудованою людиною. Я розвивав свої природжені розумові здібності і намагався досягти рівня культурної людини. Брав також за взірець польський патріотизм і застосовував його для демонстрації своєї позиції свідомого українця-громадянина. Ще під час німецької окупації переконував своїх друзів, що через брак можливості отримати освіту в рідному середовищі ми повинні запозичувати особисту культуру й інтелігентність у своїх противників. Я часто наголошував, що після війни тільки освічені і культурні люди будуть щось важити. Якщо хочемо вийти на такий рівень, мусимо позбутися свого невігластва і неотесаності.

В 1941 році німці взяли мене до своїх військових формувань візником, і я проїхав з ними через усю Україну. Під час війни, а потім і у таборах Радянського Союзу в мене склалася певна думка й оцінка фашизму і більшовизму — тодішнє моє життя було для мене великою школою. Через те я переконував своїх товаришів, що бездумним терором і ненавистю не здобудемо нічого.

Війна і перебування на засланні позбавили мене ілюзій щодо совєтської дійсності, відкрили жахіття, що діялись у «тюрмі народів». Протягом шести років перебування на засланні я ставив собі й іншим багато запитань. Відповіді були невпевнені і боязкі. НКВД пильно слідкувало, щоб ніхто не говорив уголос. Однак люди нишком нарікали на колективізацію, що зруйнувала сільське господарство, зі страхом згадували голод 1933 року. Сам я був свідком голоду на Кубані в 1947 році, який виник внаслідок посухи.

Новий комуністичний світ впроваджували шляхом насильства — як і фашизм. Терором замучено і розстріляно мільйони людей. Я порівнював фашизм і сталінізм-більшовизм, й обом системам давав однакові оцінки. Більшовизм навіть перевершував фашизм своєю жорстокістю, оскільки застосовував терор щодо власного народу.

В часі цих розважань я боявся розплющувати очі, тому що в таборі мені не раз снилося, що повертаюсь до рідного краю. Як же прикро було прокидатися на табірних нарах! Однак тепер я насправді повертався, і питав себе: як буде вдома? Перше зіткнення з дійсністю в Яслі не дуже мені сподобалось. Провокатор, що безцеремонно причепився до нас у поїзді, а пізніше настанова доносити на людей органам влади — все це справило дуже неприємне враження. Я підозрівав, що в цьому новому домі-житті буде чимало провокацій, підлості, прагнення помсти і зведення порахунків з боку злих людей. Поки що все було для мене закритим, і я їхав у невідоме. Чотири листи, отримані впродовж шести років неволі, давали обмаль відомостей про справжній стан справ у молодій Народній Польщі. Я замислився: ким я є тепер насправді? Мати навчала мене бути чесним і ніколи не красти. Сумління підказувало мені, що таким я залишився. Натомість нова система і ситуація, в якій я опинився, створювали прецедент привласнення собі «нічиєї» власності. Все наше, отже, й моє. Я знав, що правильно зорієнтуватися допоможе мені тільки Вища Сила, якої комуністична влада не визнає. Багато разів у своєму житті я відчував на собі Божу руку. В СРСР часто доводилось бачити людей, яких позбавили сумління, і спостерігати за ними: вони були, як бездушні роботи, здатні на будь-яке лиходійство.

Помимо того, що у Вроцлаві внаслідок розгубленості я записався як «греко-католик», у своїх переконаннях далі був українцем. Питання Бога і релігії розумів по-своєму — як два окремі поняття. Бог — це Сила, яку неможливо заперечувати. Релігію натомість створила людина — спочатку задля слави Божої. Але з часом людська зарозумілість стала вживати релігію далеко не в Божих цілях. Я утвердився в рішенні, що відтепер завжди і перед усіма буду чесно визнавати себе українцем і віруючою людиною — християнином. Задля самозахисту виробив у собі здатність створювати про себе не зовсім правдиві історії-легенди, які нікому не шкодили, зате часто ставали мені в пригоді.

— Громадянине, не можна лежати на лавці у черевиках! — я зірвався з місця, трохи настрашений. Переді мною стояв кондуктор. — Це з вами розмовляв працівник безпеки в Яслі? — спитав він.

— Ніхто з урядовців зі мною не говорив, — збрехав я. — Були якісь люди, що поверталися з Радянського Союзу, але вони вийшли в Риманові.

— А ви звідки їдете?

— Їду з Ясла до Загір'я на похорон старої тещі, — брехав я далі, дивуючись, що кондуктор не вимагає ні квитка, ні документів. Моя відвертість, напевне, заскочила його зненацька. Хвилинку подумавши, він промовив до себе:

— В цілому поїзді нема подібних до тих, що про них мене повідомили в Яслі, а їх мало бути троє. Лише ви трохи подібний. Не хочу клопоту, тому, згідно з розпорядженням, передам вас військовій частині в Сяноку.

— Добре, — спокійно відповів я, але інстинкт підказав мені інше рішення. Я так близько від дому! Ні до якого військового підрозділу мені не хотілося. Ні! До Сянока не поїду. Тому я вирішив доїхати до станції Дібровка і там вийти, тільки не на перон, а з протилежного боку, де був рів. Недалеко від цього місця повинен бути млин Йосифа Кучми — передвоєнного соціяліста, який під час війни працею свого млина годував і священиків, і комуністів, допомагав усім, хто тільки не звернувся до нього.

Потяг наближався до Дібровки. Кондуктор задля певності ще раз заглянув до мого купе, а поїзд повільно зупинявся. Як тільки він знову рушив, я схопив свою валізку і, як запланував, стрибнув у рів. Відразу ж побачив знайомий млин. Не оглядаючись, пройшов навпростець близько 400 метрів, ступив на подвір'я і несміливо постукав у двері.

— Прошу, — почувся зсередини жіночий голос.
Я відчинив двері і увійшов до кухні, де за столом сиділи мельник і його дружина. Як віталися в нашому селі шість років тому, так і тепер промовив я тремтячим голосом:

— Слава Ісусу Христу!
На ці слова мельник вискочив із-за столу і гнівно закричав:

— Прошу негайно вийти з моєї хати! Яким правом ви увійшли, громадянине, і якою мовою говорите до мене?
Сльози стали мені в очах.

— Йосифе, що ти, не впізнаєш мене? Я Влодко Марчак, твій сусід з Пакошівки!

— Звідки ти тут узявся?

— Повертаюся з Росії.

— Невже це можливо — повернутися звідти?

— Як же ви вітаєтесь? — втрутилась до розмови Ядзя, дружина мельника. І тоді Йосиф обняв мене так міцно, що, здавалося, усі мої кістки затріщали. З Ядзею я також сердечно привітався. Обіймаючи мене, вона тихо спитала:

— Як повертаєшся? Легально чи втік?

— Якнайлегальніше, — весело відповів я.

— Ядзю, подавай їсти і став пляшку, а ти сідай до столу і розказуй, — командував господар.

Довгу хвилю сиділи ми втрьох мовчки. Дивились одне на одного, немов хотіли прочитати на обличчях шестилітню долю нашого життя. Врешті я заговорив:

— Що ж розповідати? Дивлюсь на вас і боюся, чи це не сон. Важко повірити, що бачу вас насправді. Чи можу я вам зобразити картину шести років голоду, холоду, вошей, блощиць, тифу, ангіни, глибокої на 900 метрів шахти — це з одного боку, а з другого: якими барвами змалювати могутні, але прекрасні гори Кавказу, чарівну Кубань, тихий Дон і широкі степи південної Росії? З яким почуттям оповісти про радянських людей, що проживають у цьому краї? Одні — жорстокі сліпі стражі режиму, інші — поділяться останньою скибкою хліба. Є там люди, причетні до людського нещастя, є й такі, що порушили всі людські закони. З нами також обійшлися незаконно. Без суду й оскарження тримали нас — іноземних громадян — шість з половиною років. Торгували нами, продаючи різним підприємствам. Ми змушені були тяжко працювати, а вони заробляли на нас. Ви цього не можете зрозуміти, бо там зовсім інший світ, інша ментальність і незнана країна з величезними багатствами, якими наділив її Господь. Там також інша система господарювання і інший державний лад. Тепер ви розкажіть, що тут нового? — закінчив я запитанням до господарів.

— О, Влодку! Ти вже не знайдеш того, що залишив, — почав господар.

— У нас сталися величезні зміни. Українців виселили, більшість гірських сіл спалили. В містах все усуспільнено. По селах силою починають створювати виробничі кооперативи. Поки що я маю свій млин, бо мене захищають ті, кому я допомагав під час окупації. Запам'ятай собі: хочеш чи не хочеш, ти мусиш повірити, що ми в дружбі з Радянським Союзом, він є для нас прикладом і — у газетах — нам допомагає. А ми за це повинні віддавати йому все, що маємо. Мусиш забути, що ти українець, тепер всі є тільки поляками.

— Юзю, я не можу бути поляком. Поляком треба народитися, треба мати польську душу, а в мене душа українська, — боронився я.

— Переконаєшся, як прийдеш додому. Я бажаю тобі добра. Не признавайся вголос, шо ти українець, бо будеш заарештований, — закінчив мельник.

Коли я розповів про зустріч у Яслі і про кондуктора з поїзда, мельник нервово встав із-за столу.

— Все зрозуміло, — сказав, — ти під постійним наглядом. В цю мить тебе, можливо, шукають. Рушай пішки через Заболітці, попри церкву навпростець на Юрівці, а звідти стежкою до Пакошівки.
Подякувавши за гостину, я попрощався з господарями. Залишив у них свою валізку і знайомими стежками подався додому. Прийшов до Юрівець так, як радив мельник, але весь час мене тривожила думка: чому скрадаюсь, як злодій? Адже я не є злочинцем! Повертаюся легально. Чому не йду «цісарським гостинцем», як ходив раніше? Ні! Мені нема потреби ховатися, я мушу відважно прийти до знайомих людей — може, хтось із них має до мене якісь претензії? Я мушу все вияснити. Якщо влада й шукає мене, то я однаково від неї не втечу.
В Юрівцях я вийшов на дорогу. Трохи боязко проминув будинок міліції і здалеку побачив свою Пакошівку.

Пізно пополудні прийшов додому. В голові крутилося від цієї правди і цієї радості. Не міг вимовити слова привітання до матері, яка тримала мене в обіймах. Тільки два слова, промовлені крізь сльози радості: «Сину мій» — «Мамо моя» були повним щастям для нас обох. Коли ми вже натішилися нашою зустріччю, я вклонився перед іконами і від щирого серця подякував Тому, хто є Дорогою і Життям. Також ми обоє вклякнули перед іконою Тієї, яка нікого не полишає і ніким не гордує і яка весь час мала мене в опіці, а тепер шляхом Життя і Віри віддала мене згорьованій матері.

На цю годину мама була вдома сама. Старший брат із дружиною працювали в полі.

— Сину мій, — почала виливати свій жаль мати, — із шести дітей, що дав мені Господь, я залишилась тільки з однією. Тепер ти повернувся. Твоїх братів брутально вигнали з дому. Левко поїхав на Україну, Йосиф і Євген як пішли, то й слід за ними пропав. Не знаю, чи живі вони, чи загинули, — її знову стиснуло у горлі, і сльози рясно покотилися з очей.

— Мамо, а чи багато людей вигнали отак з нашого села і чому? Невже українці почали якісь чвари з поляками? — питав я, дивуючись тому всьому.

— Ні, в нашому селі завжди було спокійно, але відтоді, як парафію Ялин виселили, до села стали вчащати якісь польські банди, а вдень — військо. Людей почали грабувати, а чоловіків били. Щоб нагнати страху, говорили: «Хотілося вам України — забирайтеся на свою Україну. Там большевики дадуть вам її на Сибірі!».

— А поляки нашого села не боронили своїх кревних? — не хотів я вірити.

— Так, поляки нашого села переховували дуже багатьох у найгірший час. Але боялися явно захищати українців. Банди були озброєні, і кожного, хто їм заважав, убивали. Ти, синку, будь обережний: за хвилину сюди, крім сусідів, поприходять різні люди. Тому без потреби не говори, що в Росії тобі було погано, — порадила мама.

Вона поставила на стіл домашній хліб і свіже масло, а з погреба принесла холодний кисляк і сметану.

— Іж помалу, щоб не зашкодило, — говорила з турботою.
Я почав їсти з таким хвилюванням, немов приймав Найсвятіші Тайни. Втім, довго підкріплятися мені не було дано — почали сходитися сусіди. Першим прийшов Василь від Шимка з Ольгою від Олекси, яка ніяк не могла навчитися говорити по-польськи. Відразу за ними з'явився старий Собось — наш новий сусід. Він зайняв хату, власники якої виїхали в Україну. Прийшло ще декілька людей, яких я не міг упізнати. Повернувся також з поля брат із жінкою. Всі щиро віталися зі мною, але на їхніх обличчях (таке я мав враження) було написано: «Чоловіче, для чого ти повернувся? Тепер добре вважай...» Нарешті старий Василь порушив цю невизначеність і запитав:

— Ну, Влодзю, тепер розкажи нам щось — де ти бував, що бачив? Напевно, добрячий шмат світу об'їхав.

— Маєте рацію, стрийку, — почав я. — За вартість цілого нашого маєтку я не зміг би об'їхати стільки. Є там краї, гори і ріки, яких ми не можемо собі уявити — красу їх природи, родючі землі, багаті на рибу ріки. Під землею вони мають величезні багатства: вугілля і руди різних металів. Часу я мав досить — шість і півроку, щоб усе це бачити і подивляти, — закінчив я свою стислу розповідь.

— А скажи, Влодзю, за що ти був засуджений на ці шість років? — з цікавістю запитав новий сусід Собось.

— Я не був засуджений, тільки інтернований.
Нове слово «інтернований» було для них незрозуміле. На допомогу прийшла мама:

— Їх вивезли так, як вивозили до Німеччини на роботи. Там вони помагали відбудовувати те, що знищила війна, а тепер їх відпустили, — трохи плутано пояснила вона.

Весь час я дотримувався материнської засади і науки: погано нам не було. Також ми не мерзли, адже були на Кавказі. Сибіру я не бачив. Годували добре і за роботу платили. Я й словом не згадав, як майже три місяці в ПУРі Вроцлава нас відгодовували, щоб поліпшити наш вигляд.

Цікавий Собось ще спитав:

— А скільки ж ти заробив за цей час? І що купив собі? Бо бачу на тобі лише куфайку.

— Я не встиг ще розпакуватися. Та й, правду кажучи, багато проциндрив. Я ж молодий, і після кожної зарплати хотілось натішитися життям! То з друзями вип'єш, то на дівчаток потратишся. — кажучи це, я розсміявся і почервонів. Адже мати дивилась на мене, і мені соромно було за таку цинічну брехню. Виправдовував себе лише тим, що навіть якби сказав цим людям правду, вони б не повірили і закинули мені ворожу пропаганду.

— То там, видно, як і в нас — що заробиш, те проп'єш, — хитаючи головою, мовив Собось.

— Мусиш піти до сповіді, бо ти дуже провинився перед Богом, — зробила підсумок мама.

Я помітив, що старий Василь та інші українці не брали участі в розмові. Всі слухали, тільки Собось говорив — адже був «чистим» поляком. Василь, прощаючись, сказав кілька слів польською мовою, і навіть Ольга намагалася сказати щось по-польськи: «Щобись юж мьол спокій і добрі най ці ся пулодзі» (щоб ти вже мав спокій і хай тобі добре ведеться), — шепнула вона, виходячи.

Нарешті ми четверо лишилися самі, і тепер можна було сказати всю правду. Домашні розповіли, що на Підкарпатті далі панує антиукраїнська атмосфера. Тих, хто відверто визнавав себе українцем, було виселено на західні землі, відвойовані в німців. Поодинокі українці, що залишилися тут, переважно скапітулювали. Їхні діти виховуються римським костелом, який агресивно їх поглинув і намагається якнайшвидше асимілювати й інших. На ціле Підкарпаття і Лемківщину діє одним-одна греко-католицька церква, що в Команчі, за 40 км від Сянока. В'їзд у те село заборонений, бо це прикордонна зона. Люди бояться вголос говорити по-українськи. Основна частина підпілля вже розгромлена. Тільки на Ряшівщині ще діяв загін Теслі.
Ми не могли дійти згоди щодо мого дальшого життя. Мати радила, щоб я наступного ж дня з'явився до відділку міліції і не цурався своєї національності без огляду на наслідки. Вона була полькою, і синів навчала бути самими собою.

Втомлені радістю зустрічі, ми полягали, але не могли заснути і довго ще розмовляли. Прокинувшись уранці, я сів на ліжку, весь мокрий від поту. Мені приснилося, що я в шахті. Електропоїзд їде просто на мене і немилосердно дзвонить. Це дзвонив старий годинник, що висів над моїм ліжком. Я глянув на нього. Була дев'ята година. В хаті тиша. Домашні подбали, щоб я міг довше поспати. Крізь відчинене вікно до кімнати долинав делікатний, але п'янкий запах білої лілеї. Я одягся і вийшов на подвір'я. Світ здавався мені раєм. Ясне червневе сонце усміхалося до цього світу. Дзижчання бджіл та інших комах засвідчувало, що вся природа безнастанно працює і тим забезпечує своє життя. На подвір'ї дорідний півень верховодив над своєю курячою громадою. Стара квочка, оточена курчатами, що вже підросли, сварилася і картала неслухняних.

Я пішов прогулятися широкою межею в бік гори Кам'янки. Знову, як колись, відчув солодкий запах квітучої материнки і розхідника. Зілля, мистецьки переплетене так, нібито чиясь рука спеціально його тут посадила, творило під ногами живий килим. Його барви чарівно мінилися під сонячним світлом і літнім вітерцем.

Я сів на траву, і знову пригадалося мені дитинство. Під час Октави Божого Тіла мама плела з того зілля гарні віночки і носила освячувати їх до костела. З розхідника робила мазь, якою лікували всякі рани й ушкодження. На цій межі мати садовила мене, малого, поміж мурашками, а сама жала траву. Сміючись, потішала, що коли мурашки трохи покусають мене, це буде корисно для здоров'я. Тут гніздилися джмелі, і ми з хлопцями забирали в них солодкий мед. На переднівку, коли бракувало хліба, ми їли цей мед разом з запашною вощиною.

Я встав і пішов далі. Під Кам'янкою мати полола грядки. Не бажаючи переривати своїх спогадів, я минув її мовчки і піднявся на Кам'янку. Ця невисока гора мала для мене свою історію. Тут на Івана палили субітки. Тут відбувалися веселі фестини. Це місце було свідком перших моїх юнацьких фліртів і залицянь. Сьогодні така Кам'янка вже не існувала. Була заросла чагарями і якимсь поганим бадиллям. Не паслися тут корови, не було чути співу пастушків. Поглянув униз і здригнувся, ніби побачив страшну з'яву. Не було вже старих хаток з солом'яними стріхами. Замість них — сучасні будинки під шифером. Їхня сірість закреслила красу, яку я тут залишив. Недалеко був колишній двір, у якому тепер було державне селянське господарство. Раптом мені потемніло в очах. На якусь мить здалося, що приїхав на чужину. Навіть вчорашня зустріч з близькими не була щирою. Кожен хотів щось дізнатися про іншого, не кажучи нічого про себе. Мимоволі згадався мені вірш Шевченка, який писав про своє село, як про рай, але: «у тім раю, у тій хатині у гаю я бачив пекло. Там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дають...»

— Чи ти щось їв? — почув за собою стурбований голос матері. Тільки тепер я помітив, що плачу. Сльози самі лилися з очей. Мама ніжно пригорнула мене до себе, і ми разом сіли в траву. Довго сиділи мовчки і дивилися на свій, але який же чужий тепер для нас світ. Здавалося, що це похорон наших спогадів і всього, що було для нас наймилішим.

— Ходи, поснідаєш і мусиш іти зареєструватися в міліції, — знову вивела мене з задуми. Відчувши мій душевний стан, мама сумно сказала:

— Навколо тут залишилося тільки велике спалене цвинтарище. Людей прогнали, земля лежить пусткою, нема кому її обробляти. До влади прийшли злодюжки, пияки, різні нікчеми. Вони створили кліку, що гарно говорить, а працювати нема кому. Якщо й далі так буде, то мені, старій бабі, здається, що така держава проіснує недовго.

— Чому ви, мамо, кажете, що до влади прийшли негідні люди? Адже ви самі їх вибрали, бо недавно були вибори, — запитав я.

— Які там вибори! Вибрали тих, хто був призначений. Але ти собі цим голови не забивай, бо тут, як комусь щось не до вподоби, відразу його забирають і відбивають нирки. Таке було з Павлом Копаловським. Випустили його з тюрми, а за тиждень помер. Пам'ятай, у міліції вдавай дурного, забагато не базікай, і все буде добре.

— Мамо! Я не є дурнем, бо Господь дав мені розум! — рішуче зауважив я. Мені було дивно і незрозуміло — як це мати, котра завжди вчила нас бути чесними, тепер хоче ввести мене у світ брехні, облуди і крутійства. Подібний світ я вже бачив у таборах.
Мати розповіла також, що деякі українці стали тепер «архіполяками» і доносять на своїх братів — тих, що не відцуралися свого і зберегли свою гідність.

— Будь з ними обережний, — застерігала.

— Мамо, в кожного народу є люди, які за ціну власного спокою і комфорту продають своїх братів. Та все одно прийде час розплати. — Замислені, ми підходили до хати.

* * *

На нашій вулиці четвертим і останнім сусідом був пан Святко. За його хатою будівлі колишнього двору Краківської Академії, а тепер державного рільничого господарства — ПҐР-у.

В «маєтку», як тепер називали двір, починався звичайний робочий день. Директор Тадеуш Ольшевський був землеробом з покликання і дотримувався засади, що всюди потрібне око господаря. Він особисто піклувався молочною фермою й утримував її на зразковому рівні. Про це пізніше розповідала мені Марія Маженська — бухгалтер господарства.
Пані Марія походила з Поділля, де її сім'я мала велике господарство. Вона також пережила своє пекло. В 1940 році її з чоловіком вивезли за Полярне Коло, до Воркути. В 1943 році група поляків з Воркути завербувалася до польського війська. Прямуючи на пункт збору, вони їхали на санях, запряжених кіньми, через замерзле озеро. В якийсь момент крига тріснула, і коні та люди почали провалюватись під лід. Мужчини рятували жінок і коней, з великими труднощами це їм вдалося. Зигмунт, її чоловік, рятуючи товариша, який впав у воду, нещасливо посковзнувся і втопився. Марія дісталася до Війська Польського і в дивізії Костюшка була радисткою. Під час військових дій їй відірвало міною праву руку аж до ліктя. Після війни оселилася в Сяноці і вступила до ПЗПР. Її скерували на роботу до пакошівського маєтку. Працювала там бухгалтером. Навчилася вправно, гарним почерком писати лівою рукою.

Товаришка Марія, усміхаючись, увійшла в корівник, де серед робітників був і директор Ольшевський.

— Марисю, — фамільярно звернувся він до неї, — запиши, будь ласка, вранішній надій і можеш іти з Михасем збирати далі позику.

— Я саме закінчую Пакошівку, — доповіла бухгалтерка, — залишилися тільки Кучмаки. Назагал, люди дають різні суми на народну позику. А чи ви чули, які маємо новини? — таємниче запитала насамкінець.

— Я слухав радіо, але нічого особливого не передавали, — сказав Ольшевський, виходячи з корівника.

— До мене прибіг Дзюньо Пєши, — далі таємниче говорила бухгалтерка, — і каже: товаришко, тривога! До Марчаків повернувся якщо не бандерівець, то напевно, націоналіст! Я стояв за плотом Собося і чув, як він цілком голосно говорив до своєї матері по-українськи, а стара, хоч і каже всім, що полька, теж до нього по-українськи говорила.

Ольшевський зупинився і серйозно подивився на бухгалтерку.

— Марисю, ти погодишся зі мною, що ми вже п'ять років спостерігаємо за цією родиною і мусимо підтвердити, що вони чесні люди і, без сумніву, лояльні до Народної Польщі. Якщо ми вважаємо їх українцями, то чому б їм не розмовляти по-українськи? Цей Дзюньо щохвилини якісь «сенсації» приносить. Тепер навіть ті, що люблять такі «новини», менше на них зважають. Прошу, йди кінчати збір позики, а в Марчаків посидь трохи довше — мабуть, не мушу тебе вчити, — закінчив Ольшевський.

Бухгалтерка разом з Михайлом Дольним, якого всі називали «Місьо», подалася на куток Кучмаків. Коли ввійшла до сіней дому Марчаків, мати якраз виряджала мене в Сянок, щоб я зареєструвався в МО.

— Буду на тебе чекати. Коли не буде тебе до обіду, то буде значити, що тебе затримали, — з турботою казала мама. (Вона говорили українською мовою).

— Не журіться, мамо, все буде добре, — потішав я її.
Ці слова Марія, яка була вже в сінях, чула добре. На якусь мить їй здалося, що вона на Поділлі за Тернополем, в рідному селі Шибалині. Сіни, в яких вона стояла, були достоту такі, як на плебанії греко-католицького священика, а голос, який почула, нагадав їй голос поповича Василя.

Зачарована цим спогадом, Марія постукала і, вступаючи до нашої кухні, мимоволі привіталася:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки! — відповів я. Несподівана поява такої особи і
релігійне привітання здивували маму. Вона була знайома з бухгалтеркою — часто по-сусідському зустрічалася з нею на вулиці. Мати також знала її як громадсько-політичну діячку Пакошівки і не допускала, що товаришка Марія вміє говорити по-українськи. Місьо почервонів, як буряк — він також не очікував такого від товаришки Маженської.
Мати, не маючи змоги поінформувати мене про неї, взяла ініціативу у свої руки.

— Дуже приємно, що ви завітали до нас. Син вчора повернувся і тепер іде зареєструватися. Влодку, це пані Марія Маженська, бухгалтер маєтку. А це мій середній син Влодко, — познайомила нас мама. Вітаючись, я поцілував бухгалтерку в руку, і мені здалося, що вона трохи притримала мою руку в своїй. Тихо промовила (по-українськи):

— Дуже мені приємно.

Я дивився на неї зацікавлено. Обличчя жінки говорило про шляхетність її вдачі і пережиті страждання.

Місьо теж привітався — за сучасною манерою потряс руку старенькій матері, а до мене чомусь іронічно всміхнувся.

— Ми до вас у важливій справі, — офіційним тоном звернулася до мами бухгалтерка. — Закінчуємо заповнювати деклярацію на народну позику. Якщо можете, прошу назвати суму. А ви громадянине, — сказала мені, — не поспішайте. Через годину до Сяноку поїде віз — можемо вас підвезти.

Я не знав, що відповісти. Не знав цієї жінки. Мати теж не могла мені допомогти. Вона запросила гостей до кімнати і дала мені очима зрозуміти: «Роби, як хочеш». Хвилинку подумавши, я відповів:

— Я навіть радий, бо вже збирався йти пішки. Якщо буде місце, охоче з вами під'їду.

Бухгалтерка записала 100 злотих, які мати декларувала на позику, попрощалася, і вони з Місем пішли. Мати розповіла мені про працівників маєтку все, що їй було відомо. Ми обоє не розуміли, що могло бути причиною такої поведінки бухгалтерки.

А Марія швидко обійшла решту сімей і по-вернулась до маєтку. Як вона потім розповідала мені, дорогою посварилася з Місем, який кидав образливі дотепи на мою адресу. Аж у дворі, щоб не викликати до себе підозри, весело звернулась до нього:

— Невже ти, Місю, не розумієш, що це є моя стратегія? Мушу завоювати довіру цього бандерівця, і тоді ми його розпрацюємо. Думаю, що ти мені в цьому допоможеш. Скажи Пйотровському, хай запрягає коні і їдемо до Сянока. Я йду переодягтися.

Але серце підказувало їй, що сьогоднішня зустріч зі мною довершить те, що почалося на Поділлі. Двічі в житті пережила вона драму нещасливого кохання. Першу — з поповичем Василем, якого любила ще з шкільної парти. Не переставала його кохати і тоді, коли її, не питаючи згоди, видали заміж за капітана КОП-у. Зигмунт Маженський одружився також не з кохання, а з розрахунку. Любив тільки карти і чужих жінок. Через рік після їхнього шлюбу почалася війна. НКВД вивезло їх у сибірську тундру. Тільки там Зигмунт прихилився до неї і просив забути давні провини. Вона повірила і також покохала його. Згодом совіти оголосили амністію, і вони сподівалися на щасливе життя після війни. Коли Зигмунт упав під лід, вона хотіла кинутись услід за ним. Товариші по нещастю втримали її. Шукала смерті на війні, але доля пощадила її. Досі вона не зустріла нікого, кому могла б подарувати своє кохання. Тепер її серце знову відкрилося для нового почуття.

Я повільно вийшов на дорогу. Трохи почекав, і під'їхав віз, запряжений парою коней. На ньому сиділа бухгалтерка і двоє чоловіків, один з яких був фірманом.

— Сідайте біля мене, — привітно запропонувала Марія. — Які ваші враження після повернення?

Я привітався з усіма і сів коло неї, трохи збентежений заувагою одного з супутників, який фамільярно заявив:

— Тобі, Марисю, навіть пасує така пара! Коні рушили чвалом, віз колишніх дідичів підскакував на нерівній, посиланій гравієм дорозі. Зустріч з новими людьми дещо вибила мене з рівноваги. Стосовно своєї супутниці я був навіть трохи неввічливий, на запитання відповідав загальними фразами. Як казала пані Марися, важко було розбудити в мені інтерес до нового життя. Мужчина, що сидів коло візника, був молодий. Говорив мало, але репліки його були їдкі. Кілька разів звернувся до мене іронічно: «пане». Вже перед Сяноком Марія запитала, сміючись:

— Пане Влодку, ви прикидаєтеся? Не впізнаєте Міся Дольного? Адже ви обоє з Пакошівки!

Я з цікавістю подивився на молодика, якого дійсно не впізнав. Коли мене вивозили, він ще був школярем.

— Та привітайтеся ж, як знайомі, — заохочувала Марія, — не поводьтеся так, ніби прибули з чужих країв! Зупиніться, Піотровський,
— звернулась вона до фірмана, — заради урочистого моменту їх привітання!

Коні зупинилися, але я не поспішав підводитись. Мені не подобався цей набагато молодший від мене Місьо. Його недоречні дотепи під час поїздки і те, що я знав про Дольних від домашніх, не схиляло мене до знайомства з їх родиною. Тим паче, що сідаючи, я себе назвав. Місьо тільки іронічно усміхався.

— Ну, встаньте ж бо, хіба вас треба вчити, як це робиться? — далі наполягала Марія.

— Я представився, коли вітався, — кинув я з холодком, на що він відповів:

— Мені з «паном» Влодком нема чого заводити ближче знайомство, бо я і так занадто добре його знаю. Радіє, що повернувся з тієї своєї «України», а в Пакошівці німці розстріляли восьмеро людей, — загадковим тоном пояснив свою поведінку Місьо і продовжував:

— Їде на міліцію, то, напевно, зможе там шось пояснити у тій справі. Ви ж старший за мене, то знаєте, хто винен у їхній смерті, чи не так, колего? — злобно закінчив він.
Я мовчав, бо не чекав такої напасті. На запитальний погляд Марії відповів:

— Можу сказати вам, пані, тільки те, що не пригадую, аби хтось із Дольних був моїм товаришем. А решту — в міліції.

— Що в міліції? — по-дурному поцікавився Місьо.

— А те, що пан Влодко сам розкаже там все, що треба, а тобі до цього зась, — сміючись, Марія поставила крапку на цьому невдалому відновленні знайомства. Віз зупинився біля будинку управління шахт. Я попрощався з бухгалтеркою, потиснув руку візникові. На Міська глянув зневажливо, коротко кажучи:

— Бувай!

Високими сходами я піднімався до будинку сяноцького управління безпеки — УБ. Тут під час окупації містилося гестапо. В цих підвалах гестапівці мучили свої жертви.

У коридорі товсті грати перегороджували прохід. Я підійшов до віконця чергового і повідомив, що приїхав з Радянського Союзу і хочу зареєструватися. Залізні ворота відчинилися автоматично, і я почув: «Увійдіть!». Я пішов далі. Коридор був темний, тільки в кінці його світила слабенька жарівка. Не було ні стільця, ні лавки, щоб сісти. Але чекав недовго. В коридорі на другому поверсі з'явився чоловік у цивільному і гукнув:

— Прошу за мною!

Будинок, зведений ще за Австрії, мав високі дерев'яні сходи, якими я піднявся на другий поверх. Чоловік зміряв мене поглядом з ніг до голови, відчинив двері до кабінету і жестом наказав увійти. Там сидів міліціонер у формі. Звелів мені сісти на стілець і показати документи. Я подав йому посвідчення з вроцлавського ПУР-у. Після ознайомлення з документом міліціонер почав записувати мої особисті дані. На запитання про мою національність я відповів: українець. Чоловік у цивільному, що стояв біля вікна, обернувся і сказав:

— Не існує.

— Хто не існує? — здивовано запитав я . — Адже я живий!

— Українці виїхали, тут є тепер тільки поляки, — відповів цивільний. «Якщо є тільки поляки, то навіщо питає про національність?» — подумав я.

Він продовжував:

— Бачу, що вас замало тримали в Радянському Союзі і розуму туди, куди треба, ще не нагнали. Розкажіть же, як вам там було. Щось ви занадто розхвалюєте, а я знаю, що аж так добре там не є. — Сказавши це, цивільний дав знак міліціонерові, щоб вийшов, а сам сів на його місце.

Я знав методи і підступи слідчих ще з Радянського Союзу. Тепер відчув, що методи ті самі, тільки ще грубіші. Вже сам факт, що офіцер безпеки обмовився, що знає, як я висловлювався про Радянський Союз, давав певність, що хтось із Пакошівки слідкує за мною. Я здогадався, хто з невеликого кола людей, з якими я бачився протягом останньої доби, міг бути донощиком. Трошки подумавши, відповів:

— Як є в Радянському Союзі, я знаю добре, бо прожив там шість з половиною років. Так, як і в кожній країні, там можна спостерігати і добрі явища, і погані.

— Які ж погані явища ви там помітили? — перервав мене офіцер.

— Радянський Союз — велика країна. Ви, громадянине слідчий, могли бути там, де було погано, а я був там, де було непогано. Більше нічого сказати не можу, бо в нашому таборі ніяких негативних явищ не було.

— Перестаньте крутити і чітко відповідайте на запитання! Ви кажете, що там було «непогано», то як все-таки було — добре чи погано? І чому вам було «так добре»?

— Маю тільки жаль через те, що мене тримали в таборі без оскарження і суду шість з половиною років. Решта все було добре.

— Якщо не будете чесним і щиро не з'ясуєте нам деякі справи, то неодмінно отримаєте і оскарження, і вирок! Скажіть, до яких організацій ви належали під час окупації? Хто з українців співробітничав з німцями і хто видав на смерть вісім поляків із Пакошівки?

— Громадянине слідчий, я ніколи ні до якої організації не належав. З німцями не мав нічого спільного, за винятком того, що взяли мене на форшпан. Ви краще від мене знаєте, хто співробітничав з німцями і що було причиною смерті восьми наших людей, оскільки ведете слідство. Якщо маєте якісь докази моєї провини, я готовий стати віч-на-віч з тим, хто мене оскаржує, бо вірю у справедливість Народної Польщі. Якщо таким людям, як я, немає тут місця, то прошу показати мені іншу країну або інше місце, і я охоче виїду. Хоч ви й кажете, що українці не існують, я не хочу бути фальшивим і ще раз повторюю, що почуваю себе українцем, — спокійно відповів я.

— Ніхто не забороняє вам бути тим, ким хочете. Виїздити теж не мусите. Але ви повинні довести свою льояльність. — Слідчий змінив тон, і я відчув, що цим він хоче чогось досягти.

— Яким чином довести свою льояльність? — запитав я. Слідчий подивився на мене уважно і з цікавістю, але і я твердо дивився йому в вічі. Різниця між нами полягала в тому, що господарем становища був слідчий. Він намагався з'ясувати, який матеріал має у своєму розпорядженні. Натомість я хотів показати себе якнайменш придатним. Він запалив і запропонував сигарету мені. Я відмовився, пояснивши, що не курю.

— Маю для вас пропозицію, — почав слідчий. — Ми влаштуємо вас на легку роботу, а ви будете зустрічатися з нашим працівником і переказувати йому те, що нас цікавить. Якщо витримаєте цей іспит, то через деякий час отримаєте ще кращу роботу.

— І яка ж робота мала би бути легкою для мене?

— А власне, де б ви хотіли працювати? — із ще більшою цікавістю запитав він.

— Громадянине слідчий, — почав я, подумавши. — Хоч я ще не старий, але вже дуже втомлений. Моя освіта — це п'ять класів початкової школи. Думаю, що нема в мене кваліфікації для легкої роботи. Мабуть, я пошукаю собі її сам — звичайну, таку, яку зможу виконувати. У своєму житті я ще не стикався з роботою в міліції, і бути шпіцлем я направду не здатний.

— Чому це? Я не кажу вам бути шпіцлем! А співпраця з нами повинна бути для вас почесною.

— Громадянине слідчий, по-перше, українці виїхали, тому така моя роль тут непотрібна. По-друге, за поляками я не можу стежити, бо мої донесення могли б бути необ'єктивними або викликаними почуттям помсти. Та найважливіше те, що я є релігійною людиною, а моя віра забороняє займатися такою діяльністю. Я мусив би признатися священикові на сповіді, чим займаюся.

Слідчий дивився на мене із усе більшою цікавістю.

— Чому ви кажете, що доносили би на поляків з почуття помсти? Що поганого вони вам зробили?

— Поляки не зробили мені нічого злого. Та здоровий глузд підказує, що навіть якби я доніс правду, але невигідну для поляка, він відразу звинуватив би мене у мстивості. Це тому, що поляки мають якнайгірше уявлення про українців.

— А ви знаєте, які страшні злочинства коїли українські банди з поляками? Це не є вигадки, це факти.

— Я був звідси за три тисячі кілометрів, у таборах. Там українських банд не було. А що вони робили тут, я справді не знаю.

— А як тепер вам скажуть про це, повірите?

— Де правда доведена, там і віри не треба. Слідчий був уже трохи роздратований. Він натиснув на сигнал, і зайшов уже знайомий міліціонер.

Виходячи, слідчий сказав:

— З того, що я почув від вас, не дуже видно, що ви хочете бути лояльним до Народної Польщі. Ми даємо вам шанс, а ви повинні подумати.

Я опустив очі і дійсно задумався. Дивувався, що все відбувається так спокійно. Вдома мене запевняли, що будуть бити, тому що в УБ завжди б'ють українців, хоч би й ні за що. Однак я зустрів тут цілком цивілізовану людину.

Міліціонер заповнив анкету і сказав, щоб через два тижні я прийшов за паспортом.

Минуло кілька днів.

Якось увечері, повертаючись із поля, зустрів я на горі Кам'янці старого Василя Кучму. Ще до війни я брав у нього перші примірники української літератури. Він мав значний вплив на формування мого почуття патріотизму. За окупації він завжди противився будь-якому проявові екстремізму і намагався підтримувати добрі відносини з поляками. Тепер я сподівався з'ясувати для себе сьогоднішній стан речей на наших теренах, бо дотепер ще не повністю його розумів. Хоча в родині Кучми всі були великим патріотами, проте ніхто не був втягнутий у політику такою мірою, як Василь і я.
Привітавшись, ми обоє уважно оглянулися, чи нема когось поблизу. Сіли під старим дубом і замилувалися красою цього літнього вечора.
Я обізвався перший:

— Скажіть, стрийку, чим ми завинили, що з нами так обійшлися? Віками жили з поляками у згоді, разом ділили долю і недолю. Дивлячись на вас, питаю себе: яким чином і чому ви тут зосталися? Ви ж були відомим українським діячем у нашому селі. Для мене ви як батько. Я брав з вас приклад і до війни, і під час окупації. Прошу вас, розкажіть мені правду, що тут сталося?

Василь слухав, похиливши голову. Наче й не плакав, але сльози самі текли йому з очей. Здавалося, що його думка вибирається з якогось провалля. Нарешті заговорив:

— Влодзю, сину цієї землі! Я ніколи не сподівався, що ти повернешся. Те, що від мене зараз почуєш, я нікому іншому б не розповів. Це не якась офіційна версія, тільки акт оскарження і моя сповідь. Прийшло на цю землю щось таке, що не вміщається в голові. На нас, невинних і спокійних людей, вилили всю ненависть. Знаєш добре, що наша організація ще за окупації дала виразне розпорядження не конфліктувати з поляками і не давати приводу для виникнення ворожнечі між нами. На той час це було основою наших взаємовідносин. Після твого арешту, коли закінчилась війна, бідніші верстви польського населення підпали під вплив комуністичної пропаганди, спокусилися на дармовий приділ двірської і парафіяльної землі. Молодше покоління почало створювати загони міліції та озброєні банди, які грабували і проганяли з рідних хат наших людей. Правду кажучи, місцеві покидьки не зуміли б зробити це самі, бо їх у наших селах було надто мало. Тому на допомогу їм прислали спеціяльні відділи війська. Багато людей було закатовано, багато загинуло в концтаборах у Явожні й інших в'язницях. Кажуть люди, що в Ряшівському замку розстріляли понад тисячу молодих хлопців, які здалися в полон під час боїв у Бескидах.
Колись поляки придумали і далі розповсюджують байку, начебто ми під час окупації поховали в Ялині Польщу. Ти ж пам'ятаєш, що в 1939 році висипали там могилу для вшанування пам'яті тих, що не вернулися з війни. На Зелені Свята ми йшли туди процесією і молилися за полеглих у всіх війнах. А в 1945 році група молодих озброєних парубків з Небоцька і Грабівки розкопали цю могилу. Вони шукали пляшку, в якій мала бути запечатана похована в могилі Польща. Погрожували, що коли знайдуть, то перестріляють у Ялині всіх. Такі дурниці можуть розповідати тільки ті, що втратили здоровий глузд. Найгірше, що подібну маячню поширюють навіть люди з вищою освітою. Але ж поляки мають державу, і ніяка пляшка, навіть якби вона там була, їм держави не відбере!

Українська Повстанська Армія утворилася під час війни, а війна за своєю суттю є бандитизмом і сприяє злочинцям. Тому під прапором УПА могли перебувати окремі бандити і дегенерати. На жаль, при оцінці її діяльності не було зроблено ніякої селекції, і всіх вояків цієї армії оголошено поза законом. Але ж і ми були свідками, як регулярні відділи армій багатьох цивілізованих країн, в тому числі й Польщі, здійснювали злочинні дії проти невинних людей. Так було в Павлокомі і Мороховській Завадці — військові командири, які повинні були знати закони, віддали наказ своїм підлеглим скоїти злочин.

— А скажіть, як у той час поводилося старше покоління поляків? Адже дуже багато з них були кровно споріднені з нами.

— Так, мушу признати, що чимало чистокровних поляків співчувало нам і допомагали, як могли. Родини Цюпів, Адам'яка — «Маць-ка», Пісажа, Вроняка — «Бомби», Джугана — «Коринди», Ковалів, Яська і Людвика Петрів з Гірки і ще декілька виявили себе у ті дні дуже порядними людьми. Про них завжди будуть згадувати як про добрих поляків і добрих людей. Але слід сказати правду і про те, що коли ми волали про допомогу, то ніхто з поляків нам її не надав. Вони співчували нам, а все ж стояли осторонь. Чимало поляків, особливо із змішаних сімей, виявились навіть підлими. Скільки їх вступило в комуністичну міліцію і в УБ! Вони були спільниками польських грабіжницьких банд. А молодше покоління ще й досі добровільно і активно займається доносами та провокаціями. Стережися і не довіряй нікому! В нашій Пакошівці останнім часом пограбовано п'ять сімей. Побили і позбавили здоров'я Яська і Павла Копаловських. Після перебування в Явожному Павла забрали до УБ в Сяпоці і там били так,
що він невдовзі помер.

— А як ви захищалися від такого беззаконня?

— Власними силами. Біля кожної нашої хати висів дзвін тривоги. Як тільки з'являлася банда, хтось першим ударяв у дзвін, а інші, почувши його, теж починали бити в свої. Таке було вночі. А вдень, коли приходила міліція або військові — переважно молоді мужчини — жінки починали просити їх і торгуватися, щоб збитки були якомога менші. Чоловіки, а особливо молодь, у такі дні мусили переховуватись.
Та коли почалась операція «Вісла», ніщо вже не допомагало. Багатьох людей тоді попросту закатували. Я залишився, бо моя дружина — полька. Її рідня в найгірший час переховувала мене. Потім я переніс метрики своїх п'яти синів до Костела. Моїх рідних дітей в цьому Костелі виховали в ненависті до того, що було для мене найсвятішим.
Він замовк, бо з жалю йому перехопило подих. Ми довго сиділи мовчки. Ворони, що мали гніздо на дубі, вчили своїх пташенят літати, заохочуючи покракували. Дивлячись на них, я мимоволі усміхнувся, забувши на мить трагічні події, про які щойно дізнався. Мені згадалося, що коли я ще пас худобу на цій горі, ми з хлопцями викрадали ще неопіреиих воронят і, обліпивши глиною, пекли їх на вогні. М'ясо було дуже смачне.

Глянувши знову на Василя, я повернув до сумної дійсності. Мене вже не дивувало таке беззаконня, бо щоденно стикався з ним у таборах Радянського Союзу. Я обізвався першим:

— Але ж з гітлерівською Німеччиною підтримували нормальні відносини уряди всіх країн довоєнної Європи, в тому числі і польський. За співробітництво з німцями під час війни знову ж не звинуватили нікого, за винятком українського народу. Навіть наші противники визнають, що якби не було українських збройних відділів, то про Україну майже не чули б у світі. Окрім ОУН, у нас не було жодної іншої політичної сили, яка б так твердо ставила питання про українську незалежність... Та все ж я не можу змиритися з тим, що ви, батько, не сказали чітко своїм дітям, хто вони і якої віри. Ви повинні це тепер виправити, поки діти ще не стали дорослими.
— Ой, Влодзю! Цього ти вже від мене не вимагай! Я повністю переможений, і більше про це не заговорю ні з ким. Наша справа безповоротно програна. Не вибороли ми нічого, крім лиха і горя, хоч нас було близько семи мільйонів на теренах довоєнної Польщі. Тепер, Влодзю, «нас нема», принаймні всі так кажуть. Я, старий, теж помалу починаю вірити, що нас справді нема.

Після такої його рішучої відповіді я зрозумів, яка жахлива трагедія сталася на цих землях — коли вже позиція активного українського діяча змінилася так діаметрально. Бажаючи підбадьорити його, я сказав:

— Стрийку, нам здавалося, шо і жидів також уже нема. Але вони є і будуть. Так і ми — хоч сьогодні переживаємо страшне лихоліття, але ми існуємо! Мені також казали в міліції, що я «не існую». Але дивіться — під цим дубом нас уже двоє. Я вірю, що хоч наш народ тепер розпорошений, він не загине. Все минає. Минувся Гітлер, прийде час — мине і Сталін. А народ лишиться, бо дух його незнищенний.

— Підемо, Влодзю, кожен у свій бік. Якби мене вивезли, то я, може, і зберіг би якусь іскру тієї віри і надії, яку маєш ти. Але тут нарешті настала тиша. Можу тепер спати спокійно, і цей мирний сон не поміняю на твою віру.

Ми встали. Я був розчарований, бо сподівався, що Василь зміцнить віру в слушність моїх поглядів. Сталося інакше. Подаючи мені руку, він сказав крізь сльози:

— Будь здоровий, Влодзю! Нехай твої мрії здійсняться, але краще, щоб я того вже не дочекав. Пробач мені. — Пригнічені, ми у задумі розійшлися.

Після розмови з Кучмою я переговорив віч-на-віч з рештою українців Пакошівки. Перед виселенням у селі було сімдесят українських сімей. До СРСР виїхало тридцять сім. Коли в 1951 році я повернувся, ситуація була такою: п'ять сімей перенесли метрики до костела, і їх визнавали поляками. Всі вони заповзятливо показували перед владою свою «польськість». Сім родин перенесли метрики до костела потаємно, але старше покоління визнавало себе українцями. Одинадцять родин взяли метрики з церкви, але до костела не віднесли. Ці родини були під пильним наглядом таємних агентів УБ. У розмовах зі мною деякі з них схвально відгукувалися про УПА, знаходили втіху у своїх спогадах і в тому, що українці не пішли звідси, як жиди, без боротьби. Вони також тішили себе надією, що більшість вояків УПА відійшла на Захід і повернеться під час війни, яка, на їх думку, ось-ось мала початися: «УПА повернеться з кращим союзником, ніж німці». Всі наші люди стали дуже недовірливими і годі було зрозуміти, чи вони кажуть правду. Багато хто оцінював ситуацію згідно зі своїми мріями і бажаннями.
Присяга іменем Бога у громадському житті була скасована, і майже всі шахрували й обманювали, дбаючи лише про свою користь. Коли я потім порівнював здобуту інформацію, то виявилось, шо з усіх українських родин, які лишилися в селі, тільки чотири розповіли мені одне і те ж. Я визнав ці розповіді за правду. Інші фантазували так, що я не міг однозначно визначити, скільки правди є в їхніх словах. Навіть два мої брати, розказуючи про ті самі події, мали відносно них свої власні і відмінні між собою версії.

У Сяноцькому повіті майже всі українці, які не були виселені, через обряд хрещення і миропомазання віддали своїх дітей римо-католицькому Костелові. Цих дітей школа і костел виховували поляками. Якщо дитина вдома дізналася, що вона не належить до поляків і показувала на людях свою відмінність, її починали цькувати, обзивали «різуном», «бандерівцем» і т.п. Навіть учителі на батьківських зборах ображали батьків, кажучи, що їх дитина розумово відстала, «йолоп», «тлумак», і цим пояснювали занижені оцінки, які ставили таким дітям. Доходило до того, що коли вдома розмовляли по-українськи, діти починали зі страху плакати і впадати в істерику, а батьки заради «святого спокою» поступалися і цим пришвидшували процес асиміляції. Не раз я сам був свідком того, що в українських домах зі мною розмовляли рідною мовою тільки до того моменту, поки не прийшли діти або молодші члени родини. Тоді відразу переходили на польську, і якщо тема розмови стосувалася українських справ, її міняли також. Проте слід зазначити, що на Підкарпатті були і такі села, як Мокре, Щавне, Куляшне і Команча, де українці жили більшими скупченнями і не так легко піддавалися асиміляції. Вони мали більшу відвагу у маніфестації своєї окремішності в релігії, традиціях і культурі.

В той же час у Пакошівці та інших селах Підкарпаття через постійне цькування і залякування («будуть виганяти», «вивезуть», «заарештують»), а також заради комфорту («для святого спокою») українське населення, що не виїхало, асимілювалося. Навіть мої товариші, з якими я повернувся з табору, виховували своїх дітей поляками. Попри те, ще міцними були спогади і прив'язаність до традицій та звичаїв. Більшість сімей потаємно відзначала українські свята за юліянським календарем. До Святої Вечері чи Великоднього сніданку сідали при заслонених вікнах. Незважаючи на це, таємні агенти або міліціонери нерідко псували людям урочистість, заходячи під час Свят у хату. В такі дні до хати могли брутально увірватися з будь-якого приводу діти сусідів-поляків, а потім українську родину прилюдно висміювали, кажучи: «ще не вибили їм з дупи Україну». Часто українців жорстоко били. Таким чином у Пакошівці полонізували все українське населення, яке там лишилося. В той час атмосфера на селі була така нестерпна, що якби я не виїхав до Сянока, то теж, мабуть, не витримав би такого натиску. Пакошівські поляки, особливо мої кревні, при кожній нагоді переконували:

— Якщо ти хотів бути українцем, то треба було виїхати звідси. Тепер все пропало. Цього не змінить жодна сила, а Господь, напевно, забув про вас.

Коли до влади прийшов Ґомулка, молоде покоління пакошівчан уже перебувало на останній стадії асиміляції. Наша трагедія полягала в тому, що не дозволяли відкрити бодай одну греко-католицьку церкву. Людей залякали, і вони не переходили у православ'я, хоча це було в їхніх інтересах. Тільки старше покоління надавало православній церкві активну матеріяльну і фізичну допомогу. Ще в 1966 році з Пакошівки до Доброї поїхало п'ять підвод за деревом для сяноцької церкви.

Римо-католицьке священництво на загал також чинило опір відкриттю греко-католицької церкви. Старшим людям взагалі не перешкоджали, але дітьми пильно опікувалися і не дозволяли їм ані найменшого відхилення у справах конфесії.

Невдовзі після мого повернення з табору я конче забажав побувати у своєму парафіяльному селі Ялині. Звичай велів після такої довгої відсутності провідати могили батька і діда, які були поховані на ялинському цвинтарі.

Ситуація в селі була у тому часі досить непевною. Таємні агенти провокували людей на відверті розмови, брутально втручалися в наші справи, підслуховували попід вікнами — все це додавало домашнім почуття страху і невпевненості в завтрашньому дні. Тим більше, що троє з моїх табірних товаришів з невідомих причин не повернулися додому. Їх затримали в Ряшеві. Це були Влодко Кучма, Сташко Коциловський і Костик Косар. Без жодних підстав вони просиділи у ряшівській в'язниці до вересня 1951 року. Тоді деякі люди в нашому селі безуспішно хотіли знайти проти них якісь докази провини.
Хоч мама і брат умовляли мене не йти поки що до Ялина («не показуйся занадто часто»), я не послухав їх і якоїсь неділі пополудні вирушив подивитись, як виглядає тепер моє парафіяльне село. Побачив тільки сади і жодної хати, хоч раніше їх було понад двісті вісімдесят. Залишилася тільки церква. Виявилось, що в 1945 році, після вивезення мешканців Ялина до СРСР, село спалили. Я сів на межі і заплакав. Стільки, тепер уже казково прекрасних спогадів, перетворилося на попіл і заросло бур'яном! Сюди, через невеликий лісок Козубів-ку, я бігав босоніж до церкви. Тут у Великий Четвер пізно ввечері, після Страстей, калаталами, які мав кожен хлопець, ми товкли ялинських ровесників за те, що вони ображали нас, називаючи «полячиськами». Тут після церковних маївок я вперше переживав хлоп'ячу закоханість і любовну тугу. Тут, у цьому «забитому дошками селі», де «чорт каже добраніч», пакошівська пожежна команда, до якої належав і я, тримала почесну варту коло Плащаниці. Під час окупації тут розцвітав наш патріотизм і мрії про волю. Сьогодні від усього цього лишилися тільки болючі спогади, а в вухах лунали страшні слова старого Кучми: «нас нема!».

На цвинтарі я запалив свічки на могилах тата, бабусі і дідуся. Уста шепотіли молитву за померлих, а думки линули далеко в минуле. В уяві бачив урочисті великодні процесії. Ми збиралися цілими родинами і радісно співали «Христос Воскрес». Цим веселим гучним співом прагнули переконати себе і померлих, що чекає на нас воскресіння. Старі люди розповідали, що давніше молодь водила «гаївки» — чудові хороводи, які походили ще з прадавніх часів. За панщини, коли поміщики віддавали деякі церкви, як і корчми, в оренду жидам, українцям доводилося платити за відправлення Служби Божої так званий «чинш Зельмана». Власне, у цих співах та іграх часто згадували і показували Зельмана. На жаль, кілька років перед війною цей прекрасний звичай у нашій місцевості був скасований. На зміну йому прийшли нові, латинські обряди. Ще коли я, малий, приходив сюди з мамою на батькову могилу, стара Бониха розповідала, що за її дитинства молоді дівчата і хлопці водили тут гаївки на Великдень. Пізніше прийшов новий священик Треснівський, який заборонив співати «Зельмана», оскільки той був жидом. Хороводи священик вважав поганським звичаєм. Запровадив нові свята: Божого Тіла (Євхаристію), Ісусового Серця і маївки. Бониха також згадувала, що колись люди приносили на могили рідних шматочки свяченої паски. Пташки дзьобали її і гарно співали небіжчикам. Деякі люди вірили, що у цих пташках можуть бути душі померлих, і частування їх пасхальним хлібом є зустріччю живих з близькими, які відійшли від нас. Ще недавно я був свідком дотримання такого звичаю у Росії і в Україні (в Луганську).

Після цих спогадів я помолився, дивлячись на церкву. Вона стояла, похилившись, двері були замкнені.

Дорогою, що заросла бур'яном, зійшов до широкого яру, що сполучав Ялин з горішньою і середньою частинами Пакошівки. Там побачив чоловіка середнього віку. Це був Юліян Солецький. Він оселився у хаті Петра Венґриняка, сім'ю якого виселили до СРСР. Ця дерев'яна хата стояла в середній частині нашого села.

В 1948 році Солецький разом із сім'єю повернувся з Франції, де перебував на заробітчанській еміграції з 1932 року. У Франції він ознайомився із марксистською теорією і став переконаним комуністом. У Пакошівці опинився завдяки тому, що його дружина Ганя була сестрою Петра Венґриняка. Історія цього подружжя була дуже романтична. В 1932 році молодий вродливий Юліян закохався в красуню Ганю. Але батьки не хотіли віддавати її за убогого конюха, до того ж, як подейкували, вже раз одруженого. Закохані змовились і втекли в Сілезію. Там, проти волі батьків Гані, вони повінчалися в соснівецькій православній церкві. Невдовзі емігрували до Франції. Коли Ганя довідалась, що її рідних виселили, то повернулася з чоловіком і дітьми до батьківського дому.

Тепер товариш Юліян займав відповідальну партійну посаду в Сяноці. Був відомий як чесна і справедлива людина, однак більшість мешканців Пакошівки не схвалювала його комуністичних поглядів.

Солецький пас корову і вже здалеку побачив мене. Як пізніше признався, уже мав про мене інформацію від працівників УБ. Він також дістав інструкції щодо того, як поводитись зі мною і доручення взяти мене під свій нагляд. Не кажучи про це нікому, Солецький виробив свою власну концепцію поведінки щодо мене. Він дуже поважав нашу родину, зокрема за відверту позицію в теперішній, часто складній для нас, ситуації. Оскільки наші родинні зв'язки в селі були дуже широко розгалужені, то, захищаючи нас від влади, Солецький здобув велику симпатію цілого клану Марчаків.

Я знав від родичів, що при потребі Юліянові можна довіритись, однак дотепер не було нагоди познайомитися з ним ближче. Сьогоднішня несподівана зустріч збентежила мене, тим більше, що Солецький, вітаючись, відразу звернувся до мене на «ти».

— Я дуже радий, Влодзю, що ти щасливо повернувся. Це добре, що зустрічаємось уперше, коли ніхто нас не бачить. Мабуть, мати говорила тобі про мене. Я дуже хотів порозмовляти з тобою, і ось якраз є чудова нагода. Зачекай хвилинку — прив'яжу корову і, якщо ти мені довіряєш, то дуже прошу, поговорімо!

Я не міг йому відмовити. По-перше, від часу мого повернення вже минуло кілька днів, а я все ще не знайшов людини, якій міг би довіритись. По-друге, сподівався, що Солецький, обіймаючи високу партійну посаду, може відкрити мені, які наміри має влада щодо моєї особи. Я був трохи насторожений, але й зацікавлений.

Юліян прив'язав корову в місці, де була краща трава, постелив на землі свій старенький плащ, і ми сіли.

— Я знаю, Влодзю, цілу твою сім'ю, — розпочав, — і відчуваю, що тобі можна довіряти. Походиш з порядного роду, а життя, мабуть, було для тебе неабиякою школою. За своїми переконаннями я комуніст. Ціле своє доросле життя боровся і далі борюся за свободу людини і суспільну справедливість. Свої молоді літа я прожив на чужині, де працею здобував хліб для жінки і дітей. На жаль, сьогодні у моїй вітчизні такі люди викликають підозру. В партію пішли безідейні, кар'єристи. Проводяться чистки, чесних людей виключають. Повсюдно порушуються закони. Я боюся за долю дружини і дітей, тому намагаюся не потрапити під підозру. Стараюся бути лояльним до тих, хто на це не заслуговує. Дав згоду на співпрацю з УБ. Те, що проголошує комуністична ідеологія, в цій країні спотворюється. Замість волі маємо поліційно-терористичну систему. Три роки тому заарештовано першого секретаря нашої партії Ґомулку і багато інших чесних людей. Кожен тепер під підозрою, за кожним стежать. Дійшло вже до того, що деякі батьки шпигують за власними дітьми, а діти доносять на своїх батьків. Деякі, надто запопадливі, вдаються до різних провокацій або доносять неправдиву інформацію. Раніше Управління Безпеки займалось українцями і німцями. Тепер взялися за поляків і, що найгірше, — за порядних людей. Українців також виселили звідси без потреби. Земля лежить пусткою, і нема ким її заселити.

Тепер, Влодзю, якщо я помилився в тобі, то йди собі. Можеш донести на мене, і тоді, напевне, заслужиш їх довіру, і житиметься тобі краще. Я не вірю в душу, але совість маю, і вона часто мене гризе. Так само буде і тебе гризти. Однак, якщо ти мені довіряєш, то розкажи про себе, але правду. Як там, у цьому СРСР, є насправді? Чи дійсно все так ідеально, що ми повинні брати його за приклад, як переконує нас пропаганда?

Я слухав його уважно, але з деякою осторогою. Пригадав, як було в Росії. В таборі мене навчили, що не всім слід вірити і не все, що чуєш, належить повторювати.

Добре пам'ятаю, як у Красногорському таборі під Москвою восьмеро українців дістали завдання перенести речі з одних будинків у лісі до інших. Це були помешкання й речі німецьких спеціалістів, яких разом із сім'ями привезли з Німеччини для роботи в різних важливих галузях радянської промисловості. Коли наші повернулися до табору, їх відразу викликали на допит в НКВД. Питали, де були і шо робили. Двоє сказало правду. Отже, щоб вони тієї правди більше не повторили, всіх вісьмох вивезли невідомо куди.

Повторювати можна було тільки те, що офіційно передавало радіо або публікувала преса. В 1949 році світ довідався, що на території СРСР уже нема військовополонених. Потім нас неодноразово запитували, чи є ще «воєнноплєнні». Всі говорили, а навіть присягалися, що німці виїхали на свою батьківщину. В той же час тільки у концтаборі Красногорська було понад вісім тисяч німецьких військовополонених.
Іншого разу, коли я працював на складі в цьому ж таборі, мені доручили прийняти товар на одному з московських вокзалів. Для розвантаження вагонів мені приділили десять німецьких полонених. З ними було шестеро конвоїрів. Коли після виконаної роботи ми поверталися до табору, до нашої автомашини під'їхав чорний лімузин. Чоловіки, що вийшли з нього, спитали по-німецьки, де розташовано табір і скільки нас у ньому. Виявилось, що це був автомобіль американського посольства, яке розпочало клопотання про дозвіл на відвідини Красногорська. Відразу ж, протягом однієї ночі, всіх німецьких полонених вивезли на Сибір. Решту в'язнів теж переправили в інші місця. Ми, 360 українців, за одну добу затерли будь-який слід табору. Коли нас перевозили звідти до Мінська, у колишній табір вже в'їжджали машини з цивільними людьми, які відтепер мали мешкати тут разом із своїми сім'ями. Через кілька днів туди приїхали іноземні журналісти, і нові мешканці, без сумніву, запевнили їх, шо ніякого табору там не було.

Працюючи на складі красногорського табору, я часто видавав продуктів на 12 тисяч осіб — ось скільки там було людей. В'язні, які необережно обмовилися про це, зникали без сліду. Тому я дотепер остерігався і не наважувався говорити забагато.

Солецький мав чесне обличчя. Мої рідні теж давали йому якнайкращу характеристику. Я вирішив, що вибору не маю, мушу з кимсь почати розмову і хоч трохи комусь довіряти. Дивувало, що Юліян при першій зустрічі, не знаючи ще мене, так щиро про все говорив. Я подумав, що і йому треба виявити більше довіри. Крім того, ми навіть були трохи посвоячені з Венґриняками. Мій старший брат Левко одружився з донькою Венґриняка.

— Що ж сказати про себе? — почав я після тривалої паузи. — Я виховувався в іншому середовищі — українському. Ваш світ називає його «націоналістичним», а я вважаю, що воно було патріотичне. Мене вивезли до таборів Росії, де я пробув понад шість років. Побачив там зовсім інший світ та інших людей. Хоч я людина проста, малоосвічена, однак до кожної справи підходжу розважливо і покладаюся на власний розум. Трагедія, що прокотилася нашим Підкарпаттям, ще незрозуміла для мене. Тому не можу когось звинувачувати чи виправдовувати. А комуністичний світ і комуністи? Тепер стикаюся вже втретє з цим комуністичним світом, і кожного разу він інший. Коли їхав з німцями у форшпані, мав можливість спостерігати його вперше на території України, яка була під більшовицьким гнітом. Був він зруйнований і переможений ворогом. Вже тоді багато хто з комуністів критикував його. Другий — це той, що побачив в концтаборі на Кавказі— багато чим був схожий на світ німецького фашизму. І тепер цей третій — в Польщі. Поки що він для мене є загадкою і, на перший погляд, інший, ніж два, які бачив раніше.

Питаєте, як було в Радянському Союзі. Мабуть, не так, як вам розповідали. Щоб дізнатися про це, треба там побувати, але значно довше, ніж триває пропагандистська екскурсія. Чеський комуніст, з яким я був у кавказькому концтаборі, розповідав мені, що перед війною його двічі возили в СРСР і показували багато чого. Але він дуже жалкував, що не показали йому тієї шахти, в якій згодом нам з ним довеося працювати. В тій країні, яка нині має бути взірцем для інших, тільки життя червоної буржуазії могло б бути прикладом життя при комунізмі. Людям, з якими можна було розмовляти відверто, я не раз казав, що коли поляки будуть наслідувати цей приклад, то довго не протримаються. Адже всі поляки хочуть бути панами, а, на відміну від СРСР, тут немає інших народів, щоб використати їх для рабської праці. Скажу вам чесно — мені подобається соціалістична ідеоогія, тільки незрозуміло, хто має втілювати її у життя. Ви сказали, що не вірите в душу. А я вірю, що її маю і хочу, щоб вона була краща, ніж моє тіло. Совість мене мучити не буде, тому що метою мого життя є робити іншому добро, а не кривду. Скажіть мені тільки, як жити в цьому польському комунізмі, щоб не втратити своєї душі?

Моя відповідь не дуже задовольнила Солецького, але, думаю, він повірив у мою щирість. Щоб краще обдумати відповідь, він пішов перев'язати корову в інше місце. Коли повернувся, почав говорити:
— Ти не дитина, щоб я вчив тебе, як поступати. Можу тільки сказати, що знаю про твою відмову співробітничати з УБ. Ти розумієш, що через це стаєш для влади більш підозрілим. Однак я вважаю, що ти добре зробив, не погодившись на таке, бо з часом міг би зійти на злу дорогу. В УБ я зобов'язався поступово втягнути тебе у співпрацю, і за якийсь час скажу, що мені це вдалося. Думаю, що тоді дадуть тобі спокій. Прийди післязавтра ввечері до крамнички сільського кооперативу. Я там буду. Привітаюся з тобою так, наче вперше побачив тебе. В ході розмови запитаєш, чи не допоміг би я знайти тобі роботу. Я запропоную тобі місце праці на нафтопромислі. Спочатку будеш чорноробом, а потім спробую знайти щось краще. Тепер побудь тут ще трохи, а я пожену корову додому. Повертайся пізніше і йди дорогою біля ПҐР-у. Дуже дякую тобі за розмову.

Прощаючись, я теж щиро подякував за зустріч. Тільки ввечері прийшов додому, де мама з нетерпінням очікувала мене.

І справді, невдовзі я дійсно дістав роботу на Сяноцькому нафтопромислі. Перші три місяці я був чорноробом — працював на будівництві нафтової вишки №3 в Заболітцях. У жовтні 1951 року став нічним сторожем на території цього нафтопромислу.

Одного разу, наприкінці місяця, як завжди ввечері, прийшов на роботу. На будівельному майданчику було багато дощок і різного причандалля — все лежало під голим небом. Єдина комірчина, в якій зберігалося дрібне знаряддя, служила мені прихистком в час осінньої негоди. Електричного освітлення ще не було. Місяць теж не світив, було темно. Я ліг на дошки і задумався — як жити далі.

Приблизно опівночі почув, що хтось ходить по майданчику. Я вийшов і побачив постаті двох чоловіків. Один спитав, чи це я Влодко Марчак. Коли я підтвердив, цей чоловік кинувся мені на шию. Цілуючи мене, сказав, що він мій брат Євген.

Від матері я знав, що мій наймолодший брат в 1945 році, маючи 16 років, був змушений втекти з дому. В 1949 році прийшов лист без підпису, з якого мама дізналася, що син у Франції. Тому ця сцена роздратувала мене. Я подумав, що це знову якась немудра провокація. Хоч молодий чоловік говорив по-українськи, я рішуче відіпхнув його і сказав по-польськи:

— Чого вештаєшся ночами по горах? Оця стежка веде до Сянока, там у відділку міліції треба зареєструватися. Дорогу додому знаєш сам.
Другий чоловік, у якого на грудях був невеликий автомат, різко відповів на мої слова:

— Якби ви не були братом Євгена, то за таку пораду я би вже вам заплатив, — і він показав на автомат. — Вся вина впала би на комуністів, що відправили вас самого на роботу і тут вбили. Адже ніхто не сподівався, що ми прийдемо саме сюди!

Я почав розпитувати того, що видавав себе за мого брата, про деталі, які могли бути відомі тільки нам двом. Він показав мені шрам на тілі, і тоді я переконався, що переді мною рідний брат.

ЄВГЕН

Євген почав розповідати:

— В 1947 році командування повстанської армії дало наказ вивезти із Закерзоння юних повстанців віком до 17 років. Їх повинні були переправити через Чехословаччину до Австрії. Зібрали 120 осіб і поділили на чотири групи. На той час у Чехії був ще уряд Бенеша, і вони дивилися на нас крізь пальці. Нашій групі, в якій було 28 хлопців, вдалося пройти без втрат. Але не всім так пощастило.
В Австрії нам сказали, що ми повинні вчитися. Американське військове командування відвезло нас до Західної Німеччини. Там нас навчали, а тепер дали конкретну роботу. Ти, брате, хотів би знати, яке ми виконуємо завдання? Але це військова таємниця, а її розкрити не можемо.

Три дні тому я і троє моїх товаришів перейшли на цю територію. В нашій стодолі, в сіні, зробили собі криївку. Хочу тебе просити, щоб ти підкинув нам дещо з їжі. Ми тут довго не затримаємось, бо прямуємо в Україну. На Заході існує велика українська організація, яка бореться за незалежність України. Ця організація діє і в Україні, де має навіть свої збройні сили. Ми звернулися до тебе, бо я знаю, що справа нашого народу тобі не чужа.

Я тремтів від нервового потрясіння і страху. Лише чотири місяці тому повернувся з таборів, а тепер мене, мабуть, знову посадять! Я вмів цінувати волю і не бажав її легковажно втратити.

Всі ми в сім'ї любили Євгена найбільше. Коли помер батько, він був тримісячним немовлям. Батько, мабуть, передчував, що Ґенюсь довго не житиме, бо записав йому найменшу частку маєтку. Я особливо любив його, був йому, властиво, за няньку. Вічно запрацьована мама віддала Ґенка під мою опіку, і правду кажучи, виховував його я. Під час окупації він був моєю довіреною особою, і я часто посилав його з різними дорученнями. Тепер я хотів братові допомогти, але таким чином, щоб відлучити його від товаришів.

— Послухай, Ґеню, що тобі скажу, — почав я, подумавши. — Ми розсталися в Сяноку, коли мене вели до поїзда, що вирушав до СРСР. Ти добре пам'ятаєш, що я тобі гукнув — щоб ти був коло матері і ні в що не встрявав. Ти повторив мені щойно ці слова, і це є одним з доказів, що ти — мій брат. Важко мені тепер зрозуміти все те, що тут діялося. Одне можу стверджувати — шлях, яким ти пішов, програний. Добре подумайте, чи не опинилися ви в руках якихось провокаторів. НКВД діє ще більш витончено, ніж гестапо. В Україні я останнім часом не був, але маю вірогідну інформацію. Розгром нашого народу, вчинений Сталіним і НКВД, такий великий, що важко його збагнути. Цивілізований світ не хоче вірити, що в XX столітті можливі такі злочини. Немає в Україні ніякої організації — її нема з кого створити. Вся інтелігенція, патріотичний елемент, знищені Сталіним або конають на Сибірі. Коли я був у таборі в Ростові-на-Дону, мій добрий товариш Влодко, родом з Волині, розповідав, шо після приходу радянської влади на Волинь люди не приховували свого українського патріотизму. Вважали, що всіх не вивезуть. Коли ж виселили 70 відсотків, інших пройняв смертельний страх остаточного винищення. Ця система і її нелюдська диктаторська влада здатна на все. Нацизм хотів знищити жидів з їх капіталами. Гітлер виплекав дикий расизм: з обраного народу — німців — хотів створити германську расу «панів», які мали царювати над народами нижчого сорту. Сталін і його кліка хочуть знищити весь старий світ з його культурним надбанням, а зі своїх обранців створити один на весь світ «радянський народ». Кожен, хто чинить цьому опір активно чи пасивно, підлягає знищенню разом з ріднею до третього коліна. Влодко розповідав, що переважно взимку, підчас найлютіших морозів, або навесні, під час повені, в поліські болота гнали, як худобу, тисячі людей і там вбивали.

В 1943-1944 роках поляки масово втікали від совєтів, бо знали, що інакше їх також зліквідують, а всі злочини припишуть бандерівцям.
Сам я бачив величезні угіддя родючої землі на Підкавказзі. Там жили два народи: інгуші і чеченці. Навесні 1945 року протягом трьох днів вивезено звідти понад 300 тисяч людей. Розлучили батьків, матерів і дітей, а потім кожну групу переправили на Сибір.

В 1947 році на врожайній Кубані була посуха, що спричинила страшний голод. Я бачив, як опухлі від голоду люди вмирали без будь-якої допомоги. Така величезна країна не могла прогодувати їх! Коли я перебував у таборі в Красноярську, туди привезли людей, що розповідали про каторгу і страждання, які вони перенесли в концтаборах Колими, Воркути і Караганди.

Очікували, що Захід прийде нам з допомогою. Тимчасом Захід допоміг Сталінові. За американські гроші і хліб Сталін веде чудову пропаганду серед негрів під носом Америки!

Тепер скажіть мені, з чим ви йдете на цю жорстоку і безжалісну силу? Може, з листівками? Ці листівки роздає НКВД, а потім проводить показові процеси, і маси людей кидає до в'язниць і таборів. Через те, що з вами є мій брат, якого я дуже люблю, трохи вам допоможу. Але послухайте доброї поради: повертайтесь туди, звідки прийшли. Америка з союзниками має досить сили, щоби протистояти цій «тюрмі народів». Нехай же Америка перестане складати ненаситному звірові жертви з наших дітей!

Обоє терпляче вислухали мене. Трохи помовчавши, озвався супутник Євгена:

— «Малий» не помилявся, кажучи, що його брат — свідома людина. Я слухав вас дуже уважно. В сорокових роках сам був свідком описаного вами сталінського терору. Цілу мою сім'ю до третього покоління, як ви й казали, серед ночі вивезли в невідоме. Я вцілів, бо на той час не було мене вдома. З того часу мусив переховуватися.

На вашу думку, ми не повинні нічого робити, бо ворог жорстокий і нещадний. Але організація нас навчає, що треба боротися, навіть з відчаю. У світі бачать і помічають тільки той народ, який бореться. Може, ви й не помиляєтесь, що ми як група людей у цю хвилину зазнали поразки. Але не погоджуюся з тим, що наша боротьба остаточно програна. Коли нас не стане, прийдуть інші, розумніші завдяки нашим невдачам. Навіть наша смерть буде криком до решти світу — що живемо, що є такий народ.

Не будемо вас обтяжувати нашими відвідиами. Затримаємось на кілька днів і відійдемо. «Малий» належить до організації — він давав присягу і повинен виконувати накази і доручення. Але старатимемось, щоб непотрібних жертв було якнайменше. Маю ще одне прохання від тих, хто не має від своєї діяльності нічого, крім певності, що може загинути. Чи не могли б ви описати все те, що бачили?

— Ні. На Заході ніхто мені не повірить. А навіть якби повірили, то ціна, яку я разом з родиною заплатив би за це, була б надто висока. Треба чекати, поки Сталін здохне. Тільки тоді виявиться, що і він програв. Треба нам берегти сили на майбутнє, — рішуче відповів я.
Світало. Я попросив, щоб вони якнайшвидше пішли до своєї криївки. Хоч місце нашої зустрічі в радіусі одного кілометра було безлюдне, до Пакошівки необхідно було дістатись, поки всі ще спали.

Життя йшло далі. Я посмутнів і замкнувся в собі. Матері пояснив, що молочні продукти, які зникали з хати, зіпсувалися, і я згодував їх свиням і птиці. Крім того, з підвалу, який був під стодолою, я брав велику частину домашніх харчових запасів, і брат вночі заносив їх до криївки для себе і своїх товаришів. Євген також давав мені гроші, за які я купував їм хліб і м'ясні копчені вироби.

У ті дні я переконався, що незважаючи на пережите людьми лихоліття і не зважаючи на те, що частина з них була заражена воєнною ненавистю, старше покоління пакошівчан зберегло порядність і солідарність, як у давніші часи. Пам'ятаю, як ще перед війною після гулянки пакошівські поляки захищали свого од-носельця українця від поляків з Грабівниці згідно з засадою: «Русин є з Пакошівки, і не дамо чужим його бити». Також під час окупації в 1943 році українець Іван Копиловський, староста нашого села, довідався, що гестапо має провести обшук в домі Романчиків для виявлення капітана польського війська Владислава Романчика. Наражаючись на небезпеку, староста повідомив його про це. І коли гестапо прийшло до Романчиків з обшуком, капітана там уже не було. Іншого разу, в тому ж році, ми, хлопці, помітили, що у «Святого» переховуються три поліцаї — втікачі з Березова. Ми не хотіли явно показувати, що знаємо про це. Але, приходячи в гості до дівчат «Святого», я одного вечора досить конкретно «виворожив» на картах, що цей дім відвідують якісь розшукувані владою мужчини, і в зв'язку з цим мешканцям загрожує небезпека. З того часу конспірацію посилили. Тепер я дочекався віддяки від поляків. Одного дня два наші конспіратори вийшли зі свого сховку до стодоли за потребою. У цей час діти бавилися в хованки. Малий Ясьо Сабат, ховаючись, забіг до стодоли і побачив їх. Сильно перестрашений, він побіг до свого батька Андрія і сказав про своє відкриття. Старшому Сабатові вдалося переконати сина, що йому щось привиділось. Сабат нікому не розповів про цей випадок, і до сьогодні майже ніхто про це не знає. Незважаючи на те, що в ті часи була дуже сильна протиукраїнська пропаганда, старше покоління поляків Пакошівки не піддавалося їй і зберегло людську гідність.

Окремо слід сказати про польських жінок, які були заміжні за українцями. Завжди вірні подружній присязі, вони допомагали своїм чоловікам і синам, в тому числі і в їх політичних справах. Їхні взаємна повага і релігійна толерантність ще сьогодні можуть бути добрим прикладом. Скільки витримки і самопожертви виявляли вони, коли треба було нагодувати, переховати когось чи непомітно віднести партизанське повідомлення. За розповідями наочних свідків, вони завжди були готові до самопосвяти. Своєю поведінкою і мудрістю завжди, в найважчих ситуаціях, вміли ставати в пригоді. З яким гумором і як яскраво розповіла мені одна з них (сьогодні вже покійна) про те, що як польські вояки шукали партизанів, а в неї у той час на горищі сиділо чотирнадцять хлопців з лісу! Щоб відвернути від себе підозру, вона вийшла на вулицю і з веселим виглядом попросила офіцера, щоби приділив їй когось з вояків на квартиру, бо вона сама в хаті і боїться нападу бандерівців. Офіцер виявився приємною людиною, і на час облави поселився в неї сам із ще кількома солдатами. Таким способом вона уникнула обшуку в своєму домі, а в слушний час партизани пішли від неї цілі й неушкоджені.

Подібних випадків було багато. Шкода, що я не можу назвати цих жінок, бо вони не дали на це згоди. Скромно говорили, що це був їх обов'язок — допомагати нещасним людям, силоміць вигнаним з рідних домівок. Хай же ваші відданість і жертовність, польські матері, дружини і сестри, будуть віддячені вічною любов'ю до вас, а для інших хай це буде наукою — як належить любити ближнього і допомагати йому.

За час чотиритижневого перебування партизанів у нашій стодолі я нічого докладніше про них не дізнався. Знаючи правила конспірації, я ні про що без потреби їх не питав, тільки побоювався, чи не може все це бути провокацією. Пізніше виявилось, що моє передчуття небезпідставне. До ОУН було впроваджено агента НКВД, відомого під псевдо «Зенон», який зайняв там дуже високий пост Головного Провідника Закерзонського Краю. До 1954 року, коли шеф Служби Безпеки ОУН Камінський (псевдо «Дон») розконспірував агента, той встиг уже видати цілу мережу в руки УБ Польщі й НКВД. Я чув, що внаслідок цієї провокації в Польщі судили понад 180 українців. Усі хлопці, з якими я контактував на наших теренах, мені добре запам'яталися. Пізніше, у в'язниці на Мокотові дізнався їхні імена. Це були: Збігнєв Камінський («Дон»), Петро Гойсан («Ворон»), Іван Сенько («Сержант») і мій брат Євген Марчак («Малий»). Збишко Камінський, син греко-католицького священика, виявився дуже приємним у розмові і допитливим. Це він просив мене все описати. Петро Гойсан був пристійним чоловіком, але дуже недовірливим до всього. Я розмовляв з ним на волі тільки раз, коли передавав вудженину, яку мій старший брат купив для його групи. З Іваном Сеньком я майже не контактував, бачив його тільки мигцем, коли той виконував обов'язки кур'єра. Був з ними ще один чоловік, дуже показний із себе, але не пам'ятаю, чи він тоді в нас переховувався. Зустрічав його пізніше, в 1953-1954 роках. Приходив до нашого дому в Сяноку на вул. Словацького, 69. Залишилась у пам'яті довга розмова з ним, яку ми мали в Сяноку біля каплички при дорозі, що вела до села Великі Сторожі. Я хотів переконати його, що вони даремно наражають себе на небезпеку. Говорив про незавидне становище нашого народу в той час. Нам здавалося тоді, що впродовж усієї історії нас ще так тотально не нищено, як у понурі 1950-1954 роки. Всі наші землі і весь наш народ опинилися в страшній неволі, в руках жорстокого ката Сталіна і вірних йому комуністів. Ми обоє хотіли тоді вірити, що всі зусилля нашої підпільної збройної боротьби з більшовизмом не підуть намарне, але тодішня ситуація ніяк не вказувала на це. Говорив, що вони блукають наосліп, що тут немає вже ніякої організації, бо створення чогось подібного в такій руїні неможливе, а будь-які акції проти Польщі не мають жодного сенсу. Мав передчуття, що його чекає провал, відчував, що за ним стежать. Я зустрів цього партизана ще раз у своєму житті в поїзді, коли він повідомив мене про смерть мого брата Євгена. На щастя, ця відомість пізніше не підтвердилась.

Тоді у мене склалося враження, що всі ці хлопці є великими патріотами, завжди готовими посвятити своє молоде життя для загального добра і рідного народу. Сьогодні бачу, що не помилився.
Непрохані гості нарешті пішли, і я зітхнув полегшено, що все закінчилося щасливо. Розпочалося нормальне життя.

СТАБІЛІЗАЦІЯ

Після повернення з табору я помітив у Пакошівці і на цілому Підкарпатті великі зміни в житті і побуті сільського населення. В 1945-1949 роках селянам роздали панські, церковні і костельні угіддя, та найбільше землі вони отримали після виселення українців. Користувалися залишеними будинками, ремонтували старі або зводили на їх місці нові. До Пакошівки було привезено 60 хат у гарному стані з українського села Доброго, 20 з них були покриті цинковою бляхою. Українці, яких не виселили, не хотіли використовувати таку можливість, вони, навпаки, вважали це грабунком.

Село змінило свій вигляд. Побудували новий костел, звели багато житлових будинків. Молоді люди, які щойно одружилися, не мали труднощів з житлом і роботою. Чимало їх виїхало до міста на навчання і роботу. Тепер природні багатства Підкарпаття вже могли забезпечити відносний добробут його мешканцям, тим більше, що порівняно з довоєнним періодом його населення зменшилось більше, ніж наполовину. На жаль, у декого проявилася жадібність і нездорове бажання збагачуватись будь-яким коштом. Почались також безсистемна вирубка лісів і бездумне нищення природи.

В молодіжному середовищі потроху стали занепадати давні звичаї і традиції. З них кепкували, їх цуралися. Такі настрої поширювалися внаслідок дії владно-партійної пропаганди, яка твердила, що традиції предків — це залишки «релігійного опіуму». Членам партії, яких ставало все більше, забороняли ходити до церкви. Більшість церковних свят було скасовано. Шкільництво ставало атеїстичним. Кількість шкіл значно зросла, але навчання базувалося на матеріялістичному світогляді і комуністичній пропаганді. Історію Польщі і світову викладали так, що вона перетворилася на пропаганду «класової боротьби». Заперечувався доробок тисячолітніх культур і традицій. Багато молодих людей почало жити «по-новому». Брали тільки цивільні шлюби, шоб їх можна було розв'язати будь-коли і через найменшу дрібницю. Обмеження церковної науки й утруднення в дотримуванні релігійної практики значно знизили моральність та особисту культуру окремих ласих до влади і матеріальних статків людей. Почали розпадатися сім'ї, атмосфера в них часто була скандальна.

На початку 50-х років посилилась русифікація та агітація за утворення колгоспів. На селян накладали величезні податки, з якими вони не могли впоратись. Українців цькували і залякували різними способами. Часом їх били, щоб першими показали приклад «добровільної колективізації». У Костарівцях наших селян — Гебуса і Неїлку так катували в УБ за небажання записуватись до колгоспу, що вони втратили здоров'я і стали інвалідами. Багатьох інших також мучили в УБ. В цьому часі було організовано колгоспи в Костарівцях, Юрівцях, Чертежі, Срогові Долішньому і багатьох інших селах.

Наше повернення з таборів і те, що ми далі берегли свою національну ідентичність, вплинуло на кілька інших невиселених українських сімей так, що в них почали відновлюватись почуття власної гідності і віра в себе. На Різдво, 7 січня 1952 року, була чудова зимова погода. За моєю ініціативою декілька наших селян запрягло в сани коней, і ми поїхали до страхотинського костелу. Я зайшов до захристії, де ксьондз Лятавєц готувався до відправи, відрекомендувався і сказав:

— Велебний отче, в нас сьогодні Різдво. Ми, декілька людей, приїхали і просимо, чи не будете ви ласкаві відправити нам Службу Божу.

Священик пильно подивився на мене й усміхнувшись, сказав:

— Через стільки років? Давно не зустрічав я такої відвертості! В мене на сьогодні Служба вже замовлена. Але оскільки в вас таке велике свято, і ви приїхали з іншого села, перенесу її. Треба було раніше мене повідомити і прислати підводу, то я відправив би вам у пакошівському костелі.

— Не хочемо, отче, робити сенсації. Сюди ходили наші матері, то люди Страхотини, мабуть, і нас сприймуть нормально. Зате відправа в Пакошівці може створити клопіт і для ксьондза, і для нас.

— В якому наміренні має бути Служба Божа?

— Просимо не дивуватись, але намірення нетипове. Просимо відправити Службу Божу за митрополита Йосифа, який перебуває на Сибірі.

— Це колишній перемиський єпископ? — спитав не надто обізнаний ксьондз.

— Ні, отче, це голова нашої Церкви, львівський митрополит — Йосиф Сліпий.

— Добре, я відслужу. Відправа буде по-латині.
Я простяг йому пожертву, зібрану вскладчину. Ксьондз усміхнувся і спитав, чи це не забагато, бо сума була значно більша, ніж звичайно.
Під час відправи мені дуже хотілося наспівати, хоч би без слів, «Бог Предвічний народився». Але я не зробив цього з огляду на деяких наших, які й без цього були досить налякані. Зате на полях Русави ми зупинили коней, випили по чарочці і тихцем, щоб ніхто не почув, заколядували «Вселенная, веселися».

Через деякий час мене перевели в контору сяноцького сектора нафтопромислів на посаду референта у справах соцзмагання. Контора розташовувалася в будинку теперішньої пошти на третьому поверсі. Там було вже троє працівників, я став четвертим. Спочатку всі троє ставились до мене з підозрою і навіть погано. Вони не могли зрозуміти, як це в Польщі, а до того ж на Підкарпатті, міг залишитись українець. А раз я залишився, то мушу бути дуже підозрілим — не інакше, як агент УБ. Так вони балакали між собою про мене. Окрім справ, що стосувалися служби, ніхто ні з чим до мене не звертався. Старший урядовець, плановик Садковський, і його помічник Гарбач були дуже порядними людьми. Вони походили зі східних теренів передвоєнної Польщі. Пробували розшифрувати мене різними питаннями. Найбільше докучав мені мешканець Сянока, пан Слушкевич, своїми уїдливими зауваженнями.

— Ви партійний? Питаю, бо не знаю, як вас титулувати.

— Я не був і не є членом жодної з партій. Як я вже казав, мене звати Влодек Марчак.

— Громадянине, як ви можете бути українцем і жити в Польщі? Чому ви не виїхали до Радянського Союзу? Там вам дали б Україну на Сибірі!

— Тут існує ще не одне «чому», але я, направду, не вмію цього пояснити. Якби в 1945 році я був удома, то, напевне, виїхав би.

— Треба було виїхати з німцями — це ж вони вас створили! Адже раніше на цій території українців не було!
Я завжди нервувався під час таких розмов, але пам'ятав пораду матері і Солецького — що не завжди варто бути розумним.

Того дня керівник секції Дудек сказав мені зголоситися до нашого шефа на вул. Казимира Великого. Коли я виходив, старий Садковський загадково мовив:

— Громадянине Володимире, не знеохотьтеся цією першою зустріччю з шефом, ідіть сміливо!

Товариш О. вже самою своєю фізіономією не викликав симпатії. Ріденьке руде волосся і злобний погляд вселяли страх кожному, хто з ним зустрічався. Невисока постать О. за великим столом справляла враження, що це сидить злий карлик. Малий широкий ніс на товстому обличчі завжди був червоний і свідчив, що його власник не байдужий до чарки. Пив, звичайно, не за свої кровні. Його брутальність до підлеглих змушувала їх задобрювати свого шефа горілкою. Крім того, що керував соцзмаганням, був довіреною особою в політичних справах повітового партійного комітету. Характеристики, які він видавав усім — починаючи від простого робітника і кінчаючи директором, користувалися довірою УБ і прокуратури.

Я постукав у двері його кабінету. Зсередини почувся владний голос: «Заходьте!».

Коли я переступив поріг, О. був похилений над шухлядою свого стола. Не глянув на мене, тільки різко сказав:

— Хто і чого? Тільки не морочити мені голови!

— Я Володимир Марчак. Мене прийняли на нафтопромисел референтом у справах соцзмагання. Прийшов до вас за інструкціями.
О. примружив очі, як кіт, що готується стрибнути на свою жертву. Повільно, горблячись, підвівся і наблизив своє обличчя до мого так, що я відчув його неприємний віддих.

— А як це ти до мене з'явився? Ти не знаєш, як до мене слід приходити? Хто тебе сюди такого х...... прислав?
Я не чекав такої брутальності і хамства. Хоч сам буваю запальним, тут постарався зберегти спокій.

— Мене прислав до пана...

— Тут нема панів! Ага, то ти навіть не в партії? І тебе поставили за якогось «референта»? — кричав далі.

— Я був у Радянському Союзі в НКВД, потім також в УБ, але ніде на мене не кричали, — вже трохи підвищеним тоном я почав захищатися.

— Прислав мене сюди керівник Дудек, а рекомендацію маю від товариша Солецького.

О. змінився, як хамелеон, взяв мене під руку і повів до крісла.

— То треба було відразу так говорити, — озвався запопадливо, — Перепрошую, товаришу, ви трохи негарно перевіряєте мене, старого партійця. Одну хвилинку, я ще зателефоную до товариша Юлька, бо самі розумієте, ворог не спить, а особливо тепер — партійна пильність просто необхідна!

Я сміявся в душі, бо здогадався, що О. витлумачив цю двозначну репліку як мою приналежність до НКВД і УБ.

Розмовляючи телефоном. О. весь час усміхався і все повторював: «Так, так, Юльчику, розумію, розумію, так...». Закінчивши розмову, він схопив мою руку, потрусив нею і запевнив, що ми неодмінно завжди будемо друзями. На його підступні питання я давав двозначні відповіді, а мій новий начальник з розумінням повторював: «Знаю, знаю, йде жорстока класова боротьба, і як нас вчить великий Сталін, маємо бути дуже пильними».

— А скажіть заради кращого знайомства, то ви в Радянському Союзі були на спеціальних курсах? — спитав з цікавістю.

— Так, у Ростові-на-Дону я був слухачем марксистського семінару, — продовжував я так само двозначно, серйозним тоном.
Задзвонив телефон. О. підняв трубку, сказав «так» і передав мені. Дзвонив Солецький, питаючи, як на роботі. Усміхаючись, я фальшиво хвалив:

— Дуже добре... Керівник прийняв мене чудово... Тепер дає мені інструкції... Думаю, що впораюсь... Вірю, що ви мені допоможете... Добре. — Я поклав трубку.

Ми ще трохи по-дружньому поговорили, і за інструкцією Солецького, виходячи, я сказав:

— З великою приємністю запрошую вас на обід. Думаю, що ви мені не відмовите. Буде також товариш Солецький.

— Добре, зустрінемось у Куклі, — задоволено згодився О. Він привів мене до дверей і ми попрощалися.

Дорогою я думав, як мені заплатити за обід. При собі мав тільки 50 злотих. А Солецький підказав, щоб я запросив також товаришів з контори і партійного секретаря, бо тут такий звичай.

Коли я повернувся на роботу, Слушкевич відразу почав мені допікати:

— Ну, як, випили горілочку за знайомство? Уклали «союз» з товаришем О.? Прошу не соромитись, «товаріш Володімір»!

Спочатку я мовчав. Важко було зміркувати, хто тут кого висміює. Незважаючи на те, що товариші по роботі ставились до мене з недовірою і злобою, я вирішив прихилити їх до себе правдивістю і чесністю. Однак усієї правди не міг сказати, бо це зашкодило б мені. Я був певний, що Солецький теж сказав О. не все про мене. О. вирішив, що я був у Радянському Союзі на спецнавчанні, а тепер працюю в УБ, і невідомо, «хто тут кого пасе». Навіть у повітовому УБ добре не знали, хто я такий. Я повернувся як репатріянт, жодні супровідні документи зі мною не прийшли. Повітове Управління Безпеки припускало, що я підлягаю безпосередньо управлінню в Ряшеві. Навіть Солецький вірив, що я виконую якусь місію, тому що пізніше кілька разів на п'яну голову просив розкрити мою таємницю.

Я з'їв другий сніданок і весело почав розповідати:

— Дуже добре прийняв мене громадянин О. Я тільки не знав, чи до нього можна приходити з порожніми руками. Я прийшов без нічого, і далі не знаю, чи правильно вчинив.

— Oгo, то ви дійсно повелися нетактовно! — зареготав Слушкевич.
— Іти до нього перший раз без горілки — це, щонайменше, нахабство. Він вам нічого на це не сказав?

— Ні, він розмовляв зі мною нормально. І через те, що все мені так добре вдалося, запрошую вас усіх на обід до Куклі.

— О, видно, що він все-таки чогось вас навчив, бо, мабуть, у Радянському Союзі такого не вчили! Щодо мене, то я ситий вже самим запрошенням, тому дякую, — відмовився Сушкевич.
Мені було того досить.

— А тепер я скажу вам своє останнє слово. Це вже занадто. Якщо ви й далі будете так ставитись до мене, то вибачайте, але думаю, що мені, небораці, з вами не по дорозі. Завтра на роботу я не прийду. Бажаю вам усього найкращого. Не бійтеся, скаржитись ні на кого не буду, це не в моєму характері. Зараз здам всю документацію і подякую начальникові за роботу. Не хочу більше, щоб мені дошкуляли такими злісними дотепами.

Всі відірвалися від праці. Старий Садковський запалив цигарку і уважно дивився на мене. А я почав збирати свої речі, готуючись до виходу. Несподівано обізвався Гарбач:

— Не спішіть поперед батька в пекло, — почав жартівливо, — пане Влодку, не будьте таким гарячим! Я думаю, що помаленьку все владнається. Колега Лєшек має такий характер — з усього глузує. Можете бути певні, що ми вам кривди не хочемо. Будемо далі працювати, то, мабуть, краще познайомимось і, можливо, навіть станемо друзями. Вже тільки те, що ви підете, буде погано свідчити про нас. Якщо ви дійсно не хочете нам зла, то не прощайтеся з нами. Ми з колегою Садковським приймаємо запросини.

Після цих слів я замислився, вже нічого не кажучи. В душі погодився, що Гарбач має рацію.

В Сяноку, на «Бляхівці», стояв великий дерев'яний будинок, колишній жидівський заїзд. Тепер у ньому була звичайна їдальня, завідував нею якийсь Кукля. Тому це місце було загальновідоме як «Кукля». Знали його не тільки сяноцькі «батяри», а й весь повіт. Тепер сюди вчащали всі ті покидьки, які, по суті, мали у своїх руках владу. Небезпечно було когось із них образити, бо «довірений працівник» міг видати вам таку характеристику, що потім треба було б довго виправдовуватись в УБ. Урядовці цієї установи не любили сидіти без діла.

В країні панувала атмосфера класової боротьби і «диктатури пролетаріату». На початку 50-х років ішла колективізація селянських господарств і боротьба з «куркулями». Насправді відбувалося нищення великих успішних господарств, які добре працювали. В Польщі ця боротьба ішла не так, як у Радянському Союзі чи інших соціалістичних країнах. Поляки мають сильне замилування до своїх історичних традицій і велику прив'язаність до своєї власності.

За правління Ґомулки поляки вірили, що кожна країна йде до соціялізму своїм шляхом, і він залежить від історичних традицій та характеру даного народу, його економічних і політичних умов. Сталін оцінив таке мислення як націоналістично-правий ухил. Першого секретаря ПОРП і багатьох чесних людей було заарештовано. «Великий батько народів» Сталін наказав сліпо наслідувати приклад Радянського Союзу і Великої Жовтневої Революції. Він не зважав на те, що ця революція відбулася ЗО років тому, під час жорстокої війни, в дуже економічно відсталій країні, де панувала ненависть між представниками різних національностей, які творили конгломерат народів царської Росії. Польські комуністи знали, що з «великим Сталіним» жартувати не слід. Пам'ятали добре, як в 1936-1938 роках Сталін наказав розстріляти весь центральний комітет комуністичної партії Польщі і тисячі інших польських комуністів, які попросили політичного притулку в СРСР. Кадри НКВД, що діяли в соціялістичних країнах у ролі «радників» і «спеціялістів», тепер мали завдання ліквідувати старих справжніх комуністів. На їх місце похапцем готували молодих кар'єристів, переважно безідейних людей, які хотіли і вміли голосно аплодувати Сталіну. По-лакейськи і з широкою пропагандою організовувались голосні процеси над «ворогами народу». В Угорщині повісили Райка і його товаришів, болгари стратили Костова і багатьох порядних людей. В Чехословаччині розстріляли Сланського і словацьких патріотів. В Польщі у ті ж роки відбулися судові процеси над кількома десятками офіцерів — польських патріотів. Арештовували і судили офіцерські кадри та вояків Армії Крайової. Багато з них було закатовано в тюрмах або присуджено їм вирок смерті. Політичні діячі, що залишилися, аби не прирікати народ на додаткові жертви, тимчасово принишкли. Усвідомлюючи небезпеку, поляки говорили Сталінові гарні слова, усміхалися і при потребі йому аплодували. В той же час вони працювали так, щоб «Польща не загинула». Вірили, що шумовиння, яке випадково доскочило влади і належало до партії, після якогось більшого політичного потрясіння щезне або перекинеться на іншу сторону. Тим часом Костел і здорова інтелігенція підтримували в народі думку, що «не завжди так буде».

Я мимоволі опинився в круговерті цих подій. Через українське походження маневрувати мені було ще складніше. Я знав, шо політика — справа небезпечна, і тому любив тільки спостерігати за нею. Час, який я провів у концтаборах Радянського Союзу, навчив, що у цій грі слід бути дуже кмітливим і хитрим. Якщо цього вимагала політична логіка, треба було створити для себе фальшивий образ. Поки що я вигравав: користувався довір'ям Солецького і Маженської. З останньою мене пов'язував невинний флірт. Обоє вони дуже вміло і переконливо прикидалися взірцевими комуністами-сталінцями. Маженська слушно вважала, що я, як українець, мушу бути противником сталінізму. В якійсь із наших розмов вона відкрилася — призналася в ненависті до всього, що спричинило погром польського народу і накликало на неї особисте нещастя. Від неї я довідався, що моя особа серед агентури лишається загадковою. Радила мені далі нахабно грати роль «товариша», хоч я офіційно членом партії не був. Я так і вчинив. Повірив у себе. Часом мені здавалося, що виконую якусь місію. Мав дар переконувати словесно, а мій рішучий погляд здобував довіру навіть у цілком невірогідних ситуаціях.

Після розмови в конторі я вийшов трохи раніше. Просив Бога, щоб на обід прийшло якнайменше людей, бо не мав чим за нього заплатити. Я попрямував до будинку «Під лелеками», де працював Солецький. У нього сидів працівник УБ. Солецький представив йому мене. Обмінявшись з ними кількома ввічливим словами, я тихенько попросив Солецького позичити мені гроші. Він відрахував 300 злотих і сказав, усміхаючись:

— Зовсім забув, що маю твої гроші.

Утрьох ми пішли до Куклі. Там уже чекали Гарбач і Садковський. Незабаром прийшов О. з Ґолембійовським, тодішнім секретарем парторганізації підприємства. В такому оточенні і під такими крилами я міг би зробити неабияку послугу недавнім «американським гостям», — подумав я. Низько вклоняючись, Кукля запитав, який це має бути обід — звичайний чи святковий.

— Це вже вирішить наш новий товариш, — усміхаючись до мене, промовив О.

Набравши певності в собі, я весело вигук-нув:

— Сьогодні за цим столом все тільки по-святковому!
Відразу принесли і поставили на стіл дві літри горілки і щедру закуску. За радянським взірцем ми пили «стаканами» (склянками). Під час застілля вирішувалися службові справи. О. інформував «товариша Владка», які зобов'язання слід записати до Дня Жінки в соцзмаганні шахт. Вчив мене, щоб відразу на Перше Травня я зібрав підписи директорів шахт і політичного активу. Величина зобов'язань мала бути високою. Він вручив мені два бланки для відряджень на березень і квітень. На кожному з них треба прибити по 15 печаток — такою була обов'язкова норма виїздів керівника до робітничих бригад.

— Я певний, що ти зробиш усе так, як би я сам там був. Збирай використані автобусні квитки — вони потрібні для звіту і розрахунку за відрядження, — помимо всього, він подивився на мене, як начальник. Решта компанії, вже добре підпита, гучно галасувала. За сусідніми столиками сиділи «довірені» хлопці. Вони показували один одному пальцями, хто кого «пасе». Серед них був Дзюньо Пєши з Пакошівки і найстарший син Собося, Франусь. Секретар парторганізації Ґолембійовський просив Гарбача написати протокол останніх партійних зборів. Гарбач зауважив, що йому потрібний якийсь матеріал. Обоє сиділи недалеко від мене, Ґолембійовський відказав:

— Товариш Влодко поможе написати.

— Завжди готовий допомогти, — вже трохи напідпитку, відповів я. Був задоволений, що так швидко став «товаришем» і що мені довіряють писати протокол партійних зборів, на яких я не був присутній. Фантазію і нахил до писання мав, і міг описувати можливі й неможливі ситуації. Тому я фамільярно поплескав Гарбача по плечу і сказав:

— Задля комунізму треба, товаришу, жертвувати собою!

Подали ситний обід. Я звернувся до всіх:

— Прошу, товариші! Смачного!
О. натякнув, що бракує випивки, і жирне не проходить крізь горло. Я владно звернувся до Куклі:

— Поставити!

Офіціянт приніс ще дві півлітрівки і подав мені рахунок. Було на ньому 290 злотих. Я звелів поставити ще одну пляшку по обіді, зауваживши, що більше платити не буду. Витяг 328 злотих і заплатив. Моя місячна платня складала тоді 322 злоті.

Важкий день закінчився.

Солецький якось звернув мені увагу, щоб я не цурався знайомства з бухгалтером Маженською. Але це не була для мене відповідна пара. Була старша від мене на 15 років і багато пережила, внаслідок чого виглядала ще старшою. Я помітив, що вона шукає нагоди до зустрічей зі мною. Часто запрошувала мене до себе, й одного разу я прийняв запросини. Вона мала двокімнатну службову квартиру з кухнею і вигодами. Будиночок стояв на узбіччі. До війни належав нашим жидам Гершонам, яких розстріляли німці. Марія мешкала з одинадцятирічною донькою Наталею. Допізна сиділи ми за гостинним столом, і Марія розповідала мені багато про себе і про рідні Бережани. Дивним було, що вона дуже критично висловлювалась про тогочасну систему, а також виявила, наскільки партія цікавиться моєю особою. Неважко було здогадатися, що це було радше зацікавлення УБ. Про ці справи я більше знав від Солецького, але її інформація теж була корисною для мене. Ми просиділи так довго, що надворі почало світати. В цю зустріч ми випили на «брудершафт» і перейшли на «ти». Марися накинула на плечі старосвітську хустку і запропонувала:

— Я проведу тебе і буду захищати від двоногих псів. — І справді, коли ми вийшли, я побачив, що якісь «довірені» весь час стояли під хатою, хоч вікна були щільно зачинені.

— Бачиш, я казала, що пси будуть, але не бійся їх, бо вони на моїх харчах, — пояснила сміючись.

— Скажи, Марисю, чому ця їх робота часом так наївно дурна? Знаю ці справи ще з Радянського Союзу, але там ішли в парі тільки брутальність і провокація. Тут же, в роботі цих людей, я бачу багато наївності.

— А це тому, що вони завжди хочуть себе в чомусь проявити — цього вимагають їхні господарі. Тому так терпляче сидять під чужими вікнами, чекаючи, що жертва сама дасть їм відповідний матеріал. Коли ж вікна щільно заслонені, як у мене, тоді самі придумують різні історії. В УБ доповідають, що натрапили на слід, і буде велика справа. Зрозуміло, що після такого рапорту «велика справа» мусить бути.

Ми дійшли до містка перед нашою хатою і там попрощалися.

На подвір'ї я чув, як Франусь Собося і ще якийсь незнайомий мені хлопчисько, сидячи в кущах живоплоту, реготали, як дурники, і вигукували: «Слала Лукраїні! Хай Гітлір!» Старий Собось, видно, зірвався з ліжка, бо стояв у самій сорочці і сварився через відкрите вікно: «Прийдеш ти, холеро, додому, я вже тобі дам Лукраїну з Гітлером, аж тобі дупа спухне!»

Коли сьогодні думаю про ті часи, то приходжу до висновку, що моя «гра з УБ» була якщо не дурістю, то великою наївністю. Уряд Безпеки, напевне, навмисне ввів мене в таке «поважне товариство», розраховуючи, що я це вважатиму дуже почесним для себе. Стану спочатку підлабузником, а поступово, в розмовах з ними, докочуся до шпіцля. «Товариські» зустрічі за чаркою, які я ж і оплачував, мали на меті викликати мене на відвертість. «Товариші» прагнули, щоб я поступово почав цуратися свого українського походження і тим самим зводити, як багато наших ренегатів, наклепи на українців і засуджувати «бандерівських націоналістів». Обдумавши все це, я дійшов висновку, що мої мрії і плани відносно УБ — звичайна наївність. Це відомство перебувало під командуванням НКВД і мало в таких справах величезну практику й досвід.

У відділі кадрів я дізнався, що мене прийняли не на посаду «референта», а помічником теслі на одному із створюваних тоді нафтопромислів у Вєлькополю. Тому моя місячна платня була дуже низькою і складала 322 злоті. Я почав шукати приводу, щоб якось спекатись цього «референта». Тим більше, що соцзмагання в Сяноцькому нафтопромислі було суцільним блефом. У своїй «роботі» я зайшов уже задалеко. На вимогу начальника О. писав фіктивні зобов'язання і подавав дирекції фальшиві рапорти. Я відчував, що коли не піду з цієї роботи, мене посадять за саботаж і введення влади в оману. Дотепер не можу зрозуміти, чому О. вимагав від мене придумувати і записувати все більше неправди. Подібне можна було практикувати в Радянському Союзі, який був величезною країною з вічним безладом в адміністрації. Виловити неправдиві дані там практично неможливо. Польща ж натомість була надто малою провінцією, щоб такі справи були непоміченими. Пам'ятаю такий епізод. На 22 липня (свято польської незалежності — Ред.) начальник звелів мені відрапортувати про високий видобуток нафти із свердловини в Вєлькополю, яку на той час ще навіть не почали будувати. Я звернув на це його увагу. Він, своїм звичаєм, почав брутально кричати і спитав мене, що я роблю, якщо там ще нема навіть вишки.

— На Перше Травня ти доповідав, що вишку збудували достроково!

— Я написав те, що ви мені наказали.

— Покажи мені моє письмове розпорядження !

— Дякую, пане О.! Ви не такий дурень, щоб такі розпорядження давати письмово. Це тільки я такий ідіот, що виконую ваші нечесні накази... Я вже знаю, як це — сидіти у в'язниці, і ви можете мене знову посадити! Але люди знатимуть, що я сиджу не за свою непорядність, а через вашу підлість! — я рознервувався і підвищив голос.

— Ну-ну, чого ж відразу до в'язниці? Ще не час! Ти знаєш, що ми обоє сидимо на одному коні. Часом, як добре вип'ю, то жаль мені тебе, Марчак. Якби ти був поляком, то я розмовляв би з тобою інакше, але ти, дурню, тримаєшся своєї України, і за це можеш колись сісти, — знизиши трохи тон, начальник мав на меті лише одне. Я знав, про що йдеться — його любов до горілки була сильнішою, ніж хвилеве обурення, тому вирушаючи до нього, я завжди мав при собі пляшку. Тепер витяг її, щоб випити «на примирення».

— Громадянине начальнику! (я вже почав тоді потрохи відходити від «товариша»)— Ви добре знаєте, що партія вимагає високих зобов'язань і наполягає на їх виконанні. Виконання їх неможливе, — безладдя і певні корпоративні пов'язання унеможливлюють це. Ви, як керівник, могли б висвітлити це питання в дирекції, і тоді ми перейшли б до реального формату наших зобов'язань.

— Ха-ха-ха! А власне кажучи, звідки ти приїхав? Від совєтів чи від американців? Запізно нагадав собі про чесність! За такі міркування вголос дійсно можна йти до в'язниці. Добре знаєш, як це у нас називається — САБОТАЖ!

— А тут пахне вже великою політикою, яка до тебе, українця, може пасувати. Раджу тобі виконувати політику нашої партії, як дотепер, а все інше — що має бути, те буде. Запам'ятай добре мої слова. У нас немає ніякого безладдя! Може бути тільки ворожий саботаж! — це вперше досить чесно повчав мене О.

Солецького на той час також понизили в посаді. Радив мені перейти на іншу роботу, бо на цій за мною тільки стежать і перевіряють. Рекомендував зробити це спокійно і не проявляти ніяких політичних зацікавлень.

Я ще двічі побував на таких «робочих» зустрічах, де два знайомі українці з Пакошівки за чаркою провокували мене зайняти виразну позицію щодо ОУН і У ПА. Тоді я вже не боявся так, як раніше, а мої розповіді про Радянський Союз були докладно відпрацьовані. Весь час повторював і запевняв, що ми в Пакошівці завжди жили в згоді з поляками — це, зрештою, відповідало дійсності. Мати моя полька, на великій політиці не розуміюся, а якийсь націоналізм і ненависть для мене чужі. В розмовах завжди дивувався, звідки на цих землях взявся такий бандитизм, якого раніше тут не було. Не знав, що тут діялося, коли перебував за 3000 км звідси на Кавказі.

Я так втягнувся у ті розповіді, що безперервно описував своїм «довіреним знайомим» красу кавказьких гір і наше мало що не райське там життя. «Цікавим» розповідав про потужність колективного господарювання і «щасливе» життя людей, що там мешкають.

Не раз, буваючи на лекціях якогось «політичного спеца», я переконувався, що набагато краще зумів би вихваляти Радянський Союз, ніж працівники платної пропаганди. Вони робили це, як автомати, бо знали тільки теорію. Я ж мав набагато більше знань, які здобув в різних економічних і національних регіонах СРСР. Бачив на власні очі цей «табір-тюрму» радянських народів, подібного якому ніде більше не знайти.

Я завжди дотримувався правила, якого навчив мене ще в таборі на «антифашистських курсах» один сілезець:

— Слухай, як він приведе тебе до лісу і скаже, що це пшеничний лан, кивай покірно головою і погоджуйся, бо якщо будеш сумніватися, то вже переконає тебе, що це пшениця. — Тому я ніколи не намагався заперечувати «пшеничному лісові».

В січні 1953 року мене прийняв на посаду інкасатора газу Казимир Малецький, який мешкав у Сяноку і здійснював нагляд за газифікацією навколишніх сіл у Сяноцькому і Березівському повітах. Під його керівництвом було близько десяти працівників: декілька монтерів і три інкасатори.

Тепер «товариські зустрічі» припинилися, і коли різні провокації не дали результату, мене почали викликати на розмови в УБ. Спочатку вимагали, щоб потаємно зустрічатися з працівником цього відомства, але я не дав на це згоди. Кожного разу, йдучи на таку «дружню» розмову, я повідомляв маму і брата Сташка, про що інформував Уряд Безпеки.

Згадуючи про це, мушу пояснити нащадкам, які, мабуть, житимуть в інших умовах, що тодішній комуністичний світ був цілковито беззаконний. Законом були тільки насильство і диктатура комуністичної партії з її утопічною пропагандою. Людям силоміць нав'язували нову ідеологію, а хто чинив опір, того арештували і в багатьох випадках знищували. Коли хтось підлягав політичній ліквідації, до його сім'ї застосовували принцип колективної відповідальності. Навіть якщо рідня публічно засудила і зреклася свого члена, вона далі перебувала під підозрою і зазнавала всілякої дискримінації. Кожна людина могла стати жертвою будь-якого таємного агента УБ, часто з нікчемного, злостивого або брехливого приводу. Тому в розмовах з різними «довіреними» треба було бути дуже обачним, не ображати їх і не дратувати.

Жінки у цьому новому світі були зобов'язані працювати. Своїх дітей вони вже змалечку мусили віддавати в ясла, потім у дитячі садки. Вихователі цих закладів, неодмінно атеїсти, виховували дітей поза релігією, прищеплюючи вже змалку засаду підозрілого ставлення до всіх і кожного. Бували навіть випадки, коли діти доносили на своїх батьків. У школах дітей розпитували про атмосферу і настрої в сім'ї. Держава мала право позбавити людей батьківських прав, якшо вдома дотримували моральних та релігійних принципів, що суперечили ідеології партії.

Релігію висміювали і намагалися силоміць викинути Бога з людської душі. Фальшиві свідки, позбавлені честі, підтверджували те, що їм диктувало Управління Безпеки. Кожен, кого викликали в УБ, повинен був обов'язково туди з'явитися. Інакше його могли безпідставно заарештувати і дуже довго утримувати у в'язниці без суду.
Я намагався переконати всіх, що нічим не цікавлюся. Поза домом, роботою і церквою нікуди не ходив. Серед незнайомих мені людей був неговірким.

Кожного разу, викликавши мене, убіст облесливо всміхався, фальшиво дякував, що я знайшов час для «дружньої бесіди». Мене підступно випитували про все, делікатно вивідували прізвища. Між іншим, питали також про Солецького і Маженську.

— Зустрічаєтесь з бухгалтером Маженською? — важко було зрозуміти, питання це чи ствердження.

— Так, ми часто зустрічаємось, бо я мешкаю по сусідству з маєтком.

— Що вона вам розповідає?

— Наші зустрічі випадкові, а розмова не виходить поза рамки ввічливго обміну словами. Одного разу я був у неї вдома, де ми трохи ближче познайомились.

— І що вона вам тоді цікавого розповіла? — Але ж це була наша приватна розмова, і непорядно було би з мого боку її повторювати.

— Марчак, не клейте дурня! Хіба в Радянському Союзі вам не пояснили, що при соціялізмі приватних розмов не буває, а є розмови наші, спільні? Тому ви повинні бути зі мною у всьому щирим.

— Запевняю вас, громадянине слідчий, що коли буде про що, я обов'язково розмовлятиму з вами щиро.

— А що ви скажете на те, що товаришка Марія нам все про вас розповіла?

— Я дуже радий, що ви маєте правдиві відомості про мене.

— Це був жарт! Ми не маємо жодного контакту з громадянкою Маженською.

— Вибачте ласкаво, але чи не шкода вам часу, громадянине слідчий, на такі порожні розмови зі мною?

— Чому відразу «слідчий»? Я вже казав вам, що моє звання — поручник. Чи я говорю, що ви арештовані, і веду якесь слідство? Я загруз у розпрацюванні різних злочинців, і кожна розмова з вами дає мені відпочинок. А щоб ви повірили, що я дійсно ставлюся до вас по-дружньому, то щиро прошу — випиймо по чарці! Зараз принесуть ще кави, побачите, як нам буде приємно і ми будемо довіряти одне одному!

— Дуже дякую. Я працюю, і ви, напевно, добре знаєте, що без потреби не п'ю. Так само не вживаю кави. Ми маємо дві корови, і я п'ю молоко, бо дуже люблю молочні продукти.

— Ну, крім того ви ще б'єте телят, нелегально торгуєте м'ясом і часто поїте гостей самогоном. Не хвилюйтеся, Марчак, я вас не оскаржую, лише стверджую, що ми про вас все знаємо. Бачите, ми ставимось до вас чесно. Дозволяємо вам жити і працювати в рідному селі, а такі, як ви, вже давно мусили виїхати. Питання, які я часом ставлю вам, це тільки перевірка вашого лояльного ставлення до теперішньої дійсності. Інші також розповідають нам усе в наших спільних інтересах.

— Громадянине поручнику, я від самого початку розмовляю з вами щиро. Про справи, яких ви торкаєтесь, знаю мало або й зовсім нічого. Мене тут не було, а людей, про яких ви розпитуєте, тут тепер нема. Останній раз я бачив їх сім років тому. Де вони сьогодні, не знаю. Українців, які б до чогось признавалися, теж не зустрічаю. Всі тепер ходять до костела, розмовляють по-польськи і про польські справи. На самому початку я зазначив, що про поляків говорити не буду. Ви також сказали, що будемо цікавитись тільки українцями. У зв'язку з цим, правду кажучи, добре не розумію, про що ми говоримо. Як на мене, то це даремна трата часу.

— Не турбуйтесь, Марчак, про втрачений час. Ми обоє зараз працюємо, а результати цієї праці оцінять інші. Запевняю вас, що я час маю, і завжди чекатиму на вас. Підпишіться, що вам дали інструкцію про збереження державної таємниці конфіденційних розмов.

— Хоча на самому початку я вже змушений був підписувати такий протокол, скажу вам відверто, що про кожен виклик до вас повідомляю маму.

— Але змісту розмов, мабуть, не виявляєте? А якщо так, я повинен буду вас заарештувати і віддати під суд.

— Про зміст розмов не розповідаю.

— Цього достатньо.

Після такої «дружньої розмови» я вийшов, як п'яний. Зустрів за містом Маженську і про все їй розповів. Сказав також, шо зв'язаний таємницею «конфіденційної розмови», за виявлення якої мені загрожує суд. Марія розплакалась і призналася, що в партійному осередку її теж розпитували про мене. Ми вирішили, що будемо зустрічатися рідше.
Для мене партія і УБ — це одне і те ж, з тою різницею, що УБ — явний кат, а ПОРП — купа донощиків та різної мерзоти. Так було, на жаль, до Ґомулки. Після польського Жовтня дещо змінилося, але ненадовго. В той час я вже мав постійну роботу в закладах природного газу в Яслі на посаді інкасатора, збираючи плату від приватних споживачів газу в Сяноку, Страхотині, Грабівниці і Турйому Полі.

Одного разу я їхав у службових справах потягом до Ясла. На Новоселицькому вокзалі до мого відділу в вагоні зайшов чоловік, у якому я впізнав одного з тих, що два роки тому переховувались у нашій стодолі з братом Євгеном. Спочатку я зрадів, бо хотів дізнатися щось про долю брата. Привітавшись, відразу спитав:

— А де тепер Ґенко?

Прибулий сумно помовчав і тихо відповів:

— Вашого брата немає серед живих. Загинув за Україну смертю героя. Я навмисне розшукував вас, щоб повідомити про це.
Я занімів. Не було часу, щоб освоїтися з цією страшною новиною. Ми обоє довго мовчали. Я озвався перший:

— Так, я це передчував, і від самого початку жалів вас, що маєте трагічну долю. Скажіть, за яких обставин і де загинув Євген?

— На території Чехословаччини, коли він з іншим кур'єром мав перейти через кордон до Австрії. Про подробиці їх загибелі організація не знає. Моя місія закінчена, на наступній станції я виходжу. Сподіваюсь, ви не будете стежити за мною.

— Прошу бути спокійним, я не маю до вас ніяких претензій. Дякую за сумну новину. Поки що про неї нікому не розповім, особливо мамі: вона постійно молиться і вірить, що Ґенко повернеться.

На станції Бесько знайомий, не прощаючись, вийшов. Я далі сидів нерухомо і вмовляв собі, що все це мені примарилось.

Через три роки після повернення з таборів я вирішив одружитися. Досить егоїстично все продумав і розрахував. Здоров'я моє, з огляду на табірні умови і дотеперішнє життя, було значно підірване. Окрім Марії, мав я ще декілька симпатій. Одну навіть у Вроцлаві. Всі вони, як повелося на той час, були такі ж обачливі, як я. Кожна шукала чоловіка, при якому могла би бути панею і яким могла б керувати. На перший погляд я відповідав цим вимогам. Не був грубіяном, не пив, не курив, і в той же час не показував своєї основної вади — диктаторської впертості відносно слабших за себе. В тодішньому фальшивому світі сам став фальшивим. Тому для знайомих мені жінок був занадто спритний, досить хитрий і надто завбачливий, щоб жити під пантофлею чи стати на старість рогоносцем.

Я вирішив одружитися з Янкою, яка досі була на узбіччі моїх амурних пригод. Це була проста дівчина, вихована в патріархальних звичаях, не стикалася ще зі світом підлості й облуди. Я був старший від неї на вісім років, але мати переконала доньку, що з мене буде добрий чоловік: працьовитий, з гарної, шанованої в селі сім'ї, знаний всім змалку. Отже, мати Янки все вирішила, її брати і сестри теж прийняли мене прихильно. А в сім'ї Венгриняків рішення батьків і рідні мало вагу.

Згідно з давнім звичаєм, я послав двох старостів запитати, чи згідна дівчина вийти за мене. Старости були водночас правомірними свідками у випадку, якби котрась зі сторін зірвала заручини. Той, хто завинив у такій ситуації, мусив компенсувати моральні і матеріяльні збитки. Незважаючи на те, що ми з Янкою вже про все домовились, у певних справах я був традиціоналістом. Тому послав старостів у четвер, а в суботу ми пішли до костела на оповіді. Ксьондз теж хотів удатися до давніх звичаїв, але тут я виявився сучасним і твердо захищав окремішність своїх національних і релігійних прав. Щоб не задиратися з ксьондзом, я нібито з простоти душевної, але дипломатично поклав на стіл більшу суму грошей, ніж звичайно. Побачивши це, ксьондз припинив дискусію, і обійшлося без зайвих перешкод. Він зажадав тільки, щоб я прийшов до нього на сповідь. Я відповів, що принесу посвідку про сповідь з церкви в Команчі.

Весілля мало відбутися через тиждень. Я відчував, що чиню не так, як годиться. По-перше, весілля мало бути за два дні до Водохрещі, а цей час, за моїм віровизнанням, для шлюбів заборонений. Оправдував себе тим, що Церква не існує, отже її приписи мене не зобов'язують. Другою справою була смерть брата. Тут я трохи вагався — чи не слід відкласти весілля? Але як обгрунтувати це, не виявляючи таємниці про смерть Ґенка? Питав себе: коли він загинув? Може, минув уже рік? А може, він не загинув? Повинні були повідомити мене про день і місце його смерті. Після весілля поїду до церкви в Команчі і замовлю панахиду за його душу.

Помимо такого самовмовляння совість далі мучила мене. До Команчі я подався ще перед весіллям, щоб привезти посвідчення про сповідь. У церкві старий глухуватий священик відпустив мені гріхи, не дослухавши до кінця моєї сповіді. Так само пішов мені на руку, давши посвідчення не іменне, а на пред'явника. Я сам подиктував йому текст:
— «Власник цього посвідчення 15 січня 1953 року сповнив таїнство сповіді і святого причастя в греко-католицькій церкві в Команчі».
По шлюбі разом з мамою ми сховалися в коморі і щиро плакали. Я оплакував брата і свою дотеперішню долю.

Весілля було гучне. Після цілонічної забави я вийшов на подвір'я. В цей морозний січневий ранок, коли почало сходити сонце, зробив щирий рахунок сумління і ще раз висповідався перед Богом. Постановив, що решту свого життя поступатиму чесно — так, як вчила нас мати.

Наступного дня ми з дружиною переїхали з Пакошівки до Сянока й оселилися на вулиці Словацького 69 у сестри Янки — Гелі Ґидзікової.
До війни в Сяноку жили представники трьох народів: українського, польського і жидівського. На загал місто було спокійне і толерантне. Українці політично ділились на дві течії — старорусинів з москофільськими поглядами та українців, що вважали своєю батьківщиною Україну із столицею в Києві. Старорусини мали товариства: ім. Качковського і «Бескид», які перебували у їх власному будинку на розі вул. Міцкевича. Сьогодні там кооперативний банк. Їхніми керівниками були адвокати Андрій Мадея і Йосиф Перелом та священики Сікежинський і Полянський. Духовно опікувалися ними апостольський адміністратор Лемківщини Василь Масьцюх, а по його смерті — о. Яків Медвецький.

Друга течія — вже свідомих національно українців — гуртувалася навколо товариства «Просвіта». Вони також вели досить активну діяльність в кооперативах «Народна торговля» і «Маслосоюз». Останній мав дуже багато пунктів збору молока по селах на захід від Сяну, між іншим, і в моїй Пакошівці. В Сяноці займали два будинки. Один був на розі вулиці Францисканської. В ньому внизу розміщувалися дві крамниці, а на другому поверсі світлиця «Просвіти». У другому будинку, на Залізничній вулиці, була молочарня. В українській громаді діяли відомі адвокати Шатинський, Блавацький, Ваньчицький і Ленчик, лікарі Баранович і Лемішко, а також суддя Белей.

У звіті директора державної сяноцької гімназії за 1930-1931 роки вказується, що в той час її відвідували 341 учень польської національності, 101 русин і 39 жидів. Серед викладачів гімназії були також українці: др. Микола Бажалук, Володимир Чайковський, Лев Ґец, др. Йосиф Гуркевич і о. катехит Захарій Лехіцький.

В кінці 1939 року українізувалась Апостольська Адміністратура Лемківщини. Після смерті Медвецького апостольським адміністратором став о. др. Олександр Малиновський. Замість священиків-старорусинів прийшли священики проукраїнської орієнтації: оо. Венґринович, Фаль, Константинович.

Під час німецької окупації війтом Сянока був сумної пам'яті Подубінський, який тісно співпрацював з німцями. Мешкав він на Дібровці. У той же період на терені Сянока діяв Український Допомоговий Комітет Кубійовича. Прославився запопадливою службою звироднілий гестапівець українського походження Гуменюк, який мав на своїй совісті кілька десятків власноручно скоєних убивств.

Коли в 1953 році я оселився в Сяноку, важко було мені впізнати давнє місто. Більшість українських родин перейшла до костела і там швидко асимілювалася. Вони чесно жили в орбіті польської спільноти. Із представників староруської інтелігенції задекларували себе поляками о. Сікежинський, адвокат Мадея, учитель Перелом (який змінив прізвище на «Пшелом») та інші. Я застав у Сяноку також двох наших ренегатів, москвофільських комуністів — Й.Р. і шефа сяноцького УБ — Г.В. Вони направо і наліво кричали, що є поляками, і свої підлі та негідні вчинки відносили на рахунок чесних поляків. Переслідували наших невинних ні в чому людей тільки за те, що ті гідно дотримувалися своєї національної приналежності. Це їх зграя зруйнувала церкву в селі Великі Сторожі. Один з них звів собі будинок з церковного будівельного матеріалу на вул. 800-ліття.

Були також родини лікаря Кузьмука, адвокатів Перелома і Ленчика, родини Кікти, Войновича, Хутка, Дудківського, які далі визнавали себе русинами. В 1957 році, збираючи підписи за відкриття церкви, я пересвідчився, що таких сімей було понад 240, в тому числі дві змішані. Після польського Жовтня всі вони задекларували себе як «аполітичні українці». Свою поставу часто пояснювали так: «Нас вже так били, що ми мусимо бути українцями». Багато хто з них відсидів ні за що в польському концтаборі Явожні.

На новому місці проживання я відразу знайшов добрих сусідів. Це були панство Стефанія і Дмитро Поможибіда, панство Несторовичі і Дороцькі. Недалеко від нас жили сестри моєї дружини: Броня з чоловіком Михайлом Федаком і Владзя, заміжня за Йосипом Гнатом. Нашими сусідами були також чисто польські родини: Кендзєрські, др. Явєня, Мацкевичі, Яжини і кілька інших.

Вже з першого року перебування на новому місці я почав святкувати крім польських, ще й українські свята за юліанським календарем. Як давніше, запрошував до себе на Великдень і Різдво досить велику рідню і декого з сусідів. Часто за різдвяний стіл сідало понад двадцять п'ять осіб. Ми повернулися до давніх звичаїв і традицій. Коли в інших на Вечерю був борщ з вушками, в нас подавали старосвітський квас з грибами та інші пакошівські лакітки.

У Пакошівці деякі новоспечені поляки докучали своєю глупотою тим, котрі хотіли принаймні вмерти такими, якими народилися. В Сяноці атмосфера була більш інтелігентною і культурною. До останніх представників русинів греко-католиків (так їх тоді називали) ставились нормально і з повагою. Старше покоління не мусило соромитися свого селянського походження і освіти, яка найчастіше була початковою.

Ми далі працювали коло землі, якої було тоді ще багато після виселення українців. Ми годували корів, і наші сусіди з задоволенням брали в нас молоко та інші свіжі продукти. Наші чотири сім'ї спільно обробляли землю. Поза продуктами щоденного вжитку ми додатково контрактували насіння трав —дикого гороху, конюшини, льону. Тяжка і часто примітивна була це праця. Дітей вже змалку залучали до гарівки. Хоч було важко, але цей час лишив у нашій пам'яті багато приємних, навіть гумористичних спогадів.

Мене далі викликали до УБ. Я твердив, що не маю контактів з українцями Пакошівки, а в Сяноку українців не зустрічав. Мене переконували, щоб я допомагав у боротьбі з корупцією і злочинами в економіці. Я відмовлявся і виражав здивування, чому мене всупереч моїй волі далі викликають на розмови. На останній зустрічі сказав, що як людина релігійна говорю ксьондзові на сповіді, що мене викликають в Управління. Мене питали, що відповів ксьондз і чому я вирішив ходити на сповідь до польського священика. Я відповів, що мене зобов'язує таємниця сповіді, і я не можу відкрити, що говорив мені ксьондз. А оскільки я греко-католик, то й ходжу до католицького священика. Якби був у Росії, то пішов би до попа. Убек, що допитував мене того дня, виявився грубіяном і дуже мене ображав. Погрожував, що може заарештувати за зраду державної таємниці, і мене судитимуть за шпигунство. Прикинувшись простачком, я пояснив, що не здатний бути шпигуном, а про державні таємниці ніхто й ніколи мені тут не говорив. На цьому мої візити до УБ скінчилися.

Моя робота полягала в тому, що я реєстрував показники газових лічильників і виписував квитанції за спожитий газ. Працівникам нафтопромислу робив оптові розрахунки, бо вони майже не користувалися лічильниками. З перших днів я помітив, що в оплаті за газ панував безлад, і в зв'язку з цим було багато випадків його крадіжки. Коли я тільки починав працювати в газовому господарстві, одна інкасатора, пані К. з Грабівниці, призналася мені, що вже три роки не ходить знімати показники з лічильників, а сама виписує вдома рахунки «на око» так, що люди не нарікають і ніхто не скаржиться на неї. Я повідомив свого начальника в Яслі, що показники лічильників не збігаються з такими на квитанціях і порадив ці квитанції спалити, а замість них завести нові. Начальник усміхнувся і запропонував мені взяти картотеку додому і навести в ній лад. Так я й зробив. Більшість квитанцій знищив і написав нові. Привів у відповідність кількості спожитого газу і дані звітів за останні три роки. Начальник похвалив мене і сказав, що перебування в Радянському Союзі дало мені добру практику. Далі звернув мені увагу, що визначеного ліміту газу не повинно бракувати шефам УБ і міліції, партсекретарям, директорам і деяким керівникам нафтопромислу. Останні нам допоможуть, коли виникне потреба для покриття щомісячних неминучих перевитрат. Пам'ятаючи ще уроки начальника О., я попросив дати мені письмову інструкцію, оскільки добре знав, що всі перераховані панове свій безоплатний ліміт (три тис. кубометрів газу на рік), як правило, спалюють у перші місяці зими. Начальник подивився на мене з цікавістю, мило усміхнувся і промовив:

— Нехай пан перестане думати по-польськи! Адже був пан в Радянському Союзі!

— Все це правда, пане інженере, але я не хочу в Польщі по-польськи сидіти у в'язниці!

— Пане Марчак, хто тут говорить про в'язницю? Коли щось, ми вас захистимо! А до речі, хочу вам сказати, що суддям теж не треба виписувати великі рахунки.

— Пане інженере, може це наївно, але я хотів би перевірити, наскільки порядно ви ставитесь до мене.

— Мені дивує ваша поведінка. Запевняю вас, що при необхідності зможу захистити свою порядність і честь!

Я зрозумів, що «серед вовків жити — по-вовчому вити».

В подальшій роботі мені неабияк стало в пригоді те, що в більшості лічильників цифри були чотиризначні. Люди палили так багато газу, що протягом року лічильники по кілька разів починали показувати з нуля, і завдяки цьому стан картотеки узгоджувався із даними звіту. Пізніше, вже після мого повернення з тюрми, старі лічильники замінили на нові з шестизначними цифрами, а за правління Ґомулки в роботі почали вимагати більшої дисципліни.

В березні цього ж року помер Сталін. Під час його похорону гуділи всі локомотиви і заводські сирени. Потяг, яким я їхав у той день з Ясла, зупинився в чистому полі, і теж гудів декілька хвилин. Цей пронизливий звук видався мені зойком поневоленого тираном люду. Десь глибоко у мені тліла надія, що може, це сигнал віри в те, шо із смертю цієї потвори в людській подобі врешті прийдуть зміни на краще.

КОМАНЧА

Мені не доводилося бути в Команчі до війни. Розповідали, що це велике село вже тоді було відоме як літній курорт.

У своєму патріотизмі я полюбив Команчу ще до того, як побачив її, адже в 1918 році там постала Українська (на той час Русинська) Команецька республіка.

Перед війною до пакошівського двору приходили на жнива «гірняки» з Команчі, тобто люди з гір — лемки.

Уперше я побачив Команчу в 1952 році. Кільканадцять покинутих хат, критих соломою. Були вони низькі, збудовані з широких дерев'яних колод, на стиках скріплених глиною, побіленою вапном, тоді як колоди і перекладки мали темнокаштановий колір. Деякі хати були покриті ґонтами. Через село гірською ущелиною весело біг униз потік Барбарка з чистою ще тоді водою. Поблизу вокзалу стояв невеличкий костел. А стара дерев'яна — з модрини — церква, крита ґонтами, виднілась на пагорку в верхній частині села. За три кілометри перед вокзалом, на лісистій горі стояв костел і монастир сестер-назаретянок, на той час місце усамітнення ксьондза примаса Вишинського. Команча тоді лежала в прикордонній зоні, і треба було мати дозвіл на перебування в цьому селі.

На Великдень 1952 року я нелегально поїхав у Команчу до церкви. На вокзалі вопісти (прикордонна служба) затримали всіх українців (це були переважно жінки старшого віку) у почекальні. До церкви нас не пустили. Сержант коротко пояснив, що нас покарають за порушення прикордонної зони. Кожного обшукали і забрали всі гроші, які ми мали при собі. Коли нас закрили в почекальні, одна бабуся крізь сльози сказала: «Раз козі смерть...» — і на повний голос заспівала «Христос Воскрес». Всі підхопили урочистий святковий гімн. Я дивувався, як велично і прегарно звучав цей спів, що рвався із старечих грудей.
В 1954 році я вдруге поїхав до Команчі на Великодні Свята. Ми вже мали досвід і, щоб не було несподіванок, вийшли на зупинці «Команча — дачі». Поодинці, між хатами, пробралися до церкви. Отець Калиняк, священик тієї церкви, нещодавно повернувся з табору Явожна, був серйозно хворий і не міг відправляти.

Посередині церкви була Плащаниця. Кожен з нас ішов до неї на колінах і благоговійно цілував зображення Христа. Коло одинадцятої години з монастиря прийшов римо-католицький священик з монахинею. Сказав людям організувати процесію навколо церкви, як велить наш звичай. Ми взяли Плащаницю, декілька хоругов і хрест, які ще збереглися в тій церкві. Одягнений за латинським обрядом ксьондз і черниця теж брали участь у процесії. Плачучи, люди співали: «Воскрес Ісус від гроба». Коли ми прийшли до церкви, ксьондз казав дякам і всім людям співати Пасхальну Утреню, а сам правив перед вівтарем тиху Службу Божу по-латині. Ще сьогодні, коли згадую це, сльози самі підступають до очей. Це було щось неймовірне. Церква повна людей, але як прийшов час співати «Ангел вопіяше», не було кому це зробити, бо всі плакали. Коли після слів «ltе Missa est» ксьондз обернувся до людей і голосно запитав: «Чому не співаєте?», всі наче скам'яніли на хвилинку, а потім на повні груди почали співати цей гімн. Пізніше жінки на два голоси виконали незабутнє «Плотію». Сьогодні, дивлячись на ці події з перспективи часу, доходжу висновку, що попри нехіть і підозріння з обох боків та протиукраїнську поставу римського духовенства були все-таки ксьондзи великого серця, справжні пастирі Христові. Таким був і цей старий за віком ксьондз. Це власне він промовив ті кілька слів, які не можна забути:

— Браття і сестри! Христос Воскрес! — і не треба більше говорити, бо ці два слова є для вас великою правдою: все, що призначене для життя, воскресає. Якби ви цьому не вірили, то не прийшли б сюди сьогодні. Я подивляю вас і схиляю перед вами свою старечу голову. Ваш священик, о. Калиняк, просив передати вам його святкові побажання і особливо підкреслити: все, що призначене для життя — ВОСКРЕСНЕ! За вашим звичаєм, багато хто прийшов сюди натщесерце. Але вас тут є так багато, що всіх висповідати не зможу. Тому, користуючись наданим мені правом, я приділяю вам абсолюторій — розгрішення. Можете приступати до Святого Причастя. Від щирого серця бажаю, щоб ви дочекали до своєї тихої і спокійної Пасхи. Христос Воскрес!

— Воістину Воскрес! — тричі гриміло в церкві.

Після Богослужіння я мав ще трохи часу до відходу поїзда і зайшов до Ілька Чурни, який у 50-х роках керував у Команчі лемківським ансамблем пісні і танцю. Крім того, зустрівся ще з патріотично-українськими родинами Боївки, Шарого, Михайла Мацка, Гаргая, Тхорика і кількома іншими. Вони розповідали, що під час акції «Вісла» ці кілька десятків українських сімей з Команчі, Щавного, Куляшного і Мокрого тимчасово не виселяли, бо не було кому працювати на залізниці і нафтопромислі. Нові поселенці якось не прибували в ці місця, і так вони залишилися там назавжди.

В 1947 році під час виселення п'яний польський жовнір стріляв до барельєфу Христа на хресті коло церкви, кажучи: «Україні вже кінець, бо я застрелив українського Бога». Того ж вечора військові пиячили далі і необережно занесли вогонь до хати, де вони ночували на соломі. Над ранок почалася пожежа, кілька з них отримали опіки, а той «герой», що мав застрелити Бога, загинув на місці. Не тямлячись з люті, жовніри привели на подвір'я грекока-толицького священика Венгриновича, жорстоко побили його прикладами і напівживого заштовхали до палаючої хати, де він згорів.

Після смерті о. Калиняка єдину на Підкарпатті греко-католицьку парафію в Команчі обслуговував вікарій цієї церкви о. Злочовський. Я познайомився з ним у 1957 році, коли був у складі делегації до римо-католицького єпископа о. Барди в Перемишлі з проханням відкрити церкву в Сяноку. Він був ще не старий, але у всьому надто обачливий. Коли ряшівська влада довідалась про його участь у цій справі, вирішила церкву в Команчі ліквідувати. Воєвідський охоронець пам'ятників старовини визнав цю церкву цінною пам'яткою культури, і було постановлено перенести її до новозбудованого музею-скансену в Сяноку. Натомість правда була такою, що влада не хотіла мати клопоту, коли українці старатимуться про повернення їм вільних храмів. Тому не зайняті польським костелом церкви почали знищувати. Я сам, їдучи потягом з Ясла, бачив, як у селах Бесько і Новосільці їх розтягували тракторами. В тім же часі, у 1957 році, в Устрицькому повіті знищено п'ять церков, а в Леському — три. Руйнуючи ці українські святині, комуністична влада, очевидно, розраховувала, що залишившись без церков, рештки українського населення будуть змушені перейти до костела, де з часом завершиться їх асиміляція.

Щоб урятувати архітектурну пам'ятку великої цінності, українські комуністи Макух, Королько, Донський просили православну митрополію у Варшаві, щоб та робила старання про передачу церкви в Команчі православній людності. Для цього треба було мати вірних цієї конфесії. Тому близько 20 осіб з Команчі підписали прохання про відкриття православної парафії. Воєвідська влада Ряшева не могла суперечити рішенню Варшави. Таким чином церкву було передано православному деканові Сянока. Про ці факти я дізнався від греко-католицького священика з Команчі о. Злочовського. Тому не мають рації ті, хто засуджує православних за те, що вони «забрали» церкву. Православна митрополія в Варшаві в останній момент врятувала її від знищення.

УВ'ЯЗНЕННЯ — РЯШІВ

Пізньої осені 1953 року ми з дружиною прийшли стомлені з роботи. Янка сподівалася дитини. Була на шостому місяці вагітності. Наш обід перервала поява чотирьох працівників УБ. Один з них заявив, що вони мають наказ на проведення обшуку. Ніхто з нас не має права вставати з-за столу.

Обшук не виявив нічого. Цивільний, який керував операцією, оголосив, що на підставі ст. 85 КК заарештовують Володимира Марчака. Мене грубо схопили за руки, заломили їх назад і наклали кайданки.

— Чого ви заковуєте мене назад? Я ж не бандит! — сказав я обурено.

— Не розмовляти! З цієї хвилини будете відповідати тільки тоді, коли вас питатимуть! Раджу вам добре це запам'ятати, — повчальним тоном сказав цивільний.

Мене посадили до тюремного автомобіля, де я досить довго сидів сам. Розмірковуючи про своє становище, дійшов висновку, що тільки братові товариші можуть бути причиною мого арешту. Адже навесні радіо широко повідомляло про затримання їх групи. Отож хтось із них, очевидно, «розколовся».

Врешті машина рушила, і я зорієнтувався, що мене везуть до Ряшева. Пізно вночі автомобіль зупинився, і я вийшов на подвір'я ряшівського УБ. Мені розкували руки, які були цілком затерплі. У кімнаті, в яку мене ввели, за столом сидів офіцер середнього віку. Звеліли сісти на стілець, який був прикріплений до підлоги. Офіцер досить довго мовчки розглядав мене. Я відповів йому твердим поглядом. Дорогою склав собі план оборони, напівправдиву легенду, яка здалася мені найкращою для захисту від оскаржувальних питань слідчого. Слідчий обірвав мої роздуми питанням:

— Ви знаєте, Марчак, чого вас сюди привели?

— Знаю, — відповів я спокійно. Офіцер, мабуть, не чекав такої відповіді. Був певен: затриманий говоритиме, що нічого не знає і ні в чому не винен.

— А звідки ви знаєте? Адже ми вам ще нічого не сказали.

— Мене затримали, напевно, через мого брата Євгена, який разом з товаришами відвідав мене в 1951 році. Не хочу викручуватись — я допоміг їм тоді переховатися в мене. Носив їм їсти. Про їх криївку знав тільки я. Більше гріхів у мене немає. Якщо мене арештували в якійсь іншій справі, то це помилка.

Офіцер встав, запалив цигарку і вийшов на середину кімнати. Він мовчки дивився на мене з деякою цікавістю. Я прочитав на його обличчі здивування і зрозумів, що моя лінія поведінки правильна. Я далі дивився слідчому в вічі. Через деякий час він підійшов ближче, не зводячи з мене очей. Я витримав його погляд. Слідчий перший опустив очі й обізвався:

— Скажіть, Марчак, чи ви такий підступний і нахаба, чи сталося неможливе — я вперше зустрічаю серед вас щиру людину?

— Громадянине слідчий, підступним я не можу бути, бо не знаю, що це слово означає. Також не маю найменшого приводу бути нещирим.

— Чому ж про відвідини брата ви не повідомили Управління Безпеки добровільно? Ви могли зробити це ще сьогодні вранці, і ніхто б вас не затримував.

— Тому, громадянине слідчий, що здоров'я моє підірване ще в таборах, і я не хотів добровільно позбутися його залишків.

— Не розумію, прошу висловлюватись ясніше.

— Добре, поясню вам і це. З того, що говорять про вас у Польщі, я знаю, що тут часто б'ють невинних людей і тим вкорочують їм віку. Тому й не хотів добровільно приходити, щоб не приспішувати ту операцію, що все одно тепер на мене чекає.

— Знаємо, що наші вороги поширюють про нас якнайгірші чутки. Що ж, ми змушені були взяти вас силоміць. Тепер ви самі переконаєтесь, скільки в цьому правди. Якщо й далі будете таким же щирим і розповісте все, що знаєте, це буде для вас плюсом при судовому вироку. Тепер прошу йти спати. Завтра продовжимо нашу розмову, — офіцер натиснув на сигнал. Зайшов солдат Служби Безпеки і забрав мене. Ми вийшли в коридор, і він повів мене до підвалу. Там нас чекало ще четверо військових. Сказали мені роздягтися догола. Я спитав себе: «Як витримаю катування? Чи не зламаюсь? А може, биття розбудить у мені ненависть і завзяття?». Ще хвилину тому мені здавалося, що я прихилив до себе офіцера своєю відвертістю. Але тут, у підвалі, не міг позбутися думки, що все-таки будуть мене бити.

Двоє ретельно перевіряли мої речі, два інші близько підійшли до мене. Сержант поклав руки на стегна і крикнув:

— Присісти!

Я намагався не виявляти свого страху, хоч насправді страшенно боявся — мабуть, тому, що ще ніколи не був по-справжньому битий. Мені сяйнуло, що треба їх чимось заскочити зненацька — може, це відбере їм охоту бити мене. Я скорчив кумедну гримасу Швейка, дур-нувато всміхнувся і сказав:

— Панове, я ніколи не служив у війську і муштри не знаю. Маю страшний ішіяс і направду, ніяк не можу присісти. Тому дуже прошу вас, як маєте вже мене бити, то бийте так, без присідання.

Сержант наблизився, схопив мене за підборіддя і спитав:

— Звідки знаєш, що будемо тебе бити?
— Люди говорять, що в УБ б'ють, і то неабияк!
— Ось посидиш тут аж до своєї паршивої смерті, то побачу, чи й ти розповідатимеш, що тебе били. Якби я почав бити, то тільки так, як ви, бандерівці, це робили! Мій батько загинув під вашими киями! Але я покажу тобі, хамська мордо, що ми, поляки, інші. Вдягайся!
Відвернувшись до стіни, я квапливо одягся, в душі дякуючи Богові, що поки що все складається щасливо. Солдат, що привів мене, гукнув:

— Нагору!

Тими самими сходами я вийшов в коридор. Прийняв мене капрал, який відчинив камеру і запитав:

— Чого ви сюди прийшли?

— Я сюди не прийшов, тільки мене привезли, — знову всміхаючись, як ідіот, відказав я.

— А розуму вже вас навчили? Видно, ще ні, бо дуже вже ви зухвалий, — він штовхнув мене в камеру і продовжував свої повчання:

— Пам'ятайте, що ви прийшли сюди сидіти! Не дозволяється без потреби ходити! Весь час маєте сидіти лицем до дверей. Коли звелять, тоді будете лягати. Тепер роздягатись і спати! Зрозуміло?

— Розумію, громадянине військовий.

— Ви не розрізняєте військові звання?

— Дуже перепрошую, але я ніколи не стикався з військовими. Коли був у совєтському таборі, то там до військових зверталися так: «гражданін офіцер» або «гражданін солдат».

— А довго ви були в таборі? — з цікавістю запитав капрал.

— Майже сім років відпрацював там без суду й оскарження.

— Вам пощастило. А моїх батьків вивезли в 1939 році, і вони не повернулися. Навіть не знаю, де вони загинули.

Трохи тихше додав:

— Прикидайтеся недорозвиненим недотепою. Для сміху кажіть, що ви жертва розірваного кондома.

Зачиняючи за собою двері, він голосно сміявся:

— Ха-ха-ха! Ще одна жертва розірваного кондома! І звідки в українців стільки кондомів, що вони таких кретинів наклепали! — Він голосно грюкнув дверима.

Я опинився в малій камері два на три метри. В куті стояло залізне ліжко, яке на день прикріплювали до стіни. Посередині досить великий стілець, що правив за стіл. В іншому куті «параша». Над дверима в глибокій ніші, загородженій решіткою, ледь жевріла слабенька лампочка. З іншого боку під самою стелею було заґратоване підвальне віконце. Його шибки, помальовані темною фарбою, вдень не пропускали світла.

Я ліг. Мене охопила нестерпна туга за волею. Був настільки зламаний, що якби в ту хвилину хтось мені запропонував волю ціною найпідлішого вчинку, без вагання погодився б на це. Я лежав і молився, благаючи Бога сотворити чудо, щоб мене відпустили додому. Думка про полишену молоду дружину і нашу першу, так очікувану дитину, що мала невдовзі з'явитися на світ, доводила мене до божевілля.

З чуток, які доходили до мене на волі, я знав, що українцям не дають вироку, меншого п'яти років. Ніяк не міг змиритися з думкою, що мені доведеться стільки відсидіти. Тому вирішив, шо завтра на слідстві погоджуся на кожну пропозицію, яку тільки запропонує мені «безпека». Однак згодом, розмовляючи в молитві з Богом, потроху отямився. Дійшов висновку, що ставши мерзотником, я втрачу контакт з Богом. А ізолювавши себе від Бога, матиму тільки один вихід — позбавити себе життя. Тоді всі мої сподівання і мрії підуть намарне. Я почав розмірковувати: «Якби Господь, який впродовж усього мого життя дарував мені стільки сили і ласки, не допомагав мені, я б не повернувся з Росії. Тепер також мушу довіритись Богові і не зрадити Його, а Він мене, напевне, не залишить».

Перевтомлений, я почав дрімати, пошепки повторюючи рідною мовою слова молитви: «Да буде воля Твоя, мій Боже... І Ти, неустанної помочі Богородице, не полишай мене самого...». Я помалу заснув. Тричі підряд снилося мені, що опинився в невимовній ясності. За кожним разом я ненадовго прокидався. Після такого третього сновидіння сів на ліжку і промовив сам до себе: «Мене випустять за три дні, три місяці, або три роки.». Не міг уже більше заснути. Різні думки приходили мені в голову. Я розмірковував, чи можливо перевірити правдивість зізнання. З того, що у свій час переказали мені в поїзді, знав, що двоє з чотирьох, яких я переховував, вже мертві. Я дуже боявся, щоб не заарештували ще когось із моєї рідні, особливо старшого брата, який був трохи неврівноважений і міг сказати правду. Мама і старші брати знали тільки те, що ці люди прийшли, жили чотири тижні в нашій стодолі, звідки виїжджали кілька разів у своїх справах в різні місця по всій Польщі. Про мої розмови з ними в Заболотцях і в криївці не знав ніхто. Я вирішив, що під час слідства буду дотримуватися версії, створеної на початку. Передусім мені йшлося про те, щоб відвернути найменшу підозру від моїх рідних. Я був вдячний Богові за цю думку.

З задуми вивів мене вигук вартового: «Вставати!». Я квапливо встав, пошепки промовляючи молитву. Виніс «парашу» і, повернувшись, побачив на столику-стільці кусень хліба і половину великого жирного оселедця. Я, взагалі, люблю рибу, а особливо оселедці. З'їв сніданок з апетитом і відчув спрагу, бо оселедець був добре посолений. Чекав, що принесуть чогось напитися, натомість мене покликали до чергового офіцера. У коридорі я попросив у конвоїра дозволу піти помити руки — мав надію водночас там напитися води. Але він глузливо подивився на мене і зловтішно сказав:

— Зараз таких панів, як ви, будемо купати.

Черговий офіцер приблизно тридцятирічного віку без відзнак на погонах відразу почав кричати:

— Ти чого заходиш, як теля! Чому не доповідаєш? Де ти переховувався до цього часу, що лиш тепер тебе схопили? Що?! Прочистити тобі вуха? Чому не відповідаєш?

— Громадянине солдат...

— Що?! Що?! Як ти, скурвий сину, звертаєшся до офіцера? Доповідай!

— Громадянине офіцер, я не вмію доповідати, бо не був ні у війську, ні в тюрмі. Я був у Радянському Союзі в таборах, але там не треба було рапортувати, і там на мене не кричали, — відповів я спокійно і сам здивувався, шо за таких обставин можу зберігати спокій.
Офіцер ще з хвилину люто дивився на мене, а потім пішов до свого столу. Закурив, з приємністю затягуючись димом і далі оглядав мене. Солдат приніс йому чай, при вигляді якого мені ще більше захотілося пити. Смакуючи чай, офіцер почав мене повчати:

— Коли приходите і відходите, доповідати треба так: «Громадянине слідчий, затриманий ім'ярек доповідає про свій прихід чи відхід». Не можна ні з ким вступати в розмову, бо за це дамо вам найкраще місце в карцері. Ну, то що ви тепер хочете мені сказати?

— Громадянине слідчий, мені на сніданок принесли оселедця, але нічого не дали пити. Розмовляти не маю з ким, тому що в камері я сам. Просив би дати мені щось для читання, бо, якщо так буде далі, то я, мабуть, збожеволію.

— Я черговий офіцер, а не слідчий. Якщо ви не закінчили сніданок, то вам його ще дадуть. Не бійтеся, в нас ніхто з голоду не здихає. Поки що ми будемо урізноманітнювати ваше перебування тут. Починати з божевілля не раджу. Від вас залежить, чи слідство закінчиться швидко. Тоді дістанете для читання книжки. Тепер вас чекає слідчий офіцер. Не будьте впертим і розкажіть усю правду. Тоді, можливо, вам дадуть чогось напитися. Можете йти. Відвести! — наказав солдатові.

Я неквапно відрапортувався. Мене повели на другий поверх. Там у кабінеті був офіцер у ранзі лейтенанта, який звелів мені сісти на стілець у кутку. Я думав тільки про воду. Спрага страшенно дошкуляла мені, і я хотів, щоб допит закінчився якнайшвидше. Навіть забув про свої нічні муки, про дім, про дружину.

В думках приготував собі кращу версію подій, ніж та, яку подав офіцерові вночі. Втім до кабінету зайшло ще двоє цивільних. Вони сіли по боках від мене. Всі троє почергово ставили питання. Запитання були такі підступні і йшли одне за одним так швидко, що не було часу подумати. Я збагнув, що найкраще буде прикинутися не надто розумним. Розповів про зустріч з братом у Заболітцях, наголосивши, що ніхто, крім мене, про це не знав. Мені показали кільканадцять фотознімків, але на них не було ні брата, ні другого кур'єра. Це свідчило про те, що брат мій, очевидно, загинув. Правду кажучи, я впізнав на знімках трьох чоловіків, але рішуче ствердив, що не знаю нікого. Нарешті один з убеків сказав, що, якби мої зізнання були щирими, це дало б можливість не затягувати мій арешт.

— Ви не все сказали, тому змушуєте нас тримати вас тут далі.
Я почав відчайдушно запевняти, що говорю правду і пояснював, що, якби не мій брат, то з усією лояльністю зголосився б до У Б. Тепер, якщо трапиться щось подібне, відразу зроблю донесення. Офіцер пообіцяв, що, коли я буду щирим, то під час суду це візьмуть до уваги. Він звелів лейтенантові написати протокол.

Розпочалося тривале слідство. Слідчі офіцери мінялися. Деякі з них були «добрими ангелами», але частіше траплялися брутальні садисти. В перші тижні на допити викликали мене переважно ночами і часто мучили однією і тією ж монотонною процедурою. Завжди на початку записували анкетні дані. Далі те саме питання:

— Розповідайте, як було.

Я терпляче розповідав все ту ж придуману легенду. Мусив добре завчити її напам'ять, щоб не помилятися.

— Чому ви обманюєте? — завжди починав «добрий ангел».

— Я не обманюю, громадянине слідчий, бо направду хочу з тим усім покінчити. Якби не брат, я до вас звернувся б ще у 1951 році.

— Хто ще з Пакошівки й Сяноку знав про їхнє прибуття?

— Не знаю. Але думаю, вони взяли до уваги те, що я сказав братові на початку: якщо зауважу, що ще хтось про них знає, відразу заявлю на міліцію.

— А інші вас не шкодують, говорять все!

— Я зустрічався тільки з братом, інших не знаю. Якщо хтось говорить інакше, то це видумки.

— Хто на цих знімках вам знайомий? — питав слідчий, показуючи пачку фотографій. На них були всі мої знайомі. Я уважно роздивлявся їх, а потім казав:

— Цих людей я ніколи не бачив. Можливо, вони колись і бачили мене, стежили за мною, але я з ними не зустрічався.

— Хто з них переховувався у вас?
— З цих жоден, це точно.

— Як ви допомагали шпигунам?

— Шпигунам я не допомагав. Допоміг братові з товаришем таким чином, що не доніс на них міліції, інколи давав їсти. Брат сказав, що вони тимчасово, бо йдуть на Україну. Я не раз говорив йому, щоб не плів небилиць про Україну, а мав на увазі те, що насправді йде він на Сибір. Не послухав мене і марно загинув.

— Коли востаннє ви бачили брата?

— В 1951 році, тоді, коли він зупинявся в мене.

— Хто і коли сказав вам про його загибель?

— В 1953 році я їхав службово поїздом до Ясла. На зупинці в Беську до вагона зайшов чоловік, попросив мене вийти в тамбур і повідомив, що мій брат Євген загинув «за вільну Україну». Я спитав, де він загинув і в яких обставинах. Відповів, що на території Чехословаччини. За яких обставин, не знає. Я спокійно йому зауважив, що кепська та організація, що не знає, де і як гинуть її члени. Потяг доїхав до станції Риманів, і чоловік вийшов. Я не розповідав про це нікому, тому що боявся за матір. Вона молиться і вірить, що Євген живий. В таємниці перед усіма найняв службу Божу за його душу в костелі о.о. францисканців у Сяноку.

— Звідки цей тип з поїзда знав вас?

— Цього сказати не можу. Мабуть, хтось показав йому мене. Я оглядав ваші знімки, але його там, на жаль, нема.

— Як він виглядав, скільки мав років?

— Досить високий, худорлявий, приємної зовнішності, чорнявий. Виглядав молодим — років на 23-25.

— Чому ви не зголосили в міліції, що ваш брат загинув?

— Я подумав, що з його смертю все скінчилося. Окрім того, люди розповідали, що в Управлінні Безпеки страшенно б'ють, а я не хотів, щоб мені повідбивали нирки. Саме тоді я одружився, і попросту боявся до вас іти.

— Тепер ви, мабуть, переконалися, наскільки правдивою є ворожа пропаганда. Чи б'є вас тут хтось? Відбиває вам нирки? Як себе почуваєте? Може, скажете по щирості, хто розповідає такі дурниці.

— Так, я переконався, що це дійсно брехлива пропаганда. Конкретно не пам'ятаю, хто таке розповідав. Часом не можна зрозуміти, чи в таких випадках люди жартують, чи говорять серйозно. Мені цього всього було досить. Уже відсидів своє в Радянському Союзі. Тому, коли чую таку балаканину, відразу йду геть, щоб не вскочити в нову халепу. Щодо самопочуття, то побоююсь з'їхати з глузду. Не маю жодної звістки про дружину, яка тепер мала народити нашу першу дитину. В камері я сам. Хотів би хоч щось читати. В голові мені шумить, пече потилиця. Я справді хотів би очиститись від цього і спокутувати свою вину, але без вашої допомоги мені цього не зробити.

— Я хочу допомогти вам, Марчак, але ви самі затягуєте слідство. Ви не щирий і не кажете всієї правди. Тому й мучать вас такі терпіння. Ідіть у камеру, подумайте добре і наступного разу скажете мені всю правду. Ось тоді і прийде до вас цілковитий спокій.

Після таких повчань я повертався в камеру. Часто перебував на межі психічного зриву. Понад усе я прагнув вийти на волю. Задумувався, що можу їм запропонувати, аби мене випустили. Сказати правду? Це ще більше занапастить мене, а крім того, до мого товариства приєднаються мама, два брати, декілька наших односельців та ще дехто з Сянока. Подумав, що навіть Юда не зробив стільки зла, скільки я хочу скоїти через свій егоїзм. В такі хвилини звертався до Тієї, що нікого не
цурається і ніким не погорджує. Ніколи досі мене не покидала. «Богородице, Діво, радуйся...» — шепотів я.

Аналізував дотеперішній перебіг слідства і заспокоювався. Версія,
якої я дотримувався у слідстві, поки що ніким не була поставлена під сумнів. Вирішив і надалі бути покірливим і каятись у «гріхах». Мені тільки бракувало якогось заняття або чогось для читання.

Важко було зрозуміти плани слідчих — вони грали роль «ангелів», або
раптом перетворювались на садистів і тиранів. Я запам'ятав такого крикуна і грубіяна. Однієї ночі він допитував мене цілком спокійно і здавалося, що це «ангел». Наступної ночі допит вів інший, і я мав уже повертатися до камери, як раптом розчинилися двері і з'явився мій «ангел» з ве-реском:

— Чого ви, лейтенанте, так церемонитесь із ним? Не спите ночами через такого негідника! — Лейтенант вийшов, звільняючи місце колезі, а той кричав далі:

— Чому ти, мерзотнику, водиш нас за ніс?! Хочеш за це повиснути? Говори — я не буду з тобою панькатись, як лейтенант! Кажи, якою смертю волів би здохнути?!

— Я прийму таку смерть, яку призначив мені Бог. Нікого не вводжу в оману і говорю правду. Якби брехав, то може й не сидів би.

— Бачу, що в тебе є друг! Скажино мені адресу цього свого Бога!
Покличу його сюди, бо дуже хотів би з ним порозмовляти.

— Я віруюча людина, і чинити блюзнірство не буду.

— Не виводь мене з рівноваги, бо зараз шляк тебе трафить! Ми з такими не жартуємо! Зробимо протокол, що ти напав на офіцера, а він, захищаючись, був змушений вбити таке стерво.

Я дивився на нього і не відчував страху. Мені навіть було його жаль. Я знав, що він на таке здатний.

А садист далі знущався з мене.

— Тобою не буде цікавитись ніякий Бог! Це ми покараємо тебе так, як захочемо. Скажи, за що ти сидів у Радянському Союзі?

— Ніхто мені не казав, за що, і ніхто мене не судив.

— Як ти співпрацював з німцями? Кого з поляків видав?

— Громадянине слідчий, ці справи мене не стосуються, я таким не займався.

— Коли ти дезертирував з УПА?

— Я не міг дезертирувати, бо в той час, коли діяла УПА, був за чотири тисячі кілометрів від Польщі.

— Тебе коли-небудь били?

— Ой, ще й як! Життя не пестило мене.

— Де і хто тебе бив?

— Завжди знаходяться такі, що забирають людям здоров'я. Я не питав, як їх звати, і місця, де це діялось, також не запам'ятав. Якщо сьогодні ще ви докладете мені, то, мабуть, теж не буду пам'ятати.

— Я думав, що таку «сволоч» совєти прикінчать, а вони виявили ласку, відпустили додому, і ти, стерво, відразу ж віддячив! Пішов на співпрацю із шпигунами! Ну ж бо, прояви хоч крихту каяття і розкажи все, як було. А також згадай, хто конкретно говорив, що ми б'ємо людей?

— Вибачте за щирість, але ви можете вийти на вулицю і спитати першого-ліпшого перехожого. Переконаєтесь, що є тільки два варіанти відповідей: перший — «не знаю» і другий — що б'ють.

Коли я починав розповідати, «як то було», він знову брутально кричав:

— Я тут через тебе, бандите, не сплю, бо маю надію, що скажеш хоч трохи правди, а ти далі мелеш свої нісенітниці! Я хотів би, щоб в тобі була хоч крихта людяності, але бачу, що ти лише тупа жертва світового імперіалізму! Ти замкнувся у своїй брехні. Схаменися! Маєш жінку і дитину. Чому ж не говориш щиро? Зберися з духом, прояви добру волю і для власного добра відмийся від цього бруду! В суді візьмуть до уваги тільки щирість і правду.

Він подав сигнал, тут же з'явився вартовий і схопив мене за комір, а садист далі кричав:

— Відведіть його в камеру, бо скаже, що ми не даємо йому спати! У мене стільки іншої потрібної роботи, а через таку погань не можна виспатись. Тільки слухай ті його казочки!

Після таких ночей я почував себе усіма покинутим. Перевтомлений, лягав на нари, щоб якнайшвидше заснути. Кажуть, що найсолодша річ для людини — це сон. Кожен, хто пережив муки нічних допитів, визнає, що це правда. Та що ж — людина як слід ще не заснула, а тут грюкіт у двері і крик:

— Вставати! Ви не знаєте, чого сюди прийшли? Сидіти, паскудники, а не лежати і гнити! Ти ще не одягнений? — при цьому били ключами наосліп.

— Давай «парашу» або гукай товариша, щоб це зробив.

Не виспавшись, бігаєш, як п'яний. Принесли сніданок. Це було якесь пійло — ні солодке, ні солоне. До нього чорний, черствий, як камінь, хліб і маргарин або оселедець. До оселедця я тепер ставився з осторогою, бо пам'ятав, як одного разу його з'їв, а запити не мав чим. Після сніданку веліли сидіти, повернувшись лицем до дверей. З часом я навчився спати сидячи. На обід приносили недоварену, часом червиву капусту. По обіді знову — «сидіти». Нічого читати, ні до кого промовити слово. О, який я був щасливий, що вірю в Бога і в цій самотності завжди міг з Ним розмовляти. А Він давав мені мудрість для розмов з «ученими». Коли приходив час нічного сну, знову забирали до слідчого. Допит завжди мав один і той же зміст.

— Прізвище, де і коли народився, адреса, національність, батьки, брати і сестри на батьківщині, чи за кордоном, чим займаються, контакти з ними.

— Я недавно приїхав з Радянського Союзу, не знаю, де мої брати і жодних контактів з ними не маю.

— Коли ви вступили в ОУН і яке ваше псевдо?

— Я ніколи в житті не належав ні до якої організації і навіть не знаю, що таке «псевдо».

— Відколи співпрацюєш із шпигунською бандою Камінського—Гойсана? Чи знаєш псевдоніми «Дон», «Ворон»?

— Я ніколи не стикався ні з якими шпигунами. У міліцію не заявив тільки тому, що це був мій рідний брат, який зупинявся у мене і якому я допоміг переховуватись.

— Скільки тобі платили за зраду Народної Польщі?

— Громадянине слідчий, для мене кожна зрада є великим злочином. Ні я, ні будь-хто з моїх рідних Польщу не зраджував! Навпаки, мої брати в 1939 році захищали Польщу і ми постійно працюємо для її блага.

— Як довго ти служив у гестапо? Ну, зберися з духом і скажи щиру правду — ми і так про тебе все знаємо. Камінський і Гойсан тебе не жаліють і розповідають усе.

— Це для мене є дуже образливим. У німців був я тільки на фірманці — взяли примусово. Більше нічого спільного з німцями не мав. Ніякого Камінського чи якихось «Воронів» не знаю. Якщо вони про мене щось говорять, то це неправда. Я зустрічався тільки з братом, інших не бачив.

— Камінський каже, що за притулок заплатив тобі доларами, і ми йому віримо. На суді вони все це визнають, а твоя впертість тільки тобі зашкодить. Ми хочемо вам, Марчак, допомогти, бо знаємо, що самі ви не винні, це вони вас втягнули. Виявіть хоч краплину щирості, розкажіть правду.

— Громадянине слідчий, я направду хочу очиститись від цього. Від самого початку говорю правду. Мене ще ні про що не спитали, як я вже у всьому признався. Незважаючи на те, що це був мій брат, треба було відразу повідомити міліцію. Тепер я про це дуже шкодую. Може, він ще жив би, якби я його виказав, а так загинув ні за цапову душу.

— Що значить «ні за цапову душу»?

— Так у нас кажуть, коли хтось марно гине. Кожне питання повторювали по декілька разів, хіба що іншими словами. Треба було добре запам'ятати першу версію допиту, щоб при наступних не сказати ні більше, ані менше, інакше з'явилась би підозра в її правдивості.
Починався лютий 1955 року. Як звичайно, опівночі мене покликали «нагору». Після запису не знаю який уже раз моїх анкетних даних і розповіді про те, «як це було», мій «добрий ангел» знову почав мені співчувати і жаліти, що я не щирий, а він так хотів би мені «допомогти».

— Тому, Марчак, не хочу вас тут довго тримати, бо маю для вас лист. Напевно, вам цікаво, що пише дружина. Скажіть мені всю правду, і будете вільні, підете в камеру і прочитаєте його.

Мені запаморочилось у голові. Є звістка від дружини! Перша після чотирьох місяців арешту! Невиспаний, у страшному напруженні, я, проте, усвідомлював, що цей «ангел» не дасть мені листа, поки всього не розкажу. Украй схвильований, я почав піднесеним голосом:

— Добре, громадянине слідчий, я буду говорити, бо бачу, що далі так жити не зможу.

— От-от, кажіть усю правду, і ваша доля буде зовсім іншою.
Я ще раз відтарабанив свої персональні дані і на сакраментальне запитання «як це було» вибухнув:

— Я закатував дві тисячі поляків, спалив півтори тисячі польських будинків, розстріляв цілий полк польських міліціонерів. Чому ж ви не пишете? Якщо вам неодмінно треба зробити з мене бандита, то хай це буде бандит великого калібру! Не хочу бути таким бандитом, якого ви задумали! — я кричав і весь трусився від збудження. Офіцер подав сигнал, і відразу з'явилося двох конвоїри. Вони боляче скрутили ззаду мої руки і наклали кайданки. Я весь час кричав:

— Дайте мені мій лист!

Мене відвели в камеру, і хоч я чинив опір, зробили укол. Той, що зробив це, сказав:

— Марчак, така дурість вам не допоможе. Подумайте, що ви робите! Вас чекає жінка і дитина.

— Скажіть їй, хай не чекає, бо я вже не маю нервів ціле життя висиджувати в тюрмах і більше сидіти не буду! При свідках заявляю, що підпишу все, що напише слідчий офіцер. Не буду вже без кінця розказувати правду! Напишіть без мене, що я був шпигуном у проводі гестапо, виловлював по цілому світі поляків і різав їх дуже тупим ножем.

Солдати знову вивели мене у коридор, а я кричав далі:

— Ви маєте честь, панове, вести самого заступника Бандери!

Один з конвоїрів боляче стиснув мене за підборіддя і сказав:

— Замкни собі писок, бо я поможу тобі його заткнути!

— Маєте чудову нагоду! Стріляйте! Ви бачили? Я кинувся на слідчого офіцера! З метою самозахисту треба мене застрелити!

Мене впхнули до цілком темного приміщення. Не було ніякого віконця, цілковита темрява, як у могилі. Двері за мною зачинилися. Я сказав сам до себе вголос:

— Ну от, тепер мені вже кінець. Випускайте на мене своїх голодних щурів! Дякую, тобі, Господи, за таке паршиве життя! Якщо Ти не мав для мене іншого, то дякую Тобі і за це.

Я не знав, що робити з собою. Боявся ступити крок, бо мені здавалося, що стою на краю якогось провалля або що переді мною є щось мерзенне. Витяг руку і з одного боку намацав вологу стіну. Сперся об неї і так простояв з півгодини.

Після уколу я трохи заспокоївся і почав міркувати: що далі? Роздумував, чи зможу прокусити артерію на руці. Приміщення було вогке, а повітря в ньому тепле і затхле. Мені дуже хотілося спати. Я стояв, спершись об стіну і дрімав, хитаючись з боку на бік. За якийсь час двері відчинилися, і в них з'явився вартовий. Почав кепкувати:
— Ну, і як? Допомогло? Заспокоївся? Але ж ти дурень, дурень. Якщо набрався вже розуму, то виходь!

Я не озивався. Не усвідомлював, чи маю розум, чи ні. Він завів мене в камеру і наказав спакувати «манатки». Я отямився. Куди він мене поведе? Може, додому? Я завжди мав цю надію — що мене врешті випустять.

Проте він привів мене в іншу камеру, де були одні великі нари, і грюкнув дверима. Чоловік, що лежав на них, посунувся і сказав:

— Роздягайтесь і лягайте поруч зі мною. Нічого не кажучи, я роздягся, ліг коло теплого тіла і відразу заснув. Прокинувся, коли мій товариш повертався вже з чистою «парашею». Після сніданку мене покликали нагору. Офіцер крутив у руках якийсь лист. Посміхаючись, він улесливо мовив:

— Але ж у вас, Марчак, нерви! Ну, а в нас від такої поведінки є ліки. Такі вибрики можуть скінчитися вкрай погано. Та вам поки що таке не загрожує. Зараз я дам вам листа від дружини, але насамперед погляньте і скажіть правду про оцей лист. Ми знайшли його у вас під час обшуку в Сяноку. Зворотна адреса на ньому — ваша. Цей лист — ваш! Ось конверт, підписаний вами, — і він з переможним виглядом показав мені звичайний блакитний конверт. На якусь мить я задумався. Дійсно, свого часу я написав кілька листів на прохання брата, але не хотів вірити, що адресат їх відразу не знищив. Прізвище на конверті було те саме. Я вирішив якось з'ясувати цю справу.

— Одного разу брат попросив, щоб я написав листа банального змісту і відправив у Щецинське воєводство. Було там тільки одне речення: «Хлопці Стефана приїхали у відпустку». Адреси, на яку вислав лист, не пам'ятаю. Написав його, бо не надавав цьому ніякого значення. Вони й самі могли написати від мого імені все, що хотіли. Адже ходили і їздили всюди цілком вільно. Тепер думаю, що вони попросили написати його, щоб зв'язати мене з собою. Вважаю, що написання листа не є злочином.

— Бачите, треба ж було відразу так сказати! А ви думали, що криком чогось доб'єтесь. Скільки таких листів ви написали?

— Я написав тільки один. Сказав, що коли їх зловлять, то й без цього листа дорого заплачу. Також сказав їм: «Ви ходите вільно, то пишіть, телефонуйте і робіть, що хочете. Я даю вам сховок і харчі. Якщо вам щось не подобається, то можете забиратися». Вони вибачилися і сказали, що, дійсно, те, що я писатиму листи, не має для них ніякого значення.

Офіцер поставив мені ще декілька питань і звелів підписати протокол. Підписуючи його, я помітив, що почерк на конверті був не мій. Попросив показати мені його. Офіцер простягнув мені конверт, я відкрив і побачив, що це не мій лист. Подивився на офіцера і сказав з подивом:

— Ви першокласний стрілець! Вцілили в десятку. Це не мій лист.

— Я стріляв і більшу дичину, ніж ви, Марчак, і також інтуїтивно. Ви тільки дрібна рибка. Не жалкуйте! Ви сказали правду, і на суді вам це зарахується. Народилася вам донечка. Всі здорові. Ось лист від дружини, прочитаєте в камері. Можете відписати — вам дадуть папір і олівець.

Він віддав мені лист, і черговий провів мене в камеру.

«Коханий мій мужу, — писала моя люба Яся, — я прийшла з нічної зміни в пекарні о п'ятій годині ранку. Пишу Тобі вже шостого листа, і не маю від Тебе жодної звістки. Весь час плачу, бо Ти, може, вже помер, а я, нещасна, тільки листи пишу. Аня вже має один місяць...». Я не міг далі читати. Сльози мимоволі лилися з очей. В мене є донечка! Вони живі й здорові! Шість листів написала, а я отримав щойно першого! Боже! Як я це витримаю! Одного разу слідчий сказав, що мені дадуть найменший вирок — п'ять років. Ані буде тоді вже шостий рочок. Мабуть, важко буде їй познайомитися зі своїм татом і зрозуміти його!
Я замислився над своїм становищем. Заспокоювало те, що слідчий повірив моїй легенді. Очевидно, вони не мають жодного з моїх листів. Слідчий спирався тільки на мої зізнання. Це означало, що нікого з моїх рідних не заарештували. Якщо сидів би хтось із них, убеки вже знали б правду.

Раптом я відчув чиюсь руку на своєму плечі.

— Бачу, що ви отримали першого листа. Не впадайте у відчай! Все в Божих руках, — почув я приємний голос співкамерника. Це був Юлько Люпа з Ярослава.

Він сидів у тій самій справі, що я. Камінський (псевдо «Дон») був його родичем і разом з товаришами переховувався в Юлька, так само, як у мене. Для Юлька слідство вже було закінчене. Арештували його разом із швагром Мартинишином, з яким я пізніше зустрівся в Ряшівському замку. Мартинишин нікого не переховував, але знав, що в Люпи буває родич його дружини, Камінський. Він навіть не знав про конспірацію Камінського. З гумором розповідав мені, як слідчий знущався з нього за те, що при особистому обшуку в його кишені знайшли партійний квиток, обмотаний вервицею. Мартинишин був одним з секретарів партійної організації у Ярославі.

Моє самопочуття значно поліпшилось, коли після чотирьох місяців самотності мене помістили в камері з іншою людиною. Я написав дружині листа. Знаючи, що слідчий прочитає його (я міг віддати лист тільки йому), коротко написав, щоб вона не турбувалася, бо мені тут непогано. Перепросив її, а також матір, що не сказав їм про свій злочин. Тепер за нього треба відсидіти. Звичайно, про те, в чому полягав «злочин», я писати не міг. Але сподівався, що, одержавши листа, вони зрозуміють, що я все взяв на себе, і вони не повинні ні до чого признаватися. Як виявилось пізніше, домашні зрозуміли мене правильно.

В кінці квітня 1955 року мені дали на перегляд протоколи моїх допитів. У деяких місцях мої відповіді були викладені неправильно. Я звернув на це увагу слідчого лейтенанта Мар'яна Риби. Він відповів, що суд буде інтерпретувати їх згідно із своїм розумінням. А я зможу все пояснити по-своєму. «Потішив» мене, що я, мабуть, отримаю найменший термін покарання — п'ять років. За таку провину, як моя, кара не може бути нижчою. Я намагався про це не думати.

Коли повернувся до камери, ми з Люпою обдумали моє і його становище. Дійшли висновку, що моя лінія оборони була правильною. В цьому я переконався, коли ми з Люпою зробили інсценізацію суду. Він був за прокурора, а я захищався.

— Оскаржений за параграфом 18-85, ти знав про організацію, що мала на меті відірвати частину території Народної Польщі, і не повідомив про це органи влади.

— Ні, не знав. Про це немає жодних доказів у протоколі допитів.

— Ти допомагав шпигунській групі — так сформульовано у протоколі, підписаному тобою.

— Я не читав протоколу, бо в мене забрали окуляри. Вірив у порядність слідчого офіцера і вважав, що він пише саме те, що я говорю. Але він записав мої зізнання у своїй інтерпретації, а я, несвідомий цього, підписав. Відразу після затримання я добровільно зізнався, що допомагав братові і його товаришеві. Пізніше, в ході слідства, мені сказали, що брат нібито був пов'язаний із розвідувальною групою. Я про це не знав і такого зізнання не робив.

— Неусвідомлення справи не звільняє від відповідальності.

— Люди, яким я допоміг, вже два роки тому померли. Тому сьогодні неможливо довести їх провину. Твердження слідчого, що я винен, надумане.

— У протоколі зазначено, що ти писав для них листи і тим самим брав активну участь у роботі злочинної шпигунської групи. Згідно з зізнанням Камінського, у тебе переховувалися чотири особи, ти ж твердиш, шо тільки дві. Ти писав для них листи, харчував їх і охороняв від деконспірації. Це свідчить про твою активну приналежність до ОУН.

— Формулювання слідчого, що я «писав листи», неправильне. Я сам добровільно признався, що написав тільки один лист. Мабуть, цим листом вони хотіли мене з собою зв'язати. Так твердить і громадянин прокурор. Правдою ж є те, що вони перебували на волі і могли писати й дзвонити, куди завгодно. Те, що я написав того одного листа, не мало для них ніякого значення. В нашій стодолі я зустрічався тільки з братом. Один раз у Заболотцях, на нафтопромислі, зустрівся з його товаришем. Ніколи в житті не був членом будь-якої організації.

— Якщо твій брат такий невинний, як ти стверджуєш, то чому він переховувався?

— Мій брат Євген 15-річним хлопцем був брутально вигнаний з дому, відірваний від матері. Багато таких, як він, мусили переховуватись. Якби в 1945 році поляки не прогнали його з дому, а дозволили залишитися з матір'ю, сьогодні він, очевидно, був би добрим громадянином Народної Польщі. А так пішов у світ, і той світ, можливо, скористався його хлоп'ячою наївністю і втягнув у свій вир. Я був певен, що після того, як він піде від мене, то далі житиме чесно.

— Чому він не виїхав до Радянського Союзу?

— Він шкодував, що не виїхав, але було вже пізно. Коли виїздило наше село, ніхто не хотів брати його під свою опіку. А мати, будучи полькою, мала надію, що йому дозволять залишитися з нею.

— Тебе судить військовий суд. Вже сам цей факт кваліфікує тебе на високий вирок. Подякуєш Богові, якщо отримаєш тільки п'ять років.
На цьому «прокурор» закінчив свої запитання. Я подумав, що обов'язково треба поклопотатися про зміну статті так, щоб мене судив цивільний суд. Як це зробити? Я тоді цього ще не знав.

В нашу камеру помістили ще Хому Боївка з Команчі. У справі Камінського—Гойсана в Команчі заарештовано сімнадцять осіб. Через кілька днів до нашої камери привели ще двох людей з Ряшівщини — вони були замішані в справі Теслі.

На початку червня 1955 року мене і моїх співкамерників перевели до в'язниці у ряшівському замку. Всі ми мали вже закінчене слідство. В коридорі в'язниці нас розлучили. Я потрапив у загальну камеру, де було близько тридцяти в'язнів, переважно політичних, найбільше із справи Теслі (переховування, допомога). Ніхто мене не питав, за що я сиджу, і я також ніким не цікавився.

Старшим у камері був в'язень Волошин. Імені не пам'ятаю. Мав довічний вирок. Входячи до камери вперше, в'язень повинен був назвати себе старості і сказати, за якою статтею оскаржений. Наприклад, один сидів через злобного сусіда, який доніс, що той начебто сказав: « Польща колись поставить Гітлеру золотий пам'ятник за те, що він звільнив її від жидів». Донощик чув ці слова не від в'язня безпосередньо, а від іншого чоловіка, що помер два роки тому. Наш співв'язень, старий чолов'яга, бідкався, що не може довести свою невинність і фальшивість доносу, оскільки нема кому це засвідчити. Слідчий на прощання сказав йому, що сидітиме так довго, поки не заробить на золото для пам'ятника.

З цікавих в'язнів був ще один циган —дуже веселий і товариський. Йому часто передавали посилки, і він щедро ділився усім з нами. Ми мали неабияку втіху, коли цигани двічі перехитрили в'язничну службу. На побаченнях їм заборонялося розмовляти по-циганськи, тому циганка, яка прийшла до нього, говорила по-польськи. За плечима в неї була дитина, яка весь час плакала. Циганка говорили до неї своєю мовою, пояснивши охоронцеві, що дитина інакше не розуміє. Зміст слів, начебто призначених дитині, був дуже важливий для в'язня-цигана. Іншого разу ми почули крики з алеї «Під липами», де голосно сварилися циган із циганкою. Під час цієї сварки передали нашому циганові дуже важливу інформацію.

Розклад дня у в'язниці був такий. О п'ятій годині ранку вставали, о восьмій — сніданок. Після сніданку робили ранкову перекличку, на якій можна було записатися до лікаря або подати прохання. Опівдні обід, о шістнадцятій годині вечеря, після якої вечірня перекличка. О сімнадцятій годині в'язні були зобов'язані скласти одяг «кубиком», в тому числі й кальсони. Все це разом із взуттям виносили в коридор. Мені стало смішно, коли побачив цю картину вперше: в'язні в коротких сорочках, що ледь закривали пупок, видалися мені дуже кумедними. У перший день новий в'язень мусив стояти перед напівголим братством струнко, як на медичній комісії. Після цього «екзамену» я спитав старосту камери:

— Навіщо так принижувати людей?

— Начальство забирає кальсони для того, щоб хтось не повісився. Та якщо треба, щоб хтось це зробив, то використовують для цього простирадло. Ви часом не бажаєте повіситися? — двозначно запитав він.

— Не хочу вішатися сам і не хочу, щоб хтось мене повісив, — відповів я йому, даючи зрозуміти, що знаю, яким чином «вішаються» часто небезпечні донощики.

Волошин мав вирок довічного ув'язнення. Розповідав, що після того пекла, яке він пережив у ряшівській в'язниці, тепер почувався як у санаторії. Казав також, що українців тут завжди били і розстрілювали.
Коли до камери приходив новий в'язень, під дверима розстелювали рушник. Якщо це був старий, бувалий в'язень, то він витирав об рушник черевики. Новачок натомість обережно переступав. З такими завжди «жартували».

Один з в'язнів, Домбровецький з Сянока (ім'я забув) мав дуже важку руку. Я надовго запам'ятав її після першої своєї гри в «дупака». Грали так. Один в'язень лягав іншому на коліна, і той затуляв йому очі. Інші підходили і били руками по голому заді. Треба було відгадати, хто вдарив. Коли бив Домбровецький, на тілі завжди лишалася чорно-синя смуга — слід від його долоні. Мене вдарив так, що, здавалося, обидві мої ноги увійшли глибоко в землю. Після цього я втратив бажання брати участь у цій грі. Просив тільки, що як уже хочуть мене бити, то хай б'ють без затуляння очей і без «дупака».
Ще була гра в «небіжчика». В'язень-«небіжчик» лягав на підлогу, а коло нього навколішки ставали «свічники» — в'язні з міцно скрученими рушниками — «свічками». Новий в'язень завжди був за «священика». Всі, один за одним, повинні були «попрощатися» з «небіжчиком», цілуючи його в чоло. Насамкінець те саме мав зробити «священик». Тоді «небіжчик» міцно його обіймав, а «свічники» своїми «свічками» шмагали бідолаху по голому заді.

Нетовариський, зарозумілий в'язень міг отримати «коца». Пізно вночі йому обкручували голову коцом, і всі били, куди завгодно, тут уже ніхто не церемонився.

УВ'ЯЗНЕННЯ. ВАРШАВА—МОКОТУВ

У вересні 1955 року мені наказали спакувати речі. Коли я вийшов на подвір'я в'язниці, мене закували в кайданки і вночі, у супроводі офіцера, відвели на вокзал. Коли ми сіли в поїзд, підпоручник заборонив мені вступати з будь-ким у розмову. Як на те, поруч зі мною сіла балакуча жінка, яка відразу зацікавилася мною.

— За що вас закували? Ви бандит? Я заперечливо похитав головою.
— А може, злодій? — і вона мимохіть відсунулась від мене. Я знову заперечив рухом голови.

— Ти що, німий? — я похитав головою.

— Політичний? Тобі заборонено говорити? — спитала вона вже тихше. Я кивнув. Тут підійшов мій офіцер, який перевіряв в'язнів у інших відділах вагона — їхало нас шестеро. Підпоручник почув останнє запитання жінки і побачив мій рух головою. Він засміявся і сказав:

— Не слухайте його, він дурить вас! Не озивається тому, що не знає польської мови. Це українець, бандерівець. Має на совісті не одного поляка.

— Це неправда! — вигукнув я. — Цей пан заборонив мені розмовляти, а тепер каже про мене таку неправду!

— А то вже мене зовсім не обходить, — сказала жінка. Схопила свою сумку і перейшла в інше відділення.

— Невже до тебе не доходить, що таке «не можна»? — сердито запитав офіцер, коли ми лишилися самі.

— Я дуже дисциплінований, але до певної межі. Особливо, коли йдеться про правду щодо моєї особи.

Ми не розмовляли аж до ранку. Вранці я попросив розкувати мене, бо мені треба було в туалет. Він відмовився і пішов зі мною в кабіну. Я почував себе незручно. Запитав, чи йому буде приємно у смороді, який зараз відчує. Відказав з ненавистю: «Роби». Так я і вчинив, але потім ніяк не міг натягти штани. Вийшовши в коридор, попросив якогось чоловіка допомогти мені. Офіцер буркнув невпевнено: «Не можна». Чоловік засміявся:

— Але ж, громадянине офіцере, не буде ж хлопець тримати штани в руках! — Він допоміг мені вдягнути і застебнув штани.

Біля восьмої ранку прибули до Варшави. На вокзалі чекала крита міліційна вантажівка, яка завезла нас до в'язниці на Мокотові. Помістили мене в третьому павільйоні ізолятора. Камера була мала. Двоповерхове ліжко, столик і два табурети, вмонтовані у підлогу біля стіни. Три кроки вздовж і один впоперек —таким було моє нове помешкання.

Просидів я там, мабуть, два тижні, і ніхто не цікавився мною. В такій самотності мене обсідали недобрі думки, які я намагався відігнати молитвою. Тоді ж знову почав складати вірші про свою недолю. Я пам'ятав ще декілька своїх віршів з Кавказу, і тепер знову почав потаємно виспівувати у поетичних рядках свою тугу за коханою дружиною і донечкою.

Якось до мене зайшла комісія: один військовий і троє цивільних. Запитали, чи маю зауваження до протоколу оскарження. Я підтвердив, що маю, і запитав, коли мене судитимуть. Відповіли, що невдовзі. Дали мені папір та олівець і звеліли записати свої зауваження, а також скаргу до Генеральної Прокуратури. Так я й зробив. Написав, що будучи сам чесною людиною, я сподівався, що й слідчий виявиться таким. Протоколу не читав, тому що не мав окулярів. Вірив, що він написаний згідно з моїми зізнаннями. Однак тепер, прочитавши протокол, бачу, що мої відповіді були неправильно записані. До того ж, багато разів мене піддавали моральному тискові і, перебуваючи у психічній депресії, я говорив те, що хотів почути від мене слідчий. На суді буду наполягати, що в протоколі записана неправда.

Через декілька днів мене викликали до слідчого в ранзі капітана. У нього сиділи ще четверо, серед них я впізнав свого слідчого з Ряшева, поручника Рибу. Він зачитав протокол мого допиту, записаний у Ряшеві.

— Що ви скажете про цей протокол? Чи знаєте офіцера, який його читав?

— Так, це один з тих, що вели моє слідство у Ряшеві. Протокол у багатьох місцях незрозумілий і двозначний, не відповідає правді.

— Вас били під час слідства?

— Ні, мене ніхто не бив, але мене часто доводили до депресії, не давали спати і шантажували. Наприклад, мені не віддавали листів від рідних. Говорили, що листи є і я отримаю їх, коли визнаю неправду, яку в мене вмовляли.

— Навіщо ж ви, з огляду на сказане, підписали протокол? Цим дали доказ, що він правдивий.

— Я вірив у чесність слідчого і підписував, не читаючи. Часто мене примушували підписати, погрожуючи, що не дадуть спати.

— Ви підозріваєте цього офіцера в нечесності?

— Я нікого ні в чому не підозріваю. Присутній тут офіцер з Ряшева, мабуть, є чесною людиною, але протокол писав так, як сам розумів цю справу. Можливо, виконував інструкції своїх зверхників.

Після цього один цивільний розірвав на четверо мій протокол і викинув до смітника. Мотивацію цього чину запротоколювали, а потім записали мої нові зізнання, які в переважній більшості були корисними для мене. Я вже мав окуляри, прочитав протокол і підписав його. Один з цивільних сказав:

— Відтепер ви оскаржуєтеся за параграфом 18-29. Вас буде судити воєводський суд столичного міста Варшава. Маєте адвоката?

— Я маю адвоката Нитку з Ряшева.

— Постарайтесь зв'язатися з ним, бо через двадцять один день відбудеться судовий розгляд.

Я написав дружині, щоб залагодила приїзд адвоката до Варшави. Невдовзі з'явився в мене адвокат Нитка і почав залякувати мене, що моє становище дуже складне.

— Ви вчинили багато поганого, і мені важко буде захищати вас.

— Може, ви мені скажете, що, бо в протоколі вказано тільки, що я допомагав своєму братові, на що, мабуть, мав моральне право.

— Моральне право не існує! Ви брали участь у діяльності ворожої антипольської організації!

— Пане адвокате! Оскаржувати мене буде прокурор, а вам моя дружина заплатила за те, щоб ви мене захищали! Маєте навчити мене, як вийти з цієї халепи. Скільки, на вашу думку, дадуть мені при вашому захисті?

— Якщо вас засудять на десять років, це буде наш великий успіх.

— У такому разі прошу повідомити мою дружину, що я від вас відмовляюся. Буду захищатися сам. Прошу більше не брати в неї грошей, бо після звільнення подам на вас в суд за здирство.

— Навряд чи ви вийдете звідси перед моєю смертю. — Він вийшов, не подавши мені руки.

— Я неодмінно ще вас застану! — вигукнув я йому вслід.

Я попросив слідчого, щоб мені призначили державного захисника. Дали мені великий список варшавських адвокатів і запропонували вибрати одного з них. Я вибрав першого на букву «М». Сьогодні вже не пам'ятаю його прізвища. Через три дні він прийшов до мене. Був середнього віку, приємний у розмові. Ми обговорили суть справи, і я підписав доручення на мій захист, одночасно натякнувши, що незважаючи на те, що він державний адвокат, я повідомлю дружину і вона виплатить йому належний гонорар.

— Я буду вас захищати незалежно від того, чи отримаю гонорар, чи ні. Зараз іду в суд і ознайомлюся з вашою справою. Думаю, що сьогодні ми ще зустрінемось.

Перед судом він відвідав мене ще три рази. Невдовзі відбувся процес. Прокурор оскаржував мене у зраді Народної Польщі, співробітництві з шпигунами і вимагав восьми років ув'язнення.

Запам'яталося дещо з промови мого захисника.

— Високий Суде! Вже три місяці судять цих людей. Сьогоднішній підсудний — один з тих, хто був мимоволі вплутаний у провокації ворожої машини. Мій клієнт походить з родини, яка завжди була вірна Польщі. У 1939 році двоє його братів воювали, захищаючи Польщу від фашистських наїзників. Без оскарження й вироку суду він чесно відпрацював у таборах Радянського Союзу. Оскільки був невинним, йому дозволили вернутися до Польщі і проживати у рідному селі. Через два місяці після повернення він зустрівся з рідним братом, який мусив переховуватись. Чи ж міг вчинити інакше? Чи не повинен був допомогти своєму невинному братові? Напевне, багато з нас погодиться з тим, що він мав моральне право так вчинити. Громадянин прокурор закидає йому співпрацю з шпигунами. Доказів цієї співпраці слідство не виявило. Оскаржений весь час добровільно і чесно доводив, що єдиною його турботою було допомогти братові вийти на чесний і легальний шлях у житті. Високий Суде! Ми судимо сьогодні невинну і несвідому людину, жертву цього складного часу. Мимоволі насувається питання: що дала таким, як він, народна вітчизна, визнаючи їх своїми громадянами? Може, школи? Ні. Може, волю? Можливість бути самими собою? Теж ні. На жаль, окрім судового процесу, ми не можемо їм запропонувати нічого.
В цю мить прокурор кинув різку репліку, і суддя зауважив адвокатові, що слід триматися суті справи.

— Так, Високий Суде! Мова моя не довга, але конкретна. Слідство не виявило ніяких доказів злочину. Тому прошу визнати мого клієнта невинним.

Через сорок п'ять хвилин суд ухвалив вирок у моїй справі. За те, що я не заявив про факт переховування брата і його товариша, які діяли на шкоду ПНР, мене засудили на три роки позбавлення волі, вирахувавши один рік на основі амністії. В обгрунтуванні було сказано: «Обов'язком громадянина є доносити».

Прокурор заявив про можливість перегляду справи. Мій адвокат також виступив за те ж.

Після процесу дозволили мені побачення з дружиною, але ми могли тільки чути одне одного. Я подякував за таке «побачення». Дружина розкричалася, і тоді мене перевели до іншого приміщення. Тут була матова перегородка, крізь яку ми бачили тільки свої силуети. Перекинулись кількома словами. Наді мною стояв конвоїр. Я не міг розмовляти в таких умовах, тому збрехав дружині, що в мене розболівся живіт, тож мушу вийти. Вона віддала мені передачу, в якій було те, про що я просив у листі: цибуля, часник і смалець.

Наступного дня в мою камеру підселили капітана морського корабля «Ярослав Домбровський». Прізвища його не пам'ятаю. Знаю тільки, що жив він у Ґдині, на вул. Косцюшки, 20. Він також уже мав вирок. Був замішаний у справі свого небожа Міллєра, який на тому ж кораблі був офіцером, відповідальним за політичне виховання і звинувачувався у шпигунстві. Це був період великої шпигуноманії. Капітан розповідав, що до 1947 року служив на англійських військових кораблях. Минулого року його інтернували з кораблем «Ярослав Домбровський» на Тайвані. Перебування у товаристві капітана було приємним. На Новий рік 1955 року його звільнили додому.

Мене перевели в загальну камеру, де сиділо більше, як двадцять в'язнів. Серед них був полковник, майбутній генерал Ян Мазуркевич — легендарний «Радослав», а також полковник Гораздовський, керівник зовнішньоторгівельного відомства у міністерстві Яхняк, п'ять священиків, один з яких — дуже веселий капелан з БХ.

У тій самій справі, що й я, сиділи знайомі з Ряшева — Ярослав Люпа і його швагер Мартинишин, а також троє з семи основних оскаржених у цій же справі: Петро Гойсан, псевдо «Ворон», Богдан Лихолат і Євген Пташник. Всі троє мали смертний вирок. Був ще один вояк Армії Крайової з Любліна, засуджений на пожиттєве ув'язнення.

Зайшовши в камеру вперше, я згідно із звичаєм віддав старшому посилку, яку отримав від дружини. Той дві третини продуктів поділив між в'язнями, а одну віддав мені. Запитав, за що я сиджу. Я відповів, що у справі Камінського-Гойсана.

— О, тут є ваші знайомі. Ось пан Гойсан, — він показав на Петра.

— Дуже перепрошую, але, хоч сиджу в цій справі, особисто тих панів я не знаю.

В'язні польської групи про щось тихенько між собою поговорили, після чого старший камери знову звернувся до мене:

— Через те, що більшість в'язнів, які сидять тут, отримують посилки, і крім того, мають виписки на купівлю продуктів, а українці такого права не мають, прошу розділити цю передачу між собою. Ви належите до цієї групи, отож і поділіть продукти.

— Ще раз перепрошую, але я не знаю, хто тут поляк, а хто українець, тому ласкаво прошу, аби пан старший поділив на свій розсуд.
Полковник Мазуркевич підійшов до старости, взяв продукти і дав Гойсанові:

— Візьми, Петре, і поділіться втрьох, — сказав він, усміхаючись.
Гойсан поділив продукти на три рівні частини і голосно подякував мені. Я далі вдавав, що їх не знаю, і з усмішкою сказав:

— Може, вдруге не будуть мене судити за це, що знову даю вам їсти. А перший раз я був суджений тому, що переховував брата і постачав його харчовими продуктами. Дали мені три роки.

Через кілька днів я подумав, що нерозумно поводитись так, ніби їх не знаю, і вже за обідом ми голосно розмовляли про своє і спілкувались так, як співв'язні в одній справі.

Щоденно після переклички і сніданку в'язні виконували гімнастичні вправи і проходжувались по камері, переважно по двоє. О десятій годині ранку кожного дня нас виводили на подвір'я. Там дозволяли ходити тільки по одному, вервечкою. Попри це можна було собі порозмовляти.

Через кілька днів я вже добре орієнтувався в причині всіх цих арештів і процесів. Провідник української антибільшовицької організації «Зенон» виявився зрадником, а навіть, можна думати, провокатором НКВД на території Польщі. Коли Камінський і Гойсан розконспірували його, він уже всю організацію видав комуністам — польським і радянським.
В лютому 1956 року мене викликали до слідчого — молодого офіцера у званні поручника. Очевидно, він не був поляком, бо розмовляв з виразним російським акцентом. Вже на початку хотів мене залякати:

— Будєтє суджені другой раз, бо ви сказалі неправду.

— Я не боюся другого суду — він доведе мені не більше, ніж перший. Я сказав правду.

— Ваш брат жівой і находітся тут.

На якусь мить я онімів і не знав, чи радіти чи сумувати. Найпростіша відповідь прийшла сама:

— Якщо це правда — слава Богу! Мені казали, що він загинув.

— Хочете його бачити?

Я вийшов з ним у тюремний коридор. Підійшовши до одних дверей, він відслонив вічко. Я побачив невелику камеру, а в ній двох в'язнів. Не було там мого брата, хоч одного з них, Івана Сенька на псевдо «Сержант» я впізнав. Свого часу він був у мене кур'єром. Хвилину я розглядав їх, потім похитав головою, що цих людей не знаю.

Ми повернулися у кімнату для допитів. — Марчак, перестаньте брехати, що його не знаєте! Він вас знає і зовсім інакше розповідає про вашу «допомогу», а точніше, про широку співпрацю. Вас викликають свідком у справі Сенька Яна — «Сержанта». Скажіть, що ви про нього знаєте.

— Громадянине слідчий, я зустрічався тільки з братом і ніякого Сенька не знаю! Якщо він каже, що знає мене, то, можливо, йому розповідав про мене мій брат. Може, це він був уночі з братом на нафтопромислі у Заболітцях. Було темно, і я його не настільки добре бачив, щоб сьогодні впізнати.

— Він каже, що бачив вас не в Заболітцях, а попросту в вашій стодолі. Ви приносили їм їжу і виносили за ними відра з нечистотами. Заходили до їхньої криївки і подовгу з ними розмовляли. Я повторюю те, що він говорить. Тепер здобудьтеся на щирість і скажіть, про що ви там розмовляли. Я знаю, про що, але хочу переконатися, чи ви «гаварітє правду».

— На самому початку я добровільно давав уже про це правдиві свідчення. І тепер не обманюю. Людей, яких ви мені показували, я не знаю. Якщо хтось із них говорить інакше, то це видумки.

— Він подає вас за свідка, і на суді можуть поставити вам закид фальшивого свідчення. За це грозить вам додаткове покарання. Ви зашкодите також своєму братові, який дає зовсім інші свідчення.

— Я можу свідчити тільки правду — вигадувати не вмію!
Нарешті він дав мені підписати протокол свідка. Коли я виходив, то ше раз почув: «Ваш брат справді живий». Я почав йому вірити.

Повернувшись у камеру, про все розповів Гойсанові. Він був дуже здивований. Питав, чи я певний, що там справді був Сенько. Я підтвердив. Ми дійшли висновку, що, оскільки Євгена мені не показали, він загинув.

Наступного дня Гойсана викликали до того ж слідчого. Повернувшись, сказав, що також упізнав Сенька і зізнався в цьому. Виступатиме на суді в ролі свідка.

На початку березня викликали мене на судове засідання. Стоячи в коридорі, я бачив, як привели Сенька. Вдав, що не цікавлюся ним. Але він, проходячи коло мене, озвався:

— Вітаю. От бачите, де ми зустрілися!

— Чого ви до мене чіпляєтесь? Я вас не знаю! Що поганого я вам зробив? — спитав я, дуже здивований.

— Дійсно, я помилився. Ви мені незнайомий.

— Не розмовляти! — кричали наші конвоїри. — Подумаєш, знайомі! Ще буде час на дуже довгу розмову!

На суді я заявив, що не знаю цього чоловіка. А звідки він знає мене, невідомо.

— Оскаржений Сенько! Ви знаєте свідка? — запитав суддя.

— Ні, я його не знаю.

— Оскаржений Сенько! Ось ваші зізнання, де написано: «В 1951 році ми зупинилися поблизу Сяноку в Марчака Володимира — брата Євгена («Малого»). Там нам допомагали і переховували нас. Це ваше зізнання і підпис?

— Так, це моє зізнання. Але цей чоловік — не Марчак, у якого ми зупинялися. Той був молодший, мав волосся і не носив окулярів. В нього був інший голос. Ні, це зовсім інша людина.

— Чи свідок далі не впізнає оскарженого? Нагадую, що за фальшиві свідчення вас чекає кара до п'яти років ув'язнення.

— Високий Суде! Я зовсім не знаю цього чоловіка і ніколи з ним не зустрічався.

Прокурор запитав мене:

— Чи є у вашій місцевості ще якісь Марчаки, чи котрийсь із них зветься Володимир?

— Так, у нашій місцевості дуже багато Марчаків. Декілька з них мають ім'я Володимир. Я їх добре не знаю, бо живу в Сяноку, за дванадцять кілометрів від Пакошівки.

— Де ви проживали, коли оскаржений у 1951 році переховувався в Пакошівці?

— Я не знаю, чи оскаржений переховувався в цьому селі. В 1951 році я деякий час мешкав у Пакошівці. Більше нічого про це сказати не можу.

— Оскаржений Сенько! Повторіть ще раз чітко, в якому селі і в кого ви переховувались.

— Не знаю добре назви того села, мені відомо лише, що воно поблизу Сяноку. Марчака я знав тоді лише як «Малого». Прізвище його вперше почув на суді в Києві. Але й там не був певний у його правдивості, тому що «Малий» мав чотири різні паспорти. Тому я вирішив, що жодне з цих прізвищ не є правдивим. Тут, у Варшаві, знову почув це прізвище, але не можу сказати, чи цей чоловік є родичем «Малого». Слідчий у Варшаві казав мені, що у «Малого» є брат Володимир Марчак, і що цей брат говорить, наче ми в нього переховувались. Якщо він так каже, я не заперечую. Але чоловіка, який тут стоїть, я не знаю. Я впізнав би того, про кого мова, бо добре запам'ятав його.

Після цих слів суддя наказав мене вивести.

Гойсан же зустрівся з Сеньком у коридорі після засідання. Дізнався, що мій брат Євген живий і перебуває в таборі у Воркуті. Сенько стверджував, що брат напевне повернеться до Польщі, як і він — до влади прийшов Хрущов, і тепер громадян інших країн звільняють з таборів і переправляють на батьківщину.

У нашій камері сиділи переважно політичні в'язні — з АК, БХ, а також чотири священики з краківської організації. Про одного з них розповідали кумедну історію. Казали, що він — прем'єр, який виголосив найкоротшу політичну промову. У Кракові створили тимчасовий уряд, на чолі якого став саме цей панотець. На першому ж засіданні уряду несподівано з'яви-лися працівники УБ. Нещасний прем'єр сказав тільки три слова: «От так штука...».

На процесі священики начебто пояснювали, що вони зовсім не виступали проти Народної Польщі, а уряд створили на всякий випадок, якби діючий пішов у відставку. Тоді вони тимчасово вели б країну до добробуту. Адвокати довели, що в їх діях не було серйозної загрози, і суд вліпив їм тільки по вісім років.

Польських в'язнів перевели сюди переважно із в'язниці у Воронках, а також із каменоломень у Стжельцах Опольських. Пан Яхняк розповідав про Воронки жахливі речі.

Наскільки це було можливо в нашому становищі, в'язні намагалися організувати в камері життя, гідне цивілізованої людини. Було два комплекти шахів, проводились бесіди на економічні та лінгвістичні теми. О. капелан з БХ знав італійську мову і під час прогулянок дехто з нас її вивчав. Інший ксьондз проводив заняття з латинської мови. Полковник Мазуркевич інколи згадував епізоди з Варшавського Повстання. Він прихильно ставився до нас, українців. Часто розповідав про війну 1920 року і про свої дружні стосунки з офіцерами петлюрівської армії. Пам'ятав польську патріотичну пісню того часу про нашу спільну боротьбу за волю. Іноді тихо наспівував її у нашій присутності. Мелодія і слова цієї пісні були дуже гарні. На жаль, уже її не пам'ятаю. В той час я й не сподівався, що колись матиму нагоду все це описати.

Ми, українці, за соціальним станом та освітою трохи відставали від решти в'язнів, але старались поводитися скромно, цивілізовано і солідарно.

Пан полковник добре грав у шахи і охоче вчив цього наших хлопців. Я в шахах був профаном, але ця гра дуже мені подобалась. Тому вирішив навчитися грати. Та добрий гравець не зацікавлений довго морочитися з нездарою. Натомість я у своїй простодушності забажав брати уроки в самого пана полковника. Він спочатку віджартовувався і радив придивлятись, як грають інші. Одного разу з мене почали кепкувати. Я запропонував: якщо полковник гратиме зі мною, то буду всіх розважати. Домовилися, що після кожного програшу я повинен вилізти на «парашу» і декламувати: «Я лайно, а не гравець, а пан полковник — молодець!».

Почалися мої змагання з полковником, і щоденно по декілька разів я вилазив на «парашу» на втіху моїм товаришам. Спочатку полковник навчав мене з батьківською терпеливістю. Часом грав партію без королеви або вежі — давав мені фору. А що я конче хотів навчитися, то добровільно принижувався, вилазячи на «парашу». Інколи пан полковник казав мені не робити цього, але я, впадаючи в азарт, завзято переконував себе, що таки навчуся. Поступово став грати щораз краще. Вигравав уже з іншими. Майже через два тижні старань мені вдалося виграти партію у полковника. Посміхаючись, він потис мені руку і солдатським кроком рушив до «параші». Я подумав, що за потребою, але чомусь пішов за ним. Зупинившись біля «параші», він сказав, як завжди, з легкою усмішкою:

— Мої панове! Наука не була марною, і тому мушу урочисто проголосити... — я вмить став між ним та «парашею» і благально подивився на нього:

— Пане полковнику! Я страшенно пишаюся, що виграв у вас, але не дозволю вам принизити себе. Прошу, не робіть того, що я, простак, робив перед вами задля сміху!

— Пане Влодзю! Я сам, добровільно, згодився, що коли ви виграєте, зроблю те саме.

Мої друзі теж почали просити, шоб він не вилазив на «парашу». Полковник випростався і серйозно сказав:

— Що ж, не буду тут, у в'язниці, воювати з вами, але словесну умову виконаю:

— Я лайно, а не гравець, а пан Влодзьо — молодець!

Ніхто не посміхнувся, а мені було дуже прикро. Полковник міцно, по-чоловічому, обняв мене і голосно засміявся:

— Панове! Що ви, жартів не розумієте? Я теж врешті-решт засміявся, кажучи:

— Хоч зустрів я вас, пане полковнику, в такому нещасному і понурому місці, знайомство з вами — велика честь для мене.

Хоча ми перебували у в'язниці, проте старалися якось урізноманітнити своє життя.

Трапився також сумний випадок. З нами сидів молодий в'язень на ім'я Ясьо, який часто любив співати сентиментальних пісень. Одного дня перестав їсти, плакав і підходив до віконця з товстими ґратами. Міряв їх головою і казав, що не їстиме доти, поки не схудне настільки, щоб протиснутися поміж ґратами і втекти. Наші умовляння були марні. Він далі голодував, дуже ослаб і на шостий день його поклали в лікарню.
Забрали від нас також старосту камери. Не знаю чому, але полковник Мазуркевич запропонував мою кандидатуру на це місце. Я був дуже здивований, бо серед нас було багато поважних і старших від мене в'язнів, які могли б виконувати цю функцію. Думав, шо полковник жартує, але він серйозно просив мене погодитись. Я пояснював, що не надаюся для такої посади, бо не розуміюся на військовій муштрі. Я й сам про себе не вмію добре відрапортувати і не вмітиму захищати інтереси в'язнів перед тюремною владою. Не знаю, про що вони в кутку між собою розмовляли, але після цього Гойсан сказав мені, щоб я погодився. Пояснили, що саме такий непоказний, як я, повинен бути старостою, і я не повинен через це засмучуватись, бо ніхто мені зла не бажає. Я дав згоду, і моїм обов'язком були тільки рапорти на ранковій і вечірній перекличках. Призначати чергових не було потреби, оскільки всі були щодо цього в згоді і прибирали в камері добровільно, за чергою.

Таким «старшим» був я до Великодніх Свят. На Великдень хтось передав у камеру два яєчка, і священик в кутку потаємно освятив їх. Ми мали ними поділитися у Великодню неділю. Вночі товариш із сусіднього ліжка запропонував, що може виліпити баранчика з хліба, але має його замало. Я віддав йому свою порцію, і він зробив чудового баранця, ще й обсипав його зубним порошком. Я дав свою тарілку, і ми поставили її з баранцем на столі. Вранці товариші мали таку приємну несподіванку! Але наша радість тривала недовго. Перед сніданком, як завжди, на перекличку прийшло тюремне начальство. Баранчика ніхто не заховав, і офіцер відразу причепився до нього:

— Старший камери, що це таке?

— Баран, — відповів я.

— Звідки він тут взявся? Хто його зробив?

— Не знаю, звідки. Коли ми вчора ввечері лягали, його не було. А вранці всі здивувалися, що такий гарний баранець стоїть на столі.

— Чия це тарілка?

— Тарілка моя, але чому на ній баран, я не знаю.

— Невже в вашій камері не було дурнішого, що вас вибрали за старосту?
Я не відповів, але подумав, що, мабуть, не було. Офіцер взяв тарілку з баранцем. Коли принесли сніданок, я не мав тарілки. Полковник запропонував, щоб у його миску поклали подвійну порцію, але вартовий не дозволив. Я голодний не був, бо мав продукти, які собі купив.

В'язні з почуття солідарності також хотіли нагодувати мене. Під час сніданку мене викликали до начальника. Він зустрів мене криком, як я допустив, що в камері діються заборонені речі — такі як освячення і ліплення якихось баранів. Мій обов'язок — правдиво доповісти про те, що робиться в камері. За невиконання обов'язків старости буду покараний. Я відповів, що не просив для себе цієї посади, тільки погодився зайняти її на прохання співкамерників. Ніхто не інструктував мене, що маю слідкувати за тим, що робиться в камері і доносити про це.

— То може, хоч тепер, коли вже знаєте свої обов'язки, признаєтесь чесно, що у вас там діється?

— Я відбуваю у в'язниці покарання. Ніхто не наймав мене до якоїсь роботи, а бути донощиком я б не погодився. У камері спокійно, ніхто не б'ється і не кривдить іншого, кожен чекає, коли вийде на волю.

— Бачу, що ви не такий дурень, як твердить вартовий. Мислите розумно, і думаю, що ми могли б частіше розмовляти. Не вимагаю, щоб ви були донощиком, але самі розумієте, що задля добра в'язнів ми повинні знати, що у вас відбувається. Доповідати нам про це — обов'язок старшого. У вашій камері є поважні люди — полковники, священики, ну, і ваші товариші, які, до речі, й вас сюди непотрібно спровадили. Порозмовляймо на цю тему.

— Громадянине начальнику! Мені болить і паморочиться голова, я думаю тільки про свою дружину і дитину, якої досі не бачив. Ще раз кажу: в камері спокійно, в'язні грають у шахи. Кожен думає про своє і не цікавиться іншими. Прошу звільнити мене від обов'язків старшого камери.

— Ми самі знаємо, що робити, просити нас не треба. Можу тільки сказати, що ви дуже підозріла людина, а ваше ставлення до нас вороже. Адже не можете заперечити, що ваша впертість смішна, коли йдеться про таку дурницю, як жарт з бараном.

— Я щиро кажу про те, що знаю, а чого не знаю — сказати не можу.

— Тоді я теж щиро скажу, що скасовую вам дозвіл на купівлю продуктів протягом трьох місяців і на листування з домашніми — на два тижні. Наша розмова не підлягає розголошенню.

Вартовий відвів мене до камери. Розмову з начальником я непомітно для інших переповів Гойсанові і полковнику, підкресливши, що вона повинна залишитись у таємниці. Вони заборонили мені згадувати про неї ще комусь. Ми з Гойсаном зважували, чи є можливість увійти в довіру до УБ. Петро пояснював це потребою орієнтації в зацікавленнях польської контррозвідки щодо українців. У справи польської опозиції ми не повинні втручатися у жодному випадку. Після кількох таких розмов я пообіцяв подумати. На закінчення Гойсан сказав, щоб я завжди, окрім чесності, брав до уваги також вищі цілі.

Після Великодня 1956 року в нашій камері почався загадковий рух в'язнів. Між іншим, кудись викликали полковника Мазуркевича. Повернувшись, він почав пакувати свої речі в присутності вартового. Хоча розмовляти було заборонено, п. Яхняк зумів нишком перекинутися з полковником кількома словами, і після його відходу сказав нам, що той був дуже схвильований. Здається, його випускають на волю. Через кілька днів кудись забрали важливіших в'язнів (п. Яхняка і священиків), які вже не повернулися в нашу камеру. Наприкінці квітня і мені наказали зібрати речі. Завели мене в окрему камеру і в цей же день викликали до офіцера в ранзі капітана, який почав «дружню» бесіду, турбуючись про моє самопочуття. Я спитав, чому мене знову ізолювали, а він, ніби того не чуючи, продовжував:

— Що нового в камері?

— Нічого, бо я в ній сам, — відповів я.

— Не питаю про когось, тільки хочу знати, що ви думаєте про ці зміни серед в'язнів.

— А що я можу думати? В'язнів забирають, а причини цього знаєте тільки ви.

— Це правда, але як ви гадаєте — може, це на користь в'язням?

— І моя камера-ізолятор теж має бути мені на користь? — запитав я уже знервовано.

— Не дратуйтесь, Марчак! Я хочу порозмовляти з вами напередодні, так би мовити, вашого звільнення.

Я виявив німе здивування. Офіцер говорив далі:

— Саме хочу вас повідомити, що прокурор може відкликати перегляд процесу, і ви маєте шанс незабаром вийти на волю. Але це залежить тільки від вас.

Я все ще мовчав, дивлячись йому в вічі. Він закурив, запропонував і мені цигарку. Я відмовився, пояснивши, що не курю. Він далі ставив питання:

— Що ви думаєте про своїх товаришів тепер? І яку користь дала їм їхня діяльність?

— Вибачте, громадянине слідчий, але тут у мене товаришів не було, були тільки мої співкамерники, і з цим питанням треба звернутися до них.

— Але я питаю, яку роль відігравали ви в цьому оркестрі!

— Так, громадянине слідчий, ви це влучно окреслили. Але в цьому оркестрі моя особа є позиченим інструментом, на якому грав кепський музика.

— Тому, Марчак, ви повинні цінувати те, що прокурор вилучив перегляд вашого процесу. А ми очікуємо від вас декларації, що більше таким людям не допомагатимете. Навпаки, зустрівши їх або помітивши щось підозріле, ви, як лояльний громадянин Польщі, повідомите про це нас.

— Громадянине слідчий, напевно після того, що я тут пережив, неодмінно буду виконувати обов'язки громадянина Народної Польщі як слід.

— Тоді ось вам папір і ручка. Напишіть щиро, що ви відчуваєте і як будете поводитись, коли завтра вийдете на волю.

Коли людина відчуває надзвичайну радість, як от у цьому випадку я, відчувши близькість волі, то переживає її яскравіше й сильніше, ніж хвилини смутку і горя. В горі людині лишається тільки надія, якщо вона є, і віра в Божу допомогу, якщо вона вірить. Зате радість — цей кульмінаційний пункт здійсненого бажання — викликає такий могутній сплеск емоцій, що їх не виразити ніякими словами. Бувають хвилини, коли відчуваєш щастя у всій його повноті! Саме таку радість переживав я, коли думав про волю, яку мав отримати.

Повертаючись у камеру, в душі дякував Богові і Його Найсвятішій Матері за дар витримки і мудрості, яким Вони мене наділили в час мого ув'язнення. Вже в камері, коли минула перша, найгостріша радість, до мене знову повернулося відчуття реальності, яке не покидало мене від першої хвилини арешту. Я зрозумів, що противник хоче використати стан мого душевного піднесення і вимагає вдячності. Замислився і почав оцінювати своє теперішнє становище.

Будучи відірваним від зовнішнього світу, не знав, як він змінився після смерті Сталіна. Комуністичний терор і пропаганда призвели до того, що переважна частина суспільства прийняла зміни у своєму житті без спротиву. Це переконало мене в тому, що дотеперішня боротьба проти ідей комунізму була безплідною. Тим паче, коли цю боротьбу вели українці. Комуністи прослідковують українські еміграційні середовища, в Україні ведуть нещадну боротьбу з будь-яким проявом патріотизму. З молоді творять новий штучний «радянський народ». Становище українців у Польщі є ще гіршим. Українське населення тут розпорошене, залякане, його постійно цькує ворожа пропаганда. Українців піддають поступовій асиміляції — і релігійній, і світській. Вони не мають жодної опори: ні релігійної — Церква знищена, ні політичної. Варшавський процес над учасниками українського руху опору показав, як далеко проникли комуністи у наше зруйноване національне життя.

Я зустрічався у в'язниці з жертвами політичних процесів і спостерігав за ними. Процеси ці були переважно сфабриковані і спровоковані комуністичною розвідкою. Я задумався, чому українське підпілля так погано зорієнтоване в реальному становищі народу. Здавалося мені, що воно не мало належної мережі контррозвідки. Інакше такі провокатори як «Зенон» та інші не проникали б в організацію.

Під час таких розважань у мене виникало бажання увійти в УБ. Пригадався Юзьо Товпаш на Кавказі, який ставав нам у пригоді після його візитів у НКВД. А може, вчинити, як він — капітулювати, і не має значення, щиро чи ні. В такому випадку вимагатимуть, щоби когось продати або зрадити. Дякувати Богу, такого «товару» в мене не було. Я розумів легковажність своїх намірів. Не брав до уваги того, що комуністичний апарат контррозвідки має потужну розбудову, величезну силу і досвід. А такі нерозважні, як я, можуть відчутно потерпіти через свої щирі наміри.

Я провів у в'язниці ще одну ніч. Вранці мені наказали зібрати речі і відвели до капітана. Він знову був дуже привітний і запитав, чи я щось написав. Я відповів, що писати мені нічого, але хотів би пояснити, що під час окупації неможливо було не зіткнутися з ОУН. Проаналізувавши своє життя, я дійшов висновку, що ідеологія і фразеологія цієї організації є утопією, якій нема місця в теперішній дійсності. Сьогодні я цілковито пориваю з нею. Розумію, що на території Польщі не існує українського питання — воно врегульоване угодами між Польщею і Радянською Україною. Під час судового процесу я зрозумів, що через дитячу наївність дав себе вплутати у злочинну діяльність. Тільки тут дізнався, що ці ніби патріоти попросту пішли на платну службу до урядів чужих держав. Тому я пориваю з ними і в майбутньому ніколи не буду займатися подібними справами.

— Ви, Марчак, не говорите щиро. Скажіть, чому українці так легко йдуть на співробітництво з німцями, англійцями чи американцями, а в їх ставленні до вітчизни, в якій народилися, нема щирості і лояльності?

— Громадянине слідчий, я чесна людина, і мої слова щирі. Я завжди був лояльним до своєї вітчизни, але тепер запитаю вас: чому, як ви кажете, українці шукають союзників серед німців і інших ваших ворогів? Я сам ніколи в них нічого не шукав, але мені здається, що це власне ви не були лояльними щодо нас. Окрім в'язниці і посади донощика ви більше нічого нам не пропонуєте.

— Ви самі щойно твердили, що українське питання в Польщі не існує, тому й не вимагайте від нас лояльності до справи, якої нема. Правду кажучи, я чекав від вас більшого, але думаю, що ви підете правильним шляхом. Підпадаєте під амністію, і ми звільняємо вас. Ідіть до начальника в'язниці, візьміть свої речі і повертайтеся додому. Бажаю вам бути мудрішим і більше сюди не потрапляти. Ще тільки підпишіться, що не маєте до нас ніяких претензій.

— Я жодних претензій не висував, і тому нема потреби щось підписувати.

— Це звичайна формальність, кожен підписує. Щось бачу, що ви не поспішаєте до жінки. Бо інші з радістю підписують і галопом мчать додому. А ви так любите з нами подовгу розмовляти! — Весело сміючись, він подав мені ручку.

— Та мені вже все одно. Навіть вирок смерті на себе підпишу. Я нервово підписав, а що — і сьогодні добре не тямлю. Мені дійсно було однаково, і думав я тільки про те, аби вийти за браму.

Знову воля. Але не відчував я тієї радості так, як в інших подібних моментах свого життя. Сумління підказувало, що я вчинив недобре. Ідучи вулицею, роздумував, чому так поступив. Від слабкості? Чи з розрахунку? Зізнався сам собі, що й одне, і друге мали місце. Слабкість, бо боявся перегляду процесу, в результаті якого мені могли присудитити термін за радянськими мірками. Там часто напередодні звільнення робили перегляд справи і додавали ще 10-15 років. Страшна туга за сім'єю доводила мене до розпуки, але в таких випадках я завжди звертався до Бога, і Він помагав отямитись. Сльози заслали мені очі, і я прошепотів: «Боже мій, Боже, чому Ти покинув мене?». Але відразу спам'ятався, бо зрозумів, що це блюзнірство. Адже Він мене не залишив, тільки мені не можна відступати від Нього. Я здоровий, знову на волі і щасливий, що нікого не скривдив.

Хотів потішити себе, що я такий «розумний» і зробив так з розрахунку. Не скривдив нікого і здобув довір'я УБ. Одночасно я знав, що тепер, коли захочуть зі мною розмовляти, буду зорієнтований у їхніх планах щодо українців. Але чи це буде комусь потрібне?

З такими думками я забрів у місце, що нічим не нагадувало столиці. Згадавши адресу свого адвоката (сьогодні вже її не пам'ятаю), вирішив його відвідати, щоб подякувати за оборону.

ПАМ'ЯТНИЙ 1956 РІК

Я повернувся додому. Дружина та її сестра, в якої ми мешкали, не дуже цікавилися моїми справами. Причину мого арешту й ув'язнення знали тільки в загальних рисах, тому що перед моїм арештом, у 1953 — 1954 роках, до нас, бувало, заходили «хлопці Камінського», і жінки давали їм потрібну допомогу. Тепер ми всі дивувалися, чому слідчий з Ряшева так легко повірив моїй легенді.
Наша донечка Аня спочатку не хотіла мене прийняти. Голосно і категорично протестувала проти моєї присутності в ліжку.
Відразу в день повернення я поїхав у Пакошівку до своєї старенької матері. Вечоріло. Вона сиділа в кухні сама з вервичкою в руках. Я став перед нею навколішки і поклав голову їй на коліна. Мама довго гладила її, а я ревно плакав. Взяла мою голову в обидві свої руки і сказала:
— Ти витримав? Скажи, чи довго ще мої сини сидітимуть по тюрмах?
— Мамо! Адже ніхто з нас не сидить за чиюсь кривду! Хочу вас ще втішити: Геньо живий!
— Не повірю, поки не отримаю від нього листа.
— Я зустрів у в'язниці його побратима. Він сказав, що Генко в Росії і повернеться.
— Дякую Тобі. Боже, за все! Встань і не плач уже, — закінчила мати нашу ніби радісну, але таку болісну розмову.
Весь час ми розмовляли по-українськи. З поля повернулися брат з братовою, і ми почали згадувати все, що пережили за час розлуки.
В Сяноку мене не захотіли прийняти на роботу. Знову почали викликати до УБ «для пояснень». Таким, як я, досить було пройти біля заводу чи військової частини і кинути в той бік погляд, як уже з'являлася причина для виклику і «пояснень» в У Б.
Через деякий час керівник газового господарства у Яслі інженер Ковальчик знову прийняв мене на роботу інкасатором. Я відповідав за села Тур'є Поле, Гумниська і Грабівницю в Берегівському повіті, пізніше додалися ще Страхотин, Пакошівка і місто Сянок. В Берегівському повіті мені добре працювалося. Люди мене не знали, а я не афішував своєї національності. У зв'язку з цим мені було легше боротися з масовими крадіжками газу. Чотирицифрові газові лічильники поступово міняли на п'ятицифрові.
Політична ситуація далі була напруженою. У Москві, на ХХ-му з'їзді комуністичної партії Хрущов проголосив, що «батько всіх народів», «неперевершений мудрець», четверта особа комуністичного пантеону після Маркса, Енгельса і Леніна, «генералісимус» Йосиф Сталін зовсім не був ідеалом чи, тим більше, втіленням комуністичного божества. Нарешті самі комуністи визнали, що він був просто кривавим диктатором у совєтській імперії.
Вийшовши із в'язниці, я дізнався, що і в польській партійній верхівці відбувалися кадрові перестановки. У червні 1956 року після відкриття міжнародного познанського ярмарку робітники вийшли з протестами на вулиці. Спеціяльні відділи УБ стріляли в людей. Були жертви. А пропаганда проголошувала, що «агенти імперіялізму» хотіли знищити здобутки соціялізму.
У жовтні 1956 року до влади повернувся Ґомулка. Я не мав особистої симпатії до жодного з комуністичних правителів, але мушу визнати, що якраз цей дещо зробив для демократії. Звільнив політичних в'язнів і дав право вибору при вступі в колгоспи. У цілому соціялістичному таборі лише Польща не виконала план колективізації повністю. Ця крихта свободи була дарована нам тільки на початках правління Ґомулки. Невдовзі знову почалися переслідування за будь-яку критику системи, а в'язниці почали заповнюватись опозиціонерами.
У другій половині 1956 року в Варшаві відбувся з'їзд представників українського населення Польщі, на якому було засноване Українське Суспільио-Культурне Товариство. Послаблення, яке зробив Ґомулка щодо українців, стало великою проблемою і спонукало владу посилити контроль і спостереження за ними органів УБ. Українці далі мусили дотримуватись конспірації і подавалися за «поляків». Тільки старше покоління, яке не мало що втрачати, ідентифікувало себе русинами. Почуття образи, постійні погрози з боку поляків мали й щось позитивного, оскільки мобілізували цих людей бути стійкими і не цуратися свого. Ходили до церкви, дотримувались традицій і обрядів.
Натомість після 1957 року всі «поляки», що відверто виявили свою українську ідентичність, відразу потрапили під пильний контроль і спостереження УБ. Після не зовсім вдалої спроби ліквідувати нас за допомогою терору Служба Безпеки тепер проголосила себе нашим фальшивим «партнером».
В Сяноцькому повіті декілька нас вирішило погодитися на співпрацю з комуністами: у всякому разі, це було щось більше, ніж продовжувати наше дотеперішнє «небуття». Доктор Кузьмак та адвокати Ленчик і Перелом після розмови в УБ погодилися стати ніби «приманою» для виходу решти наших людей з конспірації. Я як відомий політв'язень також досить активно включився в цю роботу, сподіваючись, що прихильність «приятелів» допоможе мені вирішити мої життєві проблеми. Інші також розраховували на повернення маєтків, втрачених під час операції «Вісла». Наприклад, п. Мацко сподівався повернути дев'ять гектарів відібраного державою лісу (з часом йому це вдалося). Деякі мешканці Команчі також мали надію на хоча б часткову компенсацію свого втраченого майна.
Дяк Голизна з села Голомчі разом із синами врятував церкву від зруйнування і зберіг її, залучивши до православної конфесії. Сяноцька православна церква, священик якої був призначений державою, проти волі і бажання «приятелів» стала місцем консолідації нашого заляканого люду. Гірко нам було, що в усіх новостворених православних парафіях були люди тільки старшого і похилого віку. Вся наша молодь перейшла до костела, який дбайливо турбувався про неї, виховуючи на добрих поляків.
Підсумовуючи, вважаю, що всі сприятливі тогочасні обставини ми використали належним чином. Особливо помогло те, що влада, маючи клопоти з костелом, нами цікавилася менше і, щоб допекти йому, робила нам деякі поступки.
Наша група ввійшла в коло «приятелів», які, без сумніву, також мали щодо нас якісь свої плани. Очевидно, брали до уваги, що в такій драматичній ситуації ми будемо змушені шукати «дружби» хоч би з самим дияволом, виходячи з засади, що «мета освячує засоби».
У моєму рідному селі, як і в інших сусідніх селах, частина українців заради порятунку перед виселенням перенесла метрики з церкви до костела і автоматично стала вважатися поляками. У ті важкі часи поляки переховували в себе своїх родичів греко-католиків, завдяки чому поодинокі українські сім'ї не були виселені. Залишилися й ті українці, які перебували у в'язницях або таборах. На території Польщі концтабором для українців було Явожно. Комуністична влада, як пізніше виявилось, зробила помилку, вважаючи, що знищить усіх українців шляхом терору. Натомість, проти своєї волі, створила умови і можливості для їхньої конспірації.
У Сяноцькому повіті не визнавали української національності, і всіх записували поляками. Щоправда, потім за таким «поляком» шпигувало по декілька таємних агентів. Як правило, українці сприймали таке ставлення до себе мовчки і різними способами силкувалися продовжувати своє національне існування. Багато таких «поляків» вступило до партії, що дало їм змогу відділитися від костела. Як члени комуністичної партії вони не хрестили там своїх дітей. Дехто із їх сімей, переважно жінки з дітьми, їздили потайки до Команчі, де якимось дивом утримався греко-католицький священик, і приймали там необхідні християнські таїнства.
На Підкарпатті створилися такі умови, що найкращим виходом для українця було перекинутися в поляка, а це було можливе тільки через римо-католицький Костел. Деякі ксьондзи дуже наполягали, щоб ми забули про своє походження. Дітей, охрещених у костелі, виховували в дусі польського патріотизму, стараючись одночасно викликати в них нехіть до України та українців, притлумлюючи почуття гідності і гордості щодо національної та конфесійної приналежності. Проте я знав декілька таких людей, які, незважаючи на все, зуміли і в лоні Костелу зберегти свою національну та конфесійну ідентичність. Для цього треба було мати сильний характер і залізну волю, відзначатися прямолінійністю, відвертістю й терплячістю, а також бути витривалим на цькування і знущання, яких не шкодували їм ближні.
Я теж намагався зберегти в собі почуття національної та релігійної гідності. Маючи дружину-польку, ходив з нею до костела, переважно о.о. Францисканців і там приймав таїнства Сповіді та Причастя. Під час сповіді завжди відзначав, що є українцем греко-католиком, правила римо-католицького обряду знаю слабо і, правду кажучи, не бажаю їх дотримуватися. Не було випадку, щоб римо-католицький священик дорікнув мені цим, радше навпаки, мої слова приймав із розумінням. В той же час мені відомі випадки, коли стосовно дволиких, хитких і боязких людей ксьондзи поводились дуже гостро. Таких на сповіді гостро шпетили і починали «навертати». Мені також розповідали, що деякі польські ксьондзи-патріоти, ходячи по коляду, навертали українців на поляків. Проте я, за сорок років свого перебування в Сяноку, не зіткнувся з таким ніколи. Римо-католицькі священики завжди ставились до мене з повагою, так само, як і мої знайомі та сусіди. В період наших Свят складали мені побажання. На роботі також ставились до мене людяно і вирозуміло.

MAMA
Вісімнадцятого травня 1958 року померла моя улюблена Матуся. Хочу присвятити їй кілька слів — Вона ж бо так багато важила у моєму житті.
Мама... Це найсолодше слово, прибране в найкращі шати... Скільки подій вже описано, скількох людей згадано, лише про Тебе, Мамо, говорив я мало, і писав небагато, хоча думав про Тебе повсякчас. Про Тебе — котра після Бога і Його Матері дала мені найбільше.
Кожен має своє ставлення до матері. Чимало з нас вважатиме, що саме його мати була найкращою і найближчою йому людиною в житті. Моя Мамо! Ти була ПРЕКРАСНА. Шляхетна в праці і стражданні. Ти для мене одна з тих — НАЙБІЛЬШИХ.
В 1928 році помер наш батько. Залишив Тобі, Мамо, шестеро синів, найстарший з яких мав сімнадцять років, а наймолодший був тримісячною дитиною. Ти виховала нас так, щоб ми боялися Бога і були чесними з людьми. Ти тягла наш сімейний віз п'ятдесят два роки. Стояла на сторожі ладу, даного нам від Бога і водночас зуміла зберегти традиції та культуру, передані нам предками. Ти застерігала нас, що той, хто не буде дотримуватися ладу, усталеного віками, погубить себе і буде викреслений з нашого роду. Ти була доброю полькою, а синів зуміла виховати в українському дусі — як наказувала Тобі порядність, повага до нашого батька й освячена віками традиція. Багато хто з сьогоднішніх людей не здатен зрозуміти того, що було для Тебе нормою.
За життя ми не вміли говорити Тобі ніжних слів і здебільшого мовчали. Однак Ти читала правду в наших душах своїми материнськими очима. Тобі не можна було брехати і робити щось негідне, бо завжди все виходило наяву... Ти так добре розуміла нас!
З гордістю згадую про те, що разом з нашими сусідами — родинами Кучми, Цюпи, Михайла Венгриняка ми належали до тих, хто ніколи не посягнув на чуже добро і ніколи не скривдив інших. Ти завжди бажала нам: «Аби ви лише давали і ніколи не брали!».
Ох, як мені бракувало Тебе в моєму подальшому житті!

А Матері лютнями над нами ніжно грали,
Найчистішої любові завжди нас навчали.
За їх терпіння і пролиті сльози
Вічний спочинок даруй Їм, милий Боже.

ПІЗНІШІ РОКИ
Навесні 1957 року в Сяноку відбулися збори українців, які вийшли з підпілля і відновлювали свої права. Вони заснували повітовий осередок УСКТ. Головою став др. Кузьмак. До складу Правління увійшло дев'ять осіб, серед них: Микола Мацко із Щавного, Барна з Команчі, Гумніщак і Длугош із Загір'я, а також Кокоць, Ткач, Кроковська, П'єцухова і я — з Сяноку. У розмові з членами товариства, яким можна було довіряти, ми вирішили, що мусимо піти на контакт з «приятелями», якщо хочемо зробити щось корисне для нашого люду. Ми зустрічалися з ними на зборах ПОРП, у президіях повітових і воєвідських рад. Це переконувало їх у нашій лояльності до Народної Польщі, частково відвертало від нас увагу таємних агентів і давало можливість ставати на захист наших покривджених людей. З часом ми завойовували все більшу довіру, що дозволяло нам просити те, про що раніше годі було й подумати. Наприклад, ми клопоталися про вивчення нашої рідної мови у місцевостях, де було принаймні семеро українських дітей.
В цей період я був членом комісії у національних справах при повітовій Народній Раді в Сяноку. Декілька інших українців було обрано «довіреними особами» службовців державної адміністрації. Ми допомогли повернутися з західнопольських земель трьом сім'ям з Мокрого і п'яти — з Сяночка. Наші нові «приятелі» з Сянока і Ряшева (Пацлавський, Тарнавчик, Бусько, Копальський та ін.) у початковій фазі співпраці рекомендували так пояснювати українцям пережите лихоліття: причиною всіх наших страждань є УПА і українські націоналісти, а провини Народної Польщі в цьому немає.
— Вашим обов'язком є розкривати гріхи і злочини українців, а виселення — це наслідок ваших провин, — усміхаючись, повчали нас «приятелі».
Мовчки, як йолопи, ми підтакували і збентежено думали: «Хіба можливо, щоб жертви катувань із Завадки Мохоровської і Павлокоми повірили, що самі себе знищили?»
Наші активісти — Мацко, Барна, Матейко, Чубинський, Галчик і ще деякі намагалися якось лавірувати серед цих інсинуацій. А члени партії, варшавські українці — Гошовський, Зінич, Королько, Боярський, Донський — багато разів приходили на допомогу і клопоталися за нас у центральних органах влади. На одному з зібрань УСКТ в Сяноці постановили, що необхідно робити старання про відкриття церкви. Ми розуміли, що без неї наше подальше існування і культурне життя будуть неможливими. Всі українські храми Підкарпаття і Лемківщини, а було їх понад триста, перетворили на польські костели або склади, а деякі знищили — їх розібрали, спалили або зруйнували. Цінна іконографія в основному була
втрачена і переважно знищена. Ставлення до деяких церков зазнало профанації, наприклад, у Мриглоді церкву переобладнано на громадський туалет, а в Горлицях ксьондз зробив з неї стайню для овець. У Сяноці церкву Св. Трійці перетворили на костел. Там було відкрито катехитичний пункт і відправлялися служби для школярів.
Греко-католицький священик Сікежинський залишився в Сяноці завдяки тому, що колись належав до антиукраїнської течії «старорусинів». Всі інші в його великій сім'ї почували себе поляками. Син жив у Варшаві і працював у міністерстві. Незважаючи на це, о. Сікежинський зазнав переслідувань від римо-католицького кліру. Дозволено йому було відправляти Службу Божу за греко-католицьким обрядом тільки у каплиці при сяноцькій лікарні. Щоразу під час відправи римо-католицька монахиня закривала його в каплиці на ключ. О. Сікежинський існував на пожертви невеликої групи вірних цього обряду, яким надавав релігійні послуги потаємно вдома. Наше знайомство відбулося в домі п. Мацка, де священик винаймав тоді помешкання (вул. Ґловацького). Я попросив його відслужити літургію за померлих членів моєї родини. Слід сказати, що це був порядний чоловік, який у ті важкі часи не вагався потаємно здійснювати духовну опіку над своїми мирянами.
На наші Зелені Свята група українських активістів (це були лікар Кузьмак та адвокати Перелом і Ленчик, які залишилися в Сяноці завдяки тому, що прислужилися польському підпіллю) з о. Сікежинським на чолі звернулися до отця прелата Порембського за дозволом провести Богослужіння у церкві Святої Трійці. Прелат згоду дав, і протягом двох днів Свят у церкві правилися літургії за східним обрядом. Мені добре запам'яталося це перше після виселення українців Богослужіння у сяноцькій церкві. Не була це звичайна відправа. В очах присутніх можна було побачити все: страх перед завтрашнім днем, подив, що після таких погромів нас ще стільки лишилося, і захоплення, що ми мали відвагу показати себе. Кожен ставив собі питання: чи вистачить нам сил далі лишатися собою? Всі ми відчували велику радість і водночас велику непевність. Усміхалися одне одному крізь сльози. Для нас це була незабутня подія.
Слід сказати, що поза українцями, які тут уже не раз згадувалися, в Сяноці жив ще різноманітний український набрід, що зумів зберегтися під зміненими прізвищами у часи найбільших переслідувань. Тепер, у церкві, почали дивитись одне на одного більш упевнено, бачачи тут доктора Кузьмака з сім'єю, адвокатів Ленчика і Перелома. Останній прийшов сам —
його діти вже належали Костелові. Його брат, шкільний учитель, який поміняв прізвище на «Пшелом», прийшов із дружиною.
На повні груди, радісно співали ми наше вікопомне «Господи, помилуй». Після відправи люди не затримувались біля церкви. Розходилися поспіхом, щоб уникнути уваги таємних агентів.
У вівторок, після свята, ми із здивуванням побачили, що за наказом державної влади церкву опечатали. Ми поцікавились, чому це зроблено саме тепер, коли оголошено волю для національних меншин. На наш запит від імені УСКТ представники міської ради пояснили, що УСКТ — світська організація, бо такий її статут. Окрім того, воно має бути атеїстичною і не займатися справами Церкви. П'ятеро нас: Ярослав Вайцович, Іван Ткач, Андрій Кокоць, Юлія Кроковська і я пішли до сяноцького повітового партійного комітету. Перший секретар партії пояснив нам, що за церкву слід клопотатися в Перемишлі, у римо-католицького єпископа.
Для вирішення цієї важливої справи у Сяноці зібралося правління УСКТ. Наші адвокати Ленчик і Перелом, а також др. Кузьмак підтримували нас морально, надавали юридичну та матеріальну допомогу, але включитися в цю справу особисто не виявили бажання. Ми делегували трьох членів товариства з Сянока на чолі з греко-католицьким священиком о. Злочовським з Команчі на розмову з римо-католицьким єпископом. Єпископ Барда порадив молитися в костелі, тому що Бог один, і нема потреби відкривати ще якусь церкву. Тоді делегація поїхала у Ряшів до воєводи. Там сказали, що справу нашу можна вирішити тільки у Варшаві. До Варшави вирушило три особи. Там у відділі віросповідань їх прийняв міністр Курилович і пояснив, що греко-католицька Церква у Польщі не існує. Щоб зареєструвати її, необхідно, щоб до нього з'явився принаймні єпископ цієї Церкви, який відповідав би за таке віровизнання перед законами ПНР. Це були попросту кпини, бо товариш міністр добре знав, що греко-католицького єпископа немає через те, що весь єпископат цієї Церкви був арештований, деякі єпископи загинули від рук УБ і НКВД, а інші, які вижили, в таборах Сибіру. На запитання, хто в Польщі міг би висвятити такого єпископа, міністр відповів, що про це знатиме кардинал Вишинський. Повідомив також, що у Польщі діє православна Церква, з відкриттям якої труднощів не буде.
В канцелярії примаса Польщі кардинала Вишинського нашу делегацію прийняли три ксьондзи невисокого рангу. Як пізніше розповідали, один з них звернувся до делегатів з такими словами: «Ви, бунтівливе плем'я, чого ви ще хочете? Маєте костели, то моліться в них і кайтеся у гріхах своїх та батьків ваших! Якщо вам хотілося церкви, то треба було виїхати». Інший, уже наприкінці аудієнції, порадив зібрати підписи з проханням правити церковну службу за греко-католицьким обрядом. Підписи мають бути тільки з Сянока, підтверджені римо-католицькою парафією. Якщо будуть підписи ста осіб, тоді справу розглядатимуть. «Але, мабуть, у Сяноці не лишилося сто русинів?» — цими словами аудієнція закінчилася.
Після повернення я пішов із звітом до о. Сікежинського. Він доручив мені зібрати підписи. Я почав обходити знайомих, часом потаємно. Вони скеровували мене до інших, і таким чином мені вдалося зібрати підписи двохсот сорока дорослих людей. Ще майже стільки ж зі сльозами на очах говорило, що вони хочуть церкви, але переді мною ходив якийсь молодик і казав, що хто підпише, того вивезуть на Сибір. За інструкцією примаса я пішов до прелата Порембського, щоб потвердив правдивість підписів. Ксьондз прелат відмовився, висунувши вимогу, щоб усі ці люди прийшли до нього і підписалися в його присутності. Я здивовано запитав, чи вірить він у можливість такого.
— Чому ні? Адже ви прийшли і нічого вам не сталося.
— Отче прелате, ви добре знаєте, що з цих двохсот сорока може прийти щонайбільше десятеро!
— Чому? — запитав здивовано.
— Тому, отче, що вони були і є залякані, і це ви їх такими виховали.
— Якщо ці двісті сорок підписів є справжні, то наші старання не дали результату.
Я засміявся про себе і визнав, що «вихователям» належить поставити «двійку».
Повернувся до о. Сікежинського. Він теж дуже дивувався, що я зібрав стільки підписів і що стільки ще є греко-католиків. Священик власноруч написав до примаса прохання дозволити відкрити в Сяноці греко-католицьку парафію, зазначивши, що тутешня церква перебуває в доброму стані, а він — один з парохів цієї церкви. Покірно просив кардинала розглянути це прохання прихильно. Сам запечатав конверт, а я вислав його рекомендованим листом. Др. Кузьмак теж написав у цій справі лист від Сяноцького УСКТ до головного правління Товариства у Варшаві, прохаючи членів правління звернутися до Примаса.
Через деякий час надійшла відповідь з канцелярії Примаса до варшавського УСКТ — що ніяких паперів про становище греко-католиків у Сяноці вони не отримували. Копія цієї відповіді по сьогодні зберігається в мене. Отже, ми зрозуміли, що відкрити греко-католицьку церкву в Сяноці не дозволять. Зібрати підписи вдруге було неможливо, оскільки наші люди були серйозно залякані виселенням на Україну, що в тодішньому розумінні дорівнювало вивезенню на Сибір.
Водночас з цими подіями українці москвофільських поглядів, так звані «старорусини», вирішили відкрити в Сяноці «істінно рускую церковь». Підписи за неї збирав о. Ярослав Вайцович. Зібрав їх тридцять вісім і надіслав до православної митрополії у Варшаві прохання прислати священика. Коли отець прелат Порембський дізнався про це, попросив мене прийти до нього. Коли я з'явився, сказав схвильовано:
— Пане Марчак, чи ви знаєте, що в Сяноці хочуть робити схизму? Але ж тут ніколи не було православних, тільки греко-католики! Прошу вас у ваших же інтересах, ідіть до о. Сікежинського і скажіть, щоб почав у нас відправляти. Я йому у всьому допоможу!
Я погодився і пішов до о. Сікежинського. Повторив йому пропозицію прелата. Відповідь була чітка:
— Я маю свою церкву і не мушу шукати ласки в костелі. Нехай створять можливість, яку самі знищили, а я до церкви завжди піду правити.
— Отче каноніку, — звернувся я до нього, — ви до костела не підете, до церкви прийдуть православні, а що нам, вашим мирянам, у такому разі робити?
Священик замислився і через якийсь час відповів:
— Від самого початку погрому мирного і завжди лояльного до Польщі українського населення римо-католицький Костел у Сяноці і Перемишлі зайняв нечесну позицію. Приєднався до комуністів, щоб денаціоналізувати рештки українців і поглинути їх. Наш люд і наша Церква є католицькими, і навертати їх у католицьку віру нема потреби. Тепер комуністи пообіцяли свободу віровизнання, але знову на шкоду нашій Церкві, нав'язуючи нам православ'я. Якщо ви не підете у православну Церкву, то невдовзі від русинів не лишиться й сліду. Тільки в церкві є опора для українського народу.
— Але навіщо сюди має приходити якийсь православний священик? Отче каноніку, прошу вас — перейдіть разом з нами у православ'я, і тоді в нас нічого не зміниться, — сказав я схвильовано.
— З такою ж пропозицією приходив до мене православний священик о. Попель. Я вже все вирішив. Я старий, стою над могилою. Присягав на вірність греко-католицькому єпископові і знаю, що таке порушення присяги. Ви нікому не присягали, і вас ніщо не зобов'язує. Коли відкриють церкву, йдіть до неї.
Я сказав, що повідомлю прелата про його відмову. Дорогою зайшов до адвоката Ленчика, який був моїм приятелем у багатьох справах. Дізнався від нього, що в Сяноці відкрито православну парафію, і на свято Воздвиження у церкві відбудеться перше Богослужіння. Я спитав, чи в цій ситуації мені варто йти до прелата. Адвокат порадив закінчити розпочату справу, бо в іншому випадку мене можуть вважати несерйозною, фальшивою і підозрілою людиною. «А я би вам цього не радив, адже з такою репутацією вам складно буде щось зробити в майбутньому», — закінчив Ленчик. Отож я пішов до прелата і повторив, що о. Сікежинський згоден відправляти тільки в церкві. Натякнув також, що від знайомого дізнався про те, що найближчим часом у сяноцькій церкві почнуться православні Богослужіння. Прелат зреагував на це дуже різко. Заявив, що тільки через його труп. Має ключі від церкви, і нікому їх не віддасть. Почав мене дуже просити, щоб я знову пішов до о. Сікежинського і переказав, що, з огляду на вік, отця будуть щоразу привозити на Службу і відвозити додому після неї. Нехай приходить до будь-якого костела в Сяноці, нехай вибере собі вівтар і годину для відправи, а костел у всьому йому допоможе. Я погодився піти і, якщо о. Сікежинський дасть згоду, повернуся з цим повідомленням, а якщо ні, піду відразу додому, бо дуже втомився. На прощання прелат запитав, чи піду я до православної церкви.
— Не знаю, отче прелате. В цю хвилину не маю такого наміру, але в майбутньому може скластися так, що зміню свою думку, — відповів щиро, оскільки в тому часі пропаганда представляла православну Церкву в такому невигідному світлі, що я мав про неї не найкращу думку.
Повернувшись до о. Сікежинського, я передав йому слова прелата і додав від себе ще більше, ніж обіцяв той. З усіх сил намагався умовити священика відправляти в костелі. Він терпляче вислухав мене і промовив:
— Сину мій, вони згадали про мене аж тепер, коли їм загрожує православ'я? Прелат сам соромиться відвідати мене, тільки послуговується тобою, бо знає, що свою обіцянку не виконає. За всі ці роки перемиський єпископ не допоміг мені ані на копійку! Прелат також не помічав, що я злидарюю, а інші весь час мені тільки допікають. Монахиня так штовхнула мене біля каплички, що я зламав руку! Ніхто не вибачився переді мною, не висловив співчуття. Не піду до них! Не хочу їхньої ласки! — на цьому слові старенький розплакався і повторив ще раз:
— Як тільки відкриється церква, ідіть туди!
Я вийшов від нього дуже пригнічений. Ввечері відвідав пана Хлопика, і ми розмовляли до пізньої ночі. Врешті-решт дійшли думки, що коли не приймемо православ'я, то не дістанемо нічого і всі наші старання підуть намарне. Вирішили вступити до православної Церкви і спробувати надати їй українського характеру.
Настало 27 вересня 1957 року. На цей день припадає храмове свято — «празник», відпуст у сяноцькій церкві. Саме тоді мала відбутися перша православна літургія. Я здивувався, побачивши, що церква повна людей — без намовлянь і пропаганди. Новина, що церкву відкрили, була великою радістю для всіх. Ніхто не питав, якою буде ця церква. Люди хотіли, щоб усе було, як у греко-католиків — церква, літургія, календар, а традиції вони самі дотримають.
Богослужіння відправляв священик середнього віку. Його вбрання і форма обряду були такі самі, як у довоєнний час в нашій місцевості. Під час проповіді священик дуже слушно зауважив, що «церква буде такою, якої захочуть її вірні, бо тільки люди творять церкву».
— Ніхто не буде впроваджувати вам жодних змін чи нових звичаїв, — говорив далі, — ви самі повинні берегти і захищати все те, що залишили вам батьки.
Кажуть, що коло історії ніколи не повторюється. Це не зовсім так. На наших очах через дві тисячі років жиди повернулися знову на «землю обітовану» і відновили державу Ізраїль. Польща повернула свої колишні землі на заході. Через триста років до Сянока, Перемишля і на Підкарпаття знову прийшла православна церква. В 1692 році останній перемиський єпископ Інокентій Винницький був змушений підписати унію з Римом. Тепер створили нам такі умови, що знову мусимо повернутись до православ'я.
Незважаючи на такі роздуми, я хвилювався. Побоювався, що все це може виявитись шахрайством. На підставі довоєнної пропаганди ототожнював православ'я з Росією, а з нею завжди асоціювався наш кінець.
Після відправи пішов у захристію і представився священикові. Він люб'язно привітався зі мною. Знаючи історію Церкви і її основні догми, я досить різко запитав:
— Прошу мені сказати — чим відрізняється православна церква від греко-католицької?
— Тим, що католицька підлягає Римові, а наша є автокефальною і не підлягає нікому, — відповів з усміхом.
— Чи знаєте ви, отче, що в російській Церкві піп при сповіді сам оцінює гріхи, ділячи їх на царські та Божі? Царські — означає державні, тому він зобов'язаний донести про них органам влади, а тоді прокурор уже сам визначає покуту грішникові. Чи, взявши не до уваги, православна сповідь є таїнством і чи зобов'язує вас таємниця сповіді?
У той час в захристії був Іван Ткач, який слугував під час відправи. Священик уважно подивився на мене і запитав, хто я, але, не давши мені відповісти, сказав:
— Які звичаї в російській Церкві, я не знаю. Вперше чую такі звинувачення. Як православний священик запевняю вас, що сповідь є таїнством, яке встановлене Христом, і при сповіді обов'язковою є двостороння таємниця. Згідний з тим, що у справах політичних слід сповідатися в міліції, це їхня справа. У церкві ж сповідаємось відносно заповідей Божих і церковних.
Римо-католицький костел Сянока різко відреагував на відкриття православної церкви. Як розповідали свідки, у костелі Преображення Господнього прелат Порембський разом зі своїм духовенством заявив, що в церкві Бога немає, а є тільки сатана, і всім, хто ходитиме туди, буде висловлено осуд. На уроках релігії дітям говорили, що під порогом церкви православні закопали Божу Матір, і кожен, хто заходить у церкву, топче її. Щодо францисканців, то вони тільки один раз оголосили, що відкрито храм християнського, але не католицького віровизнання, і відвідування його є гріхом. На Посаді (район Сянока) ксьондз проголошував, що православні священики — це переодягнені шевці та кравці, до того ж вони є агентами, підісланими Москвою. Наші люди слухали все те коло церкви, обговорювали і сміялися. Мали свою філософію: піду і сам подивлюся. Приходили, бачили ту саму церкву, що перед війною, а в ній те саме «Господи, помилуй». Чули тут свою мову, зустрічали своїх, таких же скривджених людей. Тут могли вільно порозмовляти, пожартувати, дотримуватися звичаїв. В костелі все це було обмеженим.
Правда, деякі бабусі, задля певності щодо свого спасіння, перед смертю запрошували римо-католицького священика, щоб дав їм розгрішення — отже, все було в порядку.
Костел не відзначався послідовністю. Заявляв, що не буде ховати тих, хто визнає Церкву, але задля грошей, а особливо, щоб зменшити вплив нашого священика і погіршити його матеріальне становище, охоче ховали українців — навіть у тому випадку, коли хтось перед смертю виразно висловлював бажання, щоби його похорон відбувся у православному обряді. Але, як то кажуть: «Відносно жінок і грошей політики нема».
19 січня 1960 року на Йордан ми святили воду в ріці Сян поблизу Вільховець. Солдат з вільховецької військової частини кинув за якихось двісті метрів від нас на лід сльозогінну димову шашку. Вітер гнав дим якраз на нашу процесію. Мабуть, за всю свою історію людство не пролило стільки сліз, як ті «дурні русини», що весь час стояли в цьому димі, поки піп не освятив воду. Тривало це майже годину. Щоб менше плакати, я міцно заплющив очі і в душі мугикав: «На Вавилонських ріках, там ми сиділи й ридали. Довго так плакали ми і на Сіон поглядали....»
На Йордан завжди буває багато людей, а по свячену воду ходять і поляки.
Ніби жартуючи, отець парох Лев'яр запитав мене:
— Чи не забагато людей ходить до церкви? Партія може бути невдоволена!
Я похвалив, що він є прекрасним партійним священиком і додав:
— Зробіть добрий скандал, то ходитиме їх менше. Хоч трохи побійтеся Бога!
— Не Бога боятися треба, а людей, — досить мирно відказав він.
Я подумав, що тут, мабуть, він має рацію. Пропаганда ненависті створила стереотип українця бандита, різуна. Такі звинувачення українців, профанація нашої справи в розмовах незмірно дратували мене. Наприклад, я не знаю жодного випадку, щоб на території Лемківщини хтось із українців знищив якогось поляка просто заради вбивства, вже не кажучи про якусь «різанину». Якось одна «доброзичлива» пані нахабно запитала мене:
— Чому українці так різали поляків? З серцем я відповів:
— Тому, прошу пані, що всі інші нічого поганого не зробили! Німці нікого не катували — цим займалося гестапо, есесівці, гітлерівці. А самі німці були «святі». Росіяни також належать до «святих». Там усе зло робили царі, жандармерія, козаки, НКВД і персонально невизначені «комуністи». Так само нічого злого не можна сказати про поляків. Вони особливо вибрані до «святості», і коли й було щось погане з їх боку, то чинили це тільки бандити, фольксдойчери, «гранатова поліція», банда НСЗ або червона банда. Натомість українці за тисячу років свого існування — діти, жінки, старці — нічого іншого не робили, лише «різали», «різали» і «різали». Аж диво бере, що руки їх не заболіли і ножі не затупились!
Пані подивилася на мене і визнала, що я серйозно хворий. Порадила звернутись до психіатра. Дякую!
Інша «доброзичлива» прийшла до нас в гості святкового дня і почала вихваляти мої добрі риси і шляхетність натури так, що я подумав: «Напевне, жоден святий за життя не був таким». Проте насамкінець вона сказала:
— Але незважаючи на всі ці чудові риси, ви підете до пекла!


Мене аж морозом пройняло, і я запитав:
— Невже пані не могла знайти кращого кандидата на службу до Люципера?
— Нехай пан серйозно задумається! Всі ваші заслуги перекреслює те, що відвідуєте православну церкву!
— І тільки за те, що я молюся, стараюся робити добро, ви прирекли мене на пекло? — питав я, не вірячи власним вухам.
— Ще раз повторюю з усією сердечністю — це дуже важлива справа!
— А звідки пані знає, що я хочу до неба? Може, для святого спокою, краще піти до пекла?
Пані підняла обидві руки вгору і прошепотіла:
— Хай Господь Бог поверне панові розум... Я подумав, чи й справді не поїхати в Ярослав до психіатра.
На Різдво і Йордан наші люди знову почали співати в церквах «З нами Бог». Але противник теж не спав. З 1960 року, коли церква почала розростатися й охоплювати все більше людей, наші «приятелі» дуже занепокоїлися. Адже дали нам церкву лише для того, аби ми знали, що маємо свободу. Насправді ж ми повинні ходити до костела і розповідати іншим, як там добре. Маємо бути «справжніми українцями», такими, як ті, що живуть в Україні і «мають право» відокремитись від Радянського Союзу, але не хочуть, бо їм найкраще із «старшим русскім братом». Ми покірно кивали головами, але далі ходили до церкви.
Хтось необізнаний може сьогодні закинути нам боягузтво чи підлабузництво. Все ж я далі переконаний, що тільки таким чином ми могли зберегти свою ідентичність. Тоді ми зрозуміли, що нам уже більше не треба мертвих героїв, бо й тих, якими нас до тепер так щедро нагороджувала історія, нема кому реєструвати. Ми тоді вже добре знали, якими картами грають наші «приятелі». Як правило, це були фальш і облуда, та оскільки ми хотіли мати щось своє, мусили брати участь у цій грі.
Коли влада зрозуміла, що її плани не дають бажаних наслідків, знов було пущено в хід старі добре випробувані методи: цькування і залякування, а також підбурювання нас одне проти одного. За спеціяльним дорученням СБ доктор Кузьмак «погодився» бути головою УСКТ в Сяноці і старостою церковного комітету. Коли він став виконувати ці функції серйозно і відповідально, почали поширювати чутки, що «Кузьмак є агентом УБ та НКВД» і що буцімто вони разом з Марчаком ходять до партійного комітету і там складають списки для вивезення людей на Сибір. А після візиту Ґомулки до Ряшева говорили: «Кузьмака і Марчака повісять, бо вони організували замах на Ґомулку».
Одного разу, коли я відвідав Кузьмака, він офіційно вручив мені заяву про відмову від посади голови УСКТ і старости церковного комітету. Пояснив, що його нерви вже цього не витримують. Тоді ми з п. Гумніщаком і п. Ткачем пішли поскаржитись у парткомі, що про нас поширюють такі нісенітниці. Нам пояснили, що вони «також чули про ці підозри, а в Ряшеві начебто арештовано двох українських терористів. Чи пов'язані вони з Сяноком, слідство ще не встановило». Кажучи це, секретар парткому подивився на нас двозначно. З цього пояснення ми зрозуміли, що давні провокації надалі актуальні. Наші шпіцлі часто повторювали українську приказку: «Сиди в хаті і не рипайся». Та що ж, коли ми вперті, «як русини», і сидіти тихо не вміємо!
За Божим помислом моє життя рухалося далі. У нас народилася друга донечка, Йоася. Вже восьмий рік ми мешкали і працювали на господарстві своячениці Гелі, яку вся родина називала «тітунею». Коли в 1953 році ми поселилися в неї, тітуня жила в чотирьох стінах дерев'яної хати без підлоги й умеблювання. Всі спали в одній кімнаті: вона з сином в одному кутку, а ми з жінкою — в іншому. Друге приміщення було коморою, а в третьому стояли корови. З часом ми побудували стайню, в хаті настелили підлоги, обштукатурили стіни і поставили веранду. Ззовні будинок був обшальований дошками, тому порівняно з іншими старими хатами мав «міський» вигляд. Напевно, з вдячності за допомогу тітуня подарувала нам шматок землі для будівництва власного житла. Тітка володіла обійстям площею в сорок арів на вул. Словацького, 69. Подарована нам ділянка була обжита, і через те спокуслива для мене. Вирішив заплатити за неї хоча б символічно.
Ми обоє працювали, а тітуня займалася дітьми і трохи допомагала при спільному господарстві. Мали ми дві корови і годували свині на здачу державі. Вдалося заощадити трохи грошей. Я поїхав на Сілезію до міста Битом, щоб купити цеглу на будову. Проте і моя, і жінчина рідня були цим невдоволені. Почали, як то кажуть, вкидати свої «п'ять копійок»:

— Навіщо тобі жити з тіткою? Вже була одна така в родині — Оцифріянка, і скільки клопоту мали з нею батьки! Ваша «тітуня» має сина, який виросте і може поставити перед вами інші вимоги, аніж його мати, — відраджував мене брат Сташко.

— Навіщо тобі спілки з Марчаком? Маєш свій маєток, сина, який, мабуть, захоче жити по-своєму, а Марчак може йому завадити, — повчала тітуню моя теща.

Ми обдумали це все, і я дійшов висновку, що порадники в дечому мають рацію. Вирішив відмовитися від цього плану, попри те, що тітуня далі хотіла, щоб я будувався. Наша праця в господарстві була для неї великою підмогою. Вона важко хворіла — мала хворобу Бюргера. Овдовівши, виховувала сина, який уже в десятирічному віці був важкою дитиною. Ми спільно вирішили купити в Сяноці будинок, а тітусі при потребі допомагати далі.

В 1959 році я дізнався, що неподалік, на вул. Ґловацького, продається будинок: великий одноповерховий, з мансардою — загальною площею 142 квадратні метри, а при ньому ділянка на вісімнадцять арів. Був він знищений війною і занедбаний теперішніми мешканцями. Як усі будівлі більшого розміру на той час, належав державному житловому управлінню. Мешкало в ньому семеро квартиронаймачів. Коли до влади прийшов Ґомулка, правила щодо власності на житло були трохи пом'якшені. Тому власник цього будинку, пан Геллебрант, який приїхав з Англії, користуючись новим правом, поспіхом шукав покупця. Я поїхав до Кракова, де жив власник, і купив будинок за 250 тисяч злотих. Це була величезна сума. Мій місячний заробіток складав тоді 720 злотих, дружина отримувала 480 злотих. Я мав із собою 9 тисяч злотих, які вручив п. Геллебрантові зі словами:

— Розумію, що для пана такий завдаток смішний, але більше не маю. Ви повернулися з Англії, я ж кілька років тому — з концтабору, а нещодавно з в'язниці. Домовлену суму вручу панові через три місяці. Якщо не зголошуся в такий термін, то не буду вимагати й повернення завдатку.

— На щирість теж виповім щирістю, — трохи помовчавши, сказав Геллебрант. — Я здивований малою сумою завдатку, але беру до уваги обставини, в яких пан перебуває. Купуєте будинок, знищений війною і непорядними квартирантами. Мушу звернути панові увагу, що це ризикована справа, бо треба багато грошей, щоб переселити семеро квартирантів і зробити ремонт. А пан не має грошей навіть на купівлю дому. Тому зменшую ціну на 20 тисяч злотих, це вам на виселення квартирантів. Можете відмовитися від угоди протягом трьох днів — тоді поверну завдаток. Якщо ні, то чекатиму на решту грошей три місяці.
Я не вимагав і сам він не дав мені ніякої розписки на ці дев'ять тисяч. Ми просто довіряли один одному.

Почалися нові клопоти. Моє спадкове майно не було впорядковане, тому я не міг поки що його продати. Оскільки не мав ніякої власності, банк відмовився надати мені позику. Кредит на ЗО тисяч злотих взяла для нас у банку тітуня, і це був перший зародок потрібного мені капіталу. Далі прийшли на допомогу краяни з Пакошівки і позичили 75 тисяч. На цю суму склалося вісім родин, причому дві не споріднені з нами. Позичили мені гроші без жодних векселів і свідків. Подібно вчинила сусідка Стефанія Поможибіда, від якої я отримав ще 20 тисяч злотих. Це склало половину потрібного капіталу, а другу половину дав мені брат Євстахій. Для підстраховки ми оформили будинок нотаріально на нас двох. Я нікому про це не говорив, але був дуже зворушений, що не будучи ще досвідченим і відомим у таких оборудках, мав уже довір'я людей. Сказав дружині, що це зобов'язує нас до чесності і солідності.
Отже я мав дім з сімома квартирантами, куплений на позичені гроші. Заплатив ще 15 ти-сяч злотих податку від доходу і досі плачу високі державні оплати. Як казав жид, «чистий інтерес». До того всього, мене «вшанували» запрошенням на розмову до старих «приятелів». Коли я отримав виклик, дружина дуже стурбувалася. Плачучи, дорікала мені, що все це через «твою дурну політику». Прямуючи до УБ, я не був готовий до розмови, бо не допускав, що купівля будинку може бути якоюсь політикою.

Як завжди, «приятель» почав із запитання про самопочуття, про погоду, новини, і нарешті прозвучали конкретні слова:

— Ви, Марчак, купили будинок. — Важко було зрозуміти, чи це питання, чи ствердження.

— Так, купив, але в ньому не мешкаю, бо там є квартиранти.

— Марчак, бачили очі, що купували, але це не моя справа. Нас цікавить, скільки ви заплатили за будинок і звідки у вас такі гроші?
— питаючи, він дивився у якийсь зошит і кивав головою, начебто вже все знав. Я відповів не відразу. При реєстрації ми вказали державну ціну. Я задумався, чи не міг Геллебрант обмовитися комусь про справжню суму. В цьому випадку мені загрожувала сплата «додатку», тобто величини прихованої суми плюс штраф.

— Я заплатив за будинок 150 тисяч злотих. Гроші взяв із своїх заощаджень, а частину позичив.

— У кого зичили і скільки? Цікаво, хто сьогодні має такі великі гроші і звідки?

Я знову не був підготовлений на таке запитання. Не домовився з рідними, щоб однаково говорити. Справжніх добродіїв, тих, що позичили мені, виказати не міг, бо їх також почали б тягати на допити і цікавитися, звідки в них ті гроші. За тогочасним розумінням УБ, пересічний громадянин ПНР не міг мати ніяких заощаджень з причини низьких заробітків. Тому людей оскаржували і карали за нелегальні гроші, підозрюючи, що вони отримані з Америки чи інших західних країн за шпигунство, адже, казали, «даремно ніхто з Заходу грошей не дає». Щоб виграти трохи часу на обдумування відповіді, я спробував змінити тему розмови:

— Дуже перепрошую, громадянине слідчий. Я безвинно був у таборах Радянського Союзу, тепер повернувся і створив сім'ю. Не хочу бути тягарем для держави і стояти в черзі на житло. Разом з дружиною ми вирішили купити за свою працю цей будинок. Невже нам цього не можна?

— А хіба я кажу, що не можна? Питаю лише, звідки ви взяли таку суму?

— Ми з дружиною дуже важко працюємо. Обробляємо землю, що раніше лежала облогом, годуємо дві корови, від яких щоденно продаємо по 22 літри молока. А ще за контрактом продаємо державі свинину, телятину і продукти рільництва. Не витрачаємо гроші на харчі і непотрібні речі. Це наша праця дозволила нам відкласти певну суму.

— Чи маєте ощадну книжку?

— Маю, а решту грошей нам позичили моя і жінчина рідня. — Справді, перед виїздом до Кракова я поклав частину позичених грошей на тимчасовий рахунок до банку.

— Марчак, перестаньте обманювати, — він знову заглянув до зошита. — Ви заплатили за будинок 2100 доларів. Тому признайтеся для власного добра. Вам за це нічого не зроблять. Можливо, Управління фінансів вимагатиме невелику доплату, але все залежить тільки від вас.

— Громадянине слідчий, я нікого не маю в Америці і навіть не знаю, який долар на вигляд!

— Марчак, поговоримо щиро. У вас великі фінансові труднощі. Ми допоможемо вам отримати в банку низькопроцентну позику, допоможемо переселити квартирантів. Будьмо приятелями! Ви підпишете зобов'язання, будемо зустрічатись... Запевняю вас, вам житиметься тоді легше...

— Громадянине слідчий, ми вже про це розмовляли. Нічого не буду підписувати, бо це непотрібно: на суді в Варшаві мені докладно розтлумачили, що кожен громадянин Народної Польщі має обов'язок доносити. Свій обов'язок я знаю. Якщо мені стане відомо, що хтось заподіяв Польщі шкоду, то й без підпису вам про це скажу. Не працюю в міліції чи в УБ і не мушу виконувати ваші обов'язки. Маю свою роботу і додаткової не шукаю.

— Шкода, Марчак, що не можемо порозумітися. Матимете клопоти з фінансовим відділом.

Я завжди виходив з УБ в пригніченому настрої, і цього разу не було інакше. В душі прагнув бути лояльним громадянином Польщі — країни, в якій жив і яку вважав своєю вітчизною. Було дуже боляче, що ця Польща не шанує мене як людину нарівні з іншими громадянами. В той період почував себе принижено, і здавалося, що я річ, яку передають з рук у руки, яку можуть використати і викинути на смітник, коли стане непотрібна. В душі зароджувались гнів та упередження до поляків. З часом я зрозумів, що не всі поляки винні у такому ставленні до нас. Винною була тоталітарна система, яка гнітила нас усіх. В подальшому відчував на собі сердечну доброту багатьох поляків, які підтримували мене і морально, і матеріяльно. Але тоді все це було ще попереду.
Невдовзі мене викликали до фінвідділу. Ходив туди аж сім разів. Закарбував собі в пам'яті короткий протокол, в якому було зафіксовано, звідки взято кошти на купівлю дому. А саме: тітуня позичила для мене в банку ЗО тисяч злотих, мій брат сплатив мені із спадщини 50 тисяч злотих, брат дружини сплатив 20 тисяч, п'ятеро сестер дружини позичили нам по 10 тисяч, а на оплату податку ми мали власні заощадження — 15 тисяч злотих. На кожну суму треба було подати у фінвідділ письмове посвідчення. Всі, окрім посвідчення брата дружини — фіктивні. Я був змушений піти на цей обман, як, зрештою, багато інших людей у ті часи, заради забезпечення свого існування.
Урядничка з фінвідділу, яка записувала зі мною останній у цій справі сьомий протокол, неначе мала до мене ще якісь претензії.

— За нашими даними, ми повинні призначити вам доплату.

— Дуже перепрошую, але це, мабуть, словесна помилка. Маю на увазі, що ви хочете отримати доплату не на основі письмових даних, які я вам надав. Очевидно, маєте інструкцію, щоб нарахувати мені ці гроші. Я вже побував там, звідки ви її отримали. Там виразно сказали, що матиму у вас клопоти. Не можу зрозуміти, за що? Я нікого не обікрав і не скривдив, а чесно намагався купити собі житло. Ми з дружиною не є тягарем для міста, навпаки, самі платимо і віддаємо державі всю працю наших рук. Прошу мені сказати, невже за це все, на додачу до моїх боргів, мене зобов'язує ще доплата?

— Ви, Марчак, далі не говорите правду. Люди позичили вам великі гроші. Звідки їх віддасте? Власне тут ви щось затаїли. Зізнання свідків у вас фальшиві, і ви маєте нелегальні гроші!

— Все в мене легальне! Борги людям віддам — матиму легальні гроші з продажу спадкового майна. А маючи власність на території Сянока, повинен отримати позику в банку.

— Рішення фінансового управління отримаєте поштою, — закінчила нашу останню розмову фінансистка.

Незабаром я його отримав. Рішення стверджувало, що доплату мені не призначили. Я зітхнув з полегшенням.

Проте на цьому клопоти мої не скінчилися. Навпаки, їх усе прибувало. Під час воєнних дій пропала частина сяноцького архіву, і я поки що не міг продати своєї пакошівської власності. Банк також не надав мені позики. Доброчинці, які позичили мені гроші, дізнавшись, що я заборгував багатьом, слушно занепокоїлись. Коли я позичав гроші, кожен з них, напевно, думав, що беру лише в нього.

Одного разу, коли я йшов з роботи через Пакошівку, мене перестріло троє (з восьми) кредиторів і делікатно попросили повернути їм борг. Я чемно пообіцяв кожному з них, що до тижня поверну гроші. В сумі їхній борг складав 18 тисяч злотих. На той час у мене не було навіть 18 грошів. Додому повертався страшно пригнічений. Єдиною втіхою було те, що дружина і тітуня за щось гнівалися на мене і не озивались. Я мовчки обідав.

Маючи дві дійні корови, ми щодень продавали 22 літри молока. Серед інших купувала в нас молоко пані Ганна Кондейовська. Прийшла саме тоді, як я обідав.

— Чого ви, пане Марчак, такий сумний? Переживаєте, що грошей нема?

— Дійсно, мені вже й життя немиле. Годину тому, повертаючись із роботи, пообіцяв людям віддати 18 тисяч злотих, а не маю ні гроша. Ніяк не можу придумати, звідкіля взяти ці гроші!

— Пане Марчак! Люди переживають, лиш коли треба позичити, а віддаватимуть тоді, як будуть мати! — весело сказала вона.

— Може, в інших є так, а я, прошу пані коли пообіцяв, то мушу віддати.

— Напевне маєте якесь джерело і якось то буде, — потішала пані Ганя.

— Не маю ніякого джерела. Буду змушеним знов у когось зичити, щоб віддати.

Пані Ганя привітно попрощалася і вийшла. Тітуня, як завжди, почала мене повчати:

— Треба було просити, щоб почекали...

Я вже хотів відповісти їй щось сердите, але пані Кондейовська несподівано повернулася і відразу з порога почала говорити:

— Я подумала, що коли вам неодмінно треба повернути цей борг, то прошу ввечері зайти до нас. Поговорю з чоловіком і, можливо, щось вам позичимо.

Я онімів. Людина, з якою ми були ледве знайомі, а її чоловіка взагалі ще не бачив, пропонує мені позику!

— Я дуже зворушений, але прошу мене добре зрозуміти. Тисяча чи дві мене не задовольняють. Крім того, не знаю, на яких умовах даєте мені позику — вексель чи угода в присутності свідків?

— Приходьте ввечері, а чоловік все вам скаже. Мені здається, що краще без свідків, аби не було шуму.

Приголомшений, я навіть не подякував. Моя дружина заплакала:

— Так, так! Ти тільки позичай, а віддавати з чого? З торбами нас усіх пустиш!

Мимохіть усміхнувшись, я сказав:

— Дякую, кохана, що й ти якось хочеш мені допомогти!
Вийшов на подвір'я, щоб отямитись. Крізь відчинене вікно було чути, як тітуся повчала дружину:

— Ти добре думай, що говориш! Йому щось не так з головою, адже інший вилаяв би тебе, а той не знати за що дякує.
Ввечері пішов я до панства Кондейовських. Привітавшись, господар без будь-якого вступу почав:

— Дружина про все мені розповіла. Можемо позичити вам десять тисяч злотих. Прошу взяти і порахувати, — кажучи це, простяг мені гроші.

Мені запаморочилось у голові. Дивився на них і не знав, що робити. Гроші поки що не брав. Врешті зібрався з думками:

— Шановні панство, це дуже велика сума! Якщо б ви хотіли, щоб я повернув її через два тижні, то не візьму, бо не зможу в такий термін віддати. Зможу повернути вам цей борг через три місяці. Мені треба впорядкувати спадкові справи. Крім того, я звернувся за позикою до банку. А ще прошу сказати, на яких умовах ви позичаєте мені ці гроші.

— На таких умовах, пане Марчак, що ви їх нам повернете. Протягом трьох місяців нам, мабуть, цих грошей не буде треба, — сміючись, сказала пані Ганя.

— Але якщо б вони були вам потрібні, то прошу мене повідомити, а я позичу в іншому місці і вам віддам.

Я взяв гроші, не рахучи. Вірив цим людям таж само, як вони мені вірили.

Життя знову показало мені, що коли ти є людиною, то також зустрінеш у цьому злому світі добрих людей. Скільки сердечної теплоти подарував мені доктор Казимир Нєдзєльський! Безкорисливо надавав лікарську допомогу цілій нашій сім'ї. Він також сам запропонував мені грошову позику. Так само власник сяноцького млина Антось Баранович надав допомогу моїй дружині, коли я сидів у в'язниці. Потім ми з ним заприятелювали. Доктор Явень, пан Падулка, директор банку Владислав Ґидзік і багато інших безкорисливих людей були моїми доброчинцями. Всі вони знали, що я українець. Але в той час панувало переконання, що коли хтось політичний в'язень, це значить, що він — чесна людина. Як мені видається, так воно й було. Можу ствердити таку істину: найціннішим є, коли у важку хвилину люди сердечно допомагають одне одному.

Я був серйозно втягнутий у життя нашої сяноцької церкви. Через політичне переслідування православної Церкви було заарештовано доктора Кузьмака. Хоч він просидів у слідчій в'язниці сім місяців, жодної провини йому не довели. Адвокат Перелом не міг винести цих переслідувань і був змушений відійти. Замість нього головою парафіяльної ради вибрали мене. Щоб залишатися на цьому посту, я мусив налагодити добрі стосунки з нашим священиком, о. Лев'яром. Оскільки той мав аж надто добрі взаємини з владними структурами, треба було стати його «приятелем». А він своєю чергою повинен бути моїм «ангелом-хоронителем». Необхідність укладення з ним таких взаємовідносин я попередньо узгодив з нашим активом, і як ми пізніше переконалися, це пішло нам на користь.

Одного разу, коли я прийшов як інкасатор газу до доктора Нєдзєльського, щоб перевірити показники лічильника, він сказав мені:

— Пане Марчак! Я чув, що ви голова парафіяльної ради сяноцької церкви. В 1945 році моїм сусідом був суддя Белей, теж українець. Коли його виселяли, залишив у мене деякі речі: вживані килими, дещо зі срібла і порцеляни. Умова була така: якщо він повернеться, то я все це йому поверну, якщо ж ні, то маю віддати його добро церкві, коли така відкриється. Я довідався, що пан Белей помер. Церква тепер є, але кажуть, що вона не греко-католицька, як це було до війни.
Залишені речі поступово нищаться, а я вже старий і хотів би цю справу завершити чесно. Як ви вважаєте — чи повинен я все це віддати вашій церкві? Мушу вам сказати, що крім моєї дружини, про ці речі не знає ніхто. Ви ж розумієте, коли про них стане відомо комусь із влади, їх відразу конфіскують.

— Пане докторе, хоч я займаю в церкві почесне місце, ще не почуваю себе повноправним громадянином Сянока. Тому не хочу цією справою займатися сам. Прошу зв'язатися з паном Кузьмаком, а він своїм авторитетом усе вирішить. Як на мене, то краще не віддавати ці речі теперішньому священикові.

— Не хочу втручатися не в свої справи, але знаю, що ви, пане Марчак, у добрих стосунках із священиком. Чому ж ви не радите передавати йому ці речі?

— Так, я з ним у дуже добрих стосунках, саме тому й не раджу. — У кількох словах я пояснив докторові Нєдзєльському, чому маю застереження до о. Лев'яра. Після цього доктор зв'язався з п. Кузьмаком і передав йому речі судді Белея.

Щоб вирішити цю справу, доктор Кузьмак скликав комісію. До церкви віддали три вживані килими. Решту речей начебто продали і гроші вручили о. Лев'яру на потреби церкви. Я не входив до комісії, але як голова парафіяльної ради мусив визнати, що наша українська комісія виявилась не на тому рівні культури і порядності, що чесний поляк доктор Казимир Нєдзєльський. Мою думку поділяв член парафіяльної ради адвокат Ленчик.

11 вересня 1960 року сяноцьку церкву відвідали владика російської православної Церкви ленінградський митрополит Пімен і львівський митрополит Палладій. Їх супроводжували вроцлавський єпископ Стефан і вище духовенство варшавської митрополії. Хлібом і сіллю вітали їх п. Гумніщак із Загір'я та п. Чертежинський з Сянока. Духовенство представляли отці Лев'яр і Яворський.

Враження від першої зустрічі з вищими ієрархами православ'я були радше негативні. В нашій місцевості ще не бачили священиків у таких клобуках і рясах, більшість яких мала бороди. Старші люди відразу оцінили, що так перед війною вдягалися жиди.

Короткий молебень біля вівтаря Божої Матері і привітання о. Лев'яра тримали в напрузі людей, зібраних у переповненій церкві. Врешті почав промовляти митрополит львівський. Зміст був дуже цікавий, але, за звичаєм усіх східних єпископів, він говорив надто тихо. Хтось із хористів навіть попросив митрополита говорити голосніше, але той не звернув на це уваги. Після нього слово взяв митрополит Пімен, який говорив трохи голосніше, але по-російськи, вибачившись, що не знає української мови. Пан Чертежинський дещо перекладав, але вийшло це трохи кумедно, оскільки митрополит говорив своє, а Чертежинський своє. Однак людям промова Чертежинського сподобалась.

По церковних урочистостях відбувся прийом у домі доктора Кузьмака. Від парафіяльної ради запросили мене разом з панами Ткачем, Кокоцем і Гумницьким. Але я не пішов, оскільки мав відомості, що Ткач співпрацював з польським військом при виловлюванні партизанів УПА, коли ті пробиралися на Захід. Підтвердив таке якийсь Волощак. Я колись розповів про це о. Лев'яру. Мені здавалося, що коли він не усуне Ткача з парафіяльної ради, церква буде в небезпеці і люди відійдуть від неї. Доктор Кузьмак і адвокат Ленчик були згідні зі мною. Ткача було звільнено від обов'язків члена ради і, впавши в лють, він публічно облаяв священика на ринку в Сяноці. До того ж, разом із Чабаном почав поширювати про отця неприємні чутки, зокрема, що той є гомосексуалістом. Знаючи про всі ці справи, я не розголошував їх. Хоч дехто мав у зв'язку з цим до мене претензії, я вважав, що ми не можемо про нас говорити погано. Зло слід було терпляче долати чесною працею, адже воно виникло внаслідок провокацій, щоб знеохотити людей до церкви.

У 1960 році п'ять українських родин виїхало до Америки. Була це відчутна втрата для нашої парафії.

23 грудня 1963 року помер греко-католицький священик Йосиф Сікежинський. Відійшла людина, яку я глибоко шанував. Хоч належав до партії старорусинів-полонофілів, у багатьох випадках його позиція заслуговувала на визнання й захоплення. Похоронний обряд проводив сам єпископ Токарчук, а в костелі Службу за східним обрядом відправили о. Злочовський з Команчі і о. Демко з Кракова. На жаль, наших людей на похороні було дуже мало.

Того ж року дяк нашої церкви Яніцький вступив у духовну семінарію, щоб вивчитись на священика, а я за власним бажанням почав виконувати його обов'язки.

В 1964 році помер ксьондз прелат Порембський, який завжди вороже ставився до нашої Церкви. Не міг зрозуміти, що у виникненні православ'я в Сяноці винен сам Костел, а конкретніше, римо-католицька курія у Перемишлі.

В цьому ж році помер адвокат Юліан Ленчик. Цей юрист дуже багато допомагав нашим людям у важкі часи. Ми приятелювали, і я багато від нього навчився. Був аполітичним українцем. Спочатку прихильно ставився до православної церкви, але перед смертю дуже розчарувався в о. Лев'ярові, і заповів, щоб на його похороні не відправляв жоден священик. Його волю виконали. На похороні грав оркестр. Прийшло дуже багато наших людей, які з великим жалем прощалися зі своїм адвокатом. Над могилою від імені юристів виступав адвокат Дзюбан. Чомусь він сказав, що покійний був греком і займався давньогрецькою філософією.
Найважчу кризу сяноцька церква пережила в 1965 році. Хоч я був тоді головою парафіяльної ради, та не міг нічого вдіяти. Своєю агітацією і пропагандою противник довів до того, що церкву відвідувало всього декілька людей. До занепаду церкви спричинився, на жаль, тодішній її священик. Тісно пов'язаний з державною адміністрацією майже на всіх її щаблях, був вірним виконавцем її планів. Проте неможливо нічого вдіяти всупереч Божій волі. Якщо ж Господь хоче когось покарати, то насамперед відбирає йому розум. Так і о. Лев'яр, на невдоволення всіх місцевих керівників, подав заяву на звільнення. Замість нього прийшов новий, молодий та енергійний священик, о. Олександр Дубец. З його приходом ситуація змінилася. Обрали нову парафіяльну раду. Її очолив пан Віктор Мацко, а я далі виконував обов'язки дяка і був головою ревізійної комісії.

У 1963 році відбувся Другий Ватиканський Собор римо-католицької Церкви. Почалась Велика Екуменія християнської Церкви. Папа Йоан XXIII завдяки своєму авторитетові і талантові дипломата посприяв звільненню з вісімнадцятирічної сибірської каторги українського греко-католицького митрополита о. архієпископа Йосифа Сліпого. Після звільнення Митрополит прибув до Ватикану. Українці Сянока і його околиць, незалежно від конфесійної приналежності, сприйняли цю звістку з великою радістю. Я сам відчув це як знак Божого Провидіння. У мене зберігся знімок, на якому Папа особисто вітає Митрополита на летовищі в Римі.

У римо-католицькому костелі в Сяноці також з'явився новий священик, отець прелат Адам Судол. Щоб одержати прописку, він був змушений чекати сім місяців.

Я побудував на вулиці Ґловацького стайню з господарською будівлею, в якій було житлове приміщення. Одна з наших квартиранток, п. Юлія Даньчак, запропонувала, що перейде туди, а мені відступить знищену кухню і підвал у моєму домі. Ми з дружиною і трьома малими дітьми поселилися у вогкій кухні. Далі тримали корову і обробляли землю, взяту в оренду.

З квартирантами вже довший час ми жили в згоді. Наближалися Різдвяні Свята, і я вирішив запросити всіх мешканців нашого дому на Святий Вечір. Особливо дружні відносини були в нас з «бабкою Даньчаковою». Її чоловік, Казимир Даньчак працював шевцем і ремонтував нам взуття. За це ми давали їм свіже молоко. Крім того, вони могли користати з нашого городу. Одного разу «бабка Даньчакова» запросила мене на секретну розмову і в великій таємниці повідомила, що інші квартиранти підпирають свої двері на ніч кілками, побоюючись, щоб я їх не порізав. На якусь мить я онімів, бо не сподівався, що у відповідь на своє приязне ставлення до них отримаю таку характеристику. Бабка простодушно запитала, коли це може статися. Я жартома відповів, що оскільки це таємниця, то більше нічого не скажу.

Настало шосте січня, і я згідно із своїм планом запросив усіх квартирантів на Святу Вечерю. Вони були надзвичайно здивовані. Після вечері запитав:

— Я чув, що ви тривожно спите, двері кілками підпираєте. Невже я схожий на такого бандюгу?

Наввипередки почали запевняти мене, що так було лише на початку, а зараз зовсім інакше. Зважаючи на тодішні обставини, ми досить щиро порозмовляли. Всі зійшлися на думці, що я не подібний до українця, тому що ті, мовляв, бокують і не хочуть розмовляти з ними. Я подумав: «Господи! Коли ж то українці матимуть право і можливість розмовляти відверто?».

23 листопада 1967 року в нас народився син. Була це вже шоста дитина в нашій сім'ї. За неписаними правилами і традиціями на цих теренах, кожен син успадковував національність і релігійне віровизнання від батька. Мого сина також слід було охрестити в церкві. У зв'язку з цим виникла певна проблема. В нашій місцевості було дві церкви: православна в Сяноці і греко-католицька в Команчі. Рідня дружини, а зокрема п'ятеро її швагрів-поляків дали нам зрозуміти, що наші подальші родинні стосунки будуть залежати від того, чи дасть дружина охрестити хлопчика у православній церкві. Римо-католицькі ксьондзи переконували своїх вірних, що на Підкарпатті православ'я ніколи не було і що православні церкви, які з'явилися тут після війни, були нав'язані партією як елемент боротьби проти Костела. Через те вони повинні бути зліквідовані, а їх вірних слід піддати осудові. Наше пояснення історичної правди було даремне, оскільки авторитет католицьких священиків серед своїх вірних був непохитний.

Радіючи з появи сина, дружина була згідна охрестити його там, де бажає його батько, тобто у православній церкві. Проте я не хотів робити прикрощів дружині і псувати її стосунки з родиною. Тому вирішив привезти священика з Команчі й охрестити сина в будь-якому з сяноцьких костелів. А з часом всі мене зрозуміють і не будуть мати застережень. Найперше порозмовляв про це із своїм священиком о. Олександром. Заявив відверто, що причиною такого розв'язання цієї важливої для мене справи є моя пошана до дружини. Особиста культура і тверезий погляд на тодішню ситуацію не дозволили о. Олександрові піддати моє рішення нищівній критиці. Він тільки сказав:

— Думаю, що урочисте хрещення в нашій церкві зміцнило б позицію ще не зовсім впевнених сяноцьких громадян. Все-таки важливим є те, що охрестите сина у східному обряді. Адже греко-католицький обряд перейняв догми і традиції православної Церкви. Ви теж були охрещені як греко-католик, а тепер стали вірним православної Церкви. Тільки побоююсь, що у зв'язку з цим буде багато розмов.Я подякував за зрозуміння і зауважив, що великого розголосу не повинно бути, оскільки хрещення відбудеться буднього дня в захристії одного з сяноцьких костелів.

Через кілька днів я пішов до о. прелата Адама Судола — священика в парафії моєї жінки.Як завжди, він прийняв мене дуже доброзичливо. Я розпочав розмову:

— Отче, в мене народився син. Не хочу робити прикрості дружині і хрестити дитину в православній церкві. Прошу вас допомогти мені. Може, будете ласкаві запросити греко-католицького священика з Команчі до сяноцького костелу, найкраще на Посаді. Там ми би хлопчика охрестили.

Ксьондз прелат зробив здивовану міну і сказав:

— Я не сподівався, пане Марчак, що ви, дяк православної церкви, захочете охрестити сина в костелі. Одначе спробую вас зрозуміти. Коли мають відбутися хрестини?

— Коли буде зручніше священикові з Команчі. Хочу тільки попросити, щоб це був будний день і, найкраще, пообідній час. Про дату прошу повідомити дружину, яка ходить до вашого костелу. — Я з вдячністю попрощався.

Невдовзі о. Прелат повідомив нас, коли приїде священик. За кумів попросили ми брата дружини Яська і мою братову Броню. При нагоді вони утнули зі мною маленький жарт. Повернувшись із костелу, куми мали загадково-засмучений вигляд. Нарешті озвалась кума:

— Не знаю, чи добре ми виконали нашу місію, але священик чомусь мав поганий настрій і назвав хлопчика не так, як ви хотіли.

— А яке ім'я йому дав? — запитав я трохи знервовано.

— Запропонував два імені на вибір: Микита або Василь. Ми попросили, щоб був Василь, і він так і охрестив. Зробив Яся Василем.
Я повірив, бо колись у церкві був такий звичай, що духовний отець, тобто священик, міг назвати дитину на свій розсуд. Я подумав, що священик розгнівався на мене за те, що я не прийшов на хрещення і що відвідую православну церкву. От і покарав мене, скориставшись своїм традиційним правом.

Попри все я посміхнувся і промовив:

— Ну що ж, священик скористався з давнього права і зробив хлопчика Василем. У цьому світі він уже твердо записаний українцем.

— Щоб тільки здоровий був! А для мене він завжди буде Ясем, — докинула дружина. Тоді озвався кум:

— Не слухайте, кума жартує! Це вона вирішила так підманути тебе! Насправді священик дав дитині ім'я Іван, просив привітати батьків і бажав усім «многая і благая літа».

Я зніяковів, що так легко дозволив обвести себе навколо пальця.
На наше Різдво справив досить гучні хрестини. Цікаві сусіди і знайомі розпитували, де будемо хрестити дитину. Не знали, що син уже три
місяці як охрещений.

Розпочалися мої клопоти з переселенням квартирантів. Всі, крім Даньчаків, вважали, що це нагода для того, щоб Марчак виконував усі їх забаганки. А бажання пожильців були трохи надмірні. Домагалися тієї ж кубатури помешкань, всі хотіли по дві кімнати площею не менше як 50 квадратних метрів плюс кухня і господарські приміщення. До того ж натякали, що «на дорогу» теж треба дати певну суму.

Як репатріянт (таке посвідчення мені вручили після повернення з таборів) я мав право на позачергове житло, і це було підставою для переселення квартирантів. За тих часів установи, що займалися розподілом житла, були сильно корумповані, і, щоб залагодити справу до кінця, я теж був змушений «давати». Носив переважно телячі шинки, дорогі напої і, звичайно ж, конверти з грішми. Оказій для таких подарунків було чимало: уродини, іменини начальника (а якщо справа робилися з «чорного ходу», то і для його дружини), вітання з нагоди численних свят. Отак носив я чотирьом начальникам протягом вісімнадцяти років. Четвертого з них, який надав житло моєму останньому квартирантові, через тиждень після тієї події «посадили». Таких, що носили хабарі, як я, було дуже багато. Розподіл квартир відбувався за диктатом партії, УБ і інших «дядьків», які теж брали хабарі. Внаслідок цього періодично виникала якась афера, і як «офірного цапа» до в'язниці садили котрогось з начальників житлового сектора. Найбільше втрачали ті, що давали хабарі. Як звичайно, вони мовчали, бо треба було залагоджувати справу з наступним начальником. Навіть якщо хтось і викрив таку махінацію в суді, його потім ставили в такі умови, що змушений був виїздити з Сянока.
Позбувшись квартирантів, я зробив у будинку капітальний ремонт: провів воду, газ, встановив центральне опалення. Виплатив також братові Євстахію вклад, який він зробив при купівлі будинку. Ми далі жили з господарства. Тримали корову. Була в нас хатня робітниця — каліка Мариня Стрілка з села Лодзіни. Її батька закатували в концтаборі Явожно в 1948 році. Прожила в нас п'ять років, бо стільки не вистачало їй трудового стажу для отримання пенсії. Всі фінансові потреби полагоджував за допомогою позичок у банку. Необхідні речі, одяг, меблі тощо купувалися на сплату. Наш заробіток ішов на покриття боргів і процентів з них.

В 1970 році мій товариш з роботи п. Пйотровський на розподільні газу в Страхотині сказав мені, що Ґомулка мусив піти у відставку через те, що він такий собі простак, інакше кажучи, «темна махорка». Зате Ґєрек — це вже справжня Європа — бував у Франції, Бельгії. Тепер уже, нарешті, в Польщі настане лад. Я відповів йому, що вже знаю, як оцінити Ґомулку, а от про Ґєрека зможу щось сказати років через десять — якщо доживу. Виявилося, що через десять років від міфу Ґєрека не залишилось ні Європи, ані навіть Азії.

Коли в 1978 році помер папа Павло Шостий, після короткого понтифікату Йоана Павла Першого апостольський престол у Римі зайняв папа Йоан Павло Другий — син польського народу Кароль Войтила. З захопленням дивився я телевізійну передачу про інтронізацію папи-поляка. Мене тоді дуже зворушив момент, коли новий понтифік встав з трону і обняв українського митрополита Йосифа Сліпого, який підійшов його привітати. Я відчув те велике Боже Провидіння, що стало причиною руйнування структур тоталітарного режиму. Українці Сянока сприйняли цю подію з надією, що папа-слов'янин зробить щось і для них, адже походять від тих самих, що й він, слов'янських племен.

Інколи я проводжу екскурсії в нашій церкві. Одного разу приїхала група слухачів школи міліції чи курсантів військового училища. Коли я закінчив розповідь про нашу віру і Церкву, один з екскурсантів почав мені «науково» доводити, що Ісус Христос є однією з міфічних постатей Стародавнього Сходу. Посилався на істориків Флавія, Тацита, Плінія та інших, при цьому плутаючи Плінія з Сенекою. Тішило його, що зміг науково довести мені, що в тому часі не з'явилась жодна нова зірка, не було землетрусу ані затемнення сонця. Нарешті, тріумфуючи запитав:

— І що тепер можете сказати про свого Христа?

Я думав недовго і відказав по-своєму:

— Мене, шановний пане, зовсім не хвилює, чи був Христос історичною особою, чи ні. Так само не цікавить мене, чи був тоді землетрус і сонячне затемнення. Я, пане, маю віру. Якщо хтось довів би, що Христос як фізично нормальна особа народився певного дня і року від конкретних батьків, тоді я перестав би вірити у Христа, бо це було б уже твердженням точної науки — як два на два дорівнює чотири. Проте я вірю, що Христос, Друга Божа Особа, був зачатий від Святого Духа і народився від Діви. В той час співали ангельські хори, адже логіка підказує, що Бог прийшов у супроводі своєї Слави. Певна зірка вказувала на місце Його появи. Потім, коли Христос хотів нас відкупити ціною свого життя, земля здригнулася від жаху, а сонце сховалося, щоб не бачити скоєного людьми злочину. Такі речі важко зрозуміти вченому. Щоб це збагнути, треба мати віру, яка творить дива і дає людині добро.

— А що вам прийде з такої віри? — запитав з цікавістю.

— А що ви мені запропонуєте, якщо я вам повірю? Адже ви не довели мені, що Бога нема, проте кажете цьому вірити!

— Але прошу мені сказати, яка користь вам з цієї віри в Бога? — наполягав.

— «Не помру — жити буду». А це для мене дуже багато. Ви призначаєте мені на цвинтарі тільки лопату, а моя віра дає мені вічне життя.

— Як ви самі сказали, маєте тільки п'ять класів початкової школи. Навряд, чи ця освіта уповноважує вас до такої дискусії.

— Згідний з вами і дуже перепрошую, що дав себе втягнути в цю розмову.
Я пригадав, що казав мені в концтаборі російський засланець Попов: «Володя, нєт хужє образованного дурака». Запитав, чи є ще питання. Угору піднялося багато рук. Я почув:

— Чи Бог, про якого ви говорите, потребує костелів, церков, свічок?

— Цього я не казав. Вважаю, що Бог і релігія — дві різні речі.

— А чи можливе, на вашу думку, існування Бога без релігії?

— Я гадаю, що якби Бог залежав від релігії, то не був би вже Богом. Людина у своїй мізерності створила своїм розумом образ малого Бога, а Він у своїй величі незбагненний для людини.

— Ви вірите, що Бог створив світ за шість днів?

— Ні. Тепер я вірю, що творення світу тривало мільярди років, і час цей був поділений на шість періодів. Коли я ще був дитиною і не знав числа сто, то поняття «один день» було для мене ближчим, ніж, наприклад, «одне століття». Святе Письмо написане мовою, яка була б зрозуміла і малій дитині.

— А яка релігія, на ваш погляд, найкраща?

— Я вважаю, що всі релігії добрі, якщо віруючі дотримуються їхніх принципів. Культурна людина повинна поважати будь-яку релігію, бо релігія має навчати тільки любові до Бога і до іншої людини. Кожна з них має також свою красу — обрядову, мистецьку, архітектурну, і тому ми повинні радіти й пишатися ними, виражати свою повагу до людських почуттів, пов'язаних з певним культом.

— Чи відповідатимете на дражливі питання?

— Можу відповідати на будь-які питання, але застерігаю: висловлюю тільки свої особисті погляди і тому не хотів би наражатися на якісь оскарження.

— Як ви поясните, що українці, які вірять у Бога, під час окупації так жорстоко розправлялися з поляками, які так само вірять у Бога?

— Щоб відповісти на ваше запитання, треба обговорити цю справу дещо ширше. Як твердить наша віра, Бог створив ЛЮДИНУ. Не поляка, не українця, не німця тощо. Святе Письмо говорить, що Бог створив цю людину на свій образ і подобу, тобто за природою людина повинна бути доброю. У процесі розвитку люди самі додавали до свого портрета різні національні рамки: польські, українські та інші, які є тільки оздобою картини. А її найголовнішою суттю, попри національну рамку, повинна залишатися людяність. На жаль, людина принизила себе з власної волі, проголошуючи, що рамка є найважливішою. До того ж, створила в цих рамках ще різні політичні системи, які не всіх задовольняють. Отож потрібна пропаганда, яка проголошує, що її система найкраща. Проте ідеальної системи, такої, що задовольнила б усіх, не існує. Тому люди часто розчаровуються. Спільне життя українців з поляками почалося не за гітлерівської окупації. Кожна думка про українця, вироблена тільки на підставі епізодів з цього періоду, спрощена і часто необ'єктивна. Вважаю, що подібні погляди виникають під впливом певної політики. Не хочу судити, слушною чи неслушною була ця політика, так само не хочу тепер аналізувати окремі випадки. Однак, оскільки ми визнаємо демократію, то мусимо також визнати, що всі народи мають право на свободу і можуть за цю свободу боротися. Це стосується й українців. Коли поляки боролися за свою свободу, також спиралися на різні політичні системи. Наполеон, як і Гітлер, воював з Росією. Коли йшов на Москву, поляки прилучилися до нього. Історія нікого не осуджує за це. Пілсудський почав боротьбу за Польщу як соціяліст, а в 1926 році змінив свою орієнтацію, став диктатором, і теж його не осуджували. Ми, українці, у своєму історичному житті чесно ділили з польським народом долю і недолю. Існує дуже багато прикладів, як ми віддавали не тільки свою працю, а й кров і життя для добра спільної вітчизни. Не українці першими створили націоналізм! А якщо він і виник у нашому середовищі, то був лише реакцією спротиву на інший, чужий націоналізм. Оскільки ж він не був узятий у рамки державного права, то в багатьох випадках несвідомо перетворився у фашистську анархію. Захищаючи чужі інтереси, деякі націоналістичні групи допускалися до жорстоких злочинів. Та будьмо справедливі! Ми були свідками, як державні армії чинили ще страшніші звірства. Правда, і серед українців був невеликий відсоток бандитів, і це не звільняє мене від сорому за них. Деякі українські політичні групи ішли тимчасово на спілку з німцями. Пізніше виявилось, що це була помилка. Але й поляки не одразу почали боротися за ідеї комунізму. Ставили на монархію, демократію, мали свій націоналізм і шовінізм. Тому вважаю, що це нормальний хід історії і людського життя. Особисто я противник будь-якого бандитизму й анархії, незалежно від того, які вони — санкціоновані державою чи ні.

На закінчення знову озвався той перший — «вчений»:

— Дякуємо за цікаві і вичерпні відповіді. Часом у мене було враження, що я в Мюнхені слухаю когось із бандерівців.

Я висловив здивування. Виходячи, дехто потиснув мені руку.
У країні все більше наростало невдоволення. Уряд зробив великі позики на Заході і ніхто більше позичати не хотів, поки не віддадуть попередні борги.

Всі мої доньки вчилися в середніх навчальних закладах. Я помітив, що моя активна участь у суспільно-політичних справах є плямою на репутації моїх дітей і перешкодою у їх подальшій кар'єрі. В 1978 році вийшла заміж донька Аня. Її чоловік, Роман Ружицький, виявився приємною і тактовною людиною. Його висока особиста культура і гарні риси характеру не змінилися дотепер. Моя найбільш улюблена донька Йоася вступила до монашого чину святих сестер Міхаліток. Спочатку я був цим дуже незадоволений, однак тепер переконався, що не мав рації.
В 1979 році вперше за її історію Польщу відвідав папа. Я слідкував за телетрансляцією візиту Івана Павла Другого і, як і всі, мав незабутні враження. З цієї нагоди було проголошено беатифікацію декількох поляків. Я поду-мав: «Польща — мати святих». А ми не маємо Святого Отця, не маємо держави, не маємо грошей. Тому не маємо і своїх святих. Можливо, колись Всемогутній Господь покличе до грона Блаженних тих вісім мільйонів, що загинули від голоду в хлібодарній Україні в 1933 році, і тих незлічених, що були замучені у таборах Соловків, Воркути, Камчатки, пустелі Кара-Кум та в інших не названих місцях мученицької смерті мільйонів невинних людей.

ЗАКІНЧЕННЯ

Серпень 1980 року в Польщі став виверженням вулкану в океані комуністичної системи. Польща перебувала в обіймах «братніх народів», лишаючись в орбіті тоталітарної системи червоної Москви. Спостерігаючи той час змагання, я подивляв поляків, які завдяки вмілій дипломатії пливли у морі беззаконня, фальші, ворожої пропаганди і ненависті відносно щасливо. Величезну роль у той період відігравав римо-католицький Костел на чолі з найвищим авторитетом, папою Іваном Павлом Другим, підтримуючи народ морально. На жаль, надмірна гарячковість і невміння молодої «Солідарності» керувати революцією, а також діяльність провокаторів, які проникли в цю організацію, довели до оголошення генералом Войцехом Ярузельським надзвичайного стану. Я не вірив, що комуна зазнає краху ще за мого життя, тому весь час молився, щоб не застосували силу. Військова потуга Радянського Союзу була в той час гарантією, що в боротьбі з ним слабший загине. Проте зі смертю останнього диктатора Брежнєва ракова пухлина суспільного невдоволення поширилась на цілу комуністичну імперію. Вміла дипломатія Михайла Горбачова призвела до того, що польська революція «Солідарності» аж тоді принесла плоди. В 1990 році комуністи Польщі передали владу «Солідарності».
24 серпня 1991 року стало, на мою думку, дивом тисячоліття. Без війни і мертвих героїв постала САМОСТІЙНА УКРАЇНА! Здійснилися мрії мільйонів, які шість віків боролися за незалежність України. Відчуваю, що і в моєму житті було це найбільшою мрією.

В цьому місці закінчую свою книжку, яка описує деякі епізоди мого бурхливого життя. Думаю, що моя доля не надто відрізняється від долі більшості побратимів-україиців, які жили в той же час і тій же місцевості. Скільки подібних до мене заплатили здоров'ям, а навіть життям лише тому, що народились українцями! Однак не хотів би, щоб в моїй незалежній Вітчизні до національних меншин ставились будь-коли так, як до українців під час більшовизму на теренах Польщі і колишнього СРСР. Приниження людської гідності, моральне і фізичне знущання, позбавлення духовних і матеріальних цінностей, застосування колективної відповідальності щодо чесних і беззахисних людей вважаю таким же злочином, як навмисне вбивство. На прикладі свого життя старався показати, що вину за це несе не звичайна людина, а фанатичні політики, які прагнуть до своєї дріб'язкової мети варварськими способами. Так само хотів наблизити до читача образ зацькованої людини, яку дехто засудив ще до того, як вона народилася. Усі однаково страждаємо, коли завдають нам болю і однаково відчуваємо щастя у хвилини радості. Сподіваюся, що ніколи вже не повернуться часи переслідування за релігійні чи політичні переконання. Як буде, покаже історія. Далі хай хтось інший розповість про Українця в Польщі.

З польської переклали Тетяна ЛІЩИНСЬКА, Мирон КАССАРАБА


WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.


Na tę chwilę brak jest w bazie zdjęć
powiązanych z niniejszym artykułem.

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2024

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
1 791 388
Dziś:
Днесь:
32