Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2016-06-15
WERSJA W J.POLSKIM
"Tak powstańcy ginęli za Ukrainę"
(Wersja ukraińska tylko)
Jan Huseczko
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑

"Так гинули повстанці за Україну"

В редакції Романа Крика від 2016 року
(спогади воїна УПА)
Іван Гусечко










БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ ПРИСВЯЧУЮ


(автор)







Від автора


Дорогий читачу!


Коли візьмеш до рук ці скромні записки, зваж, що писані вони 45 років після згадуваних подій. Цей доволі довгий проміжок часу затер чимало у пам'яті. Все-таки, переживання молодого юнака і образ тих подій, глибоко записався у мою психіку. Все пережите живе надалі зі мною.

Після нашої нерівної боротьби, а відтак тюремних знущань, прийшли роки, які не сприяли у поширюванні, а навпаки наказували промовчувати правду про наші визвольні змагання. У кожного з нас на довгі роки залягло мовчання. Тому і я не думав повертатися до цих подій і ще раз прикликувати цей жахливий образ, вдруге переживати цей біль, але настали більш сприятливі умовини на те, щоб на повний голос сказати правду і заявити світу: як, за що, та в яких обставинах боролося моє покоління.

За помилки, пропуски і за неточності, якщо такі є, прошу вибачення, чекатиму на відгуки моїх друзів по зброї.

Складаю також щиру подяку моїм теперішнім друзям: Ярославові Холявці з Сянока і Михайлу Козакові з Перемишля за те, що спонукали мене, дали духовну й практичну підтримку, завдяки чому я міг здійснити свій намір.

За ілюстрації до моєї праці щиро дякую Пану Мирославові Шевчику з Торонта (Канада).

Іван Гусечко


У розгарі боротьби

В минулому український народ у кожний сприятливий момент зривався до боротьби проти чужого поневолення, засвідчуючи свою готовість до власного життя у вільній, незалежній державі. Визвольні змагання Української Повстанської Армії були останнім збройним поривом.

І я, юнак, коли станув в ряди воїнів УПА, свято вірив, що наша пролита кров і мільйони жертв не підуть на марно. Вірив, що прийде такий час, коли, за допомогою Всевишнього, здобудемо волю і воскресне наша ненька Україна, залопотять синьо-жовті прапори й заясніє на них наш предківський Тризуб.

У 1939 році, коли почалася польсько-німецька війна, я мав 10 років і закінчив третій клас сільської початкової школи. Батька я не мав, був вітчим – поляк, якого мама була українкою. Для мене не був злим, але батька ніколи не заступив.

Пізньою осінню 1939 року у нас вже були москалі. У 1941 році, коли німець напав на руських, я пішов в зимі на службу до села Согорів коло Сянока і був там до 1945 року. Час від часу приходив до мами, до Грушівки.

В 1944 році, у жовтні, я прийшов у відвідини до родини. Того ж вечора прийшов до мене сусід Бадирка Йосиф з якимсь паном й каже:

— Слухай-но, друже. Ти ще молодий хлопець, але тобі можна довіряти, можна вірити, що завдання, яке ми тобі дамо, виконаєш. Не дай Боже, щоб ти щось комусь сказав, бо ти від нині вже є повстанцем УПА. Ти знаєш, що це за організація?
— То є Українська Повстанська Армія, – відповів я.
— То ти вже знаєш в чому діло. Коли ти вертаєш?
— Післязавтра.
— Добре, ми тобі дамо "штафету" і занесеш її до села Ялина, недалеко там, де мешкаєш. Там буде третя хата від лісу, під бляхою, в загороді дуже великий чорний пес і там зайдеш. В тій хаті буде чоловік з жінкою і дві дівчини, дуже гарні, тільки не закохайся. Коли увійдеш до хати, запитайся чи тато в хаті? Вони тобі скажуть, що тато є в покої [кімнаті].

Через два дні дали мені "штафету" і я пішов. То було від села Грушівки 16 км. Мені було по дорозі, тому я перейшов ріку Сян, село Вітрилів, Кінське, зайшов недалеко в ліс, дивлюся, виходять з корчів [кущів] двох мужчин зі зброєю і затримують мене. Один питає:

— Gdzie idziesz? (Куди ідеш?)
— До вуйка, до Ялини.
— Polak czy Ukrainiec?
— Поляк.
— No to idź, tylko uważaj, żeby cię Ukraińcy nie zabili. (Тоді іди, дивись тільки, щоб тебе українці не убили.)

Я пішов дальше до того села. Вийшов з лісу, минув одну, другу хату і доходжу до тої, що під бляхою. Дивлюся, дійсно, гарний великий сад. Приходжу до брами, пес вискочив з буди і почав гавкати. Вийшла дівчина з хати. Я сказав добрий день! Вона мені відповіла, а рівночасно мене запитала, що я хочу. Я спитав, чи є тато в хаті? Вона подивилася на мене і пішла. За хвилину вийшла і відповіла, що тато є в покої.
Дівчата, дійсно, дуже гарні були, біле личко, чорні брови, волосся кучеряве, довге, коси сягали до землі, віком 18-20 років, але я був для них замолодий. Вони попросили мене до хати. Входжу, "добрий день", а та дівчина, що мене попросила до хати, представила всіх: це мій батько, мама і молодша сестра. Батько попросив мене до другої кімнати і запитав, чи я маю щось для нього.

Я сказав що так і віддав йому те, що мав переказати. Він прочитав і сказав сам до себе: "Що я зроблю, коли ще не маю?". По хвилині спитав: "Коли ти будеш вертатись?". Я сказав, що не скоріше як за місяць. "То добре. Прийдеш до мене, я тобі щось подам. Вони тут пишуть, щоб тебе не боятися, а то буде важна справа." Я його запевнив, що "добре, напевно прийду". В тому часі як ми розмовляли, то дівчата приготовили чай і тісточка, які самі пекли, і попросили нас до столу, щоб напитися чаю. Тісточка були дуже смачні. Оля, це ім'я одної з дівчат, запитала чи тісточка смачні.

— O, дуже смачні! – відповів я.
— А це тому, що я пекла.
— О, коли то ви пекли, то вони подвійно смачні, – похвалив я її.

Після почастунку я чемно подякував і пішов в дальшу дорогу. З того часу почалася моя хрестна дорога.

В половині листопада 1944 року зайшов я там, де мав зголоситися. Приходжу, а господар каже: "Добре, що ти вже є, бо я все вже маю готове. Але мусиш бути обережний, бо це є гранати". Дав мені кошик, такий, з якими колись жінки ходили до міста, плетений з лозини, мав вічко, накривався, а в цьому кошику біля 20 гранатів і на верху цибуля. Все те було дуже тяжке. Господар сказав до мене: "Друже, це мусиш доручити Йосифові і віддати в його руки".

А я, коли мав відходити з Согорова, пішов до солтиса і попросив про перепустку. На ній було написано по-польськи, що Іван Гусечко служить в селі Согорові і йде до села Грушівка до родини. Я хотів ще за дня перейти через Сян, а дівчата мене затримували і хотіли, щоб я їх вчив пісню Хлопці підемо, боротися за славу, за Україну, за рівні права… Я перепросив, забрав кошик і пішов, а вони відпровадили мене до воріт і сказали: "Нам дуже жаль, що ти так скоро відходиш. Приходи частіше до нас". Я приобіцяв їм, що постараюся. Відійшов кусок дороги, змінив кошик в другу руку, бо був дуже тяжкий, оглянувся, а дівчата ще стояли коло воріт і посилали мені поцілунки...

Коли перейшов я біля 10 км вже почув, що я змучений. Кошик ставав все важчий і пригинав мене до землі. Та я йшов дальше. Все то дурниця, тільки щоб мені Бог дав щасливо перейти через польське село Вітрилів.

Так йдучи й думаючи, я перейшов вже половину села. Нараз дивлюся, їде фірманка, а на ній шістьох військових. Бачу, що один каже щоб коло мене зупинитись і мене затримати. Ну, думаю, тепер як мене зревідують [обшукають], то вже по мені. Гранати в кошику, пістоль за поясом, штафета в шапці, але йду дальше. Під’їхали до мене, затримали коней і, не зсідаючи з воза, кличуть мене до себе.

— Куда ідьош? – запитав один з них.

Я немовби не зрозумів, питаю:

— Proszę?
— Gdzie idziesz? – поправив другий.
— До Грушівки, до мами.
— А skąd idziesz? (Звідки ідеш?)
— Ze Srogowa Dolnego, bo tam służę i niosę trochę cebuli dla mamy (З Долішнього Сорогова, оскільки я там служу і ось несу мамі трохи цибулі), – і відкрив я кошик. — Proszę bardzo zobaczyć. (Будь ласка, подивіться.)
— A co masz w kieszeniach? (А що в тебе в кишенях?)
— Jabłka, proszę się poczęstować, bardzo dobre (Яблука, прошу пригощатися, дуже смачні), – заговорюю, щоб лише не мали підозри до мене. Даю їм яблука, а з малої кишені на грудях видно було вистаючий папір. Один з них вирвав мені його і спитав:
— Co to za pismo?
— Proszę czytać, to jest przepustka od sołtysa. (Прошу читати, це пропуск від солтиса.)

Прочитав і до мене:

— I co, nie boisz się tak chodzić, przecież tu są banderowcy. (І що, не боїшся так мандрувати, адже тут є бандерівці.)

А другий сказав:

— A skąd możesz wiedzieć, czy on nim nie jest, jakiś podejrzany jest, ja bym go zrewidował. (Звідки можеш знати, чи він сам не бандерівець, підозрілий він якийсь, я б його обшукав.)

Перший заперечив:

— Przecież ci pokazał, co ma. (Адже показав тобі, що в нього є.)

Між ними був один руський і він сказав:

— Пускай, пусть ідьот, а ми паєхалі. (Та добре вже, хай іде, а ми поїхали.)

І поїхали, а я чимскоріш, щоб дійти до Сяну, бо вже було близько, десь 1.3 км, швидко подався туди. Дивлюся, вода велика, але нема часу застановлятися довго, бо іншої дороги я не мав. Було дуже небезпечно, бо я бачив по одному з тих міліціянтів, що був недобрий, і мав охоту спрятати мене, пустити в долину з водою. Взяв я кошик на голову і переходжу чимскоріше Сян, але вода щораз глибша. На середині ріки вода сягала мені до бороди і несла мене чимраз нижче і тягнула як магніт. Йду і Бога прошу, щоб мене не потягнуло до глибини, яка знаходилася вже біля 30 метрів. Нараз, чую, хтось кричить:

— Stój! Wracaj z powrotem, bo strzelam! (Стій! Повертайся назад, стрілятиму!)

Я не оглядався, а спішив чимскоріш до берега. На щастя вода була чимраз плитша [мілкіша], до берега вже недалеко і вже робилося темно. Чую:

— Strzelaj, bo nam ucieknie! (Стріляй, а то нам втече!)

Постріл один, другий, третій. Одна куля близько мене просичала у воді, друга попала в кошик, але на щастя не попала в гранати, тільки в цибулю, а третя перешила мені рукав. Стріляли дальше, але я вже був на березі і скрився за хащами, так, що мене вже не бачили. Потім один до другого кричав:

— Mówiłem ci, że ucieknie. Trzeba było przyjść tu wcześniej. (Я ж казав, що він втече, треба було прийти сюди раніше.)

Я вже спокійно спішився до хати. Був мокрий, вода стікала з мене і холод щораз гірше дошкуляв, бо ж то був листопадовий вечір і вже почало мести снігом. До хати я прийшов пізно увечір, застукав у двері, мама відкрила і жахнулася: "Сину мій, що з тобою сталося?! Чому ти такий мокрий і замерзлий? Скоренько розбирайся, а я тобі зроблю щось теплого напитися і з’їсти". Потім сіла біля мене, поклала руку на мою голову, поцілувала мене і спитала, чому я так пізно прийшов і як перейшов через Сян, коли вода така велика. Виправдовуючись я відповів:

— Перейшов, бо мусів. Ви напевно чули постріли?
— Так, ми чули, навіть тато сказав: може де до лиха за нашим Іваськом...
— Так, – відповів я – не помилилися, то власне за мною стріляли. Ще трохи, то бувбим поплив з водою, одна куля попала в кошик, а друга… Дивіться як перешила мені рукав.
— А що ти маєш в тому кошику?

Взяла й піднесла до гори.

— О-йой, який він тяжкий, що там таке є?

Я кажу цибуля і сталеві, гусячі яйця.

— Цибулю візьміть собі.
— Але ж вона подіравлена!
— То від кулі, – кажу, подумав: добре що не попала в гранати.

Мама забрала з кошика те, що мала взяти і звернулася до мене.

— Сину! Щось тобі хочу сказати.
— Що таке, мамо?
— Ти не йди більше там, приходи до хати, бо я боюся за тебе.
— Добре, мамо, я на другий рік прийду, бо є чутки, що наших людей з тамтих околиць будуть переселювати на Україну. Якось то буде, а час покаже своє. Добре мамо, я тепер йду до Йосифа, мушу йому це все віддати.

Взяв я кошик і пішов. То було недалеко, його хата стояла близько лісу. Приходжу на подвір’я, а світло в хаті згасло, вже поклалися спати. Стукаю до дверей. По хвилині підходить жінка і питає:

— Хто є?
— Cвій, Івась.

Відкрила двері.

— Муж [чоловік] в хаті?
— В хаті, в хаті, заходи.

Подав мені руку і спитав, що маю доброго для нього?

— Те, що мало бути, – відповідаю і подаю йому цей кошик.

Взяв, а його гне до землі і питає:

— А чому він такий тяжкий?
— А ви що, не знаєте що в тому кошику є? Подивіться, – там цибуля.

Відкрив і сказав:

— Ну, добре. Скільки того є?
— 20 штук, – відповів я. — Та коли переходив Сян, то були б мене забили, сучі сини ляхи, навіть добре стріляли. Одна куля попала в кошик, але щастя, що потрапила в цибулю, а друга сюди. Ще трохи і був би дістав в саму шию, бо я, притримуючи кошик на голові, тримав руки до гори.
— Ми чули стріли, тільки не знали до кого, а вони до тебе стріляли. Добре... Я тобі дуже дякую за все це, але скажи коли ти повертаєш, бо на другий тиждень мені треба конечно щось там доручити.
— Я, власне, вертаю в п’ятницю.
— Добре, як будеш відходити, то зайди до мене.

Так і було. В п’ятницю відходив, зайшов до нього, дав мені якийсь папірець і я пішов. Богу дякувати щасливо дійшов, папірець віддав. То вже було досить пізно, був вечір як я прийшов, недовго посидів і кажу, що вже пора мені йти.

— Ти вже нині нікуди не підеш, – сказав господар. — Будеш спати у нас, бо вже пізня пора.

Оля просила:

— Спи у нас, поспіваємо. Я знаю гарні пісні і я тебе навчу. Лишися.
— Ну добре. Буду спати, – а вона аж підскочила з радості і поцілувала мене. Взяла за руку і запровадила до кімнати та сказала: — Тут будеш спати, а тепер ходи на вечерю.

Після вечері Оля почала співати пісню По саду ходила, цвіточки зривала, і так свого миленького, ягідкой назвала. Коли скінчили цю пісню, батько Олі почав наступну: Сонні гори ніч покрила, полонину всю залила, а в ній постать сніжнобіла, гуцул Ксені не пізнав. Погуторили, поспівали й пішли спати.

Рано Оля прийшла, сіла на ліжко коло мене і спитала:

— Як тобі спалося?
— Дуже добре.
— Ну, то вставай, бо час на сніданок.
— Встану, як поцілуєш мене.
— А скільки ж то заходу!

Взяла притулилася та й поцілувала, а тоді каже: — Вставай, бо як хтось прийде, то й побачить як ми цілуємося.

Я встав, з'їв сніданок, подякував, попрощався й пішов.

В 1943 році, коротко перед Великодніми Святами, приїхав до мене дядько з Ялини, покликав на бік і сказав, що я мушу на Великодні Свята бути в Грушівці і мусить мені щось передати.

— Тільки не гранати, – зажартував я, а він розсміявся:
— Не бійся, то "штафети". Коли тебе чекати?
— У Велику Суботу я буду у вас, – запевний я його.
— Прийди, бо Оля з Марусею також щось мають для тебе.

В суботу я пішов до Ялини. Прийшов, а там вже чекали на мене. Привітався, хвилинку поговорив, взяв те, що мав взяти, побажав щасливих свят і пішов. Я вже біля воріт, а Оля з Марусею кличуть мене, щоб почекати. Прибігли і щебечуть: "Ми також хотіли тобі щось дати, щоб ти і про нас не забував. Бажаємо тобі здорових і щасливих свят!"

Йдучи через ліс я весь час думав про тих дівчат. Вийшовши з лісу, дивлюся, йде мій колега Івась. Питаю, а ти брате куди йдеш?

— До Грушівки.
— То йдемо разом, але мусимо йти до Пельца, щоб нас перевіз через Сян, бо дуже велика вода, з берегів виступила.

Прийшли ми до перевізника, і просимо, щоб нас перевіз через Сян, а він на нас подивився, та й спитав:

— Jak się tu dostaliście? Nie przewiozę was. Szybko uciekajcie stąd, bo jak was złapią, to zabiją. (Як ви сюди добралися? Не перевезу вас. Швидко тікайте звідси, бо як зловлять, то уб’ють.)

Я тоді до Івася: "Йдемо чим скоріше через поле на Лодину, там село українське, то десь у когось переночуємо".

Коли ми прийшли до села, то вже було пізно, під вечір. Зайшли ми до одного господаря, питаємо, чи може нас переночувати? Він запитав:

— Що ви за одні і що тут робите?
— Ми з Грушівки і хочемо дістатися на тамту сторону Сяну, а не маємо як. Були у Пельца, сказав, що нас не перевезе і щоб скоро втікати звідтам, бо як нас борівчани зловлять, то й повбивають.
— Ну так, як їх спалили й вигнали, то й встікаються [скаженіють]. Вони думали, що ніхто їм не дасть ради і що будуть хотіли – те й будуть робили, так як до того часу: мордували й палили наші села. Добре, заходіть до хати, будемо вартувати разом, бо ми також спокійно не спимо. Тут у нас також нападають і грабують.

Ніч перейшла спокійно. Ранком господиня зробила сніданок. Як звичайно на Великодні Свята, були яйця з хроном, ковбаса, но і, коли господиня пішла до кухні по сіль, для окрашення, я положив писанки на стіл. Вертаючи сказала:

— Що це за чудо? Такі гарні писанки! Заберіть з собою, бо шкода, то хтось напевно вам дарував.
— Так, мені дівчата дали, але я не знаю, чи їх донесу, то нехай залишаться у вас на щастя і на пам'ять.
— Ми також чекаємо на сина, мав прийти, але якось його нема.

Чоловік поглянув на неї докірливо. Жінка щоб змінити тему, сказала:

— Їжте, бо вам мабуть спішиться в дорогу.
— Так, мамуню, правду кажете.

Поїли, заспівали Христос Воскрес, гарненько подякували за все й пішли понад Сян до гори, берегом до Тиряви. Там був перевізник.Йдучи по дорозі знайшли ми крипу (човно) на березі. Багато не думаючи, зіпхнули до води й пливемо. Вода дуже велика – випливала з берегів. Іваськові вода взяла жердку під човно і вирвала з рук. В човні води до половини, черпати вже не даси ради, а ми на середині ріки. Перед нами скали високі на около 70 метрів, ще й до цього сильний вітер віяв. Хвилі води розбивалися о скалу. Виглядало так, якби то був шторм на морі, здавалося, що вже топимося. Крипа вже під водою, а ми ще стоїмо в ній. Скала вже перед нами. Нараз я крикнув: "Іваську, тримайся!" І в той момент наше човно вдарило о скалу, а нас хвиля підкинула ще вище. Я зловився корча, а Івасько тримав мене за ногу. Нараз чую, що корч мені рветься в руках і я кричу до нього: "Рятуйся як можеш, бо падаємо до води". Я в мент знайшов щілину між каміннями, а Івасько увільнив мене, так що я міг підсунутися вище і стати вигідно на ноги. Тоді я подав Іваськові пасок і допоміг йому вийти у безпечне місце. Хоч і змерзли, та трохи відпочали, а тоді давай бігом до Тиряви, щоб нас перевіз, бо іншої ради нема, а мусимо ще нині зробити 13 км дороги.

Прийшли ми напроти того перевізника. Кличемо, один раз, другий, десятий і ніхто не виходить. Ми дальше вперто кричимо SOS. Врешті вийшов і заявив, що не поїде, бо вода велика. Я прошу:

— Ви нас мусите перевести, а коли перевезете, то й добре заплатимо.

Подумав хвилину, взяв човно і приплинув по нас. Дуже тяжко йому було.

— Ніколи б не поплинув, але подумав – ви мабуть службово.
— Ну і добре ви подумали, за це вам сердечно дякуємо.

З великою бідою нас перевіз, а ми йому таки добре заплатили, так що був задоволений і він, і ми.

Тепер ще повернуся до того села Борівниця. Отже, це було польське село, лежало між лісами, а навколо села українські: Жагутин, Явірник Руський, Рибне, Нетребка, Загути, Воля Володжська, Грушівка і Улюч. Поляки з Борівниці ходили по тих селах і по інших, нападали, грабували і вбивали людей. Вони були певні, що їм ніхто не дасть ради, бо було їх близько 300 мужчин, ормовців і міліції, добре озброєних і зовсім не числилися з українцями з навколишніх сіл. Наша УПА остерігала раз, другий і третій, щоб перестали нападати на наші села, щоб перестали грабувати і мордувати. За кожним остереженням і просьбою, щоб перестали, вони ще більше мстилися й казали, що "my się gróźb nie boimy, banderowcy są sami słabi i proszą o litość". (Нам погрози не страшні, а бандерівці слабаки, тому просять пощади.) Но і нашим повстанцям терпеливості забракло, постановили знищити це гніздо бандитів.

Сталося це 21 квітня 1943 року вечором. Як наші повстанці напали, то ОРМО і міліція ставили дуже сильний опір, але це їм нічого не помогло. Село повстанці спалили, деяких людей перепросили і сказали, що за Сяном є ваше місце, бо вам тут мало місця, не можете спокійно жити і мусите нападати й грабувати українські села. "Nie, panie, nam tu dobrze było. My tu razem z Ukraińcami z dawien dawna dobrze żyliśmy, żadnych zatargów nie mieliśmy, tylko teraz, te nasze skurwysyny... Majątku się im zachciało i krwi ludzkiej. Wiedzieliśmy, że to się źle skończy." (Ні, пане, нам тут добре жилося, ми тут разом з українцями давним давно живемо, ніяких зіткнень не мали, лише тепер, ці наші курви сини чужого майна захотіли і людської крові.) І сталося те, що хотіли. Що хотіли, те й отримали. Не майте до нас жалю, бо ми не раз остерігали і просили.

З тої сторони був вже спокій, то знову почали нападати з другої сторони Сяну: з Вітрилова, Темишова, Кшем’єнней і деяких інших сіл. Найбільше потерпіли села Улюч, Грушівка і Яблониця Руська.

Село Улюч мало около 400 номерів хат і дві церкви. Одна велика старинна церква з 1510 року (докладно не пам'ятаю), вона стоїть на горі Дубник як пам'ятник культури. В середині церкви нічого нема. Образи і усі ікони зрабовано. Вівтар і іконостас зруйновані, так що не лишилось нічого, тільки голі стіни. Друга, нова церква, дуже гарна, що стояла в долішньому кінці села, розібрана ще у 1947 році (ПҐР в Яблониці Руській з її матеріалу побудував стайню) [ПҐР – Państwowe Gospodarstwo Rolne, колгосп], так що нема сліду, що на тому місці колись стояла церква.

Грушівка мала 120 номерів хат і належала до парафії Улюч. В Улючі залишилося може 10 хат, а в Грушівці ані одної хати не лишилося. В 1945 і 1946 роках цивільні банди з села Вітрилова і Темишова, разом з військом і ОРМО, нападали і грабували що попало, на кого попали – того й вбивали. Навіть коли люди працювали в полі, то вони стріляли до них.

З 1945 на 1946 рік, а докладно 14 січня 1946 року, на сам наш Новий Рік, сотня "Громенки" прийшла до села Грушівки на вечерю. Повстанці розбіглися по хатах. Кожний господар й господині вгощали чим лиш хата богата, чим хто міг. В хатах ще був від Святвечора святковий настрій. Повстанці поїли, поспали, погрілися, бо був дуже великий мороз, більше 32 градусів. О годині 3 над ранком сотня відмаршувала до лісу, а раненько, коли ще сонце не зійшло, а люди ще спали, нараз поблизу стало чути постріли. Люди почали кричати: "Поляки!" А тут вже хати паляться та Содома й Гоморра діється. Жінки й діти плачуть – чисте пекло. Я в тому часі був в хаті. Дивлюся, мій колега Степан з сіней другими дверима вибіг, а поляки за ним стріляють. Я скочив до криївки, вони впали до хати і кричать: "Gdzie banderowcy!?". Діти перелякані, страшно плачуть. Один б’є маму, другий батька і кричать: "Mów gdzie banderowcy!". (Кажи, де бандерівці!) Третий вже біжить з вогнем, тримаючи сніп соломи палить ліжко. Четвертий випровадив корову зі стайні і втікає, а хата вже на добре горить. В стайні ще ялівка ричала. Мама хотіла хоч ялівку вирятувати, але ляхи не дали і згоріла. Я у криївці, дим мене вже дусить, так що не можу віддихати, але мама говорять: "Сину, вже їх нема, виходи якщо живеш…". Я вискочив, дивлюся у сусіда Клодовського дим вікнами валить як з комина, але полум’я ще не видно. Біжу я там, дивлюся – ведро з водою. Злапав я це ведро, впав до покою, погасив одно ліжко, але друге горить. Хочу вийти з хати – не можу потрапити до дверей, але дівчина з цеї хати, Юзя, бачила як я взяв ведро і скочив до хати, то й вона побігла по воду. Прийшла з ведром і кличе: "Іванку маєш воду!". Я зробив два кроки і то мене врятувало, бо я вже був в сінях, а там диму не було. Кажу до неї: "Давай хустину!". Скоренько намочив її у воді і зав’язав на лиці як маску. Взяв воду і побіг гасити, а люди воду носили і хату врятували.

В той день забитих було двох партизанів: кошовий "Бадирка" (Малев’яцький Андрій), Чобінський Миколай. Андрія випровадили з хати і на подвір’ю забили. Миколая на порозі били і багнетом кололи, а потім пустив серію з автомата і перешили йому груди, хату підпалили і пішли. Корову забрали, а до жінки сказали: "Idź do Bandery, on ci da". (Іди до Бандери, він тобі дасть.)

В тій акції, як ляхи говорили, "udanej" [успішній], нарабували більше 50-ти штук худоби, заарештували більше 20-ти мужчин в Грушівці. Ідучи через Улюч до Бірчі спалили ще кілька хат, де якого дядька злапали, то долучали до тих, яких провадили з Грушівки. Деякі дядьки були дуже слабі по хворобі тифу і надалі мали велику горячку, тому не могли йти, бо був великий мороз і сніги, вони слабнули, а поляки по дорозі їх добивали. Чоловік з Грушівки, звали його Дзян Миколай, впав на сніг, ледво що піднісся на коліна і просив: "Panowie, nie dobijajcie mnie, darujcie mi życie, przecież nie jesteście hitlerowcami, nie zabijajcie chorych i słabych po drodze". (Панове, не добивайте мене, даруйте життя, адже ви не гітлерівці, не убивайте хворих і недужих по дорозі.) "My właśnie jesteśmy Polakami, i takich drani jak ty, Ukraińcu, zabijamy, bo nie mamy czasu cackać się z wami." (Ми і є поляки, і таких харцизяк як ти, українцю, убиваємо, оскільки немає в нас часу панькатися з вами.) Другий каже: "Nie męcz człowieka, co on ci zrobił, że kłujesz go bagnetem jak świniaka" (Чого мучиш людину, що вона тобі зробила поганого, чому колеш її багнетом наче кабана), і в той час стрілив в голову. Ще крихітка життя в ньому була, бо як віддихав, то з грудей кров булькотіла з діри пробитої багнетом, а плями на снігу червоніли з далека. Залишалися сліди "невинності" польського війська, адже деякі твердять, що воно ніколи нічого злого не робило.

До Бірчі було понад 15 км. Ще троє людей спіткала така доля як Миколая, тільки я не пам'ятаю їх прізвищ. Дехто повідморожував собі ноги і руки, а в Бірчі, то поляки показали що вміють. Так били, що не один дядько, якого [потім] випустили, власними силами до хати не міг дійти. Тільки один хлопець ходив веселий по коридорі в УБ [Управління Безпеки] у Бірчі. Як провадили поєдинчо на слідство, то убовець [функціонер служби безпеки] з увагою дивився на нього і коли той моргнув, вказуючи на когось, то так того чоловіка скатували, що непритомного приносили до камери, тоді він допомагав нещасному і страшно жалував цього чоловіка кажучи: "Дивіться як вони, скурвисини, б’ють, вони серця не мають".

Сотенний "Громенко" і інші командири, а також і з боївки, застановлялися: поляки мусіли знати, що сотня квартирує в селі, коли вони так раненько окружили село, і знали з котрої сторони. Вони мусіли бути добре поінформованими. І, власне, так було, бо той хлопець, що в Бірчі вказував кого більше бити, то він звався Йосип Нубійський, був з Грушівки, був сексотою. Він був приналежний до УПА і доносив полякам, і через нього все сталося. Та коли він з Бірчі прийшов до хати, то наші хлопці з жандармерії вже чекали на нього. Було вечором, вже знали коли буде вертати, бо були повідомлені в якому часі може бути в хаті. Прийшов до хати, подивився, сказав добрий вечір, мама прибігли:

— Добрий вечір сину! Що, пустили тебе?
— Так, мамо, пустили.
— А били тебе міцно, бо наші сусіди що повернули, були страшно побиті. Юзко Гусечко не може сам обернутися в ліжку.

"Мазепа" каже:

— Ваш син не заслужив собі на це, щоб його били, він отримав за це нагороду.
— Що таке, медаль?
— Ні, мамо, – каже син – шнурок. Я передбачував, що ви вже на мене будете чекати.
— Но добре, що ти знав, – каже "Мазепа" – а тепер збирайся і йдемо, бо не маємо багато часу.

Мама питає:

— Сину, коли вернеш?
— Не знаю, може вже ніколи.

Так і було. Осип вже не вернув. Признався що був сексотою і працював на дві сторони, казав, що поляки його змусили до цього. "Мазепа" сказав:

— Подивися, скільки в тій акції було вбитих людей, півсела спалено, діти на морозі мерзли, і тобі не було жаль своїх людей?
— Ано жаль, але то все вже запізно, інакше вже не буде, а ви робіть зі мною що хочете. На яку кару заслужив, таку давайте.

Так і дістав таку кару, на яку собі заслужив, а заслужив на смерть.


В рядах УПА

При кінці травня 1946 року прийшов до мене кошовий "Точило" і каже, що я маю зголоситися завтра на Великому Лазі у Малив’яцького на зібрання і взяти собі добрі чоботи, бо будуть потрібні. Я кажу:

— То що, йдемо в ряди?
— Так, до сотні "Громенка".

На другий вечір я пішов. Було дуже тепло, зорі на небі яскраво світили, а місяць з гори споглядав, якби сміявся. Прийшов я на подвір’я, дивлюся – нема нікого, тільки один стрілець стоїть спертий о стіну.

— Добрий вечір!
— Добрий вечір! Ви тут були покликані?
— Так, – відповідаю.
— То прошу сідайте, бо ви першими прийшли.

По мені зараз приходили: Даньчишин Петро, Дзік Іван, Дзік Володимир, Іванус Михайло, Кулик Митко, Щупак Михайло, Даксан і ще мало бути двох: Малив’яцьких Роман і Степан, – але не зголосилися. Потім прийшла група з Улюча і Яблониці, так що було нас вже два рої, 22 хлопців. Так стоїмо і між собою говоримо. Один каже: "Пощо вони нас тут кличуть?" Я кажу: "І ти не знаєш? Треба було з родичами попрощатися, бо ми йдемо в ряди УПА".

Виходить стрілець "Дорошенко" і каже: "Но, друзі, скільки вас? Зробіть збірку, станьте по двох". Хлопці раз, два і станули. Він каже: "Вирівняйте". Почислив: 22. "Двох бракує, не прийшли, але ми їх допровадимо, а чекати не будемо. Слухайте, дорогі друзі! Не знаю чи вам усім є відомо, чому ми вас тут покликали і не будьте заскочені тим, що вам скажу. Ми вас побираємо до війська, то є в ряди УПА. Ми знаємо, що початок буде для вас дуже тяжкий, але ми віримо, що ви хлопці твердо виховані і будете добре хоронити Україну, а може прийдеться й життя віддати. Але ви ще будете бадані через лікарів. У котрого з вас здоров'я не буде добре, то верне до хати. А тепер вже йдемо."

Прийшли до села Воля Володжська. Рано збірка цілої сотні. Команда до молитви. По молитві пісня:

Боже, вислухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу,
Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас кайдани,
Не дай загинуть в ярмі,
Волю пошли Україні,
Щастя і долі дай їй.


Далі гімн Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля… По гімні командир "Громенко" нас привітав і каже: "Друзі! Від сьогодні буде вас обов’язувати військова дисципліна. Зараз вас будуть бадали лікарі і котрий з вас буде надаватися – лишається, а котрий ні – до хати. Перешколення нормальне, як у війську. І прошу пам'ятати, що усі тактичні зайняття мусите мати в одному пальці і здати на 5-ть, бо це для вашого добра. Як буде бій, а буде часто, то щоб ви вміли заховатися як старі вояки. Це одне, а друге, не дай Боже, щоб котрийсь пробував втечі. Такого стрільця як зловлять, то ставляють під польовий суд, а ви знаєте що це значить, це дуже неприємна подія й родина відтерпить. Так що бажаймо собі діждатися Самостійної України. А тепер йдіть до лікаря".

І ми пішли. Один пішов перший, виходить, каже:

— Нехай його чорт візьме, казали до гола розбиратися.

Хлоп як дуб, борода в нього по коліна.

— Но і що тобі сказав, – питають?
— Казав, що я надаюся тільки корови пасти.

Я був 9-й. Входжу:

— Добрий день!
— Добрий… – відповідають.
— Розбирайтеся до гола, станьте перед стіною.

Послухав, постукав і каже:

— Добре, вбирайтеся.
— Пане доктор, піду корови пасти?
— Що! А хто буде за Україну воювати як ти підеш до хати?

Із 22-х друзів 4-х пішло до хати, а ті, що лишилися, отримали зброю і казали підібрати собі псевдо, але таке, якого в сотні ще нема. Но і повибирали собі: "Ліска", "Панас", "Петрусь", "Дубок", "Ярошенко", а я – "Вільха", інших вже не пам'ятаю.

І так від першого дня почалося школення. Різні зайняття велися три місяці, а школив нас ройовий "Олег". Пізніше я був у нього в рої. Так нам давав витиск, що не можна було витримати. Хлопці були молоді, по 17-18 років, не були призвичаєні до маршу, а тут не раз треба було за ніч поконати [здолати] 18-20 км, а навіть З0 км зробити. Старші стрільці, котрі не йшли на службу, то як зайшли на квартиру, чи у ліс, чи в село, клалися спати. А ми в день на службу не йшли, бо були зайняття в школі, пізніше цьвічення [вправи]. Так що, як спалося протягом дня три години, то було добре, а вночі нормално треба було виконувати службу. Деякі стрільці не витримували. Я також почав маркерувати [ледарювати]. Троха був хворий, пішов до лікаря і кажу, що я дуже хворий, все мене болить. Лікар мене збадав і каже:

— Так, друже "Вільха", коли ти закінчив 17 років?
— Передучора.
— Тебе має право все боліти, бо ти є дуже ослаблений, але то тобі перейде. І ще одну хворобу в тебе підозріваю, але то також тобі перейде.
— Що це за хвороба, друже дохтор?
— Ти добре знаєш – до хати тобі хочеться, правда?
— Ой придалобися, друже доктор.

В тій хвилині прийшов сотенний "Громенко". Привітався і питає:

— Що, друже "Вільха", хворієте?
— Трохи так, друже командир, але друг доктор відкрили у мене дуже небезпечну хворобу.
— А що це за хвороба?
— До хати мені хочеться йти.

І почали сміятися.

— Про цю хворобу ти не думай, пане брате, бо тобі не вдасться, бо ти стрілець першої кляси. Ти вже екзамен здав в бою. Я таких стрільців хотівби мати більше.

Доктор "Шувар" каже:

— Друже командир, ті хлопці фактично є дуже перемучені.
— Я в це вірю що так є, але це вже недовго. До присяги два тижні, витримають, якщо ляхи дадуть нам трохи спокою.

Наступний тиждень був спокійніший, а нами, щоб випасти на дуже добре, товкли перед присягою аж корчі [кущі] тріщали.

В наступному тижні коло 28 червня ми заквартирували в селі Загути. Скоросвіт ми відмарширували в ліс над Волю Володжську. Був грубий ліс, ялиці, буки були грубі і ми зайняли добрі становища до оборони, квартирували один день. Кухарі варили добрий обід, горохівку. У животі аж лоскотіло, так пахло по лісі, а ми недалеко муштрували і не могли дочекатися обіду.

Около години 2-ої ми закінчили зайняття, пішли до потоку, вмилися і прийшли на свої становища, но і зараз був добрий обід. Дуже смачно поїли, полягали відпочати, але дивлюся – йде сотенний "Громенко", руки заложені до заду і дивиться по верхах ялиць. Затримався, постояв хвилину і пішов дальше. За хвилину повернув і підійшов до мене. Я зірвався на ноги.

— Лежіть, лежіть, відпочивайте, бо сьогодні, мені здається, будемо мали невелику перестрілку. Мусимо собі люфи перечистити.
— Може бути, поле до обстрілу маємо добре.

А "Грім" каже:

— Мій кулемет вже давно не розігрівався.

Минула неціла година, чути поодинокі стріли в селі Воля Володжська. Ага, кажемо, ляшня з-за Сяну прийшла на грабіж. Ми вам нині дамо грабіж так, що вам відхочеться всього. Деякі селяни вже повтікали до лісу, прийшли до нас і кажуть, що одного дядька забили і богато коров забрали. Командир "Громенко" надає наказ: "І чота "Бартля" йде понад Сян, над село Володж, на зустріч. Вони там будуть втікати, а ми їх попросимо, щоби віддали все, що людям загарбали, но і свій найдорожчий маєток, отого не вміли шанувати – життя. III чота до села, а II лишається тут на становищах."

— "Залізняк", як вже будеш в селі, дати знак – вистріл червоною ракетою.
— Так є, друже командир. Чота, на мою команду бігом, – а стрільці якби мали крила, тільки кущі за ними шуміли.

Чуємо – в селі крики, стріли, плач дітей, рик худоби. Не минуло півгодини, червона ракета в горі і заграли наші кулемети. А тепер чути польські крики: "Uciekać, banderowcy! Jedni strzelają, drudzy wycofują się!". (Тікайте, бандерівці! Одні відстрілюються, інші відступають!) Наша І чота чекає на привіт бандитів, але вони не йдуть на нас, тільки повертають на Вишинкий до Яблониці. "Не бійся, – каже ройовий "Олег" – там II чота дасть їм знати". І заграли наші кулемети вдруге, а бандити ¬– було їх понад 30 – вже корови лишають, тлумоки з плечей скидають, все що награбували. Корови хвости позадирали і повернули до села, а бандити завернули і біжать просто на нас та кричать: "Franek i Bolek zabity, my mamy najbliżej do Sanu". (Франек та Болєк убиті, ми найближче Сяну.) "Грім" каже: "Тепер маю можливість відплатитися за батька, маму, сестер і брата". Біжать, "aby tylko do krzaków, potem nas mogą pocałować". (Щоб тільки до кущів, потім дуля їм.) По лінії йде наказ, щоб близенько підпустити. Вже 10 кроків і "Грім" не витримав нервово, натиснув на спуст, і заграли наші кулемети та скосили банду грабіжників. Так, що дістали заплату за кривду наших людей, вже не мали відваги більше на це село нападати і грабувати.

Прийшов час присяги і треба було здати екзамен із шкільних зайнять, треба було показати, що вміємо. Добре нам все пішло і сотенний "Громенко" сказав: "Дуже добре даєте собі раду, я тішуся, но ця ваша важка праця не буде змарнована, то все вам придастья в житті". Вся ця церемонія відбувалася в останній день червня у делягівському лісі. Командир "Олег" був дуже радий, що дістав похвалу за добру школу. Приніс два літри горілки, поляв кожному в чарочку і каже: "Друзі мої, школярі! Я думаю, що не будете мали до мене урази за те, що не раз я вас так товк по лісі. Але я це робив з думкою про ваше добро, а то вам в житті пригодиться. Бажаю вам усім здоров'я і всього доброго, щоб ми причинилися до здобуття Самостійної України. А тепер випиймо за нашу дружбу, на здоров'я!". В тому часі була гарна погода, і на щастя був спокій, і це було в суботу. Вояцтво милося, голилось, чистило зброю, а вже по годині 16 можна було собі поспівати. Мені прийшли на думку дівчата Оля і Маруся, дочки Ялини, що колись я їх знав. Вони у 1945 році були переселені в Україну. "Острий" підійшов до мене і каже:

— Що так думаєш, напевно про якусь дівчину?
— Так, – кажу.

І почав я пісню. Минуло все, не верне вже, чудовий час, що манив нас, не тільки жаль, що вже пройшло, питає нас чому, чого, скажи куди поділася любов, скажи чому не повернеться знов. Скажи чому забути не дала, чому любов не поверне до нас. І так підхопили стрільці і почали співати на голоси. Скінчили одну, почали наступну. Іди від мене ти моя кохана, зійди з очей мене забудь, я син лісів, а серце партизана, на мене жде з побідою весь край.

На вечір сотня помаршувала до села Гута і квартирувала всю неділю. В понеділок рано, то вже був липень, прийшла розвідка і каже, що KBW [загони Комітету Внутрішньої Безпеки] з бандитами з-за Сяну рабують і палять села Улюч і Грушівку. Подають алярм, збірка і командир "Громенко" каже, що має бути велика облава. Грушівку і Улюч палять, грабують і на Явірник також військо приїхало, около З00 вояків.

— В такій ситуації ми не маємо що тут робити, а битися без потреби нема чого, бо там де рубають дрова, там й тріски летять. В кожному бою є жертви, так що йдемо до лісу над П’яткову, а пізніше, як треба буде, дальше. Прошу осторожно маршувати, тримати відступи один від другого, виконувати докладно усі накази. Зрозуміли всі?

— Так є, друже командир!
— То прошу маршувати.

В лісі над П’ятковою ми були через два дні. Літаки перевіряли ліси, а розвідки доносили, що в околицях Грушівки, Гути-Поруби, делягівських лісів, Доброї, Улюча і Явірника, відбувається велика облава. Війську допомагають літаки і йдуть у напрямі П’яткової. Тоді ми помаршували ближче Перемишля. В лісі над селом Купна ми зустрілися з "Бурлакою". Він також в тому часі квартирував там зі своєю сотнею. Там були ми разом три дні, поговорили з друзями, поспівали, а пізніше вони пішли в одну сторону, а ми в другу.

На четвертий день увечір наша сотня помаршувала на дальший відпочинок до села Купна. Я був амуніційним. Носив 4 диски до кулемета і свого запасового, до пепешки, ракетницю, ще 400 шт. запасових набоїв до кулемета в торбі, так що мені було дуже тяжко носити все. Стрілець "Бистрий" був мені до помочі. Одного разу як ми прийшли до села, сталася прикра справа. Ще в лісі я дав "Бистрому" торбу з набоями і кажу: "Візьми, бо мені дуже тяжко". Він: "Добре, давай". Взяв і положив коло пенька. Я йому ще нагадав, щоби не забув. "Не бійся, не забуду", – відповів. Ми прийшли до села на квартиру, питаю "Бистрого", чи має торбу. А він став блідий як стіна і каже: "Друже, та я ж забув!". "Нехай тебе холєра візьме, тепер підеш і принесеш."
Надійшов на той час ройовий "Олег" і питає, що таке між нами. Я кажу, що лишив торбу з набоями в лісі.

— Ой, що ж ти наробив! Хто ж тепер там потрапить, така темрява в лісі, і так далеко, більше 3-х кілометрів, а завтра не знаємо, чи ми там будемо.
— Я піду, – кажу.
— А роби що хочеш, – каже "Олег" – аби торба була, але я не вірю, що ти там потрапиш, бо темно хоч око виколи.

Я пішов. В лісі темно, нічого не видно і нараз слухаю, такий тріск поблизу. Сухе галуззя тріщало щораз ближче мене і довкола мене. Став я коло грубої ялиці і думаю: що це таке? Стріляти мені не можна, але мав я здоровий сук в рухах і тим суком сильно вдарив по ялиці і крикнув "пух!". Нараз такий шум зчинився немовби ліс валився. По хвилині втихло і я був певний, що це були дики [кабани]. Іду я дальше, дивлюся вгору на верхи ялиць, де-не-де зірка покажеться з-за хмар і блисне як ця мушинка, що летить у вечір і блистить поміж корчами. Дійшов я до тої дороги, де стояв на стійці. "Вже недалеко", – подумав собі. Йду, шукаючи ялиці, котра була зламана до половини. Дивлюся вгору і думаю, що вона тут близько мусить бути. Бачу, що там проясніло. Приходжу в це місце, дивлюся, – є ця ялиця, а від неї 10 кроків має бути торба коло пенька. В тій хвилині сильно загриміло. Почав кропити дощ. Як блиснуло, я побачив пеньок, але торби коло нього не було. Но, думаю собі, надармо йшов. А тут нараз така блискавиця і почали громи тріскати. Я підійшов до цього зламаного дерева і побачив свою торбу, що висіла на суку. Взяв цю торбу і спішуся, щоби скоріше з лісу вийти, бо не лише те, що громи тріскали і дощ ляв, а ще й до того буря така, що дерева вивертає. Вибіг я на дорогу – впав на дерево звалене через дорогу. Велике щастя від Бога, що вдалось мені вийти з лісу живим. Йдучи дальше стрінув "Бистрого". Каже, що ройовий його вигнав, щоб йшов мені на зустріч.

— І добре зробив, бо ти не лише те, що набої залишив, але навіть не сказав де, в котрому місці.
— Я забув тобі сказати.

Ми прийшли на квартиру о годині першій ночі. Я зголосив свій поворот. Командир питає:

— Набої знайшов?
— Так є, друже командир!
— Но то добре, а ти "Бистрий" за кару підеш за нього на службу і через цілий тиждень мусиш носити набої і два диски.

На другий день сотня в це саме місце повернула і були ми ще цілий тиждень в цьому лісі.

Тиждень минув спокійно і сотня знову пішла на відпочинок до села Купна. Замовили у господарів вечерю, но а мені по вечері треба було йти на стійку підмінити друга, а було це в лісі над Купною. Ніч була зоряна, але в лісі було дуже темно і тихенько, вітру не було. Стою, спати мені хочеться мало з ніг не впаду, але о дерево не опираюся, бо зараз заснувби. Слухаю, галуззя тріщить, хтось йде. Щораз ближче. Я кричу: "Стій, хто йде? Кличка!" Йде дальше. "Стій, бо стріляю!" Стало. "Кличка!" Не відповідає, йде дальше, і я вистрілив в це місце. Чую, що хтось там є ранений. Підходжу осторожно, щоби справдити, що це є, але чую, що хтось їде на коні.

— Стій, хто іде?
— Свій.
— Кличка!

Сказав.

— Прошу приблизитися.

Розпізнаю.

— Чого ти стріляв?
— Когось я ранив, але не знаю що це є.
— Маєш лямпку [ліхтарик], то ходи справдимо, бо мені здається, що це дик [кабан], то була б добра вечеря.

Підходимо в це місце, світимо – так, дик, ще ногами копає, але великий, мусить бути старий. І фактично, мав понад 2О0 кг., так що сотня мала добру вечерю.

В тому районі сотня була більше місяця. Ми зупинялися по таких селах як: Молодичі, Аксманичі, Курманичі, Конюша. В половині серпня сотня вернула і заквартирувала на Брижаві. Потім перейшли на Добрянку, присілок Закрушків, і в лісі залишились на відпочинок.

В Добрій було чути стріли. Розвідка донесла, що коло 200 військових з KBW і грабіжники забирають худобу в Добрянці, палять хати. Вже близько, дивимося, біжать розстрільною як хмара. Сотенний каже: "Тут мусите віддати все що забрали людям, ще й дорого заплатити. І чота зайняти становище скраю в лісі, ІІ і III. Як прийдуть грабувати до хат, то в тому часі атакувати і гнати до ліса". Дивимося, як дияволи впали до хат, б’ють, мордують і кричать "Gdzie banderowcy?". Люди плачуть, жінка тримає корову, не хоче віддати. Тоді жінку застрілив, а корову забрав. Нараз чути: "Cлава! Вперед!". І заграли кулемети, пішли наші хлопці до переду, на ляшню, якби сказилися. Не сподівалися, що "banderowcy ich zaatakują" (будуть атаковані бандерівцями). Худобу, коні, які забрали господарям – залишили і почали втікати в поле. Там наткнулись на сильний вогонь з кулеметів і вернулись бігом до лісу. У лісі сталося пекло. Грабіжники скакали як заяці, а військові кричали до них: "Zachciało się krów, to macie!". (Забаглося корів, то отримуйте!)

Грабіжникам не оплатилася "шкірка за виправу", бо 18 військових ми взяли в полон, 10 було ранених, кілька бандитів, що корови й коні грабували, було вбитих. Наші лікарі ранених поляків поперев’язували. Вони страшно боялися, але наші лише позамінювали чоботи і мундури, котрі мали вже в лихому стані. Командир сказав:

— Забирайте своїх поранених! Повертайте в касарні, щоб я більше з вами не стрінувся, бо другим разом вже так легко вам не піде, а тим цивільним бандитам перекажіть, щоби перестали нападати, грабувати і людей невинних забивати. Ми остерігаємо, якщо не перестанете, то ми і там, за Сян, завитаємо до вас, а тоді щоб ви не пожалували, бо вам відхочеться всього.

Один відізвався:

— Proszę pana, my nie jesteśmy stąd, jesteśmy normalnym wojskiem. Ja jestem z Poznania i my musimy rozkazy wykonywać, ale ci trzej, to są tutejsi, zza Sanu, i to dotyczy ich (Прошу пана, ми не місцеві, ми звичайне військо. Я з Познаня, нам треба виконувати накази, проте оці трьох, вони місцеві, з-за Сяну, і це їх торкається), і звертаючись до них продовжував. — Żeby nie wy, to wielu naszych kolegów by żyło. Dlatego przekażcie swoim durniom, żeby przestali rabować, bo ci ludzie niczego nie zawinili, a wy ich mordujecie. (Якби не ви, то багатьох наших друзів залишилися б живими. Тому передайте своїм дурням, щоб зупинили грабіж, тому, що ці люди без вини, а ви їх мордуєте.)

А другий колега, що стояв коло нього каже:

— Przestań gadać, bo pójdziesz siedzieć. (Перестань плескати язиком, бо в тюрму загримиш.)
— Wolę siedzieć, niż zginąć tu w lesie, albo patrzeć na taką scenę, jak przed chwilą. Biedna kobieta, jedno dziecko trzyma na ręku, a drugą trzyma krowę, dwoje dzieci trzyma się spódnicy matki, a ten wyrywa łańcuch z rąk, bo chce zabrać krowę. Ta biedna kobieta nie daje, przestraszone dzieci krzyczą wniebogłosy, а ten strzela do niej z automаtu, zabija ją i dziecko, a krowę zabiera. I co mu z tego wyszło, może 20 krów zrobił i to samo go spotkało, co nieco wcześniej zrobił z tą kobietą i dzieckiem. (Волію сидіти, ніж загинути в цьому лісі, чи дивитися на такі сцени, як щойно. Бідна жінка, одну дитину тримає на руці, другою притримує корову, двоє дітей схопилися маминої спідниці, а цей виштовхує ланьцуг з її руки, бо хоче корову забрати. Ця бідна жінка пручається, налякані діти ґвалтують, а той стріляє у неї з автомату, убиває її, дитину, а корову забирає. І що це йому дало, корів 20 може накрав, аж, врешті-решт, його таке ж зустрінуло, що він зробив цій жінці та дитині.)

Командир каже:

— Не таке ж, бо його дитина живе, а ця не живе. Але ще раз остерігаю і прошу щоби то було останній раз.
— Dobrze, my przekażemy. (Добре, ми передамо.)

Якийсь час був спокій, але на Улюч, Грушівку і Яблоницю почали знов нападати, грабувати і палити хати та забирати збіжжя по полях, що господарі покосили. В селі Яблониці навіть церкву спалили. В 1947 році в селі Улюч розібрали нову, дуже гарну церкву, а з того матеріялу в Яблониці PGR [колгосп] поставив стайню для коров.

При кінці серпня 1946 року була велика облава на ліси і села. Такі села як Улюч, Грушівка, Яблониця, цілком спалили і зрабували все, навіть ложки і горці людям позабирали. В тій акції також брали участь військові поручника Міхальского.

Одного разу я йшов краєм лісу і слухаю, чути голос жінки: плаче і стогне. Я і "Острий" були на розвідці. Кажу до нього: "Чи ти чуєш плач жінки?". "Но власне, я мав тобі сказати, що хтось плаче." Йдемо скоріше побачити, що там діється. Підходимо, дивимося, лежить жінка, ноги розкриті, на голові суконка зав’язана і руки зв’язані. Вона бідна закривала собі між ногами закривавлену стать! Лежала ціла в крові. Ми скоро розв’язали їй руки і суконку, дивимося, а це Маруся, знайома дівчина з Волі Володжської. Як нас побачила, що ми свої хлопці, каже: "Вас Бог прислав, щоб мені життя врятувати. Даруйте мені, я дуже встидаюся вас, але будьте ласкаві витягніть мені шишку з похви". Сказавши це, зомліла. Я кричу до "Острого": "Біжи по лікаря "Шувара", хай скоренько приходить". Сотня квартирувала в лісі над селом Загути, три кілометри від цього місця, де дівчина лежала. "Острий" побіг по лікаря, а я зайнявся Марусею. На щастя, недалеко була вода, плив потічок, скоренько приніс в їдульці води, відчутив, обмив з крові. Присів й питаю:

— А тепер, Марусю, скажіть мені, хто вас зґвалтував?
— Я втікала з коровою до лісу, а військо мене злапало, корову забрали ормовці, а мене затягнули тут і робили що хотіли зі мною. Шістьох було на мені. Більше нічого не знаю, бо втратила притомність. Як прийшла до себе, то стояло трьох наді мною і один говорить:
— Zobacz, kurwa jeszcze żyje! Dobij ją! (Подивись, ця курва досі жива! Добий її!)

А другий каже:

— Co ty głupi, za szybko by umarła. Zobacz, musi jeszcze tego spróbować (Ти що, дурний, надто швидко померла б. Дивись, їй треба ще цього попробувати), і злапали мене за ноги, розтягнули і всадили у похву шишку зі смерека. Руки зв’язали і сорочку на голові, та сказавши – "tak będziesz teraz pomału konać" (тепер отак помалу конатимеш) – пішли.

На щастя, лікар не один, а двох прийшло і трьох санітарів. По операції Марусю принесли до хати, але не до її, тільки до сусіда, бо з Марусиної хати курилося згарище. В той день Маруся кінчала 19 років. Командир "Громенко", як довідався що таке сталося, скоро зробив збірку й каже: "Треба ляшню перегнати, бо неспокійні. Скоро йдемо до села Грушівки, вони напевно там гуляють".

І дійсно, приходимо до села та й стрінулись з військом поручника Міхальсхого, які гонили по лісі і відбирали худобу людям і били так, що декому й кості поламали. Наша сотня несподівано наскочила на них і такого їм дала лупня [прочухана], що мусили залишити все, що людям зрабували. Дорого заплатили, бо втікаючи деякі впали вбитими.

Минув тиждень. Поляки знову зробили велику облаву, бо думали собі, що в тих лісах є багато бандерівців. Не вірили, що це одна сотня могла бути. Розпочали облаву. Війська разом з KBW було понад 1200 чоловік. Сотня "Громенка" була в тому часі у борівницькому лісі, але перейшла у делягівський. Вже був початок вересня. Ми зайняли добрі до оборони становища і чекаємо на гостей. О годині 18 прийшла мені черга йти на стійку. Пішов я підмінити друга. Стою може півгодини, слухаю, хтось кличе: "Ratunku!". Думаю собі, хто ж то може бути в лісі, а може то спеціально, щоб впасти в руки ворога? Мушу провірити що це є. Йду осторожно і чую: "Kto słyszy – niech ratuje!" (Хто чує – хай визволяє!), але голос вже слабий. Підходжу ближче, дивлюся, а хлоп висить на березі низько над землею. Я березу пригнув, хлопа увільнив, а він каже: "Dobrze, że to polski żołnierz mnie znalazł i życie mi uratował, bo gdyby to był banderowiec, to byłby koniec ze mną". (Як добре, що це польський вояк знайшов мене і життя врятував, адже, якби це був бандерівець, мені був би кінець.) Я кажу: "Бачиш, не поляк, а бандерівець тебе знайшов і життя тобі врятував". Він зі страху зомлів і впав на землю. По хвилині дійшов до себе. Питаю його, чого він тут шукав і хто його повісив? Він каже:

— Panie, daruj mi życie. Poszedłem narąbać drzewa, a tu ktoś sidła na sarnę nastawił, i zamiast sarny to ja się złapałem. (Пане, не убивайте. Я пішов нарубати дров, хтось сильку [пастку] на сарну поставив, проте замість сарни я попався.)
— А чому ви кажете, що бандерівці забивають? Де ви переконалися, що так є?
— Ja nie widziałem, ale słyszałem, że tak jest. (Я того не бачив, проте чув, що воно так.)
— Але я не вірю, що ви до лісу пішли тільки з сокирою і крикнув до нього: — Ręce do góry!
— Panie, ja mam broń, ruski nagan. (Пане, зброя у мене є, руський наган.)

Пістолю я йому забрав і кажу, щоби я тебе більше не бачив. Біжи до хати і не оглядайся. Поляк побіг до хати, а я дальше стою на стійці і чую, що галуззя тріщить і чути голоси: "Uważajcie, trzymać odległość!". (Обережно, зберігайте відстань!) Я відступив до заду і кажу зв’язковому, що поляки вже близько. Той побіг, а я дивлюся, що вже підходять. Відступаю, а тут за мною кричить: "Stój! Ręce do góry, bo strzelam!". Другий: "Łapać go żywego!". (Беріть його живим!) Я бачу, що таки є місце до втечі, а їх богато нема, і в ноги що сили. Вони за мною і кричать: "Łapać go żywego, on nam nie ucieknie!". (Ловіть живим, він не зможе втекти!) Я вибіг на добру стежку і втікаю з гірки як вітер, але чую, щось драпає мене пазурами по плечах. Я в мить присів, а вони, один і другий, через мене розтяглись як довгі [як колоди] і нерухомо лежать. Я зірвався і бігом, а той третій, що лишився позаду, почав стріляти за мною, але недалеко був глибокий потік і я скочив до нього, а той затримався коло тих, що лежали. Я використав хвилину і сховався під коріння ялиць на самому бережку, де земля була обсунена і корчами заросло, так що це була дуже добра криївка. По якійсь хвилині прибігло ще трьох військових.

— I co, nie złapaliście go? (Ви його зловили?)
— Skąd, chłopie, ja go już za plecy trzymałem, a ten nagle siadł, ja przez niego і rąbnąłem w drzewo, а Franek głową w korzeń, aż mu głowa pękła i nie żyje, a ja mam rękę złamaną. (Та де ж! Хлопе, я вже за плече його тримав, а тут він присів, я крізь нього пролетів і врубався в дерево, а Франек головою ударився об коріння, так, що у нього смертельний перелом черепа, а у мене зламана рука.)

За хвилину якби ліс валився. Стріли з карабінів машинових і кулеметів. Одна сторона кричить "Hura!!!, Naprzód!". По хвилині друга: "Слава, вперед, ляхи піддавайтеся!". Так було аж до вечора, але наші бачили, що не дадуть ради, вже темно робиться, і наш командир подав команду: "Праве крило, до переду". Як буря наші пішли, а військо в тому часі почало втікати так панічно, що шапки губили і ранених позалишали, а було їх понад 20. Наші лікарі поробили їм перев’язки. Зброю забрали. Мундури і чоботи стрільці повимінювали на свої, лихі. Зловлені поляки казали, що війська було 1200 і що то робота поручника Міхальского. Сотенний наказав зібрати ранених і випровадити з лісу, щоб не блудили. І-ша чота взяла ранених і помаршувала. Вже виходили на край лісу, коли наші передні стежі були обстріляні через польську засідку. Командир сказав до поранених поляків:

— Там вже є ваші, то ж ідіть самі, вони вас привітають.
— Dziękujemy bardzo, bardzo się cieszymy, że nas żywymi puszczacie. Jesteście strasznie mocni, sama maszynowa broń. (Надзвичайно вдячні, надзвичайно раді, що відпускаєте нас живими. Ви дуже сильні, у вас вся зброя – машинова.)

Військо зайняло села: Явірник, Ясинів, Поруби і там квартирувало три дні, і по лісах робили облави, "szukali banderowców". Я вже після бою, як стемніло, вийшов з криївки і чую – хтось йде. Слухаю, говорять по-свойому. Душа мені радіє і йду їм назустріч. Чую, що вже близько і задержуюсь. "Стій! Хто йде?" "Свій", – відповідає. "Кличка?" Сказав, я також відповів. Підходжу ближче – "Дорошенко" з мого роя! Каже: "Друже, а де ж ти тут взявся? Казали, що тебе забили, або зловили". Я розказав як це було. "Но, але маєш щастя від Бога, що так сталося, бо ми думали, що вже по тобі." Долучили ми до сотні і чотовий "Бартель" зголосив, що "Вільха" віднайшовся. Сотенний зложив мені гратуляції і сотня помаршувала в кузьміньскі ліси, aле й по тих лісах ґрасувало військо.

В половині вересня військо закінчило облави і вечором виїхали з села Ліщава, а ми за дві години прийшли до села. Польські родини були дуже перелякані, що військо ще добре не від’їхало, а вже "banderowcy są, jakby spod ziemi wyleźli. Wojsko chyba wiedziało, że wy przyjdziecie i dlatego wyjechało". (…Бандерівці як тут, наче з-під землі вилізли. Військо певно знало, що ви прийдете і тому пішло геть.) "Громенко" скликав збори у солтиса і сказав, що потребуємо 5 штук худоби, щоб солтис визначив у якого господаря можна буде купити. Ніхто багато не опирався. Господарі самі привели 5 штук. Ми заплатили, вони були задоволені, бо від держави стільки грошей не отримали б.

Лікарі зголосили, що вже ліки і бандажі кінчаються. Докладно не пам'ятаю, але при кінці вересня – на початку жовтня 1946 року зустрілися 4 сотні: "Бурлаки", "Крилача", "Ластівки" і "Громенка". В тому часі прийшла вістка з Динова з аптеки, що отримали багато ліків. Цілий курінь дістав наказ, щоби йти забрати все, що потрібне до лікування. Думали, що будуть якісь непередбачені труднощі, але все спокійно відбулося, тільки що стрільці мусіли примусово купатися, бо вода у Сяні була велика, а через Сян мусово і треба було перейти. Осінь дала о собі знати. Зимно дошкуляло, але як повернули, то при вогнищах повисихали. Стрільці були задоволені, що все так легко пішло, без ніяких втрат.

При кінці листопада 1946 року в селі П’яткова польова жандармерія арештувала ройового "Бема" і "Кармелюка". Вони мали замір відлучитися від сотні. Також казали, що "Степ" і "Журба" мали такий замір. "Журба" мав їх до цього намовляти, а пізніше зрадив. "Степ" не був арештований, але перед різдвяними святами, в грудні, або на початку січня 1947 року, сотня квартирувала в селі Гута. Я повертав зі стійки на квартиру, "Степ" мене зустрів і каже до мене:

— Прощай милий друже, помолись за мене, обняв мене і поцілував.
— А що ж таке сталося?
— Завтра будеш знати, бо будуть суджені "Бем" і "Кармелюк", а що до мене, то будеш знати за хвилину. За це все є винуватий "Журба", щоб ти знав, а тепер йди, бо ти змерз. Слава Україні! Не забувай про мене і пам'ятай мене у молитві.

Ми розійшлися. Я зробив може 1О кроків, чую – стріл. Вертаюся, скоро біжу, дивлюся – "Степ" лежить на снігу неживий. Біля голови в снігу була червона пляма від крові. В руці тримав пістоль. Я зрозумів, чому друг зі мною так щиро прощався.

Наступного дня суду не було, а був похорон ройового "Степа". Заспівали йому пісню Видиш брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій. Співаючи, слози потекли мені по грудях. То був дуже добрий чоловік, як друг і як командир.
Наступного дня, 5, або 6 січня, докладно вже не пам'ятаю, відбувся суд над "Бемом" і "Кармелюком". Суддею був "Вишинський". За зраду України сказані були на кару смерті через розстріл. Вирок виконували "Олег" і "Камінь". "Вишинський" судив за зраду, а сам був зрадником. Будучи на високому становищі все знав і доносив полякам. Я ще поверну до минулих днів 23 грудня 1946 року.

Сотня помаршувала до села Домбрувка. Як ми прийшли до села, то нам сказали, що будемо помагати пекти на "Święta Bożego Narodzenia" (Різдво). Сотня зайняла квартири по 4-3 стрільців в хаті. Командир "Громенко" дав наказ, щоб скликати збори з господарями і солтис також мусить бути, бо мусимо купити кілька штук худоби. Так не можемо брати, а солтис знає, то визначить, а ми заплатимо. Прийшли до солтиса, нема, втік, злякався. Шукають заступника, також нема. Пізніше солтиса знайшли, а у заступника, то я був на квартирі, нас 4 стрільців і чотовий "Бартель".
Мені попала служба-алярмівка. В хаті було дуже тепло, гарна хата під блахою, а в ній три дуже гарні дівчини з мамою. Спочатку боялися, але пізніше побачили, що ми жартуємо і вони вже стали сміливішими і не боялися нас. Казали, що одного разу "banderowcy ojcu życie uratowali" (бандерівці батькові життя врятували). Я вже тоді пішов на службу. Ходжу коло хати, зимно, мороз коло 30 градусів. Чую, що на горі в соломі щось чухрається, аж бляха стукає. Думаю собі, напевно господар сховався і тепер мерзне, дивлюся на годинник, ще півгодини до зміни, почекаю, а потім його знайду. Прийшла зміна. Я прийшов до хати і питаюся господині:

— Ви мені скажіть, де ваш муж?
— Panie, ja nie wiem, gdzie on jest. On się boi. (Пане, я не знаю де він. Він боїться)
— То я пані скажу, де муж є. На горі в соломі мерзне мало бляхи не обірве, так гріється. Ідіть зараз закличте його, нехай не мерзне.

Жінка вийшла до сіней і кличе: "Józek, chodź do domu, nie marznij! Panowie wiedzą, że ty tam jesteś, nie bój się, oni ci nic nie zrobią". (Юзек, іди до хати, не мерзни! Панове знають, що ти там, не бійся, вони тобі нічого не заподіють.) Вже йде. Прийшов до хати, а ми кажемо, що солтиса шукають, а він на горі в соломі мерзне. Привітався з нами, станув коло печі і дивиться на мене, а тоді каже:

— Ja gdzieś pana widziałem. (Я вас десь бачив.)

Я кажу, в лісі, бо я пана знаю з ліса.

— To może pan był, co mnie życie uratował?
— Так, то власне я. А цей пістолет пан пізнає?
— О так! – і каже до чотового: — Ten pan mnie z sidła wyjął. Ktoś nastawił sidło na sarnę, a złapałem się ja, i to tak, że obydwie ręce miałem przy sobie i nie mogłem się poratować. Drzewo poderwało się do góry, a ja zawisłem, nie wysoko, ale rady sobie nie dałem. No, ale się rozgadałem... Matka, daj coś dobrego do wypicia, bo ja zmarzłem i panom też zimno. Muszę cokolwiek się odwzajemnić za uratowanie mi życia. Zamiast jutro, to my dzisiaj Wigilię zrobimy. (Цей пан мене з сильки [пастки] дістав. Хтось поставив сильку на сарну, а попався я, та ще так, що обидві руки були при мені і я не зміг допомогти собі. Дерево підірвалося вверх і мене підвісило, не дуже високо, проте все одно нічого вдіяти не зміг… Ну й розбазікався. Господині, дайте чого доброго напитися, бо я перемерз і панам також холодно. Мушу хоч як відвдячити за моє врятоване життя. Замість завтра Вилею влаштуємо сьогодні.)

Дуже добра була вечеря, попили, поспівали, но й ще бичка нам продав.

До своїх свят ми також приготовлялися, але не дуже добрі й веселі були для нас, бо коротко перед Різдвом Христовим відбувся похорон "Степа", розтріляли "Бема" і "Кармелюка", так що братія гумори потратила. Стрільці маркували, голови поспускали, думаючи про свою судьбу, бо не видно було, щоб на світі щось корисного для нас діялося і була надія на кінець тої муки. Повстанці між собою говорили, що цей рік, 1947, мусить принести розв’язання якесь.

На Святвечір були ми в селі Явірник Руський. Люди були задоволені, що ми прийшли, чекали на нас, щоб разом з’їсти вечерю і поколядувати. Побажали ми собі щастя, здоров'я, поколядували. Я взніс чарку до гори і кажу: вип’ємо за здоров'я наших родичів [батьків], мабуть вони тримають місце при столі для кожного одного з нас, кожна одна мама споминаючи сьогодні сина, плаче, бо не знає чи живе, а може вже нема його і більше не побачить свого сина. Так воно й буде, що не побачить. Вона бідна не знає, що її син, якого вона ховала, лежить в лісі, може й хреста березового навіть не має, а може ще не похований, може муравлі, або звірі тіло з’їдять, а кості порозтягають по корчах. А мама старенька дальше жде свого сина вірючи, що він поверне.

— Перепрошую вас друже, – каже господар – а де подіваються "Степ" і тих двох бородатих, "Бем" і "Кармелюк"?
— Так, кажу, їх вже мами також не побачать, бо їх вже на світі нема.

Господар перервав нам цю смутну розмову і почав колядувати: Во Вифлеємі нині новина... І ми усі підхопили.

На Різдво сотня була у церкві, а на другий день вже завітали гості: Міхальскі зі своїм військом. Було їх понад три сотні. Думали, що нас заскочать несподівано. Прийшли до села, питають:

— Banderowcy byli?
— Byli, – відповідають люди.
— A gdzie poszli?
— Do lasu.
— Uciekli, ale my im jeszcze damy popalić, a teraz dawajcie nam jeść i pić, bo wojsko jest głodne і zmarznięte. Wasze święta, to wódkę macie. Karmiliście banderowców, to i dla nas też musi być. Chłopcy, co żywe – łapać, bić i gotować. (Втекли, але ми їм ще задамо прочухана, а тепер давайте нам їсти та пити, бо вояки голодні і змерзлі. Зараз ваші свята, то горілку маєте. Годували бандерівців, то і для нас має бути. Хлопці, що рухається – ловіть, ріжте і готуйте.)

І вибили майже всі кури, а телят вирізали. Два тижні так людей мучили і за нами ходили по лісі, але не вдалося їм потрапити на нас. Як вертали з лісу, то казали, що "te banderowce, to chyba jak szczury spod ziemi wyłażą, bo idziemy po ich śladach, a tu nagle ślady się kończą i banderowców nie ma" (ті бандерівці, то мабуть наче щури з землі вилазять, ось-бо ідемо їхніми слідами, а тут раптом сліди закінчуються і немає бандерівців).

Дуже часто польське військо нападало і робило облави, щоб нас знищити, але перестрілки були дуже рідкі, а як вже були, то дуже короткі, півгодини, часом годину постріляли. Так, що не мали шансів нас побити, а вони мусіли втікати і то скоро. Жовніри Бога просили, щоб не стрінулися з нами, а втікати зле, бо великі сніги і було дуже тяжко.

Ранньої весни 1947 року появились чутки в газетах, що 28 березня 1947 року, в горах коло Балигороду, "банда" УПА вбила генерала Свєрчевського. "Дорошенко" каже: "Ну, тепер хлопці тримайтеся, бо вони так легко того не подарують. Польські комуністи мусять помститися на нас, а руські їм допоможуть. Ми це добре знаємо, що так буде".
Ранком було чути постріли. Весна 1947 року заповідалася напрочуд гарна. Кожний день приносив з собою більше життя й тепла. Вся природа будилася з зимового сну і одягала на себе нові шати. З кожним днем ставало веселіше. Селяни почали вже на полях весняні роботи, а над головами виспівували жайворонки, захлинаючись від радості. Здавалося, що життя в тих гористих околицях пливе нормално і що ніхто не заколочує їхнього спокою. Однак, прислухавшись уважніше можна було відчути довкола якусь непевність. Особливо густі ліси Бірчанщини, які колись ховали у своїх непрохідних просторах стада диких звірів, навівали тепер якесь неясне й тривожне почуття. Але й тепер, з проміння сонця, яке виходило з-за гір і кидало велику тінь у долину ріки Сян, раділа пташина, безтурботно скачучи по гіллях дерев. Їхні концерти переривали співи пастушків від сторони срібнолентого Сяну. Винесу я йому їсти, чи не скаже мені сісти... – заводив якийсь голосочок.

Нараз гримнули два крісові постріли і гучний ехом вдарили о гори. За хвилину знову кілька пострілів. В селі Поруби помітно великий рух. Жінки з поспіхом ховають постіль, білизну, одежу до заздалегіть приготованих криївок, а чоловіки випроваджують зі стаєн коней і верхи тікають у ліс. Ті, що працювали на полі, випрягають своїх коней та, залишивши плуги й борони, подаються до яру. Дехто виганяв туди корови. В усіх на устах одне й те саме страшне слово: ПОЛЯКИ! З села доносилися крики. Гурма курей пурхнула в глибокий, крутоберегий потік, порослий густими корчами. Повідв’язувані корови, яких не встигли загнати у безпечне місце, позадирали хвости і самі погнали в ліс, залишивши на полі своїх господарів, які їх підганяли.

Так приблизно виглядала картина, коли на край лісу виїхало на конях двоє озброєних людей. Це була кінна стежа УПА. Зупинились на хвилину, щоб розглянутись. За хвилину рвонули краєм лісу у напрямі втікаючих селян. Зупинились біля них, перекинулися з ними кількома словами і знову помчали до гори над самим Сяном. За хвилину зупинились вдруге, злізли з коней, які самі зайшли в гущавник, і подалися на шпиль гори, з якої було видно кілька польських сіл, що розтягнулися над рікою. Один з них миттю поліз на дерево і дивився у далековид. Його увагу звернуло село Вара, у якому був помітний рух автомашин і звідкілля, час до часу, неслися рідкі постріли. "Це міліція", – буркнув і зліз з сосни. "Ходи скоро, скажемо людям хай вертаються до хат", – відповів другий. По короткому часі селяни вже повертали на свої господарства, а ті, що повтікали з полів, до своєї роботи. Стрільці "Сьвірк" і "Перець", які були в тій стежі, повернулися назад до табору і зголосили про все те, що бачили. Після цього вони долучилися до веселого гурту повстанців. Там кухар "Редька", усміхнений немов сходячий місяць, мішав в котлі кашу і тішився з того, що йому вдалося декого обдурити з нагоди першого квітня.

Галас і вибухи здорового вояцького сміху притихли дещо в обідню пору. Тільки стукала часом ложка об їдунку, або чулося голосніше сьорбання зупи. Командир кінчав читати одержану пошту, ховаючи записку в кишеню гукнув до вояцтва: "Хлопці, завтра буде бій". Як можна було сподіватися, усі зірвалися з місць і енергійними вигуками виявляли своє вдоволення.

І так почалися події другого квітня.

Над ранком сотня "Громенка" мандрувала у напрямі села Добра Шляхетська. Стрілецький ряд широко розтягнувся в густому лісі. Було ще досить холодно. Ліси і села були сповиті густим туманом, який закривав усе, що було віддалене більше як на 100 метрів, так що нічого не можна було бачити. Повстанці тихо перебігли гостинець, на якому ще не було жодного руху. Недалеко від нього зупинилися, щоб зробити перший відпочинок. Гущавник охороняв від ока евентуальних прохожих. Командир дозволив покурити і декотрі хлопці куцнули [сіли навпочіпки] за корчем, або деревом і приховали в долонях цигарку, щоб не було видно вогню. Я кажу:

— Цікаво, де то нині буде празник і гостина? Чи в Улючі, чи в Добрій, а може в Брижаві?
— Не будь хлопе цікавий, – каже "Дорошенко" – бо скоро посивієш. Прийдеш на місце, побачиш.

Після того запанувала тиша, тільки пташина виспівувала на всі лади, збудившись з нічного сну. "Кінець перерви, – падає наказ. — Маршувати дальше". І знову понісся по лісі тихий шум від маршуючого відділу. Задержуємося на краю лісу в гущавинах. Думаю собі, хочуть щось побачити, але то їм не вдається, бо вся околиця покрита мряками. Десь з-за гори вистрілило проміння сонця і освітило вершки дерев. Командир каже, що треба вислати розвідку до села Добра Шляхетська. А тут нараз між Улючеи і Доброю розляглося кілька пострілів з пістолі. Поволі туман підносився в гору. Врешті розвиднілося так, що ми могли бачити гостинець. Першим, що на ньому ми помітили, була частина польського червоного війська, приблизно зі 150 вояків, які посувалися до села Улюч. За тією частиною їхали на підводах цивільні поляки, які при появі свого війська, звичайно подавалися за ним на українські села, щоб використати нагоду і пограбувати українське населення. Це були напливові, асуспільні елементи, на яких опирався тут польський червоний режим. Як тільки туман зовсім розступився банда грабіжників була вже в Улючі. Поміж хатами можна було розпізнати військових і цивільних поляків, які кинулися грабувати, а при цьому не обходилося без побоїв. Крики й плачі доносилися до самого лісу. Між катованими були не тільки селяни, але також їхні жінки. Ми бачили як цивільні бандити тягнули до своїх возів усе, що їм в руки попало, не відмовляючи собі приємності бити населення. Стрільці почали денервуватися. Сотенний переходив коло нас. Я кажу:

— Друже командир, ходім вже!
— Не треба, ще час.

Тим часом повернулася наша розвідка з села і привела з собою одного поляка-сексота. Він поіформував нас, що польське військо, разом з цивільними бандами, мають їхати підводами по бараболю на присілок Доброї – Добрянку. Щоб досягти Добрянки, нам треба було перекидатися на другий кінець лісу, проте цей присілок для зведення бою був для нас догідніший, бо там ми могли замкнути поляків з усіх боків. Тому ми негайно перекинулися цілим відділом в належну сторону.

О годині 11 наші розвідники повідомили, що вороже військо і цивільні бандити виїхали вже на підводах з села Улюча і їдуть до села Добра. На фірманках можна було завважити пограбовані подушки і перини. Частина ще порожніх підвод їхала на присілок Добрянку. Незабаром і тут почулися крики й плачі жінок та дітей. З присілка вийшла ворожа група біля 120 вояків і поділилася на дві частини. Одна частина з підводами подалася горбами до присілка Буковина, а друга до присілка Закутки, де був розташований наш відділ. Задуманий наш план треба було скоро міняти, бо крім того, що ворог розчленувався на дві групи, він розтягнувся досить широко. "Булавний "Лоза"! На заставу, – дав наказ командир. — Місце на долині, в потоці. Як будуть тікати – бий по задах". Рій щез у корчах. III чоту вислав на дорогу від Брижави, щоб і там мати одну заставу. І і II чоти зайняли становища і чекали дальших наказів.

Тим часом ворог підійшов вже під хати. Нас ділили лише 100 метрів. Ворожий підстаршина з кулеметною ланкою підсунувся на сам край лісу. Решта польського війська увійшла до хат і вітала господарів грубіянською польською лайкою. Деякі підходили ще потоком, безтурботно, гуторячи між собою. Наші кулеметники знову почали денервуватись. Hapaз – "Вогонь!", – впала команда і рівночасно з нею заграли й кулеметники. Кілька ворожих вояків повалилося на землю. У ворожих рядах створилося замішання, бо мабуть ніхто не сподівався такого привіту. Всі кинулися панічно в розтіч, хто куди міг, кидаючи зброю, шапки, плащі, тощо. До клекоту кулеметів і автоматів долучилося з нашої сторони гучне "Слава! Вперед!". Вістун "Бук" перший добіг до вбитого ворожого кулеметчика. Вхопивши його кулемет, приклякнув і послав черги по втікаючому ворогові. Наша розстрільна щосили рвонула вперед, насідаючи полякам на п’яти. Друга ворожа група побачивши це, залишила вози і коні, сама в паніці розбіглася по полі і тікала куди очі несли. Командир подав наказ: ""Мокрий", бий по них з гранатомета!" За кілька секунд на цю групу летіли гранатометні стрільна. Перше з них впало на підводу і розірвавшись на ній, викинуло купу диму перемішаного з гусячий пір’ям. Пір’я це походило з пограбованих подушок і перин. Воно сипалося на поле немов сніг. Я крикнув: "Гей, хлопці! Поляки сніг випускають!", викликавши тим загальний регіт.

Тим часом обидві ворожі групи получилися і зайняли оборону на горі. Наша розстрільна зупинилася на хвилинку. Прийшла черга на кулемети, які відкрили по поляках гураганний вогонь. Рівночасно стрілець "Макар" почав обстрілювати ворожу лінію зі свого крісового гранатомета. І знов наступ. Ворог не видержав, поспішно залишив свої становища і щез за горою. Напроти його втечі було село Добра.
Після бою в полі залишилося 9 вбитих і 15 поранених поляків, які попали до нас в полон. Наші санітарі зробили полоненим перев’язки. "Nas popędzili pod karabinem nasi oficerowie" (Нас під дулом гнали наші офіцери), – лементуючи, оправдувались поранені. Після короткої вияснювальної розмови їх всіх звільнено, а ми відступили до лісу.

Тим часом селяни, побачивши нашу перемогу, вже господарювали біля залишених ворогом возів. Кожний забирав своє пограбоване добро і з сльозами в очах дякував повстанцям. Вони не поверталися вже до своїх хат, побоюючись поновного грабунку, а відходили разом з нами до лісу. В селі Добра ворог почав спішно окопуватися. Зі сторони міста Сянік і села Мриголод над’їхало на допомогу 4 авта війська з гарматками, яке зайняло становища на краю села у нашому напрямі. Наш відділ задержався на краю лісу на короткий відпочинок. Командир спитав, чи є у нас якісь втрати і чи є поранені? Санітарі відповіли, що жодних втрат у нас нема. Розподілено здобуту зброю і амуніцію між стрільцями, а решту командир доручив занести до магазину і заховати. Стрільці почали жартувати і жартуючи сміятися весело.

Раптом в лісі пролунав розрив арматніх стрілен. Стрільці прийняли це як безсилість ворога і заадресували полякам відповідні епітети. Все-таки, залишатися в корчах на краю ліса не було доцільним, тому ми відійшли з цього місця. За кілька хвилин ми були вже в грубому лісі. Тут позапалювали вогні, а кухарі клопоталися варенням чаю для, будь-що-будь, стомленого дещо відділу. День пройшов спокійно. Поляки не пробували нас шукати, обмежуючись до рідкісних пострілів по селі. Над вечір перекинулися ми до другого лісного комплексу. На вечерю відійшли до села Ясеньова.
Великдень 1947 року був спільний. Вістка про смерть генерала Свєрчевського, віцеміністра оборони ПHP [Польська Народна Республіка], який 28 березня 1947 року загинув на гостинці між Балигородом і Тісною від куль відділу к-ра "Хріна", проелектризувала цілу Польщу. Комуністи завели велику жалобу. Наказали служити Богослужіння в костелах, а на вулицях усіх польських міст в пообідній порі відбувалися всякого роду протестаційні мітинги з прокльонами на адресу УПА. Все військо червоної Польщі, на чолі з маршалком Жимєрскім, заприсяглося помстити за смерть свого генерала. З цілої Польщі стягнено великі сили на терени Балигорода і Сянока, щоб знищити наші тамтешні відділи. В довколишніх гарнізонах нашого терену сила ворожого війська зменшилася. Поважні його частини були також перекинуті в околиці Балигороду.

В такій ситуації наблизилися Великодні Свята. Передсвяточні дні були спокійні. Ми також хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенденти бігали днями й ночами, щоб все належно підготувати. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки, інші робили й вудили в лісових колибах ковбасу, а шевці направляли воякам взуття. У наші лісові нетра загостив священик, о. декан Н. Користаючись його прибуттям, ми по черзі відбували великодню сповідь. А весна набрала вже повного розквіту. Ліс оповився в зелену шату і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що й для нас, поза лісовим, немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею.
У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив в село Явірник до Плащаниці. Вояцтво заходило рядом до церкви. Лице кожного зраджувало зворушення. Зворушеними були й селяни. Вони з любов’ю гляділи на кожного з нас, а в декотрих жінок текли по обличчі сльози. У великодню суботу була гарна погода. Ми заквартирували на краю лісу, щоб могти бачити, що діється довкруги. Звідси було видно як селяни крутилися по своїх господарствах, роблячи передсвяточні приготування. З комина кожної хати клубочився дим.

По полудні жінки, зібравшися групами, понесли святити паску до Явірника Руського. Коло години 17 повернулася з розвідки наша кінна стежа. Вістки, які вона принесла, не були надто потішаючими. Довколишні гарнізони польського війська знову поповнилися. Військо їхало з заходу, отже з корінної Польщі. Одна з тих гарнізонових частин, в силі одного батальйону, заквартирувала вже на присілку Явірник-Присади.
Всі ознаки вказували на те, що поляки не дадуть нам спокійно святкувати. Що ж, доведеться співати Христос Воскрес на переміну з клекотінням кулеметів. Вояцтво немов відчуло ситуацію і мимоволі оглядалося на свою зброю, щоб переконатися, чи вона чиста і чи не відмовить послуху в бою. Воно вдоволено переморгувалося, неначе хотіло цим сказати, що готове воювати.

Але ворог також не спав. В терені почала діяти його розвідка. З’явилися підозрілі люди, про яких ніхто не знав звідки вони і чого хочуть. Сотенний "Громенко" перед вечором ще раз заглядав в теренову карту. Я сказав: "Те, що командир так заглядає у свою карту ворожить щось не так... Напевно пробує розгадати, які плани могли б мати ворожі війська". Вояцтво, як можна було помітити, з цікавістю приглядалося до почоту, немовби хотіло розгадати, що тут планується.

Уже смеркало. Останнє соняшне проміння освічувало вершки ялиць, прощаючися з ними до наступного дня. На поляні зібралася чимала група повстанців і я з ними. Почали ми співати великопостну пісню Страждальна Мати. Спочатку тиха, тужлива мелодія, почала чимраз більше могутніти. Ой Сину, Сину, за яку провину, переносиш нині, тяженьку годину, на Хресті. Неслися звуки молитви, відбиваючись глухим гомоном в гущавинах лісу. Чомусь якраз тепер слова цеї страждальної пісні промовляли найбільше до душі. По її закінченні дехто, зворушений її словами, закурив папіроску. Меланхолійне враження викликала вона і в мене. Пригадались мені роки, коли церква була повна віруючого народу і очікування великоднього свята.

Командир "Громенко" звернувся до свого заступника "Лагідного", щоб зарядив збірку відділу. Незабаром "Лагідний" зголосив, що відділ готовий до дальших наказів. До виструнчених лав повстанців звернувся сотенний "Громенко" з короткою промовою. Він змалював ситуацію в терені і попередив усіх, що, можливо, доведеться нам співати воскресні пісні не під звуки дзвонів, а під регіт наших і ворожих кулеметів. Дав наказ, щоб збільшити чуйність і обережність, а у випадку бою, дати ворогові відчути силу повстанської зброї. У вечірньому присмерку, який оповив повстанський відділ, можна було вичути [відчути], що кожний був готовий дорого розплатитися з ворогом за заколочення святкового настрою. Кожна рука мимоволі сильніше стискала холодну сталь. "Хлопці, йдемо до села на вечерю, – сказав сотенний "Громенко" – маршувати на село Поруби".

В селі було незвичайно весело. Діти вибігали на зустріч повстанцям і виспівували різні пісні. З хат, немов з вуликів, повиходили люди і подавали нам потрібні відомості. Казали, що в присілку Присади квартирують поляки. Додали, що ворожі вояки мають тільки легку зброю, вихвалялися, що тепер уже виб’ють усіх повстанців. Вістка про ворожу частину нас не занепокоїла. Повстанці раділи, що по довшій відсутності були знов в селі. Людність нас привітала незвичайно тепло. Кожний з повстанців мав тут знайомих, а дехто й дівчину.

Селяни радо запрошували стрільців до своїх хат. Кожний хотів мати в себе гостей. Всі признавалися, що сподівались вітати нас у себе на свята. Попри святочний настрій села і прикрашені хати, відчувалося тут приховане пригнічення. Селяни сумовито зітхали. "Щось недобре буде, – сказав до "Соколенка" один господар – всюди багато ворожого війська, як комашні. Ой, бережіться панове! Мабуть лагодиться на вас наступ. Напевно схочуть відвдячитися за Свєрчевського". "Плювати нам на них, – сказав рішуче хорунжий "Соколенко". — Як схочуть з нами дуже воювати, то не відмовимо їхньому бажанню. І так вже чоловік задовго засидівся на місці". Жінки тихо заплакали...

Після вечері я стояв на стійці. Від села Жогатина, де квартирував ворог, його застави освічували своє передпілля різнобарвними ракетами. Пішов я попросив сотенного, щоб вийшов і зголошую йому яка ситуація. Сотенний каже: "Здогадуюсь, що можливо ворог вже знає про наше перебування в селі. Наказую, щоб застави підвищили свою чуйність, а також переказую службовому 5 відділу, щоб командир чоти "Іменний" вислав стежу у напрямі базування ворога".

Ніч однак пройшла спокійно. Вже ранком о годині 6 були ми в лісі між селами Воля Володжська і Поруби. В польських селах довкруги дзвонили дзвони, тільки в наших зрабованих церквах було тихо й сумно. Населення навіть до церкви боялося йти, щоб по дорозі не зустрінутись з польським військом, яке кожного забирало на команду [відділення міліції]. Там придержуваних легітимували [провіряли документи], випитували, а при цьому не обходилося без всякого роду знущань.

Цього дня погода себе показала доброю. Коли сонце піднеслося до гори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенденти біля зазделегіть підготовлених столів. Службовий рій допомагав їм кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки, тощо. Коли вже все було готове прийшов о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього ввесь відділ засів за столи до спільного свяченого. Командир сотенний дозволив видати на кожний рій по пляшці горілки. Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перервало привітання отця декана: "Христос Воскрес!". Він звернувся з промовою до повстанців, пояснюючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупинився над його величчю і значенням в українському народі. Згадав про тих які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. Врешті, висловив надію, що Всевишній змилосердиться над долею нашого народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім'я. Десь з глибини душі виринули спогади. Перед очами з’явилась картина ще недавних часів у повній своїй красі, палаюча вогнем свічок церква, радісний народ, гудіння дзвонів, мушкетне стріляння молодиків і, врешті, хоровід дівчат, які виводили гагілки. Рідня. Де вона сьогодні? Мабуть немає поміж нами сьогодні ні одного, який не згадав би в цю хвилину своїх близьких.

Командир "Громенко" підійшов і каже: "Прийшла пора і мені привітати вояків". У своїй промові згадав всіх близьких з якими доводилось святкувати йому за попередніх років, особливо тих, які від нас відійшли. Закликав вояків ще більше скріпити свої зусилля для виборення правди, до якої прямуємо, щоб не були марними жертви, які вже впали у цьому поході. У міжчасі я приглядався обличчям стрільців і командирів. На кожному з них відбивалося зворушення і туга за чимсь, чого не дасться повернути. Час до часу спалахували погляди, а сильно затиснуті уста свідчили про завзяття. Коли командир "Громенко" скінчив промовляти, то з грудей коло 200 людей, неначе на команду, вирвалася радісна пісня Христос Воскрес. Вона дедалі могутніла і неслася лісом на поля, а звідти до осель.

Повстанці з апетитом споживали свячене, коли на місце постою відділу почали напливати з довколишніх сіл люди: чоловіки, жінки й дівчата. Їх привів сюди наш спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися вражіннями. Дехто мав тут синів, братів, або знайомих. Також повідомили нас, що гомін нашої пісні долинув і до квартируючого польського війська за 4 км від нас, вояки якого, всі до одного, повиходили зі своїх становищ на досить високий горб і прислуховувались до наших воскреслих пісень. Гостей приміщено біля столів поміж повстанцями. Здавалося, що одна велика родина засіла до великоднього стола. Інтенденти крутнулись поза корчами і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке добро. Сотенний "Громенко" дозволив почастувати горілкою також гостей, але вже без участі вояків. Святочний настрій почав підноситися. Прийшла черга і на поручника "Зоряна", виховника відділу. Він звернувся до присутніх з глибоко патріотичною промовою, під час якої жінки схлипували, а дядьки сіпали вуса. Поручник "Зорян" підготовив на це свято виставу, в якій взяли участь повстанці нашого відділу, а між ними і я також. Вже все було готове, "артисти" підготовлялись, коли на поляну вийшли повстанці зі скрипкою, гармонією, кларнетом і корнетом. Ця "оркестра" заграла мелодію, а дівчата під її супровід почали співати. В цей момент до командира "Громенки" низько кланяючись приступив господар із сусідного села Жогатина, де квартирувало польське військо і попросив на бік. Тут, неспокійно оглядаючись на всі боки, він почав говорити, що йому вдалося непомітно вирватись з села і проскочити поміж ворожими стійками до нас. Він розказав, що всі поляки повиходили на горб Варятку і слухають як ми співаємо. Їх це дуже дратує і сказали, що "bandę trzeba uspokoić" (банду треба втихомирити). "Тому вам кажу, щоб ви добре дивилися, – закінчив господар – а як будуть до вас лізти, то добре їм шкробніть. Їх багато нема, щось коло 350 вояків". Командир "Громенко" подякував господареві за новину і запевнив його, що на гостей ми чекаємо, нехай приходять. Радить йому, щоб відійшов звідси, доки його ніхто не запримітив, щоб пізніше не мав акихось неприємностей від поляків. Незабаром за дядьком тільки в корчах зашуміло.

По полудні о З годині, від виставленої на краю лісу від села Ясинева застави прибіг зорець з повідомленням, що в селі є ворог в силі одної компанії, яка нараховує коло 100 вояків. Ворог зійшов у присілок Нетребку і досить обережно посувається у нашому напрямі. Цього ми, звичайно, ждали. Насамперед довелось перепросити наших гостей і запропонувати їм відійти з табору, щоб їм чогось злого не сталося. Радимо їм відійти на другий кінець лісу, а звідти розійтися по своїх хатах, бо може бути бій. Жінки з дівчатами скоренько щезли, наче їх тут й не було. За ними, не виявляючи ані крихітки зденервування, помаленьку пошкандибали господарі, клянучи в сторону польського війська. Мовляв, гади, навіть свята хлопцям не дадуть спокійно пересвяткувати. Декілька дядьків, які пам'ятали ще часи небіжки Австрії і за неї воювали, під впливом святочного настрою залишилися разом з повстанцями. "Будемо разом воювати, – говорили вони рішуче – може здобудемо якогось "ґвера"". Командир "Громенко" дав наказ чотовому "Залізняку", щоби вислав два рої на підкріплення застави. Музикантам і решті повстанців наказав грати і співати на повний голос нашу улюблену пісню Іди від мене ти моя кохана, зійди з очей, мене не забувай, я син лісів, а серце партизана, на мене жде з побідою весь край. За кожним рядком пісня набирала більшого розмаху. Голоси відбивалися гомоном в лісі і завмирали десь у далині. В захопленні співом забувалося, що ворог вже близько, що кожної секунди може впасти постріл і не один з тих, які зараз вливають свою душу в слова пісні, може скінчити життя.

Ще не докінчили ми співати останнього рядка, як на краю лісу заклекотів наш кулемет. Пісня увірвалася немов на команду. "Oгo, замість дзвонів грають кулемети", – вигукнув кулеметник "Слива". Вояцтво преспокійно чекало наказів. Командир "Громенко" зарядив поготівля І і II чоти, команду над ними передав командирові "Лагідному", а сам взяв IV рій III чоти і з ним, розсипаним в розстрільну, біг на допомогу нашій заставі. Вже в бігу кричав до заду, щоб в таборі повстанці співали дальше. За кілька секунд несеться нова пісня. На краю лісу вже заходились від реготу наші кулемети, їм у відповідь гуркотіло кілька польських. Командир "Громенко" зі стрільцями прискорили бігти і незабаром зупинилися вже біля нашої застави. Командир "Залізняк" зголосив, що ворог панічно втікає залишивши на полі бою трьох вбитих. Кількох ранених він встиг забрати з собою. З нашої сторони поранено в груди булавного "Ворона". Виною цього його велика необережність. Він сам один вибіг на чисте поле, бажаючи зловити ворожого вояка живим, але з боку отримав кулю, стріли вже тоді зовсім втихли.

Польське військо було далеко, то тут, то там показались групки польських вояків, які вертали як баби з празника на місце свого постою. З нашого табору доносилась нова пісня. Ми її затягнули мабуть з нудьги очікуючи дальших наказів. Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є... Гармонія і корнет вторували зовсім непогано. Командир "Громенко" підійшов до пораненого, якому санітарі давали укол і перев’язали рану. Булавний "Ворон" був блідий як стіна, але не стогнав і не нарікав. Побачивши командира "Громенка" він усміхнувся і сказав: "Я думав завтра котрусь із дівчат піділляти водою, та ось нині поспішився я. Замість дівчини, підляв землю своєю кров’ю. Нічого, друже командире, скоро загоїться, засохне, викупаюся. Треба мені зашити блюзку", – маячив уже поранений. Вкоротці прибув лікар "Шувар". Він оглянув "Ворона" і посумнів. "Скоро закінчить життя", – сказав тихо. Командир "Громенко" наказав командирові "Залізнякові" залишитися з двома роями на заставі, а решті роїв з пораненим відходити до табору. "Ворона" обережно поклали на палатку і почали помалу пересуватися на місце святкування. Увечорі мали відставити "Ворона" на санітарний пункт. В таборі до булавного "Ворона" прийшов дуже засмучений його рідний брат. Припавши до нього голосив: "Брате мій, відізвися до мене!" "Ворон" розплющив очі, подивився на брата і каже: "А, то ти, милий брате. Прощай і скажи мамі, що ми побачимося, я тільки посплю".

День клонився до сну. Вже темніло. Пораненого занесли до санітарного бункру, а весь відділ відійшов квартирувати в село Поруби. Десь відразу ж після вечері від села Я. наша застава відкрила сильний барабанний вогонь. Це знову напоролось на нас польське військо. Щоб не наражувати села на небезпеку, командир наказав вистрілити білу ракету – знак для нашої застави, щоб відступила. Я вистрілив ракету і за 10 хвилин усі вояки, з булавним "Калиною"на чолі, були білля відділу. Ми відійшли під ліс у малий присілок того ж села і тут залишилися до ранку.

Другого дня свят, о годині 4 ранку, перекинулись в комплекс делягівських лісів. Хоч день був соняшний, все-таки, тіло переймав холод, тому зайшли ми у глибоку яругу і запалили бездимне багаття, підкидаючи тільки cyхе галуззя. Невиспане вояцтво полягало навколо вогнів і смачно досипало минулу ніч. По всьому лісі кружляли наші стежі. Десь коло 3 по полудні ми почули сильну стрілянину в тому місці, де вчора відділ святкував Великдень. Повстанці вже не спали і тому почали кепкувати з ворога: ого, вже червоні ляшки зачинають на заяців робити облаву, гомоніли вони, може на вечерю будуть щось мати. У міжчасі прибув із санітарного пункту зв’язковий і зголосив, що булавний "Ворон" помер. Смерть дуже доброго і здібного командира роя пригнобила нас усіх, а найбільше його рідного брата. Моє передчуття підказувало мені, що ще цього дня будемо на "весіллі".

Щоб не бути заскоченими, командир "Громенко" каже: "Переходимо на гору". Вона була вкрита грубими ялицями. Це давало нам добре закриття перед літаками. З одного боку була стрімка скала, а з трьох інших – спадистий терен. Було дуже холодно. Запалили ми одне велике вогнище, біля якого зігрівали прохолодніле тіло. Інтенденти повитягали зі своїх грубо напакованих наплечників ковбасу і ділили її на рівні пайди для кожного роя. Загальна веселість переходила вже в гамір, як прибіг наш зв’язковий і зголосив, що до нас підсуваються поляки. Вже досить близько. "На становища, негайно!" – подає наказ командир "Громенко" і в мить біля вогнища не залишилось нікого. Все втихло, тільки час до часу чути було шелест ожини, якою маскували себе наші стрільці. "Підпустити ворога на 10 метрів", – переходить наказ по лінії.

В долині з’явилася ворожа розстрільна. Простір між нами щораз зменшувався. Ось уже тільки 20 метрів. "Na lewo, na lewo! – понаглювали, чути було брутальну польську лайку. "Вогонь!" – гостро впав наказ з нашого боку і разом з ним зіткнувся оглушливий клекіт наших кулеметів і автоматів. Кілька ворожих вояків широко розставивши руки, немов підкошена трава, повалились на землю. Кілька тяжко поранених заверещало з болю. Чути свист, це умовлений знак до атаку. Могутнє "слава!" сколихнуло яром і повстанці як леви рвонули в наступ. Ще хвилина і по ворогові лиш по корчах затріщало. "Стій! Долів! – кричав задиханий командир, бо вже сил не ставало бігти. — Вертати назад на старі місця. Шкода ганяти і витрачати сили". Стрільці поволі почали повертатися назад. По дорозі хтось знайшов пістолю і шапку ворожого майора. Це дало нам привід посміятися з "bohatera" (героя). "Здорово, – мовив командир – утікав сердега".

Прибувши на місце з якого ми почали акцію, зупинилися на відпочинок. Як годиться по добрій роботі, закурили цигарку. Командир "Громенко" подивившись на мене засміявся і сказав: "Що ви, друже "Вільха", зробили з плащем, що цілий діл спалений і подіравлений так, якби ворог стріляв запальними кулями дум-дум?". А кулеметчик "Грім" каже: "Так і було, друже командир. Він подавав мені диска до кулемета, бо я вже останні набої вистріляв, а ляхи побачили як він рушився і цілу серію пустили. Не хотіли нам дати диска заложити". "Але я, друже командир, мав щастя, – кажу – бо я обернувся два рази на плечах і впав в яму за великий камінь, і там, власне, букове сухе листя палилося, і я плащ на собі попалив. А серію з кулемета, яку я дістав – щастя від Бога що не в ноги, а в полу плаща. Добре зложилося, що "Грім" за цей час змінив диска, а йому було добре, бо був за грубим деревом. Я просив "Грома" о спокій, бо простір невеликий, лише 20 метрів. Як потягнув серію – й тихо зробилося, а здобич в цьому бої, то цей кулемет".

В тому часі наші санітарі вешталися біля ворожих поранених, обмиваючи і перев’язуючи їм рани. Нашу увагу привернув поранений в живіт польський поручник. Кілька наших зблизилось на розмову. Від нього довідалися ми все, що нам було потрібне. "Ми не хочемо з вами воювати, але що ж зробимо, коли нас женуть під пістолями, – бідкався польський старшина. — За те що вчора повтікали з поля бою, сьогодні не одержали нічого їсти. А що буде за нинішній день – сам не знаю", – розказував поручник. Від поручника ми дізналися, що в селі Жогатин і його присілку до полудня сьогоднішного дня було 800 чоловік ворожого війська, в тому дві сотні з тяжкими мінометами. Решта мала легку автоматичну зброю. Частиною, яка сьогодні була в бою проти нас, командував майор.

В лісі вже темніло. Хлопці, збившись в групи весело жартували і ділили здобуту зброю. Командир "Громенко" відійшов трохи на бік, щоб спокійно пороздумувати над наслідками бою і вістками почутими від ворожого старшини. "Безумовно, ворог хоче помститися на нас за свої поразки. Треба буде добре лявірувати, – каже командир "Громенко" – щоб вийти з цієї халепи ціло. Насичення терену значною кількістю ворожих сил віщує нові бої. Може й вирішальні на цій землі".

"Зробити збірку!" – звернувся командир "Громенко" до бунчужного "Соколенка". За кілька хвилин вона була готова. Наказав всім бути якнайбільш обережними і перебувати в повній бойовій готовості, бо в терені є поважна сила ворога. Він напевно схоче відплатити нам за останні два бої. Зброю треба тримати у зразковій чистоті і не розлучатися з нею ні на хвилину. Кожний має постійно перебувати біля свого роя, чи частини до якої належить. "Повідомляю, що інтенденти дадуть більшу кількість сухарів і товщу, бо деякий час доведеться нам не заходити до населених пунктів. Крім цього, кожний має поповнити витрачену амуніцію і взяти її ще на запас." Наприкінці командир запитав, чи ще хтось має якісь запитання, але ніхто не зголосився. "Тоді маршувати на Волю Володжську", – сказав командир. По лісній поляні понісся тихий шум. До відділу долучались останні стежі.

— А що ж зробити з полоненими, – запитав командира "Соколенко" і показав рукою у напрямі віддаленої ялиці під якою вони, покулившись, сиділи.
— Ми підемо ще до них, – каже сотенний.

Вони не переставали тремтіти за своє життя. "Ну що ж, – питає їх наш сотенний – як вам подобається наше військо?". "Bardzo ładne, panie dowódco (Дуже красиве, пане командир.), – відповів один з підстаршин. Ми думали, що ви дійсно якась банда, як нам говорили минулого року ще в школі в Познані політичні офіцери, але переконуємося на власні очі, що це все брехня". Розмову перервали два розриви мінометних стрілен на другому кінці лісу. Після того – затихло. Наші полонені заметушилися, виявляючи тим своє зденервування. Заспокоюємо їх, що ми їм нічого не зробимо і що вони не мають чого боятися. Їхнє військо обстрілює ліс для того, щоб нас настрашити. Якщо хочуть, то можуть відійти разом з нами на край лісу, а як ні, то можуть залишитися на місці до завтрашнього ранку, доки їхній "богатер" майор не прийде шукати шапки та пістолі. "Ми переказуємо вашому майорові, – каже сотенний "Громенко" – щоб не шукав за своїми речами, бо витратить забагато сил, вони вже нашими стали". Прощаючись з полоненими, пропонуємо їм повертатися на свою батьківщину і переказати іншим воякам польського війська, що УПА не зазіхає на їхню прабатьківську землю, а тільки боронить свою і своє населення перед большевицькими загарбниками. Нехай пам'ятають, те, що роблять поляки з українським населенням сьогодні, завтра або післязавтра таке ж будуть робити з ними большевики. Полонені слухали все те з розкритими ротами. Справляли враження, що не хочуть пропустити ні одного слова. Деяким, які ще не зовсім вірили у своє звільнення, капали з очей сльози. Виховник "Зорян" залишив їм нашу літературу писану польською мовою, яку вони зобов’язуються передати своїм товаришам. Тому, що відділ відійшов уже давно, виховник "Зорян" спитав мене, "а котрий то з них, друже "Вільха", хотів тебе вбити?". "Той великий, що поранений в праву руку", – відповідаю. "Ні, нам треба поспішати, бо відділ вже далеко." Залишаємо ворожих ранених на поляні біля малої ватри, а самі прискорюємо кроку.

Уже зовсім потемніло. На хвилинку зупиняємося, щоби поглянути з гори на повитий туманом ліс. Було тихо. Весна навівала на душу спокій. На краю лісу стояв відділ, чекаючи на нас. Стягнувши розвідку, годину пізніше ми були вже на квартирах в селі. В хатах вікна були всюди щільно позаслонювані, так, що на зовні не можна було помітити нічого підозрілого. Господарі жваво вешталися по всяких закамарках, витягаючи з них все те, що протягом дня ховалося від польського війська. По вечері усі лагодилися до сну. Наступного дня о З годині вранці відділ відмаршував в комплекси борівницьких і грушівських лісів. Повстанці чулися добре, весело гуторили і розповідали один одному про всякі новини роздобуті цієї ночі в селі.

Заквартирували на догідному для оборони місці. Ранок, як звичайно в цю пору, був холодний, тому запалили ми бездимні вогнища щоб погрітися. З вогнем треба було бути обережним, бо над делягівським лісом, де вчора був бій, кружляли два ворожі літаки, а простір, який ділив цей ліс – від нашого до польського базування по простій лінії – виносив ледве 2.5 км. Коли ранній туман піднявся вгору, наші спостерігачі, які були на найвижчих смереках, повідомили, що весь делягівський ліс оточило вороже військо силою десь понад 1000 вояків. Наші стежі почали працювати більш інтенсивно. Повстанці, які сиділи в таборі, дальше не переставали жартувати.

День пройшов спокійно. Перед вечором ми дістали від розвідки відомості, що польське військо перевело досить солідну облаву, але безуспішно, не враховуючи їхніх поранених, яких ми залишили, а вони віднайшли. Крім цього довідалися ми, що ворожі частини збільшилися до 1500 вояків. На основі даних розвідки припускаємо, що завтра ворог робитиме облаву на обидва комплекси лісів. "Нам треба відбитися від цього терену, – каже командир "Громенко" – щоб не попасти в халепу".

На вечерю відходимо вже до мого села – Грушівки. Тут по вечері наша розвідка донесла, що в селі Улюч заквартирувало 150 польських вояків. Половина з них відійшла в ліс на гостинець Борівниця - Улюч, очевидно на засідку. Там вони нічого "вполювати" не могли, хіба що якогось нашого зв’язкового, який міг там прийти в день. Для всіх командирів підвідділів командир "Громенко" дав наказ, що о 4 годині ранку має бути відмарш.

Поважна кількість ворожих вояків в терені не робила на населенні особливого враження. Воно вже звикло протягом чотирьох років до всього. На власній шкірі переносило терор, побої, знущання і негідне людини трактування з боку ворогів. Здавалося, селяни взагалі не думали про себе, а турбувалися тільки про нас. Так і тепер, 80-літній, сивоволосий дідусь Н., зустрівшися з нами, говорив: "Ай, уважайте хлопці, щоб де на засідку не попасти, бо вже в лісі, то я знаю, що собі дасьте з ними раду, скільки би їх там й не було. І звідки тоте гаддя назлазилося?".

Господині цілу ніч не спали. Вони знали, що хлопці раненько відходять і не хотіли їх відпускати голодними. Кожна по своїй спроможності лагодила для них що лиш могла: яйця, масло, хліб, каву, сало. А при нашому відході не забули нагадувати, щоби "хлопці добре стереглися і позирали на тото гадє". Декотрі втирали запасками сльози.

Стрілецьким рядом відділ рушив в дорогу. "Гостинець будемо переходити між лісом і селом, – каже командир"Громенко" – на віддалі З00 метрів від засідки польського війська. Припускаю, що ворог найменше буде сподіватися, щоб ми переходили чистим полем. Все-таки, наказую перестерігати як найбільшу обережність, подаю збірний пункт на висоті 427 м. біля села Добра". ІІІ чота під командою "Залізняка" отримала завдання охороняти пере марш, тому вона першою підходила до гостинця і зайняла становища. За нею подалися інші чоти. Перед самою дорогою відділ зупинився, бо з села Улюча доносилися голоси ворожих вояків. По короткому часі ми устійнили, що це мабуть кухарі, які готовлять сніданок, бо вітер завівав до нас дим. Тому рушаємо дальше поміж розміщеними по обох боках заставами. Перейшовши на другу сторону гостинця, стягаємо застави і мандруємо до заздалегідь визначеного місця в лісі, між селами Добра і Брижава. Годину пізніше добираємося туди без будь-яких пригод і затаборовуємось.

День був соняшний і привітний. Над обома лісами в яких ми квартирували останніми днями, кружляли польські легкі бомбовики і час від часу кидали бомби та обстрілювали ліс з важкокаліберних кулеметів. Протягом цілого дня ми вилежувалися на сонці і спали, лише деколи той чи тамтой стрілець підводився і, простягаючись, кепкував собі з польського війська, що воно безуспішно веде облаву.

Увечорі заходимо до села Д. на вечерю. Стрільці, які походили з цього села і були в нашому відділі, отримали відпустки на час перебування відділу в селі. Чутки про виселення українців з Закерзоння ставали щораз частішими. Йшли вони в народі з уст до уст, а коли ми прибували до сіл, нам скаржилися, або просили поради. Польське військо вихвалялося, що повикидає всіх і що залишаться тут тільки пусті терени. Щойно тоді всі повстанці будуть змушені прийти до них з лісу, бо інакше поздихають з голоду. Хоч поляки бувають чванькуваті, проте таких поголосок не можна було легковажити і треба було серйозно продумати ситуацію, коли б такі погрози були здійснені.

Після вечері командир "Громенко" скликав усіх старшин відділу на відправу. На ній розглядались усі ці справи в подробицях. На тлі світових подій всебічно обмірковувались можливості нашої боротьби, а передусім її вигляди на Закерзонні. Дискусія тривала до пізньої ночі. Тому, що вже довший час ми не мали жодних інструкцій "з гори", вирішили на нараді увечорі наступного дня вислати зв’язкових до командира "Байди", щоб він дав відповідні інструкції чи накази. Якщо маємо розгортати якусь акцію, то нехай вона буде в плані всієї нашої боротьби на Закерзонні. На кінець командир "Громенко" ще подав різні накази внутрішнього характеру і призначив відмарш на 5 годину ранку.

Ранком заходимо до поблизького лісу і заквартировуємо у місці, порослому старезними дубами і ялицями. Це було 16 квітня І947 року. Хоч погода була може краща як за попередніх днів, проте в атмосфері вичувалася якась непевність. Весна йшла розгонистим походом, приваблюючи своїм чаром і ніжними подувами теплих вітрів та щебетанням пташини, але вона була не така як попередні. Душа кожного повстанця передчувала щось недобре. Деякі "повстанці-ворожбити" пояснювали сни, які снилися воякам, і сповіщали далеку, далеку дорогу. Тоді ще ніхто не думав, якою мала бути та дорога і яка вона далека буде.

В таборі було вже по обіді, коли з села прибула розвідка і донесла, що до містечка Бірчі приїхала ворожа частина силою до 1ООО вояків. "Будуть бльокувати села, – сказав доктор "Нувар". — Якби хоч для поранених постаратися більше нафти, а всього іншого вистарчить їм навіть на вісім місяців". "Не турбуйтеся, друже докторе, – заспокоював його командир "Лагідний". — Нафта, і все інше потрібне, є в доброму місці, відразу ж біля криївки санітарного пункту. Санітарна обслуга про все знає, так що з цією справою все в порядку". Раптом – алярм! "На становища!" – пролунав наказ. Все що було кинулося на заздалегідь призначені місця і прикипіло до землі. Кулеметники спішно маскувалися, а амуніційні з поспіхом витягали стрічки і диски з набоями. Ніхто не знав, що властиво сталося, але виконував наказ так, немовби зараз мали заграти кулемети і вся інша зброя. Тим часом прибігла одна з наших стеж і зголосила, що від сторони кузьминського лісу підсувається ворожа стежа.
Командир "Громенко" наказує ще раз провірити, бо не хочеться вірити, щоб це було польське військо. Це, вірніше, могли бути якісь наші повстанці і дає наказ командирові "Лагідному", щоб взяв кількох стрільців з П.Ж. (польової жандармерії) і обережно вислідив, хто це міг би бути. Незабаром "Лагідний" щез в кущах з кількома "лежаками". І дійсно, за кілька хвилин було вже чути веселий голос "Лагідного", який повертався разом з командиром "Бурлакою" і "Крилачем". Прийшли, командири весело здоровкались, сильно потискаючи собі взаємно правиці. "Oгo! "Громенко"! – каже "Бурлака" – як бачу, пане брате, ти мав на увазі привітати нас своїми "папахами"". Він був обсмалений як циганчук. Своєю стрункою поставою схожий був на якогось степовика. "Ну, що ж, – відповідає йому "Громенко" – тепер годі розпізнати здалека, хто наш повстанець, а хто ворог. Всі ми однаково омундуровані. Не знаєш клички – пропав, "шарахнув" і все. Тільки вічная пам'ять по тобі залишиться".

З прибулими гостями ми вже давно не бачилися, за цей час стільки всього змінилося. Переведено багато боїв, відбулося багато пригод, як в одних, так і в других. Було про що поговорити. "Громенко" запитав обох командирів, чи вони прибули зі своїми відділами.

— Ну так, – відповів "Крилач".
— О! Перша кляса, – затер руки бунчужний "Соколенко". — Нехай тепер польське військо спробує сюди загостити. Будуть знов шапки губити.

Командири присіли на розстелені палатки частуючись, як гості, святочною ковбасою та паскою. І ми також, ціле брацтво, хто що мав, то витягав і частували одні одних. Бажали собі взаємно, щоб дочекати Самостійної України. З розмови ми довідались, що тоді, коли наша сотня мала бій в делягівському лісі, оба відділи – "Бурлаки" і "Крилача" – перебували в жогатинському лісі і хотіли з нами зв’язатися. "Але з огляду на таку поважну кількість польського війська, яке ще увечорі того самого дня отримало нове підсилення, я припускав, що ти разом зі своїм відділом перекинешся в той комплекс лісу, – каже "Бурлака" до "Громенка" – де ми зараз є. Тому я вже два дні чекаю на тебе". Тим часом прибувало вояцтво з обох відділів. Почали щиро вітатися. Повстанці нашого відділу взялися частувати прибулих стрільців з інших відділів, бо ані відділи командира "Бурлаки", ані командира "Крилача" не мали таких свят, як ми. Їм перешкодив ворог.

Всі три командири, курінний лікар доктор "Шувар" і дантист куреня доктор "Зубченко", відійшли на бік до поваленої бурею ялиці і примістившися на ній, розгортали теренові карти та вивчали їх докладно. Спільно обговорювали наше становище і придумували способи протидії ворожим акціям. Згодом долучилися до них інші старшини. Кожний подавав на розгляд якусь проблему і над нею розгорталася дискусія. Не зчулися вони, як сонце схилилося до заходу. Тим часом вояцтво зібралося на невеличкій поляні і півголосом почало співати пісню Хай землю виорють гранати, і справлять ниву під засів, в жнива побачите дівчата, нас партизанівських косарів. "Треба сказати, нехай щось "гахнуть", – запропонував командирам своїм громовим голосом доктор "Шувар", особливий любитель пісні і знаменитий бас. — І так вже сьогодні покинемо цей ліс". "Що ж, пане брате, я за тим, – каже "Громенко". — Хай буде". "Хай трохи показяться червоні ляшки", притакували з черги командири. А повстанцям не треба було двічі говорити. Отримавши дозвіл, усі три відділи збилися густіше і хвилинку порадившись заспівали на повні груди Що це за прапор лопотить на вітрі під горою. Могутній мотив нісся далеко, далеко... Приміщені на деревах спостерігачі подали, що із сіл Брижава, Добрянка і Ляхова повиходили селяни і слухають. І тоді ще раз могутньо залунало А місяць стелить їм дорогу, співає з ними ліс і гай.

"Приготування до відмаршу!" – впав наказ по закінченні пісні, і повстанці заворушилися немов муравлище. Тихо, без зайвого гамору, збирали свій виряд і приєднувалися до своїх роїв, чи чот. Наш відділ і командира "Бурлаки" відійшли на вечерю до села Ліщавка, а командира "Крилача" на присілок Кам’янка.

О 4 годині ранку усі три відділи зійшлися на шосі на половині дороги між Кузьминою і Ліщавою Горішньою. Звідси усі ми подалися до комплексу лісів між селами Лімна, Крайна і Трійця. Тут ми мали получитися з відділом командира "Ластівки" і командиром нашого куреня, "Байдою". Розташувавшись в маленькому ліску над селом Ліщава Горішня, пересиділи в ньому спокійно цілий день. Увечорі розійшлися по селах. Ми задержалися в селі Лімна на вечерю, а командири "Бурлака" і "Крилач" відійшли зі своїми відділами до Долішньої Грозьовоі. Крім того, командир "Бурлака" перебрав на себе завдання зв’язатися з відділом командира "Ластівки". І дійсно, наступного дня ранком, згідно з попереднім домовленням, усі чотири відділи були вже в лісі над селами Трійця і Крайна. 3 відділом "Ластівки" прибув наш курінний командир "Байда" і члени надрайонового проводу ОУН. Таким чином усі відділи нашого оперативного терену були разом.

Відразу ж по прибутті на місце, всі старшини і теренові провідники подалися на спільну нараду. Стрільці чулися тепер в своєму "сосі". То ж нас тепер сила! Хай би тільки спробували тепер поляки на нас напасти, то не позбирали б себе. Кожний заговорював, що йому вже "папаха" розкалібрувалася, а правий черевик треба до музею віддати. У відповідь хтось виклав і свої потреби. Деякі стрільці чистили зброю, сподіваючися, що внедовзі мабуть доведеться випробувати її чи не застоялась. Інші направляли чоботи, латали штани, сорочки, дехто могутньо хропів, розтягнувшись під деревом, а ще дехто скинув з себе сорочку і робив з неї "млинок" над вогнищем. Наблизившись до цих останніх, можна було почути, як стріляли злітаючі з сорочки воші.

Коли сонце піднеслося до полудня і почало пригрівати досить добре, кухарі винесли з глибокого потоку зварений обід. Запах зупи розносився на цілий ліс. Потім кожний вояк підходив за чергою зі своєю їдункою до кухаря і одержував їжу, яку собі бажав. Давай брате зверху м’ясного, а зі споду густого. З виповненою їдункою стрільці сідали і смачно сьорбали зупу.

А на далекому горбочку все ще сиділа громада старшин і теренових провідників, завзято обговорюючи всі справи. Про політичне становище в світі інформував провідник "Тарас", про терор польського війська і УБП [Urząd Bezpieczeństwa Publicznego, Управління Внутрішньої Безпеки], про нашу реакцію – командир "Байда". Він з’ясовував усі військові справи, а також накреслював завдання організаційного, тактично-бойового і постачального характеру. Наприкінці провідник "?" схарактеризував нашу позицію в боротьбі за українську суверенну державу. Повідомив про плани ворожої верхівки і вказав на новий етап виселення українців з Закерзоння, яке вкоротці наступить. Після цього командири відділів по черзі звітували про свої бої з ворогом, говорили про інші справи, зв’язані з повстанцями, відділами, тощо.

На цьому відправа закінчилася. Командирам відділів було сказано тимчасово не зводити зачіпних боїв, а закидати ворожі війська літературою і летючками. Кожний відділ мав відійти назад на свій оперативний терен і на ньому залишатися доки це буде можливе і очікувати дальших наказів. По вечері всі командири сердечно розпрощалися і кожний відійшов зі своїми повстанцями у вказаному напрямі. До нашого відділу прилучився командир "Байда", курінний капелян о. "Кадило" і курінний дантист доктор "Зубченко", а з ним і весь почот курінного штабу. З цього ми були раді.

Почала наступати небезпека. Цілу ніч аж до білого дня відділ знаходився в марші. На день закватеровуємо в лісі біля сіл Котів і Рудавка, а увечорі сходимо на вечерю в село Ясинів. Населення тут вже заскучило за нами і було врадоване нашій появі незвичайно. Довідались ми про різні новини з тої околиці, зокрема про подробиці після бою в делягівському лісі.

Отже, наступного дня по бою, від самого ранку ліс був оточений польським військом. Поляки ходили по лісі до 3 години по полудні. Там відшукали своїх ранених. Один з них вже помер, а решта дальше сиділа при вогні. Дуже хвалили повстанців, що, мовляв, вони є спритні вояки, ми їм ніколи не дорівняємо, хоч воюємо з ними великою масою. Частині майора, який загубив шапку і пістолю, протягом трьох днів не давали нічого їсти, тільки каву.

Перед вечором 23 квітня прибула з терену наша розвідка і зголосила, що до села Добра Шляхетська приїхало з Сянока біля 600 вояків польського війська, до Улюча – 450, до Брижави – 350, до Добрянки – 200, Крецової і Крецівської Волі – 600, та П’яткової – 200. Крім цього, в Жогатині, Присаді, Руському Явірнику, Порубі, Володжі і Селиськах стоїть частина польського війська в складі 1500 вояків. Над нами вже кружляли ворожі літаки, хоч досить високо. Ситуація ставала дуже несприятливою. Розстеливши карти, наші командири разом з командиром "Байдою" вивчали можливості лявірування. Взявши під увагу усі "за" і "проти", командир "Громенко" запропонував командирові "Байді" взяти під увагу те, що коли не хочемо мати непотрібні жертви, мусимо вибратися з цього терену і перейти на польський. Курінний "Байда" погодився на цю пропозицію і сказав, що "добре командир "Громенко" подумав, щоб не заходити до сіл". "Треба буде взяти з собою запас харчів", – сказав "Громенко". Покликав до себе бунчужного "Соколенка" і наказав йому, щоб сотенний інтендент видав повстанцям заховані в криївці сухарі і видобув бочку м’яса. "Вечерю будемо варити в лісі", – падає наказ "Громенки", а до села Гута вишлемо рій, щоб він назбирав потрібну кількість печеного хліба. До 10 години рій мав повернутися.

Після вечері сотенний "Громенко" зробив збірку відділу. Коротко і змістовно сказав повстанцям, що ворог буде бльокувати села, що в терені діяння нашого відділу нараховується ціла дивізія противника і що через це нам треба буде перебратися через Сян на польські терени. "Там мусимо бути дуже уважні, – каже командир "Громенко" – щоб нічим не викрити себе". Особливий натиск робив на конспірацію і скріплення чуйності. З села повернувся рій, який ходив за хлібом. Стрільці були сильно втомлені, бо принесли понад 100 буханців хліба. Коли розділювано принесене печиво між вояків, а змучені відпочивали, ройовий "Рубач" розповів про те, що чув в селі. Найцікавішим було те, що цивільні поляки з польських сіл переказували нам повстанцям, щоб ми протягом кількох днів були дуже обережними, доки не минуть облави, які заповідаються на широку скалю [масштабно].

Сотня прибула над ріку Сян вночі. Місяць зійшов уже високо і освітив усю долину. Ріка, виблискуючи срібно, вилася по долині. Насамперед треба було вибрати добре місце для переходу. Вояцтво роззулося і підклавши штани вище колін, коло 3 години ранку почало переправлятися рядом на другу сторону ріки. Хворих на ноги, особливо тих, які мали чиряки [болячки], перевожено на конях, що були при нашому відділі нерозлучними товаришами.

24 квітня заквартирували в селі оточеному кільцем польських бандитських сіл: Вара, Невістка, Кремінна, Казимирівка, та інші. Колись це були українські села, сьогодні в них господарювали поляки. Половину українців вимордували польські банди, спеціяльно організовані урядом [управлінням] безпеки, частину вивезли большевики в 1945 році до УРСР, а мала горстка втекла на українські села по цей бік Сяну, бо там уже діяла УПА і давала потрібну охорону населенню. У згаданому лісі відділ спокійно пересидів до 27 квітня.

Саме цього дня щось сталося надзвичайного, бо часто почали курсувати літаки на лінії Перемишль-Динів-Сянік. З них хмарами летіли летючки і падали на українські села. Командир "Громенко" з курінним "Байдою" і чотовими, порадившись між собою, рішили перекинутися в наші ліси. Припускали, що ворог перевірив уже всі ліси і тепер сидить на селах.

Увечір підходимо на край лісу в тому місці, де круто завертає ріка Сян. Через неї негайно переправляється наша розвідка до села Володж. По короткому часі повернулася і донесла, що в селі ворожого війська нема. Переходимо ріку усім відділом і йдемо в село на вечерю. В селі рух. Жінки голосять, а дядьки, помучені, тільки постогнують. Показують нам летючки, що їх скидали літаки. В них говорилося таке: польський уряд повідомляє, що переводить переселення українського населення, яке вже довший час страждає від терору лісових банд УПА. Новини, які до нас наспіли і зміст летючок, були темою наради наших командирів "Громенка" і курінного "Байди" протягом майже цілої ночі. Над досвітом вирушаємо до лісу між селами Воля Володжська і Грушівка.
Командири цікаві були дізнатися про настрій стрільців, адже кожний з них вже знав, бо читав скинені летючки. Одначе, у нас навіть найменшої зневіри чи заламання не було. Стрільці говорили, що на те є командири, щоб рішати.

Сотня зайняла становища в гущавині молодого лісу над селом Грушівкою. Командири "Громенко" і курінний "Байда", перемучені, лягли досипляти. Але командир "Байда" перед сном висловив думку, що треба буде вислати зв’язкових "до гори" по нові накази. Командир "Громенко" каже, що вони відійдуть увечорі. "Чотовий "Бартель", прошу вислати розвідку до села, бо й там щось неспокійно, брешуть пси." Командир "Бартель" покликав мене і каже: "Друже "Вільха", візьми собі ще до себе доброго стрільця і йди до села, довідайся, що там діється. Ти з того села, то й все добре знаєш". І ми з "Бистрим" пішли.

Приходимо близько присілка Кляниська (вже зачинало ледь роз’яснюватися) і бачимо, що на дорозі при лісі хтось є, і то не один, а більше. Я кажу до "Бистрого": "Ти тут йди в корчі, замаскуйся і жди на мене, а я піду подивлюся, то напевно поляки, а шкода – не дай Боже якогось лиха, щоб ми оба впали". Я підійшов дуже близенько біля них, може 30 метрів, станув за грубу сосну і дивлюся: то ж то польська застава! А було мені добре видно, бо я був нижче них і дивився на них під гірку. Каже один: "No, już powinni zaczynać, bo my tu przy lesie, niebezpiecznie" (Вже мали б починати, адже ми тут біля лісу, небезпечно) і мені в тому часі патичок під ногою тріснув, і вони відразу впали до кулемета і очей не спускають з цього місця. А я не можу рушитися, бо побачать мене, але щось мушу зробити, щоб вони мене не завважили, бо вже видніє. Несподівано надоптав я ногою на невеликий камінчик. Я його осторожно підніс і кинув недалеко хати, яка стояла близенько ліса. Камінчик попав в якесь дерево і гомін пішов по лісі. Вони негайно звернули увагу в це місце, а я потихенько вицофався до заду, так, що мене не побачили. Зробив я може 20 кроків, як почалася серія з кулемета.

В Бадирковій хаті, де мешкало три сусідських родин (бо польські бандити спалили їхні хати), почався крик і плач дітей. Польські вояки кричали: "Wychodzić, wychodzić, szybciej!" Люди лапали хто що міг. Крик, плач, поляки стріляють, хату підпалили, горить, правдиве пекло. Ну, думаю я, вже людей переселяють. Вертаюся в умовлене місце, а "Бистрий" каже:

— Я думав, що ти вже вбитий…
— То не за мною стріляли, то вже людей виселюють з тої хати коло ліса. Нічого тим родинам не дали взяти, тільки хто що міг в руки злапати.

За 10 хвилин хата була вже ціла в вогні. Жінки деякі вибігали з діточками на руках. Вже дах валився...

Повернули ми до відділу, мельдуємо, що поляки вже людей переселюють. Командир "Громенко" каже: "Ми знали, що це настане, але що так скоро, то не сподівався".

Пополудні від сторони села Грушівка повернулася наша стежа і потвердила це, що ми рано говорили з "Бистрим". Стежа зголосила, що стрінула дядька з цього села, який сам втік до лісу. Він розказував, що сьогодні раненько польське військо оточило села Улюч, Грушівку та Яблоницю і повикидало всіх мешканців з хат, хто в чому був. Потім повкидали всіх на вози, які привезли з собою і під охороною вивезли у напрямі Сянока. Хто ставив який-небудь спротив, того тяжко били, навіть до непритомності, і також забирали з собою. В порожніх селах заквартирувало військо, яке правдоподібно мало виловлювати тих, які повтікали.

Ці вістки нас заскочили, бо ніхто навіть не подумав, що виселення набере такої різкої форми. Командир "Байда" наказав негайно вислати зв’язкових і вони зараз же відійшли. З присмерком командир "Громенко" вислав до села Грушівка стежу, у якій був я, "Дорошенко", "Петрусь", "Бистрий", а п’ятого вже не пам'ятаю. Ми мали провірити терен в Грушівці, а інші в Яблониці і Улючі.

Пішли ми до села Грушівка на присілок Кляниська. Тут війська не було, хати, які ще стояли, і землянки були пусті, тільки речі були порозкидувані, і горшки з їжою, якої не дали доїсти. У землянці де мешкала моя родина, було тісто в діжці замісене на хліб, який мама мали спекти. Ми скоренько запалили в печі, дрова були сухенькі. "Дорошенко" каже: ""Вільха", ти печи хліб, а ми підемло дальше". Я скоренько напалив, хліб всадив до печі і сам пішов в долину села. По дорозі ми стрінулися з собою. "Дорошенко" каже, що в долині села є військо. Я кажу, що мусимо йти і докладно перевірити. "Петрусь" питає, а що з хлібом? "Що ти голодний, то я знаю, але не бійся, хліб печеться, то вже буде добрий, як будемо вертати, тепер йдемо подивитися що поляки роблять."

На долині села стояло тільки дві хати, одна під бляхою, друга під дахівкою. Не було нікого, як ми підійшли до них. "Дорошенко" каже, що підмінуємо ті хати, як прийдуть рабувати, то дістануть своє... "Бистрий" каже, що він має все, що потрібне. І так зробили як подумали, і скоро відійшли, скрилися за муром, де колись стояли двірські шпіхлірі на збіжжя. Ми стоїмо притулені до муру, нерухомі, а польські вояки по другій стороні коло нас підійшли і кажуть: "Tu, koło tego muru będzie warta, a koło tych domów zrobimy zasadzkę, bo oni tu mogą przyjść. Tu stawiaj karabin maszynowy". (Тут, біля цієї стіни буде застава, а біля тих будинків влаштуємо засідку, адже вони можуть сюди прийти. Сюди давай скоростіла.) Нас ділять З метри. Іншої ради не було, як тільки крикнути:

— Ręce do góry! Nie ruszać się! Rzucić broń! — Та ми свої, – кричить один з них.

Але ми вже їм забрали зброю, наказали лежати і не рушатися. Коли ми вже відійшли з 50 метрів, котрийсь з них крикнув: "Strzelaj! Banderowcy!", і почали стріляти машинові карабіни, тільки гуділо в нічній тишині, а бездомні пси почали вити на свою мелодію. Нам удалося щасливо повернути, по дорозі забрали вже спечений хліб і долучили до відділу.

Зголосили ми, що здобули кулемета і два кріси та повернули усі живі з хлібом. "А де ж ви хліб взяли?" – питає командир "Громенко". "Спекли, друже командир". "Вільхи" мама, – каже "Дорошенко" – не вспіла спекти хліба і лишила тісто готове в землянці. Ми запалили в печі, а "Вільха" хліб всадив. Вертаючи, хліб вже був спечений. Прошу взяти собі один, ще горячий, але дуже добрий".

Тим часом повернулись інші стежі, завданням яких було провірити терен у різних напрямках. Одна за одною зголошували вони, що всі села, які дотепер були вільні, зайняли ворожі війська. Крім цього, вже цілковито забльокований делягівський ліс, а борівницький і грушівський ліси починають бльокувати. Ситуація ставала грізною. Тоді як кухарі безтурботно варили вечерю, а вояки відділу поклавшись на землі покурювали й тихо розмовляли між собою, командири "Громенко" і "Байда" біля маленького вогнища обмірковували наше становище. Розглядали карти терену і доходили до висновку, що найкраще буде нам перекинутися до кузьминського лісу, бо тут знаходилась заповажна сила ворога. "Майже з певністю можна сказати, що завтрішнього дня тут буде облава, – каже сотенний "Громенко" – і тому нам треба бути як найбільш обережними".

По вечері вирушаємо в дорогу, схріплюємо забезпечення маршу і посуваємося берегом борівницького лісу, а потім переходимо в брежівський ліс. Місяць світив яскраво і було видно як вдень. На краях лісу видніли свіжо викопані окопи. "Це підготовка до облави", – каже чотовий "Бартель". Так і припускаємо, що між Брижавою, Буковиною [присілок Брижави] і Ляхавою може бути ворожа засідка, тому оминаємо цей підозрілий терен окружною дорогою. Вже над ранком підходимо під присілок Ропа. Зупиняємося на квартирування в маленькому ліску.

День пройшов спокійно. Село Добрянка було вільне від ворога і командир "Громенко" рішив зайти з відділом туди на вечерю. Тут зустріли нас пригноблені селяни. Завтра вранці мають бути повідомлені про час свого виселення. Ми вперше зустрілися з таким явищем, щоб селян повідомляли про виїзд. Звичайно [як правило] цього не було. Слухаючи жалі селян, нам довелося пережити сильну внутрішню боротьбу. Їхні болі – були нашими болями, їхнє горе – було нашим горем. Хотілося чимось розважити цих бідних людей, чимось потішити, але мова фактів була сильнішою за наші слова.

Над ранком зазнаємо ще одного розчарування. Повернулися наші зв’язкові, які мали принести накази і інструкції "з гори". Вони прийшли з нічим, бо зв’язок був перерваний. Всюди велике насичення польського війська, яке починало вже квартирувати і в лісах. По дорозі вони зустріли боївку "Орлика" і від неї довідалися, що в усій нашій окрузі має бути 78 тисяч польського війська, ціла армія генерала Свєрчевського. З болем серця прощаємося з селянами. Вони кидаються нам в обійми, розціловуються з кожним повстанцем і зі сльозами в очах проводжають нас у незнану дорогу.

Коли ми наближалися до гори біля села Ляхава, наше чолове забезпечення дістало з флянгу густий вогонь.

— На становища! – впала команда і всі в мить залягли. — Розстрільна вліво і вправо!

Командир "Громенко" давав накази і в кілька секунд пізніше всі чоти були вже готові до бою. У міжчасі долучили до відділу чолові розшуки і зголосили, що це, здається, ворожа застава. Вони були дуже близько від неї, але полякам мабуть затявся [заклинило] кулемет, бо стріляли тільки з автоматів. В цю ж мить відізвався й ворожий кулемет. Били з самих запальних і розривних куль. Командир "Громенко" приглядаючись з-за дерева у далековид бачив, що ворог приміщений в окопах. Крім цього до нього поспішало підсилення. Сотенний дивився на годинник і каже: "Холєра, ще 6 нема, до вечора далеко". З ворожої сторони почало вже грати більше кулеметів. "Громенко" крикнув до чотового "Іменного": "Ви своєю чотою охороняєте наш відступ". II чота відкрила вогонь. Ворог відразу замовк, мабуть думав, що ми готуємося до наступу. Використовуємо цей момент і зсунувшись у глибокий потік, якийсь час біжимо ним, а потім скручуємо на право і переходимо в комплекс кузьминського лісу.

Сонце вже добре пригрівало, коли весь відділ, не зазнавши жодних втрат і зайнявши вигідні для оборони становища, заквартирував у лісі. Коло 4 години по полудні повернулася стежа, яка вела розвідку біля присілка Кам’янка і зголосила, що села Добрянка і Кам’янка вже виселені. Увечорі відійшла нова група вояків для налагодження зв’язку з вищим командуванням. Кухарі швидко варили вечерю, бо треба було відходити. Ворог робив окруження лісу між селами Добрянка, Ляхава, Кузьмина і Ліщавка. Коло 23 години, користаючи з хмарної ночі, непомітно дістались ми на чисті поля, а звідси добрались в другий комплекс лісу між селами Котів, Рудавка, Липа, Жогатин. Ці села вже були пусті. Прощання, яке витискало сльози з очей, залишило слід у нашій пам'яті на дальшу незнану нам дорогу.

2 травня відділ знову перейшов у борівницький ліс. Над вечір наша стежа підсунулась непомітно до села Ясинова. Вона налагодила з селянами зв’язок і вони обіцяли винести в ліс вечерю.

Вечір. Довкруги панувала напружена тишина. На небо вийшов сріблистий місяць і своїм світлом прояснив трохи землю. Недалеко почали змагатися соловейки, а їм у відповідь з річок і ставів відізвалося рохкання жаб. Повстанський відділ вийшов на край лісу і розташувався на невеликій віддалі від села. Незабаром почали надходити селяни-чоловіки, жінки й дівчата. В кошиках і клунках вони принесли вечерю. Дядьки обступили командний склад і почали виливати своє горе. "Що ж ви тепер будете їсти? – говорили вони крізь сльози. — Прокляті комуністи викидають нас з рідних земель, з-під рідної стріхи в багнисті Пруси загибати. Ох, щоб не жінка та діти, плював би на все". В іншому місці, обступивши знайомих і рідних, ридали жінки. "Хто ж вам білля випере, позашиває, нагодує?" Цей плач і ридання рвали серце і витискали сльози з очей. Дехто із стрільців нервово ходив по поляні, інші сумовито думали. Завтра виїжджаємо вже всі, продовжували селяни. Наше село і Володж, останні. В ворожих наказах і летючках говорилося, що хто з населення буде ставити при виїзді спротив, того трактуватимуть як вояка УПА. Цей виїзд вже таким не був як попередній, а відбувався при помочі зібраної з цілої держави військової сили, перед якою й ми не могли б встояти у відкритому бою, бо означало би рішитися на нові Крути, або Базар. Але нашою метою не було прикрашати Україну самими тільки могилами та цвинтарищами.

Командир "Громенко" прощаючись з людьми говорив про те, що завтра наші рідні околиці стануть пусткою і будуть тужити за своїми господарями. Говорив про нашу боротьбу по цей і той бік так званої лінії Керзона, про недолю українського народу, про голод і злидні в "раю". Вказував, що єдиний шлях до волі веде через наполегливу і безупинну боротьбу нас усіх. Сотенний прощаючись складав селянам низький поклін і подяку за труди і жертвенність, повні страху і терпінь недоспані ночі і, врешті, за останню вечерю на прадідівській землі. Просив не забувати про нас на чужині і в далеких сторонах та згадувати про нас добрим словом. "Ми тут залишаємося, – кінчав "Громенко" – і дамо собі раду, доки зброя в наших руках. Будемо боротися і кожний постріл повстанської зброї буде нести світові вістку, що Україна прямує до визволення. Кріпіться духом і не падайте в зневіру". Я затягнув тихенько Плаче, тужить стара мати… Пісню підхопили усі повстанці. Плач наростав. Потім пішла друга пісня, що її залюбки співали в тих сторонах: Стоїть у полі корч калини, а на ній листя шелестить, вона тобі дівчино скаже, де твій миленький тихо спить. Ці слова доводили дівчат майже до розпуки. Щоб ця тяжка сцена швидше закінчилася, командир "Громенко" дав наказ, щоб готовитися до відмаршу. Але прощанню не було кінця. А блідий місяць приглядався косо з-за вершків ялиць і смерек, як єдиний свідок нашої трагедії.

Третього травня 1947 року в нашому надрайоні вже не було ні одного заселеного села. Наші селяни були депортовані на т.зв. західні землі в рамах акції "В". Цього дня увечорі долучилися до нас наші зв’язкові, однак і тим разом вони повернулися з нічим. Вони зголосили, що польське військо квартирує вже й по лісах, і то переважно по горбах. Мабуть думають, що в таких місцях знаходяться наші магазини з харчами. Щойно тепер ворог почав свій генеральний наступ на відділи УПА. На всіх дорогах і стежках, які вели до сіл, робив він засідки днями і ночами. Крім цього, по лісах весь час ходили частини польського війська, роблячи перевірку. Нам доводилося добре продумувати їхні заміри. Командир "Громенко" хитро лявірував, щоби уникнути чолових зустрічей з ворогом. Ми оминали всі місця засідок і завжди старалися виховзнути ворогові на зади. Щоденно переходячи з лісу в ліс, ми затирали за собою всі сліди. В терені було вже зовсім безлюдно. Пусткою світили селянські хати. Бувало, вийдеш на гору, кругом весна в повній своїй чарівній пишноті, а людей ніде не видно. Все неначе вимерло, тільки здичавілі пси і коти свідчили, що ще не так давно тут кипіло людське життя. Крім цього, на полях і на краях лісу часто можна було побачити багато польських вояків, які сновигали туди й сюди, риючи свіжі окопи. А по лісах робили те саме повстанці, лявіруючи поміж гущою польського війська.

20 травня 1947 року наш відділ заквартирував у борівницькому комплексі лісу над присілком Явірника Руського – Нетребкою. Тут ми ще мали, на всякий випадок заздалегідь замагазиновані три бочки м’яса, сухарі і ще дещо, а в місці таборування, у недалекому присілку, знаходилася ще бараболя, якої не встигло забрати польське військо. Під час розтаборування вибрали ми на горі догідне місце для оборони, поросле грубими соснами й буками. Командири чот спеціяльно допільновували, щоб їхні підвідділи мали вигідні становища. На всякий випадок повстанці окопувались, бо ми знаходилися недалеко головної дороги Явірник Руський - Селиська, по якій раз у раз їхали авта і вози, навантажені заграбованим збіжжям. Крім цього, недалеко від нас, над краєм лісу, стояли застави польського війська, а їхні стежі ходили досить близько нашого таборуючого відділу.

Увечорі того ж 20 травня, вислали до санітарної криївки масло і пшеничні сухарі. Ранених і хворих мали ми ще 6-х. Коли доктор "Шувар" повернувся від них, він був дуже вдоволений станом їхнього здоров’я. Сказав, що хворі чуються прекрасно, взагалі не хочуть довше перебувати у криївках і сваряться з санітаром "Яромиром" вимагаючи, щоб той звільнив їх уже і відпустив до відділу.

21 травня над ранком повернулися зв’язкові, які були вислані до вищого командування. Цим разом їм вже пощастило і ми одержали інструкції. Найважливішою для нас була вістка про те, що Москва, Варшава і Прага заключили між собою договір з метою знищити УПА на Закерзонні. Цю вістку командир "Громенко" відразу подав усім повстанцям. Вона нікого не стривожила, а вірніше навпаки – влила почуття себевартості. Бо тільки подумати: три держави виступає проти горстки повстанців. Цілковита депортація населення, щоб унеможливити прохарчування повстанців, кинення найкращих бойових армій на їх знищення, все це говорило за себе. І командир "Громенко" закликав повстанців до ще більшої витривалості, щоб гідно виконати ті завдання, які на нас накладено. Тверде "так" всього відділу було відповіддю на слова сотенного.

Вечерю варили ще на місці. Мали намір переходити в друге місце, але тому, що на завтра, 22 травня, приходило свято Вознесення Господнє, рішаємо залишитися там до завтрашнього вечора. Виховник "Зорян" вставив був заввагу сотенному, що це місце, можливо, вже розконспіроване і чи ворог не схоче зробити облаву на цей ліс. Командир "Громенко" одначе, обміркувавши нашу поведінку в цьому місці, дійшов до висновку, що розконспірованим воно не повинно бути. "А якщо ворог схоче нас потурбувати, тоді "шарахнемо" і по всьому", – сказав "Громенко".

Ніч була дуже тепла і ясна. На постелених чатиннях хропіли декотрі стрільці. Під розлогим буком примістилися чотові командири і взаємно себе натягали. До них долучився ще дехто, щоб гамірно й весело перевести цей весняний вечір. Недалеко від тої громади лягли на розстелених коцах [пледах] командири "Байда" і "Громенко". Покурюючи скручені з листків тютюну грубі сигари і випускаючи клуби диму, вели собі розмову. "От бачиш, – говорив командир "Байда" – для нас на Закерзонні настала дуже поважна хвилина. Невже наша боротьба так розвинулася і така небезпечна, що аж три держави роблять проти нас військовий договір? Кричать, що в них рай, свобода, народ задоволений, аж тут нараз вилазить шило з мішка".

На свято Вознесення Господнього небо було голубе вже вранці. Заповідалася гарна погода. Повстанці милися, голились і приводили себе до порядку. Отець-капелан, разом із своїми двома послушниками, готувався біля виконаного з гіляк престолу до відправи Богослуження. Хто міг би подумати, що в безлюдному терені, в лісових нетрах, саме тепер повстанський відділ збирається вислухати Богослуження. В означений час зібраний відділ став тісним півколом біля престолу. Отець-капелан відправляв читану Службу Божу. Свят, свят, Господь Саваот... – протяжно відчитував служачий стрілець "Вуйко". Повстанці приклякнули на коліна і побожно схилили свої молоді буйні голови. Легенький вітерець колихав листям дерев і повстанськими чубами. Хто міг би описати велич і чар тої хвилини! Наприкінці отець-капелан звернувся до повстанців з короткою, але палкою промовою.

На снідання кухарі винесли на поляну печену бараболю і по малому кусочку м’яса. Коло 9 години спостерігач, що сидів на ялиці повідомив, що на дорозі Улюч - Борівниця - Жогатин появилося дуже багато польського війська, яке розтяглося в лінію фронтом до нас. Командир "Громенко" став, подумав, подивився на верхи ялиць, зробив три кроки і сказав: "Я подумав, що ми будемо мали сьогодні "празник"".

Наказав спостерігачеві добре стежити за ворожими рухами і частіше зголошувати. Питає, чи вже всі поснідали. Бунчужний "Соколенко" дав потверджуючу відповідь. "Наказую скоро ще перечистити автоматичну зброю і помало приводити себе до бойового порядку. Надто спішитися нема потреби, – говорить сотенний – бо заки до нас дійдуть, пройде з півтори години".

Час волікся незвичайно ліниво, але з кожною хвилиною наростало нервове напруження стрільців. Раптом рознісся оглушливий вибух. Спостерігач подав, що це біля борівницького костела. Клуби диму піднеслися високо в гору, так що і нам було добре видно. "Розтягнулися в розстрільну, друже командир, – звітував з ялиці вістун "Граб". — Ой, ой, скільки їх є! Від делягівського лісу і певно аж по Сян до села Улюча. А густо, на 4-5 метрів один від одного. Поволі, немов раки, починають посуватися в нашу сторону. О! Білі ракети! Мабуть це початок облави".
Польське військо зі сходу на захід замикало комплекси наших лісів. "Мета поляків ясна: відтиснути нас до ріки Сян, біля якої вони напевно вже мали заздалегіть розташовані сильні застави, і там нас викінчити. На таке ми однак не підемо", – сказав "Громенко". А спостерігач зголошував дальше, що ворожа лінія дуже помало підсувається. То лягають, то встають і підбігають, а автомати так і виблискують на сонці.

— Скільки їх більш-менш буде? – запитав командир "Лагідний".
— Чи я знаю, – відповів стрілець "Граб". — Вони напевно розтягнулися від Сяну по дорозі Улюч - Жогатин. Но, а тепер від села до делягівського лісу. Дальше мені вже не видно, бо заступає гора.
— Скільки ж їх буде?! – питає сотенний "Громенко".
— Мабуть чотири кілометри з гаком. Півтора тисячі їх напевно є.
— О, так буде, – промовив бунчужний "Соколенко".

Час тягнувся нестерпно поволі. Командир "Громенко" і курінний "Байда", заглядаючи нетерпеливо в теренові карти, обмірковували становище. "Найкраще буде вийти з цього кутка і перекинутися у глибину лісу, а там буде видно", – сказав по хвилині командир "Байда". "Стоїмо на тому, – каже командир "Громенко" – що іншого виходу нема, як тільки проривом вибитися з окруження на ворожі зади". Наказав стягнути забезпечення і маршувати на другий горб, а там розподілить завдання між поодинокими чотами.

За чверть години ми були вже на місці. Польське військо вже мабуть підходило до покинутих наших становищ. Сотенний "Громенко" скликав весь командний склад відділу і наказав, що мусимо пробитися. "І і II чоти йдуть у лінію, а третя з почотом і П.Ж., в резерву. Підпускати близько і стріляти щойно на свисток. Збірний пункт у брижівському лісі на Чертіжі. II чота маршує попереду, потім йде І, а за нею решта." Упевнившись, що всі зрозуміли свої завдання, наказав маршувати далі в глибину лісу. По дорозі усі повстанці закочували рукави, немов готувалися до тяжкоі роботи. До нас уже доносилися польські крики. Розібрати було годі. Відділ зайшов на рівний терен лісу, де були грубі буки й граби, які могли дати добру охорону перед ворожими кулями. "II чота! Займати становища", – падає наказ. Повстанці вмить прилягли, маскуючись зеленим віттям. "І чота вирівняти! Швидко! Вправо!" – падають один за другим накази. Резерва залягла також.

Польські крики стали вже дуже виразними. Ворожа розстрільна сунула густою лавою вперед. Ліве крило підсунулося значно ближче, так що І чота під командою "Бартля" не встигла вся розчленуватися. Кожний залягав де попало, аби тільки не викрити себе передчасно.

— Ну, "Крик", – звернувся сотенний до кулеметника – ані одного набоя не смієш брате випустити надармо.
— Так, – тихо, але твердо вимовив стрілець "Крик".

"Prawe skrzydło naprzód!" (Праве крило вперед!) – доносилася до нас команда ворожих командирів, перемішана з лайкою. Вирішальна мить наближалася. Командир "Громенко" клякнув на одно коліно, щоб побачити як розташована наша лінія і заобсервувати ситуацію. На віддалі 20 метрів з’явилася ворожа розстрільна. Вояк від вояка віддалений на З метри. "Досить густо, – сказав пошепки "Лоза" – буде м’ясо". Дехто із зденервування легко зблід, а ворог спокійно підходив чимраз ближче. Кожний ворожий вояк був прикрашений віттям дерев. Ми лежимо і бачимо, що на нашу І чоту суне польська лава на віддалі вже 20 метрів, 10 метрів... Чого ж нема свистка до атаки! "Дорошенко" каже: "Чи вони сліпі, що нас не бачать?". В цьому моменті свисток. Неначе шалена громовиця струснула землею. Заклекотіли кулемети, автомати і інша наша зброя. "Гранат!" – кричить командир "Громенко" як тільки може і за дві секунди глухі вибухи, перемішані з димом, сколихнули старим лісом. Польські вояки були зовсім заскочені. Вони не мали часу навіть залягти. Мертві котилися на землю. Два короткі пронизливі свистки і могутнє "Слава!" з повстанських грудей приголомшило противника ще більше. "Вперед!" Немов хорти кинулися наші стрільці. Я з кулеметником "Дорошенком" зірвалися вперед і він впав неживим. Отримав серію в груди, а мені куля зробила діру в шапці. Я злапав кулемет вбитого друга і почав косити. Я біг і кричав "Слава!". Не знаю, де в мене взялося стільки сили. 4 диски, кріс, кулемет в руках аж трясеться так грюкоче. По кількох хвилинах перед нами було пусто. Понад 30 ворожих вояків лежало мертвими, широко розкинувши руки. "Бігом на ворожі зади!" – дає наказ "Громенко", і стрільці, подвоївши зусилля, женуть розстрільною вперед. Затикають шапки за пояси, щоб гілля не стягнуло з голови. Кожному з чола тече піт, він змішується з пилом і робить обличчя брудним. Щойно після першого приголомшення ворог опам’ятався і відкрив по нас вогонь з боків. ""Командир "Залізняк" зі своєю чотою криє відступ, решта скоріше маршувати", – падає наказ командира "Громенки". III чота миттю обернулася і послала в сторону ворога свої постріли. А тим часом відділ скорим бігом добився до глибокої долини. "Все. Тут уже безпечно, – говорить командир "Громенко" – можна трохи перепочити". Подивившись на годинник каже: "Перша кляса! Процедура тривала тільки 8 хвилин і вже знову можемо свобідно порушатися".

— Весь відділ знаходиться разом і тому можемо подумати, що дальше. Які є втрати? – запитав командир "Байда" командира "Шувара".
— Один поранений і 4-х вбитих, – спокійно відповів доктор. — Між вбитими є інтендент відділу, старший вістун "Глуз". Навіть не було змоги забрати поляглих.
— Годі, – сказав командир "Байда" – де дрова рубають, там тріски летять. Чи трофеї від ворога забрали?
— Не всі, – дав відповідь бунчужний "Соколенко".
— Як поранений? Може йти? – питає командир "Громенко".
— Може, – почувся голос раненого. — Нічого поважного, щось там в лопатці полоскотало. Чорт знає що.
— Тоді маршувати на визначений збірний пункт.

Була 2 година пополудні. Сонце припікало досить сильно. Скоро перебігши шосу Улюч - Борівниця, посувались ми у напрямі Поляни - Чертіж. Біля гори, порослої густими смереками, впав наказ перепочинку. Там находилося джерело з якого струмочком текла вода. Кожний мав змогу відсвіжитися. Рівночасно пораненому зробили перев’язку. Рана була поважна. Куля зачепила кість і вирвала великий кусок тіла. Стрілець "Чуйний" терпів сильний біль, але не показував цього. Ні за жодну ціну не хотів відходити до санітарного пункту. Волів ходити з відділом, ніж там під землею сидіти. Над нашим лісом кружляло два ворожі літаки. "Нам доведеться бути без вечері, – сказав командир "Громенко" – бо палити не можна. Доведеться також покинути цей ліс, а перекинутися в котівський. Польське військо напевно знає, що ми знаходимося тут. Сама логіка говорить, що ми мусіли тут опинитися, а не деінде".

Як тільки смеркло, підсуваємося цілим відділом на край лісу. Перевіривши довкруги, чи нема чого підозрілого, подано наказ маршувати дальше. Ми так йшли цілу ніч. Щойно ранком дійшли до котівського лісу. Повстанці змучені і голодні відразу поклалися спати. Під вечір сотенний наказав запалити вогнище і зварити вечерю. З присілка Морохів біля села Липа принесено трохи бараболі, а у декого залишилося ще трохи м’яса. Cяк-так люди підкріпилися.

Польське військо ганялося за нами немов навіжене. Мета була ясна: зчепитись з нами в чоловому бою, щоб потім оточити нас і розбити. На ліквідацію нашого відділу була призначена дивізія: 8 тисяч вояків. Це вже не був жарт. Ми добре здавали собі справу з того [усвідомлювали], яка є наша ситуація. Треба було дуже вміло пропихатися між ворожими частинами, щоб не дати себе заманеврувати. Наш командир "Громенко", мудрий чоловік, добре це розумів і не хотів стратити ані одного стрільця даремно. Треба було подвоювати і потроювати зусилля, щоб не довелось нам задорого платити кров’ю. Було щастя ще й те, що сприяла нам погода. В такій ситуації наблизилися Зелені Свята.

31 травня ми заквартирували в малому ліску над селом Добрянкою. Лісок цей був получений з комплексом кузьминського лісу. Там ми мали ще дві бочки м’яса, а в селі була ще бараболя. Ми мали надію, що трохи підживимося. Ніч була погідна і гарна. Кухарі варили їжу для відділу на цілий день.

Першого червня і першого дня Зелених Свят повстанці встали на ноги дуже рано. Кожний енергійно потягався, вдихав на повні груди повітря і спішив привести себе до святочного вигляду. А тим часом отець-капелян приготовлявся до відправи Богослуження. На маленькій поляні був уже зроблений з гіляк престіл, застелений гарним вишиваним обрусом. Настрій створився справді святочний. Дехто з повстанців приступив до сповіді. О 7 годині почалося Богослуження. Тісним півколом повстанці обступили престіл, слухали Служби Божої і молилися. По закінченні Богослуження кухарі, як звичайно, винесли на поляну гарячу зупу з самої бараболі. По сніданку, ще трохи не доїджені, всі розляглися на малій поляні і відпочивали. Сонце підійшло вже високо в гору і пекло немилосердно, а скраю лісу було видно опустіле село Добрянку. Прибували сюди банди цивільних поляків. Щоденно, під охороною польського війська, вони виїжджали з недалекого міста Бірчі до українських сіл на грабіж. Червона Польща дороблялася майном українського селянина, який з діда-прадіда вкладав тут свою працю.

Сонце хилилося вже до заходу, коли над нами перелетіли два ворожі літаки. Вони скидали над лісами летючки. За якийсь час одна з них була в наших руках. З зацікавленням взялись до її читання. Це було звернення до відділів УПА. Польський червоний уряд закликав усіх повстанців здавати свою зброю і голоситися до найближчих польських команд [відділень міліції]. Хай повстанці видадуть, або постріляють своїх командирів і всі провини будуть їм прощені. Наприкінці на летючці закликали поспішати, бо реченець короткий. Після цього реченця, говорилося в ній, не буде вже пощади нікому. Стрілецтво привітало це сміхом і перемішаними вигуками глуму й погорди до червоних "покровителів". Хай прийдуть, – говорили повстанці, хай спробують. Що ж, ми чекаємо, дорога до нас також вільна. На поляні збивалася чимраз більша група стрільців. Летючок появилося уже багато, так що кожний міг мати свою. Нічого, хай скидають щодня, – говорили деякі із завзятих курців, будемо мали в чім крутити цигарки.

Невеликий гурт підстаршин і стрільців стояв біля густих молодих ялиць. Там також з цікавістю читали летючки, а після цього розгорнулася балачка про їх зміст. "Дивися брате, шляк би їх трафив, – каже "Рубаха" – хоче голота, щоби ми своїх командирів постріляли. Гади прокляті. Вони думають, що в нас буде так, як в їхньому підпіллі. О, брате, ще довго ні! Я сьогодні мавби свого командира стріляти! Я, старий партизан! Третий рік, як я в цьому відділі. Разом ділили долю і недолю, разом рам’я в рам’я в кожному бою і то все в першій лінії. А тепер мавби я його стріляти? Це нечувана річ! На таке можуть піти тільки ті, які це оголосили".

Всі розмови припинилися, коли бунчужний "Соколенко" дав наказ приготовитись до збірки. Незабаром весь відділ стояв півколом у трилаві. Командир "Байда" звернувся до всіх з промовою, темою якої був зміст летючки. Атмосфера при цій збірці була вільна і тому повстанці просто сміялися з наївної відозви польського червоного уряду. Кожен з нас добре здавав собі справу з того, що це підлий підступ і блеф. Після командира "Байди" до повстанців промовив і сотенний "Громенко". Він запитав, чи хтось хоче звільнитися з відділу, але охочих не було. Жартома запропонував стріляти командирів, але у відповідь гримнуло: "Не діждуть, собаки! Плювати нам на ворожі заклики!". Командир "Громенко" закінчив такими словами, що скільки буде в нас сил, будемо воювати разом, а в потребі спільно наложемо головами. Всі розійшлись задоволені.

День добігав до кінця, сонце вже заховалося за горами. Командир "Громенко" наказав бунчужному "Соколенкові" вибрати 12 вояків, які мали тільки автоматичну зброю. Незабаром усі стояли в ряду. Команду над ними передав старшому вістунові "Оленеві" з П.Ж. Всі вони були в мундурах польських вояків. Від командира "Байди" "Олень" отримав окремі доручення. Повертаючи назад до відділу група мала купити м’ясо в польському селі Рудавка біля Бірчі. Коли б вони нас вже не знайшли в нашому терені, тоді мали перейти в оперативний терен командира "Бурлаки", а там вже нав’язати зв’язок з нами. З’ївши по кілька печених картоплин, група зголосила про свій відхід і рушила в дорогу.

В досить глибокому потоці кухарі варили вечерю. Тим разом вже саму бараболю, бо м’ясо нам вийшло в тому лісі і ми більше своїх магазинів не мали. Кухарі принесли вечерю, картопляні книдлі [галушки], або "шрапнелі", як їх називали повстанці. Поївши, повстанці поклалися спати. Ще дехто гомонів, але назабаром сон склеїв очі і над табором зависла тишина.

Над ранком командир "Громенко" наказав скріпити стежі і підслухи. Крім того, на означених місцях виставили застави, які на день стягнено. Решта вояків залишилася на місці. Не знаючи, що принесе собою наступний день, командири не зарядили ранкової зорі. Хто виспався – вставав, хто ні – спав скільки хотів. О годині 8 на поляну кухарі принесли сніданок: такий самий як вечеря. Саме закінчили ми снідання, як від сторони села Ляхава повернулася стежа і зголосила, що з присілка Ропа і Брижава у напрямі села Ляхава перемаршувала група польського війська, около 70 осіб. Сотенний "Громенко" зразу ж зарядив в таборі гостре поготівля. "Будемо мали бій і то обов’язково, – сказав бунчужний "Соколенко". — Я мав поганий сон, який ворожить, що буде бій, але для нас він закінчиться добре". "Но, то все гаразд, – жартував командир "Громенко". — Хай скоріше снідає стежа, бо зараз виходимо з цеї шийки в глибину лісу". В той же момент прибігла друга стежа від сторони присілка Кам’янки і сповістила, що на віддалі 150 метрів скорим темпом посувається в нашому напрямі розстрільна польського війська. Ситуація була досить погана. Для того, щоб розгорнути відділ для оборони місце було добре, але ж ми не мали б змоги втриматися там до вечора. Тому треба було конечно вирватися звідтам пробоєм, але виходити пробоєм означало наразити себе на великі втрати. На довге роздумування не було часу. Треба було діяти і то якнайшвидше. Командир "Громенко" багато не думаючи, схопив свою машинову пістолю і закомандував: "II чота розстрільною за мною бігом вперед!". Решта залишилася в резерві. Разом з командиром вперед біжить чота "Іменного". В бігу чота розчленувалася. Перебігши понад 50 метрів вони опинилися в місці, де "шийка" лісу ставала ширшою. "Громенко" хотів розчленувати ще III чоту і залишити в резерві тільки І, але спереду почулася вже польська мова: "Prędzej, prędzej!" (Швидше!) "На становища!" – впала команда командира "Громенка". Всі прилягли. Кожний нашвидкоруч маскував себе чим міг. Ліс у цьому місці був досить рідкий, але на щастя наші становища були легко під горбок, так що ворог міг нас завважити щойно з віддалі яких 18 метрів. Обі чоти, які залишилися в резерві, вже себе впорядкували. "Стріляти тільки за наказом", – подає по лінії II чоти командир "Громенко". "Ну, сьогодні треба їм, гадам, справити добрий баль, – заговорив "Чумак". — Замість наших командирів будемо стріляти їхніх".

Нараз виринула густа розстрільна ворога. Всі вояки молоді, здорові як дуби. "Вже, чи ні?" – запитав "Чумак". "Ще ні", – відповів йому командир, а сам не зводить очей з польського старшини. "Тепер вогонь!" – крикнув "Громенко". Вмить зчинилось пекло. Командир ворожого відділу тільки замахав руками і разом з іншими повалився на землю. Після цього на кілька секунд усе втихло. Командир "Громенко" клякнув на коліно і оглядав поле бою. Нараз крикнув: "Вперед, бігом!" Немов лавина рвонули повстанці. Подав рукою знак резерві і за кілька секунд усі чоти вирівнялись в боєвій лінії. Нараз на нашому правому крилі залящали кулемети. Це розбитки першої ворожої лінії, які розбіглися по лісі, почали нас обстрілювати з крила. А тим часом передні розшуки, яких ми вислали наперед, сповістили, що на нас наступає друга ворожа лінія. Сотенний подає команду: "На становища!". І все впало на землю нашвидко маскуючись. "Тут уже буде тяжче пробитися, не так швидко, як у першій лінії", – відізвався командир "Лагідний". Сотенний каже, що може ні, бо ворог мабуть не передбачив, що ми пробилися так скоро. Мабуть думає, що ми зчепилися з його першою лінією і тому поспішає на поміч своїм. І справді, стало ясно, що друга ворожа лінія поспішає на допомогу першій не знаючи, що ми вже її розбили. "Увага! Не випускати ані одного набою надармо", – попереджає ще раз командир "Громенко" по лінії.

На становища ІІІ чоти ворог наскочив найперше і вона змушена була відкрити вогонь. Рівночасно на всій лінії зчинився гураганний вогонь. Перестрілка тривала яких 13 хвилин. Ворог отримав скріплення і рушив до атаки. "Приготовити гранати!" – чути наказ. Секунда, дві... Два пронизливі свистки дали повстанцям знати, що прийшов час на ручні гранати. Глухі вибухи сколихнули всією околицею. Серед густого диму, який дусив нас своїм чадом, почули ми крики, стогін, плач, прокльони.

Але ворог також не дармував. Він засипав нас густим автоматичним вогнем і своїми гранатами. Доходило вже до білої зброї. Поляки дуже перли на І чоту. Я викинув 4 гранати. То мені багато помогло. Але збоку з правої сторони кинув в мене гранату, яка вибухнула майже під моїми ногами. Падаючи на землю я почув страшний біль в лівій нозі. Я подумав, що мені стопу по кістки відірвало. Зірвався на ноги, але не міг кроку зробити. Бачив це стрілець "Острий" і допоміг мені в тій ситуації. Не було так трагічно, як видавалося, бо відірвало мені з лівого чобота закаблук і трохи нога мені спухла та подіравило плащ.

Ми вже знаходилися на узгір’ї, а ворог був трохи нижче від нас. Його кулі і гранати нас вже не ранили. Сотенний "Громенко" закликав до себе командира "Лагідного" і виховника "Зоряна" та наказав, щоб виховник подався до І чоти, а "Лагідний" до II.
— Як буде два свистки, то це знак до гранат. Три свистки, це бігом вперед. Вчинити великий крик, щоб вони думали, що нас тут багато. Ясно?

— Так є, – відповіли оба.
— Отже, до діла друзі, – казав "Громенко" – а я з командиром "Байдою" залишаюсь біля II чоти.

Ворог не припиняв свого кулеметного вогню. "Ну, "Громенко", спішись пане брате, щоб не було запізно", – наглив командир "Байда". "Громенко" приклякнув на коліно і оглядав становище. Довго не надумуючись подав два свистки. Знов сколихнув повітрям вибух кільканадцяти десятків гранат. В цей момент від чотового "Залізняка" прибіг зв’язковий і зголосив, що цю чоту почали обстрілювати ззаду. Там на правому крилі ворог уже почав їx оточувати. Командир "Громенко" вложив в рот свисток і видав три гострі сигнали. Гуркіт кулеметів, розриви гранат і зойки поранених перервало могутнє повстанське: "Слава! Вперед!". Годі описати цей момент. Здавалося, що гори разом з лісами перевертаються. "Вперед! Вперед!" – командували всі командири. Повстанці з позатиканими за поясами шапками і розхристаними чупринами гнали вперед, немов розлючені леви. Перебігали полем застеленим ворожими трупами. Ті з поляків, які залишилися в живих, панічно втікали, губили торби з амуніцією, шапки, тощо. Наші командири понаглювали забирати зброю і амуніцію. Щоб якнайшвидше відв’язатися від ворога, відділ налягав на ноги. Ройовий "Калина" цілком не міг йти на ногах, був вичерпаний нервово.

Сонце вже підійшло до полудня і пекло немов навіжене. З чола кожному котився піт. Від поту перемокла вся одежа. Ми мали трьох поранених і бракувало нам стежі з п’ятьох чоловік. Вона не встигла долучити до нас. Нараз, знов таки, з нашого правого крила заграли кулемети. Ворог напосідав і хотів спровокувати нас на чоловий бій. "Притримувати їx вогнем, – наказував по лінії "Громенко". — "Макар", давай гранатомета і махай з ним до III чоти, а відділ маршувати вперед". Хоч і під ворожим обстрілом, але таки посуваємося вперед. Два постріли з гранатомета. Це "Макар" вже стріляє. Він вже на правому крилі бив по переслідуючому нас ворогові.

Після того постріли затихли, а ворог припинив погонь. Зробив він це мабуть з певним наміром. Ми, посуваючись лісом, наблизилися до доброго горбочка, що через нього, або попри нього нам треба було перейти, коли б ми схотіли дістатися до більшого лісу. За яких 70 метрів від цього горбка відділ отримав наглосильний автоматичний вогонь. Відразу всі лягли. Довелося плюнути з пересердя. Командир "Байда" витягнув хустку і обтирав з лоба піт. "Напосілася на нас голота, – заговорив він стурбовано. — Аж на третій лінії взяли нас". Командир "Громенко" каже: "Нехай їx шляк трафить! Перепрошую, вирвалося мені. Хвилину відпічнемо. Треба зорієнтуватися, де вони мають найбільші опірні гнізда. На мою гадку цей горбок треба буде нам здобути і посадити там один рій з двома кулеметами і кількох автоматників". Командир "Байда" погодився з його думками. "Спробуй, – сказав він. — Якщо тут не дасться, то треба буде на них вдарити з нашого лівого крила, бо там їхній вогонь найслабший". "Перше спробую тут", – каже "Громенко". Раптом кілька ворожих гранат розірвалося відразу ж перед нами. На щастя нікому нічого не сталося, тільки чотовий "Іменний" отримав кілька відламків в задню частину тіла. Рани були легкі. Він ходив собі на повний ріст по лінії, не зважаючи на ворожий вогонь.

Стрілянина дедалі сильніша. Командир "Громенко" прикликав до себе "Макара" і разом з ним прибіг на середину лінії проти гори. Тут лежали два наші рої, "Калини" і "Лози".

— Ну хлопці мої, – каже "Громенко" та усміхаючись звертається до нас. — Цей горбок треба буде перебрати в свої руки. Допоможе вам гранатомет "Макара".
— В порядку, – відповіли молоді і завзяті командири роїв.
— Вйо, "Макаре", давай! – наказав гранатометникові "Громенко". — Тільки цільно, поверх горбка.

Наші рої готовились до атаки. "Калина" і "Лоза" кажуть до нас: "Хлопці! Уважно, але мудро мусимо здобути цей горбок. Ти "Вільха" уважай, будь обережний, щоб тобі ноги не відірвало замість чобота", – жартував командир "Калина". В той момент підбіг до нас командир "Лагідний" і "Громенко" передав йому команду над нашими двома роями. ""Калина" і "Лоза", коли будете вже на горі, – каже "Громенко" – то розчленуйте ляхів на дві половини, а тоді ми рушимо з боків. Ясно?" І дивиться на годинник. Половина дванадцятої. Нашу групу понаглює, щоб скоріше наступати. А тим часом "Макар" вдало обстрілював з гранатомета горбок, на якому окопався ворог. Замаскована ворожа розстрільна на обох схилах гори мовчала. Мабуть хотіли нас перехитрити, думаючи, що підемо відразу в атаку і сподівалися справити нам такий самий "баль", який ми їм справили в другій лінії.

Енергійними стрибками, під охороною ожини, командир "Лагідний" підбігав з нашою групою до вершка Гриника. Ще хвилина, і нараз: "Слава! Вперед! Атакувати гранатами!". І по хвилині розірвалося кільканадцять гранат, вкриваючи все курявою. На вершку вже господарювали ми, повстанці. Розділивши групу на дві частини, "Лагідний" скерував вогонь на ворога у двох напрямах. Між поляками зчинилася паніка. Такого трюку вони не сподівалися. Командир "Громенко" упевнившись, що ми вже горбок зайняли, дав наказ до атаки. Подав три свистки. "Слава!" – загриміло довкруги і повстанці рвонули стрибками до ворожих окопів, але там вже нікого не було. "Bohaterowie" розбіглися, немов барани. "На ліво", – скеровує нашу розстрільну "Громенко" і каже: "Скоріше хлопці! Ще кілька хвилин і зможемо зовсім відлучитися від них!" Ще трохи побігавши за втікаючим ворогом, зупинив відділ.

Кожний був мокрий від поту. Декому засихала на устах піна. Голодні. "Хвилинку відпочити, – наказує сотенний – і маршуємо дальше". Попереду маршує І чота, потім охорона поранених, далі II чота, а за нею ІІІ, яка мала давати забезпечення. 3заду половина ІІІ чоти командира "Залізняка" розгорнулася в розстрільну, а половина йшла стрілецьким рядом.

По якомусь часі польське військо очуняло і почало далі робити за нами погоню. "Залізнякові" знову довелося завзято відбиватися від ворога. Відв’язавшися від нього відділ відступав дальше. По якомусь часі ми повернули на право в комплекс кузьминського лісу. Постріли затихли. Шоса Бірча-Сянік, через яку думали ми пробратися на другу сторону, була обложена ворожими військами. Крім цього по лінії їздили панцерні авта. Не було іншої ради як піти в глибину лісу, на горбок і зайняти кругом оборону. Командири рішили так і зробити. Незабаром почали над нами кружляти ворожі літаки. Командир "Громенко" припустив, що до вечора прийдеться ще повоювати, тому наказав відділові окопатися.

А тим часом санітарі з доктором "Шуваром" робили пораненим перев’язки. Сотенний спитав бунчужного про наші втрати, але виявилося, що вони, на диво, дуже малі. "Маємо 8 поранених, які, попри все, можуть маршувати, – каже Соколенко. — Крім того, 5 вояків зі стежі не встигло долучити до відділу". З такої ситуації своє задоволення виявив командир "Байда".

Деякі стрільці з недалекого потоку принесли воду. Кожний був виснажений і мав шалену спрагу. Дві години безупинного бою зробило своє. Тепер, окопавшися, повстанці відпочивали. До вечора однак було вже спокійно. Командний склад перевів нараду. У міжчасі сотенний "Громенко" закликав до себе референта господарки, який в цьому лісі мав 20 літрів захованого меду. "Друже "Кум", – звернувся до нього "Громенко" – підіть з кількома вояками і принесіть той мід, бо не маємо що дати їсти пораненим, та й всі здорові поголодніли". Група повстанців на чолі з "Кумом" відійшла і за годину повернулася з медом.

Проблема харчування ставалася щораз пекучішою. Повертатися в ті ліси, де знаходилися наші магазини було б завеликим ризиком. Нам треба було вийти з цього лісу і то як найнепомітніше, бо за даними розвідки весь цей комплекс лісів польське військо брало в окруження. Командири вирішили під вечір перекинутися в ліс над Сільну Тиряву і Крецівську Волю. Як тільки смеркло, відділ рушив в дорогу.

Подаємося у напрямі присілка Ратне села Добра, бо там треба нам буде перейти головну дорогу, на якій весь час швендяло польське військо. Вийшли ми на край лісу. Задержуємось. Там було багато свіжих, глибоких окопів. Околицю освічував місяць, що його час до часу закривали малі хмаринки. З глибини лісу доносилися крики пугачів. Якось сумно і недобре стало на душі. Дорогою з Доброї Шляхетської до Крецова переїжджали час до часу валки [колони] ворожого війська. Висилаємо стежу, щоб вона добре прослідила дорогу. Решта повстанців положились і відпочивала. Але сотенний щось подумав і каже: "Друже курінний, я подумав, що мені треба вислати розвідку і розпитати, що ці наші бідолахи поранені роблять в криївці і як вони чуються". Курінний "Байда" каже: "Це обов’язково треба зробити". І "Громенко" вислав кількох вояків на зв’язок до санітарного пункту. Через них районовий референт господарки "Кум" передав для хворих трохи меду.

Після повернення стежі зближаємося до дороги і за наказом перебігаємо її розстрільною. Потім зупиняємося в глибокому потоці, що давав добре закриття. Тим потоком вийшли ми до присілка Крецівської Волі і по тяжких трудах, вже за білого дня, добилися до лісу Сільної Тиряви. Голодні і змучені повстанці відразу поклались спати.

По полудні нависла над нами хмара і почав падати густий дощ. Зчинилася громовиця. Над вечір перестало лляти. Інтенденти з кожного роя взяли вояків і відійшли на присілок Крецівської Волі по бараболю. Командири "Громенко" і "Байда" вирішили перейти в Карпати, може там нема такої сильної блокади як тут. "Там напевно зустрінемося з тамтешніми відділами і при їх допомозі зв’яжемося з командиром відтинка. Він напевно вже матиме нові накази вищого командування для всіх відділів", – каже курінний "Байда". Думка командира "Байди" "Громенкові" подобалася, але додав до неї доповнення: "Щоб туди добитися, нам треба витратити щонайменше три ночі, а проблема прохарчування відділу стає дуже трудною. Там будемо мати до діла з чужим тереном, на якому мій відділ ніколи не опинявся і не оперував там, то ж звідки черпати харчі? – питає командира "Байду". — Посилати людей до наших магазинів, – говорить "Громенко" – нема навіть мови. Висилати їх звідси, теж недоцільно, бо втратимо мінімум дві ночі, а нам чекати на одному місці також неможливо". Командир "Громенко" висунув думку, що може б нам перейти на той бік Сяну, вступити до першого ліпшого польського села і зареквірувати харчів на яких 2-3 дні. Очевидно, за них треба буде подвійно заплатити. "Тоді поза містом Сянік зможемо добитися Карпат. Хоч і ризиковним буде цей крок, то все-таки краще йти так, між пустим українським тереном, — каже "Громенко" – де напевно всі ліси і села забльоковані і де наше пересування було б з боєм і в голоді". Командир "Байда" погодився з думкою сотенного, тільки наказав, щоб швидше готовитися до маршу, бо ще тої ночі нам треба буде перекинутися до лісу Солонне. Крім цього наказав вибрати людей, які відійшли б на зв’язок до "Бурлаки" і інших командирів. Долучившись до командира "Бурлаки" вони там і залишаться.

Тим часом над лісом заліг уже порядний туман. Кухарі взялися до варення бараболі, інші заліплювали діри в баняках. Ті баняки у вчорашньому бою зазнали найбільших ран від ворожих куль. Кухарі сердито лаялись, бо що заліпили одну діру, то в другій глина відпадала. З тяжким трудом вдалося зварити сяку таку вечерю, якою треба було заспокоїти хоч частинно голод.

Біля окремого вогню санітари поралися з пораненими. Троє з них мали тяжкі рани. Стрільцеві "Гудимові" перервало на правій руці дві жили [вени]. Стрільцеві "Назарові" зачепило праву легеню, а стрільцеві "Каштанові" перебило кість вище ліктя. Командир "Громенко" носився з думкою все-таки залишити їх у санітарці, але в районі провідника "Ігоря".

О годині 23.30 відділ був вже готовий до відмаршу. Зв’язкові до відділу "Бурлаки" вже відійшли, то ж і ми рушили з місця свого денного постою. Йшли ми у напрямі Солонного Лісу, що простягнувся між селами Тирява Сільна - Семушова - Голучків - Тирява Волоська - Ракова - Пашова. Марш був тяжкий. Розмокла земля наліплювалася до взуття і додавала тягару. З краю лісу вислано стежу, щоб перевірила дорогу Тирява Сільна - Семушова. З-за хмар виринув місяць і освітив місцевість. Відділ був на горі, з якої було видно, як у глибокій долині простягалася дорога із заходу на схід. Біля неї плила річка, над якою навис тепер туман. Повернулася стежа і зголосила, що дорога вільна. Глибоким потоком відділ рушив дальше.

Перейшовши дорогу, ми вийшли на семушівські поля. Праворуч від нас лежало село Тирява Сільна. Тут була копальня нафтової ропи, в якій і тепер блимало світло і стукали машини. Добившися до краю лісу, відділ задержався. Сотенний наказав вислати кількох повстанців до с. Семушова, щоб принесли бараболі, яку ми могли б ще до ранку зварити. На жаль, в цілому селі хлопці не знайшли ані одної бараболі. "Нічого, хлопці, – заспокоював "Громенко" повстанців. — Хай тільки зійде сонце. Тут повинні бути гриби. Поживемо день грибами". Я кажу, що грибів не буде.

Скоросвіт маршуємо дальше. По дорозі повстанці збирали гриби, яких, на жаль, також не багато було. Зайшовши в глибину лісу, відділ зупинився на догідному для оборони місці. Але на нашу біду, тут ніде не було води, йти на край лісу і розкладати там вогнища було неможливо, бо по полудні до Семушової приїхало і там заквартирувало польське військо. Довелося нам до вечора переспати нічого не ївши. Командир "Громенко" сказав, що, взагалі, доведеться нам перебути ще одну ніч і день без харчів і щойно в польському селі Лішна може щось зорганізуємо. Поляки з цього села награбували по українських селах багато майна. Після цього перекинемося за Сян і там матимемо змогу трохи підкріпитися. Повстанці розуміли ситуацію і тому не було чути від них жодних нарікань. Для поранених залишилося ще трохи сухарів та топленого масла. Це була остання залізна порція доктора "Шувара", яку він спеціяльно для них тримав.

5 червня 1947 року відділ заквартирував між польськими селами Лішна і Дембна. Був гарний літній день. В селах обходили латинське свято Боже Тіло. По костелах дзвонили дзвони, віруючі з ксіондзами робили обхід костелів, чути було спів "zmiłuj się nad nami" (помилуй нас).

Змучені цілоденним маршом, повстанці спали твердим сном, не враховуючи тих, які виконували службу забезпечення відділу. Командири "Громенко" і "Байда" розклавши теренові карти, обмірковували ближчі і дальші зв’язки з нашими планами. "Тільки через цей комплекс лісу найкраще буде нам переходити, – по довгій мовчанці, показуючи пальцем на зелену пляму карти, відізвався командир "Громенко". — Ворог ніколи не подумає, що ми можемо зважитися на таке ризико. Найгірше з харчами, але лягаймо передріматися трохи, бо я вже ледве сиджу, а тоді щось надумаємо".

Сонце піднялося до полудня і пекло немилосердно. До Сяну наблизилася група дітей і розібравшися [роздягнувшися], з криком і вереском скочили у воду купатися. Шосою Сянік - Мриголод час до часу переїзджали вантажні авта з військовою охороною, підносячи велику куряву. Сонце схилялося до заходу. Повстанці носили з потічка воду і милися до половини. Потім мочили ноги, дехто голився, а ще інші очищували білизну від всякої погані. Щойно тоді можна було помітити на людях наслідки триденного голоду. Одначе настрій між нами був добрий і нічого в ньому не було штучного чи вимушеного. "Хлопці, мені треба кількох добровольців", – відізвався сотенний до гурту повстанців. Зголосилася понад половина відділу. "Стільки я не потребую, – сказав "Громенко". — Мені вистарчить десь з десяток людей". Закликав до себе булавного "Петю" і наказав йому взяти сформовану групу повстанців і піти з ними в долішній кінець села Лішна. В цьому селі половина худоби зрабована в українських селян в час виселення, пояснив йому "Громенко". "Підете в село, в кого є чотири штуки худоби, в того заберете по одній. За кожну штуку заплатите по 3000 золотих. Кожний господар, у якого будете купувати, мусить обов’язково підписати вам квитанцію на гроші. Польська пропаганда не сміє мати підстави, що ми грабували. Мусите добре уважати, – говорить "Громенко" – бо в селі є якась частина польського війська. Щоб вам не довелося залишити всього по дорозі. Вірю, що впораєтеся як найкраще. Все ясне?". "Так є", – гримнув закаблуками ройовий, навіть оком не моргнувши. Додав йому ще, що відділ перейде в ліс по другій стороні ріки. Переправа буде тривати досить довго, тому ми почнемо її зараз же. "Петя" зголосив свій відхід і пішов, а, виконавши завдання з групою, мав долучитися до нас. На нього чекатимуть зв’язкові на краю лісу. Командир "Громенко" наказав вислати на другу сторону ріки спостерігачів, які мали зголошувати про все, що діялось на шосі. Переправа відділу не сміла бути поміченою абсолютно ніким. "Петя" мав звернути увагу ворога на солонний ліс і, тим самим, відділ отримав би шанс маршувати поміж польськими селами у карпатські ліси.

В повітрі було дуже душно. До тіла кожному прилипла сорочка. Повстанці відчували більше або менше ослаблення. Поранені чулися досить добре. Трохи гірше було тільки зі стрільцем "Каштаном". Його рука сильно спухла і йому докучав сильний біль. Але мужній повстанець навіть не кривився, і ніхто не чув від нього жодних нарікань.
— Буде дощ, – сказав доктор "Шувар". — Аби тільки після такої спеки не було тучі або сльоти, а то, протягом трьох, чотирьох тижнів можемо мати поважну кількість босих вояків.

— Безперечно, це було б дуже погано, – відізвався о. капелян "Кадило".
— Але я тепер думаю про інше. Мені просто дивно, як цей "Каштан" терпить. Направду, подивугідна твердість...

Т-р-р-р... – нагло перервав його мову кулемет в селі Лішна. "Мабуть наших завважили, – сказав бунчужний "Соколенко". — Щоб, до лиха, яких втрат не було".

До першого кулемета приєдналося ще кілька, а одночасно мчали в гору червоні і білі ракети. Стрілянина дужчала. Я чомусь був тої думки, що з нашою групою все в порядку. Прислухуючись уважніше ми почули, що ніхто не відстрілюється. Значить, наших не завважили. Вони напевно вже в лісі. Стріляє тільки ворог. Потім на якусь хвилину затихло. По всьому селі лунали свистки, трубки, крісові постріли, тощо. Алярм! В Лішній знову грають кулемети й автомати. Їм відповідали постріли в усіх надсянських польських селах. Вигалядало так, неначе зчинився величезний бій. Саме того нам і треба було. Завтра будуть ганятися по Солонному Лісі немов пси думаючи, що ми там, а ми тим часом будемо сидіти тут. "Як прийде "Петя" і щось приведе, то підтягнемося в глибину лісу, – говорить командир "Громенко" – може ще вдасться до ранку щось зварити". Стрілянина не вгавала. За якоїсь півгодини прибув до нас і булавний "Петя" з усією своєю групою, яка вела з собою три штуки худоби.

— Чи бачив вас хтось при переході ріки і гостинця? – спитав сотенний "Громенко".
— Ні, – відповів задоволений "Петя".
— Все в порядку, це найважливіше.
— Добре є, – відізвалися разом капелян "Кадило" і доктор "Шувар".
— А тепер розкажіть як там було?
— Нічого особливого, – відповів "Петя". — Командир добре передбачив, коли послав нас саме в долішній кінець села, бо в горішньому повно польського війська. Підійшовши під першу хату, ми відразу ж дізналися, що в селі є 150 польських вояків. Селяни не здогадалися хто ми є. Думали, що ми вояки польського війська. А коли ми їм сказали, що ми повстанці, то вони почали квапливо питати, що нам потрібно. Просили, щоб ми швидше виходили з села, бо боялися, щоб ми не зустрілися в селі з польським військом. Грошей за худобу ніяк не хотіли брати, але я не був фраєр, заплатив, а тоді кажу: покажіть дядьку документ і тут на квитанції мені підпишіть. Крім цього роздобув трохи хліба, масла і молока для поранених. Щойно тоді, як ми були на краю лісу, хтось доніс до польського війська, що ми в селі. Для нас були сприятливі обставини, бо в селі відбувалася забава. Як ми дійшли до краю лісу, щойно тоді польське військо почало стріляти. Ходім, кажу, хлопці скорше, бо там нас чекають, ще не відомо як далеко доведеться нам сьогодні маршувати.

Після розповіді "Петі" і після того, як його група трохи відпочала, командир наказав рушати дальше. Далеко на заході почало гриміти і блискати. Незабаром небо вкрилося густими хмарами. В лісі стало дуже темно і тому ми були змушені посуватися дуже поволі. Повстанець повстанця тримався за спину, щоб не загубитися. Відділ маршував до самого світанку. На постій зупинились ми на вершку гори, а вояки взялися зразу ж за різання худоби, щоб якнайшвидше заспокоїти голод, який занадто вже допікав. Насамперед почали варити кров. На жаль близько нас не було води, тому варення м’яса відклали ми на вечір. Наповнивши сяк-так шлунки, відділ відпочивав.

Досить часто перепадав дощ, але по полудні перестав. З Солонного Лісу доносилися глухі розриви мінометних стрілен. Значить, польське військо робило там облаву. От будуть собі голови сушити, коли нас там не застануть.

Коло 11 години стійковий припровадив дві жінки, які йшли з Кінського до Сянока. За хвилину знов двох мужчин треба було затримати. Стрілець "Петрусь" пішов на стійку і вже не вернув. Зміна пішла, щоб його змінити, а його вже не було. Пішов на міліцію і зголосився. Терен вже був розконспірований. Командир "Бартель" говорив, що найгірше це те, що ми тут терену не знаємо. Я кажу, що знаю. "То дуже добре, що ти знаєш, бо ми думали, що ніхто не знає."

Коло 18 години командир "Громенко" наказав розложити вогнища і пекти м’ясо. По воду треба було йти далеко, тому не хотів витрачати забагато часу. Повстанці того тільки й чекали. За хвилину палахкотіли великі бездимні багаття, а кожний вояк, настромивши добрий кусок м’яса на загострений патик, смажив його на вогні. Обертав його на всі боки, щоб трохи припеклося і починав їсти, вкладаючи тим часом у вогонь другий шматок. Мені гарно спеклося м’ясо і я його дуже смачно з’їв. Прийшов зв’язковий "Перець" і каже до мене: "Друже "Вільха", до командира "Громенка"". Я прийшов, зголосив свій прихід і питаю, що сталося?

— Нічого, нічого. Ви знаєте цей терен і ліс?
— Знаю, друже командир.
— То добре. Візьми собі ще двох і йдіть справдити терен, бо я щось причуваю, що "Петрусь" сказав де ми є.

Ми пішли в трьох в терен. Нараз чуємо, гілля тріщить і чути голос: "Trzymać odległość! Uważać!" (Зберігати відстань! Обережно!). Oгo, думаю, поляки вже нас шукають. Вертаємо швидко і зголошуємо, що польське військо робить облаву і вже недалеко є.

— Алярм! Приготовитись до відмаршу. Цивілів пустити до дому, а ти "Вільха" провадь так, щоб було добре.
— Так є, друже командир.
— Прошу маршувати.

Зробили 4 км. дороги. Зайняли добре місце до оборони і повстанці відпочивали. Почало темніти. Вечерю закінчено. Командир "Байда" питає мене, скільки кілометрів буде до цього лісу, де маємо заквартирувати? Навпростець 15 км, більше не буде, але так як ми підемо, то буде 20. Командир "Громенко" наказав готовитися до нового відмаршу. Сьогодні маємо непомітно перескочити через гостинець Согорів - Фалєювка і перейти в ліс над село Костарівці.

Повітря знову стало душним і парним. Сотенний йшов з нами на чолі відділу у першій чоті. Мандрувати довелося нам цілу ніч. Уже ранком зайшли ми в ліс над селом Костарівці. Всі були дуже втомлені, ледве волокли ногами. Коли ми зайшли в глибину лісу, "Громенко" наказав виставити сильне забезпечення. Решта повстанців відразу поклалася спати. Десь коло 10 години ранку почав падати сильний дощ. Він перешкодив дальшому спанню. Тоді кожний рій зробив собі з палаток шатро і під ними повстанці прокуняли до вечора. Про нормальне спання не було вже мови.

Над вечір дощ трохи перестав, кухарі взялися за варення м’яса, яке ми несли з собою. Коли добре стемніло, відділ був уже готовий до відмаршу. Дійшли ми до краю лісу і задержалися, а командир "Байда" і "Громенко", а також охорона П.Ж., подалися на горбок, щоб оглянути терен. По долинах була густа мряка і годі було що-небудь бачити, тільки в напрямі села Одрехова мерехтіли світла. Командири розложили карту і присвічуючи собі батерійною лампкою [ліхтариком], остаточно визначили наш маршрут. "Найкраще пасувало б перетяти штреку і податися попри село Пакошівка, потім попри село Дудинці, – говорить "Громенко" – і маршувати в дудинський ліс. До нього доведеться йти до самого ранку. Хоч він і малий, все-таки може вдатися нам у ньому пересидіти. До одрехівського лісу нам ніяк не пощастило б дістатися, бо дорога мокра і маршувати було б тяжко." "Напрям добрий і поважних перешкод не повинно бути", – закінчив нараду командир "Байда". "Ну, йдемо", – сказав командир – шкода часу.
Переднє забезпечення отримало напрям і вказівки та рушило вперед. За ними рушив і відділ. Перейшовши залізницю, ми вийшли на великі луки. Була висока трава. Щоб не робити великого сліду, командир "Громенко" наказав маршувати широкою розсипною. Перейшовши луки, ми вибралися на полеву доріжку, яка вела до села Пакошівка. Знову почав падати дощ. До взуття прилипало болото і марш з кожною хвилиною ставав тяжчий, а дощ неначе сказився, лив як з ведра.

Перед селом Дудинці відділ затримався. Вислано туди розвідку в польських мундурах. За півгодини вона повернулася.

— В селі все спить. Нікого не зустріли, навіть цивільної варти немає.
— Не дивно, бо польське військо хвалилося, що всіх нас уже вибито [перестріляли], отже чуються спокійними, навіть варти не виставляють. Думаю, що ми зможемо тихцем перейти через село, – сказав "Громенко" до командира "Байди". — Дорога добра, падає дощ, ніхто нічого не почує. Обходити село дуже погано, до того на полях збіжжя, слід великий залишиться. А як нас помітять, то заграємо "грека" [зробимо вигляд], що ми польське військо і вони не зорієнтуються.

Дощ не переставав падати. Відділ рушив далі і безшелесно, як нічні духи, перейшов польським селом, яке преспокійно спало. За селом затрималися на кілька хвилин перепочити. Тут дорога вже була таки дуже погана. Болото чіплялося взуття цілими брилами, а сили покидали нас щораз відчутніше. Кожен з нас перемок уже до нитки. "Маршуємо дальше, – наказав командир "Байда". — До лісу ще нецілий кілометр, а там запалимо вогні і може вдастья нам сяк-так висушитись". За півгодини ми з тяжким трудом добилися до лісу.

На сході вже світало. Зайшовши в глибокий потік, ми запалили вогні, почали сушитись біля них і пекти м’ясо. Дощ, на щастя, перестав. Над лісом навис густий туман, так що диму не було видно. Була неділя, 6 червня 1947 року. Цілонічний трудний марш дуже вимучив повстанців. Посушивши свою одежу, ми відразу ж клалися біля вогнів спати. День був хмарний і холодний. Повітря було насичене вогкістю. Командири "Громенко" і "Байда" спати не лягали. Сіли біля вогню і розглядали мапи.

— Я щось чую, що не доведеться нам тут спокійно всидіти, – по довшій мовчанці сказав командир "Громенко".
— На якій підставі можеш таке говорити? – запитав "Байдя".
— Передчуваю… Щоби тільки не зараз, бо це було б для нас фатальним.
— Кинь оком на лісок, в якому ми тепер, – каже командир "Байда". — Це ж яких 2 квадратні кілометри і ніщо більше. Якщо доведеться відступати, то треба буде йти чистим полем півтора кілометра. Коли б довелося воювати десь коло 4-ої години пополудні, то було б ще півбіди, але гірше виглядала б справа, якби це сталося ще перед полуднем. Може будемо мати спокій, хіба що нас завважили в селі. Але, попри все, і тобі і мені треба трохи поспати, бо чорт його знає, як ще воно буде.

Десь коло З години пополудні ніхто вже не спав, бо було надто холодно. До голоду долучилася ще непогода. "Наше м’ясо вже скінчилося. Треба буде знову посилати за якимось харчами, – завважив бунчужний "Соколенко". — При мені залишилося ще кілька тисяч грошей, тож не будемо їх квасити". "Обов’язково, – каже сотенний до нього – якщо нас у цьому селі ніхто не завважив, то під вечір треба буде там скочити, іншої ради нема".

Була 4 година по полудні. Нам треба було підтягнутись на край лісу, щоб оглянути терен і визначити трасу нашого маршу. Командир "Громенко" каже до бунчужного, щоб заповів збірку до відмаршу. За кілька хвилин відділ був уже готовий. По півгодинному марші вийшли ми на доріжку, яка провадила на південний схід. Відділ зупинився недалеко від краю лісу. Сюди доносилися співи і вигукування пастушків. На всякий випадок сотенний наказав зайняти трикутник оборони і відпочивати. З долини знову почувся спів: Jak to na wojence ładnie, kiedy ułan z konia spadnie (Яка це на війноньці краса, коли улан з коня пада) [улани – вид легкої кавалерії в польському війську]. "Громемнко" каже до командира "Байди", що він піде на край лісу розглянути ситуацію. Звертаючись до відділу запитав: "Хто піде зі мною на край лісу, але добровільно?" Зірвалися майже всі. Бачучи це, доктор "Шувар" зареготався своїм громовим голосом. "О, хлопці-молодці. А з ким ми тут залишимося? Га? Файна то мені робота, ви всі хочете йти з командиром, а ми тут хіба гриби будемо збирати, що?" "Громенко" взяв трьох з П.Ж., свого зв’язкового "Перця", командира "Лагідного" та виховника "Зоряна". Відходячи зажартував: "На випадок чого, залягайте і періть скільки влізе. Тільки вважайте, щоб нас не постріляли, коли будемо до вас долучати. Но, ми пішли". До краю ліса маршувати їм довелось недовго.

Зупинилися на краю ліса в густих корчах, щоб їх не завважили пастухи, які стояли гуртом біля своїх стад і щось говорили, а біля них були пси. З другої сторони, у напрямі села Волиця, стояли дві малі хатини. Увагу повстанців звернула більша кількість озброєних мужчин, які там стояли. Група, яка стояла біля хат, нараховувала 23 особи. Далековид ходив з рук до рук. Кожен хотів побачити, що це за вояки, але раптом почули стріли, там, де лишили відділ.

Ми чекали на повернення "Громенка" з розвідки, на яку пішов з друзями на край лісу, а у міжчасі я пішов за своєю потребою. Сиджу куцки і чую, що патики під ногами тріщать. Я піднісся, дивлюся – таж то польське військо! Я негайно крикнув: "На становища! Поляки близенько!" А вони вже почали стріляти по нас. В першій хвилині був так сильний вогонь, що ми мусіли кілька метрів цофнутися до заду. Але пізніше ми їм так дали, що вони мусіли втихнути, щоб позбиратися до купи. Командир "Байда" подав по лінії, щоб уважати на своїх, як буде вертатися командир "Громенко", бо ще не повернулися. По короткій перерві поляки знову почали наступати. Почалися крики наступаючого польського війська: "Naprzód, pioruna jasnego! Hura!" (Наступати, до лиха! Ура!). Але це "ура" заглушили розриви гранат з нашої сторони. Поляки билися дуже завзято. Бій шалів. Ліс гудів від розриву гранат і клекоту кулеметів. Лежачи, кулеметник "Слива" добре не бачив поля обстрілу, він встав, спер собі кулемета на звалену ялицю і косив скільки міг. А ляшня натирала [наступала] на І і II чоти. Наші кулемети грали, тільки шум і лоскіт котився лісом. Я був недалеко "Сливи" і кажу до нього: ""Слива", коси скільки зможеш!". "Тож я це роблю!" І в той момент "Слива" дістав з боку смертельну кулю і впав на землю. Недалеко від нього лежав також вбитий чотовий "Іменний" з II чоти. Нараз падає команда: "Слава! Вперед! Ура!" Цей рев заглушила серія гранатних вибухів. Вони були так сильні, що аж у вухах задзвеніло, а ліс неначе здригнувся. Після цього на кілька секунд настала тиша. Було чути тільки стогін і крики конаючих ворожих вояків.

Після короткої перерви кулеметна симфонія знову повторилася. Бунчужний "Соколенко" сказав до командирів підвідділів: "Прошу уважати, бо ворог знову підготовляється до наступу. Будьмо готові до відсічі". Дивимось і бачимо, що в оборонному колі долучив до нас "Громенко" і ще 4-х із 7-ми, які пішли з ним разом. Подають по лінії, що "Громенко" долучився. Повстанці були вдоволені і почали окопуватись. На відтинку І чоти знов заграли кулемети. Ворог намагався пробити нашу лінію і розчленувати нас. ""Макаре", чому мовчиш зі своїм гранатометом?" "Не маю вже оригінальних набоїв", – відповів. "Бий з самого пороху." Сотенний почав запалюватись до бою. Наказав не відступати ні на крок. Питає, де є командир "Байда". Бунчужний відповів, що недалеко І чоти. Біжить до нього.

— Ну, як? – питає командира "Байду", підповзвши до нього.
— А шляк би їх трафив, червона ляшя, – відповів "Байда" стомленим голосом. — Здорово тиснули і вже в першій хвилині витиснули нас зі становищ. Це якийсь спецвідділ KBW [Комітет Внутрішньої Безпеки]. Всі хлопи, як дуби, добре вбрані. Мають большевицьких старшин. Я сам чув, як один кричав до них по-російськи, а другий лежить недалеко, в тих корчах. Мабуть капітан.
— З нашої сторони є якісь втрати? – запитує "Громенко".
— О, брате! Чотовий "Іменний"… – заперло віддих і сльози підступили йому до очей. — Наш найкращий чотовий. Кулеметник "Слива", – продовжував гірким тоном "Байда" – і ще 2-х вояків. Власне, коли б не "Слива", то мали б багато більші втрати. Це він своїм кулеметом задержав перший сильний наступ. Як поставив кулемет на зрубану ялицю, як почав жарити, то комуністи падали як мухи, але сам бідолаха загинув. Погано було йому з коліна і він встав собі, та й по них. Аж котрийсь з боку його кропнув.

Дальше командир "Байда" не міг розказувати, бо на всій лінії знову закипів бій. Один по другім розлягалися глухі вибухи нашого гранатомета. "Uwaga! Banderowcy przygotowują się do natarcia!" (Увага! Бандерівці готують наступ!) – почули ми голоси з ворожої лінії. Блискавично запрацювала думка командира "Громенка". "Треба, – каже – використати ситуацію". Вмить прискочив до стрільців і передав по лінії наказ: "Маркувати наступ!". Хвилину підождав, щоб він дійшов до всіх, вклав в рот свисток і дмухнув в нього два рази. "Вперед! Слава!" – заревіло довкруги. Половина відділу почала свистати на пальцях. Трохи послаблена стрілянина заскаженіла знову. Здавалося, що гори ось-ось заваляться. KBW таки не витримало. Ворожі вояки, "задерши хвости", зникли в глибоких потоках. Згодом затихло все. В лісі було вже зовсім темно.

— Друже бунчужний, – звернувся сотенний до "Соколенка" – призначіть скоренько кількох вояків, щоб приготовили для полеглих могилу.

Нараз серія з кулемета і крик: "Не стріляй! Свої!". Це були стрільці з П.Ж., які не долучили до нас з командиром "Громенком".

Дуже неприємна ситуація. Брат "Нічного" був поранений в коліно. Ніде не рушиться. Дуже добрий, товариський повстанець. Що робити? Він каже:

— Брате мій дорогий, і ви усі друзі. Я вже з вами дальше не піду, ви самі бачите, що це є неможливе. Я залишуся тут вже навіки. Тільки поховайте мене, щоб круки не дзьобали моїх очей, лиси і пси не розтягали моїх костей. Пращайте друзі. Не забувайте пом’янути мене. А тепер, мій дорогий брате, мусиш сповнити моє велике прохання. Тільки ти, більше ніхто. Поможи мені встати на одній нозі коло тебе, хай я попращаюся з тобою.

"Нічний" підніс його і він встав на одній нозі, а з другої текла кров.

— На мою кров уваги не звертай. Дивися, я стою коло тебе. Цілую тебе останній раз. А тепер, мій брате, бери мою пістолю і добий мене. Прошу тебе сердечно, не лишай мене тут живого.
— Але ж брате, я не можу!
— Не бійся, гріха за це не будеш мати. Прошу, скороти моє терпіння. Поздорови батька і маму. А тепер роби своє.

Натиснув і вистрілив брат до брата, а падаючи нещасний ще сказав "дякую" і впав мертвий. "Нічний" гірко заплакав і тяжко зітхнув.

"Могила вже готова", – голосить котрийсь з повстанців. Сотенний підійшов до вбитих, які лежали один біля одного прикриті гіллям. Було йому тяжко. ""Іменний" також поляг через свою необережність", – перебив мовчанку командир "Байда". — Хто ж таке бачив – стріляти на атакуючого ворога зі стоячої постави". Спільна могила була вже викопана. Похоронили в ній всіх разом. Такої сумної хвилини ніхто в нашому відділі ще не переживав. Над могилою поляглих друзів ми поклялись відплатитися ворогові за їх смерть.

А потім… Потім треба було думати про те, що перед нами. Що сталося, пропало. Сотенний питає, чи всю зброю забрали від ворожих вбитих. Повстанці притакнули, що так. Деякі ще шукали амуніції, бо треба сказати, наша вже вичерпувалася. Сотенний "Громенко" сказав лагодитись до відмаршу, бо маємо ще перед собою порядний шмат дороги. Командири "Громенко" і "Байда" поговорили між собою про нашу маршруту і обсаду II чоти новим командиром. "Громенко" підійшов до зібраного відділу і заявив, що командир "Лагідний" перебирає командування над II чотою по поляглому командирові "Іменному".

— Це мій наказ, – заявив "Громенко".
— Так є, – стукнувши закаблуками відповів "Лагідний".
— Подаю порядок маршу: II чота маршує першою, потім йде І і ІІІ. Збірний пункт, на всякий випадок, покажу як вийдемо на край лісу. Буде ним одна гора.

Небо випогодилося, було ясне і на ньому мерехтіли зорі. Відділ вийшов на край лісу. На південь від нас майоріли вже гори середнього Бескиду. Командир вказав всім найбільшу гору, як збірний пункт. Треба було переходити шосу Новотанець - Волиця, яка, на нашу думку, мала бути обсаджена ворожим військом. Скріпивши наше забезпечення і додержуючись якнайбільшої тиші, підсуваємося до шоси чимраз ближче. З заходу знову надтягали густі хмари і почало гриміти. Незабаром люнув густий дощ. Підійшовши під гостинець, відділ затримався, щоб дати змогу попередньому забезпеченню належно його перевірити. В селі Новотанець був помітний рух. Крик і гавкання собак давали підставу думати, що KBW розташовується мабуть по квартирах. Передня стежа повернулася і повідомила, що шоса вільна, можна переходити. Командир розчленувавши відділ у розстрільну, наказав перескочити шосу бігом. Коли ми вже були на якихось сіножатях в Новотанцях, залунало кілька пострілів, а в повітря вилетіла пара білих ракет, які яскраво освітили всю околицю. Відділ був примушений прилягти до землі. Але незабаром підриваємося знов і вже спокійно йдемо полями через збіжжя. Кожен з нас перемок уже до нитки, а дощ ляв і ляв дальше, немов навіжений. По якомусь часі дощ перестав падати, зате повіяв холодний вітер, який пронизував до костей, а повстанці голодні, перемоклі і страшно перемучені.

Десь коло З години ночі добились ми до великого комплексу бескидського лісу. На його краю, під деревами, ми трохи відпочали. Потім рушили вглибину, щоб запалити вогні, а при них погрітися і висушитись. Вже світало, коли ми зайшли над якийсь потік. Негайно розклали вогні. Наші інтенденти повитягали з наплечників куски м’яса і якісь кості. Кожний з полегшенням відітхнув. "О, бодай трохи росолу поп’ємо, все-таки буде інакше", – почулися задоволені голоси. М’ясо дали пораненим, а кості розділили поміж роями. Приглянувшись повстанцям з боку, можна було помітити наслідки кількаденного голоду і виснаження. Всі без винятку, як командири так і стрільці, були чорні мов земля. Глибоко запалі очі світилися як вуглики. Змарнілі обличчя, вистаючі вилиці, густа щетина заросту. Кожний ходив, немов сонний. Але духом повстанці були ще міцні. Посушившися біля вогню, вони почали натягати один одного. Доктор "Шувар" робив при вогні пораненим перев’язки. Вони держалися, як на ті умовини, дуже добре. Сидячи при вогнищах повстанці попивали гарячий росіл, а ті, яким припали ще й кості, старанно їх обгризали. "Бодай, хлопе, душу хоч трохи розігрію", – з задоволенням говорив до сусіда стрілець "Тарас", викінчуючи свою порцію.

Знаходимося на верхах Бескиду. Сонце піднялося вже на висоту чоловіка, як сотенний наказав гасити і маскувати вогнища та приготовлятися до відмаршу. Повстанці почувалися досить добре. Трохи посушилися і підкріпились, то ж могли маршувати дальше. Була надія, що завтра зустрінемося з відділами, які оперували на цьому відтинку, а тоді вже все поправиться.

Відділ рушив. Тут гори були більші ніж на Бірчанщині, тож не дивно, що коли ми видрапалися на верхи, стало досить холодно. По часті й тому, що ми були втомлені переходами і боями. Перед доріжкою, яка провадила хребтом гори, ми трохи задержалися щоб перепочити. На цій доріжці було багато свіжих слідів, валялися недокурки. Треба було думати, що ще недавно тут переходило KBW.

— Тут така сама пустиня, як у нас на українських селах, – каже командир "Громенко" до командира "Байди". — Напевно всіх виселили, а тепер роблять блокади як по селах, так і по лісах. Сьогодні маємо понеділок, тяжкий день. Якби хоч сьогодні обійтися без бою, а то, пане брате, доведеться цілий тиждень воювати.
— Треба ходити обережно, – відповів командир "Байда".
— Зайдемо десь у добрий відтинок ліса, – говорить "Громенко" – пересидимо до вечора, а потім рушимо дальше. Найпізніше завтра ми повинні зв’язатися з котримсь з наших відділів. Ну, а його командир вже буде знати де находиться командир відтинка. Головне те, що я знаю, де зв’язковий пункт. Але маршуймо, бо тут затримуватись небезпечно, це перехідне місце. А то дідько ще KBW наднесе.

Відділ рушив дальше, завертаючи на схід. Ми бачили внизу довколишні села. Цивільних людей не було видно, натомість сновигало багато ворожих вояків. По якійсь годині маршу переднє забезпечення нагло подало знак задержатися. "Долів!" – впав наказ і весь відділ щез у траві і корчах. Сотенний, приклякнувши на коліно і приклавши до очей далековид, оглядав передпілля нашого маршу. "Дідько би вас взяв, – каже "Громенко". — Не мала холера де заквартирувати, а то просто нам на дорозі". "Що там таке?" – запитав командир "Байда". "Громенко" кличе його до себе і показує йому рукою перед себе. Мабуть KBW. Було його коло трьохсот чоловік. Одні сиділи, другі стояли, а ще інші робили якісь вправи. "О, дивися брате, як вони себе добре почувають, – оглянувши ворожу частину, заговорив "Байда". — Ех, якби так зо два міномети, о то зривали б копитами".

Не було іншої ради, як завернути і взяти напрям на село Вислок Горішній. "Може, хоч там спокійно пересидимо", – каже "Байда". В розмові з "Байдою" "Громенко" висловив своє побоювання, що і в Вислоку квартирує ворог. А якщо ні, то увечорі спробуємо принести звідти трохи картоплі. Звичайно, якщо ії ще не забрали поляки. "Чорт його, брате, знає, – сказав "Байда". — Як вийдемо на край лісу, то побачимо Вислок. Будемо спостерігати які в селі рухи".

З хребта відділ зійшов розстрільною, щоб не залишати по собі сліду. Потім ми знов скрутили на ліво і повільним маршом вийшли за годину на гору, покриту грубими соснами і молодими ялицями. Нараз погода цілковито змінилася. Сонце почало так пекти, що годі було витримати. Стрільці поховалися від спеки в тіні сосон і ялиць. Кожний був охлялий, голодний, слабий і випивав трохи не півведра води відразу ж. Стрілець "Рубач", скинувши черевики і повісивши на шию далековид, видряпався на найвищу ялицю, що стояла біля нас. Його завдання полягало в тому, щоб оглянути всю околицю, а головну увагу звернути на село Вислок. По якомусь часі "Рубач" зліз з дерева і каже до сотенного. "Друже командир, в селі є військо. Ходять також по полях. Ворожі фірманки щось возять по всьому селі. Крім того, на дорозі Вислок - Карликів так само швендяє весь час вороже військо. Це мабуть ті самі, що ми їх завважили вранці". "Громенко" подякував "Рубачеві" і порадив йому відпочити разом з відпочиваючим вже відділом.

Дехто з вояків спав, інші робили "чистку" в сорочках. О, та погань почала дуже докучати й мені. Я зняв сорочку, ще була мокра від поту і від дощу. А воші такі, як грубий пенцак з ячменю. Скоренько назбирав дрібненького гілля, щоб добре палилося і диму не було, запалив, сорочку над полум'я і вона відразу парилася і сохла. Коли по хвилині потряс нею, то воші, спадаючи, стрілили як з автомату. Командир "Бартель" каже: "Но, ти уважай, щоби поляки не почули. Залиши добрий вогонь, то й я також у себе зроблю дизенфекцію". Він зняв сорочку, хвилинку потримав над вогнем, потряс і каже:

— О, брате, у мене не менше стріляють як у тебе.
— То ті расові так стріляють, друже командир.
Я роззувся, онучі викрутив з води.
— А що тобі так ноги попухли, з голоду, що?

А ноги як бані, білі, вимочені в чоботах, кожний рубець з онучі відзначався на нозі. Ноги виглядали якби були попукані [порепані].

— Ти скоро взувайся, бо пізніше чобота не взуєш.

І так було, ніяк не міг чобота втягнути на ногу. Я мучився з чоботами, а командири "Громенко" і "Байда" розложили карти і стало їм не весело. Вони довший час приглядалися мовчки, [думали] що їм робити?

— Не чекаючи вечора, нам обов’язково треба рухатися дальше, – перервав врешті мовчанку "Громенко". — До Вислока не підсунемося, бо там стоїть KBW. Тому треба тим пасмом лісу понад Вислок - Карликів тягнути під Команьчу. Там вийдемо над село Репедь і зорієнтуємося де нам перейти шосе, штреку і ріку Ославицю – попри Репедь чи Явірник.

Свій план командир "Громенко" обґрунтував тим, що в селах, обіч яких ми мали б проходити, може вдасться роздобути що-небудь з’їсти.

— Бо без їжі ми довго не потягнемо, – каже "Громенко". — Вояцтво занадто виснажене. Не дай Боже зчепитися сьогодні знов, це було б фатальним. Найтяжче буде нам перейти дорогу Вислок - Карликів, яка веде через ліс і по якій вештається вороже військо. Було б чудово, якби вдалося проскочити непоміченими.

— Штрека та ріка, це вже дурниця, там перейшли б ми несподівано. План добрий, – відізвався "Байда" – тільки чи не зарано ти думаєш рушати? Не вірю, щоби при переході дороги ніхто нас не спостеріг. Мусиш "Громенко" взяти під увагу те, що і для нас, і для поляків, це переходове місце, якого вони бережуть, немов ока в голові. Вони добре знають, що тут завжди може попасти їм в руки хто-небудь з наших відділів, зв’язку, тощо.

Все-таки "Громенко" своєї думки не попустив.

— Бо коли ми задержимося тут довше, то не встигнемо докладно розпізнати те, що діється в Репеді і Явірнику. Прийдемо за ночі і нічогісінького не зробимо. А проблема роздобути хоч трохи бараболі є дуже гостра, тому заздалегідь, ще за дня, нам треба бути під цими селами. Якби нам не відпав Вислок, тоді не було б чого спішитися. А так нема іншої ради. Братство вже кілька днів майже нічого не їло, а тут високі гори і їсти хочеться навіть тоді, коли людина сита. Я думаю, що за півгодини таки треба буде рушати. Скінчив я свої міркування.

— Чорт їх забери, амуніції ще трохи маємо і я вірю сильно, що братство буде воювати завзято. Зрештою про це нема чого говорити.

Командир "Байда" важив одні і другі аргументи. Треба було оминати зустрічі з ворогом, але проблема прохарчування була також дуже пекуча.

Сонце не переставало пражити. Сотенний випив половину їдунки холодної води і сказав:

— "Перець", тепер давай закурити.

Той витягнув капчук з тютюном. Доктор "Шувар", "Зубченко" і інші – кожний хотів покурити.

— Розум є добра річ, тільки його треба мати, але ще краще, коли хтось має що-небудь закурити, – пожартував доктор "Зубченко". Всі вибухнули сміхом.
— Докторе! Ви б до лиха замовкли, – відізвався командир "Байда". — Я сміятися не годен. В мене всі кишки позліпалися до купи і дух ледве теліпається, а вам жарти в голові.
— Раджу, друже командир, видудлити цілу їдунку свіжої води і вони розліпляться.

Знову загальний регіт. Але жартувати довго не довелося, бо треба було вирушати в далеку дорогу. Сотенний наказав готовитися до відмаршу. Відділ заворушився. Повстанці помало вставали, поправляли на собі виряд і зброю. Сонце дальше пекло немилосердно. На небі зрідка перебігали кучеряві хмаринки. "Ну, братство, махаймо [чимчикуймо] дальше, – сказав "Громенко" до старшин – тільки через дорогу треба буде переходити обережно". "Громенко" дав вказівки. "Командир "Лагідний" маршує зі своєю чотою позаду і забезпечує нам боки дороги. III чота маршує як переднє забезпечення. Збірного пункту не подаю, – сказав командир – тому наказую тримати між собою тісний зв’язок. Подаю до відома командирам чот, що моє місце на чолі відділу при III чоті. Чи має хто-небудь якісь запитання?" Отримав відповідь, що все ясне і помаршували.

Взявши відповідну відстань один від одного, повстанці тихим і обережним маршом посувалися вперед. Було тяжко, але найгірше дошкуляла сильна спека. По тілі спливали струмочки поту. Доріг, або стежинок там не було, тому було дуже тяжко маршувати. За годину ми були вже недалеко від небезпечної дороги Вислок - Карликів. Спинивши весь відділ, командир вислав стежу, щоби перевірила місце, де ми мали перейти дорогу. За кілька хвилин вона повернулася і зголосила, що на дорозі, недалеко від місця планованого переходу, є багато свіжих слідів. Обіч нього находиться велика поляна на якій стоять шатра, але біля них нікого не видно. Командири "Байда" і "Громенко" нашвидко порадившись устійнили, що через дорогу треба буде перебігати чотами, і то розстрільною та якнайшвидшим темпом. Сотенний звернувся до "Лагідного" і наказав виставити тільки спостерігачів, які негайно мали повідомити, коли б щось завважили. Вони не сміють алярмувати пострілами.

Внедовзі все було готове до перемаршу. З III чотою командира "Залізняка" "Громенко" підійшов до дороги… Вона була досить широка, а її боки стрімкі. Зліва і справа від нас були закрути [повороти]. Ліворуч дорога тягнулася до гори.

III чота рушила бігом. За кілька секунд вона була вже по другій стороні у великому лісі. За нею подалася І чота, а за І – весь почот. Лишилося перебігти II чоті. Саме тоді, коли вже половина тої чоти була по другій стороні дороги, а решта ще на дорозі, вище і нижче висунулись групи KBW і відкрили по наших вогонь. Сталося це так несподівано і швидко, що останні рої з якими біг командир "Лагідний", не мали змоги відповісти ворогові вогнем. Вчепившися стрімкого збоча, стрільці вскочили в ліс. На дорозі залишився важко поранений інтендент "Гупало". Наші не встигли його забрати з собою. Крім нього пораненим був командир "Лагідний". Він отримав кулю в ногу, яка застрягла в м’язах.

Отже, ввесь наш відділ був уже по другому боці дороги. Треба було якнайскоріше відв’язатися від ворога і тому сотенний наказав II чоті розсипатися в розстрільну і прикривати наш марш. Решта посувалася стрілецьким рядом. Ми принаглювали темпо маршу. KBW зорієнтувавшися в якому напрямі ми пішли, відразу почало за нами погоню. Остання чота почала вже відстрілюватися. "Громенко" бачучи, що без бою не обійдеться, крикнув: "Бігом на гору!". Вояцтво відразу збагнуло про що йдеться і чимскоріш кинулося у вказаному напрямку. Коли відділ видряпався на верх гори, командир наказав зупинитися. Негайно приступив до порядкування чот до бою. До помочі йому прийшов "Соколенко". Командири чот зайнялися розміщуванням своїх роїв. Командир "Байда" обсервував передпілля, де гналося KBW. Все грало, як у гармонії. Кожний знав своє місце і знав що має робити. Тим часом командир "Байда" каже: "Давай сюди, "Громенко", кількох кулеметників, а решта нехай залишаться на місцях. Дивися, звідси буде добре їм сипнути". "Давайте, друже бунчужний, кількох сюди, – звернувся "Громенко" до "Соколенка" – а решту командири чот нехай порозміщують на всякий випадок по певних місцях". Вмить, немов "жуліки", прибігли кулеметники: "Хитрий", "Смик" "Крук", "Коваль", "Дуб", "Грім", "Швейко" і "Чорний". Разом з ними були їхні амуніційні, між ними і я. О, вони орудували своїми кулеметами немов школярі олівцями. Вони ніколи не випускали надаремно ні одного набою.

З долини доходили до нас крики вояків KBW. Вони йшли нашими слідами. А сонце пражило немилосердно, немовби хотіло перетворити нас на печеню. На малу полянку, що лежала перед нами, висунулася ворожа стежа, розглядаючись на всі сторони. Нас не помітили. Завважили тільки наші сліди, які йшли попід гору. Вони, власне, заманювали їх до дальшої погоні. Половина наших кулеметників скерувала свої кулемети на поляну, а друга половина на свіжу протоптану нами стежку. "Стріляти, як подам наказ", – пошепки передав командир кулеметникам. Ворожа стежа почала сміло посуватися. За нею тагнувся довгий ряд польського війська.

— Треба вже починати, поки з цього потоку не вийшло їх забагато, – каже "Громенко" до "Байди".
— Так, – відповів. — Подай знак, щоб відкрили вогонь.

Сотенний витягнув рукоятку замка своєї автоматичної пістолі і націлився. Те саме зробив булавний "Петя" з автоматичним крісом. Кулеметники вже були готові посилати свої черги. І ми вчинили пекло! Ворог розгубився. Несподіванка була завелика. Залишивши кільканадцять трупів на місці, поляки розскочились по поблизьких яругах і потоках. Ми навіть не помітили, що небо нагло покрилося хмарами. Зчинилася громовиця, немов з ведра хлюснув дощ.

— Тепер є нагода відв’язатися, – говорить "Громенко" до "Байди". — Використовуймо її якнайшвидше, заки вони опритомніють і позбираються, ми зробимо добрий кусок дороги.
— Так, маршувати, і то скоро!

Залишивши попередній порядок маршу, "Громенко" наказав негайно рушатися скорим маршом при добрім забезпеченні. Яругами і глибокими потоками відділ посувався на схід. Повстанці йшли обережно з готовою до пострілу зброєю в руках, щоб кожної хвилини можна було привітати ворога. Дуже тяжко було маршувати, але на жодному з нас не можна було помітити не то, що страху, але навіть непокою. Тільки голод і виснаження зробили своє. А дощ як навіжений ляв дальше. За півгодини ми вже зробили понад два кілометри від місця нашої сутички з ворогом. Кожний з нас перемок до нитки, а з одежі вояків виходила пара. Ми виглядали на спінених коней. Командир наказав сповільнити темпо маршу. Видно було, що кожний відітхнув з полегшою. Поволі дощ перестав.

З-за чорних хмар знову ж появилося сонце і почало пекти з попередньою силою. Над маршуючим відділом підносилася густа пара. Незабаром над комплексом лісу, в якому ми були, появилися три ворожі літаки. Вони почали низько кружляти і за хвилину посипалися жмути летючок. Зміст летючок був нам знаний. "Хоч буде в чому покурити", – сміялися повстанці, ховаючи під шапку, бо це було одиноке сухе місце на жмуток друкованого паперу. Після цього відділ рушив дальше, вже досить повільним маршом. Повітря було мінливе, кожний з нас відчував безсилість. Вуста висохли, дошкулювала спрага. З огляду на здоров’я, командир заборонив пити воду. На щастя, по дорозі натрапляли ми на ягоди, які до деякої міри гасили нашу спрагу.


Так гинули повстанці за Україну
Коло 4 години після обіду ми вийшли над село Peпeдь і розтаборилися на одній, добрій для нас горі, на якій можна було боронитися. Повстанці знімали з себе штани і сорочки, щоб викрутити з них воду і тим самим приспішити їх висихання, а потім натягнули вогкі на себе. Але незабаром знову насунули чорні хмари, які віщували, що нашому промаканню ще не кінець. Тим разом ми вже краще собі зарадили. Кожний рій зготовив для себе з палаток шатра, в яких міг заховатися перед дощем. Але ж це не був дощ, а страшна злива. Громи били мов на команду, безпереривно. Виглядало, що ось-ось настане потоп [повінь]. Здавалося, що Бог на якийсь час забув про цей кусочок нашої рідної землі. Кругом було чути тільки гуркіт громів і шум дощу, а очі осліплювали блискавиці. Хоч ми були в шатрах, одначе посидіти на землі не довелося. Вода підходила і під шатра, треба було підніматися і сідати в присюди. Але і так довго не можна було витримати. Ноги терпли і відмовляли послуху.

В рою "Лози" повстанці затягнули пісню: Як засвітяться світла з тих нічних ліхтарень, всюди тихо, всі вулиці сплять, і тоді з закамарків темряви ночі повиходить вся нічная брать. Він до сонця не звик, в темноті цілий вік, щоб побачити ворог не міг, він не знайде ніде співчуття ні жалю, лиш пістоля все вірна йому. Тужно стало на душі від звуків цеї пісні. Однак в її словах було щось таке, що кріпило дух, будило завзяття і наказувало витримати. Я дуже цю пісню любив і мене потягнуло поспівати разом з ними. По хвилині долучив до нас командир "Громенко" і доктор "Шувар". "Ця пісня є однією з найбільш улюблених мною пісень, – сказав "Громенко" – і тому мене потягнуло пристати до вашої веселої, хоч і голодної братії співаків". Доктор "Шувар" підтягав своїм славним громовим басом. Де ж ті гарні часи, що так скоро пройшли, де ж та пісня чарівна без слів... Гарна, ніжна мов органна мелодія зливалася з шумом дощу і перекотами громів. Де ж ті ніжні слова, що плили з твоїх вуст, де чарівні дівочії сни? Все пройшло в сіру даль, а у серці лиш жаль, що ці хвилі не вернуть до нас. А що серце болить, забуває на мить, що так скоро пройшов любий час.

Нагло сильно загриміло і грім вдарив в поблизьке дерево, так, що всі підскочили.

— Але ж гатить мов навіжений, – пробурмотів доктор "Шувар".
— Скоро перестане, – сказав стрілець "Крук". — Подивіться, вже прояснюється.
— Дав би Бог, а то я вже своїх ніг не чую, – сказав бунчужний "Соколенко".

Дощ перестав падати. Знову показалося сонце і освітило всю околицю. З-під шатрів вилазили повстанці і випростовували затерплі частини тіла. "Ну, може хоч тут дещо зорганізуємо", – заговорив командир "Байда", заглядаючи на карту. До села Репедь було не більше, як один кілометр, до шоси і штреки не дальше як два кілометри. "Було б дуже добре, коли б ми ще сьогодні увечорі спекли якоїсь бараболі. До ранку будемо в селі Туринське, – каже командир "Байда". — Там також трохи підживимося, бо це село було досить заможне. Знаю ці околиці, бо минулого року я тут переходив".

Сотенний радить, щоби перейти на сусідній горбок, бо там, здається, буде для нас краще, там був близько потік і готові нарізані дрова. Командир "Байда" погодився. Перейшовши на другу гору ми переконалися, що місце тут було справді непогане, зокрема з огляду на оборону. Звідси було видно і село. З однієї сторони дороги прилягала широка поляна, на якій були вже поскладані копиці свіжого сіна. Здогадувались ми, що тут господарюють вже польські осадники, користуючись українським майном. З трьох інших сторін тягнувся ліс.

Відділ зайняв кругом оборону, виставивши забезпечення. Повстанці зійшлися на маленьку поляну, що була посередині "нашої території", щоб могти погрітися на сонці і обсушитись. Дехто сидів, інші витрушувалу з кишень рештки тютюну і курили, а ще інших присипляло сонце і вони дрімали.

Десь по годині 17 з того боку, звідки ми прийшли, прибіг стійковий і зголосив, що до нас підсувається KBW. "Я їх завважив, коли вони сходили з тої гори, де ми були і йшли нашими слідами", – говорив завзятий гуцул "Рубаха". Ця вістка ніяк не могла нас порадувати. Замість подбати про поживу, будемо змушені в голоді й холоді воювати дальше.

— Добрий понеділок, пане брате, забрали б їх чорти, – каже злісно "Громенко" до "Байди".
— Як придержать нас до 21 години, то й амуніції не вистачить.
— Ну, нічого, постараємося їм тут справити баль і відібрати всю амуніцію, – говорить "Громенко". — Або мене шлях трафить, або їх, гадів.
— Чекай, не скачи, не гарячкуйся, – каже до нього командир "Байда" – помало зробимо все. Вони від поляни напевно не будуть наступати, тому треба буде залишити тут тільки один рій і П.Ж., а решту кинемо туди, звідкілля можна буде ждати найбільшого тиску.

До моменту перших пострілів залишалося ще трохи часу, отже була змога краще зорієнтуватися в ситуації. А тим часом командир "Громенко" покликав до себе командирів чот і повідомив про головне завдання. Воно було коротке і закінчив його такими словами:

— Сьогодні або ми, або вони панами. Амуніцію мусимо здобути. Ясно?
— Так є, друже командир, – відповіли чотові.
— Ну, на становища!

Повстанці залягли немов послушні діти, добираючи собі краще місце з добрим полем обстрілу. Відділ окопувався і маскувався. Сотенний вибрався оглянути нашу лінію і приговорював до стрільців: "Спішіться хлопці! Вони вже близько. За дві-три хвилини будуть тут".

З долини вже виразно доносилася до нас команда польських старшин: "Trzymaj pierunie jasny odległość! Uważać!". (Тримай відстань, бий тебе трясця! Обережно!) "Стріляти зблизька", – передають по лінії наказ нашого командира. Перед нами вже виринули постаті ворожих вояків. Якийсь грубий старшина командував сильним басом: "Rozciągnąć się w tyralierę na lewo i w prawo". (Розтягуйтесь в розстрільну ліворуч і праворуч.) Появились постаті ворожих вояків, розтягаючись в розстрільну чолом до нас. З долини підходило їх щораз більше.

— Вже, чи ще ні? – почувся по нашій лінії зденервований шепіт.
— Ще ні!
— Stać! Wyrównać linię! (Зупинись! Рівняй лінію!) – чуємо нову ворожу команду.

"Громенко" поглянув на годинник, було пів до шостої. "Ох, – каже – до 9 вечора ще далеко, ще три і пів години". Ворожа розстрільна почала посуватися вперед і вже була дуже близько. "Вогонь!" І, неначе грім з неба, вдарила уся наша зброя. Мов снопи покотилися перші вбиті і поранені польські вояки. З долини підбігала свіжа ворожа розстрільна, щоб доповнити ряди лінії. Вона стрибками підсувалася до нас чимраз ближче. Сьогодні нам так легко не піде, бо з нами, можливо, зчепився якийсь спецвідділ. Ворог приступив до бравурного наступу. Найбільший натиск зробив він на відтинку ІІІ чоти командира "Залізняка". Мабуть коло сотні гранат розірвалося перед нашими становищами, а після них ще гуркіт кулеметів оглушив нас зовсім. "Гура-а-а!" І ворог рушив в атаку. Ситуація ставала дуже прикрою. Дим в’їдався в очі, нічого перед собою ми не могли бачити. Здавалося, що ось-ось вони нас виб’ють з лінії. Але чуємо пронизливий свисток. Відразу по ньому полетіло від нас кілька десятків гранат і розірвалися між наступаючими ворожими лавами. Нам було трохи краще, бо нас охороняли зрубані дерева і пеньки. Ну, а ворогові було трохи гірше, тож не диво, що таке спочатку грізне "hura" відразу ж притихло, а почулися зойки і стогін. Над полем бою взносився вгору дим, стало гарячо. "Nie uciekać, nie uciekać, skurwesyny! …wasza mać!" (Не тікати, не тікати, курви сини! …твою мать!) Бушував і другий голос: "Впєріод, а то стрєлять буду как собак!". Там були старшини з НКВД.

— Так шляк вас трафить, гади, – лає "Громенко". — "Перець" і "Крик"! До мене!

Стрільці кількома скоками, мов сернюки опинилися біля командира.

— "Перець" до III чоти, "Крик" до І. Передати чотовим наказ, що на один свисток кожний кидає гранату, а два свистки – наступ. Добігти до ворожих трупів і забрати зброю, а головно амуніцію. Крім цього, під час наступу хай кухарі тарабанять в баняки, а ви оба вертайте швидко на свої становища. Зрозуміли?
— Так є!
Ворог відкрив сильний кулеметний вогонь. Тонкі, молоді граби, буки, ялиці падали немов підрізані. Не одному з нас довелося дістати по лобі від гіляк падаючого дерева. "Всі на нас, цілий світ на нас завзявся, навіть дерева", – жартома сказав старий "Рубаха".

З долини підходили щораз нові і нові ворожі підкріплення, пхаючись наче муравлище. Раптом "Громенко" здогадався про намір ворога і крикнув: "Увага, хлопці! Даю наказ: обстрілюйте злегка, але цільно, бо вони хочуть забрати своїх трупів біля яких є амуніція". Перестрілка стала густішою. Час до часу вибухали гранати. По лінії йшов наказ, щоб уважати, бо ворог знов приготовляється до наступу. З ворожої сторони вже заграло може понад 30 кулеметів. Витворилася така клекотня, що слова не можна було почути. Вже почали валитися й деякі грубі дерева. "Ну, хлопці, – сказав до нас "Громенко" – надходить вирішальна хвилина. "Крик", – звернувся до зв’язкового – піди до командира "Лагідного" нехай дасть сюди дві кулеметні ланки на підмогу. Швидко!" "Приготовляти гранати!" – переказували на вухо один-одному стрільці. Ворог нагло перервав вогонь і з диким "гура-а-а" кинувся ще раз в атаку. "Вогонь!" Ми відповіли йому своїми пострілами, але це його не зупинило. Позаду його лінії мов божевільні ревіли большевицькі підганячі з наганами в руках. "Впєріод! Мать... Куда удєраєш, сволоч!" Поволі, але вперто ворог підсувався під наші становища. На небо знову насунули чорні хмари і почало гриміти, ще тільки цього і бракувало. ""Перець", – звернувся командир до зв’язкового – заложи білу парашутну ракету в ракетницю і тримай її на поготові". "Друже командир, чую кілька голосів, поляки вже близько." З II чоти долучилося до нас дві кулеметні ланки і залягли на лінії. "Ну, "Перець", стріляй ракету, – сказав сотенний – але прямо на їхню лінію, не до гори". В повітря вилетіла вогниста ракета. Вона розбилася на ще п’ять менших, які горіючи зависли в повітрі, а потім почали поволі спускатися. Тишину, яка запанувала на мить прорізав свисток командира і застогнали сусідні карпатські гори, бо майже рівночасно розірвалося 100 гранат. Вони так потужно потрясли повітрям, що на якусь секунду нам забило віддих. Сила вибуху рвучко піднесла в гору горіючі на парашуті ракети. Дві з них зависли на гіллях дерев. Раптом почулись два гострі свистки. Неначе рев сотні роздратованих турів розляглось могутнє "слава!" наших повстанців. Кухарі почали бити по баняках, в яких варилася їжа, свистали в пальці. Бракувало ще тільки несамовитих вигуків, бувби чистий образ з часів татарської навали. "Вперед! Вперед! За Україну!" З-за зрубаної ялиці вискочив "Громенко", а за ним немов вихор рвонула І чота. ІІІ чота вже поралася біля ворожих трупів, які немов колоди, лежали покотом один біля одного. "Швидко поратися", – кричав "Громенко", а потім звернувся до бунчужного. — Скоч до "Залізняка", хай кінчає, щоб мав змогу прикрити нас вогнем". "Спішися, "Громенко", – наглив його "Байда" – бо вони вже прочуняли. Дивися, знову вилазять з потоку". "Залізняк" зі своєю чотою вже був на старих становищах. "Треба буде забиратися й нам, командире "Бартель". Швидко відступати на попередні становища", – падає наказ командира "Громенка".

KBW швидко зорієнтувалося, що нам йшлося про амуніцію і почало робити наступ наново. І цим разом він був безуспішний. Ми вже були на старих позиціях і чулися в них як у себе вдома. "Ґрунт [головне], що є чим стріляти", – говорили між собою повстанці. Ворог почав нас обстрілювати з кулеметів і автоматів. Але бунчужний "Соколенко" вже встиг обійти всю лінію і більш-менш зорієнтуватися щодо здобутих трофеїв.
— Перша кляса, друже командир, – говорив він з задоволенням. — Є понад 170 гранат, кілька нових автоматів і понад 4000 набоїв. Самі світляні і розривні. Дехто приніс хліб і консерви.

— О, це добре, – перебив йому "Громенко" – хай раненим занесуть.
— Вже їдять, – відповів "Соколенко ". — І всі кулемети забрали.
— Чорт з ними, з тими кулеметами, все-одно доведеться їх десь ламати і розкидати, мов сміття. Маємо доволі своїх, не годні вже їх носити. Заки ворог уформується до чергового наступу, промине яких 13 хвилин. Мені здається, – каже "Громенко" до бунчужного – що вони будуть тепер налягати з усіх сторін. Нам треба буде розділитися по всіх чотах, щоб піддержати вояцтво. І так треба подивляти, як по-геройськи вони держаться. Чи є якісь втрати?
— Ой, є, – сумно відповів "Соколенко" сотенному. — Двох вбитих. Обидва вони з "Залізнякової" чоти. Там натискали найсильніше.

Потім обчислювано ворожі сили, які брали участь в цьому бою і устійнено, що проти нас оперувало не менш як п’ять соток польського війська.

Тим часом перестрілка ставала чимраз сильнішою. "Громенко" запитав "Соколенка", скільки може бути вбитих по стороні ворога? "Понад 40, але хлопи як дуби, – відповів "Соколенко". — Коло III чоти є вбитими по стороні ворога двох старшин, якісь азіяти". Розмовляючи, оба командири підійшли до командира "Байди" і присілися коло нього. "Байда" каже:

— Мені здається, що штреку і шосу будемо мусіли переходити пробоєм.
— Цього я боявся, – сказав "Громенко" – але це було б ще півбіди, якби була змога дати хлопцям поїсти. Якщо голодування ще протягнеться на довше, то вони і ворушитись не зможуть.

Дощ знову взявся до своєї роботи. Якось сумно стало на душі. Здавалося, що Бог про нас забув. "Вони тепер схочуть витиснути нас в поле", – знов заговорив командир "Байда". Доктор "Шувар", виховник "Зорян" і інші командири притакнули йому. Але мабуть ніхто не вірив, що ворогові це вдасться, бо ми вже мали так цінну для нас амуніцію. Коли б не вона, то, кінець кінцем, їм вдалось би нас вигнати з наших становищ.

Краплі дощу почали падати дедалі густіше.

— Цікавий я знати, чи ми колись у тих Карпатах висушимося, – запитав доктор "Шувар". — Мабуть мокрому доведеться і ноги задерти.
— О, докторе, – я кажу – не тратьте надії, нам тільки за штреку, а там і погода поліпшає.
— А я мав таку пригоду… – зміняючи тему заговорив бунчужний "Соколенко", та ще не докінчив свого оповідання "Соколенко", як з’явився задиханий зв’язковий від чотового "Залізняка".
— Друже командир, поляки підготовляються до наступу!
— Ну, мої приятелі, – зірвався з місця "Громенко", і звертаючись до старшин, сказав: Мусимо видержати, мабуть найсильніший наступ буде тепер. Гайда на лінію.

Командир "Байда" хотів відходити з ними, але "Громенко" на це не погодився. Наказав йому лежати на місці, бо не можна всім разом наражуватися на небезпеку і заглядати смерті в вічі. Приобіцяв його повідомляти про перебіг бою через зв’язкових. Тим часом перестрілка зростала в силу. Сотенний бігцем добрався до відтинка III чоти. "Громенко" подивився на годинник. Була 19. Він сказав до булавного "Рубача":

— Витримаємо, друже "Рубач"?
— О, річ ясна, друже командир, – відізвався завзятий підстаршина. — На нашу чоту найбільше натискають, тому що вона ближче до поля. Хочуть тут перервати нам лінію, але їм це не вдасться. Головне те, що є амуніція і гранати, а решта дурниця.

Командир "Громенко" трохи підвівся з землі і оглянув наше передпілля. Наказав негайно всім змінити становища, треба відсунутися з-під дерев на яких два метри вперед. Наказ виконано дуже швидко. Одні стріляли, другі поправляли становища, і так на переміну. Між І і II чотами ворог відкрив гураганний вогонь і приступив до енергійного наступу. Застогнала земля від розриву гранат і гори задрижали, забушував бій. Світляні кулі перехрещувалися мов фантастичні джмелі. Об’єктивно беручи, це видовище було дуже гарне, але бути там я б нікому не бажав. Знову не пощастило ворогові. Наступ був відбитий.

На якийсь час все затихло, тільки час до часу, то з одної, то з другої сторони чути було вистріли. Це кращі стрільці пробували своє праве око, хоч було вже трохи темно. Дощ не вщухав. На землі повстало болото, але ми мусіли лежати. Нас безупинно обливали холодні струї. На додаток повіяв зимний вітер. Кожного повстанця підкидало від холоду. Щойно тепер воші почали робити свої маневри під сорочкою і заявляли про своє "я". Кишки безнастанно грали голодне танго. Ворог вистрілив кілька білих ракет, які освітили все побойовище. Стало ясно наче вдень. До нас донеслися вигуки ворожих вояків. Повстанці вигукуючи почали діялог з ворогом.

— Ходи сюди ближче, скажемо тобі, "антку", чому не піддаємося.
— Za co się bijecie? (За що ви воюєте?)
— За Україну!
— Nie bądź głupi, takiej Ukrainy jak wy chcecie nie będzie. Stalin nie dopuści do tego. (Не будь дурний, такої України як ви хочете не буде, Сталін не допустить такого.)
— Ти дурний цапе чотиророгий, по наших спинах Сталін ще не їздить, а по ваших вже почав. Ще не відомо хто краще виграє, ви, чи ми.

Нараз по ворожій стороні пролунав якийсь грубий голос, наказуючи припинити розмову. Ми також замовкли, бо цікаві були почути, що нового придумають московські прихвости. Грубий голос почав своє соло.

— Jest tam u was taki Hromenko? Powiedzcie mu, żeby się skurwysyn poddał, a jak nie, to was wszystkich do godziny czasu rozpieprzymy. (Є там у вас такий Громенко? Передайте йому, щоб курви син здався, а як ні, протягом години всіх вас розчавимо).
По нашій стороні вибухнув рев сміху.
— Гей, ти бурмило, – гукнув булавний "Рубач". — Заткай собі "гавку" і завчасу, поки ще живий, задирай копита.

Пересварка не вгавала. "Громенка" занепокоїло те, що ворог уже знає, що він командує нашим відділом. Питає командир "Залізняка": "Звідкіля він міг би про це довідатися?" "Мабуть там на дорозі зловили "Гупала" живим і він, бідака, мусів сказати", – відповів "Залізняк".

Знов заграли кулемети. "Ну, чотовий, – сказав "Громенко" – тепер треба здорово триматися. Це мабуть буде їхня остання вирішальна атака. Хай вояки заощаджують набої і гранати. Не дати ворогові підсунутись близько". На відтинку II чоти було зовсім спокійно. Там атакувати ворогові було дуже незручно і тому він залишив це місце в спокою. ""Перець", біжи до командира "Байди", – каже "Громенко" – і зголоси, що ворог приготовляється до вирішального наступу. Решта без змін".

На відтинку наших двох чот, розташованих півколом, ворог сконцентрував тепер понад 40 кулеметів і з усіх відкрив пекольний вогонь. Стріляв він самими світляними і розривними кулями. Впродовж трьох хвилин перед нами не осталося ні одного середньої грубості дерева. Все попадало на землю. Нашим кулеметам "Громенко" наказав мовчати. Зрештою, в безпосередньому зударі не було потреби, а, крім того, треба було ощаджувати амуніцію. Кулеметну симфонію поляків супроводили осліплюючи нам зір ракети. Але ми заздалегіть приготовили гілля, щоб під час ворожого наступу маскувати себе перед їх ясністю. З неба виливалася на нас злива огидної води. Вона на спілку з вітром холодила нас до костей. "Хоч наш відділ був на нашому оперативному терені найстарший і навоювався вже достатньо, то від 1944 року, – сказав "Громенко" – ще не мав бою в таких тяжких умовинах, які були зараз: холод, дощ, голод, скрута з амуніцією".

Гураганний вогонь противника тривав якихось 12 хвилин і нараз усе втихло. "Увага! Ані кроку назад!", – подають по лінії наказ. Вояцтво розуміло про що йдеться і ще щільніше принишкло до землі. Раптом жахливий гук ворожих гранат заглушив нас. По нашій стороні почулись тихі зойки. Булавний "Гонтар" і вістун "Дуб" були поранені відламками гранат в голови. Нараз почулося "гура-а-а!" Заревіло кругом і кожному з нас пішло по тілі тремтіння. "Вогонь!" І наші кулемети заклекотіли. Поляки натискали мов оскаженілі. Брутальна большевицька лайка і наган ззаду гнали їх вперед. Чути наші два різкі свистки і коло 100 гранат, відповідаючи ворожим, розірвалося між лавами наступаючого війська. Ще два свистки і за ними пішла наша друга порція. Крики, зойки, польська і большевицька лайка, шум дощу, все це змішалося і заглушило наше могутнє "слава!". "Nie uciekać! Marsz na stanowiska!" (Не тікати! Назад на позиції!) Знову чути два свистки і третій вибух десятків наших гранат розшматував повітря. "Слава-а-а! Вперед! За Україну, бий!" Що діялося в ту хвилину – годі описати. ""Перець", біжи до "Лагідного", хай з рештою чоти атакує з флангу", – кричав "Громенко" до зв’язкового, а обернувшись до своєї лінії, крикнув: "На становища!". Все зупинилося. "Вернути на старі становища", – пішов наказ по лінії. "Лагідний" вже атакував ворога з боку. Він не розумів що сталося і розгубившись в усьому – відступив. Прийшов бунчужний "Соколенко" і відітхнувши сказав:

— Пхаються назад як свині, аж важко. Ну і попам'ятають вони нас, шляк би їх трафив. Знатимуть куди стежка в гори. Он там попід буками лежать як снопи.
— Які в нас втрати, – питає сотенний.
— Трьох вбитих і двох поранених. Зокрема, тяжко поранений в голову булавний "Гонтар". Не витримає. Між вбитими кулеметник "Коваль".
— Це велика шкода, що такі втрати, – говорить "Громенко".

Наказав відставити поранених на поляну, а двох втрачених кулеметників, вбитого і пораненого, замінити кулеметниками з II чоти. Сам відійшов до командира "Байди", який знаходився біля "Лагідного". Два молоді кулеметники "Крук" і "Смик", уже побігли до III чоти на доповнення.

Ворог відступив не зовсім і вперто обстрілював наші позиції, а дощ дальше поливав без перерви. "Гонтар" і "Дуб" лежали під шатром. Командири "Громенко" і "Байда" підійшли до них і приклякнули над ними. У "Гонтаря" над вухом була велика рана, він маячив. "Громенко" питає "Дуба", як він чується? "Чуюсь не зле, друже командир, тільки шиєю не можу ворухнути, але доки матиму сил, піду." "Ой! Ой! – закричав „Гонтар". — Командире, батьку мій. Скажіть нехай віддадуть мені мою пістолю. Чи ж вам приємно дивитися, як я мучуся? Я й так проживу ще годину, дві. Прошу вас віддайте мою пістолю. Друже командир, прошу вас. Буду на тому світі Бога молити за вас всіх, щоб дозволив вам діждатися самостійної України, а я вже не діждусь. Ох, Боже! Як шумить, як гуде, я не знаю. Може так..." Нам на очах появилися сльози. Наш друг вмирав. Зійшлися старшини і стрільці, котрі не були обстрілювані. Капелян о. "Кадило" поблагословив пораненого і шепотом над ним мовив молитву за доброго і геройського підстаршину УПА. Маячіння пораненого втихли. Десь на відтинку II чоти неслася пісня: І похорону не справляють, ні батько, мати, ані брат, ніхто не знає де могила, де поховає тіло кат. Сотенний звернувся до виховника "Зоряна", щоб він взяв кілька стрільців з II чоти (вона сьогодні найменше воювала) і щоб вони викопали могилу.

Вже доходила 9 година вечора. Ворог напевно також втомився, і на сьогодні мабуть буде кінець. Серед дощу, шуму вітру і сумних шелестів листя дерев, наші повстанці копали могилу своїм друзям. "Громенко" принаглював з похороном. Усіх вбитих поклали у спільну могилу. Отець капелян відмовив над ними молитви. Всі ті, що не були на позиціях, героям віддали останній салют і виряджали їхні тіні в дорогу, з якої ніхто вже не повертається.

"Нам треба відійти з наших становищ якнайтихіше, – сказав "Громенко". — Добре, що падає дощ, не будуть за нами йти. Порядок маршу. ІІ, І і ІІІ чота. П.Ж. бере під опіку пораненого "Дуба"".

Мов нічні привиди повстанці рушили забезпеченим маршом до шоси і штреки залізничного шляху Балигород - Команьча. Віддалившися на якийсь кілометр від місця бою, ми пережили приємну несподіванку – раптом перестав падати дощ. Вітер здмухував з неба останні хмаринки. Небо випогодилось і стало ясне. Місяць освітив усю околицю і стало видно, немов удень. Справа переходу шосе і ріки Ослави, які напевно були обсаджені засідками, ставала проблематичною. До того ми були вимучені, мокрі до нитки, обболочені. Наші ноги буквально відмовляли послуху.

Командир "Громенко", йдучи на чолі відділу, мав намір зробити перехід у тому місці, де по обох боках штреки стояв ліс. Але не так сталося, як бажалось. Недалеко від тих проклятих перепон, він спинив відділ і вислав стежу, щоб вона перевірила місце переходу. Коли стежа вже була по другому боці штреки, ми почули перелякані заклики: "Stój! Kto idzie?". (Стій! Хто іде?) В небо вилетіло кілька ракет. Вслід за тим заграли ворожі кулемети і автомати. Наша стежа з поспіхом повернулась без втрат. Не було іншої ради, як завернути на північ у напрямі станції Репедь.

Збоча гори, якою ми посувалися, ворог весь час обстрілював. Ми спробували зробити перехід ще в одному місці, але повторилася та сама історія. Сотенний зупинив відділ, щоб дати нам хоч трошечки відпочати, а сам наблизився до командира "Байди" порадитися, що має дальше робити. Прийшли до спільного висновку, що найкраще вибратися на чисте поле і пробувати там щастя. Краї лісу напевно сильно обсаджені, а перейти серед поля можливо нам вдасться без бою.

Була 12 година ночі, 10 червня 1947 року, день, впродовж якого наш відділ перебув справжнє пекло. Ворожі ракети безнастанно освічували край лісу, час до часу сипалися туди кулеметні черги. Відділ посувався як мара. Вояцтво зовсім підупало на силах. Вийшовши на чисте поле – ми остовпіли: куди ж тепер? Від сторони Команьчі було чути сопіт броневика, який помало посувався штрекою. З нього сипалось світло рефлекторів і черги тяжких кулеметів. Ворог обстрілював краї лісу, з якого ми вийшли. Я дивлюся, хтось біжить з гірки. Розпізнаю командира "Громенка" і питаю: "Друже командир, що сталося?". "Нічого. Подумав я: якщо зараз не перекинемось на другий беріг ріки – з нами буде дуже зле і я біжу на чоло відділу задержати передню чоту." Наказав негайно залягти чолом до штреки. Чергово уложив рій за роєм, які розтяглися були мов журавлі по луках і збирали квасець. "Скоріше, хлопці, спішімось", – підганяли командири стрільців.

За кілька хвилин відділ вже лежав в лінії. Нараз в повітря взнеслися дві білі ракети на парашутах і сильно освітили всю околицю. Правду говорить приказка, що і при не соняшному світлі можна знайти голку. Праворуч, сопучи як ковальський міх, наближався броневик. З-за шкарпи зняли клекіт ворожі автомати і здавалося, що нам буде кінець. Не було іншої ради і виходу, як йти пробоєм. Тому зриваємося усі разом. "Громенко" крикнув: "Гей! Друзі! Куля не бочка. Вперед!" Весь відділ підірвався і кинувся у пробій. Повстанці мчали мов лявіна. Вони вигукували на різні голоси, а луна билася об скелі гір. Ось уже шкарпа і рейки. Два свистки і кільканадцять наших гранат струснуло повітрям. Броневик став. "Вперед!" За одним розгоном ми перебігли шосу. З броневика понісся за нами жмут світла і одночасно почали стріляти тяжкі кулемети противника. Кулі псикали як бджілки. Мені куля попала в ракетницю, яку я мав за пасом. Так шарпнуло мною – мало що не впав. То мене врятувало від рани в живіт. В іншому випадку куля була б розірвалась в животі. Я так собі подумав, що ворог стріляє, а Бог кулі носить... Попереду мене біг дуже змучений і тяжким кроком доктор "Сян". Він впав в тій же хвилині, коли мене шарпнуло. Коли я підбіг до нього, він вже був неживий. Забрав я торбу з ліками від нього, а з броневика кулемети сипали вогнем й не давали відітхнути. "Швидко! На другий берег ріки!" – падали накази. Недалеко від ріки впав доктор "Шувар". Підбіг я до нього і спитав:

— Друже доктор, що з вами?
— А шляк би їх трафив! Поранили мене в ногу, то вже кінець моєї боротьби за Україну.

Він витягнув пістолю і хотів себе добити. Я зловив його за руку і кажу:

— Друже доктор, що ви робите, на те ще маєте час.
— То мене й так не мине, – відповів – в короткому часі, до другої потички з ворогом, а рана моя не позволяє, щоб я йшов, бо моя кістка розбита. А вас не можу мучити, бо ми усі з голоду падаєм.

Надбігли стрільці, і ми в чотирьох через ріку якось його переправили.

Ослава, ріка бистра, прийняла нас до себе дуже радо. Рвучі хвилі бавили нас. Ми по кілька разів занурювались у воду з головою. Але це нічого, бо ми не могли перемокнути, адже ми вже перед тим були документно мокрі. На другому боці ріки кожний з нас з полегшою відітхнув.

Перед нами майорів славний ліс Хрещата. В душі зроджувалась надія, що вступимо до села Туринське і зможемо знайти там бодай трохи бараболі. Пройшовши ще яких 200 метрів – зупинились, щоб перепочити. Всі важко повалилися на землю. Докторові "Шуварові" зробили перев’язку.

— Які втрати? – запитав бунчужного командир "Громенко".
— Погано, – відповів "Соколенко", який уже встиг оглянути весь відділ. — Маємо п’ятьох вбитими, а доктор "Шувар" поранений в ногу.

Каменем впали на нього ці слова.

— Мертвих не воскресають. Треба думати про живих, – каже "Громенко".

Проклятий день. Він видався для нас гнічучим кошмаром.

— Панове! Спішімся! – по короткому відпочинку почав понаглювати командир "Громенко". — Спішімся, щоби ще до ранку роздобути чогось з’їсти, а то їй-Богу повмираємо.

Почали ми шукати своїх. Рана доктора "Шувара" була важка і він не міг маршувати сам. Кілька найсильніших вояків, взявши його попід руки, допомагали йому йти. На сході вже рожевіло. Помало, напружуючи сили, ми дійшли до краю села Туринське. В ньому, на наше велике щастя, не було нікого, ні ворожого війська, ні цивілів. Повстанці мов навіжені відразу кинулися в хати за поживою. Брали все, що попало під руку: біб, горох, бараболю, тощо. Кожний ховав цей скарб де тільки мав місце. В одному домі знайшлася бочка, а в ній було трохи квашеної капусти, в якій вже завелися хробаки. Ніхто довго не задумувався. З’їли й цю капусту. Голод – великий пан, не розбирає. В селі ми зробили недовгий перепочинок. Набравши бараболі ми пішли потоком, який тягнувся до лісу Хрещата.

Спинилися в лісі. Запалили вогні, почали варити їсти. Стрілець "Курній", з нашого роя, ще не долучив. Він був дуже ослаблений і опух з голоду. Я зголосив ройовому, що піду по стрільця "Курнія", допоможу йому скоріше прийти. Командир каже: "Старайся скоро долучити". Стрінув я його, бідолаху, сидячого на порозі одної хати. Кажу до нього:

— Курній", що з тобою?

А йому сльози з очей потекли і каже:

— Я думав, що ви про мене забули. З мене брате вже нічого не буде. Зі мною вже кінець. Я тут в цьому лісі життя скінчу. Ти брате ще трохи помаршуєш, оскільки тебе Бог береже перед ворожою кулею, але також довго не видержиш.
— Пожди хвилину, я загляну до тої хати, може щось знайду з’їсти, – сказав я.

В коморі була перехилена бочка, а в ній до половини дна було ще капусти, але на половину з хробаками. Не дивлячись на хробаки, я набрав її цілу їдунку і кличу:

— "Курній" ходи сюди, тут є капуста, але з хробаками.
— То дурниця, це вже не хробак, якщо я його з’їм.

Ми поїли, я набрав йому ще одну їдунку і кажу: йдемо, щоб долучити скоріше до сотні. Взявши його під руку, підійшли ми може 300 метрів, а він каже:

— "Вільха", брате мій, лиши мене, а ще краще добий, бо я дальше не можу вже йти. Ноги мої невладні і я не можу вже двигати їх.
—Друже дорогий, то вже недалеко, 400 метрів, буде видно як вогні палять. Ходи, я тебе візьму на плечі.

Я з ним підійшов кусочок, але чую, що не дам ради його нести, бо я сам впаду і не піднімуся.

— Відпічнемо трохи.
— Друже "Вільха", ти дуже добрий приятель, хочеш, щоб я жив, але я життя кінчаю, а ти, будь ласка, як будеш жити, помолись Богу за мене і спом'яни про мене.
— Я буду пам'ятати про тебе, не бійся.
— То добре, бо я не маю нікого. Родичів [батьків] і сестру поляки вбили і разом з хатою спалили.
— Посидь, відпічни собі, а я піду покличу ще одного.

Відійшовши недалеко, на щастя зустрів "Бистрого".

— Добре що я тебе зустрів, ходи поможемо "Курнієві" дійти до сотні.
— А що, ослаб?
— Так, брате, ослаб.

Поволі ми долучили, посадили на пеньку, щоб відпочав.

Кухарі вже варили бараболю. Треба згадати, що кожний рій мав свого кухара. Своїх баняків кухарі ніколи не кидали. Повстанці сушилися біля вогнищ, а санітарі робили пораненим перев’язки. Доктор "Шувар" був блідий мов стіна. Йому дошкулював сильний біль. Куля зачепила кість, вона походила з броневика. Мабуть його кулі вирвали з наших лав усіх п’ятьох вбитих друзів. "Добре вимірив" [прицілився], – коротко сказав виховник "Зорян".

Сонце вже зійшло, коли вояцтво пекло бараболю ще й на дорогу. "Громенко" з командиром "Байдою" заглядали в карту і комбінували, що дальше робити. "Тут обов’язково маємо зустріти когось з наших, – впевнено сказав "Байда". — Цей терен належить до командира "Хріна" і він зі своїм відділом десь тут буде".

Дякувати Богу, повстанці сяк-так підкріпилися, а то не могли б рушитись з місця. Сотенний почав говорити про вчорашній фатальний день. "Треба було признати, що поляки вже трохи навчилися воювати. Ніяк не можна було порівняти теперішніх боїв з тими із 1943-46 рр. Різниця була велика, – ствердив "Громенко". — Правда, тим разом ми мали проти себе добірні кадри. Крім того, поляки розраховували на те, що ми не ознайомлені з тереном і можемо легко попасти в матню, а також довідалися, що ми виголоджені. Все це давало їм певність перемоги. Ті моменти треба брати під увагу при плануванні наших дальших починань".

Я обрав варену бараболю для стрільця "Курнія" і сказав: "Бери, брате, їж бараболю, будеш міцніший". Він вкусив, зуби затиснув і впав з пенька на землю та скінчив життя. Його скоро поховали, щоб не був на верху землі, та щоб лиси й вовки тіла не розтягали.

Настала 7 година ранку. Нам треба було рушати в дорогу. Всі старшини підвелися зі своїх місць і пішли до своїх підвідділів. Бунчужний "Соколенко" заповів підготування до відмаршу. Повстанці обудилися [прокинулися] і поївши досита, раз печеної, раз вареної бараболі, виглядали зовсім інакше. В них вступив новий дух.

— Ну як, хлопці? – підійшовши до одного гурту запитав "Громенко".
— Та так, друже командир, як бачите, – відгукнулись вони. — Тепер сміло можна дальше воювати.
— А я, друже командир, – говорить вістун "Рубаха" – вчора думав вже застрілитися, коли ми переходили цю штреку, а то вже геть охляв. Та коли ви пішли вперед, я подумав собі: не буду останній. І якось Бог дав, що все вийшло на добре.

"Маскувати вогні!" – наказували командири і незабаром весь відділ стояв готовий до маршу. Командир "Громенко" переказав бунчужному, що порядок маршу не міняється і що ранених треба взяти в середину відділу. Ранених ми вже мали шістьох. Німий погляд наших очей раз у раз керувався на "Каштана" і "Назара". Усі страждання і невигоди вони переносили по-геройськи. Ніяких зовнішних виявів болю, ніяких нарікань і докорів. Гірше було з доктором "Шуваром" і "Дубом". Доктор зовсім не міг йти, а "Дуб" мав гарячку і маячив, але йшов і зброї з рук не випускав.

Пробираючись поволі в гору, відділ посувався в глибину Хрещатої. За півтори години ми з трудом видряпалися на хребет однієї гори. Тут були великі поляни і багато стежок у різних напрямах. Сонце кидало на нас тепле проміння. По небі зрідка пливли білі кучеряві хмаринки. В далині синіли пасма гір, які тягнулися з заходу на схід і південь. Краєвид був чудовий. Не один з вояків зупинився на хвилину в німому захопленні. Карпати! Скільки слави принесли ви нам, скільки нашої, а ще більше ворожої крові випили ви в останні роки! Якби ви вміли сказати хоч частину правди про те, що діялося тут... Скільки повстанських відділів ховаєте в своїх могутніх лісах? Скільки прийняли ви в своє лоно наших жертв з попередніх і теперішніх визвольних змагань?

Командир "Байда" стояв на узбіччі гори і втопивши погляд у далечінь, снував свої думки. Стежі, що були вислані в різні сторони, повернулися і зголосили, що натрапили на свіжі сліди і вогнища, які ще навіть курилися. "Мабуть квартирував котрийсь з відділів", – сказав сотенний. Ми дуже зраділи. Нам треба було зараз же йти тими слідами, може наздоженемо. Зв’язавшися з котримсь з місцевих відділів, ми могли б уникнути не одної прикрої несподіванки. Сотенний звернувся до вояків: "Ну, друзі, нам пора дальше".

Стрілецький ряд поволі видовжувався, ховаючись між деревами. Стежа провадила на слід, який вона завважила. Та командир "Байда" також уже зорієнтувався в терені, бо був тут минулого року. Так ми дійшли до місця, де справді були свіжі сліди. Вони вели у глибину лісу. Друзі мабуть відступили, взявши нас за KBW. Правдоподібно завважили нас, коли ми палили вогнища в долині над селом. Не гаючи часу відділ рушив дальше, але вже повільнішим маршом з огляду на поранених, які не могли поспішати. Слід провадив на південь добре битою стежкою. Так промаршували ми десь до 11 години, потім вийшли на перехрестя стежки і там слід нам загинув. "Не вийшло, – сказав командир "Громенко" – дальше не йдемо. Трохи відпічнемо і спечемо бараболі, бо я вже знов охляв, отже думаю, що братство також".

Відділ розтаборився кругом невеликої гори, виставивши заставу коло стежки, якою ми прийшли. Повстанці почали приводити себе до порядку. Дехто мився, інші над вогнем витріпували із своїх сорочок воші. Потім лягли спати, щоб надгонити дві останні недоспані ночі. День мали ми знову гарний і соняшний, а свіже гірське повітря також сприяло нашому відпочинкові.

Але, на жаль, ворог не відпочивав. Він знав, що ми перший раз зайшли в цей терен, знав і про фізичне вичерпання нашого відділу. Тому за нами ходили по лісах, немов мисливець за звіриною. Десь коло 2 години ранку, коли відділ ще пресмачно спав, наша застава, яка була на стежці, відкрила кулеметний вогонь. "Алярм!" Кожний зривався зі свого леговища і за кілька хвилин був уже готовий до бою. Командир наказав заставі відступати за відділом. Застава мала втрату. Був вбитий повстанець "Шум". Відв’язавшись від противника, відділ вийшов на якусь більшу гору, а потім, при доброму забезпеченні, почав посуватися її хребтом у напрямі сіл Душатин - Миків. Над вечір, десь біля 3 години, ми зупинилися над селом Миків і отаборилися в досить глибокому потоці, перед тим затерши за собою всякий слід. В селі було тихо, мов у гробі. Жодної людської душі. Більша частина хат спалена, а оцілілі здичавілі коти і пси тужно вили на свій спосіб. Можна було собі уявити, з якою шаленою швидкістю втікали б ці сотворіння, якби нараз побачили живу людину. Згарища і руїни вже заростали бурянами. Про те, щоб знайти тут щось з харчів, не могло бути мови. Все було пограбоване, а коли щось і залишилося, то згодом пішло з димом. Про те заздалегіть подбало польське військо.

Над вечір стало холодно. Командир "Громенко" наказав запалити вогні, витягнути запаси, які дехто ще мав і щось заварити для підкріплення сил. Дехто ще мав бараболю, біб, горох. Вирішено, що заночуємо в тому місці. Повстанці назносили багато чатиння, стелили ним землю і приготовлялися на нічліг. Вогні весело палахкотіли, пеклася бараболя, варився біб і горох. Біля одного вогнища згуртувалися всі наші старшини і радили. Кожний подавав свою пропозицію, стараючись переконати інших. Кінець кінцем найкращою розв’язкою видалася та, яку запропонував командир "Байда". Вранці вирушаємо і йдемо до пункту, щодо якого він мав домовлення з командиром відтинка – "Реном", а там він напевно дістане якісь нові інформації і накази на майбутнє. До того там недалеко був санітарний пункт, в якому ми повинні були залишити усіх поранених.

— О котрій годині думаєш відходити, "Громенко"? – звернувся "Байда".
— О 6 годині.
— Так, друзі, а тепер треба лягти і відпочати, – каже командир "Байда". — Добраніч!

При світлі вогнищ деякі повстанці ще чистили зброю. Коло одного з них санітарі робили пораненим перев’язки. З доктором "Шуваром" було таки погано. Нога спухла і почервоніла. Але доктор не піддавався і по ньому не було видно, які болі мусів він переносити. Щоб хоч трохи полегшити ходження, йому зробили дерев’яні милиці. Інші поранені трималися добре. Цілу ніч горіли вогні, а біля них спали повстанці. Але вже о 3.30 години ранку усі були на ногах. Кожний брався до їжі, щоб встигнути наїстися ще перед евентуальними несподіванками.

Ми вже доїдали решту запасів, які змогли взяти з села Туринське, коли з напряму села Миків прибігла стежа і зголосила, що на нас наступає розстрільна ворога. "II чота криє відступ, – командував "Громенко" – І чота йде попереду, ІІІ в середині, П.Ж. при поранених. Маршувати!" Командир "Байда" йшов на чолі відділу. Провадив він, бо знав терен. Коли ми вийшли на одну гору, II чота раптом відкрила вогонь. Нашим кулеметам відповів лютий вогонь поляків. Все-таки ми посувалися вперед. Прискорювати маршу ми не могли з огляду на поранених, а поляки це використовували і потроху насідали нам на п’яти. Однак це делікатне насідання і небажання перейти в атаку видалося командирові досить підозрілим. Йдучи поруч виховника "Зоряна", сотенний висловив йому своє побоювання, що противник можливо підготував десь спереду засідку. В коротці це побоювання справдилося.

Ворог переслідував нас вперто, насідав на зади і обстрілював. Щоб уже скінчити з тим і відв’язатися, о годині 11 ранку командир наказав прискорити марш. Рештками сил вояки взяли доктора "Шувара" на руки і понесли його, не відстаючи від відділу. Через деякий час ми звільнилися від переслідувачів. Можна було сповільнити темпо маршу. Кожному з чола цюрком лився піт. А сонце припікало.

Так підійшли ми до великої поляни, на якій стояли старі повстанські колиби. Командир "Байда", який йшов з нами з першою чотою, взяв курс понад край поляни. Нагло ця чота отримала сильний автоматичний вогонь. Кулі вдарили об гілля дерев, немов би хтось сипав горохом, і обтинали їх. В той момент отримали із заду вогонь, а ще сильніший з боків. Двоє повстанців впало. "Нам треба взяти з укоса ліворуч, – квапливо сказав командир "Байда". — Там внизу є дорога. Нас окружили і треба було за всяку ціну вирватися з котла". Відділ перебіг дещо вперед. З усіх чотирьох сторін посипалися на нас ворожі кулі. Ми були на підвищенні, тому ворог міг сміло відкривати вогонь з усіх боків, а його кулі не могли разити своїх. Серед відділу появилися ознаки деякого спанікування. Його треба було негайно зліквідувати, щоб не сталося чогось гіршого. Зорієнтувавшися в ситуації, командир клякнув на одно коліно чолом до дороги і розставивши руки, гострим голосом подав команду:

— Командир "Бартель" на право, командир "Лагідний" – на ліво. Решта в резерву.

Рішуча команда додала воякам енергії і опритомнила тих, які почувалися непевно. Як блискавка стрільці розчленувалися в розстрільну і залягли. "Зв’язкові до мене", – крикнув командир "Громенко", але вони вже біля нього лежали, чекаючи на доручення. "Повзучи, підсуватися вперед 20 метрів", – пішов по лінії новий наказ. Перед нами внизу, на дорозі Бистре - Рябе, у віддаленні яких 50 метрів від нас заліг ворог. Його вояки лежали один біля одного, як оселедці. "Але вони наплечники мають, друже командир, – каже стрілець "Перець" – а там напевно є хліб і консерви". "Прощавайте друзі! – нагло залунав могутній бас. — Поклоніться від мене вільній Україні! Я казав, друже "Вільха", що далеко не піду". Я, оглядаючись до заду, бачу, що доктор "Шувар" напроти свого чола тримає пістолю, а тут гураганний вогонь зі всіх сторін. Я крикнув: "Доктор!" І чую "Громенка", який звернувся до нього: "Доктор, що ви роб...", але слова він вже не докінчив. Гримнув постріл. Доктор "Шувар", це Євген Лужицький, курінний лікар УПА, впав на землю мертвий. З чола витікала кров. Не знаю, я, здається, в той момент дуже зблід. Командир "Громенко" дивився на нерухомого доктора, на його устах було німе питання: "Чому ж ти так зробив? Адже ще не було найгірше?".

Думати довше не довелося йому, бо люди чекали дальших наказів. Треба було поспішати, тому відвернувся і подав по лінії: "Готуйся до пробою! Приготовити гранати!". Ворог відкрив густий вогонь. Сотенний відповів полякам двома свистками. Летять наші гранати, потужні вибухи, стогне земля. На кілька секунд запанувала тиша. "Вперед! За Україну!" – крикнув командир "Громенко" і враз піднявшись на повний ріст порвав за собою весь відділ. "За Україну! За Україну!" – заклекотіло між горами. Мов розлючені леви гнались повстанці в атаку. "Кухня" щосили закалатала в баняки. Сотенний "Громенко", зв’язкові і виховник "Зорян", б’ючи зі своїх автоматів, вибігли на дорогу. Мабуть не чекавши від нас такого бравурного наступу, ворог зсунувся за берег дороги. "Лоза", "Чумак" і мій рій "Калини", всі три рої, трохи не понад головами поляків, влетіли на їхні зади і обернувшися почали сікти зі своїх автоматів. Дехто з ворогів, кидаючи зброю, пробував спасатися, але пощади не було нікому. Зав’язався рукопашний бій, в якому людина забуває про себе і перетворюється в автомат вбивства. Страшно це виглядало. Нам на допомогу прилетіла решта відділу. Незабаром густа ворожа лінія була знищена. "Бігом на гору!" – чути команду – з усієї сили кричав "Громенко", бо з гори праворуч від нас гналися на поміч своїм вояки KBW, які перед тим обстрілювали нас з боків. Напруживши рештки сил, наші стрільці подались у вказаному напрямку. Гора була дуже стрімка і треба було добре триматися на ногах. Мені камінь обсунувся з-під ноги і я з’їхав коло 30 метрів вниз, а камені за мною – на мене, думав, що мене заб’ють. На щастя задержався на грубій ялиці. І тут знову мав я щастя, що мав з собою здобуті гранати і амуніцію до автомату, бо мав я чим боронитися. Мені було краще, бо я був дуже вище від них.

Дуже скоро ми опинилися на горі і могли прийти до себе. На горі командир наказав задержатися і упорядкувати відділ. Деякі фізично слабші ще долучували до групи. Дехто ніс здобуті польські наплечники з хлібом і консервами, інші тягнули здобуту амуніцію і зброю. Між ними і я долучив, майже останній, ледво живий. Повстанці були страшно змучені. Кожний хоч на кілька секунд валився на землю, щоб відпочати. "Громенко" наказав командирам упорядковувати чоти, а сам з виховником "Зоряном" зійшов трохи вниз, в тому напрямі, де перед хвилиною кипів бій. "Дивіться друже командир, – каже "Зорян" показуючи рукою – скільки їх знов сходить там ліворуч". Справді, поляки наново формувалися і прямували до побойовища. З усією певністю можна було сподіватися, що вони продовжать погоню. "Щоб не попасти в нову халепу, треба буде добре маневрувати, – каже командир "Громенко". — При такому фізичному вичерпанні ледве чи це вдасться". ""Громенку", спішися, бо знов будуть нам на зади насідати", – почав принаглювати командир "Байда", коли вони повернули із "Зоряном" до відділу.

— Ну що ж, підемо дальше.
— Що зробити зі здобутою зброєю? – запитав бунчужний "Соколенко".
— Цівки, головно з кулеметів, витягнути, – недовго надумуючись відповів командир "Громенко", а решту поламати і порозкидати на чотири вітри. І своєї досить. — А які втрати?
— В рукопашному бою впало п’ятеро, потім ще доктор "Шувар", а двох ще на початку, то разом вісім, – сумно відповів бунчужний. — Один ранений в руку. Між вбитими є булавний "Тор" з чоти "Лагідного".
— Ой! – майже рівночасно вихопилося в "Громенка" і в командира "Байди".
— Але що ж вдієш, – каже "Байда" – це ж був пробій з окруження. Зрештою, наші втрати були нічим в порівнаню з ворожими. Може хоч тепер, спробувавши по чому лікоть сала, перестануть так зухвало пхатися.
— Ну, маршувати! Нам треба тепер добре замести за собою сліди, – заговорив командир "Байда", йдучи поруч "Громенка" на чолі відділу. — Треба брати на північ, а потім на південь. Коло 5 години ми повинні бути недалеко від потрібного мені місця, – каже "Байда".
Кожний з нас йшов мовчки, думав своє. Потім "Громенкові" захотілось поділитися своїми вражіннями і він сказав.

— Але вояцтво воює! Ти бачив як гатили KBW? Їй Богу, з таким військом і в вогонь і у воду можна йти. Але доктора шкода. Ох, чому він так зробив!
— Був уже нервово вичерпаний, – докинув своє слово капелян о. "Кадило" – і вважав за відповідне покінчити з собою, щоб не утруднювати нам походу.
— Він був курінним лікарем, – задумано промовив командир "Байда" – він був порятунком для поранених і хворих, він був надією для тих, що могли бути пораненими і про це він повинен був пам'ятати у найважчому для нас положенні.
— Хай Господь Бог простить йому всі гріхи, – широко хрестився кінчаючи розмову отець-капелян.

Дряпаючись по скалах відділ держався розстрільної і таким чином затирав за собою сліди. По годині такого маршу ми завернули на південь прямуючи на село Манява. Коло 3 години "Петя", який був комендантом чолового забезпечення, зголосив, що на віддалі яких 200 метрів знаходяться свіжі сліди. Правдоподібно перейшло KBW. Відділ спинився і негайно зайняв оборонні становища. Справді, слід був дуже свіжий, що давало думати, що туди проходила військова група. Наскільки можна було зорієнтуватися, нараховувала вона біля 300 чоловік. Прямувала зі сходу на захід і можна було здогадуватися, що за нами шукають, розіславши по лісі великі стежі. Нам треба було бути дуже обережними.

Рішаємо, що дальше не йдемо, а відпічнемо на місці, приблизно до 5 години, а пізніше – побачимо. "Друже "Петя", – звернувся командир "Громенко" до підстаршини. — Беріть кількох вояків і перейдіться цим слідом. За півгодини поверніться назад. Ми будемо на вас ждати. В разі потреби приймаємо бій. Якби вам випадково не вдалося долучити, то смерком на тій горі". І показав йому гору, яка була на право від нас. Наші поранені сиділи гуртом біля зваленої грубої ялиці і їли здобуті в бою харчі, заразом гріючись на сонці.

— Ну, як чуєтеся, хлопці? – запитав командир, підійшовши до поранених.
— Погано, друже командир, – відповів поранений в руку стрілець "Гудим". — Ходжу з пістолетом як теля, бо автомата не годен держати. От біда. В часі нашого пробою я скочив на голову якомусь полякові, який зарився під беріг дороги і був блідий як стіна. Я до нього з пістоля, а набій не спалив. Він зорієнтувався і хотів мене з автомата "переїхати". Я вже подумав, кінець мені. Але мав щастя, бо в цей момент котрийсь з наших, що був на березі, як вдарив його прикладом кріса по голові, аж мозок вискочив, і він як плахта розтягнувся на цілий рів. Я в ноги на гору, ледво-ледво видрапався на неї.
— Підожди, пане брате, – потішає його "Громенко". — Рука загоїться і все буде в порядку, ще повоюєш.

Сотенний дивився якби когось шукав. Я питаю:

— Друже командир, кого ви шукаєте?
— Командира "Байди" ви не бачили?
— Ні, не бачив, його у відділі нема.

Але незабаром почувся внизу тріск галуззя і появився командир "Байда". Він відкликав сотенного на бік і сказав:

— Знаєш що, "Громенко", я вже зорієнтувався. Ми вже недалеко того місця, де маю умовлений зв’язок. Ти друже перейдеш з відділом на другу сторону потоку, а я і "Зорян" підемо туди. Ти з відділом зачекаєш на нас.
— Я буду спішитись, бо може ще зайдемо сьогодні до села Маняви та принесемо бараболі. Стрілець "Чумак" орієнтується в тому терені, бо минулого року він тут був на спеціяльній роботі.

Тим часом булавний "Петя" повернувся назад. "Сліди, друже командир, провадять геть зовсім в долину. Я йшов по них майже два кілометри, зовсім свіжі. Вони переходили десь півтори години тому." Командир-сотенний подякував йому і сказав йти відпочивати та перекусити. Потім відділ перетягнувся на другу сторону потоку і розташувався на невисокій гірці, яка була добра до оборони.

Знову почав падати дощ. Повстанці напнули шатра і розпалили вогні, а санітарі почали поратися коло поранених. Вояки скупчилися біля ватри і почали оповідати про випадки і враження з бою. Командир "Байда" і виховник "Зорян" пішли до умовленого пункту. Час до часу хвилі хмар мчали по небі, покроплюючи нас дощем. Деякі вояки сиділи попід шатрами, притулившись один до одного, дрімали. Сильно докучав голод.
Командир "Громенко" сидів на пеньку і розглядав теренову карту, яка йому вже кінчалася. Час до часу ним трясло від холоду. Він роздумував над нашою долею. Що дальше? – виринуло питання. Єдина надія залишилася на одержанні нових наказів з гори. Але які б вони не були, треба було подбати про вояцтво, дати йому хоч мінімум для фізичного існування. Думки вдаряли в порожнечу. Командир "Громенко" з грубого паперу скрутив цигарку, але, здається, не скурив її до кінця, бо зсунувся, бідний, з пенька і заснув.

Уже смерком розбудили його командир "Байда" і виховник "Зорян". Прибуджений, трясся від холоду. Вони принесли кілька стрічок амуніції і кілька кілограмів солі. Сотенний і командир "Байда" відійшли на бік, щоб поговорити.

— Маю до мене накази, – сказав командир "Байда" – тільки тепер темно і тяжко буде їх розшифрувати. Найкраще завтра раненько. Але що ми зробимо з раненими? Санітарну криївку висаджено в повітря.
— Ти думаєш, що вони схочуть йти на санітарний пункт, або куди інде? Я не вірю. Вони так прив’язані до відділу, що ні на крок від нього не відійдуть. Зрештою, всі ще можуть маршувати. Тільки б десь трохи товщу для них дістати.


Над селом Манява...

За годину ми наблизилися до села Манява і розтаборились у глибокому потоці та запалили вогнища. Група повстанців на чолі з булавним "Чумаком", забравши палатки, пішла до Маняви по бараболю. Невдовзі з цієї групи повернулося двох зв’язкових. Вони зголосили, що в селі квартирує KBW. Але "Чумак" з вояками, користаючи з темряви, пішов таки туди. Ще півгодини нетерпеливого очікування. За хвилину у повітря вилетіла по ворожій стороні ракета, одна, друга, а потім забрали слово автомати і кулемети. "Ах, мабуть повернуть без нічого", – зітхаючи сказав "Калина". Але, на наше щастя, так не сталося. "Чумак" і його люди не тільки повернулися, а ще й принесли трохи бараболі. Стрілець "Бук" почав розповідати, як він підсунувся під хати, а там повно возів та коней і тільки один стійковий. "Я думаю собі – це дурниця. Дивлюся, на право пивниця. Я туди, а там повно бараболі. Я легенько назад і кажу, давайте хлопці, тільки без шуму, бо там чотиророгий стоїть. Вважайте, щоб нас не перебив. Хлопці лізли до пивниці по бараболю, брали за порядком і виносили. А я, думаю собі, піду оглянути, що там на возах, але вони були порожні. Гірко мені стало, що не маю щастя, бо сподівався на тих возах знайти якусь консерву, або що інше. Дивлюся трохи на ліво, йде двох вояків. Я присів і чекаю. Увійшов один з них прямо до комори. На щастя він не мав при собі світла, взяв щось коло порога і пішов. А я відразу в ноги. І добре зробив, бо тільки я присів за возом, як з хати вийшло вже двох, і до того вже зі світлом. Я тихцем подався до своїх, а їх уже нема. Пішли назад до відділу, тільки я і "Арпад" затрималися. Коли ми перебігали дорогу, почули "stój!". "Арпад" зденервувався і бах з кріса, а тут ракети, кулемети. Ми в потік. Якби я був знав, що так розконспіруємось, я те "гадє" спрятавби і хоч хліба замість бульби набрав." Коли "Бук" закінчив свою розповідь, повстанці вже витягали з вогню печену бараболю. Але що за пожиток може мати сама бараболя? Тільки шлунок розіпхає.

О 1 годині ночі ми вирушили в дорогу. Брали напрям на село Щербанівку. Хотіли йти хребтом якоїсь гори, але тільки на нього видрапалися – пустився сильний дощ. Йти дальше стало неможливим, тому командир "Громенко" наказав зійти в якийсь потік і розкласти вогні. Дощ падав, то знову переставав. Вогнища горіли слабо. Сидячи біля них, куняли повстанці. Повітря було дуже холодне, неприязне.

Над ранком дощ перестав падати і ми рушили в дальшу дорогу. По горах клубочилися хмари туману, зате день, а був це 13 червня 1947 року, заповідався досить гарним. Незабаром зійшло сонце, туман помалу сходив з гір і осідав по долинах. По двогодинному марші відділ зупинився для відпочинку. Сонце освітило вже хребет гори, по якій ми маршували. Командир "Громенко"стояв і дивився на хлопців, які переходили коло нього.

— Щойно тепер я зробив страшне відкриття, – сказав він. — Три четверті вояків відділу опухло. Обличчя їх підозріло заокруглилося. З чого ж ви хлопці так попухли?
— А з чого ж ви друже командир? – відповіли вони, сміючись.

Він витягнув зеркало і почав придивлятися собі, ніби він – і не він.

— Мабуть я поправився в Карпатах на самій картоплі, – зажартував.

Я кажу:

— Друже командир, як нам Бог допоможе дійти до мети, то дістанемо дієту.
— Дай Боже, щоби ми дійшли і твої слова сповнилися.

Коли всі до схочу відпочали і скінчилася "перекурка", командир "Байда" сказав: "Йдемо. Може десь дальше буде краще місце на таборування". І знову почалося ліниве піднімання з місць і повільний марш.

Коло 9 години дня зупинились ми недалеко села Щербанівки, по його східній стороні. Там, на випадок бою, було вигідне місце для оборони, а також поляна, на якій можна було погрітися проти сонця. Бунчужний "Соколенко" відразу почав розташовувати відділ відповідно до потреб оборони і виставив забезпечення. Командири "Байда" і "Громенко" присіли осторонь від повстанців і, не гаючи часу, взялися розшифровувати пошту. Незабаром вояцтво заснуло. Довго виписував "Байда" на аркуші висліди шифру. Нарешті почав тихо читати зміст. Це був наказ вищого командування УПА до всіх відділів на Закерзонні. "Відділи нашого підвідтинка "Холодний Яр", тобто мій, – сказав "Громенко" – "Бурлаки", "Крилача" і "Ластівки" отримали наказ йти в пропагандивні рейди у Західну Європу". Загально він звучав так. Ідіть у світ і говоріть правду про затяжну боротьбу на нашій Батьківщині. Не сплямте імені УПА. Будьте єднаючим чинником. Мобілізуйте антибольшевицький блок. Наказ був строго довірочний. Дальші інструкції командири мали в залучниках до інших наказів. Крім цього, в окремій конверті лежали для нас гроші: доляри, чеські корони і польські злоті.

Командири коротко обговорили плян рейду в Західну Європу і його завдання. Для нас також дуже цінні були інформації командира "Байди" про територію Словаччини і досвід попередніх рейдів відділів УПА.

— Ну, "Громенку", – стомленим голосом схазав командир Байда" – тепер ти вже знаєш, що робити. Вірю, що зі своїм завданням упораєшся якнайкраще. А тепер дай мені групу добрих вояків до охорони, бо я мушу відійти до командира відтинка "Рена". Я мушу за всяку ціну з ним пов’язатися. Зі мною піде також виховник "Зорян".

"Громенкові" довелося трохи подумати.

— Найбільше жаль мені буде розлучитися з виховником. Добре, але чи не послабить мені командного складу відхід виховника?
— Я знаю, що послабить, – відповів "Байда" – але я мушу взяти його з собою також тому, що він буде мені потрібний у деяких справах, коли зустрінуся з командиром "Реном".
— Ще хочу знати, – спитав "Громенко" – чи "Бурлака", "Ластівка","Крилач" йдуть разом зі мною і чи маю на них чекати, чи кожний піде окремо?
— Кожний піде окремо. В таких умовинах як зараз, так буде краще.

Сонце піднеслося вже досить високо і огрівало холодні Карпати. На поляні лежали, грілися і спали повстанці. Деякі рачкували по траві, збирали квасець і їли його. З долини великими клубами вгору підносився туман. Всюди було спокійно. Командири "Байда" і "Громенко" сиділи на своїх місцях і схопивши голови руками, роздумували.

— Я певний, що своє завдання виконаю, хоч би мав навіть головою наложити, – сказав "Громенко" – але мене турбує те, що я не маю теренової карти Словаччини. При пересуванні по незнаному терені на початку будуть великі труднощі. Ех, якби ми мали спеціялку, тоді можна було б свистати на все!

Командир "Байда" каже:

— На те ти командир відділу УПА, щоб на всякий випадок радив собі без карти, а пізніше роздобудеш.
— Лягаймо спати, і то скоро, пане брате, та ноги повитягаймо від утоми.
На цьому командири закінчили нараду.

Тим часом птахи захлиналися від співу. Зрідка перелітали по небі малі кучеряві хмаринки. По полудні вже майже ніхто не спав. Повстанці ходили по поляні і збирали квасець, якого на щастя було там багато. Жадібно споживаючи його, деякі були не від того, щоб пожартувати.

— Кажуть, що зле ним живитися, – поважно говорив командант П.Ж., вістун "Нічний". — Такі гарні гори, чудове повітря, вийдеш на поляну, маєш нагоду попастися як ніде інде. Найважливіше то те, що квасець має багато вітамінів. Ой, жалко, що доктор "Шувар" не живе, він би точно про нього розказав, бо наших "лапайдухів" нема що питати.
— Ти, старий, мовчи, – перебив йому санітар "Зірка" – ще не раз прийдеш, щоб я дав тобі щось для підкріплення. Ти вже ледво ногами волочиш.
— Після квасцю, якого я напхав у свій ублагороднений бульбоїд, я ще сотні кілометрів дам раду і будь спокійний, нічого в тебе просити не буду. Зрештою, мені здається, що ти більше ногами волочиш, ніж ходиш, – відрубав "Нічний".

Командира "Громенка" чимраз більше турбував стан здоров'я повстанців. Найгірше було з ногами. Деяким вони так попухли, що треба було порозпорювати чоботи чи черевики, щоб ногам було свобідніше і легше маршувати.

Десь коло 4 під вечір командир "Громено" скликав нараду усіх старшин відділу і на ній скупо поділився відомостями з наказів. З огляду на безпеку він не подав до відома головного: що відходимо в Західну Європу. А ми і так вже знали цю таємницю. Він сформулював справу так: ми йдемо на короткий час у Словаччину в пропагандивний рейд. Сотенний дав старшинам вказівки і інструкції для пропагандивної роботи, коли відділ опиниться вже на території Чехословаччини. Наприкінці наказав тримати все це в таємниці, доки не перейдемо кордону. Щойно там старшини мають сказати своїм підстаршинам і воякам про наш рейд і його мету. "А тепер, друже бунчужний, таке, – звернувся до "Соколенка" командир "Громенко" – від нас відходить командир "Байда", а з ним виховник "Зорян". Отже, треба дібрати групу вояків для їхньої охорони". Бідному "Зорянові" виступили сльози на очах. Йому жаль було покидати відділ і товаришів, але іншої ради не було. Бунчужний "Соколенко" незабаром упорався з добором вояків для охорони командира "Байди".

Надійшла хвилина прощання. Командири "Байда" і "Громенко" стиснули свої правиці і довго дивилися один на одного. Пригадували собі спільні переживання останніх років, перемоги, злидні і невдачі.

— Чи стрінемося ще колись, "Громенку", – запитав помітно зворушений "Байда".
— Не підлягає сумніву, – відповів "Громенко".

Стукіт закаблуками і салютування закінчили прощання. Командир "Байда" пішов пращатися з іншими старшинами. Виховник "Зорян" стояв блідий, час до часу тяжко зітхав. "Громенко" підійшов до нього і сказав:

— Ну, любий Дмитруню, не довелося нам разом продовжувати започатковане на Закерзонні діло. Доля хоче нас розлучити. Будьте ж завжди такими, яким були біля нас.
— Моє серце чує, друже командир, що вже більше не побачимось.
— Чому?
— Чи я знаю… Маю таке передчуття. А чорт бери! – і "Зорян" стукнув закаблуками та зголосив свій відхід до групи, що була приділена для охорони командира "Байди".

Передчуття виховника "Зоряна" справдилося. Кілька місяців пізніше, в другій половині жовтня, того ж 1947 року, він поляже у Чехії.

Курінний "Байда" відійшов від нашого відділу. А командир "Громенко" став сумний, бо знову почув на собі весь тягар відповідальності за долю відділу. Присутність "Байди" як зверхника мала великий вплив на моральний стан вояцтва, а його поради і рішення у важких моментах для "Громенка" були дуже цінними. Але так мусіло бути, командир "Байда" мав свої обов’язки. На нього чекали "Бурлака", "Ластівка", "Крилач" і командири інших відділів, яким були призначені інші завдання. Можна було догадатися, що інші відділи знаходилися у подібних важких умовинах як і ми, безпосередні контакти командира "Байди" з ними були тепер конечні.

Повстанці дальше рачкували по поляні і спокійно визбирували рештки квасцю, хрупаючи його, немов крілики. Командир "Громенко" сів на траву і переглядав усі теренові карти, які в нього були. Червоним олівцем значив на них наш маршрут. Потім поскладав їх і вложив до мапника, а одну стару, великого формату, долучив до комплету карт, що завжди мали бути на поготівлі. Потім покликав до себе командира "Лагідного" і обговорив з ним ситуацію. І ще покликали до себе бунчужного "Соколенка". Він незабаром прийшов і присів коло них. "Мені треба з вами в дечому порадитися, – розпочав розмову командир "Громенко". — Я хочу зробити перегрупування відділу, який за останніх два тижні досить поважно змалів. Думаю зробити дві сильні чоти, команду над якими переберуть командир "Бартель" і командир "Залізняк". Крім того доповнимо П.Ж. і зробимо з них групу автоматників-розвідників. Команду над ними обійме булавний "Петя", а ти "Лагідний" будеш мати безпосередній нагляд і керуватимеш нею. Ось таку думку я хотів вам піддати. Друзі, – продовжував командир "Громенко" – ви знаєте, що невдовзі ми будемо переходити на територію ЧССР. Там треба буде нам бути ще звиннішими, ніж на своїх теренах. СССР, Польща і ЧССР склали договір про спільне поборювання нас. Отже з певністю можна сказати, що на кордоні буде стояти військо. Мусимо рахуватися з тим, що кордон доведеться переходити з боєм. Ми зараз підсунемося під село Бальниця. Командир "Бартель" повинен знати ті терени найкраще, бо він прожив тут свої молоді роки. Відпочивши тут якихось два дні, і підкріпившися на силах, зможемо рушати через кордон. Вірю, що в селі Бальниця є ще бараболя і горох, а може й ще дещо більше. Друже бунчужний! Зробіть тепер збірку всього відділу, а про наш план поки що не говоримо нічого".

Сонце вже хилилося до заходу і освічувало золоторожевим промінням поляну, на якій вишикувався наш відділ, ослаблений як фізично, так і чисельно. Вираз очей у вояків був спокійний. Не знали деякі, скільки труду і невигоди ще чекає їх. При світлі заходячого сонця "Громенко" приглядався повстанцям. Більша частина відділу таки добре опухла з голоду. Мабуть командир також не виглядав краще за вояків.
Відділ переформовано. Ніхто зі старшин не мав ніяких завваг. Отець-капелян перевів молитву за поляглих, потім однохвилинною мовчанкою вшановано пам'ять усіх загиблих друзів-героїв. Після цього був наказ розійтися. По деякому часі "Громенко" покликав до себе командира "Бартля" і "Журбу", які знали цей терен з минулого року.

— Скажіть мені, куди тут найкраще загостити по бараболю?
— На мою думку, – сказав "Бартель" – добре було б ще цієї ночі дійти під село Бальниця. Це під самим кордоном, а також яких два дні зможемо там пересидіти, та й з села щось потягнути. По дорозі можемо вислати булавного "Журбу" на присілок Жебраче. Там є ще кілька хат, то напевно бараболя буде.
— Я можу туди піти зі своїм роєм, – докинув слово "Журба" – може якраз щось принесу.

Сонце вже зайшло. ""Бартель", візьміть кілька вояків із своєї чоти, – сказав командир "Громенко" – підсуньтеся до дороги Щербанівка - Жебраче і перевірте її, а відділ буде посуватися вслід за вами". Незабаром командир "Бартель" з кількома повстанцями відійшов згідно з завданням, а між ними і я.

Ліси почали вкриватися легким туманом. Гори дихали якоюсь весняною ніжністю. Гостре здорове повітря просто збивало нас з ніг, а шлунок безупинно кричав одне й те саме: їсти! Відділ рушив слідами стежі. Було вже зовсім темно, коли відділ дійшов до дороги Щербанівка - Жебраче. Там уже чекала стежа з командиром "Бартлем".

— Нічого помітного, – зголосив чотовий – спокій.
— Добре, – відповів "Громенко". — Тепер перескочимо в ліс по другій стороні дороги і звідти вишлемо "Журбу" до Жебрачого.

За кілька хвилин відділ був вже в глибокому потоці, а "Журба" з роєм подався по бараболю. Повстанці запалили вогні і згуртувалися довкруги них, нетерпеливо чекаючи повернення роя. За якусь годину "Журба" повернувся і приніс те, за чим ходив. О, перша кляса, – затирали долоні повстанці. Жебраче показалося щедрим, це тому, що до нього "Журба" прийшла і змилосердилося. Бодай трохи заспокоїмо голод.

— Друже командир, – сказав "Журба" – можна післати ще один рій, або й більше. Там, в одній пивниці є досить багато бараболі.
— Нічого на маю проти, хай хтось "махає", – сказав "Громенко".
— Булавний "Чумак", як ти там?
— Так є, друже командир, я вже готовий.
— Отже, вйо... Тільки скоренько вертайте, щоби вас хтось на помітив.


Прощаємося з Батьківщиною, землею нашого дитинства

До 3 години ранку ми наїдалися, шлунки були вже переповнені бараболею, а їсти все-таки ще хотілося. Однак треба було рушати в дальшу дорогу і ми подалися у напрямі села Бальниця. Довелося дертися нам на високу гору. Минула понад година, коли весь відділ видряпався на її хребет. Там зробили коротку перерву, а дещо відпочивши, ми помаршували ще дальше.

Вранці 14 червня, десь коло 9 години, відділ зійшов з хребта гори в старий могутній ліс. Звідси було видно села Бальницю і Солинку. В останньому стояли групи прикордонників, польських і чехословацьких. Бунчужний "Соколенко", як звичайно, зайнявся розташуванням відділу, а "Громенко" і чотовий "Бартель" обсервували з гори всю околицю.

— О, бачите друже командир, за Бальницею поляну в лісі у вигляді підкови? – показуючи рукою спитав його чотовий "Бартель".
— Ну...
— По краю поляни від півдня тягнеться чехословацький кордон.
— О, то ми вже так близько від кордону!
— Так, друже командир.
— Нам треба тут тихо сидіти, щоб хоч трохи відпочати, – говорить "Громенко".

На одному і тому самому місці відділ спокійно переквартирував три дні. 600 метрів нижче польське військо зробило на нас засідку. Думали, що ми там будемо йти, а не знали, що недалеко від них квартируємо і кожний день їх рухи бачимо. Зате не можна було рушитися і нікуди до села піти, бо всюди було військо. Повстанці рвали з буків молоде листя і їли.

З 15 на 16 червня повстанці, по двох з роя, пішли до одного села. На щастя вдалося їм принести бараболі, так що трохи шлунки наповнили. Одні варили, другі пекли. Спішились щоб чимскоріше з’їсти.

16 червня 1947 року над вечір сотенний "Громенко" наказав зробити збірку всього відділу. "Друзі повстанці! Сьогодні увечорі йдемо в село Бальниця. Там маємо скоренько пошукати на стрихах жита, яке є може в кожній хаті. Його треба змолоти на жорнах, а з муки скоренько спекти паляниці, які будуть нам дуже потрібні на далеку дорогу. Треба спішитися і то дуже, бо о 1 годині ночі відходимо. Кожний командир роя розділяє роботу між своїми вояками. Зброю весь час тримати біля себе. Збірний пункт подам, як тільки вийдемо на край лісу. Хочу вам відкрити одну таємницю, якою я з вами досі не поділився. Наш відділ йде на територію Чехословацької Республіки в пропагандивний рейд." При тих словах кожний повстанець відрухово здригнувся, а потім на обличчях появилися веселі усмішки. "На поведінку не хочу звертати вам уваги, – сказав командир – бо про ці речі ви знаєте докладно з минулого рейду, коли зимою цього року ми ходили в терени Польщі. Дальші інструкції і накази отримаєте, коли будемо вже на території ЧССР. Маємо строго додержуватися конспірації, бо треба рахуватися з різними випадками. Зараз йдемо в село, чергу забезпечення полагодять командири між собою. Ясно?". "Так є, друже командир", – гримнув відділ. "Хто з вас має запитання?" Таких не було.

Відділ рушив в дорогу. З темряви неба почав накрапати дощ. Повстанці справді трохи зміцніли, рухалися жвавіше і тільки тихо гомоніли між собою, мабуть докомбіновували собі те, чого командир не договорив. Край лісу. Відділ затримався. "Громенко" вказав вояцтву на велику, не дуже порослу корчами прогалину за селом Бальниця. "Он там поросла прогалина. Там, в разі потреби, буде наш збірний пункт."

Дощ не переставав. За півгодини маршу відділ був уже в селі. Командири поодиноких підвідділів розставили забезпечення на заздалегідь визначених важливіших пунктах. Решта, заслонивши в хатах вікна, взялася до роботи. Коли ми, повстанці, ввійшли до хат, коти, які ще залишилися по господарствах, почали з диким мнявкотом дряпатися по стінах, мов шалені. Вони кидалися у вікна і вискакували надвір, залишаючи на розбитому склі краплі крові…

Робота повстанців кипіла. В сінях гуділи жорна, горох був уже намолочений, а на кухонних плитах пікся біб. Дехто з повстанців місив уже змелену на жорнах муку, щоб негайно пекти з неї паляниці. Але цю запопадливу роботу, на жаль, не вдалося закінчити. Перервали нам її густі черги скорострілів і сильні вибухи гранат. Ми вибігли на подвір’я. На долішному кінці Бальниці кипів бій. Над селом в повітря вилетіло кілька ясних парашутних ракет. Одна з них впала на якусь будівлю, яка зайнялася і почала горіти. Зараз же після цього на село посипалися стріли 82-міліметрового міномета, які, розриваючись, робили великий гук. Командир "Громенко" звернувся до зв’язкового "Перця" і крикнув: "Біжи і передай командирові "Залізнякові" наказ, щоб відступав на збірний пункт і по дорозі хай запалить кілька хат. Голота не дає нам трохи підготовитись на дорогу. Ходім друже бунчужний, – сказав "Громенко" до "Соколенка" – побродимо на збірний пункт. Мабуть в котрійсь хаті добре не заслонили вікон, а ці завважили". Бунчужний погодився з цим здогадом.

Тим часом кулемети аж захлиналися від свого реготу. В селі почало горіти кілька хат. З нашої сторони стрілянина притихла, але з ворожої, натомість, посилилася. Невдовззі до нас прилучився зі своєю чотою командир "Залізняк".

— Ну, як там? – спитали ми.
— А хай їх перун стрілить, – процідив крізь зуби "Залізняк". — Не дали гади бодай одної паляниці спекти. Мене мало не заскочили в хаті. Щастя, що підслухали на дорозі, як йшли розстрільною двома лавами і то півколом, повідомили негайно заставу, яка відразу відкрила вогонь. Я вибіг з хати з рештою кулеметників і вистрілив ракету. Наші кулеметники, побачивши їх півколо, почали по них прати. Вони залягли, пускали ракети, а потім з міномета почали стріляти. Аж тут прибігає "Перець" і надає наказ від командира відступати і запалити по дорозі кілька хат. Я так і зробив, – закінчив свою розповідь "Залізняк".

Ми рушили на збірний пункт. Там вже була решта відділу. Всі кляли і були невдоволені з того, що "Громенко" наказав відступати.

— Ви хлопці, як діти, – відізвався до нас командир. — Чейже знайте, що не більше як за півтора кілометра кордон. Не можна ж так. Маршувати туди, в той потік. Уже 12 година, може допечемо ще бараболю.
— В мене, друже командир, – зголосив чотовий "Залізняк" – не повернулись зі стежі двох вояків.
— Ну, то залишіть тут зв’язок до 3 години, – сказав командир "Громенко" – поки не повернуться.

В потоці ми розпалили вогні і спекли бараболю, яку дехто встиг забрати з собою при відступі. Знову почав падати дощ, а йому до товариства, почав віяти холодний вітер. Постріли в селі стихли, заграва пожежі зникла. Повстанці вигрібали з жару печену бараболю і їли, присівши біля вогню. Командир "Громенко" накинув на себе палатку і почав розглядати стару потерту карту Словаччини. Потім витяг компас, наставив азимут і сховав його назад до кишені. Подивився на годинник, наказав вислати когось на зв’язок. За півгодини зв’язкові повернулися і зголосили, що стрільці "Тарас" і "Ґудзик" не прибули. "Мабуть полягли, – вирвалося командирові. — Ну, друзяки, нам треба маршувати".

Відділ рушив. По годині ходи командир наказує зупинитися. На дворі світало. "Друзі..." Незвичайний неспокій не дає командирові сказати слово. "Прощаємося з рідною землею. Вона просякла нашою і ворожою кров’ю, остається в руїнах. Нас жде далека дорога, може не один з нас не повернеться назад. Тож поклонімся їй, святій, за яку так тяжко кривавились, яку боронили від загарбника, лютого ненависника нашого. Поклонімось тіням наших друзів-героїв, які до останньої хвилини йшли разом з нами, стискаючи в руках зброю, які мужньо зносили труди й муки, холод й голод і не пожалували навіть свого юного життя, поклавши його на бойовищі в обороні нашої дорогої, незалежної Батьківщини. Увага! Струнко!" – крикнув командир "Громенко" і весь відділ станув як мур, обернений лицем в сторону, звідкілля ми прийшли. Командири, які мали автоматичну зброю, віддали почесть, прикладаючи руку до своїх шапок. До горла підсувалося щось тверде і душило його. Серце клекотало, стискалося і шептало: "Прощай мій рідний краю! Прощай любий! Прощай! До побачення!". Повстанці стояли мабуть по коліна в землі. Деяким з очей потекли сльози по грудях. Командир тремтячим голосом подав команду "спочинь".

"Ну, а тепер брати, широка розсипна. Не робити жодних слідів", – сказав "Громенко". З душевним отяжінням підходили ми до кордону. У кожного роїлись десятки почувань, кожний снував свої невеселі думки, кожний глибиною душі переживав прощання з рідною землею. За кілька хвилин стежа сповістила, що ми наблизилися до кордону. Обережно підійшли, щораз ближче. Ось він. Серед густого смерекового лісу прокладалась шутром висипана стежка, а при ній стояли прикордонні стовпи. 17 червня 1947 року о 4 годині ранку наш відділ порушив міждержавне право і, згідно з завданням вищого командування, перейшов польсько- чехословацький кордон.


На чужій землі Словаччини

Коли ми опинилися на території ЧССР, настав холодний, закутаний густим туманом ранок. Якийсь дивний неспокій і туга огорнула нас. Ще не відійшли ми далеко від кордону, а кожного вже щось тягнуло назад, закликало в полишені могутні ліси, на рідну, чарівну землю. Не один з повстанців уперше в житті опинився на чужій землі. Але, крім неспокою, в очах вояків можна було відчитати віру в правильність наказів командування, яке рішило перекинути нас на чужу територію.

Відійшовши кілька кілометрів в глибину лісу, відділ зупинився на відпочинок. Спалахнули вогні. Повстанці сушились і варили гриби, яких ми назбирали по дорозі. Над горами все ще висіла досить густа мряка, повітря було холодне. Розмови між повстанцями не клеїлися, атмосфера була тяжка. Незабаром усі поклалися біля вогнів спати. Контрастуючи з нашими настроями, весело палахкотіло сухе букове дерево. Командир "Громенко" присів до вогнища і студіював [вивчав] теренову карту, єдину, що залишилася йому для орієнтації в чужій країні. Повстанці поснувши, забули на якийсь час про все: про втому, холод, голод, про рідні сторони. Тільки, час до часу, дехто з них нервово здригався, бурмотів щось з просоння і знову затихав.

По обідній порі на кордоні почулася густа перестрілка, потім припинилася. Сотенний дав наказ замаскувати місце постою і відділ рушив словацькими лісами на південь. Натрапляючи по дорозі на ягоди, ми на якийсь час зупинялися, щоб цими скромними вітамінами, як говорили санітарі, трохи заспокоїти наші виголоджені шлунки.
Коло півночі знову зупинилися на спочинок. Падав дощ. По двогодинній перерві рушаємо дальше, все на південь. Над ранком ми дійшли над село Яблонка Нижня і примістилися на денний постій в густому буковому лісі. Кожний був виснажений до краю, тож не диво, що всі з місця поклалися спати.

Увечері "Громенко" вислав бунчужного "Соколенка" з кількома вояками у присілок Яблонки, щоб він купив харчів, зорієнтувався у загальній ситуації і настроях словацького населення. Пізно вночі група повернулася з харчами. "Соколенко" розповів, що словацьке населення поставилося до них прихильно. Воно вже добре знало українських повстанців з попередніх рейдів, що відбулися в 1943 і 1946 роках. Велике враження на словаків зробило те, що за харчі "Соколенко" заплатив долярами і чеськими коронами. Виходило, що дальший наш рейд буде відбуватися добре хоч під одним оглядом, – що місцеве населення не робитиме нам прикростей при закупівлі харчів. "Треба однак пам'ятати, що з армією і безпекою нам таки доведеться повоювати, – сказав "Громенко" – бо Сталін не залишив би нас тут без своєї "опіки" і охоче знищив би нас руками чеських і словацьких комуністів. А тепер, панове, – підганяв "Громенко" повстанців – поспішайте з вечерою, бо ми все ще заблизько від кордону. До ранку треба пройти ще кілька кілометрів".

Вперше за довгий час ми їли вечерю з муки. Здавалося, що на світі немає кращої потрави, як цей "чир", що ми його тепер смакували.

До ранку відділ відійшов ще на 4 кілометри на південь і зупинився на постій у лісі над селом Паніна. Там на стійку пішов стрілець "Біс", а стрілець "Прут" пізніше його підміняв. Я висилав дальшу зміну і бачу, що "Біс" не повернув, і я сам пішов перевірити, але їх на цьому місці не було, вже не повернулися.

По полудні ми завважили на шосі рух авт з військом, яке поспішало у напрямі кордону. Увечорі командир "Громенко" вислав рій вояків до сусіднього села за харчами. Однак, коли наш рій підійшов під село, він отримав сильний вогонь. Упав стрілець "Ферко". Рій відступив, бо не мав наказу вступати в бій. Отже, чеська армія показала нам, якою мовою вона буде з нами говорити. Ми, все-таки, рішили звернутися до неї з відозвою. Та коли вона не змінить своєї постави, тоді нам доведеться битися, бо нема іншої ради.

По вечері відділ рушив дальше на південний захід. Маршуючи якоюсь сіножаттю, ми отримали від передньої стежі повідомлення, що до нас наближається невелика група війська. Командир дав наказ залягти і стріляти тільки тоді, коли буде свисток.
Справді, від сторони села Паніна, нічого не передчуваючи, маршувала група словацького війська. Коли вона до нас наблизилася, ми її задержали. Вони, думаючи, що ми словацька частина, приступили ще ближче. Сотенний прикликав їхнього командира до себе. Лише тоді, коли їх командир і наш "Громенко" наблизилися, зорієнтувалися, що ми не є словацьким військом і це навіяло на них такий страх, що словацький командир почав трястися. Командир "Громенко" у чемній формі сказав йому хто ми такі і попросив покликати вояків. Наша поведінка цілковито їх заспокоїла і розмова велася по-дружньому. Темою розмови було передусім питання взаємин між УПА і словацькою армією. Четнік, який командував групою, виявився досить розумним чоловіком, а в політиці орієнтувався навіть добре.

— Що, на вашу думку, буде робити словацька армія, коли наші групи будуть рейдували по Словаччині? Чи бажає вона воювати з нами, – спитав "Громенко" четніка.
— Ні, – відповів він. — Ми цього не хочемо. Словацька армія має про УПА якнайкращу думку. Тільки комуністи дуже вороже проти вас настроєні більшовицькою пропагандою. Вони єдині, які ставатимуть вам на перешкоді. Але уряд уже знає, що ваша група перейшла на нашу територію і наказав генералові Свободі вирушити з чеською армією вас поборювати. Нас, словаків, мабуть відсепарують від чеських відділів, бо нам недовіряють. Бережіться й ви, не вірте чехам. Це дуже фальшивий народ. Ми, словаки, їх ненавидимо. Чехи великою мірою скомунізовані і вірять у большевицьку пропаганду. Але побачимо, що буде дальше. Коли ваші повстанці були у нас минулого року, ми спочатку також не хотіли їм вірити. Але сьогодні ті більшовицькі порядки починають поволі даватися взнаки.

Молодий старшина словацької армії говорив щиро і приязно. Його вояки також по-дружньому розмовляли з нашими, частуючи один одного папіросками.

— Які у вас перспективи на майбутнє, – спитав командир "Громенко" четніка.
— Я думаю, що по виборах буде у нас дуже погано. Комуністи однаково візьмуть верх, навіть якби наші демократи отримали більшість. Буде така сама система, що й в Польщі. Як думаєте пане велітєль?
— Цілком певно, що буде саме так, – притакує йому командир "Громенко". — Справа в тому, що Сталін має методи і підхід відмінні у кожній окупованій ним державі. Спочатку він хоче збагнути психіку і настрої мас, а після цього покаже свої роги. Ще рік, ще два і ви побачите справжнє обличчя більшовицького режиму. Але тоді він вже матиме вас усіх на шнурку.
— Що ж тоді маємо робити, – спитав четнік.
— Робіть так як ми. Йдіть нашими слідами і стосуйте наш спосіб.
— Але в нас нема таких велітєльов [командирів], як в УПА. У нас так добре не піде, – сказав словак, а по хвилині надуми мовив. — Ну, ми вже підемо. Всього добра. З Богом і щасливо.

Ми ще дали йому летючки, попросивши, щоб його вояки роздали їх своїм товаришам з інших частин. Також просили остерегти їх, щоб не воювали з нами, бо ми прийшли не завойовувати їхню землю, а сказати правду народові про справжнє обличчя большевицької влади і остерегти перед пропастю, яка перед ним розкривається.
Прощанню не було кінця. Повстанці і словацькі вояки сердечно стискали один одному руки і перекидалися доброзичливими, привітними словами.


Перед новими труднощами

На денному постої повстанці майже ціле пополудне вели гутірку на тему вчорашньої зустрічі зі словаками. Мені вже рано щось таке сталося, що я не міг на ногах ходити. Не пригадую собі, яке це було число, але здається, що це було 19 червня 1947 року у неділю. По дуже тяжкому марші через ніч, відділ зупинився на денний постій. Стрільці приготовляли собі становища, щоб вигідно відпочати. Я, зламавши кілька галузок, почув, що мені слабо. Притримався корча, щоб не впасти. В тому часі переходив командир "Громенко" і запитав мене:

— Друже "Вільха", що вам сталося?
— Нічого, нічого, друже командир.
— О, я бачу, що ви зовсім слабі і опухлі, і ви вже далеко не дасте ради з нами іти. Так що лишитесь тут, не бійтеся, таких нещасних як ви є більше. Я після обіду зроблю збірку і спитаю, хто слабий, хай скаже. З нашого боку нічого йому не станеться. Я тепер йду відпочати, а ви також відпочивайте.

Командир "Громенко" пішов, але не положився. Йому треба було визначити дальший маршрут, і він добре роздумував над картою великого формату, щоб не попасти в якусь халепу. Дощі падали раз у раз і сильно утруднювали наш марш. До того вояцтво було дуже фізично ослаблене.

Наш рейдуючий відділ здобував собі симпатії місцевої людності в кожному відвідуваному селі. Урядові кола ЧССР через часописи підняли великий крик. Про УПА говорилося як про бандитів, грабіжників, тощо. Остерігали населення, щоб воно нічого нам не продавало, а все добро ховало. Рівночасно з цим, чеська армія і частини СНБ [Собор Народні Безпечності; Корпус Національної Безпеки, входив до складу Служби Державної Безпеки StB] почали постійно бльокувати села, а навіть по кілька районів рівночасно. Доступ до сіл став неможливим. В рядах відділу почав даватися взнаки голод. З огляду на таку ситуацію командир "Громенко" був змушений залишити на одному пункті групу фізично ослаблених вояків, при якій остався також капелян о. "Кадило". Між ними, нехотячи, і я знайшовся. А було це так.

Під час розмови зі мною "Громенко" сказав, що я дальше не можу маршувати, тому, що дуже ослаблений. Я кажу, що я не хочу лишатися. "Побачимо під вечір, а тепер займіть становища і відпочивайте", – сказав він. Я положився і зараз заснув.

О годині 13 будить мене стрілець "Острий", щоб я йшов на зміну стійки. Я чую, що він мене будить і дивлюся на нього. Він каже: "Вставай!" Але ж я не можу рушитись. "Ох, брате дорогий, шкода тебе. Давай руку, я тобі поможу стати на ноги." Я встав, але о власних силах втриматися на ногах не можу. Правду казав "Корній", як я його рятував: "Не рятуй мене брате, бо ти також слабий, далеко не зайдеш". Так і сталося, тільки що він, бідолаха, не живе, лежить на своїй землі над селом Туриньске, а я ще живу, Богу дякувати, а що дальше буде зі мною не знаю. Боже! Допоможи мені. "Брате мій, – кажу до "Острого" – допровади мене на стійку, я ще дійду до себе, але нікому не кажи що я слабий". Підпровадив мене недалеко стійкового і я поволі, підпираючись крісом, дійшов і змінив "Шугая". Але він також завважив, що я слабий і опухлий. "Ти йди, відпочивай, не бійся, мені нічого не буде", – сказав я. Він пішов, я залишився, але не можу на ногах стояти. Кріс, здається, що 20 кілограмів важить. В місці не стою, поволі ходжу і оглядаюся навколо себе. Дивлюся, під молодим дубом дуже гарні і великі два правдиві гриби. Підійшов я ближче, а там ще більше їх, і такі , що можна сирі їсти. Клякнув я на коліна, позбирав і сирих поїв, так, що шлунок вже не був пустий і дві години на стійці мені перейшло. Як прийшла зміна, то я почувся вже краще.

Вернувся зі стійки, зголосив свій прихід до командира "Бартля" і замельдував, що йду зварити гриби, які назбирав і себе допроваджу до порядку, бо воші не дають жити і вже нема сили боронитись перед ними. "Правду кажеш, мені також не дають спати", – сказав чотовий. — Іди, але пали так, щоб диму не було." "Так є, друже командир."

Пішов я якихось 300 метрів від становища, в долину, в дуже глибокий потік. Назбирав дрібненьких патичків, запалив вогонь і нічого не курилося. Зняв я сорочку, подивився, аж страх мене обняв, бо сам не вірив що стільки того буде. Тепер я з вами порядок зроблю, не будете моєї крови пити. Взяв сорочку, скрутив і потримав над вогнем. Під впливом горячого полум’я сорочка напиналася як парасоль, а воші падали як панцаки у вогонь і стріляли як з автомату. Перепровадивши дезинфекцію в сорочці і калісонах, умився і підсушив увійки [онучі]. Гриби умив, повісив їдунку над вогонь, щоб варилися, а сам втягував на ноги черевики. Ноги попухлі, не міг в жоден спосіб вложити ноги до черевиків, бо не містилися в них, але з великою бідою і планом, якось втиснув. Гриби вже доварювались, мав сіль то посолив до смаку, доляв води, щоб більше було, бо обіцяв я "Острому", що принесу йому поїсти. Сидячи коло вогню подивився в гору і так собі думаю, чи я зможу видрапатися з того потоку на верх? Гриби вже зварилися. Половину з’їв, були дуже смачні, і так думаю собі, що "Острий" також поїсть трохи теплих грибів. Поївши, хочу встати і не можу. Зробилося горячо по тих грибах, ноги якби не мої були. Таж я не можу тут лишитися, мушу долучитися до відділу! Підпершись на кріса я став на ноги, подивився на гору і вона видалась мені дуже стрімкою. Кажу сам до себе: тож я ще не такий слабий, щоб я не дав ради звідси вийти на верх. Зібравши усі сили – пішов. Вдалося мені вийти тільки до половини гори. Серце в грудях забило як з автомату і пхалося до горла. Станув, оперся о бука і мусів відпочати, бо в очах темно зробилося. Чорні плями закрили мені очі і я вже нічого більше не бачив. Легені працювали як ковальський міх. По хвилині відпочинку я почувся краще. Тримаючи їдунку з грибами в руці думаю, щоб тільки донести, то посмакували б друзі варених грибів. Ще раз подивився до гори і подумав: вже не далеко, ще 5О метрів від верху. Зробив два кроки, нога піткнулася і я скотився в потік до самої води, а за мною з гори ще каміння полетіло і де попало – там дістав. Один мене трафив в голову коло вуха, але невелика була рана, бо шапка мене охоронила. Кров трохи потекла по шиї за ковнір, а в їдунці замість грибів, то найшлися дрібні камінчики і листя з глиною. І так, сам не з’їв, і другому не доніс. Потовчений, ледво рушався, але сидіти не міг, бо мусів долучити до відділу. По другому разі, також не вдалося вийти з потоку, аж за третім разом вдалося мені з великими труднощами вийти з нього. Дві години я здобував цей Монт Еверест.

Йдучи до відділу бачу, біжить стрілець "Шугай". Злапав мене за руку, тягне за собою і каже:

— Втікаймо!
—Чому? Чого? Що сталося? Пусти мене, не тягни.

Врешті "Шугай" затримався і каже:

— Чоловіче, тим слабим, що не можуть дальше йти, забирають зброю і мають з ними зробити порядок, щоб ворог не дізнався куди відділ маршує. Мені казали по тебе йти, бо ти також слабий.
— Я нікуди не йду, – відповів я. — Як хочеш – тікай, а я вертаю до відділу, бо це не є правда, що ти говориш. Вони мали їм замінити зброю з ліпшої на гіршу, але ніколи не можуть так зробити, як ти говориш. Командир "Громенко" зі мною рано говорив і казав мені залишитися.

Я йому сказав, що не хочу і буду йти дальше. "Шугай" мене лишив і пішов сам, а я пішов у напрямі таборування відділу. Коли прийшов, – вже нікого не було. Відділ вже помаршував і я остався сам на сам, як билина в полі. Перша думка в мене була – розірватися гранатою. Потім сів на зваленому дереві поміж галуззя і думав, що маю дальше робити. Тоді подумав собі: тож я стільки перейшов, і не один раз в боях видавалося, що вже кінець буде, а Бог милосердний мене зберігав і вислухав те, про що я Його просив. А просив сердечно, щоб мене тільки не поранили. І до цього часу, щиро дякувати Богу, я здоровий. А тепер я мавби сам гранатою розірватися? Ні! Ще не час. Командир "Громенко" говорив, що може нав’яжемо якийсь зв’язок з підпіллям. Наші відділи будуть переходити і я долучуся до них.

Прилетіла зозуля, сіла на молоду яличку і без перестанку кукала. Я кажу: що ти хочеш мені сказати, а вона якби засміялася, "ха-ха-ха", і полетіла нижче та дальше кукала, продовжуючи свій концерт. Було це в неділю 20, або 21 червня 1947 року. Пішов я за голосом зозулі на край лісу і зустрів словацького господаря. Питаю його, що він тут шукає? А він дуже переляканий, тремтячим голосом каже, що він тут має недалеко поле і ходив дивитися як збіжжя росте. Я кажу:

— Ви не бійтеся, вам нічого злого не зроблю, але в ліс дальше не входіть, вертайте до хати.
— Цо сем ви за єдні, бандеровци?
— Так.
— О єй! Ви сем будіте забивать людей і хижі подпалять. А ту у нас гуторилі о вас, а з сем ви так робіте? (Ой-йой, ви будете людей вбивати і хати підпалювати. Тут про вас кажуть, що ви таке робите.)
— То все неправда, ми ніколи так не робили і не будемо робити, то є комуністична пропаганда! І ви в то вірите?
— А ви сем млади вояк, ано, млади... Я сем греко-католік, а ви? (А ви молодий вояк, так, молодий… Я греко-католик, а ви?)
— Я також.
—Ано, то сем добре, – каже словак – а ми сом приятелі.
— Дорогий пане приятелю, чи я можу вас попросити трохи хліба, або що іншого до їдження?
— Того я сем не знаю, бо я сем далеко мешкам. Але як сем буде можна… Бо нам заказалі ажеби не давать бандером ніякой помочі, бо як сем дознают, то засудят на 10 років гарешту. (Щодо того, то я не знаю, бо я живу далеко звідси. Але нам заборонили давати бандерівцям будь-яку допомогу, а як дізнаються, засудять на 10 років ув’язнення.)

Господар пішов до хати, а я залишився в лісі. Прийшов я на край лісу, щоб зорієнтуватися яка ситуація. Ліс від села був на півкілометра, дуже добре було видно що в ньому діється. Було багато війська і тягарових авт з військом, яке дальше їхало бльокувати терен і села. Я підійшов ще ближче на сам край лісу. Над полем була страшна гущавина і перепливав малесенький струмочок води. Подумав собі, що це місце буде добре для відпочинку. Мені зробилося слабо і я хотів напитися води. Нахиляючись по воду, впав на коліна і побрудив штани. Вийшов я з тої гущавини, дивлюся, а переді мною йде жінка в ясній суконці, в кольоровій запасці та в ній щось несе. Вона зблизилася до мене. Я хочу задержати її, а вона якби нічого не чула. Перейшла коло мене, оглянулася, нахилилася і щось положила. Ще зробила кілька кроків, оглянулася довкола себе і повернула до мене.

— Добрий день.
— Добрий день, пані.
— А чи ви сем виділі з моїм мужом і просілі хлєб? (Так це ви бачилися з моїм чоловіком і просили хліба?)
— Так, дорога пані, це був я.
— То добре. Просим, ту сем маєте кришку, чвертку хлєба, трошку сира з маслом і півкілограма панцаку. То сель можеті зварити. (То добре, ось трошки маєте: окраєць хліба, трохи сиру з маслом та півкілограма пенцаку. Тут сіль, можете собі щось зварити.)
— Я вам, дорога пані, сердечно дякую. Я ніколи не сподівався, що ви не побоїтеся прийти.
— А мені муж говорив, що ви такі молоді, а дуже слабі. Я сем старшого сина маю від вас. Ви сем такий гарний млади вояк. (Мені чоловік говорив, що ви дуже молоді і дуже слабкі. Я маю сина старшого від вас. Ви такий гарний молодий вояк.)

Взяла мене в рамена, притулила до себе, поцілувала і плачучи сказала:

— Сину, за що ти страждаєш?
— За Україну, дорога пані. Не плачте, ця наша боротьба на дармо не піде. Прийде час, що комуна розпадеться, може ще за вашого життя, і згадаєте слова українського повстанця, як ви йому щирим серцем допомагали. А я вас не забуду і буду вдячний вам до самої смерті. Скажіть мені, будьте ласкаві, в котрій хаті можна буде щось отримати з’їсти?
— Бачите цю хату, що стоїть під бляхою. Той господар має млин, він дуже добре стоїть. Там можете сміло йти і попросити, він дасть, бо він дуже боїться. На мене вже час. Бувай здоровий сину, хай тобі Бог і Матінка Божа допоможе і береже тебе.
— Сердечно дякую вам.
— Пам’ятайте, що не дай Боже, якби вас злапали, то щобисьте не сказали, що я вам щось давала і розмовляла з вами.
— Будьте певні, що ніхто не буде про це знати.

Жінка пішла, а я поїв хліба з сиром і маслом, добре підкріпився і взявся за роботу. Зробив собі в тій гущавині, в тернях, добру криївку. Наламав гілля чатини, добре постелив і положився спати. Богу дякував, що в неділю день щасливо пережив.

Сонце вже заходило. Останні проміння поміж гілля посилало, якби прощалося, і скоренько зникало. А соловейки почали свій концерт один по другому. Слухаючи чудового співу соловейка, втомлений, заснув і твердо спав до ранку.

Проснувся, коли вже почало видніти. Пташня в лісі вже не спала, щебетала кожна по-своєму, а зозуля їм вторувала [підспівувала]. Я встав, помився, запалив вогонь, а було добре, бо мряка ліс покрила і диму не було видно. До їдунки всипав дві жмені панцаку, повісив над вогонь щоб варився, а сам пішов подивитися, яка ситуація в селі. Видно було, що квартирує військо і село вже будиться з нічного сну. Повертаючись до вогню, знайшов кілька правдивих, дуже гарних і великих грибів, умив, покроїв і кинув до їдунки. Каша розварилася і згустіла разом з грибами, так що скромненько на цілий день мені поживи вистарчило.

Около 10 години дня понад 150 вояків з цього села маршувало до лісу, де попереднього дня наш відділ квартирував. Біля 50 метрів від тої дороги, якою маршувало військо, була моя криївка. Коло цеї гущавини затрималися і старшина подав наказ маршувати розстрільною до 5 метрів один від другого та добре вважати. "А ми сем їх мусем знайти, сакраклюки посрани." Перейшли коло мене. В гущавину не входили, бо не вигідно їм було. Коли вояки переходили, тоді я собі спокійно лежав і думав про о. "Кадила", чи він справді зголосився до ксьондза [священика] на парафії, як колись згадував? Командир "Громенко" відраджував, щоб він цього не робив, бо їм не треба вірити. "А ви, отче, ще не такі слабі, щоб не могли маршувати" – казав "Громенко". — Комуністи як вас візьмуть в свої руки, то з життям попращаєтеся".

Я спокійно пересидів в тих корчах три дні, але голод мене змусив, щоб піти до того господаря, про якого ця жінка мені говорила. На четвертий вечір я підійшов до села. Коло гостинця стояв живий пліт, дуже густий. По другій стороні, напроти, стояла хата млинаря. Я скрився в живоплоті, щоб побачити, що діється в селі. Дивлюся, йде пара закоханих, вояк з дівчиною. Перейшли собі через місток і увійшли в садок біля мене. На щастя засланяв мене густий корч порічок. Вони пооглядалися і лягли собі, щоб покохатися. Ця любов не тривала довго, дівчина того хотіла. Забава скоро скінчилася, тільки питала хлопця, чи з нею ожениться, а він твердо сказав, що так. Вони встали, дівчина допровадила себе до порядку і пішли собі дальше. Я ще хвилину постояв, бачучи, що нікого нема, перейшов через вулицю до хати.
Станув під вікном і бачу, що в хаті є двох мужчин, жінка і двоє дітей. Стукаю до дверей. Жінка питає "Хто сем є?"

— Свій, відчиніть, не бійтеся.
— Хто сем є?
— Бандеровци, – кажу я.

Вона відскочила від дверей і крикнула:

— Татінка, то сом бандеровци!
— Ано пусті, – відповів чоловік.

Жінка двері відкрила і перелякана скочила до хати, я за нею ввійшов.

— Добрий вечір, – кажу я.
— Добрі на вечір.

Бачу, що є один мужчина, питаюся де є другий, що тут був.

— Я сам, некого не било.
— То я пошукаю.

Пішов з кухні до кімнати одної, другої, через коридор до третьої, а він стоїть за шафою. Питаю його, що він тут робить? Чому втікає?

— Я сем бояв, бо у нас сем кажуть, що ви вбиваєті люді.
— Хто так каже, – спитав я.
— А комуністи.
— То неправда що вони говорять. А тепер ходіть зі мною до кухні і ніхто нехай не виходить. Ви ж пані казали, що нікого не було, а то хто є?
— То сем мой брат.
— Не бійтеся, нічого злого вам не зроблю. Я маю лише до вас прохання, чи ви схотіли б мені дати хліба і щось до хліба поїсти, бо я голодний.
— Просим дуже, просим…

Жінка пішла, накроїла бочку, хліба, а господар приніс водку. Я сказав, що за водку дякую, я сем не п’ю, нам не можна водки пити.

— А, вам командірі заказалі. (А, вам командири заборонили.)
— Так є.
— Ого-го! То сем дисципліна у вас, не яка будь, – заговорює господар.

Я бачу, що вони мене затримують, щоб я заскоро не пішов, але я перепросив і сказав, що мені спішиться і вже мушу йти, бо на мене уже час. І ще попросив хліба на дорогу, щоб мені дали. Господиня завинула в папір половину хліба, в другий півкілограма бочку. Я втішився, запакував в торбу, подякував і притягнув паса. Але чую – на подвір’ї шум. Питаю, що це таке? Господиня каже:

— То сем наші вояки.
— Но так, то ви мене вже продали комуністам, – і відбезпечив папашку.

Господиня впала на коліна і благала щоб не стріляти. Через вікна чути крик: "Руци в гору!". Чую дальший крик, по-українськи.

— Ти не будь дурний, піддайся, нічого тобі не буде. Я стрілець з сотні "Хріна", мене також злапали і ходжу з ними.
— То ти вже добрий сексота, як з ними ходиш.
— Ти нічого не говори, тільки піддайся, бо іншої ради не маєш.

Подумав я. Може він і правду каже. Смерть, то я ще можу в кожній хвилині собі заподіяти. Кажу: "Добре, піддаюся". Я підніс руки вгору, а вони як яструби впали на мене. Господар з господинею просять, щоб мені кривди не зробили, бо я дуже порядний вояк. Я їм на докір: "Перше мене видали, а тепер бороните". "Бо ти сем файни батяр", – відповіли. Мене забрали, посадили в авто і повезли до штабу.

У тому селі квартирував військовий штаб. Мене привезли там до школи на подвір’я, запровадили до капітана і зголосили, що вже привезли. Капітан питається: "Ето тот?" Військові сказали, що так, та ще й добавили, що я не хотів піддатися, а піддався тільки завдяки тій господині, яка зголосила, і тому нашому бандерівцю. Вони просили його, щоб не стріляв, а піддався. Капітан воякам подякував і попросив відійти, а мене запровадив до другої кімнати. Там була якась жінка, мабуть вдова, і її дочка, яка виглядала на 18 років.

— Солдат, ти курящий, ілі нєт, – запитав мене капітан.
— Курящий, але в мене махорки нема.

Витягнув пачку цигарок з кишені і сказав: "Давай, пожалуста, закурі". Запалив сірника. Я цигарку прикурив і подякував йому. "Пожалуста, – сказав він – а сейчас што-нєбудь паґаварім".

— З каторово ти ґода?
— З 1929.
— Ну, тєбє 18 лєт, йоп твою мать. Так что ж, ти хотєл у Чехословакії Україну здобувать.

Я відповів, що ми тільки хотіли спокійно перейти.

— А куда ви хатєлі пєрєйті?
— Я того не знаю.
— А што, камандір "Громенко" нє сказал куда вас провадіт?
— Того він ніколи не казав, куди нас провадить. Одного разу на збірці лише сказав, що походимо по Чехословаччині і повернемо назад до Польщі.

Дочка сіла коло мами і щось до вуха шепотіла, а мама сказала, "запитай".

— Пане капітане, чи ми сем можем дати воякові їсти?
— Пожалуста.
— Чи пан сем глад, – спитала вона.
— Ні, дуже дякую, я не голоден.

Вони хотіли мені дати напитися кислого молока, але я не міг, бо нещодавно я їв сало з хлібом, тому й боявся реакції у виголодженому шлунку. Звертаючись до дівчини, капітан сказав: "Бачиш, ти в ньому влюблена, а він нічого від тебе не хоче". Тоді я:

— Дуже перепрошую, але я не можу молока пити, бо я щойно недавно їв сало.
— Ти йому дай чаю з ромом напитися, – сказала мама.
— А чай будеш пити, – спитала доня.
— Буду.

По хвилині дівчина принесла чай і моргнула до мене. Я спробував. Фактично, чай був з ромом, і то наполовину.

— А што, – каже капітан до дівчини – хороший парень, правільно?
— Ано, ано...

Господиня, звернувшись до капітана сказала:

— Ви лишіть мені його, буде нам помагати робити. Я мужа не маю, німці його вбили, а я не маю богато часу, бо дітей навчаю в школі. Маємо трохи землі, то обробляв би нам її.
— Так не можна, він мусить бути переслуханий і відісланий до Польщі. Сколько вас в сотні било?
— Тепер не знаю.
— А скорше?
— 230 осіб.
— Как твоя фамілія?
— Гусечко.
— Ти, Іван!?
— Так.
— Ти мене пам'ятаєш, старшого лейтенанта з Києва? Я тобі сахар давав. Йолкі палкі, а ти тепер комуністів вбиваєш!

Він витягнув хрестик, зняв його з шиї і сказав:

— Дивися, твоя мама Аня мені його дала і він мене охороняє від злого. І ти також не журися, жити будеш. Я тут написав, що ми тебе не зловили, тільки ти сам здався. І ти так говори. Зрозумів?

Під’їхало авто, чути було як розмовляли між собою, що поїде їх чотирьох. Увійшли, всі чотири зголосили свій прихід.

— Харашо, харашо. Ну, бандєра, паєдєм на команду [відділення міліції]. Только нє удірай!

Чехи хотіли заложити кайданки [наручники], але капітан не дозволив. Взяли мене в середину між себе і поїхали. Привезли мене в місто Гуменне на УБ. Запровадили в сутерини, до пивниці. Ключник відчинив двері і сказав: "Маїте сем камрата, що сем до наших вояков стріляв". (Ось вам товариш, що в наших вояків стріляв). Я увійшов, всі знайомі стрільці, і вже їх було десятьох з нашої сотні і двох з сотні "Хріна". Питаю, чи вже були на слідстві.

— Ми вже всі були, – відповів "Сливка".
— Б’ють міцно?
— Ні, нас не били.

На другий день кличуть мене до гори під номер кімнати 24. Я увійшов, двері зачинив, дивлюся, один стоїть по одній стороні вікна, а другий під стіною. Я сказав добрий день, а тут бах, якби хтось молотом вдарив. Звізди з очей посипалися. Мене, неначе хтось підкосив. Я впав на коліна, а другий підніс мене і поправив. Кров мене заляла. Вони до мене:

— Ти сакраклюку посраний, ти сем до наших вояків стріляв. (Ти засранцю, ти в наших вояків стріляв.)
— Я сам зголосився на команду [відділення міліції], – відповів я.

Вони своє:

— Тебе привезли на команду.
— Персоналія [відомості про особу] я всі подав.

Питали:

— Як командир сотні називається?
— Не знаю, а псевдонім "Громенко".
— В якій чоті ти був?
— "Бартеля".
— То сем била перша чота, так? Сколькі вас било в сотні?
— Не знаю, а в чоті 39 чоловік.
— З вашого села скільки вас було?
— "Панас", "Ліска", "Петрусь" і я, а більше не знаю. Я тільки за себе відповідаю.

Питань було багато, багато більше, а я відповідав: "не був", або "не знаю". "Ти сам будеш співати завтра, сакраклюку посрани, як ми сем тобі за нігті зайдем." (Ти сам завтра заспіваєш, засранець, як ми тобі під нігті зайдемо.) Але більше мене не покликали.

Чотири дні ще нас тримали. П’ятого дня дали нам добрий обід, а я сказав, но, повстанці України, той обід мабуть буде останній, бо хочуть нас накормити на дорогу. "Сливка" сказав: "То все можливе".

Коло години 13.30 почули ми, як в подвір’я в’їжджало тягарове авто. Через вікно сутерен бачимо польське військове авто. "Панас" згадав: ""Вільха" добре сказав, що це останній обід". Ще добре не докінчив, а двері відкрилися і почувся крик по-польськи: "Wychodzić, bandery, szybko, szybko! Wsiadać na wóz jeden drugiemu między nogi i nie ruszać się, nie oglądać się. (На вихід бандери, швидше, швидше! Сідати на машину один одному між ноги і не рухатися, не повертатися.) Тепер вони нам покажуть де раки зимують.


У польській тюрмі

Привезли нас до села Ветлина. Там ще допровадили і долучили до нас більше. Були це повстанці від "Хріна" і трьох десь зі сходу, які мали дуже великі бороди. Двох з них було високих, а один малий. Борода тому малому сягала нижче пояса. На авті було нас усіх вже 20 осіб, майже два рої.

Привезли нас до Балигороду, зсадили з авта, уставили в двійки. Того малого з великою бородою пустили самого п’ять кроків вперед, ніби він сотенний. Військові конвоєнти по одній і по другій стороні. Ми в середині і так маршували. Коли б не військо, то цивілі повбивали б нас, так ворожо були наставлені. Запровадили в одне подвір’я, браму замкнули, а цивілів вже не пустили, тільки камінням кидали здалека до нас. Потім замкнули нас у двох пивницях по 10 повстанців. В пивниці було дві причі [нари]. На них була січка з соломи, бо інакше назвати того не можна, бо це був порох. На вечір кожний в’язень положився до сну, хоч ані один спокійно не полежав. Чухралися, мовби сверблячку мали. А кусало так, що не можна було собі дати раду і до ранку ніхто не змружив ока. Рано дивимося – несамовита річ: воші в тому поросі рушаються як муравлі! Вони немов спеціяльно були годовані. Як вложив руку за пазуху, то цілу жменю вошей витягнув. Попросту вжиралися в людське тіло. Ми почали кричати, що не можна видержати. Вартові казали, щоби успокоїтися, бо будуть стріляти. "Со chcecie! To są wasze wszy, banderowskie!" (Чого вам треба! Це ваші, бандерівські воші). Так нас мучили два дні.

Мене покликали на слідство і запровадили до полковника.

— Siadaj bandyto!
— Пане полковнику, з бандитами армії трьох держав не воюють.
— Siadaj! – крикнув полковник.
— Але пане полковнику, я не можу сидіти, бо я маю страшні воші, перелізуть до пана.

Вложив я руку під сорочку, витяг воші, показав йому і сказав:

— Ми вже дві ночі не спимо, воші в тіло повжиралися.

Він як це побачив, як крикнув на мене...

— Odejdź, banderowska świnio! Kapralu! Zawołać porucznika! (Пішов геть, бандерівське рило. Вістун! Покличте поручника!)

По хвилині зголосився поручник.

— Poruczniku, co to są za wszy? (Поручнику, що це за воші?)
— Obywatelu pułkowniku, to są te… (Громадянине полковнику, це от ті...)
— Zlikwidować, starczy im, a banderę zabrać i dobrze proszkiem zsypać. (Ліквідувати, їм уже хватить, а бандеру забрати і добряче порошком посипати.)

Принесли півведра порошку ДДТ і наказали зсипати всі лахи і голови, а ще й ту січку на причі також ми зсипали. Воші як муравлі падали з причі на землю.

На другий день зранку ми трохи почистили свої мундури з того порошку і вошей. Декого з нас військові взяли до кухні до роботи, а мене запровадили до полковника. Як увійшли в кімнату, зголосили, що я вже є і той сказав мене впровадити. Він запитав мене:

— Wszy gryzą? (Воші кусають?)
— Ні, пане полковнику.
— Nie ma u nas panów. Trochę śmierdzisz... (Немає у нас панів. Трохи підсмерджуєш...)
— To nie moja wina, obywatelu pułkowniku.
— Może moja, co? (Може я винен, га?)
— Не знаю.

Поручник, що сидів обіч, говорить:

— To ten taki "Iwan Groźny", obywatelu pułkowniku. To on chciał Czechom meble w chacie poprzestawiać. Dobrze by było, gdyby im dali trochę w kość. Niech by poznali, jak UPA walczy, bo my mamy ich już dość. Nie daj Boże spotkać się z nimi w walce. Wydaje ci się, że każdy jeden krzak strzela. (Це такий їхній "Іван Лютий", громадянине полковнику. Це він хотів чехам меблі вдома попереставляти. Не завадило б, якби їх трохи відлупцювали. Хай би знали, якою в бою є УПА, бо нам вони уже зовсім остогидли. Не доведи Господи зустріти їх на полі бою. Маєш тоді враження, що кожен кущ стріляє.)
— Na Borownicy byłeś? (В Борівниці ти був?) – спитав полковник.
— Не був, тому що я щойно 3 місяці в УПА і нічого не знаю.
— A w maju, podczas napadu na Borownicę, byłeś tam? (А в травні, під час нападу на Борівницю, ти там був?) – питав дальше.
— Не був.
— To gdzie byłeś, do cholery! Tam tyle wojska poległo! (До дідька, то де ти був! Стільки вояків там лягло!) – закричав зденервований.
— Я в тому часі був в Грушівці.
— Kłamiesz! (Брешеш!) – крикнув і звернувся до поручника: — Poruczniku, przywitaj go, on będzie gadał. (Поручнику, влаштуй йому прийом, він заговорить.)

Заложили мені три олівці між пальці на правій руці і три на лівій, і так cтискали руки. То був несамовитий біль. Видавалося, що кісточки поломлять.

— A w boju nad Komańczą brałeś udział? (А в бою біля Команьчi ти приймав участь?)
— Не було мене там. В тому часі я був в Туринському.
— Kłamiesz, ty bandycka mordo! (Брешеш, бандитська мордяко!) – кричали на мене і дальше тиснули за руки, а другий копав по ногах, в ґолені [гомілки].

Врешті полковник сказав:

— Dosyć, starczy mu. Nie będę sobie nerwów targał przez tego bandytę. W Rzeszowie na UB będzie śpiewał, tak jak oni będą chcieli. Kapralu, odprowadzić go. Аha, poczekaj. Bił cię tu ktoś? (Все, хватить йому. Не буду собі нервів псувати через такого бандита. В Ряшеві в Управлінні Безпеки заспіває так, як вони захочуть. Вістуне, проведіть його. Стривай. Тебе тут били?)
— Ні, громадянине полковнику.
— No, tylko piśnij, to kości połamiem (Вихопишся словом – кості переламаєм), – процідив крізь зуби полковник.

Я прийшов до пивниці, тих хлопців, які пішли до праці, ще не було. Десь в половині третьої вояки припровадили їх. Хлопці задоволені, розказували як добре поїли тлустого росолу [жирного бульйону], попили і ще хліба принесли тим, які ніде не були. Я сказав, хлопці, чи ви часом тим лоєм шлунків не попсували собі, щоб ви бігунки [проносу] не дістали. "Наразі у мене все в порядку." Бо тут, бачите, виходок далеко, з 20 метрів, а вночі не пускають. Після вечері, по 18 годині, хлопці один по другому почали стискати ногами, тримаючись за животи. Страшна реакція в шлунках. Все це змушувало стукати у двері і просити, щоб вартовий був ласкавий запровадити до виходка. Але по апелю це було неможливим. Вони, бідні, обривали собі рукави від сорочок і в них залатвлювалися. Вентиляції жодної не було, бракувало повітря. Ніч була макабрична, але до рана, Богу дякувати, дожили.

Десь близько 10 години ранку під’їхало відкрите тягарове авто у подвір’я і 10 вояків. Відкрили пивницю і один з них крикнув: "Wychodzić, pojedynczo! Włazić na samochód i siadać, nie ruszać się!". (Виходь по одному! Залазь на машину і сідай, не рухатися!) Ми виходили і сідали один одному між ноги. Було нас усіх 20 тюремних друзів. "Słuchajcie, banderowcy! Nie wolno wam się ruszać, bo od razu strzelam. Będzie to uznane za próbę ucieczki. Nie ma srania, szczania, i żeby tam któryś nie skarżył się. Zrozumiano? (Слухайте, бандери! Вам заборонено ворушитися, оскільки стрілятиму без попередження. Це буде прочитано, як спроба втечі. Заборонено срати, сцяти і щоб жоден не скаржився. Це зрозуміло?) – сказали конвоєнти. "Так є", – відповіли ми. "Nie «tak je», a «tak jest»!" – поправили. "Так єст, обивателю поручнику." "No to jedziem. Chłopcy, wskakiwać i dobrze pilnować" (Тоді поїхали. Хлоці, застрибуйте і уважно стежти за ними), – наказав поручник.

10 вояків сіло з нами, оточили нас вколо і так ми їхали, а сонце з гори жарило просто на голови. Котрий з в’язнів хотів поправитися, то зразу ж отримав прикладом від папашки.

В Сяноку стояли ми в подвір’ю в’язниці більше двох годин на сонці. В’язні мліли, просили, що хочуть йти залатвитися [за потребою], бо не витримують. Капрал [вістун], який їхав з нами на авті, пішов до поручника, щоб дозволив по одному допровадити до туалети. По хвилині прийшов і сказав: "Nic z tego, upowcy, porucznik nie pozwolił. Kto nie wytrzyma, niech robi pod siebie" (Дарма просилися, упівці, поручник не дозволив. Хто не витримає – хай робить під себе), – заявив капрал. Питаюся: "А де ви нас везете?" "Do Rzeszowa." (До Ряшева.) Тут і я не був героєм. Не витримав, так що мусів й я обісцятися поки ми доїхали до Ряшева.

У Ряшеві привезли нас до УБ по годині 16 і там нас привітав плютоновий [старший вістун] Курейло. Його прізвище я запам'ятав добре, бо він нас кожного окремо вітав. У пивниці в коридорі було таке приміщення, де не було чути крику. Там він по одному з нас брав і бив так довго, як довго чоловік ще дав раду своїми силами вийти. Але рідко хто сам виходив з його рук. Як винесли, чи випровадили і кинули під мур на сонце, то не можна було того чоловіка впізнати. Так кожний з нас був змасакрований. Казали так: тут на сонці тобі кров раз-два висохне і не буде текла, як із свині.

Прийшла і на мене черга. Ми стояли під високим муром, прийшов, подивився, задержав погляд на мені. Показав пальцем і сказав: "Ty wystąp, a ty następny" (Виступай, а той наступний) – показуючи пальцем на "Сливку". Провадив мене і тримав за ковнір ззаду. Відчинив цю мордовню. Вікно було заслонене, темно, тільки в коцу [пледі] була мала дірка і нею сонце свій промінчик посилало, і тільки воно було свідком, що там діялося. Копаючи, штовхнув мене, а там був ще один ступінь в долину, і я впав на лице та вдарив головою о стіну. Кров мені потекла, а тут копають куди попаде і згори б’ють. Спочатку я кричав, але не довго, бо попав мені в голову і не знаю, що зі мною сталося. Як я відкрив очі, то вікно вже було відслонене і я цілий мокрий лежав на цементі в воді, яку ляли на мене.

— No, jeszcze żyje, można zaczynać. Jaką miałeś broń? (Ще дихає, можна починати. Яка в тебе була зброя?)
— Карабін, – ледве вимовив я.
— Do kogo strzelałeś: do pana Boga w okno, czy do Polaków? (Куди стріляв, у віконце до Господа чи у поляків?)
— Де не було треба, то я не стріляв.
— To po co nosiłeś broń? (Тоді для чого носив зброю?)
— Для своєї оборони, стріляв тоді, коли мусив.
— Mundur masz z polskiego oficera, co? Za dobrze w nim wyglądasz. Poczekaj, wybijemy ci tę Ukrainę z głowy. (Однострій маєш по польському офіцерові, правда? Задобре в ньому виглядаєш. Чекай, ми тобі виб’ємо Україну з голови.)

Почали бити, копати, а що було дальше, то я не знаю, бо як прийшов до себе, то я вже лежав під муром, тільки хлопці заслонили мене трошечки від сонця, щоб забогато не пекло.

Вартовий казав поставити мене на ноги. Друзі помогли мені піднестися і сперли о мур. Я дивлюся по собі, мій мундур цілий в крові, мокрий, пірваний, голова порозбивана. На очі не можу дивитися – так спухло лице, губи поперетинані, спухли, тече кров. Мені зробилося слабо. Вартовий наказав мене притримати, щоб не впав. Подивився на мене і сказав: "О, skurwysyn, prawdziwy komunistyczny kat, co on z człowieka zrobił! Karykaturę. Zapamiętaj sobie nazwisko Korejło [раніше автор написав – Курейло], przedwojenny komunista". (Курви син, справжній комуністичний кат, що з людини зробив! Карикатуру. Запам’ятай прізвище Корейло, довоєнний комуніст.)

Деякі з наших мали щастя, що він їх не вітав, оскільки саме в той час хтось їх покликав. Нас тоді відпровадили до камери. Я попав до тої, де сидів о. "Кадило". Розказували друзі-в’язні, що страшні тортури переходив. Польські бандити – також в’язні – їздили на ньому як на коні. Вони кричали: "Pop, klękaj i jedziem do kibla". (Попе, на коліна і поїхали до клозету.) І так один злазив, другий сідав на священика. З колін йому текла кров і пострадав розум. Засудили його на кару смерті і в короткому часі повісили.

В камері, де ми сиділи, не було нічого, тільки один кібель [клозет], на якому можна було собі посидіти, як чоловік залатвлявся. Підлога була бетонова, а від стіни на 120 сантиметрів було насипано жужлю. Коли чоловік положився, то цілий задок був на жужлю, а ноги на гладкім бетоні. На ніч, хто які лахи мав на собі, мусів зняти, тільки калісони можна було затримати на собі, а все інше мусіло бути зложене рівнесенько в костку [куб] і винесене в коридор. Жодного коца не дали накритися, спали ми на цьому жужлі.

Один в’язень, стрілець з сотні "Хріна", був поранений в ногу. Йому також нічого не дали і лежав на голому цементі в куті, як собака. Я попросив ключника, щоб йому дали щось під спід, щоби на голому бетоні і жужелю не лежав. Відповів: "A co, w lesie łóżko ze sobą nosił? I tak dobrze, że na głowę mu się nie leje z rury". (А що, в лісі ліжко з собою носив? І на тому спасибі, що з труби нічо на голову не ллється.)

На третій день взяли мене на слідство до салі... Докладно не пам'ятаю, але здається мені, що номер 7, на першому поверсі. "No, bandera, powiedz mi, jak ty się nazywasz, kiedy się urodziłeś, dzień, miesiąc, rok і jakie masz wykształcenie. Sam poszedłeś do bandy UPA Polaków mordować, czy cię zabrali? No mów bandyto, ale całą prawdę, bo inaczej żywy stąd nie wyjdziesz" (Ну, бандеро, скажи мені, як тебе звати, коли ти народився, день, місяць, рік, яка в тебе освіта. Пішов добровольцем до банди УПА поляків мордувати, чи тебе забрали? Кажи, бандит, але тільки всю правду, інакше живим звідси не вийдеш), – посипалися запитання.

Моє прізвище Гусечко Іван. Народився 15 квітня 1929 року в селі Грушівка, ґміна Дидня. До школи не ходив, а псевдо мав "Вільха". Нікого я не забив і навіть добре стріляти не вмію.

— Ilu was było? (Скільки вас було?)
— Виглядає так, що чотирьох, а більше не знаю.
— Jak oni się nazywali? (Як їх звати?)
— Дзік Іван, Дзік Володимир, Данчишин Петро, но і я.
— Ilu oni Polaków zabili? (Вони скільки поляків убили?)
— Я нічого не знаю, я з ними не був, а відповідаю тільки за себе.
— To my cię nauczymy i zmusimy gadać. Będziesz śpiewał jak kanarek i będziesz tak gadał, jak my będziemy chcieli. Jaka ta ściana?
— Biała. (Біла.)
— Co, biała! (Що ти сказав!? Біла!)
— Bronek, załóż mu kable na palce, niech zobaczy jak to dobrze (Бронек, закріпи йому проводи на пальцях, нехай відчує, як це добре), – почали погрожувати.

Виляли півведра води на підлогу і почали свою роботу. Почали мене мучити електричним струмом. Як включили напруження – стало мною трясти. Мене кинуло на підлогу. Мало того було, що мною кидало, то ще добре копали. Не знаю як це довго тривало, бо як я відкрив очі, то цілий мокрий лежав на підлозі і не міг рушитися. Пальці попарені від проводів. Дали мені шмату, і воду, що була розлита на підлозі, я на колінах мусів витерти до суха.

— No, a teraz powiedz nam, jaka ta ściana: biała czy czarna? (Ну, а тепер скажи нам, яка ця стіна: біла чи чорна?)
— Біла.
— Co, biała!
— Біла.
— Ty bandyto, ty jeszcze nie wiesz, jaka ona jest! (Бандит який! То ти ще не зрозумів, яка вона!) – крикнув на мене.

В руці тримав ніжку від крісла. Як мене вдарив нею в карк, то я впав на підлогу, якби мене хтось підкосив, і почали знову копати де попало, і бити. Коли я пробудився, то був вже разом з друзями, які мені кров витирали з ран, так мене покалічили, казали, що принесли мене непритомного та кинули як пса.

На другий день я був опухлий і не міг рушитися. Забрали мене до карцеру. То був льох метр на метр у квадраті. Стіни були кантові, по них спливала вода і капала з гори, а на долині по кістки було води. Як ключник мене припровадив до того карцеру, то в коридорі казав розібратися до гола. Тоді сказав мені: "Tu ci woda opuchliznę wyciągnie, posiedzisz 48 godzin i nie wiem nawet czy jeść dostaniesz". (Тут тобі вода пухлину витягне, сидітимеш 48 годин і навіть не упевнений, чи їсти дадуть.)

І так було. За 48 годин один раз дали чвертку хліба і півлітра кави в пушці [банці] з консерви. Не можна було в жоден спосіб витримати. Як сперся о стіну, то в плечі кололо і вода зимна, що текла з гори. Мусів стояти у воді по кістки, ще й до цього щур мене вкусив в п’яту, тому й стояти спокійно годі було. За стіною, як і мене, всадили дівчину. Вона була від Сянока, її також щур вкусив. Її тримали там 24 години. Я промерз до кісток і мав таке враження, що кров в мені замерзає.

Через три тижні слідства я так був змальтретований, що тіло на мені гнило. Я міг положитися тільки на животі. До сьогодні маю знаки на тілі. На закінчення слідства, якийсь слідчий був людиною, бо мене навіть не торкнув, а дав мені ще поїсти і покурити. Він сказав мені: говори все як було, де був, що робив і ін. Я все буду писати, а змушувати тебе не буду. Після цього перевезли мене на Замок, де вже чекав я на вирок.

Докладно не пам'ятаю, але здається мені, що 27 липня 1947 року мене судили. Усіх нас звинувачених було дев’ять друзів. П’ятьох з нашої групи засудили на кару смерті. Один з них Бак, другий Мніх Миколай з Улюча, а трьох інших вже не пам'ятаю, бо були з сотні "Хріна" і "Бурлаки". Я також бувби отримав смертну кару, та, на щастя, на рік був замолодий і це мене врятувало. На судовій розправі суддя читав акт звинувачення, але зовсім не так, як я зізнавав на слідстві. Я хотів попросити о голос, щоб вияснити, що воно не так, бо це неправда. А суддя як крикнув на мене: "Milcz, barbarzyńco, bandyto, ty nie masz słowa!" (Мовчи, варваре, бандите, тобі слово не надається!)

По нараді відбулося читання вироків. П’ятьох засуджено на кару смерті, вироки яким в трьох днях було виконано. Я отримав 15 років позбавлення волі, Сурівка – 12, Пельчарскі з Улюча – 12, і ще один – 10 років, тільки не пригадую собі його прізвища.

При кінці серпня 1947 року заладовано [завантажили] нас в товаровий вагон, так, що один одному сідав між ноги і не вільно було, борони Боже, порушитися, бо військові і польські бандити, які їхали з нами, також засуджені, а які мордували наших людей, зразу ж кричали. Хто тільки порушився, а вони побачили, то нормально ходили по наших головах, топтали і били нагаями де попало. Один з тих бандитів, від Сянока, в 1945-46 роках забив 18 наших людей, які повертали з Німеччини як колишні примусові робітники. Він їх ловив, провадив до хати, все відбирав і мордував, а тіла ховав в стайні під підлогою у ямі, яку там викопав. Зрадила його сусідка, яка припадково надійшла в час, коли він вбив дуже гарну дівчину. Вона зжахнулась і йому сказала: що ти робиш? Тоді він хотів і її вбити, але вона йому вирвалася і втекла.

З Ряшева везли нас до Штуму. Дали нам по половині хліба і сказали, що то мусить вистарчити нам на дорогу на три дні, бо більше нічого не дістанемо. Що дві, три години перераховували, чи всі є. Тим бандитам дали гумові нагаї, поставили по середині вагону один напроти одного. Нам наказали по одному переходити в другий кінець вагону, а бандити били де попало. Потім наказали повертати на це саме місце, де хто сидів між ногами один одному. Та сама порція [частка] тортут повторилася. Деякі друзі, заморочені, падали на підлогу, а вони дальше били.

Через 48 годин доїхали ми до Торуня. Води не давали, а цілий час казали співати. Горло засохло, сонце страшно гріло, язик в устах колком став, слини не було, щоб звільжити язик, хлопці омлівали. В Торуню на станції завезли нас на бічний тор [рейки] і там казали нам співати Гімн України. Чотовий "Охота" не казав співати, "бо вони підпускають [заманюють] нас, щоб більше бити". Я кажу, що не боюся, мене можуть вбити, а Україна не вмре. І я почав співати Ще не вмерла Україна..., а за мною інші. Коли ми співали, нас почули руські. Вони також стояли цілим транспортом в Торуню. Один старшина в ранзі капітана наказав конвоєнтам відкрити вагон і спитав поручника, що це за одні. Той сказав, що то українці, бандити з ліса. Капітан питає нас по-українськи:

— Що, ви бандерівці?
— Так, товаришу капітан, – відповідаємо.
— А чому ви такі побиті?
— Бо нас так б’ють, води не дають напитися, – жалілись ми.

Списав поручника документи і наказав по 4-х провадити до крану з водою, який був недалеко вагону. Хлопці напилися води, помилися і трохи віджили. Поручникові сказав, що за те, що він тут бачив, то відповість в штабі. Від Торуня до Штуму вже нас не били.

До Штуму привезли нас вночі. Протягом одного тижня оглядали нас як звірят в клітках, бо привезли перший транспорт бандерівців, дуже небезпечних людей, бандитів. Так пропаганда попереджувала наш приїзд. До нас, до камер, надсилали перебраних капусів [стукачів] з УБ, які випитували як, де, що було? Посидів такий разом з нами тиждень – і йшов дальше.

Дисципліна в тюрмі була дуже велика. Будинки тюрми були будовані в кшталті хреста з чотирьома крилами і з біля 300 камерами, в яких сиділи в’язні. Будинок був доволі високий, 4-поверховий. Камери були різні, великі й малі. Там де мали сидіти 4 особи – нас сиділо 8, а навіть 9 осіб. Одне ліжко залізне було припинане до стіни, два сінники в яких було трохи січки, бо не можна було сказати, що це солома, і бляшаний кібель [унітаз], що стояв в куті. Літом не можна було витримати, так було душно. В камері навіть сірник не хотів горіти. Через скляний дах сонце жарило як у пеклі. Спали на зміну. Усі не помістилися на підлозі, так що один мусів сидіти на кіблю і дрімати. Отже, що 9-та ніч припадала кожному з нас пересидіти на кіблю, бо нас було 9-х в 4-особовій камері.

Там, де сиділи українці, там на дверях була картка з написом "UPA". Докладно не можу сказати, але около 500 нас було на 4-му відділі, тобто крилі, де в’язнили українців за УПА. Був це відділ ізоляційний. Нам нічого не вільно було робити, отримувати жодної книжки, ані почитати газети. Як котрийсь з в’язнів сидів, або не дай Боже очі примкнув, а клявіш [наглядач] через юдаша побачив, відразу двері відкривав і кричав: "Со, bandyto, spałeś! Wychodź na korytarz!". (Бандите, ти спав! Ану вихододь в коридор!) А коридор 100 метрів довгий. "Аno, padnij, powstań" (Ану, долів, вставай), і жабкі скакати через цілий той коридор туди і назад, та ще й що кілька кроків копав в задок. Часто цілий задок був чорний і на другий день не можна було сісти на нього, так болів від копання. Я це досвідчив, бо й мене ця доля спіткала також. Тільки мене, кінчаючи скакати жабкі, копнув в самі яйка (статевий орган) і я впав, зомлів і знепритомнів. До камери мене принесли друзі, які сиділи зі мною. Мусіли також покликати лікаря, бо довго я був непритомним. На салі хворих я полежав тиждень часу і крока не міг зробити.

І так, рік по році, в нужді, минали молоді літа, а мури тюремні з’їдали здоров’я. По кількох роках почали брати до праці. Записували де хто працював, у якій професії. Я записувався кожний раз, але мене ніколи не взяли до праці. Деякі хлопці мали щастя, пішли до праці і скористали з того, бо було їм легше і перенесли їх на другий відділ, робітничий. А тим, що залишилися, дуже докучали. Що другий день з сінника січку висипали, ніби шукали ґрипсів і олівців до писання. За хвилину приходив клявіш і справджував [провіряв], чи вже чисто на салі. Підлогу ми мусіли замітати щіточками від зубів. Наприклад, приходив клявіш з брудним пальцем, потягнув по підлозі, показував і питався: "Co to jest!?". (Що це таке!?) Брудний палець – брудна підлога. "Do kiblarki, kible szorować." (До клозетника, клозети вичищати.)По два кіблі мусіли ми вичистити так, що коли прийшов, мусів побачити себе як в дзеркалі.

В грудні 1950 року привезли мокрої соломи і напхали в сінники. Як ми поклалися спати, то всі були мокрі від сінника. Я спав від стіни під вікном, а вікно мусіло бути ухилене, бо бракувало повітря та не було чим віддихати, і я 27-28 грудня захворів. Був дуже великий мороз, я сильно перестудився і дістав запалення легенів. Мав дуже велику горячку і нічого не міг їсти. Я просив, щоб мене запровадили до лікаря, то один клявіш взяв мене і схазав: "Ja cię zaprowadzę, wyleczysz się i popamiętasz Niewiadomskiego". (Я тебе заведу, вилікуєшся і запам’ятаєш Нєвядоскєґо.) Замість до лікаря, запровадив мене до карцеру, розібрав до гола і замкнув. Вісім годин мене тримав, аж до кінця своєї служби. Я думав, що замерзну. Не було місця добре порушуватися, бо приміщення було 1 метр ширини і 1,3 метра довжини. Коли прийшов випустити, тоді спитав мене: "I co, już zdrowy? Widzisz, taki lekarz ci potrzebny". (Ну що, вже здоровий? Ось якого лікаря тобі треба.) А я йому: "Щоб ти не зміг сконати!".

Цілий січень 1951 року я нічого не їв, тільки воду з мармолядою пив. Вода була відкажена каліхіпімаргалікум, так що була синя, якби хтось чорнила наляв. До нас всадили французького шпигуна, поляка на прізвище Скшиньскі. Судили за шпигунство і отримав 18 років ув’язнення.

Я вже так ослаб, що не міг втриматися на ногах і сказав, що не встаю сьогодні, бо вже не можу своїми силами стояти. Співв’язень-поляк запропонував: "Dobrze, ty leż, a my będziemy alarmować". (Добре, ти лежи, а ми піднімемо тривогу.) Спустили кляпу і почали стукати у двері. По хвилині прийшов ключник Нєвядомскі, той сам, що мене замкнув у карцері і крикнув:

— Co tu się dzieje, do cholery jasnej? (Що тут, до дідька, відбувається?)
— Obywatelu oddziałowy, tu człowiek umiera, ciężko chory (Громадянине начальнику відділення, тут людина помирає, важко хвора), – зголошують співв’язні.
— Podnieść go na nogi! (Поставте його на ноги!)

В’язні допомогли мені встати. Я підійшов до нього і прошу його, щоб дозволив запровадити мене до лікаря, а не до карцеру. "Jeszcze nie umierasz" (Ще не помираєш), – відповів і хотів замкнути двері за собою, а я вложив ногу в двері і він не міг замкнути дверей. В той час в’язні моєї камери почали кричати на нього і зробився великий шум. Прибіг комендант павільйону і питається: "Co tu się dzieje, co za bunt?". Я кажу, що це не бунт, але я тяжко хворий, вже три тижні прошу, щоб мене запровадили до лікаря, і жоден з відділових не хоче дозволити. І в тому часі я впав йому під ноги.

Не знаю, що було дальше, тільки як я пробудився, то лежав вже на ліжку в тюремному шпиталі і цілий в крові. В тому часі як я впав, дістав кровотечі з легенів. На щастя був лікар зі Львова, на прізвище Бой. Спитав, як мене звати.

— Гусечко.
— Siedzisz za UPA, co? Ukrainiec, tак? I продовжував: — Я зі Львова, не бійся, будеш жити, тут у в’язниці я тобі вмерти не дам.

По 3-х тижнях вислав мене до Ґданьска до лікарні, де лежали хворі на сухоти [туберкульоз]. Там був лікарем в’язень, доктор Білявскі з маринарки воєнної [воєнно-морські сили], який був засуджений на 15 років тюрми. Він був добрий чоловік. Полежав я в нього два тижні. Всі баданя [аналізи] поробив і закликав мене до себе та й сказав: "Ти, хлопе, не маєш що тут у мене робити, бо ти переходив гостре запалення легенів". Приписав мені уколи зі стрептомецини і переніс на внутрішнє відділення. Там вже був інший лікар, що походив зі Львова і мешкав в Ґданьску, а до тюрми приходив з клініки, щоб додатково заробити. Щоб його світ не знав, який він був недобрий! Запитав мене за що я сиджу і чи я українець? Я сказав, що так, а він до мене: "Co, ty chcesz wyjść na wolność? Poczekaj, ja ciebie wyleczę. Wyjdziesz nogami do przodu". (Ти хочеш на свободу? Чекай, я тебе так вилікую, що винесуть ногами вперед.)

Через два тижні, бо стільки я в нього лежав, жодного ліку мені не дав і тих уколів, що доктор Білявскі мені приписав, також не дав. Потримав мене два з половиною тижня і виписав з горячкого 39,8 градусів. Я йому кажу:

— Пане доктор, я маю велику горячку і кров’ю плюю.
— Горячку тобі мури [стіни] витягнуть, а кров’ю плюєш, бо забагато її маєш, – відповів мені.

Потримали мене в тюрмі в Ґданьску цілих три місяці і хворого привезли назад до Штуму, де й сидів на 4-му відділі під 412.

Я горячкував дальше і щораз гірше ставав слабий. Хлопці радили мені: сьогодні є добрий чоловік ключником, попроси його, а він тебе заведе до лікаря. І так було. Я його попросив, а він мене запроваадив безпосередньо до Боя і сказав до нього: "Doktorze, tego banderowca trzeba leczyć, bo on jest chory na gruźlicę". (Лікарю, цього бандеру треба лікувати, він хворіє туберкульозом.) Доктор подивився на мене і здивований сказав, то ж я тебе до Ґданьска вислав до в’язничного шпиталя, а ти вже тут? Я йому розказав як там було. Вислухав і сказав. Но так, Білявскі мав рацію, що так могло бути, але той жидюга недобрий, мимо що його родичів [батьків] українці переховали, цілу родину, то вони пізніше нарікали, що їм зле їсти давали. Ну, сказав, ходи я тебе пересвітлю, побачимо що тобі є. Розбирайся до половини і ходи до мене перед Рентген. Подивився і каже: "Но Іване, незадобре з тобою. Я тебе мушу вислати назад до Ґданьска, але тим разом до доктора Білявского. Я йому тут напишу в паперах, щоби він тебе лікував сам".

Так і сталося. Завезли мене назад до Ґданьска і доктор Білявскі лікував мене перейшло [більше] рік часу. Ліки я побирав такі, як Пас і Гидразит. З тим було добре, що не було такої дисципліни і риґору. Можна було полежати собі і дещо почитати. Тут трохи підлікували мене і по року часу, в 1952 році, привезли назад до Штуму.
Посадили мене до камери, де сиділо 30 хлопа і почалося знову пекло. Два рази в місяць ходив фризієр [перукар] голити, і мені після гоління ціле лице страшно пекло, свербіло і опухло. На третий день на очі я не міг дивитися. На цілому лиці зробився струп і лялося з нього, а до лікаря знов ключник Нєвядомскі мене не хотів запровадити, не зважаючи на те, що три рази я його просив.

Прийшов час на прохід [прогулянку], і всі в’язні пішли на 15-хвилинний прохід, а я залишився в камері. В той час до камери прийшов ключник Нєвядомскі справдити ґрати, чи всі є в порядку. Він спитав мене, чому я не пішов на прохід? Я йому пояснював, що не можу, бо я на очі не бачу, так я опух і страшно мене болить, тому прошу обивателя відділового запровадити мене до лікаря, або до начальника тюрми. А він до мене: "Ja cię zaprowadzę, ale do karceru" (Я тебе заведу, проте до карцеру) і, стоячи на табуреті коло вікна, вдарив мене молотком. Я не витримав нервово і копнув у таборет, а той перевернувся і Нєвядомскі впав. В той момент прийшов другий ключник, сержант Каміньскі і спитав: "Co tu się robi taki hałas?". (Що тут за галас здіймається?) А той каже, що я його хочу бити. Каміньскі мене вислухав, а я йому все сказав як це було, що я вже два дні прошу пана Нєвядомского, щоби мене запровадив до лікаря і сьогодні вже третий раз просив, а той мені сказав, що запровадить мене до карцеру і вдарив мене молотком. Я нервово не стерпів і копнув у таборет, а обиватель відділовий Нєвядомскі впав. "Więcej żeby mi tego nie było, bo zgnijesz w karcerze" (Щоб більше такого не робив, а то в карцері зогниєш), – заявив сержант Каміньскі.

— Так є, обивателю сержанте, – покірно сказав я.
— A wy, kapralu, proszę go zaprowadzić do lekarza. (А ви, вістун, заведіть його до лікаря).

На салі хворих лікар насмарував мене якоюсь мастею, забандажував ціле лице і груди та сказав мені: "Bracie, jeszcze jeden dzień i koniec byłby z tobą. Zakażenie poszło już na piersi (Друже, ще один день і тобі був би кінець. Інфекція пішла вже на груди)і сказав мені: не бійся того, що будеш червоно сікати, бо я тобі дав такий лік. То тобі поможе, але тиждень часу на очі не будеш міг дивитися.
І так пролежав я на цю хворобу два тижні у шпитальці. Ще й добре не був здоровий, як забрали мене назад на відділ. Але за це, що копнув у табурет, 24 години мусів таки відсидіти у карцері.

І так день, тиждень, місяць і рік по рокові минали і минали мої молоді літа, а здоров’я тюремні мури і кати з’їдали, і не давали жити.

Пригадалась мені одного разу одна дівчина, дуже гарна, Марусею її звати, з Морохова. У 1946 році перевозила мене і "Острого", бо не можна було перейти через ріку Ославу, бо вода була дуже велика, я тоді з нею пожартував, а вона попросила нас до хати.

— Ви напевно голодні?
— О, так! Ми були б дуже вдячні, коли би ви нас почастували теплою вечерою.

Ми тоді поїли таки добре, пожартували, і вона мені дуже сподобалася, а на кінець сказала, що буде чекати на мене. Сидів я в куточку, думав про неї і почав півголосом співати. Сонце вже давно погасло, нічні тіні розтяглись, сходить сон понад хатами, тихо, мрійно все снує, а я нещасний нудьгую тут, крізь крати дивлюсь у нічную тьму, в уяві я тебе шукаю, а лиш у сні часом знайду. До грудей налитих, стиглих, до уст палких я припаду, п’янію в щасті лиш дарма, дзвінок обудить – і знов тюрма. В короводі монотоннім, дні за днями проминають, мов той звір у клітці, я крок в крок ступаю. А думки в далині блукають, все біля тебе зірко моя, бо ти моє щастя, ти моє життя.

Співали ми на два голоси, а помагали мені Садик і Борковий. Відкрилися двері і увійшов ключник сержант Каміньскі. "I co, śpiewać wam się jeszcze chce! Który śpiewał, niech wystąpi." (Так от, вам ще співати хочеться! Хто співав, нехай виступить.) Я виступив першим, бо справді я перший почав співати. Садик і Петро також по хвилині виступили. "І co z wami zrobić?" (І що з вами робити?) – спитав він. "Нічого, обивателю відділовий, дарувати вину", – відповіли ми. "No dobra, ale zaśpiewajcie jeszcze raz, ja posłucham." (Гаразд, але проспівайте ще раз, я послухаю.) Заспівали ми цю саму пісню, і ще одну – Посадила огірочки. Йому дуже сподобалося і похвалив нас: "Ładnie śpiewacie". Потім частіше приходив, щоб йому співати.

Одного разу прийшов і каже до нас: "Chłopaki, zaśpiewajcie, a ja pod drzwiami posłucham, a jak ktoś będzie szedł, taki niepożądany, to zastukam w drzwi". (Хлопці, заспівайте, а я біля дверей послухаю, а якщо хто надійде, такий небажаний, я постукаю в двері.) Але його покликав комендант павільйону до себе і він пішов, а нам нічого не сказав і ми не знали, що його нема під дверима. Співали відважно, будучи певними, що він слухає. А тут двері відчиняються і входить ключник Окупскі. "А сo to za śpiewy! Przypomina się wam Ukraina, co? Ja wam to wybiję z głowy. Wychodzić. Wy trzej, co śpiewali, marsz na dół do karca!" (Що це за співи! Пригадується Україна, що? Я вам це виб’ю з голови. На вихід. Ви троє, що співали, помаршували вниз до карцеру!) Там замкнув нас по одному і сказав, що як посидимо 24 години, то співати нам вже не буде хотілося. За три години прийшов Каміньскі і питається де ми, а друзі сказали що Окупскі замкнув нас до карцеру за спів.

— Mówiliście komuś, że to ja kazałem śpiewać? (Ви говорили кому-небудь, що це я казав співати?)
— Ні.
— To dobrze. Zaraz ich wypuszczę. (То добре, я їх зараз випущу.)

Так і було, прийшов і випустив нас.

У 1953 році так нам в тій камері докучали, що не йшло витримати. Прийшов, відчинив камеру, подивився на нас стоячих на струнко і показав пальцем: "Ty, wystąp! Dlaczego ty się ze mnie śmiejesz? Jak się nazywasz?". (Ти, крок вперед! Чому ти насміхаєшся наді мною? Як тебе звати?) Записав і пішов, а на другий день таку людину до рапорту кликали.

Заступник начальника страшно був недобрий, садист. Не дав собі слова сказати. Шкода, що я забув його прізвище. Я був в нього два рази протягом одного місяця. Раз за це, що подивився криво на ключника Нєвядомского, неначе я мав намір його вдарити, а другий раз за те, що ніби мав у вікно дивитися. За ці два рази я пересидів голий у карцері у місяці вересні 140 годин. Перший раз, коли покликав мене до рапорту, я прийшов, замельдувався, він мене спитав за що я маю бути покараний. Я сказав, що не знаю за що. Він витягнув рапорт і каже:

— Ja ci przeczytam za co. W tym i tym dniu klucznik oddziałowy wszedł do celi, ty wiesz jaki, i ty krzywo na niego patrzyłeś, mając zamiar go zaatakować. I za to dostaniesz 24 godziny karceru nago. Zrozumiano! (Я тобі прочитаю за що. Такого-то дня ключник зайшов у камеру, ти знаєш хто це був, і ти криво на нього споглядав, готуючичсь до нападу. За це отримаєш 24 години карцеру наголо. Тобі зрозуміло!)
— Але, обивателю начальнику, то неправда!
— 48 godzin! (Тоді 48 годин!)
— Але то...
— 64 godziny!
— Але...
— 80 godzin!
— Так є, – з болем сказав я.
— No widzisz, zrozumiałeś. A teraz proszę się odmeldować i następny. (Ось бачиш, зрозумів. А тепер, будь ласка, відмельдуватися і давати наступного.)

В грудню 1953 року робили "кіпіш" дуже часто, не раз і два рази в тижні. Рвали сінники, висипали солому і шукали ґрипсів [секретна записка], а потім казали, що то ми спеціяльно деремо сінники і за це нас карали.

Одного разу на проході один з нас знайшов кусочок шкла і ми зробили з нього голку. Врізали кавалочок алюміньової ложки, в цьому шклі зробили вушко, так що можна було нею дещо шити. Я одного разу приніс собі кусочок шмати з кібльовні, де за якусь кару чистив кіблі. Вшив собі з тої шмати такі капці на ноги. Зшив в одному кінці і в другому, заложив на ноги і було тепліше. Але довго я не втішався ними. Десь за тиждень під час апелю дуже довго ми стояли на струнко, більше як годину, і я похвалився, що маю ті капці на ногах, а так то страшенно би змерз, а мороз на вікна висадився. Борковий: "Ти не тішся, бо ще сьогодні ти їх можеш зняти і можеш піти до карцеру, а щойно вчора ти повернувся з нього". Так і сталося. На апелю сальовий замельдував особовий стан, йому подякували, а потім: "Ano, pierwszy rząd jeden krok do przodu. Ci, co mają coś na nogach – wystąpić". (Ану, перший ряд один крок вперед. Ті, які мають що-небудь на ногах – виступити.) Було нас таких трьох. Наказали зняти і викинути в коридор, нас записали і сказали, що підемо до рапорту, а також будемо відповідати за пірвання сінників.

Я страшно тим перейнявся. Думав собі: щойно вернув з карцеру, де відсидів 60 годин і зараз знову не знати скільки прийде сидіти, то не витримаю нервово. Краще буде покінчити з собою. Того вечора усі вже поснули, а я з тою думкою, щоб повіситися, не сплю. Встав я, взяв рушник, порвав на три частини, прив’язав до ґрати, але Іванус пробудився і питає мене, що ти там робиш? Нічого, сказав я, так дивлюся у вікно, не можу спати. Відійди від вікна, щоб ти якоїсь дурниці не зробив. Положися спати. І я положився, але дальше не сплю, чекаю, щоб він добре заснув. А він також не міг добре спати. По якомусь часі питає мене: "Іване, спиш?". Але я нічого не відізвався. Тоді він сказав до себе, "но вже заснув". А я через цілу ніч боровся сам з собою, думав, що робити. Подумав собі, що я не раз був в таких боях, де видавалося, що вже кінець, а Бог дав, що з кожної ситуації вийшов чоловік цілий і живий. Також у слідстві каторги перейшов і витримав, а маю заломитися тепер, коли червоні ляхи думають мене викінчити? 0 ні! Не бувби я повстанець УПА. Боже! Ти мене цілий час зберігав у безнадійних тяжких хвилинах, за що я Тобі дуже вдячний. І тепер гаряче прошу Тебе Боже, хорони мене від злого і піддай мені думку, що я маю робити. Вже розвиднялося, ставав ранок, а я подумав собі: якщо закличе мене до рапорту, то я при начальнику заб’юся. Вдарю сильно головою у трійник, а ребра були дуже гострі. Так, що тільки сильно головою вдарити і чоловік вже не встане... На превелике щастя, я не був покликаний до рапорту, покликали тільки двох з нас. Один отримав 48 годин карцеру, а другий 60 годин, бо хотів виправдати себе.

Кілька місяців було добре. Настав інший начальник, Ковальскі, правдоподібно був українець. За нього обіди були деколи навіть з двох дань. Але цей рай не тривав довго, десь 3, або 4 місяці. Потім він був арештований за УПА. По ньому настав Грушовскі, передвоєнний комуніста, який колись у Львові за комуну сидів.
В 1954 році зняли мені 3 роки: з 13 до 10 років ув’язнення. Тоді я написав просьбу до начальника, щоби мене прийняв на розмову в справі праці. За кілька днів мене покликав начальник до себе.Я прийшов, стукнув закаблуками, став на струнко і замельдував:

— Обивателю начальнику, в’язень Гусечко мельдується на розказ.
— Dobra, spocznij i siadaj tam. (Гаразд, вільно, сідай отам.)
Взяв моє подання, що я писав, подивився і спитав мене, про що я хочу з ним розмовляти, на яку тему. Я йому заявив, що я прошу, благаю, щоб мене взяли де-небудь до праці, аби тільки працювати. Він до мене:
— Mów do mnie po ukraińsku, ja rozumię, bo we Lwowie 6 lat siedziałem z nimi." (Говори до мене українською, я розумію, оскільки у Львові 6 років з ними сидів.)
— A dlaczego oni ciebie nie wzięli do roboty? (Чому вони тобе не взяли на роботу?)
— Я не знаю чому.
— Zaraz zobaczę… (Хвилинку, я провірю...)

Подивився в акта і каже:

— No, teraz już wiem. Zobacz, tu jest litera "А" napisana czerwonym ołówkiem, a to oznacza, że jesteś szczególnie niebezpieczny dla Polskiej Rzeczpospolitej Ludowej. I ciebie za to nie brali do pracy. (Так, тепер розумію. Дивись, тут червоним олівцем написана буква "А", це означає, що ти є людиною особливо небезпечною для Польської Народної Республіки.)
— Але обивателю начальнику, чи я виглядаю на такого бандита, що сам зміг би Польщу змінити?

Він засміявся і сказав:

— No nie, jesteś naprawdę sympatyczny chłopak, ale oni cię wrobili. (Звісно, ні, ти справжня симпатяга, проте вони тебе обскакали.)
— Так, обивателю начальнику, на судовій справі мене до голосу не допустили.

Він почав дальше мені пояснювати, що я буду переслідуваний ще й на волі, як вийду з тюрми, хіба що щось зміниться.

— A teraz powiedz mi, jak to tak naprawdę było, mnie się nie bój. (А тепер скажи мені, як насправді все там було, мене можеш не боятися.)
— Я нічого більше не можу сказати, окрім того, що вже сказав на слідстві, а вони собі дописали, як їм пасувало. Як нас привезли з Ряшева до Штуму, то тут двері не замикалися. Думали що ми бандити з рогами. Про мене родичі нічого не знали, де я є і чи живу, чи ні, бо там, де колись мешкали, в тому селі Грушівка, то ні одної хати вже нема, а було 120 номерів. Все військо польське спалило, а ормовці помагали грабувати і людей вбивати. Мої родичі [батьки] були три рази палені. Лишились без нічого, тільки те, що на собі мали. 14 січня 1946 році коня і корову забрали, а хату спалили, тільки що діти врятувалися, а решта все спалилося. В половині серпня 1946 року вже збіжжя звезли з полів, і знову напало військо разом з бандитами з Вітрилова і Темешева під командою поручника Міхальского. Тим разом спалили стайню і стодолу, а в стайні спалилася корова і дворічна ялівка. Не дали навіть вигнати, щоб врятувати. І родичі [батьки] залишилися зовсім без нічого, тільки четверо малих діточок залишилося. Найстарша сестра мала 10 років, а братчик кінчав один рочок. Не мали що давати дітям їсти, то пекли буряки і давали дітям, щоб їли. В 1947 році родичі були переселені тут, на західні землі, і щоб пережити, то ходили і збирали колоски по стерниськах, де господарі-поляки вже зібрали збіжжя. Про мене нічого не знали де я можу бути.
— A jak się dowiedzieli, że jesteś tu, w Sztumie? (А як вони довідалися, що ти тут, в Штумі?)
— А но власне. Приїхала на побачення сестра мого колеги Дзіка, і він їй сказав, що я тут також є, а вона написала до мами. У 1949 році, десь в липні, я отримав першу пачку від мами, але коли прийшов за нею, питають мене від кого може бути пачка до тебе. І я згадував:
— Клодовска Анна.
— Nie.
— Гусечко Марія.
— Nie.
— Биць Анна.
— Nie.
— То я не знаю…
— A Typa Anna, znasz, nie? (А Типу Анну, знаєш таку?)

Тоді я попросив, щоби мені дали адресу надавця [відправника]. Ця Анна була вдовою, муж пішов на війну і згинув, а вона вийшла вдруге заміж і змінила прізвище з Биць на Типа. Мама боялися сусідів на новому місці поселення, щоб не дізналися, що мають сина, який сидить в тюрмі за УПА. Вони страшно недобрі були для мами. Якби вони знали, що я сиджу в тюрмі, то би їх повбивали. І бідні мама ходили до своєї сестрінки аж на третє село, 10 кілометрів, з пачкою для мене, щоб вона мені її вислала.

— I wciąż jeszcze wysyła? (Досі відправляє?)
— Ні, тепер вже мама присилають.
— No dobra, ja ci się postaram, żebyś poszedł do pracy, dam cię do kartoflarni, tam bliżej kuchni, troszkę się podreperujesz, bo marnie wyglądasz (Ну гаразд, я постараюсь зробити так, щоб ти мав роботу, спрямую тебе до картоплярні, там кухня поруч, трішки здоров’я підкріпиш, бо мізерно виглядаєш), – потішав мене. — I jeszcze jedna przyczyna była tego, żeś do pracy nie poszedł. (Була ще одна причина, чому тебе на роботу не брали.)
— Яка? Може те, що я не погодився капувати (доносити)?

А було воно так. Десь при кінці травня 1949 року, клявіш Окупскі мене муштрував на коридорі. Древняки наказав мені зняти, щоб галасу не робити як буду жабки скакати. І почалося: "Падній!", "Повстань!" – 15 разів, "Жабкі!" – 50 разів. Що другий скок – копа в задок – і так на зміну. Я вже не міг витримати і впав та не міг піднестися. В тому часі переходив коло нас поручник Пшибиш ("Шпец"). Він був начальником спеціяльного відділу. Каже до Окупского: "Co tak się bawisz jak kot z myszą, dawaj go tu do mnie!". (Що ти з ним граєшся, неначе кіт з мишею, давай його до мене!) Окупскі до мене: "Wzuwaj buty na nogi i marsz pod 330". (Взувай чоботи на ноги і маршуй до 330-ої.)

Коли я прийшов, то він вже на мене чекав. Я замельдувався, а він:

— Za co on ciebie tak męczył, co? (За що він тебе так мучив, га?)
— За ніщо, обивателю поручнику, можливо, що я йому не сподобався.
— A to klawisz niedobry, prawda? (От, клявіш поганющий, правда?) – глузував хитро.
— Я того не сказав.
— No dobra, przystąpmy do rzeczy. Czy wiecie, po co was tu wezwałem? (Гаразд, давайте до суті. Чи ви знаєте, навіщо я вас сюди покликав?)
— Ні.
— Otóż, chcę żebyś ze mną współpracował (Отже, я хочу, щоб ти співпрацював зі мною), – заявив мені цинічно.

Я йому, що не розумію, а він пояснював мені: як хтось з колег буде щось говорити, то щоби я раз в тижні прийшов до нього і сказав. За те візьме мене до праці і скоріше мене випустять з тюрми. Я кажу йому, що я молодий, але не настільки дурний, щоб я дурниці на когось говорив, і через це щоб хтось терпів. Ми всі терпимо аж забагато. А я хочу вийти на волю, якщо мене не замучите, і кожному сміло подивитися в очі, як зустрінуся. Він зденервувався і зі злістю закричав: "To zgnijesz tu, a nie wyjdziesz! Odmeldować się i wypieprzać stąd. Oddziałowy! Brać go i dobrze się baw, żeby pamiętał, że tu był". (Тоді зогниєш тут, і волі не побачиш! Відмельдуватися і забирайся в чорту мать. Відділовий! Забери його і пограйся з ним гарненько, щоб не забув, де він був). Відділовий, як мені зараз же дав, то я ложки не міг до уст піднести.

Вийшовши від начальника спецвідділу Пшибиша я повернув на свій відділ. Бачу, хлопці стоять під камерами, і я станув під дверима своєї. Бачу, що йде ключник і впускає в’язнів з-під камер, я шубер [заслінку] відсунув і відступив на бік, а ключник Окупскі прийшов, вдарив мене так сильно ззаду в голову і я притяв о стіну чоло. Кров мене заляла, а струм пішов по мені від мозку до великого пальця правої ноги. "Biegiem marsz do kiblarki!" (Бігом до клозетника!) – крикнув до мене. Но і я пішов. Він повпускав решту в’язнів, прийшов до мене і крикнив: "Padnij!", "Powstań!" і копнув раз, другий, а я вже нервово не витримав і сказав до нього:

— Аж ти скурвисину, пастуху сякий-такий! Скільки ти можеш знущатися й бити. Вільно тобі так?
— Takiego bandytę jak ty zawsze mogę bić. (Такого бандита як ти завжди можу бити.)
— Коли так, то будемо битися і я як встрілив його в морду, – а він – неначе хтось його підрізав.Впав на бетон і головою вдарив о стіну. Шапка з голови злетіла, лежав як неживий. Я забрав йому ключі, стою над ним і думаю: що я зробив? Забив дзяда, чи що? Але він почав рушати очами, а я в той час використав момент і ключами порахував йому ребра, і де попало копав. Він зірвався і втікав просто у двері, а я сягнув його ще ногою у дверях і так копнув, що той перескочив через бар’єрку і впав на сітку, яка була заложена для забезпечення, бо в’язні скакали з гори і поповнювали самогубство. Як він впав, то зробився великий шум. Прибіг комендант павільйону підпоручник Скшечик (пізніше його арештували за співпрацю з німця) і спитав його:

— Co tu się robi, bunt czy co? (Що тут виробляється, бунт чи як?)
— Nie, obywatelu poruczniku, tylko bandyta mnie bił i klucze mi zabrał (Ні, громадянине поручнику, ось тільки бандит мене бив і ключі відібрав), – відповів Окупскі.
— Co! Klucze! Gdzie on jest? (Що таке! Ключі! Де він?) – спитав Скшечик.
— W kiblu.

Прийшли до мене і почали визивати мене від бандитів і що їм тільки на язик прийшло. Я до них: прошу не наближатися до мене, бо можу котромусь кривду зробити.

— To oddaj klucze.
— Віддам, але для прокуратора, і він мені скаже, чи вільно вам так бити і мальтретувати в’язнів, і чи він про це знає.
— Słuchaj, człowieku, on dostanie karę i może być zwolniony z pracy, ale ty dostaniesz wyrok za napad na klucznika, a jak oddasz klucze, to daję ci słowo honoru i przysięgam, że nic ci nie będzie za to. Zgoda? (Чоловіче, чи ти розумієш, що його покарають і, можливо, звільнять з роботи, проте у тебе буде новий вирок за напад на ключника, а якщо ти зараз віддаси ключі, то клянусь тобі і присягаю, що це тобі обійдеться даром. Домовились?)
— Згода.

Ключі я віддав, мене впустили і я пішов під свою камеру. Друзі мене питають, що там таке з тобою сталося, чому ти такий покровавлений?

— Ти бився з клявішом?
— Так, бився.
— Ой, недобре ти зробив, бо то, що тобі зняли з вироку, тих 5 років, то можуть назад доложити, – бідкалися колеги.
— Не бійтеся, нічого не буде. Я вже нервово не витримав, коли він мене копав і дрючком від вікна бив по плечах.
— Це ти його кинув на сітку, аж цілий відділ стрясся?
— Він сам впав як з кіблярки втікав. Я його ще в дверях добре копнув і він з таким розмахом через бар’єру полетів на долину. А що тепер буде – не знаю. Комендант дав мені слово гонору, що нічого мені не буде, тільки щоб я віддав ключі. Як бачите я прийшов, – втішав я їх.

На другий день ключник Окупскі мене покликав до себе. Я питаю, що знову буде мордобиття?

— Ty głupi. Choć, coś ci pokażę (Та, таке мелеш. Ходи, щось покажу), – заговорив по-дружньому. Він стягнув штани вниз і сказав: — Zobacz coś mi narobił. Całe jajka spuchnięte mam i z żoną nie mogę spać. Ona mi mówiła, że popadnę na swego i prosiła mnie, żeby dać ci spokój, bo i tak dostałeś za swoje. Ona ciągnie za wami, bo ona też Ukrainka. (Глянь, яйця спухли повністю, з дружиною не можу спати. Вона мене перестерігала, що попаде коса на камінь і просила, щоб відстати від тебе, бо ти і так отримав достатньо за своє. Вона на вашому боці, тому, що вона також українка.)

Після цього він вже був дуже добрий хлоп [дядько] для всіх нас, в’язнів УПА. Через кілька днів комендант Скшечик був арештований як німецький агент.

До тижня часу я пішов до роботи і вже мені було легше між людьми. Але довго я там в картофлярні не працював. Одного разу прийшов до нас в часі праці начальник і питався хто хоче їхати до копальні до праці. Звернувся до мене: "To ty, zdaje się, byłeś u mnie i prosiłeś o pracę. Teraz masz okazję pojechać i zarobić sobie, tylko napisz podanie, a ja ci podpiszę". (Це чи не ти був у мене і просився на роботу? Трапилася нагода їхати і трохи грошей заробити, заяву лишень напиши, а я підпишу.) І так було, я написав заяву, що хочу поїхати до вугільної копальні до праці.

Десь в половині квітня 1954 року висилали транспорт в’язнів до копальні, між ними і я поїхав. Нас українців, політичних в’язнів, було там вісьмох. Привезли нас до копальні Мєльовіце-Сосновєц II, воєвідство Катовиці. На тій копальні я лишився сам з українців, решта поїхали до інших копалень, таких як Челядзь і Пяскі.


Табір праці Мєльовіце

По двох тижнях кварантанни, дали мені копальняне вбрання, гумові чоботи, лямпу карбітову і інше. Номер в’язня треба було виписати на грудях, плечах і на каску з обох сторін. То мусіли бути великі номери, виразно намальовані олійною білого фарбою, щоб здалека було видно. Мій номер був 635. З’їзджаючи перший раз в долину до копальні, був випадок з моєю зміною. У ньому двох згинуло і одному ногу зламало, а мене на щастя подмух повітря відкинув. Коли б я був зробив лише ще один крок, то брила вугля мене сягнула б, але на щастя так не сталося.

Під землею довго я не працював, тільки три місяці, тому, що я був хворий на легені. Копальня була дуже мокра і я перестудився та дістав велику горячку, бо я вже приїхав хворий. Я пішов до лікаря, а той мене скерував до Сосновця на пересвітлення грудей. Оказалося [виявилося], що обі легені є зайняті, тобто потемніли. Лікар питався мене, як довго вже сиджу? "Вісім років." "О! Taki młody i już tyle przesiedział!" (О! Такий молодий, а вже стільки просидів!) "Ану, хотілось мені політикувати", – відповів я. Лікар мене пожалував, що такий молодий хлопець і вже здоров’я має змарноване і сказав, що мене вже не впустить на долину під землю до роботи.
Місяць часу я не працював. Потім дали мені магазин, лазьню і шатню [роздягальню] до обслуги. Там працювало нас двох, я і Фішер з Ґдині. Він сидів за гандель долярами. Початково мене дуже пильнували, щоб я не втік. Але одного разу прийшов до мене з марковні чоловік і спитав:

— Jasiu, za co ty podpadłeś? (Івасю, чим провинився?)
— Про що ти? – здивувався я.
— Jesteś wzywany pod dwójkę do "szpeca". (Тебе викликають до двійки до «шпеца».)
— Коли? Зараз? Но то вже йду.

Приходжу, стукаю у двері, чую: "Wejść!".

— Обивателю поручнику, карний в’язень Іван Гусечко мельдується на розказ.
— Jeszcze jednego nie dopowiedziałeś – UPA (Про одне ти забув сказати – УПА), – поправив мене.
— Так єст, обивателю поручнику.
— No dobra, dobra, siadaj. Czy ty wiesz po co ja ciebie zawołałem? (Гаразд, сідай. Ти знаєш чого я тебе покликав?)
— Не знаю, обивателю поручнику.

Він почав довго мені пояснювати, що хоче зі мною порозмовляти, щоб впевнитися, чи я не думаю втікати, бо тут працюю також і вночі. Він сказав, що не думає, щоб я був такий дурний, щоб стільки років пересидівши й тепер втікати, бо й так ніде не втечу, бо мене й так зловили б, а не хотівби мені кривди робити. Сказав також, що він є комуністом французьким і дуже жаліє, що приїхав до того раю. Там він мав дуже добрих сусідів, українців, один з них був зі Львова, а другий від Сянока. На закінчення спитав:

— No i co ty powiesz na to wszystko? (І що ти мені скажеш на це все?)
— Обивателю поручнику, якби я мав намір втікати, то я і так би не сказав, бо такого дурного на світі нема. Але тут скажу щиру правду, що не маю наміру втікати, бо не маю де. Обивателю поручнику, стільки років пересидіти і тепер втікати, то фактично треба бути без розуму.

І дав йому слово, що нікуди не буду втікати, навіть тоді, коли б обиватель поручник сказав мені йти за браму, то я би не пішов, доки мене не звільнили б.

— W takim razie masz rację, tu cię pochwalam. Ale jeszcze jedno chcę ci zaproponować, a mianowicie, żebyś mnie coś niecoś powiedział jak któryś ze złodziei będzie złorzeczyć na rząd, albo jak coś z dołu będą wynosić (Тоді – ти правий, треба тебе за це похвалити. Проте, я хочу тобі ще щось запропонувати, а саме, щоб ти мені дещо переповідав коли якийсь із злодіїв буде ремствувати на уряд, чи якщо з долини виноситимуть що-небудь), – торочив дальше.
— Обивателю поручнику, на таке щось я не дамся намовити. Мені вже пропонували в Штумі співпрацю і я також відмовив, бо я на таке щось не надаюся. Я хочу мати чисте сумління.
— A jak ci będą coś kraść? Na przykład w szatni? (А якщо у тебе крастимуть? Для прикладу, в роздягальні?)
— То я дам собі раду з ними, а як треба буде, то також напишу рапорт і не буду жалувати злодія, якщо не буде поправний. А таких «завушників», то ви вже не одного маєте.
— No, jak widzę, to z tobą się nie dogadam. (Бачу, з тобою не договорюсь.)
— Мабуть ні.
— No dobra, ale to, o czym my rozmawiali, to pozostanie między nami. Zrozumiano? (Добре, проте це, про що ми розмовляли, залишиться між нами. Ти зрозумів?)
— Так є, обивателю поручнику.
— I jeszcze jedno, czy mogę liczyć na ciebie? (І ще. Чи я можу на тебе розраховувати?)
— Так обивателю поручнику, даю слово гонору. Можете мене пустити навіть на дівчата і напевно поверну.
— Chciałbyś, co? Żeby to tylko ode mnie zależało, to bym cię puścił. (Хотілося б, правда? Якби це лише від мене залежало, я б тебе відпустив.)
— Я знаю, що з пана добрий чоловік, обивателю поручнику.

По тій нашій розмові він повірив мені, що я правду йому сказав. А злодії-шахтарі також мене пізнали, бо я їм сказав просто: як щось котрийсь буде потребувати, хай скаже, як буду міг, то дам, але красти не раджу. Рапорти не люблю писати, але знаю, що декому з вас лишилося два, три тижні, до місяця часу відсидіти, а шкода стратити волосся, щоб з лисою палою [макітрою] вийти на волю. Тут є такі, що один одному брав, а я приловив, то нехай вам скажуть, яку кару отримали: добре дістали за своє. На змінах [чергуваннях] колеги йому дуже часто крали і він любив писати рапорти. За це його не любили, я йому казав понищити рапорти. Він мене питався, чому саме так, що в нього на зміні крадуть, а у мене ні. Я йому кажу, ще сьогодні будеш мав нагоду переконатися, бо один виїхав з долу без каски. Він сів на тасьму [конвеєр], щоб кусочок під’їхати, завадив о філяр [опору] і каску зірвало йому з голови. Він буде хотів другому з мішка забрати, бо мені нічого не сказав, або буде робити шум, що йому каску вкрали. Я цю каску маю, бо мені один шахтар її приніс, знайшовши в копальні. Рано, перша зміна з’їжджала на долину, дивлюся в шатні, що він буде робити. А він шукає по чужих мішках. Я йому звернув увагу, що він не в свойому мішку шукає. А він зразу з криком до мене, як я пильную, що йому каску хтось вкрав.

— Ти мене не ображай і родину мою залиши, а скажи правду, де ти її загубив? Ти знаєш, що на тасьмі їздити не вільно і хочеш ще колезі забрати каску?

Тоді він до мене з криком:

— Ty Ukraińcu? Ty upowcu, dawaj mi chełm, bo ci kości połamię. (Ти українцю, бандеро, давай каску, а то кості переламаю.)
—Ходи, дам тобі каску, але вперше мусиш переконатися як упівці б’ють і таких як ти розуму навчають. Скільки тобі ще сидіти? – питаю.
— A co cię to obchodzi. (Що тобі до цього.)

Його колега каже, що ще два тижні.

— O, бачиш, і вже з волоссям попрощаєшся, як подам тебе до рапорту.

А той замахнувся, щоб мене вдарити. Я не чекаючи, як дав йому в мордягу, а він, неначе підкошений, впав. Зірвався і ще раз до мене. Я йому поправив і вже не хотів битися. Колеги йому сказали: "Nie dość, że nie masz racji, to jeszcze chcesz się bić. To nie ładnie z twojej strony". (Мало того, що ти не правий, то ще битися хочеш. Це не красиво з твого боку.)

На той шум прийшов "шпец" і питається, що це за галас? Нічого, сказав я, така мала суперечка. Хоче нові чоботи. Я йому кажу, що два тижні ще витримає в тих, в яких ходить.

— Kiedy wychodzi na wolność? (Коли повертається на свободу?)
— Za dwa tygodnie (Через два тижні), – відповів колега.
— No to wytrzymasz w tych (Так і в тих доходиш) – і до мене: — Kierowniku, wszystko w porządku?
— Так, обивателю поручнику.

Він пішов, а той просить мене, щоб йому дати будь-яку каску. Я йому дав, але його. Подивився на неї і каже: та ж це моя! Я кажу, так, звичайно, твоя. А ти що виробляв. "Ja bardzo cię przepraszam, panie magazynierze, tego ci nie zapomnę." (Дуже перепрошую, пане керівнику складу, я тобі цього не забуду.) Як виходив на волю, то купив мені 4 шоколади і 1 кг. шинки, та сказав: якщо буду колись в Квідзиню, то щоб зайти до нього. Добре, зайду напевно, бо я там буду близько мешкати, в Прабутах, і напевно ми зустрінемося, тоді пригадаєш собі як дістав [отримав] від мене. "To nie twoja wina, a moja. Bardzo ci jestem wdzięczny za to, że tak postąpiłeś, bo ten drugi, to do raportu by mnie postawił i włosy by mnie na pewno obcięli. Bardzo ci dziękuję za wszystko i jeszcze raz przepraszam." (Це не ти, а я винен. Надзвичайно тобі вдячний за твою поведінку, адже той другий то був би звів на мене рапорт і тоді точно волосся мені б обрізали. Дуже тобі дякую за все і ще раз перепрошую.) А той колега, що працював зі мною на зміну, все бачив, всю цю сцену. "О, ти маєш добру тактику, бо я то тільки подавби до рапорту", – сказав до мене. "Тому нарікаєш, що тобі крадуть."

Через ті два роки, які я в копальні працював, то мені було добре. Шахтарі, що працювали під землею, як була виписка, могли в магазині щось з харчів собі купити. Мене часто питали, чого мені бракує, що я хочу? Я казав, що мені нічого не треба. Вони цього не слухали, тільки приносили все: масло, ковбасу, шинку, оселедці, шоколади, а навіть й горілку з долу приносили, бо знали, що я їх не закапую [не видам їх].

Клявіші також зі мною добре обходилися, бо приходили до мене до канторки на розмови, або дещо з’їсти. Казали мені, що я маю краще життя у в’язниці, більше добрих речей, ніж вони на волі. "Тоді давайте поміняємось", – запропонував я. "Що то, то ні. Ми й так у тебе з’їмо, що хочемо."

Але я з нічого не був задоволений, бо мене хвороба мучила. Я мав велику горячку майже щодня, апетиту не мав, їсти не хотілося. Лише тому, що той поручник був для мене добрий – то мене тримало на дусі. Він мені все говорив: ти тримайся на дусі і не заломлюйся. Вже недовго буде амнестія, то напевно вийдеш. Коли мала бути контрольна ревізія [перевірка], так званий "кіпіш", то він мене завжди остеріг. Може маєш якісь непотрібні речі, то сховай. А коли прийшов, а хтось був і не мав як сказати [напряму], тоді наробив крику: "Kierowniku, co za bałagan u ciebie, do jutra musi być czysto, zrozumiano?". (Керівнику, що тут у тебе такий бардак, до завтра має бути наведений лад, це зрозуміло?) "Зрозуміло, обивателю поручнику."
Був такий Блажейчак, чи Блащик Юзеф, докладно вже не пам'ятаю, тоже молодий хлопець. Він сидів за шпигунство, і ми знайшли спільний язик між собою. Попросту стали добрими колегами. Дуже часто грали ми в шахи. А при шахах він мені сказав, що він вже на долині вуголь копав, але хтось його закапував, що хоче втекти і вже його не хочуть взяти на долину до праці. Я сказав:

— Ти йди до коменданта, поговори з ним і упевни його, що ти не маєш заміру звідси втікати, а хочеш це відпрацювати.
— Щоб ти здоровий був. Ти мені добру думку піддав, я так і зроблю. Нехай він мене тільки раз впустить з’їхати під землю, то більше мене не побачить.
— Ти мені того не говори, бо я нічого не хочу знати. То тільки твоя справа, що ти хочеш зробити. А тепер уважай, бо нас обсервують [за нами спостерігають], що ми робимо, а навіть, що говоримо.

Минуло два тижні від тої розмови. Він хотів зі мною побачитися і прийшов на світлицю, де можна було почитати книжку, чи газету, а то й заграти в шахи. Я, власне, в тому часі грав в шахи з тим капусьом [стукачем], що нас обсервував. Він був дуже зденервований, бо ані разу не виграв зі мною. Юзеф Блащик сидів як кібіц [вболівальник] і говорить до нього:

— Co ty dzisiaj tak słabo grasz.
— Siadaj, ty zagraj, bo mnie dzisiaj czemuś nie idzie. (Сідай, ти грай, бо мені сьогодні чомусь не йде.)

І Юзеф його змінив. По хвилині хтось капуся покликав і він пішов, а Юзеф мені говорить, що у понеділок з’їжджає в долину на першу зміну до праці, бо комендант йому дозволив.

— То добре, – кажу я.
— Але ти мені мусиш дати каску без нумеру.
— То ж ти знаєш, що ти не можеш з’їхати на долину в касці без нумеру.

В понеділок з’їзджав до праці. Я дав йому робоче вбрання і свіжу білу фарбу, щоб намалював собі нумер, а на каску я сам йому намалював. Як відходив, то поцілував мене і сказав: "Trzymaj się Janek!". (Тримайся Іванку!) Я собі подумав: чи він направду не верне? Так і сталося. Не вернув. На долині під землею знайшли робоче вбрання і каску, в якій ще й зробив свою фізіологічну потребу.

Дещо пізніше взялися за мене, що я мусів знати про його втечу, тому, що ми разом найбільше розмовляли і грали в шахи. Я мусів написати заяву: що ми робили, де, коли, про що говорили і я, кінчаючи писати заяву, надмінив [добавив], що я настільки не є дурний, пересидівши стільки років і ще за когось мавби сидіти довше. Якби я знав, то напевно сказавби. А за те, що ви його впустили до праці і він втік, чому я маю відповідати? Я в’язень. А ви вже знали, що він мав намір втікати, то чому пустили? Мене більше не чіпали, дали спокій.

В 1956 році вийшов декрет [указ] про амністію. Я не був певний, чи я буду підлягати під нього. Цей поручник мені сказав, що так.

Після року побуту в таборі праці, тобто в копальні, дали мені функцію табірного коменданта пожарної сторожі. На новій посаді треба було тримати дижури [чергування] вночі у визначеному місці. Мені дижур припадав що два тижні. І саме під час дижуру ще з двома в’язнями, десь з початком травня 1956 року, прийшов поручник і його заступник справдити, чи ми не спимо. На щастя ми не спали.

— Co, nie śpicie?
— Служба, обивателю поручнику, спати не вільно, – відповів я.
— O tak, jak służba, to nie spanie, dobrze gadasz. Czekaj, czekaj, a co ty tu jeszcze robisz, co? (О так, коли служба, то не спання, правильно кажеш. Стривай, а чому ти досі тут, га?) – спитав несподівано. — Myślałem, że ty już na wolności, a ty jeszcze tu! (Я гадав, що ти вже на свободі, а ти досі тут!)
— А ну так, обивателю поручнику, не хочуть мене звільнити, то мушу відсиджувати.
— Jakby to ode mnie zależało, to ja bym ciebie dzisiaj wypuścił. Ale poczekaj, faktycznie, może coś się da, chociaż parę dni wcześniej możesz być wolny. Leon, daj jego akta do prokuratora! (Якби це я вирішував, то ще сьогодні був би відпустив тебе. Проте, чекай, ну справді, можливо все-таки щось можна зробити, щоб ти хоч декілька днів раніше опинився на волі. Леон, дай його досьє для прокурора!) – сказав поручник.
— W porządku, zrobię (Не проблема, буде зроблено), – відповів заступник.
— Наперед дуже дякую вам.

Як обіцяли, так і зробили. В середу з ними говорив, а в суботу рано мені сказали, що в понеділок 7 травня виходжу на свободу. "Я не вірю, – сказав я – що це правда". "Список є на марковні, можеш піти й справдити", – відповіли. Марковня, це дижурка на брамі, через яку в’язні переходили до праці і з праці. Кожний з них мав марку, яку, йдучи до праці, побирав, а коли повертав з праці, здавав марку і лямпу карбітову.

— Обивателю поручнику, піде пан зі мною до міста? Бо я щось мушу купити на себе, вбратися, бо нічого не маю.
— Dobra jest, idź po pieniądze, niech dają coś zarobił, i idziemy. (Без питань, йди за грішми, нехай дають, що ти заробив, і пішли.)

Я гроші вибрав, 6.300 золотих, які заробив за два роки в копальні, і пішли ми до міста. Я зробив закупи, вбрався від "а" до "я".

— Ну, а тепер йдемо до ресторану "обляти" все те і подякувати пану за те, що пан був добрий для мене.
— Ja wiem, że ty nie byłeś bandytą, tylko walczyłeś za swoje. Ale jedną rzecz ci powiem – nie zatrzymuj się tu dłużej, a jedź prosto do domu, ¬– порадив мені. (Я знаю, що ти не був бандитом, а лише боровся за своє. І все-таки, дам тобі пораду – не затримуйся тут, їдь прямо додому.)


На волі

7 травня 1956 року з тюремного ярма воскресла воля. Мене, хворого, після 9-ти років, випустили на свободу. Скінчилася мордовня, а почалася боротьба за здоров'я, яке в тюрмі мені відібрали польські комуністичні ватаги.

Як мене випустили з Мєльовіц, ніде не затримуючись, сів я у трамвай і поїхав до Катовиць на станцію. Купив білет до Ольштина, на Мазури, там, де були родичі [батьки] переселені. З Ольштина ще 130 км до місця замешкання родини. До Ольштина їхав зі мною ще один хлонець, з наших, він сидів за побиття на забаві [під час танців]. Побилися поляки з українцями. Він став в обороні колеги, якого били поляки за те тільки, що він українець. Ми удвох їхали до Ольштина. В нього я відпочив, поїв і походили ми по місті, подивилися. Так мені дивним здавалося, що ніхто мене не затримує.

В Ольштині купив білет до Гориня, через Ілаву і Прабути. В Прабутах я висів, бо мав пересідку до Гориня. На почекальні підійшов до мене чоловік з файкою [люлькою] в зубах і спитав, чи я впізнаю його?

— Якщо не помиляюсь, то щиро вітаю, а якщо помиляюсь, то дуже перепрошую, – сказав я.
— То ти Іванку?
— Так, це я, пане доктор.
— А ти знаєш хто я?
— Знаю, доктор Бой, що мене в Штумі лікував і не дав померти в тюрмі. За це я дуже, а дуже вам вдячний.
— Коли ти вийшов?
— Вчора мене випустили, власне їду до родичів.
— А куди тебе зі Штуму повезли?
— До копальні вугля, а вірніше до табору праці в Мєльовіцах коло Катовіц, де я працював два роки і вчора мене випустили. І тут на щастя вперше стрінувся з вами.
— А як твоє здоров'я, Іванку?
— Дуже погане, пане доктор.
— Приходи скоро тут до санаторіюм. З’їли тобі комуністи здоров'я, а тепер нехай тебе лікують, сукинсини. О, я їх добре знаю, в Штумі не один з вас пішов би на тамтой світ, коли б я про вас не задбав, сам знаєш, що з тобою хотіли зробити. Я також сюди доїжджаю два рази в тижні з Ґданьска. Ну, заповідають, що мій поїзд від’їжджає – і ми з ним попращалися.

Я поїхав до Гориня.Коли в Гориню я висів з поїзду, то не знав куди йти. Запитав, де мешкає Клодовський. Сказали мені, що там на долині за костелом. Я подякував і пішов. По дорозі зустрів свого наймолодшого брата Степана, який вже приїжджав з мамою до тюрми на побачення, бо він мене не пам'ятав, бо ще був малий як я пішов до УПА. Провадив мене Стефцьо до хати, якої я ще не бачив. Нас побачили через вікно, що Степан з кимось йде. Сестра крикнула: "Таж то наш Іванко!" Прийшли до хати. Стала велика радість. Мама взяли мене в обняття у свої рамена, плачучи, тулили до себе. "Сину мій коханий, нарешті ти повернув. А я так страждала за тобою. Ох! Боже, дякую тобі сердечно, що мій син повернув. Сину мій, я так тебе чекала і страждала за тобою, більше 10 років."

А сусідки, які саме в тому часі як я прийшов були у мами, одна полька, друга німка, питають: "To pani ma jeszcze takiego przystojnego syna, a my nic nie wiedzieliśmy o tym". (То у вас ще такий красивий син, а ми нічого про це не знали.) Мама сказали: "І так нам жити не дають, визивають від українців і бандерівців. А як би знали, що мій син десь був, то би нас позабивали. А він нічого не винен. Гарний хлопець, рогів не має. Ви не раз мене питали, що то за люди ті бандерівці, "czy oni rogi mają", а тепер подивіться, он які бандерівці". А я направду був гарно вбраний і гарно виглядав. Швагер привітався, подивився на мене... "О, Іванку, є різниця в тюремному вбранні, а тепер!"

По цілому селі рознеслася вістка, що у Клодовських є бандерівець, який вийшов з в’язниці. Тиждень часу двері в хаті не закривалися. Сусіди приходили дещо позичати, щоб тільки мене побачити. А як мене не було в хаті, то питалися: "А де ж ваш син, той що вийшов з тюрми?".

Через два тижні я вже познайомився з колегами Тадеком Лінартовичом і Юльком Плебаняком. Саме вони намовили мене вибратися на забаву з ними, бо ж, силою обставин, мені треба було входити в нормальне життя. І тут не обійшлося без зайвих натяків, бо тільки закінчив танець з дівчиною полькою, студенткою медицини Елеонорою Вільґомас, а вже зачув ззаду:

— Сo to za jeden, z którym ta wielka doktor się bawi? (Хто той, з яким, велике цабе, пані доктор танцює?)

Другий пояснив:

— To ten Ukrainiec, banderowiec Kłodowskiego, co wyszedł z więzienia. (Це той українець, бандерівець Клодовського, що його з тюрми відпустили.)

А перший:

— To ona nie ma swoich chłopaków, tylko tego poderwała. Wpadł jej w oko bandyta. (То для неї немає своїх хлопців, тільки такого заманила. Сподобала цього бандита.)

Дивувалася й панна Еля, що я, хоч простий хлопець, а так добре очитаний. Ану, бачиш, пояснював я, не такі бандерівці дурні, як їх представляють польські пропагандисти. І ще скажу тобі, я отримав 15 років тюрми за те, що належав до організації УПА. То не була жодна банда, то була Українська Повстанська Армія. Я ніколи нікому кривди не зробив, повір мені. А тому, що панна Еля підкохувалася в мені, я не відкладаючи щиро заявив, що мусимо покінчити наші симпатії, бо, по-перше, я простий хлопець, а вона вкоротці буде лікаркою, по-друге, я хворий на легені і чого їй в’язатися з хворим, а по-третє, і це найважливіше, я українець і я собі прирік, що ніколи з полькою не одружуся, щоб вона й золота була. Вона, Еля, зрозуміла мою рішучість, повірила в мою щирість, правдомовність і любов до свого рідного.

Після якогось часу вона, вже як лікар, своїми впливами лікарської професії мені дуже, а дуже допомагала у боротьбі за моє здоров'я.

Мене нічого вже не тішило, бо мене мучила хвороба і я не планував життя на майбутнє. Не чекаючи довго, я попав на лікування до санаторії в Прабутах, що на Ельблонщині (колись ольштинське воєвідство), недалеко місця проживання моїх батьків. Директором санаторії на той час був доктор Галюба. Він був також ординарієм III відділу, де я лежав. Одного разу Еля відвідала мене. Ми порозмовляли щиро і вона пішла в моїй справі на розмову до доктора Галюби. За якийсь час доктор Галюба попросив мене до свого кабінету і сказав мені просто, що Еля його дуже просила і він дав їй слово гонору, що зробить все, щоб мене вилікувати з цеї хвороби. На кінець спитав, чи я вийшов з в’язниці. Я сказав, що так. Тоді він: бо вчора були у мене двох панів з УБ і питалися про твоє здоров'я. Сказали, щоб я забагато тобою не переймався, бо ти бандерівець, ворог Polski Ludowej і добре було б, щоб ти звідси не вийшов. Я їм відповів, що буду робити все, що до мене належить, бо моїм обов’язком є лікувати людину. "Не бійся, я того, що вони говорили, не буду брати під увагу. Я дав слово пані Елі і даю тобі, що ти є в добрих руках і нічого злого тобі тут не станеться. Мого кузина комуністи повісили у Кракові за те, що був капітаном АК [Армія Крайова, польська підпільна антикомуністична військова організація]. А я тобі припишу добрі ліки і будемо лікувати. Правду кажучи, то ти надаєшся тільки під ніж. Один плат легеня треба усунути і бувбись здоровий, але ми попробуємо ще лікувати ліками."

Я пролежав в санаторії цілий рік. В квітні 1957 року мене виписали як підлікованого до хати. Прийняли мене до праці в ґеодезійному бюро до клясифікації землі. Праця була в полі, а прийшла холодна осінь, я знову перестудився, тяжко захворів і в листопаді скора поміч завезла мене зразу ж до санаторії, яку не так давно опустив. Тим разом пролежав ще півтора року в санаторії.

В той час пізнав мою майбутню дружину Алю Курцевич, лікаря-рентгенолога тої ж санаторії, українку з Єзьоран, що на Білосточчині. Коли я розказував їй про своє минуле, вона з увагою слухала мене, а по хвилині заявила, що хоче зі мною розділити мою долю, переживати зі мною радість і горе, разом терпіти і нехай це її терпіння буде посвятою для України. Може Бог дасть і ми дочекаємося таких часів, коли наші діти не будуть боятися чи цуратися рідної мови? Вона дуже, а дуже заопікувалася мною. Мені подавали найкращі ліки, які на той час були доступні.

Директором санаторії на той час був доктор Горотко зі Львова, правдоподібно що був українцем. На цьому відділі я безпосередньо підлягав пані доктор Лівач. Вона була найближчою товаришкою Алі Курцевич. Вони про мене дбали як тільки могли. Доктор Лівач, порозумівшися з директором санаторії, доктором Горотко, рішила перевести зі мною розмову з пропозицією піддатися хірургічній операції. Після того три дні я ходив як дурний, але виявилося, що не все добре було з моїм серцем і операцію відкладено на пізніше.

У міжчасі Аля поінформувала мене, що мої сторожі дуже мною зацікавлені і все про мене хочуть знати, а їй, як моїй симпатії, не дають спокою. Одного разу прийшло до мене, до мого кабінету, двох мужчин, – розказувала Аля, і питали, чи я тебе знаю. Я сказала, що як пацієнта – так. А чи можу їм щось про тебе сказати? Що я можу сказати про нього, – відповіла я. Я тільки знаю, що він дуже хворий.

— Не нарікає, що здоров'я у в’язниці йому відібрали, – запитували дальше.
— Я нічого не знаю, він мені нічого не говорив, що сидів в тюрмі, – відповіла я.
— Тоді, щоб ви, пані доктор, знали, що це бандита, українець, і він не мусить жити. А те, про що ми тут розмовляли з вами, ніхто не може знати, бо в противному випадку, пані може втратити працю, – заявили цинічно.

Сьогодні знову були у мене і брали мене на крик, що вони мене остерігали хто ти такий. А я не тільки, що не хочу проти тебе сказати, а ще й охороняю тебе. Мало того, симпатизую з тобою і що хочемо побратися [одружитися]. Я тоді їм рішуче відповіла, що у моє приватне життя вони не мають права втручатися та що не будуть мені диктувати, що я маю робити. А хто він такий, то я краще знаю від вас, панове. Щодо моєї праці, ви мене не лякайте. Прошу дуже, звільняйте мене, якщо то від вас залежить. Я за нього і так вийду заміж. Він своє відсидів і має право до життя.

— Ми паню остерігаємо, щоб пані не жаліла, – заявили мені.

А я їм своє:

— Не те важне, що він бандерівець, але те, що тяжко хворий, а ви хочете його викінчити, чи не так?
— Ми того не сказали.

"Ти добре їм сказала, правду в очі, – сказав я. — Вони вже були тут в минулому році, як я лежав у доктора Галюби. Вони вимагали від нього, щоб мене живого не випустив".

І прийшов той тяжкий, непевний день. Мене оперовано 16 листопада 1958 року. В той день трьох пацієнтів по операції померло, а я, Богу дякувати, пережив і той психічний імпас якось переломав в собі. Оперував мене доктор Горотко. На третій день по операції він прийшов до мене і звернувся до мене по-українськи, питаючи як себе почуваю, бо операція була дуже тяжка і тривала аж 7 годин. Він сказав: "Я дуже хочу і Бога прошу, щоб ти жив і був здоровий. А знаєш чому хочу? Бо ти, по-перше, мій земляк, а по-друге, то на злість ворогам, які хочуть щоб ти не жив".

Доктор Горотко скоро виїхав до Ґданьска. Його підмінив доктор Млєкодай. У мене рана не дуже хотіла гоїтися, появився ропний стан і мені грозила друга операція. Саме доктор Млєкодай домагався другої операції, бо без неї не вижию – заявив. Але моє серце дальше не було здорове і операцію відкладено. За два тижні доктор Млєкодай сказав, щоб я не переймався, бо з тим можна буде жити. Зміна ставлення до мого стану здоров'я доктора Млєкодая мене насторожила. Чому так нагло змінив свій діягноз? Аля коло мене ходила, лікувала своїм способом і за короткий час у мене наступила значна поправа.

Після 3-літнього лікування в санаторії, з піврічною перервою від квітня до листопада 1957 року, у серпні 1959 року я вийшов з санаторії нарешті вилікуваним і, Богу дякувати, до сьогодні на легені я більше не хворів.

З травня 1960 року я почав працювати в Zakładach Papierniczo-Poligraficznych Spółdzielni Inwalidów "Świat" (Паперо-Поліграфічний Завод Кооперативу Інвалідів "Світ") в Прабутах, де перепрацював 20 років.

25 травня 1962 року я одружився з Алею Курцевич, лікаркою-ренгенологом, яка так щиро й завзято довгі роки боролася за моє здоров'я в санаторії в Прабутах. Здавалося, що мойому горю кінець. Та так не сталося. Дружина скоро тяжко захворіла на рака крові. Мені довелося, тим разом у безнадії, боротися за її життя ще два роки.

18 січня 1964 року дружина померла. Відійшла від мене людина, якій так багато завдячував, людина найближча й найдорожча моєму серцю, яка мене так розуміла, співчувала й любила. Я, прибитий болем, залишився дальше сам на сам зі своєю лукавою долею.

Іван Гусечко, Репедь, 1991 р.



Від упорядника (М. Козака)

Спогади Івана Гусечка є долею молодого, на той час 17-літнього юнака, який за покликом часу без вагання пішов в ряди Української Повстанської Армії, щоб віддати Україні все, що найдорожче. Небагато з його покоління залишилося в живих, тому з радістю вітаємо всякі записи пережитого тих, яким судилося зберегти своє життя, бо ж вони стануть безцінним джерелом до написання історії останнього зриву за державність українського народу, який хотів жити вільним, як живуть інші народи світу.

Спогади написані мовою живою, простою. Є вони немов хронологічним реєстром подій пережитих автором. Цілість поділена на п’ять розділів [у редакції від 1992 року, в цьому виданні, від 2016 року – вісім розділів-Р. Крик]. Кожний з них становить окремий епізод подій, які проходять у різних часових вимірах і реалізуються у відмінних обставинах. Участь в них автора, й те, що кожний наступний є консеквенцією попереднього, творить суцільний образ долі молодого юнака у могутньому зриві Української Повстанської Армії, й долі українського населення, яке силою політичних обставин опинилося по той бік кордону у Польщі.

В першому з них, у розгарі боротьби 1945-46 років, автор коротко, але змістовно згадує про жахливі часи нападів, грабунків, репресій й вбивств невинних селян рідного села бандами сусідніх польських сіл, що під охороною польського війська, міліції, ОРМО і спеціальних служб НКВД, безнастанно нападали на українські села, грабували й палили їх. Ці, нічим не оправдані знущання над невинним українським населенням, товаришують авторові спогадів на його бойовому шляху у відділі к-ра "Громенка" на просторі цілого Надсяння, аж до злочинного виселення українців з їх рідних земель на західні землі Польщі.

В другому автор змальовує свої переживання в рядах УПА. У ньому чимало юнацької відчайдушності навіть в обличчі загрози, тому відкриває перед читачем вірний образ вояцького труду. Дружні, щирі розмови між повстанцями, всякі натяки й дотепи під адресою ворога, співи повстанських пісень, щоденні злидні, жахливі санітарні умовини, недостатки в харчуванні, а то й голод, є саме відображенням тої істини як боролись і як гинули повстанці за Україну. "А шлунок безнастанно кричав одне й те ж саме – їсти!" – без будь-якого докору чи зневіри згадує автор ті жахливі голодові дні. Доволі детальному й фаховому описові боїв, часто, здавалось, у безвихідних ситуаціях, при насиченні лісів польським військом, опустошілих українських селах, зірваних зв’язках і інших, постійно товаришує опис природи і повстанська пісня. А дощі, а то й зливи, до болю дошкуляли повстанцям, як згадує автор: "Сумно ставало на душі, здавалося, що й Бог забув про нас. Усі страждання й невигоди ми переживали по-геройськи, ніяких зовнішніх виявів болю, ніяких нарікань й докорів". Зате поява хоч проміньчика сонця, щебетання птахів, або пробудження весни, на стомлених обличчях викликували радість і ставало легше на душі повстанцям.

У спогадах достатній опис командного почоту, проблеми й переживання к-ра "Громенка", його стійкість і бездоганна рішучість в бою, а також дружній, а то й батьківський у поведінці з підлеглими йому повстанцями – друзями по зброї. Їх біль, був його болем. Тому й нічого дивного, що у відділі була взірцева дисциплінованість і вояцтво любило свого командира.

Короткий побут автора на чужій землі Словаччини, замикається в окремому, третьому розділі. В короткому часі на Словаччині автор втратив волю. Попавши в руки чехословацьких органів безпеки, перейшов перші переслухання й перші знущання. В спогадах появилися цитати словацькою мовою, може незугарні й неточні, за що автор просить вибачення.

На окрему увагу заслуговує опис тортур і знущань над в’язнями УПА в польських тюрмах, а то й у в’язничних лікарнях. У цьому розділі довелося стосувати ще більше цитатів польською мовою: слідчих, суддів, в’язничної служби і в’язнів-поляків. Зрозуміло, що в’язень УПА відповідав по-польськи, одначе щоб зменшити до мінімум польський текст, прийнято засаду, що в’язень-українець відповідає по-українськи.
Окремий розділ присвячено вимріяній волі, яка прийшла після 9-літніх знущань і поневірянь у польських тюрмах. Та лукава доля й тим разом забрала дальших три роки, борючись зі знищеним здоров’ям. Не судилося авторові й щасливе особисте життя. Від сирітського дитинства по старчий вік – це одно нерозривне коло злиднів, боротьби, знущань й поневірянь.

На закінчення слід згадати й про недоліки тексту спогадів. До них слід зарахувати відсутність хоч приблизних дат боїв і важливіших подій, але взявши до уваги час, який минув до хвилини написання спогадів, треба висловити велику вдячність авторові за його бездоганну, дбайливу, змістовну й безцінну працю, з надією, що вона знайде своїх послідовників.

Михайло Козак, Торонто, грудень 1992 р.


Від упорядника (Р. Крика)

З паном Іваном Гусечком я познайомився в серпні 2014 року. Я тоді приїхав до Пралківців на запрошення Сестер Служебниць, які ведуть там Дім Суспільної Допомоги, щоб зробити записи з особами, які пам’ятають період війни і депортації українців в 1947 році. Одним з анкетованих був пан Іван. Це тоді він мені дозволив зробити копію книжечки його спогадів «Так гинули повстанці за Україну», а також упорядкувати її по-новому і перевидати. Цю обітницю виконую тепер.

Основним нововведенням в порівнянні з виданням від 1991 року є те, що я зробив переклади на українську польських та словацьких діалогів. Я вважав також за доцільне додати нові розділі (в списку вони позначені не цифрами, а →.

В частині ілюстрацій до книги, я додав копії малюнків п. Мирослава Шевчика з Торонта, які прикрашали її у виданні від 1991 року. Додав також деякі світлини, зокрема ті з архівів колишнього КҐБ, які просвітлюють долю командира «Громенка» після того, як він успішно завершив у 1947 році рейд УПА до Західної Німеччини. З них випливає, що Михайло Дуда («Громенко») 31 травня 1950 року був в бойовій групі, яка на парашутах спустилася в районі Болехова. Незабаром він та двох його колег були убиті совєтськими частинами. Групу викинув американській військовий літак.

Ну а «Вільха»… Незабаром після нашої зустрічі пан Іван упокоївся в Господі. Царство Йому небесне! Я дякую Богові за те, що дозволив мені мати честь познайомитися з цією незвичайною Людиною. Жаль, звісно, що це були вже останні дні пана Івана на багатостраждальній землі, але під час зустрічі ми про це не знали…

Мюнхен, 12 червня 2016 р.


Біографічний нарис про автора

Іван Гусечко, с. Анни і Івана, нар. 15 квітня 1929 року в селі Грушівка, пов. Сянік. Рідного батька у Івана не було. Був вітчим, місцевий поляк Клодовський, у якого були свої діти, молодші брати і сестри Івана по матері. Вітчим був доброю людиною, але як сам Іван згадує, батька ніколи не заступив.

Село Грушівка, це мале, нічим не помітне сільце, розташоване в лісі, від села Улюч віддалене 4 км. В селі було около 120 хат, а в них: 376 українців, 32 поляків (латинників) і 13 жидів. В селі була 3-клясова утраквістична школа, так що до 1939 року Іван закінчив три кляси початкової школи в рідному селі. Культурного і національного життя в селі не було майже ніякого.

Як найстаршому хлопцеві в родині, Іванові нічого було робити дома, тому батьки післали його, 12-річного хлопця, на службу до господаря в село Согорів коло Сянока. Там він служив від 1941 до 1945 року. Як 16-літній хлопець, включився у підпільну працю місцевого кущового відділу. Покладені на нього завдання виконував сумлінно і були це для нього часи романтичних переживань.

Під час постійних нападів банд з польських сіл в родині Івана все було пограбовано, знищено й спалено. Мама з 4-ма дрібними дітьми без корови й без куска хліба доживала в землянці, аж до зловіщого виселення на західні землі Польщі. В час таких грабіжницьких акцій, Іванові доводилося скриватися по криївках, щоб не попасти в руки бандитів.

Після 1947 року село було спалене до решти, населення депортоване і зараз у місці, де воно було, не залишилося нічого, там росте ліс. Церкви в селі не було, лише маленька капличка, яка на довгі роки залишилася руїною. Щойно У 1991 році колишній житель села, а нині мешканець Сянока, Володимир Шуль, та його зять Співак, власними заходами і коштами відремонтували капличку, а о. Марко Сосницький, парох Лігниці, батьки якого походили з села Улюч, в сослужінні о. Івана Лайкоша, пароха Гломчі, і о. Івана Піпки, пароха Команьчі, посвятив капличку і відслужив молебень після довгих 45-ти років. Таким чином капличка, в якій колись молилися Грушівчани, стоїть в лісі як свідок того, що там колись було село, а в ньому жили люди.

Весною 1946 року 17-літнього Івана покликано у призовники до українського війська, УПА. Він пішов без надуми з іншими своїми ровесниками і з того часу, вже як стрілець УПА "Вільха", розпочався його боєвий шлях у повстанському відділі к-ра "Громенка". Цей шлях був довгий, тяжкий і кровавий: від Волі Володжської, делягівських, борівницьких і грушівських лісів, почерез кузьминські, бескидські ліси, Хрещату до Бальниці, де 17 червня 1947 року ранком, відділ к-ра "Громенка" перейшов польсько-чехословацький кордон, до села Паніна, що коло Гуменного на території Словаччини. Там для Івана боєвий шлях з відділом УПА закінчився. Стан здоров’я йому не дозволив йти дальше і він був змушений залишитися. Десь коло 24 червня 1947 року попав в руки чехословацьких органів безпеки.

За час перебування Івана у сотні, від кінця березня 1946 року до 24 червня 1947 року, відділ к-ра "Громенка", перевів біля 16 тяжких боїв, а майже кожний з них кінчався хоч і невеликими, але надто болісними людськими втратами. Шлях в Західну Європу повстанці значили своєю кров’ю. За ними пішли інші відділи УПА. Ті, що впали на цьому шляху, не мають своїх могил, зате ті, що творили новий лад Європи дізналися, що Україна бореться й прагне жити своїм життям.

28 або 29 червня 1947 року Івана і десяток інших повстанців переказано польським органам служби безпеки. Після кількох днів знущань в УБ у Балигороді, перевезено їх до Ряшева. Там в УБ, після трьох тижнів слідства і катувань, перевезено до тюрми на т.зв. Замок.

27 липня 1947 року, з огляду на молодий вік, військовий суд засудив Івана на 15 років ув’язнення, а п’ятьох друзів того ж дня отримало вироки смерті. З кінцем серпня, вже як в’язня, переказано до тюрми в Штумі, що на Ґданьщині, де тюремні мури повних сім років з’їдали здоров’я молодої, кволої людини. І там не обійшлося без знущань і побоїв. Останні два роки позбавлення волі відпрацював в шахтах копальні Мєльовіце б. Катовиць.

7 травня 1956 року Іван вийшов на волю. Стан здоров'я не дозволив йому втішатися довго побутом в родинному домі. Він тяжко хворів на легені і йому треба було негайно лікуватися в протитуберкульозній санаторії в Прабутах, що на Ельбльонщині. Там дальших три роки він боровся за своє здоров'я. Санаторій опустив щойно в серпні 1959 року після хірургічної операції.

Незабаром підняв працю в кооперативі інвалідів у Прабутах, де перепрацював повних 20 років.

У міжчасі одружився з лікаркою-українкою, яка допомагала йому в його лікуванні у санаторії. В короткому часі дружина тяжко захворіла й 18 січня 1964 року померла. Прибитий горем Іван залишився на дальше сам-на-сам зі своєю лукавою долею.
Друге подружжя Івана не було щасливим і не тривало довго.

Перейшовши на інвалідську пенсію у 1987 році, він повернув у рідні сторони і поселився в Репеді б. Сянока, там, де в лісах над селом з початком червня 1947 року, відділ к-ра "Громенка" прийняв тяжкий бій зі спеціальними підрозділами польського війська.

Там, здається, човно його життєвого шляху причалило до берега. Там знайшов душевний спокій і подругу свойого життя.

Михайло Козак


Спомини про Івана Гусечка ("Вільху")

З Іваном Гусечком я познайомився восени 2009 року в екуменічному домі суспільної допомоги у Пралківцях, що біля Перемишля. Саме тоді я за волею долі опинився в цьому будинку, де вже проживав Іван.

Ми настільки припали собі до вподоби, що щиро подружили. Іван був увічливою, розумною людиною і, зокрема, палким українським патріотом. Нераз у бесідах проявляв неабиякі знання рідної історії, української та польської літератур. Слухаючи його, аж ніяк не вірилося, що він свою освіту закінчив третім класом початкової школи. Це був зразок справжнього талановитого самоука. Його університетами були лісові викладачі-виховники та тюремні побратими, серед них і... донощики-капо, які своєю негідною поведінкою гартували його, ще більш утверджуючи духа незрадливості.

Іван відзначався незвичайною пам’яттю, бо тільки така людина була спроможна наводити такі факти у своїх споминах прикрашеними подробицями. Вони без сумніву викликають у читача подив і здивування. З небувалою легкістю відтворював прізвища й імена, дати і місцевості, наче все це відбувалося вчора-позавчора. Вражав об’єм інформацій, які закарбували його пам’ять упродовж нелегкого, інколи каторжного життя. Спілкуючись з ним, я нераз задумувався над кволістю своєї пам’яті, з якої, буває, важкувато видобуваю літописні події свого життя.

У Пралківському будинку ми мали можливість оглядати з дисків українські історичні фільми, а серед них кінострічку О. Янчука «Залізна сотня». Іван з великим трепетом слідкував за цією кінорозповіддю, бо ж в ній йшлося про сотню УПА "Громенка" (Михайла Дуду), в якій він служив. За кожним повтором стрічки Іван, наче долаючи часові відстані, знову був у строї.

Іван Гусечко користувався великою шаною у Пралківському домі. Його поважали всі, незалежно від національності. Особливим теплом огортали його господарі будинку, а саме Сестри Служебниці НДМ. Пам’ятали про нього і друзі з Перемишля, Сянока, а також з різних куточків Польщі, які навідувалися до нього. Частенько приїжджала до нього з Перемишля найближча йому особа, п. Анеля, яка кріпила його на здоров’ї, підтримувала домашніми харчами.

На схилі віку найбільшою проблемою Івана були різні недуги. В організмі озивалися тяжкі умови партизанського життя, відтак тілесні знущання з часів слідчих допитів польської служби безпеки, врешті тюремні злидні. Болів хребет, безсилими ставали легені, у послузі відмовляла права рука, докучала опухоль ніг, щораз кволіше билося перевтомлене життям серце. Та попри весь цей біль, на його обличчі не згасала усмішка. Мав-бо тут у нашому домі справді добру опіку як з боку Сестер, так і «цивільної» медичної служби; також поруч з ним завсіди були друзі.

Героїчне життя завершив на земному падолі 13 вересня 2014 року. Спочив на Перемиському цвинтарі 16 вересня 2014 року, в місці яке сам собі колись уподобав, закупив та побудував гробівець. Прощали його друзі, знайомі, серед них колишні його побратими-воїни Української Повстанської Армії.

Олександр Гнатюк, Пралківці, 2015 рік.


Замітка про к-ра "Громенка"

Михайло Дуда, пс. "Громенко" ("Зеновій"), народився 1920 р. (?) у Винниках коло Львова. У 1939-40 рр. перебував у Кракові в таборі при вул. Льоретанській, де українська молодь переходила вишкіл організаційно-політичної праці в рядах ОУН. В той час "Громенко", поза обов’язковими зайняттями, активно включився в культурне життя групи. Він співав в квартеті, а згодом в хорі, який було зорганізовано в таборі.

В 1940 році з групою юнаків переїхав до школи перекладачів у Ватенштедт коло Брауншвейґ в Райху, де вивчав німецьку мову. В школі, крім шкільних зайнять, обов’язувала військова дисципліна. Хлопці носили військові уніформи та переходили військові вправи. (1)

Літом 1941 року "Громенко", з групою 30-ти юнаків, був перекинений зразу ж за фронтом на південь України. Та не довго прийшлося йому служити чужим окупантам, бо скоро зв’язався з українським підпільним рухом на рідних землях і перейшов в українське збройне підпілля.

З початком 1943 року "Громенко" найшовся у вишкільній групі "Узбека" і став інструктором вишкільників на Волині, призначених до охорони головного штабу УПА. Скоро його покликано далеко на північ до підстаршинської школи в Костопільському районі над річкою Горинь. (2)

Осінню 1944 року "Громенко" став командиром сотні "Ударники-2" (95 відділ), що входила в склад перемиського куреня УПА під командуванням "Коника", а згодом "Байди". Від того часу почався його боєвий шлях в рядах Української Повстанської Армії на землях Закерзоння, які силою політичних фактів знайшлися в кордонах Народної Польщі. (3)

Постановою Української Головної Визвольної Ради (УГВР) з 8 лютого 1946 року "за виявлені в боях мужність та героїзм, за видатні заслуги в керуванні боротьбою відділів УПА проти окупантів", "Громенка" нагороджено Золотим Хрестом Боєвої Заслуги 2 кл. (4)

22 жовтня 1945 року, під час наскоку на польське військо в Кузьміні, "Громенко" був поранений. (5)

Лише від кінця березня 1946 року до червня 1947 року, то є за час перебування автора спогадів у відділі, сотня ком. "Громенка" перевела біля 16 тяжких оборонних боїв.
13 червня 1947 року ком. "Громенко" отримав наказ від вищого командування УПА перейти рейдом в Західну Європу. Після тяжких боїв, 17 червня 1947 року сотня "Громенка" перейшла польсько-чехословацький кордон.

Шлях сотні "Громенка" через Чехословаччину в Західню Німеччину був доволі довгий й тяжкий. Йому доводилося зводити часті бої з добірними військовими частинами, здобувати харчі й маскуватися в чужому терені. Без зв’язку й будь якого транспорту, після довгих трудів, повстанці добились до Баварії, що в Західній Німеччині.
11 вересня 1947 року відділ "Громенка", який тоді складався лише з 36 вояків УПА, склав свою повстанську зброю американським військовим окупаційним властям в місті Пассав над Дунаєм у Німеччині. (6)

Табірне життя українських біженців не стало задовільним пристановищем для повстанських орлів, які в трудах і боях, зі зброєю в руках, кров’ю і потом значили шлях більше тисячі кілометрів у Західну Європу. Не з власної волі вони залишили рідні землі Надсяння і Лемківщини і не з власної волі їм судилося скласти повстанську зброю перед чужинцями. Боротьба на рідних земля України продовжувалася дальше.

Вони, воїни УПА, не хотіли розділити долю політичних біженців, й тому деякі з них, засвідчивши світові за що боролась УПА, рішилися продовжувати священну боротьбу на рідних землях вже в нових умовинах більшовицької окупації.
На такий крок рішився й колишній командир сотні УПА "Громенко". З часом він зголосився на боєвий перевишкіл до Бельгії і в коротці із спеціяльним порученням був перекинений в Україну. (7)

Про дальшу його долю нічого не відомо. Так закінчив свій боєвий шлях вірний син України, легендарний воїн і командир УПА "Громенко" – Михайло Дуда.

(1) - За свідченням учасника.
(2) - Літопис Української Повстанської Армії, т. 5.
(3) - я. в. т. 14.
(4) - я. в. т. 16.
(5) - я. в. т. 3
(6) - Мих. Залізняк: Рейд УПА – за 99 днів від Перемишля до Пассав, "Вісті Комбатанта", ч. 2, 1971, Торонто - Нью-Йорк.
(7) - За свідченням учасника М. Камінського, пс."Дон".
(мк-к)


Рейди відділу к-ра "Громенка" за час: кінець березня 1946 - 24 червня 1947 p.
––– Воля Володжська – квітень-травень 1946 p., ліс, бій.
––– делягівський ліс – кінець червня 1946 р., присяга призовників.
––– с. П’яткова – ліс, постій 2 дні.
––– сс. Купна, Молодичі, Аксманичі, Курманичі, Конюша – район к-ра "Бурлаки", постій більше 2 місяців.
––– с. Брижава – половина серпня 1946 p., ліс, постій.
––– с. Добрянка – серпень 1946 p., ліс, бій.
––– с. Загути – ліс.
––– с. Грушівка – серпень 1946 р, ліс, бій.
––– борівницький ліс – постій.
––– делягівський ліс – вересень 1946 р., бій.
––– кузьмінський ліс – постій.
––– с. Ліщава – ліс, харчі.
––– м. Динів – ліки з аптеки для відділу.
––– с. П’яткова – листопад 1946 р., П.Ж. арешт. "Бема" і "Кармелюка".
––– с. Гута – початок січня 1947 р., самогубство "Степа".
––– 05.01.1947 p., суд і розстріл "Бема" і "Кармелюка".
––– с. Домбрувка – 24.12.1946 p., Святвечір у поляків.
¬––– с. Явірник Руський – 06.01.1947 p., Святвечір, облави.
––– с. Поруби – грабунки поляків в селі, ліс, постій.
––– с. Добра Шляхетська – весна 1947 р., ліс, бій.
––– с. Улюч – весна 1947 p., грабунки поляків, ліс, постій.
––– с. Ясинів – вечеря, відпочинок.
––– с. Явірник – відпочинок.
––– с. Поруби – квітень 1947 р. вечеря, ліс, Великдень 1947, смерть "Ворона".
––– делягівський ліс – бій.
––– с. Воля Володжська – відпочинок.
––– борівницький ліс – постій.
––– грушівський ліс – постій.
––– с. Грушівка – вечеря, відпочинок.
––– сс. Добра, Брижава – ліс, постій.
––– с. Добра – ліс, постій, зустріч з "Бурлакою" і "Крилачем".
––– с. Ліщавка – вечеря з "Бурлакою".
––– с. Лімна – вечеря, відпочинок.
––– сс. Котів, Рудавка – ліс, постій.
––– с. Ясинів – вечеря, відпочинок.
––– сс. Вара, Невістка, Кремінна, Казимирівка.
––– 24-27.04.1947 p., ліс, прохарчування і відпочинок на польському терені за Сяном.
––– с. Володж – вечеря і відпочинок.
––– сс. Воля Володжська, Грушівка – ліс, постій.
––– с. Грушівка – ліс, виселювання українського населення.
––– с. Ропа – ліс.
––– с. Добрянка – вечеря і відпочинок.
––– с. Ляхава – ліс, бій, але відв’язалися.
––– кузьминський ліс – постій.
––– борівницький ліс – 20 травня 1947 р.
––– с. Ясинів – ліс, постій.
––– борівницький ліс – травень 1947 р., бій, 4 вбитих ("Дорошенко")
––– котівський ліс – постій.
––– с. Добрянка – 01.06.1947 р. ліс, постій, (Зелені Свята), бій.
––– кузьминський ліс – постій.
––– с. Ратне – ліс, рейд.
––– с. Крецівська Воля – ліс, рейд.
––– с. Сільна Тирява – ліс, нічліг.
––– с. Солонне – ліс, рейд.
––– с. Ліпша – ліс, харчування, польське село.
––– сс. Согорів, Фалєювка – ліс, рейд.
––– с. Костарівці – ліс, рейд.
––– с. Одрехова – ліс, рейд.
––– с. Пакошівка – ліс, рейд.
––– с. Дудинці – рейд ніччю через польське село.
––– с. Волиця – літо 1947 р. ліс, бій, 4 вбитих, ("Нічний" застрілив раненого брата), згинув чотовий "Іменний".
––– сс. Новотанець, Волиця – ліс, рейд.
––– бескидський ліс – постій, відпочинок.
––– с. Вислок Горішній – ліс, бій, "Гупало" залишився пораненим.
––– с. Карликів – ліс, рейд.
––– с. Команьча – ліс, рейд.
––– с. Репедь – ліс, бій, 3 вбитих, "Гонтар" помер поранений.
––– с. Явірник – ліс, рейд.
––– с. Команьча – 10 червня 1947 р., поле, штрека, броневик, ріка Ослава, бій, 5 вбитих, поранений "Шувар", "Корній" вмирає з голоду.
––– с. Туринське – ліс, за харчами до села.
––– Хрещата – ліс, бій, 1 вбитий, відпочинок і дальший рейд.
––– с. Душатин – ліс, рейд.
––– с. Миків – ліс, відпочинок, без харчів.
––– Хрещата – ліс, бій, 2 вбитих.
––– с. Бистре Рябе – ліс, бій, 5 вбитих, "Шувар" стріляє себе, відділ з оточення вийшов пробоєм.
––– с. Манява – ліс, дощ, голод.
––– с. Щербанівка – ліс, відхід "Байди" і "Зоряна".
––– с. Жебраче – ліс, пошуки за харчами.
––– с. Солинка – ліс, постій.
––– с. Бальниця – за харчами, бій, 2-х не повернуло.
––– 17 червня 1947 р., відділ перейшов польсько-чехословацький кордон.
––– с. Яблонка Нижня – ліс, постій, закуп харчів.
––– с. Паніна – ліс, бій, 1 вбитий ("Ферко"), "Біс" і "Прут" не повернули зі стійки, постій, залишився "Вільха".


Замітка про к-ра «Байду»

Петро Лаврентійович Миколенко, пс. "Байда", "337", [Повинно бути: Савченко Микола Лаврінович, пс. "Байда", «Петро Миколенко», «377»–Р- Крик] був уродженцем Полтавщини. Наприкінці 1943 року, як лейтенант Червоної Армії, перейшов в українське збройне підпілля. На території Львівщини дрогобицької воєнної округи, весною 1944 року, він зорганізував самостійно діючу сотню УПА, що складалася з самих наддніпрянців в силі понад 200 вояків-повстанців.

Восени 1944 року сотня "Байди" разом з перемиським куренем УПА "Рена" (В. Мізерного) подалася у карпатський рейд на івано-франківщину, а згодом, за спеціяльним дорученням, вона відійшла на схід.

"Байда" в той час (зимою 1944-43 рр.) захворів і залишився на лікуванні. Тимчасово працював в штабі курінного "Рена", бо з часом мав також відійти в УССР.
Восени 1943 року, за рішенням ген. "Перебийноса" (Дм. Грицая), хор. "Байда" був призначений на постійно до командування (як заступник к-ра "Рена") 26 лемківсько-перемиським ТВ "Лемко".

Після смерті пполк. "Коника" (06.01.1946 р.) хор. "Байда" був піднесений до ступеня майора й назначений першим курінним командиром перемиського куреня, заховуючи рівночасно пост заступника к-ра "Рена".


В склад перемиського куреня входили сотні:

1. "Ударники-2" , 95 – к-р пор. "Громенко" (Михайло Дуда).
2. "Ударники-4", 94а – к-р хор. "Бурлака" (Володимир Щигельський).
3. "Ударники-6", 96а – к-р хор. "Крилач" (Ярослав Коцьолок).
4. "Ударники-7", 96б – к-р бул. "Ластівка" (Григорій Янківський). (Літопис Української Повстанської Армії, т.т. 13 і 14.)

До часу закінчення дій УПА на Закерзонні, "Байда" перебував на переміну в сотнях перемиського куреня, між іншими, з половини квітня до половини червня 1947 року перебував в сотні "Громенка", потім відійшов до "Рена".

Літом 1947 року був учасником рейду УПА в Західню Європу, де йому й пощастило пробитися. Згодом переїхав жити до США.

За боєві заслуги був нагороджений Золотим Хрестом Боєвої Заслуги. Був членом ЗП УГВР.
На еміграції він активний громадський діяч і член редакційної Колегії "Літопису Української Повстанської Армії".

Помер 1 січня 1979 року у Воррен, Мічіган, США. ("Вісті Комбатанта", ч. 1, 1980, Торонто – Нью-Йорк.)


Зміст:

1. Від автора
2. У розгарі боротьби
3. В рядах УПА
→ Так гинули повстанці за Україну
→ Над селом Манява
→ Прощаємося з Батьківщиною
4. На чужій землі Словаччини
→ Перед новими труднощами
5. У польській тюрмі
→ Табір праці Мєльовіце
6. На волі
7. Від упорядника (М. Козака)
→ Від упорядника (Р. Крика)
8. Біографічний нарис про автора
→ Спомини про Ів. Гусечка "Вільху"
9. Замітка про к-ра "Громенка"
10. Рейди відділу к-ра "Громенка"
11. Замітка про к-ра "Байду"
12. Зміст





WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
688 663
Dziś:
Днесь:
99