Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PUBLICYSTYKA
cień
Wersja: PL UA EN
Publicystyka - Zdaniem Historyków i Publicystów
cień
W tej części zamieszczamy, naszym zdaniem, najlepsze i najbardziej obiektywne prace historyków i publicystów na temat historii i dnia dzisiejszego Ukraińców w Polsce.
[wersja w j.polskim] [wersja українська] [wersja english] [video] [fotografie] [pliki]
Data artykułu: 2017-02-03
WERSJA W J.POLSKIM
Ukraiński ślad w Lubaczowie
(wersja UA)
Blog Pawła Telisza (http://pavlotelish.blogspot.com/2017/01/blog-post.html)
WERSJA W J.UKRAIŃSKIM
do góry ↑

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У ЛІТОПИСНОМУ ЛЮБАЧЕВІ

Любачів – давньоруське місто, перша письмова згадка про яке міститься в Руському літописі під 1214 р. Містечко, розташоване на українсько-польському пограниччі, здавна було етнічно неоднорідним. Поряд з поляками тут проживали українці і жиди. Серед навколишньої сільської місцевості виразно переважало українське населення.

Блог Павла Теліша (http://pavlotelish.blogspot.com/2017/01/blog-post.html)

Вже на початку ХІІ ст. в Любачеві проживало понад тисячу жителів, однак через часті війни і набіги татар, чисельність населення зростала повільно. У середині XVIII ст. на Ринку і навколишніх передмістях Любачева зафіксовано близько 200 помешкань, у яких за різними оцінками проживало 1100–1300 осіб. У 1880 р. у Любачеві (на території гміни) проживало 4225 жителів, з яких лише 22,8% римо-католицького обряду, 43,9% – греко-католиків, 30,8% жидівського віровизнання [7]. Перепис населення з 1921р. подає вже дещо інші дані. У Любачеві нараховують 917 житлових будинків, у яких проживає 5303 жителі. За віровизнанням розподіл такий: римо-католиків – 26,1%, греко-католиків 41,5%, жидів 32,3%. Однак, за поданою національністю розподіл населення дещо інший: поляків 56,4%, русинів-українців 39,2%, жидів 9,8%. Як бачимо до числа поляків зараховано більшість жидівського населення Любачева. Про докладність польської урядової статистики в Галичині не будемо тут зупинятися, однак навіть попри всю її тенденційність українців у місті поживало чимало.

Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Любачеві жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні і громадські споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Ярославі і українці.

У ранньому середньовіччі православний Любачів був пов’язаний з Володимирською дієцезією, заснованою перед 1086 р., а на початку ХІІІ ст. вже належав до Перемиського єпископства східного обряду. Як припускають дослідники правдоподібно вже в тих часах постала в Любачеві православна церква, однак ні факт її заснування, ні місце розташування не підтверджене в джерелах.

Першу підтверджену згадку про парафію східного обряду в Любачеві датують 1330 р., а вже у 1578–1589 рр. Любачів фігурує як центр деканату. Не викликає сумніву також те, що центром кожної парафії є храм. На жаль, не збереглося ніяких відомостей про найдавніші церкви Любачева. У візитаційних протоколах лише зберігся опис церкви, збудованої в Любачеві коштами парафіян у 1666 р. Як зазначають дослідники, це була дерев’яна святиня на кам’яному фундаменті, покрита ґонтами. Храм складався з трьох частин: до нави прилягали захристія і бабинець. Святиню вінчали два куполи, покриті бляхою. У середині храму знаходився вівтар Св. Миколая, однак найважливішим і найціннішим елементом внутрішнього оздоблення храму був іконостас. Більшість дослідників схиляються до думки, що його намалював художник-монах Іов Кондзялевич для монастиря у Щеплотах коло Грушева. Достеменно також не відомо коли і чому цей іконостас перевезли до Любачева, правдоподібно 1788 р., коли щеплотський монастир закрили. Тому його спершу розмістили у дерев’яній церкві і лише згодом у 1883 р. перенесли до нової мурованої церкви. Збоку від церкви була збудована дерев’яна дзвіниця. Все церковне подвір’я було обгороджене дерев’яним парканом.

У писемних джерелах зафіксовано появу в Любачеві ще одної церкви східного обряду Животворящого хреста. Появу цієї святині пов’язують з тривалим конфліктом поміж православними і уніатами, який тривав у Перемиській єпархії ціле XVII ст. Не відомо, однак, нічого про подальшу долю цієї святині, правдоподібно наприкінці XVIIІ ст. її розібрали.

Початок XX cт. приніс у Галичину чимало змін. Під час Першої світової війни Любачів опинився в центрі активних боїв. Понад 9 місяців тривала російська окупація міста. У червні 1915 після жорстоких боїв місто захопили австрійські війська.

Бурхливим для українців Любачева виявився.1918 р. У лютому поляки провели велику маніфестацію перед будинком адміністрації, проходячи вулицями, де проживали українці, вони демонстрували їм і австрійським урядникам свою рішучість і силу заволодіти цією землею. Дещо пізніше свою маніфестацію провели і українці. Однак, згодом поляки захопили казарми, де розташовувалися австрійські солдати. Українцям через деякий час майже без кровопролиття вдалося повернути казарми, однак поляки встигли забрати звідти велику кількість зброї і амуніції. Восени 1918 р. сотник Юліан Головінський формує в казармах Любачева VI бригаду УГА, а хорунжий Стефан Франт стає комендантом Любачева. З проголошенням ЗУНР у Львові Любачів взяло під контроль українське військо на чолі з Фрідріхом Клює, колишнім хорунжим австрійської армії. Однак, скориставшись нерішучістю українців, поляки вже 12 листопада захопили Перемишль, 22 листопада Ярослав, а 26 листопада – Раву–Руську. Любачів і прилеглі терени ще деякий час залишалися українськими. 6 грудня після завзятого опору українське військо залишає Любачів чисельно переважаючому противнику. Комендант Стефан Франт вступив у бій з поляками, знаходячись у казармах. Правдоподібно, що там його застрелив поляк Ян Корнага. У навколишніх селах українці вперто продовжували захищати свою незалежність. Коменданта Франта поховали в селі Дахнові. Починаючи з 1922 р. двічі на рік могилу увінчували терновим вінком і національними прапорами [3].

Як і у більшості давніх містечок Галичини у центрі Любачева розташований Ринок, від якого на чотири боки розходяться вулиці. Між війнами були в Любачеві чотири головні вулиці: Міцкевича, Шашкевича, Замкова і Косцюшка. За часів передвоєнної Польщі у місті центральна площа і більшість центральних вулиць переважно були заселені жидами, які тримали там різні склепи-крамниці. Ринок у Любачеві був вимощений дрібним камінням, а посередині на підвищенні, подібно як у Ярославі, стояла у формі альтанки велика криниця-коловорот з досить чистою і смачною водою. На західному боці ринку до наших днів збереглася ратуша з годинником, тут розташовувалось повітове староство. До ратуші тісно примикали дві семикласні школи: хлопчача і дівоча. В обох школах викладовою мовою була польська і лише з другого класу двічі на тиждень викладали рідну мову і уроки релігії. На східному боці ринку розташовувалась єдина українська крамниця пана Козориса. За нею в малій вуличці розміщувалася приватна гімназія, де навчалося 12–15 українців. У цій гімназії працювало також троє викладачів-українців: професори Я. Манчалівський і Я. Ждан та катехит о. Ю. Горницький[1]. Українці переважно проживали на вул. Міцкевича й Шашкевича. На місці теперішньої станції прикордонників стояв будинок “Просвіти”, котрий згорів під час війни. Катехит о. Горницький брав активну участь в українському громадському житті. Його дружина Меланія була активним членом Марійської дружини. Разом з іншими представниками передвоєнної української інтелігенції Любачева: лікарями Іваном Полохайлом і Семеном Жуком, вони у воєнні і передвоєнні роки організовували і проводили культурну роботу, не лише громади але й цілого повіту [4].

Восени 1939 р. Любачів зайняли більшовики. Давні австрійські казарми займають прикордонні війська НКВД. Українське життя в місті завмерло і обмежувалося лише тим, що о. А. Козак[2] щодня правив тиху Службу Божу.

В неділю зранку 22 червня 1941 р Любачів захопили німецькі війська. Німецька влада одразу перенесла повіт з Любачева до Рави-Руської, залишивши в місті лише “Ляндкомісаріат” і німецьку жандармерію. Були заборонені більшість українських товариств, українці мали змогу лише зрідка проводити зібрання в ресторані Вахнянина. У місті натомість працювали центральні органи громади Любачів-село, де війтом працював українець Іван Назарко з Нового Села. Працювала також повітова молочарня і союз Кооперативи, що її очолювали Зенон Янківський, Василь Андрусів і Михайло Козій. З 10 липня 1944 р. через Любачів п’ять днів і ночей проходила в напрямку на Ярослав розбита німецька армія. 18 липня 1944 з Любачева на захід відійшов останній поїзд.

Радянські танкові з’єднання зайняли місто 21 липня 1944 р., а уже в жовтні більшовики організовують на Любачівщині відділи Армії Людової. У грудні до міста приходять додаткові відділи польського війська. У листопаді 1944 р. почалося переселення українців до УРСР. Як кінцеву дату добровільного переселення було встановлено 15 листопада. Однак переселити українців вдалося примусово аж у грудні 1946 р. В цей час комендантом Любачева був майор Петро Гордін. У лютому 1945 р. співробітники Любачівського УБ намагалися заарештувати о. А. Козака, однак його захистили розквартировані на плебанії радянські солдати – члени репатріаційної комісії. Перебуваючи під загрозою смерті (на плебанію вдерлися нападники і поставили до стінки о. Козака та його дружину, в останній момент їх врятував польський священик, якому нападники казали за це дякувати) о. Козак переїхав до УРСР. На кордоні біля с. Куровиця родину пограбували польські прикордонники (забрали обручки, медальйони і стріляли над головою).

Цікава сторінка українсько-польських взаємин у Любачеві пов’язана із перенесенням туди осідку Львівської римо-католицької архієпархії. Після виїзду зі Львова і кількатижневого побуту в Перемишлі львівський римо-католицький єпископ Е. Базяк вибрав собі на місце осідку Любачів, тому що в цій околиці залишилося декілька парафій Львівської латинської архієпархії. Місцеве латинське духовенство, щоби приладити свій парафіяльний костел на катедру забрало всю кращу і багатшу утвар із місцевої зачиненої греко-католицької церкви. Також і під час приготування єпископської палати для єпископа Базяка не обійшлось без кривди греко-католиків. Деякий час по переселенню залишалися в Любачеві три монахині Згромадження Св. Йосифа, котрі провадили захоронку у власному гарному будинку. Латинський парох Любачева заявив сестрам, що магістрат призначив їхній дім на палату для єпископа. Монахині виїхали зі свого дому, який негайно зайняли польські сестри, а до вказаного латинським парохом дому греко-католицьких сестер не пустили. І тому вони змушені були шукати приміщення аж у Кракові на греко-католицькому приходстві. Однак архієпископ Базяк не зайняв на свою палату нашої захоронки, тільки іншу прукраїнську віллу на вул. Міцкевича, 85.

Останнім українським священиком у Любачеві був О. Мирослав Мищишин[3]. Місцеве польське підпілля щонайменше чотири рази робило спроби його вбити, однак його оберігав тодішній уповноважений репатріаційної комісії інженер Володимир Чумаченко, який згодом і сам загинув від рук польських боївкарів. У грудні 1945 р. о. Мищишин був доставлений до репатріаційної комісії і згодом переїхав до Варшави. Наступного року він виїхав до США.

Як повідомляє о. канцлер Микола Грицеляк “13 грудня 1945 р. з Любачева виїхав останній транспорт з переселенцями до УРСР. У містечку залишилося близько 80 родин українців. Залишився також і о. М. Мищишин, якому завдяки тому, що він був громадянином США вдалося повернути забраний військом будинок. В Любачеві на тартаку в спіжарні якийсь час також мешкав о. Юліан Мацьків. До церкви в Любачеві ходить близько 80-ти осіб. Залишилися також три сестри-йосифітки, що жили разом з польськими сестрами. Греко-католицькі Богослужіння правляться лише в Любачеві”.

Український Любачів лежав у руїні, в місті залишилося лише близько 30 українців зі змішаних родин.

Парафіяльна церква Святого Миколая Чудотворця

Парафіяльна церква святого Миколая (збудована 1883 р. за проектом архітектора Василя Нагірного) з мурованою дзвіницею (перебудована в 1861 р.). Церква однокупольна, поділена на три частини, вистрій витриманий у візантійському стилі з ознаками неокласицизму. Поліхромію храму правдоподібно виконав наприкінці ХІХ ст. Антін Яблоновський. До середини 50-их рр. у церкві стояв іконостас XVII ст. роботи Івана Рутковича. Ця церква перед другою світовою війною обслуговувала близько 5000 вірних. Згідно шематизму за 1938 р. у Любачеві при парафіяльній церкві святого Миколая завідателем працював о. Іван Гошовський, а катехитом о. Юліан Горницький. У Любачеві до парафії належало 2940 осіб, крім того у с. Молодів – 1325, Лисі Ями – 650, Бургор – 120, Острівець – 50, Борова гора – 10. Після виселення українців церква декілька років стояла замкненою. Коли о. Степан Дзюбина звернувся до римо-католицького єпископа в Любачеві за дозволом на українські католицькі відправи в цій церкві то отримав відмову. Негайно після цього у 1956 р. поляки перетворили церкву на костел і створили в Любачеві другу римо-католицьку парафію. Всередині церкви збереглися цінні розписи з кінця ХІХ ст. Антона Яблоновського. Іконостас XVII ст. ймовірно ще з попередньої церкви, нині перебуває у кафедральній церкві в Перемишлі.

У 1956 р. заходи щодо відновлення греко-католицьких Богослужінь у церкві в Любачеві робили о. Василь Гриник і о. Мирослав Ріпецький, однак вони також виявилися безрезультатними через несприяння римо-католицької ієрархії. У 1978 р. в цій справі до примаса Польщі звертався о. Стефан Дзюбина. У 1984 р. з подібним проханням звертався о. Михайло Вудкевич. На початку 90–их рр. в с. Опака відбулося перше на терені Любачівщини греко-католицьке богослужіння, котре відправив о. Богдан Прах, який доїжджав з Ярослава.

У 1998 р. церква повернулася у власність греко-каоликів. З передвоєнного вистрою храму залишилась лише поліхромія і то з польськими написами та два бічні престоли: лівий – Богородичний без головної ікони і правий із зображенням страстей Христових. 18 грудня 1998 р. кафедральна парафія у Перемишлі передала до храму переносний іконостас роботи Стефанівського. На початку 1999 р. було збудовано новий престол, котрий 19 серпня 1999 р. урочисто поблагословив єпископ Іван Мартиняк. Сьогодні до парафії в Любачеві належить 15-20 осіб.

Цікавим є міський цвинтар, розташований при вул. Костюшка (напрямок на Горинець), на якому збереглися пам’ятники бруснянського виробу у формі лапідарію, мурована каплиця та хрест з ХІХ ст зі збереженими написами церковно-слов’янською мовою.

Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Ярославі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Ярослава і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.




1. Бородач В. Любачівськими шляхами / В. Бородач // Вісник Любачівщини. – Вип. 7. – 2002. – С. 16-27.

2. Kubrak T. Struktura i stan materialny parafii grecko-katolickiej w Lubaczowie w czasach nowożytnych / Tomasz Kubrak // Rocznik Lubaczowski. – t. XI–XII. – 2001-2003. – S.
3. Мандрик С. Стефан Франт – комендант Любачева / Софія Мандрик // Вісник Любачівщини. – Вип. 2. – 1996. – С. 51-54.

4. Микула В. Любачів перед Другою світовою війною / Володимир Микула, Василь Огірко // Вісник Любачівщини. – вип. 4. – 2000. – С. 31-33.

5. Тарапацький І. Коротка історія церкви в Любачеві / Іван Тарапацький // Вісник Любачівщини. – Вип. 9. – 2003. – С. 18-20.

6. Портал ФотоПольща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.

7. Słownik geograficzny królestwa polskiego i innych krajów slowianskich [Електронний ресурс] / red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski. Warszawa, 1880-1902. – Режим доступу: http://www.mimuw.edu.pl/polszczyzna/SGKPi/.

[1] Отець Юліан Горницький (2.05.1894–26.08.1965) народився у м. Рава-Руська у сім’ї священика. Там він здобув і початкову освіту, а згодом навчався у духовній семінарії у Перемишлі. У 1920 р. його було висвячено і до 1939 р. він працював парохом у с. Куровиця. Перша радянська окупація застала його в Любачеві, однак вже у 1940 р. він переїхав на парафію до Олешич. 22 липня 1944 р. о. Горницький був змушений з сім’єю переїхати на Львівщину.

[2] Отець Анатоль Козак (13.07.1883–27.08.1973) народився у с. Синявка Чесанівського повіту. Початкову освіту здобув у 1901 р. в Академічній гімназії у Львові. У 1905 р. закінчив духовну семінарію у Перемишлі і був висвячений з рук єпископа К. Чеховича. У 1914 р. заарештований австрійською владою і ув’язнений у Талєргофі. У 1945-1948 рр. – настоятель парафії у Яворівському р-ні Львівщини. У 1948-1961 рр. – настоятель парафії Воскресіння у Винниках. Помер у Львові в 1973 р., похований на Янівському цвинтарі.

[3] Отець Мирослав Мищишин (26.11.1913–23.02.1980) народився у Детройті (США). Початкову освіту здобув у гімназії в Перемишлі, там же і закінчив духовну семінарію. У 1939 р. був висвячений з рук єпископа Й. Коциловського. У грудні 1945 р. о. Мищишин переїхав до Варшави, а наступного року виїхав до США.



Блог Павла Теліша (http://pavlotelish.blogspot.com/2017/01/blog-post.html)
WERSJA W J.ANGIELSKIM
do góry ↑

 
do góry ↑
VIDEO


Na tę chwilę brak jest w bazie video do danego artykułu.

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików powiązanych z niniejszym artykułem.





















„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2017

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
616 264
Dziś:
Днесь:
62