Home FUNDACJA PROJEKTY Z ŻYCIA FUNDACJI PUBLICYSTYKA NOWOŚCI WSPARCIE KONTAKT
PROJEKTY - Ukraińcy
cień
Wersja: PL UA EN
Losy Niezapomniane wysiedlonych w ramach AKCJI „WISŁA”

Świadectwa przesiedleńców - szczegóły...
cień
Ankieta (0080)
Kryk Piotr, s. Grzegorza i Anny z d. Feszczyn.
ur. 25.04.1945
Kobylnica Wołoska.
 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [wspomnienia] [pliki do ankiety] [video do ankiety]
Ankieta w j.polskim
A. METRYKA ANKIETY
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
C. PRZESIEDLENIE
D. NOWE MIEJSCE
E. KONTAKTY Z UPA
F. INNE ZAGADNIENIA
G. UWAGI
 
A. METRYKA ANKIETY
1. Data wywiadu: 29.12.2013 2. Numer kolejny: 0080
3. Dane osobowe uczestnika /uczestników wywiadu: Kryk Piotr, s. Grzegorza i Anny z d. Feszczyn.
Schönbergstr. 9,
Monachium
Niemcy – Deutschland
4. Data urodzenia: 25.04.1945 5. Miejsce urodzenia: Kobylnica Wołoska.
B. NAJBLIŻSZA RODZINA I STRONY RODZINNE
1.1. Miejsce zamieszkania przed przesiedleniem: Kobylnica Wołoska, powiat Lubaczów.
1.2. Miejsce zamieszkania - OPIS
(przed przesiedleniem):

Kobylnica Wołoska, pow. Lubaczów. Moimi rodzicami byli Grzegorz Kryk, mama Anna Feszczyn. Mieszkali w Kobylnicy Wołoskiej, chyba na przysiółku Pidłozy.



Jeśli chodzi o Kobylnicę... Tam był taki swego rodzaju stan wojenny... Były różne tarcia [w okresie wojny]. Wykonywano wyroki śmierci, nawet UPA wykonywała, ale bywało... Ten, który miał wykonać... Często byli tacy, którzy ostrzegali: „Tej nocy nie śpij w domu, bo przyjdę cię zabić”. Ale były także przypadki, opowiadano mi o nich, że rodzina rodzinę, krewnego zastrzelił, wiecie... Były więc i takie tragedie rodzinne.



Żadnych opowieści na temat [przedwojennej] Kobylnicy Wołoskiej chyba nie pamiętam, ale zachowałem w pamięci 2-3 obrazki z okresu dziecięcego.



Pierwszy obrazek jest taki, że oto obudziłem się, leżę w kołysce. Odczuwam, że ktoś nogą tę kołyskę kołysze, być może była to mama. Nad kołoską było rozpostarte płótno, chroniło przed słońcem, była także jakaś rozmowa, którą nie bardzo rozumiałem, możliwość widzenia była ograniczona, bo to płótno chroniło przed słońcem, pewnie także przed owadami, wiem tylko, że podłoga była bardzo czysta, była w kolorze drewna, taka pozamiatana, wyszorowana, czy jak by tu powiedzieć, no, po prostu czysta, wymyta.



Drugi obrazek to już chyba jest z Harszu [z nowego miejsca po deportacji w 1947 r.]. No, ale tak samo... Może być z Harszu, ale może być również w Kobylnicy. Siedziałem gdzieś na oknie, z okna rozpościerał się widok, ono było dosyć wysoko, na podwórzu były rozmaite zwierzęta gospodarcze, mnie, małego chłopca, bardzo to interesowało. Tam były różne ptaki: gęsi, kaczki, kury, a także małe prosięta. Byłem więc tym zaobsorbowany, ale bałem się daleko wychylać się, żeby nie wypaść.


2. Wiek w trakcie przesiedlenia: Miałem wówczas 2 lata. 3. Wyznanie: Grekokatolickie.
4. Stan najbliższej rodziny przed przesiedleniem:

Z imienia wszystkich nie wymienię... Z pewnością mamę i ojca [wywieźli], Grzegorza i Annę. Nie jestem pewien, czy baba Paraskewia mieszkała [z nami w Kobylnicy Wołoskiej]. Pewnie także Szymon mieszkał, ojca brat, nasz stryjek. [No i księdz biskup i brat Jan...] Janek, tak... Mnie i brata Janka, tak więc wzięli i nas przesiedlili.

5. Ile osób zostało na miejscu: Może ktoś z dalszej rodziny, gdyż tam [w Kobylnicy] mieszka rodzina Kryków, Jan Kryk. 6. Ile osób przesiedlono: 6
7. Ile osób zaginęło: 0
8. Ile osób innej narodowości /pochodzenia mieszkało we wsi: Nie pamiętam. 9. Jak ogólnie wyglądały kontakty z nimi? --------------
10. Jak wyglądał pozostawiony majątek Pana/Pani rodziny:

Najprawdopodobniej [rodzice] niczego nie mówili jaki oni tam dom zostawili. Nie mogę niczego na ten temat powiedzieć, te tematy są mi nieznane.

C. PRZESIEDLENIE
1. Kiedy Panią/Pana wywieziono? 1947. 2. Kiedy Panią/Pana przywieziono? 1947.
3.1. Trasa przejazdu: Nie pamiętam.
3.2. Trasa przejazdu (ewentualny opis rozszerzony): -----------
4. Czy wiedział Pan/Pani dokąd jedzie? Niczego nie pamiętam.
5. Czy ktoś z Państwa rodziny wrócił w rodzinne strony?

Raczej nie. Nie wiem... Z rodziny to chyba nikt. Fedykowie wrócili, ale to nie rodzina. Był taki przypadek, że Teodor Feszczyn ukrywał się do jakiegoś tam roku, do 1956 czy jakiegoś, ukrywał się w Kobylnicy, i gdy była amnestia w 1956 r., to on ujawnił się, potem ożenił się, mieszkał gdzieś w powiecie węgorzewskim. Może wciąż żyje, nie wiem...

6.1. Przywiezione przedmioty - RELIGIJNE:

Była pamiątka, ale gdzieś w międzyczasie przepadła. Była taka ikona Matki Boskiej Nieustającej Pomocy, taka dosyć duża, mniej więcej jak ikona św. Paraskiewii, która tu wisi, była w złotej ramie, ale gdzieś w międzyczasie... No nie wiem, czy ktoś komuś przekazał, czy co, trudno mi powiedzieć, ale ja jej już teraz nie widzę w Harszu.

6.2. Przywiezione przedmioty - CODZIENNEGO UŻYTKU: ------
6.3. Przywiezione przedmioty - OSOBISTE: ------
6.4. Przywiezione przedmioty - DOKUMENTY:

Posiadam dokumenty z Kobylnicy, które zdobyłem teraz. Tam jest z jakiegoś roku [dokument] o tym, że król Polski, roku nie pamiętam, nadaje takim a takim księżom jakieś potrzebne w życiu przywileje. Podrzucili mi też, zdobyli, dokumenty o bractwie cerkiewnym, jakaś rodzina Kryków tam należała. Również jest tam dokument, że ktoś się żenił i zwracał się do sołtysa czy kogoś, żeby zezwolił na ślub, gdyż „są to dobrzy ludzie” itd.

6.5. Przywiezione przedmioty - INNE: ------
7. Które z nich zachowały się do dziś?: ------
8. Czy mógłby Pan/Pani przekazać je lub część z nich na rzecz muzeum?: ------
9. Czy ukrył Pan/Pani jakieś przedmioty w miejscu skąd Panią/Pana wywieźli?: ------
D. NOWE MIEJSCE
1. Dokąd Państwa przesiedlono?:

Przesiedlili nas do Harszu.

[Początkowo do Harszu, w 1947 r., ale stamtąd przenieśliście się na tę kolonię, tam do lasu...] Ojciec wybrał tę kolonię, nie wiem dlaczego? Tak, jak widziałem na pana filmie „Ostatnia podróż do domu”, to tam stryjek mówi, Szymon Kryk, że oni byli wystraszeni: wiozą nas, jest tu wielka woda [jeziora mazurskie], jeszcze nas potopią itd. Opórcz tego było takie przekonanie, że, właściwie to na wiosnę [za rok] wracamy z powrotem na swoją ziemię. [To dlatego] była taka prowizorka, tymczasowość.

Ale to nie tylko z nami tak było. Widzi pan, na przykład we Wrocławiu, oni [Polacy] rozbierali, nawet kościoły rozbierali, nawet gotyckie kościoły, potem to wstrzymali, gdyż ktoś powiedział, że gotyckie kościoły są dowodem na to, że tu kiedyś była polskość. I oni to wstrzymali... Był taki przypadek, że ktoś przyjechał po cegłę, mówi: gdzie jest ta cegielnia, która ma taką dobrą cegłę? A to były [niemieckie cegły] z demontażu. Nawet polski rząd nie był pewien, jaki będzie los poniemieckich ziem, a co mówić o naszych [ludziach].

Była jakaś psychoza, że jesienią wracamy, i nie ma potrzeby zbytnio się tu zagospodarowywać. I nie zagospodarowywali się zbytnio. Byli tacy, co w pokojach trzymali krowy dlatego, że tych pokoi było więcej, i one nie były im potrzebne. Ot takie niszczenie. Muszę powiedzieć, że nie dorośliśmy do tego poziomu życia, poziomu technicznego, jaki mieli Niemcy przed nami. Bo były maszyny do młócenia, były motocykle, samochody, i urządzone domy. Zdarzały się domy w których były toalety. To już był poziom, można powiedzieć, na te czasy bardzo wysoki. Mieli centralne ogrzewanie, to również jest bardzo ważne. U nas tego nie było, ludzie nie wiedzieli nawet do czego to służy.

2. Co Państwu przydzielono?: Zrujnowany dom i budynki gospodarcze.
3. Co Państwo zastaliście w nowym miejscu?: Zarośla.
4. Czy na miejscu przesiedlenia odczuwali Państwo represje?:

Tak. W pierwszym roku nasi ludzie i rodzice pracowali u polskich gospodarzy przez cały dzień za wiadro kartofli.

5. Kiedy i gdzie zaczęliście Państwo uczęszczać do cerkwi?:

Do cerkwi zaczęliśmy uczęszczać w Chrzanowie. Nie było to możliwe w każdą niedzielę. Jako mały chłopiec byłem świadkiem i uczestnikiem tzw. suchych Mszy Świętych. Dziadek Andrzej Feszczyn był w posiadaniu niektórych liturgicznych książek. W niektóre niedziele przyjeżdżało do niego nawet do 10 osób na rowerach z sąsiednich wiosek (po akcji ‘W” mieszkał w wiosce Kruzy, powiat Biskupiec Reszelski) i razem odprawiali tzw. Suchą Liturgię Świętą. Taka Liturgia była bez konsekracji darów – przemiany chleba i wina w Ciało i w Krew Jezusa Chrystusa, bo nie było kapłana. Mieli namiastkę św. Liturgii. Dziadek, jeśli tylko wiedział kiedy wypada Wielkanoc, to potrafił obliczyć cały rok liturgicznych: jaka jest niedziela i jaki brać „hłas” (ton). Jest ich osiem, osiem liturgicznych pieśni, które zazwyczaj chwalą Zmartwychwstanie Chrystusa i cyklicznie się powtarzają. Dziadek w języku staro-cerkiewno-słowiańskim czytał apostoła – lekcje i Ewangelie, jektenie (podobne do modlitwy wiernych). Ja zazwyczaj stałem z tyłu i śledziłem tekst, i w ten sposób nauczyłem się naszego ówczesnego języka liturgicznego. To mi się potem przydało w seminarium i w kapłaństwie. Kto wie, być może dziadkowe „suche” Liturgie były tym kamyczkiem, który zdecydował o moim życiowym wyborze?

6. Jakie są losy Państwa dzieci i rodzeństwa?:

Wszyscy mieszkamy na stałe w Polsce (ja przez ostatnie 10 lat w Niemczech). Dwoje z naszej siódemki ożeniło się z Polakami, co w oczach naszych rodziców odczytywane było jako swego rodzaju „zdrada” (bo dzieci będą Polakami i koniec z naszymi marzeniami o wolnej Ukrainie). Dzieci znają język ukraiński. Pięcioro z nas urodziło się już po akcji „W”, ale nikt z nas nie znał z autopsji tego, co było w naszych wioskach. Cała nasza wiedza budowana była na podstawie opowiadań rodziców i sąsiadów. Wszyscy wychowywaliśmy się, więc, w mistyce tych opowiadań chętnie snutych przez mamę i tatę w warunkach realnego PRL-u, w których wszyscy żyliśmy całkiem realnie. Później Bóg dał mi możliwość lepszego poznanie naszej przeszłości. Jako kapłan Kościoła Greckokatolickiego odwiedzałem wysiedlonych w ich domach po kolędzie (z jordańską wodą). Wszyscy żyli wspomnieniami i bardzo je szanowali. Dzięki temu dosyć dobrze poznałem warunki życia naszych ludzi przed i po wysiedleniu. A byłem duszpasterzem w dawnych województwach szczecińskim, koszalińskim, olsztyńskim i wrocławskim.

7. Czy Pana/Pani dzieci znają język ukraiński?: brak danych
7.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: --------------
7.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: --------------
8. Czy Pana/Pani wnuki znają język ukraiński?: brak danych
8.1. Jeżeli TAK - to gdzie się nauczyły?: ---------------
8.2. Jeżeli NIE - to dlaczego?: ---------------
9. Czy posiadacie Państwo zdjęcia nowego miejsca?:

Tak, bawiłem się w fotografowanie od czasu, gdy w 1963 r. wujek ze Lwowa Iwan Feszczyn podarował mi aparat fotograficzny „Zorka”.

E. KONTAKTY Z UPA
1.1. Czy we wsi były kryjówki UPA?: Tak.
1.2. Czy we wsi były kryjówki UPA (opis rozszerzony):? Wiem o tym od rodziców.
2. Jaki jest Pani/Pana stosunek do UPA?: Pozytywny.
3.1 Miałem kontakt z UPA: ---------------
3.2 Byłem członkiem UPA: Nie.
3.3 Pomagałem/wspierałem UPA (dobrowolnie): Nie.
3.4 Ktoś z mojej rodziny był członkiem UPA:

Jedynie z dalekiej rodziny (Teodor Wuszko – ankieta 0007). Na podstawie opowiadań rodziców i sąsiadów wyrobiłem sobie pozytywny stosunek o UPA. Późniejsze publikacje i filmy nie zmieniły tego poglądu. Sprawa UPA będzie zapewne jeszcze długo problemem w stosunkach polsko-ukraińskich, długo jeszcze będzie trwała licytacja, kto w tamtych strasznych czasach zawinił bardziej, kto sprowokował pierwszy. Wydaje mi się, że z tym jest tak, jak w życiu bywa najczęściej, to znaczy, że prawda jest gdzieś pośrodku.

4. Czy był Pan/Pani w posiadaniu broni przed przesiedleniem?: Nie.
5. Czy był Pan/Pani więziony?: Nie.
F. INNE ZAGADNIENIA
1. Zwyczaje z rodzinnych stron i życie kulturalne:

Obraz życia kulturalnego pokolenia moich rodziców znam z ich opowiadań, a także z rozmów z wieloma innymi ofiarami deportacji. Wieczorami młodzież zbierała się w świetlicy, czytano różne książki najczęściej o tematyce historycznej, często heroizujące okres Kozaczyzny. Na nowych ziemiach tej tradycji na ogół nie kontynuowano, bo (poza miastami) na ogół nie było świetlic (UTSK po roku 1956). Nowe ziemie, inne życie pobudzało nowe trendy, nowe, niespotykane wcześniej zjawiska (o tym więcej - o Chrzanowie i o. mitracie Ripeckim - w dodatku „Slajdy z mego życia”).

2. Czy odwiedzali Państwo rodzinne strony?:

Wiele razy. Pierwszy raz z rodzicami gdzieś koło 1977 r. Byłо to bardzo ciekawe spotkanie. Oni chcieli odnaleźć swoje ślady: dom, stodołę i chlewy, ogród, studnię. Nic z tego nie zostało. A domy wydały się im bardzo małe i niskie. Nawet potok Łazanka mojej mamie wydał się jakiś skarlały. Może dlatego, że na Mazurach mieszkaliśmy przez wiele lat nad jeziorem Mamry. Ogólnie - oglądaniu nie było końca. No i powróciły wspomnienia. Potem wracałem tam wielokrotnie. Ciekawy pod tym względem był rok 1985. Wtedy przyjechała do nas daleka rodzina z Australii: Anna i jej syn, Bohdan Temnyk. Z tej okazji udało się odprawić w Kobylnicy po raz pierwszy po akcji „W” naszą św. Liturgię. Przyszło bardzo dużo ludzi! Była to naprawdę historyczna Msza. Ostatnio św. Liturgię miałem tam 4.07.2009 r. Teraz tam jest normalne duszpasterstwo. W każdą niedzielę czy święto z Jarosławia dojeżdża ks. Bohdan Kruba. Jak wszędzie w Polsce - wioski wyludniają się i wymierają, tak samo jest i z Kobylnicą Wołoską. Za PRL-u strefa przygraniczna była drugą Polską: niewiele uwagi poświęcano tym ziemiom i ludziom tam mieszkających.

3. Dlaczego nie wyjechali na Ukrainę?:

Nie wiem. Około 150.000 ludzi, którzy na przekór wszystkiemu pozostali w Polsce miało swoje racje. Może zwyciężyła obawa przed nowym? Nasz dziadek Andrzej Feszczyn wiele lat przed wojną wyjechał z bratem Wasylem do Kanady. Dziadek powrócił. Brat pozostał. Miał zabrać rodzinę i razem z nią wyjechać na stałe do Kanady. W Polsce była w tym czasie bieda. Było wielu bezdomnych. Bezdomny, którego przyjęli na noc, zaraził ich tyfusem. Ktoś z rodziny zmarł. To pokrzyżowało wszystkie plany. Dziadek wówczas wybudował nowe budynki pod blachą, dokupił ziemi i tutaj już postanowił pozostać. Był to jego cały życiowy dorobek. Miał w tym czasie gdzieś ok. 58 lat. Myślę, że to wpłynęło, że wszyscy z rodziny pozostali w swojej rodzinnej wiosce.

4. Co w życiu było najważniejsze?:

Myślę, że dla chrześcijan najważniejsze jest zrealizowanie w swoim życiu Ewangelii, nauki Jezusa Chrystusa. Nie zawsze to się nam udaje. Chrystus nie zostawił nas jednak samych, nie jesteśmy bezbronni. Mamy cudowną Bożą broń. Jest nim Kościół, który posiada św. sakramenty. One towarzyszą nam od kołyski aż do grobu. Życie jest walką. Chrześcijanin musi walczyć, a ma do pomocy - oprócz osobistego zaangażowania - 7 Świętych Sakramentów.

Wielką moją pasją było duszpasterstwo wśród naszych wiernych. Wszystko straciliśmy, została nam tylko Cerkiew. Miałem dużo kapłańskiej radości, kiedy udało się stworzyć nowa cerkiewną wspólnotę, a ona rozrastała się. Przyłączali się nowi wierni. Była to moja wielka, kapłańska pasja. Ja do nich przybywałem ze Św. Liturgią, Słowem Bożym, ukraińską prasą i książkami, i z innymi naszymi sprawami. Kapłaństwo było dla mnie czymś najważniejszym. W każdą niedzielę miałem zwykle po trzy Służby Boże, a często i po cztery, a żeby dojechać do każdej wspólnoty trzeba było pokonać w ciągu dnia od 200 do 300 km.

5. Dlaczego Was przesiedlili?:

Myślę, że włodarze w Związku Sowieckim i PRL-u byli przekonani, iż UPA jest poważnym zagrożeniem dla ich systemu. Bez zaplecza Powstańcza Armia długo nie przetrwa. Wymyślono banalny pretekst, śmierć gen. Świerczewskiego, aby mieć przyczynę do pociągnięcia ludzi do odpowiedzialności zbiorowej. Związek Sowiecki słynął z tego, że dziesiątki narodów poprzesiedlał na bezkresne swoje tereny. Słyszałem od wielu historyków, że przesiedlenie w Polsce było planowane już przed wojną, wybuch wojny w 1939 r. pokrzyżował te plany, ale jak pokazał rok 1947 – w rzeczywistości przesunął je tylko w czasie.

G. UWAGI
1. Dodatkowe informacje:



 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta українська
A. ОСНОВНІ ДАНІ
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Г. НОВЕ МІСЦЕ
Д. КОНТАКТИ З УПA
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
 
A. ОСНОВНІ ДАНІ
1. Дата анкетування: 29.12.2013 2. Номер анкети: 0080
3. Прізвище, ім’я, по-батькові: Крик Петро Григорович,c. Григорія та Анни з д. Фещин;
Schönbergstr. 9,
Мюнхен
Німеччина - Deutschland
4. Дата народження: 25.04.1945 5. Місце народження: Кобильниця Волоська.
Б. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ І МІСЦЕВІСТЬ
1.1. Місце проживання до переселення: Кобильниця Волоська, повіт Любачів.
1.2. Місце проживання до переселення:

Кобильниця Волоська, повіт Любачів.
Мої батьки були Григорій Крик, мама Анна Фещин. Жили в Кобильниці Волоській, мабуть на приcілку Підлози.

Щодо Кобильниці... Там був такий стан воєнний... Були різні напруги [під час воєнного періоду]. Виконували вироки смерті, навіть УПА виконувала, але були... Той, що мав виконувати... Часто були такі, що остерігали: «Ти цієї ночі не спи вдома, бо я прийду тебе забити». Але були випадки, но, про які мені оповідали, що родина родину, родича застрелив, знаєте... Так що були й такі родинні трагедії.

Ніяких розповідей про [довоєнну] Кобильницю Волоську мабуть не пам’ятаю, проте пам’ятаю 2-3 картинки з юних років.

Перша картинка є така, що я пробудився, лежав в колисці. Знаю, що хтось ногою цю колиску колисав, можливо це була мама. Над колискою було розстелене полотно, воно хоронило від сонця, була також якась розмова, яку я не дуже розумів, не дуже міг також бачити, бо це полотно хоронило від сонця, мабуть також від комах, знаю тільки, що підлога була дуже чиста, мала колір дерева, така виметена, вишурувана, чи як сказати, но, просто чиста, вимита.

Друга картинка, то уже мабуть з Гаршу [з нового місця поселення в 1947 р. ]. Ну, але так само... Міг бути Гарш, могла бути Кобильниця. Я десь сидів на вікні, з вікна був вид, воно було досить високо, на подвір’ї були різні господарські тварини, мене, як малого хлопця, це дуже цікавило. Там були різні птахи: гуси, качки, кури, та й малі поросята. Отже, я був тим зайнятий, а все боявся, щоб далеко не вихилитися, щоби не упасти.

2. Вік на момент переселення: Мені було тоді 2 роки. 3. Віросповідання: Греко-католицьке.
4. Кількість людей в родині на момент переселення:

По імені, то напевно не скажу... Напевно маму і тата [вивезли], Григорія і Анну. Я не знаю, чи баба Параскева мешкала [з нами в Кобильниці Волоській]. Мабуть також Семко [Семен] мешкав, брат тата, стрик наш.

[А ще вас і брата вашого Івана...] Івана, так... Мене і брата Івана, так що нас взяли і переселили.

5. Скільки осіб лишилося:

Може з далекої родини то так, бо там [в Кобильниці] є родина Криків, Іван Крик.

6. Скільки осіб переселено: 6
7. Скільки осіб пропало безвісти: 0
8. Скільки осіб іншої національності жило в селі: Не пам’ятаю. 9. Стан відносин з ними: ---------------
10. Опишіть залишений Вами маєток:

Скорше всього [батьки] нічого не говорили який вони там дім мали. Не можу нічого на цю тему сказати, ці теми є для мене незнані.

В. ПЕРЕСЕЛЕННЯ
1. Коли Вас вивезли? 1947 р. 2. Коли Вас привезли? 1947 р.
3.1. Маршрут переїзду: Не пам’ятаю.
3.2. Маршрут переїзду: -----------
4. Чи Ви знали куди їдете? Нічого не пам’ятаю.
5. Чи хто-небудь з Вашої родини повернувся в рідні сторони?

Радше що ні. Я не знаю... З родини мабуть ні. Федики повернулися, але то не з родини. Був випадок, що Теодор Фещин переховувався до якогось року, до 1956 чи якогось, переховувався в Кобильниці, і коли була амністія в 1956 році, він вийшов [з укриття], потім оженився, мешкав десь у венгожевському повіті [м. Венгожево]. Він може ще живе, не знаю...

6.1. Речі які Ви привезли з собою (Релігійні)?:

Була пам’ятка, але десь пропала у міжчасі. Була така ікона Матері Божої Неустанної Помочі, така досить велика, менше-більше як оця ікона св. Параскеви, була в золотій рамі, але десь в міжчасі, не знаю, чи хтось комусь переказав, чи що, трудно мені сказати, але я її вже тепер не бачу в Гаршу.

6.2. Речі які Ви привезли з собою (Побутового вжитку)?: -------------
6.3. Речі які Ви привезли з собою (Речі особисті)?: ------------
6.4. Речі які Ви привезли з собою (Документи)?:

Маю документи з Кобильниці, які здобув тепер. Там є з якогось року [документ] про те, що король Польщі, року не пам’ятаю, надає таким і таким священикам якісь привілеї до життя. Також підкинули мені, придбали, документи про брацтво церковне, родина Криків якась там належала. Також там є такий документ, що хтось там женився, вінчався і звертався до солтиса чи когось, щоб дозволив повінчатися, бо «то є добрі люди» і т.д.

6.5. Речі які Ви привезли з собою (Інші)?: ------------
7. Які з них збереглися? ----------
8. Чи могли б Ви передати їх (повністю або частково) для музею? --------------
9. Чи заховали Ви які-небудь предмети в місті звідки Вас вивезли? -------------
Г. НОВЕ МІСЦЕ
1. Куди Вас переселили?

Нас переселили до Гаршу.

[Вас переселили до Гаршина на початку, в 1947 році, але звідтам пішли на ту колонію, там до лісу...] Тато вибрав цю колонію, не знаю чому? Так, як я бачив на вашому фільмі [Остання поїздка додому], там стрик говорив, Семко Крик, що вони були настрашені: везуть нас, тут велика вода [мазурські озера], ще нас потоплять і т.д. Також була така думка, що властиво, на весну вертаємося назад на свої місця [через рік]. [Через це] була така провізорка, тимчасовість.

Але то не тільки було у нас. Бачите, от наприклад у Вроцлаві, вони [поляки] розбирали, навіть костели розбирали, навіть готичні костели, потім це стримали, бо хтось сказав, що готичні костели є доказом на це, що тут була колись польськість. І вони стримали... Був такий випадок, що хтось приїхав за цеглою, каже: де є ця цегольня, що має таку добру цеглу? А то були [німецькі цегли] з демонтажу. Навіть уряд польський не був впевнений, яка буде доля післянімецьких земель, тим більше наші [люди]. Був якийсь психоз, що ми на осінь повертаємося, і нема що тут дуже базувати. Так що люди не дуже загосподарювалися. Були такі, що в покоях [кімнатах] тримали корови, тому, що їх [кімнат] було більше, і вони не були їм потрібні. От таке було нищення. Я мушу сказати, що ми не доросли до того рівня життя, і рівня техніки, які мали німці перед нами. Отже, були й машини для молочення, були мотоцикли, автомобілі, і хати були уряджені. Були хати, де туалет був в середині хати. То вже був рівень, можна сказати, на той час дуже високий. Мали центральне огрівання [опалення], то також дуже важне. В нас того не було, і люди не знали навіть до чого то служить.

2. Які умови Вам надали?

І ще одну картинку пам’ятаю... Мені тоді могло бути 7-9 років, мабуть все-таки 7. Я поїхав на весілля десь до с. Кути, правдопобідно це було весілля Марії Баран. Ну, там відбувалося весілля, а я пішов до [будинку] школи. Школа була достатньо велика, було багато приміщень, ну й була там така цікава річ, що [в дверях] не було клямки, коли вдаряти рукою в ці двері, то вони від того язичка [в клямці] відбивалися. І сталося так, що я якось сильніше ударив – і двері закрилися... Я кричав, плакав, ну й... Знайшли мене сплячого на якомусь ліжку.

Ці картинки, це такі найдальші, найраніші хвилини мого життя.

Потім було [навчання] у школі. Ми мешкали на колонії... Тобто, початково ми мешкали десь в с. Гарш, не знаю чому, але батьки, брат тата і сестра, вони переїхали до такої колонії, де були 3 чи 4 господарства, за лісом жили ще 2 родини [в 1947 р. депортовані] з Лемківщини, пан Бик і пан Богдан. Недалеко була також цегельня [Колонія Гарш, там був залишений німцями завод з виробництва цегли], вона може ще не працювала, проте люди там мешкали. Отже там, на цій колонії, ми жили. Це було таке своєрідне життя, тому, що на практиці ми були відрізані від нормального життя, і тому жили своїм життям: говорили своєю мовою, зустрічалися, до нас приїздили на підводах різні знайомі тата, чи мами, гостилися, перебували. Отже, був такий звичай, що ці люди себе відвідували, бувало, приїздили несподівано, щоб побути з собою і поговорити.

Таким чином ми виростали в такому світі, можливо, трохи іншому, тому потім це мало, може не неґативний, але певний вплив на наше відношення до школи. Бо коли прийшов до школи, а знаю, що мене до школи [до першого класу] запровадила баба Параскева. Отже запровадила, лишила... Ні, мабуть чекала мене... Це було для мене таке відкриття, тому що всі довкола говорили польською, а я польської майже не розумів. Ну а далі були дві такі події, що пан вчитель Піщатовський... Отже, він ставив різні запитання, і запитав: „Co rośnie w lesie?” [Що росте в лісі?]. Говорить, може ти Крик скажеш? А я кажу: «W lesie rosną huby». [В лісі ростуть губи (польською – ґжиби; в говірці мешканців Кобильниці Волоської – губи, це гриби)]. Отже, були уже слова польські, але також наші [українські]. Далі: «Co pasie się na łące» [Що пасеться на луці?]. «Na łące pasie się telia»; [На луці пасеться теля (польською – цєляк)]. Проте, неквапно, я думаю, ми так зростали, і це [мова] не було такою великою проблемою.

Проблемою, думаю, була дорога [шлях до школи]. Говорили, що це було 7 кілометрів, з цієї колонії до села Гарш [де була школа]. Ми найчастіше ходили пішки. То була така справа, що такі малі діти йшли лісами, і біля лісу дорога пролягала. Були випадки, що в лісі можна було зустріти різні звірята, серни, проте, траплялося, що десь біля лісу, на пеґеровському [колгоспному] полі, паслися, наприклад дикі свині, отже – дикі [кабани]. Їх було чи 10, 15, чи 5, і ми тоді боялися іти, залазили на дерево, там ховалися, і кричали, і вони через певний час трохи утікали.

Завжди була небезпека, що хтось нам зробить кривду. Ну, але щасливо ми тих 7 років пройшли.

Зимою було краще, бо коли озеро замерзло, тоді ми дорогу скорочували наполовину – ми через озеро йшли до Гаршу. Бувало, що ми мали лижви [ковзани], і на лижвах дуже скоро час перетинали. [А лижви ви мали звідки?] Не знаю, тато привіз, чи купив, а можливо залишилися після німців, в будь-якому разі вони були. Ми потім робили такі ті... На вітрило [самокати на ковзанах], як воно називалося... Боєри, боєри!.. Ми на тих боєрах їздили достатньо швидко.

Ще можу додати, що коли я був в 7 класі початкової школи, тоді жив під Ольштином у діда і баби, то було село Крузи [Kruzy, повіт Бускупєц Решельскі]. Там я закінчив 7-й клас. Була різниця між цією школою, а тамтою: тамта була поставлена на вищому рівні. Я потім звітам написав заяву до загальноосвітнього ліцею в Ґіжицьку. І також, є така різниця, що початкова школа, потім ліцей... Це не тільки я пережив, мені неодноразово розповідали про таке у Вроцлаві, професори, каже [один]: «Я закінчив зальноосвітню школу, прийшов в університет і не розумів, про що вони там говорять». Така була різниця у рівнях [навчання]. Була школа десь там, скажемо, в Камєнній Горі чи деінде, то там був нижчий рівень, потім ти прийшов в університет, то, казав той чоловік, мусив цілий рік дуже інтенсивно надолужувати, щоб осягнути якийсь рівень [знання]. Я таку ж проблему мав в середній школі. [Подейкують, що ліцей в Ґіжицьку тримав високий рівень навчання.] Можливо саме тому у мене були проблеми. Багато залежить від вчителя. Для прикладу, математики нас навчав такий Ян Войцєхович. Він був трохи знайомий з татом, але то мабуть неважливо... Він навчав, але учні не дуже розуміли цю математику. А потім на два останні роки прийшов [вчитель] Чучо, то він якось зумів зацікавити, що повністю змінив рівень і зацікавленість учнів математикою. Так, що від вчителя дуже багато залежить.

[Щоб поступити до ліцею в Ґіжицьку, вам доводилося складати вступні екзамени?] Я уже не пам’ятаю. Можливо, в той час ще було, в будь-якому разі знаю, що було так: були два [перші] класи, це десь 80 осіб, було питання – хто куди іде? Була латинська і була французька мова. Майже всі записалися на французьку мову, а на латинську може 2-4 особи, чи 8. Прийшов директор школи, відрахував, пересунув, і не було питань. Таким способом я попав до "латинської" групи. Тоді так не було, як тепер, за демократії. Бувало таке, що в школі хтось щось зробив [не так], тоді [директор] кликав до себе, і такий учень отримав чи по спині, чи по нижчій частині тіла, чи по руках, ти потім навіть не зізнався нікому, що тебе набили, бо це сором.

Справа з боєрами почалася з того, що в середній школі я належав до шкільної бази водяного спорту, отже, влітку ми плавали на вітрилах, а взимку були курси і заняття на боєрах. Не знаю як це українською називається... В будь-якому разі це було щось дуже атракційне для молоді, бо воно гнало 120 км на годину а то й більше, проте було жахливо зимно: вітер, зима, воно людину прошивало аж до костей попри те, що давали спеціальний кожух, спеціальні чоботи, і шапку, і все-таки було достатньо зимно. [То ви часом і до школи їздили на тих боєрах?] Ні, тим ми займалися тільки на феріях [назва зимової перерви у навчанні], так що, це було заняття для ферій.

Ну а влітку [в Ґіжицьку] після уроків [займалися]... Ті вітрила треба було почистити, зашпахлювати щілини, далі треба було замалювати чи лак покласти, після того ми мали заняття. Починалося з того, що ми вчилися веслувати, а далі плавали і мали заняття. Воно відбувалося так: у неділю вранці ми йшли до церкви, фактично до костела св. Брунона, бо церкви не було, то було в Ґіжицьку. На Службу Божу йшли на 6 чи 7 годину ранку, домовилися на кухні, там нам дали канапки [накладанці], а далі ми плавали до 8 чи 9 години вечора. Отже, це було для нас атракційне, бо озера на Вармії і Мазурах є цікаві і ми тоді бачили дуже багато цікавих речей.

Колись ми йшли близько опівдні біля костела св. Брунона, і тоді там було багато учителів, і від біології, фізики, від польської мови, і ще інші, дружина пана Фури, Данута, приходила, хоча він був невіруючий. [Згодом] він дуже болісно пережив падіння комунізму, що це все розпалося, проте був людиною чесною, думаю, ті порядки [в інтернаті], які він запровадив, були досить добрі. Він був поручником запасу, дотримувався військової дисципліни, не могло бути й питань, жив на 4 поверсі [в інтернаті], тому був завжди в курсі що відбувається.

Там було так влаштовано, що на одному поверсі були дівчата, далі хлопці, далі був партер [перший поверх]. Ну а ми, як то хлопці, любили постояти на сходовій клітці, поговорити, поромансувати з дівчатами, принаймні ті, які мали до себе якісь почуття, чи взаємно подобалися. Такі от балачки відбувалися, в будь-якому разі він [пан Фура] все це розганяв. Він перестерігав також, щоб не ходити до костела, каже, ви маєте в неділю відпочивати, а не сидіти у якихось мурах.

Душпастирство в Ґіжицьку... Там були гарні священики, вони спричинилися до того, що згодом з Ґіжицька [з загальноосвітнього ліцею, де навчася анкетований] було, як я про це знаю, 4 чи 5 священичих покликань. Через це директорові ліцею закидали, що він ідеологічно погано працює, бо є священичі покликання. Я так думаю, що й моє покликання мабуть народилося в Ґіжицьку під впливом отця Бенедикта Пжерацького, він ще живе, в Ольштині, уже він зараз старший пан... Ну, згодом [на це моє покликання] вплинуло також Хшаново, отець мітрат Ріпецький, все це разом спричинило, що я рішився стати священиком. Безумовно, ці священики мали на нас великий вплив…

В той час нам організували доповіді, це було після уроків. Приходили такі пани, які розповідали про атеїзм, про те, що Бога нема і т.п. Одному з них ми казали, що якщо так є, то ми б хотіли, щоб ви зустрілися з нашим отцем префектом Пшерацьким [Przerackim], проте він не погодився. Така зустріч ніколи не відбулася, хоча ми вважали, що з цього могла б виникнути цікава дискусія, і ми могли мати користь від неї.

Ще щодо життя в інтернаті... Пан Адам Фура він, як я уже казав, тримав військову дисципліну. Для прикладу, був довгий коридор, важко сказати – міг мати метрів 100, а може й 150, широкий на 2 чи 2.5 метра, но й на мокро, як у війську, [треба було] вимити цей коридор. Таке покарання... Або, для прикладу, було 5 чи скільки там тонн коксу, чи вугілля, казав перекинути це з одного місця на друге, не було в цьому жодної потреби, але давав такий наказ. Ми виходили... Ну, я один раз отримав таке завдання, отже, ми після цього були чорні, неначе шахтарі, бо це курилося. Такими способами він нас привчав до дисципліни...

Він мав також військовий далековид, сидів на 4 поверсі, за метрів 500 було озера Нєґоцін, і там деякі романсували, ходили на рандкі [побачення], коли він такого [учня] зафіксував, то відразу увечері був о 9 годині апель і наказував, щоб прибули батьки [такого учня].

Він також пильнував деяких засад моральних, в такому розумінні, що у свобідний час [учнів], він їх пильнував не тільки в інтернаті, але також назовні. Отже, мешкав на 4 поверсі, час від часу, як [колишній] військовий, офіцер, брав далековид і робив огляд, і якщо побачив не такі сцени з молодими, то увечері зразу кликав, і давай викликай ти батьків. Коли такий [учень] 2-3 рази їздив за батьками, то уже й любові не хотілося. Я їздив один раз, проте не за таке, а за те, що якась Зофія Мікено... Вона мене якось штовхнула на візок... Стояв візок, яким возний [працівник у школі, який виконував допомогі завдання] возив хліб, і я їй віддячив, не пам’ятаю, чи також штовхнув чи щось таке, а вона поскаржилася. І тоді Фура мене також вислав за батьками. Батьки мусили приїхати. Такий був метод.

[Вдома вітрила до боєрів брати] Іван та Василь робили з таких палаток, ну а в школі то уже були нормальні, стандартні. То було таке заняття на зиму, думаю, що то була добра [справа], бо це молодь трохи тримало, були заняття, змагання, в будь-якому разі це тримало у певних ризах [ладі].

Крім того, ми ще в школі, а я всі 4 роки жив в інтернаті... Були групи зацікавлень, серед яких була також секція культуристична. А отже, ми там вправлялися, мали штангу, мали драбинки, дронжек [перекладину], ми там робили різні еволюції. В будь-якому разі, це накладало деякий режим, мали спеціальне харчування, може не те, що харчувалися, але вели своєрідний триб життя.

А ще були такі справи, що я був в той час малий [низького росту]. Десь прочитав... Власне, друкувався тоді тижневик «Спорт для вшисткіх» [Спорт для всіх] з культуристичним напрямком. Вони там давали поради для тих, хто малий: спати на струнко на спині, пити тран, тобто жир з кита, а також робити багато еволюцій на драбинках. Пиття трану в інтернаті було дуже популярне, крім фізичних змагань, ми також організували змагання, хто більше вип’є [трану]. Купували в аптеці чверть, чи 200-100 грам, потім пили, ті, хто випив забагато, то потім мали проблему на всю ніч зі шлунком. Так що то було таке... Проте, я думаю, що завдяки [тому] може я трохи й виріс, знаєте, бо то все спричинювалося до того, щоб людина була справна і мала нормальний розмір, ґабарити.

В інтернаті ми спали в кімнатах, де перебувало, ну, 6, 4, 8 осіб. Кожен мав своє ліжко. Ліжка були й поверхові, але у більшості вже були такі звичайні. Харчувалися внизу в будинку інтернату. Це було на вулиці Генерала Зайончка, згодом вулиця Визволєня [Визволення]. Їда, ну, була така яка була, думаю, не було причин нарікати, людина це витримала, часом тато чи хтось інший щось підкинув, сільську ковбасу чи щось таке. Трапилося одного разу, що комусь щось привезли, а той викинув в унітаз і забив його. Потім возний мав претензії, казав: дав би [нам], ми б це з’їли, а так унітаз забився і було багато роботи. Так ось, батьки часом щось давали, треба було ділитися тим з іншими учнями, трохи лишалося для себе.

Раз у місяць ми мали право їхати додому. Додому не було далеко, десь 20 з лишнім кілометрів, [але] то ціла виправа була. Це була також нагода забезпечити себе харчовими продуктами. Я їхав на автобусі [з Ґіжицька] до Оґонек, а звітам доводилося іти пішки, якщо тато не приїхав [на підводі], уже добре не пам’ятаю як це було, але, припускаю, що найчастіше тато привозив і завозив.

Погане було те, що уже 6 січні треба було прибувати до інтернату, а саме тоді припадав [український] Святвечір. Коли я уже був в середній школі, то властиво уже цей час святкування закінчився, Різдво Христове, Свята Вечеря, оте сіно, солома [в хаті], страви, які готувала мама, отже, це уже закінчилося, бо уже не було коли все це споживати, уже було запізно.

В інтернаті було дуже багато українців, тільки ніхто не знав про це, бо вони не зізнавалися. Не було в цьому зацікавленості. Коли дивлюсь тепер, то десь три чверті [учнів] в інтернаті були українцями. Для прикладу, зустрічав колегу, яка декілька раз приходила на Службу Божу у Валбжиху, а потім її чоловік, звали мабуть Зайонц, заборонив їй [приходити]. Не було причини, принуки щоб у цьому зізнаватися. Можливо тому, що батьки оту акцію «Вісла» так пережили? Можливо, не хотіли, щоб це обтяження, цей тягар падав на них [дітей]. [Тобто під час вашого навчання в ліцеї національне питання ніколи не виникало?] Ні. Можливо ми підозрювали один одного, когось там, в доброму розумінні, думали, що отой чи ота може бути українцем, але далі того воно не йшло. Можливо, ми для таких питань були ще замалі, важко сказати, в будь-якому разі таке питання не випливало.

Ще була така справа... Навчання російської мови, я все там читав. Була така пані Міхнєвіч, можливо вона була українкою, а ще був Жиґаловіч, це від російської мови. Вона мені постійно говорила: «Kryk, ty masz taki ukraiński akcent» [Крик, у тебе такий український акцент]. Вона постійно на уроках це говорила. Урешті-решт я схвилювався, кажу їй: «Маю таке може тому, що я українець, то мушу мати». З того часу це скінчилося. Не знаю про що їй йшлося: провокувала, досліджувала? І все ж, я думаю, що в неї були якісь українські корені.

Російської ми навчалися уже в початковій школі. Це нам дало те, що ми пізнали азбуку, ну, там кілька знаків в азбуці були інші [ніж в українській мові], але завдяки тому ми її пізнали.

Ще повернуся до періоду, коли я був в діда [в Крузах]. То був такий час... Я не розумів тоді того, навіть тих богослужень не розумів що воно таке, мені тоді було років 14... Отже у неділю, мабуть не кожну, але дуже часто, на роверах до діда приїздили 8-10 мужчин. А дідо був такою людиною церковною, він мав церковні книги, мав Апостола, Євангелію, Службу Божу, він читав, співав. Ми часом не знали коли припадає Великдень, а для нього це не була проблема, бо Великдень є святом рухомим, а інші свята є сталі. Отже він знав, коли який глас, яка неділя і таке подібне. Гласів є вісім, вісім літургійних пісень, які вихваляють передусім Воскресіння Христове і вони циклічно повторюються. Він співав, і я можливо від нього навчився читати по-слов’янськи, бо я так стояв за ним, такий малий хлопець, дідо читав, а я дивився на ті букви і так з ними запізнавався. Вони також співали. Тільки потім я довідався, що це була Служба Божа без освячення, т. зв. суха Служба Божа. Отже, ті люди, які колись [до 1947 року] мали все: Службу Божу, Утреню, Вечірню, мали в Кобильниці [Волоській] ціле довкілля українське, мали читальню, і їм то все нагло обтяли, все залишили... Їм того бракувало, ну а сидіти одним в хаті, то може було сумно, тому вони хотіли перебувати разом: гостилися, співали, молилися, і таким чином підтримували своє, то, чого потребувало серце.

Дідо називався Андрій Фещин, а баба Параскевія з д. Романко, батьки мами [анкетованого, Анни Крик з д. Фещин]. Я тут маю ікону [св. Параскеви], мені спеціально намалювали... А може й не спеціально... Саме в той час Новосільський [професор Юрій Новосільський, 1923-2011, автор іконостасу в гр-кат. церкві у Вроцлаві, де анкетований був в той час парохом] малював ікони до іконостасу, то він сказав: там де почитують терпіння Ісуса Христа, то можна намалювати ікону [св. Параскеви]. Бо зазвичай на цьому місці, там ліворуч [на іконостасі], є святий Миколай, мені це подобалося, бо мої обидві баби були Параскеви.

В Крузах я завершив лише 7 клас [початкової школи, а всі інші в Гаршу]. Восьмого класу тоді не було.

Молитися дідо їздив до Хшанова [греко-католицька відправа], також до Святої Липки [Свєнта Ліпка, латинська відправа]. Одного разу і я з ними поїхав, був також сусід, поїхали бричкою, очевидно бричка була німецька, ну але це неважливо. Отже поїхали, і я, малий такий, загубився. Ходжу, шукаю, а коли побачив діда чи бабу, то дуже зрадів. Була там маса людей, бо то місце відпустове, Свята Липка біля Решля.

Знаю, що дідо також їздив до Кольна, це біля Ольштина, там є похований наш прадід Іван Романко, мав прізвисько Любуньо, казали, що це від «любитися», або «мій любий» чи щось такого. Тоді всі малі прізвиська, бо інакше не могли б фунгувати, не могли б існувати. Пам’ятаю такі сцени (є навіть знимки), як то дідо і баба – чи то перед Службою Божою в Кольні чи після неї – мали шмат хліба, якусь ковбасу чи щось, скріпилися і йшли пішки 2 кілометри, чи поїздом, ні, не поїздом, пішки. Я там також бував. Там працював ще німецький священик, який, но, давали його за приклад в тому сенсі, що коли в служебнику бракувало картки, випала чи щось, він чекав поки хтось – церковник чи хто – не здогадався і не підійшов, і тоді він... Бо були такі [серед німців], що знали польську, були автохтонами, але знали польську. Так само було в семінарі, був такий Льор, навчав філософії чи логіки, він також був автохтоном.

Уперше до Хшанова я поїхав з дідом Андрієм. Моя пригода з Хшановом почалася з дідом Андрієм... Я був у нього [в Крузах] чи то на вакаціях, чи під час навчання у школі, можливо на вакаціях, оскільки це було влітку. Пам’ятаю, що баба запакувала для діда кільце ковбаси, сіль, хліб, масло, і це був такий вікт [провізія] на декілька днів. Вони туди їхали... На кухні підігрівався баняк, мав 50, а може й 100 літрів, у ньому готували чай. Люди прибували туди зі своїм провіантом, а пити чай ішли на кухню, мали свої горнятка, чи там їм давали. За цим дуже наглядала їмосць Євгенія разом з отцем мітратом Ріпецьким. Він наглядав за справами душпастирськими, а вона за кулінарними, харчовими. Як я уже говорив, [люди] привозили мітрату Ріпецькому багато провіанту, адже біля Решля опинилися його люди, його [колишні] парафіяни із с. Ліски. Вони часто приїздили [до Хшанова] кіньми чи поїздом і завжди мали з собою для о. мітрата Ріпецького якийсь харчовий подарунок. Вони почувалися відповідальними за нього, почувалися в особливий с

3. Яку картину Ви побачили на новому місці?

Лопухи.

В тім часі (всі говорять, і я так мушу сказати), від 1945 року, поляки, які приїхали [на Мазури] на два роки скоріше, вони вибрали найкращі доми, найкращі помешкання. [Були серед них] якісь такі ліниві, багато хат вони самі демолювали, бо не хотілося іти до ліса, так вони витинали вікна, підлогу, двері – і тим палалили у себе в хаті. Так що наші люди, не тільки у нас, коли з колядою ходив, [але й] в багатьох інших місцях, просто застали порожні доми. А навіть, десь то було, в Щецінському, чи Зеленогірському – ціле приміщення трупів, ніхто не хотів там мешкати, а потім люди поховали і жили там.

4. Чи зазнавали ви утисків на новому місці?

Не можу сказати... В початковій школі був такий випадок... Тато дав мені «вічне перо» [авторучку], синє. Ми йшли зі школи... Може тато мав на думці те, що воно мало атрамент [чорнило], щоб я не мусив носити атраменту [окремо], щоб я міг писати. Но вони потім мене десь біля [обійстя] Качмара злапили [схопили], побили і забрали. Ну, це такий період, то не переслідування. Але я не думаю, що були якісь такі репресії. Може питання було в тому, що я не крив, ми всі такі були, всі знали, що ми з акції «Вісла». Не було потреби маскуватися, бо всі знали ким ми є. Але така є людська натура, що як чоловік іде з відкритим чолом, признається, то й такої атаки нема.

[Чи ви були в житті у такій ситуації, що, ну, йшли з кимось і ви кажете, давай між поляками, там десь на вулиці, не будемо українською мовою розмовляти. Мали таку ситуацію?] Я ні, але мав такі припадки у Вроцлаві, що... Здавалося, що людина така відважна, патріотична, а коли підійшли під її двері в блоку, каже: «Тепер тихо, по-польськи ґадами». Трудно бути [українцем в Польщі]...

Але були також такі гарні припадки. Гарна, побожна людина, така Оля Блащук, вона, но, тепер вона уже старенька пані, мешкає на Псім Полю [назва району] у Вроцлаві, то вона, коли я приходив з колядою, запрошувала своїх [польських] коліжанок, колег, прийшло 5-6 людей і ми разом молилися, по-українськи поспівали, і вони разом. Так що...

[Наскільки страх таких людей є мотивований самими ними, їхніми внутрішніми проблемами, а наскільки об’єктивною дійсністю в Польщі, що є таке негативне наставлення до українців, люди це відчувають і тому так поводяться?] Я думаю, що це залежить від того, як чоловік уміє це уставити [в собі], оборонити. Дам приклад з життя пана Івана Душкевича. Він мабуть уже полковник [Війська польського], уже емерит, хірург, лікар, родом з Березки, і всі знали, що він греко-католик, українець. Там був ще другий лікар, але в цій хвилині я забув [як його звати], його колега. Каже так: «Ти маєш свято, пане Іване, то ти іди, маєш вільне, а той буде працювати на твоєму місці, він не має свята. А він мав свято [теж українець], але не умів признатися, значить маскувався, крився. Або такі в Олаві, там працювали в тім... «Санос»?... Якась там фабрика самоходів [автомобілів] була. Такий пан Славко, прізвища може не буду говорити, то він... Но, всі знали, що він греко-католик, лемко, не мав жодних проблем. А був такий другий, а був він родом з Кобильниці [Волоської], такий Микола, також не скажу прізвища, бо він ще живе... Отже, він так маскувався, так крився, Борони Боже щось... То всі за плечима завжди йому докучали, завжди якусь шпильку всадили, що він українець, що мордували, що то... Тому я думаю, що це треба уміти уставити, уміти навіть розмовляти. Я може трохи в іншому світі обертався, бо то був все-таки священичий світ, вони уже мали рівень, і вони спеціально [особливо] мені не докучали. Були прихильні, неприхильні, але толерували.

[Як би ви оцінили поставу римо-католицької верхівки, Церкви стосовно греко-католиків, які опинилися в 1947 році в такому невідрадному становищі? Наскільки вони допомагали, наскільки заважали?] Я думаю, що тут не можна узагальнювати, бо були священики дуже ревні, дуже добрі, і за це, що вони нам сприяли чи допомагали відправляти в своїх костелах, то вони не раз поносили і консеквенції. На них також натискали з уряду визнань [департамент у справах релігій], вони забароняли, і якоюсь мірою старалися стримати розвиток нашої Церкви. Я знаю, наприклад, о. Володимир Бозюк, поки відправити в Мілках, чи Позезджу, чи у Венгожеві, він мусив з тим чоловіком з уряду визнань в Ольштині, Томашевський називався якщо добре пам’ятаю, отже мусив запросити на обід, подарувати добрий коньяк, а тоді він ласкаво дозволив.

Ми тих кулуарів не знаємо, але то такі були натиски на наших, але також й на польських [священиків]. Не раз їх шантажували. Якщо отець хоче побудувати, чи ремонтувати церкву, то прошу, щоб... Бо не дамо дозволу, не дамо цементу, не дамо папи [гідроізоляційний матеріал] чи чогось іншого. В будь-якому разі такий священик не раз мав вибір між нами і Церквою.

Багато священиків... В Венгожеві був такий [римо-католицький священик] Юзефчик, він ще живе в Ельблонгу, уже пенсйонер, його мама була українкою, через те він нам дуже сприяв. Він помагав отцю Бозюкові відправляти у Венгожеві Службу Божу, бо там був здвиг народу, на Петра і Павла, чи на інші свята, отже було дуже багато народу. Ми тих всіх [нюансів] не знаємо. Може хтось мав якісь афери, то його могли за це тримати в якомусь шаху, наприклад, що виявлять чи щось іншого.

[А на рівні Примаса, верхівки Римо-Католицького Костела, ви думаєте, що вони могли все-таки більше для нас зробити? На своєму рівні, не на рівні священичому? Чи то було неможливо?] Но... Трактував Примас нас [Стефан Вишиньскі, 1901-1981] дуже так не гарно. Не раз отець Гриник приїхав на авдієнцію, був договорений, чекав цілий день, і авдієнції не було, а їхав з Перемишля [до Варшави], чи з околиць Ґданьска. Таке було трактування не фер [непорядне]. Є також докази незбиті [незаперечні], що він два рази застопував [заблокував] процес беатифікаційний митрополита Андрея Шептицького. Це до сьогодні покутує [дає наслідки]. Але... Полякам боліло, що він [Шептицький] мав бути їхньою людиною, а перейшов до нас. [Насправді] він повернувся до себе.

У мене були нещодавно двох священиків з Одеси, римо-католицьких священиків. Вони стверджують, що брат Вишинського був... отой Вишинський з Росії [Андрєй], він був головним прокурором. Наскільки це правда – не знаю. Вони переконані що це так.

Першого року після переселення батьки та сусіди працювали у польських господарів цілий день за відро картоплі.

5. Де і коли ви почали відвідувати церкву?

Думаю, що то було в Хшанові. Десь 1960-ті роки, то була така зустріч зі своїм священиком. То була велика заслуга діда [Андрія, батько мами анкетованого], який був свідомим українцем, таким свідомим патріотом. Я знаю епізод (но, то не тільки тоді, щодня це робив)... Там [в Крузах] була піч, п’єц, там була лава біля п’єца, коли приходила година його молитов, так як єврей, отже він висував цю лаву, клякав, опирався, і молився. Півголосом відмовляв ті всі молитви щоденні, що має наша Церква, що доручає нашим людям. [В цей час] вдома могла бути одна особа, чи п’ять, чи дві, отже вони [ті особи] cлухали, потім виходили.

Коли я був ще малим хлопцем, то бував свідком та співучасником так званих сухих Богослужінь. Дідо Андрій Фещин мав деякі літургійні книги. В деякі неділі до нього на роверах приїжджало до 10 осіб з сусідніх місцевостей (після депортації він жив в селі Крузи, повіту Біскупєц Решельського) і вони разом правили оці сухі Літургії. На такій Службі Божій не було освячення дарів – переміни хліба та вина в Тіло та Кров Христову, тому, що не було священика. Зате ці люди отримували хоч неповноцінну, але все ж, участь у Святій Літургії. Дідо, якщо тільки знав, коли в даному році припадає Великдень, міг прорахувати цілий літургійний рік: яка припадає зараз неділя і який треба брати глас [тон]. Гласів є вісім, вісім літургійних пісень, які вихваляють передусім Воскресіння Христове і вони циклічно повторюються. Дідо у староцерковнослов’янській мові читав апостола та Євангеліє, єктенії. Я зазвичай стояв позаду і слідкував за текстом і таким простим способом я навчився нашої тодішньої літургійної мови. Це мені згодом знадобилося в семінарії та під час служби священичої. Хто знає, якби не Дідо Андрій зі своїми Літургіями, співаними притишеним голосом, можливо я б і не став на шлях священства? [Ця відповідь анкетованого додана з першого інтерв’ю, проведеного 2010 року.]

6. Як склалася доля Ваших дітей та рідних?

Всі [брати та сестри анкетованого] живемо в Польщі (лише я останні 10 років перебуваю в Німеччині). Двоє з нашої «сімки» оженилося з поляками, що в очах наших батьків сприймалося як своєрідна «зрада» (оскільки діти будуть поляками і кінець нашим мріям про самостійну Україну). І все ж, діти, які народилися з тих змішаних подружжів, знають українську мову.

П’ятеро з нас народилося уже після акції „Вісла”, проте ніхто з нас не знав з власного досвіду того, що було у наших селах; все наше знання базувалося на розповідях батьків та сусідів. А отже, всі ми виростали в містиці тих розповідей. Мама і тато радо при тому розгортали різні напрямки тих розповідей, творених в умовах реального соціалізму в зовсім реальній Польській Народній Республіці, де всі ми так само реально жили.

Згодом Бог дав мені змогу краще ознайомитися з нашим минулим. Як греко-католицький священик я відвідував переселених в їхніх домівках і приходив до них з колядою (з йорданською водою). Всі вони як один жили спогадами і надзвичайно їх шанували. Завдяки тому я досить вичерпно довідався про умови життя наших людей до і після депортації. А, треба наголосити, я був душпастирем в декількох воєводствах: щецінському, кошалінському, ольштинському та вроцлавському. [Цю та дві попередні відповіді анкетованого додано з першого інтерв’ю, проведеного 2010 року.]

7. Ваші діти знають українську мову?
7.1. Так - Де вивчили? ---------------
7.2. Ні - Чому? ---------------
8. Ваші онуки знають українську мову? немає відповіді
8.1. Так - Де вивчили? ----------------
8.2. Ні - Чому? ----------------
9. Чи є у Вас світлини нового місця?

Taк. Я бавився в фотографування з часу, коли у 1963 році вуйко Іван зі Львова (мамин брат) подарував мені фотоапарат "Зорька".

Д. КОНТАКТИ З УПA
1.1. Чи в селі були криївки УПА? Так.
1.2. Чи в селі були криївки УПА?

Мама і тато розповідали, що поляки часто ходили за вояками УПА, і там була ріка Шкло, і ті люди бігли, скакали з берега, під спід, там мали криївку. Так що вони там пропадали як мряка, там мали свої криївки. Стільки я знаю.

[То люди мали?] Вояки УПА.

2. Яке Ваше ставлення до УПА? Позитивне.
3.1 Я контактував з УПА: Ні.
3.2 Я був у складі УПА: Ні.
3.3 Я допомагав/сприяв УПА (добровільно):

Ні.

Я ще є під враженням фільму «Отець Кадило». Думаю, що то є... [У мене]нормальне ставлення [до УПА], так як інші народи мають своїх героїв, так само й ми маємо. Ми маємо часом той образ викривлений через пропаганду радянську і польську комуністичну, але УПА не була якась злочинна, що мордувала людей. Є вирвані факти, але треба мати то поле, чому не раз ті люди то робили, отже, то є дуже широка проблема, яку треба розглядати в широкому контексті.

На основі розповідей батьків та сусідів я виробив собі позитивне ставлення до УПА. Публікації та фільми, з якими я міг ознайомитися пізніше, не змінили цього погляду. Питання УПА очевидно ще довго буде проблемою в польсько-українських взаєминах; ще довго продовжуватиметься публічний торг в тому, хто у тих жахливих часах був більше винним, хто вчинив першу провокацію. Мені здається, що тут є так, як в житті буває найчастіше, тобто правда перебуває десь посередині.

3.4 Хтось з моєї родини був у складі УПА:

Лише з далекої родини [Вушко Теодор, дивись анкету 0007 Вушко Теодозії з д. Крик].

4. Чи мали Ви зброю у період перед переселенням? Ні.
5. Чи перебували Ви під арештом? Ні.
Е. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Звичаї втраченої батьківщини:

Розповідали як Свят Вечір відбувався. Йшли на повечер’я велике, потім вранці була Служба Божа, а далі було святкування Різдва чи Великодня. Ті традиції були досить міцно заховані [збережені]. Приготовлялися, мали ті страви, співали, колядували, ходили по хатах, нормально, як в усіх інших селах.

Образ культурного життя покоління моїх батьків знаю лише з розповідей, а також з розмов з багатьма іншими жертвами депортації. Вечорами молодь збиралася в світлиці, читалися різні книжки, найчастіше історичного спрямування, не рідко такі, що героїзували козацький період. Після переселення цієї традиції назагал не продовжувано, оскільки (поза містами), назагал не було світлиць (УСКТ - під наглядом польських спецслужб - тільки з 1956 р. і то не всюди). Нові землі, інше життя, все це сприяло зародженню нових напрямків, нових явищ, які не відомі були раніше (про це скажу більше – про Хшаново та про о. мітрата Ріпецького – в додатку „Слайди з мого життя”)

2. Чи відвідували Ви свою батьківщину?

[Книги церковні з Кобильниці збереглися? Знаєте?] Мабуть, що так, бо коли я писав про метрику, то мабуть з церковних робили, з церковних книг робили... Бо багато церковних книг попало до уряду стану цивільного [органи запису актів громадянського стану], і то є єдиний документ на який можна опиратися і можна дати якусь посвідку, що така-то людина жила, в такому-то році вінчалася і т.д.

[А ваш ЗАГС був у Великих Очах, так?] Тоді був у Великих Очах.

[А де ви берете довідку про місце народження?] Я брав відпис у 1964 р., стрик [Семен] женився в 1964 р., то я йому то привіз, бо було потрібне, но й також в 1964 р. до доводу особистого [посвідчення особи]. Я їздив поїздом і забрав.

[То було перший раз після акції «Вісла», коли ви туди поїхали?] Я тоді в Кобильниці [Волоській] не був, був у Великих Очах, но але був в наших сторонах, і це було перший раз. Так що я два рази туди їздив.

[А коли ви були перший раз в Кобильниці?] Перший раз в Кобильниці я був десь в 1979... Ні, ні, в 1974 чи 1975 році, коли я був в той час душпастирем на Вармії і Мазурах, і ми тоді з мамою і татом їздили там. Це було таке... По стількох роках, їхня перша зустріч з Кобильницею. Було таке здивування, що тут колись хата стояла, а тепер нема, що ті хати були такі великі, а тепер такі маленькі, тут церква чи що іншого... Вони хотіли знайти свої сліди: дім, стодолу і хліви, город, криницю... Нічого такого уже не було. В кожному разі ходили по Кобильниці, дивилися, були неначе на якійсь прогульці, здивовані, що воно таке є, а не таке, як було колись. Їм то здавалося дуже велике колись, а тепер... Навіть потічок Лазанка моїй мамі здався якимось карликуватим. Може тому, що на Мазурах багато років ми жили біля озера Мамри, може ті хати за той час трохи «всіли», а трохи було також те, що на Вармії і Мазурах вони бачили муровані хати, великі хати, навіть в Гаршу.

[Ви ходили на цвинтар?] Хіба ні, тільки так... Там була родина Криків, і тоді той Стефан Крик... Ми питали, яка ми є родина для себе, він тоді сказав, що «я чув і пам’ятаю, що ми вже не є родина, може колись то була родина».... Но але то був цілий присьолок Крики, так що десь воно розрослося, так що там колись був протопласт якийсь Крик, але в міжчасі, десятки років, то вже та близькість затерлася.

[Чи то правда, що це саме ви уперше після акції «Вісла» відправили Службу Божу [українською мовою] в кобильницькій церкві?] Так, то є правда. То було десь у 1976, 1974 році... Тоді приїхала наша далека родина [з Австралії], пані Анна Темник зі своїм сином Богданом, вони відвідали... Но й також вони хотіли бути в своєму селі. І ми поїхали. Ночували у сестер в Перемишлі на вул. Кохановського, і потім поїхали. Була це зустріч така дуже зворушлива, і також Служба Божа була там. [Місцеві] люди [українці] були такі неупевнені... Наша мама була з нами, було дуже багато людей, але майже ніхто до причастя не йшов, так вони асекурувалися, щоб потім хтось не подумав, що вони сприяють нашій Церкві, чи нашим звичаям літургійним. Складно це засуджувати, бо не знати яке там було наставлення того оточення [польського] до наших людей, не знати що там... Мама сказала: «Якби ти ще раз сказав [щоб іти до причастя], то вони були б пішли». Но але я не знав, що треба було ще раз сказати...

В будь-якому разі була це хвилина зворушлива, і гарна, для мене це також було гарне пережиття. То була така досить велика подія, прийшло 2 чи 3 священиків [латинських], вони були присутні на цій Службі Божій, там Салезіяни були. Єпископа ще не було [греко-католицького], я то організував через контакти в Перемишлі.

Останнім разом я там правив 04.07.2009 р. Зараз там нормальне душпастирство. Кожної неділі чи свята з Ярослава прибуває о. Богдан Круба.

Як повсюдно у Польщі – села обезлюднюються і завмирають. Не оминає ця доля нашої Кобильниці Волоської. В період Польської Народної Республіки тут була прикордонна зона – прикордонна зона в ПНР – це другорядна Польща: влада небагато уваги приділяла тим землям та людям, які там лишилися.

3. Чому ви не виїхали в Україну?

Я думаю було так. Тато дійшов [з совєтською армією] до Сталінграду і утік якось звідтам, вирвався. То він бачив, що таке Радянський Союз. Це одне.

Друге, була справа діда Андрія. Він був в Канаді з братом Василем, повернувся додому в якихось там роках, десь у 1930-их роках, мав забрати родину і повернутися до Канади. Так як знаю з розповідей... Він приїхав, там десь йшла якась людина через село й вона у них заночувала. Він [цей чоловік] там також мився, зачесався і залишив блохи, і тиф з тими блохами. Людина чи дві померли, людина з родини. Но й дідо уже не поїхав до Канади, зате побудував собі муровану стайню, хату, і поля докупив. Я думаю він тоді мав десь близько 60 років, може п’ятдесятпаро років, то уже був доробок його життя, ніколи не передбачав, що буде мусив виїхати. Для нього це було так якби завершення його діяльності, бо за ті гроші, що він заробив в Канаді, за ті гроші він купив ті справи [купив поле, побудував будинки]. Я думаю, що то рішило [що не поїхали до СССР].

4. Що в житті було головне?

Найважливіше – бути людиною, це найважливіше. Чи будеш робітником, чи священиком, чи науковцем, чи журналістом, чи єпископом – бути людиною, жити для Господа Бога. Но, це треба [з собою] пов’язати, то не мусить так бути, що якщо ми живемо інтенсивно Господом Богом, то мусимо то все земське відкинути, легковажити, трактувати що то нічого не вартує. Я думаю, що навіть тоді, коли ми віримо в життя надприродне, вічне, то навіть ті дочасні речі ми можемо більш інтенсивно пережити, ніж людина, яка не вірить. Тому ці дві площини – дочасну і вічну треба уміти у властивих [правильних] пропорціях з’єднати, щоб це давало задоволення, щоб ми пережили час добре як для життя дочасного, так і життя вічного, що саме перед Богом ми добре орудували. Не знаю, чи то філософське запитання, але таке...

Но, чоловік вчиться через різні події. Я можу так сказати, що я маю виховання священиче, чоловік ціле життя жив, працював для Церкви. В наших умовинах [в Польщі] ця праця була напевно трудніша, ніж у латинників, бо [вони] приходили – мали церкву, мали приходство, а ми часом... но не мали. Наприклад, я був в Старґарді [Щецінському], там десь знайшли... Таке подружжя було, мало 36 квадратних метрів [житла], вони були, но молоді, мали щось під 40 років, 36, я мав тоді 25, для мене це були старші люди, і вони мені відступили такий покоїк [кімнатку] маленьку, може як половина того, що тут є, там було тільки ліжко, якась шафа – і все. Вони це робили трохи тому, щоб мати якісь гроші, бо перше [раніше] мешкали там якісь сестри, але також була [у них] якась відвага, бо, в сумі, прийняли священика греко-католицького, українського, розумієте, то також рознеслося і вони зуміли якось вистояти проти різних наскоків людей. Багато людей, [будучи] на місці Йосифа і Дарії [Цоканів], де я мешкав [у них], вони напевно цього не зробили б. Доля нашої Церкви була тяжка, ми втратили всі церковні структури.

Думаю, що для християнина найважливішою є реалізація в його житті законів Євангелії, науки Ісуса Христа. Нам не завжди це вдається. Однак Христос не залишив нас обеззброєними, ми маємо можливість захищатися. У нас чудова Божа зброя. Ця зброя, це Церква, яка має Святі Тайни. Вони товаришують нам з колиски аж по могилу. Життя, це боротьба. Християнин мусить боротися, а має в допомогу - крім особистого заангажування – 7 Святих Тайн. Великою моєю пасією було душпастирювання серед наших вірних. Ми все втратили, нас всього позбавили, і лишилася лише Церква. У мене було безліч священичої радости, коли вдавалося створити нову церковну спільноту, а потім вона розросталася, приєднювалися нові вірні... Це була моя справді велика життєва пристрасть. Я прибував до тих людей зі святою літургією, словом Божим, українською пресою та книжками, та з іншими нашими справами. Служба ієрея була для мене чимось найважливішим у житті. Зазвичай кожної неділі я правив три Служби Божі, а часто і чотири, а щоб доїхати до кожної спільноти доводилося долати по 200, а то й 300 кілометрів у день.

5. Чому Вас переселили?

Я не знаю. Деякі говорять, що для того, щоб розбити цей моноліт український, щоб не було національних меншин. Якоюсь мірою можливо діяльність Української Повстанської Армії була причиною, бо вона мала опертя там в тих людях, тому вони могли далі просперувати. Думаю, що це був приказ Сталіна, згори, з Москви, і не було дискусії. Радянський Союз „славився” тим, що десятки народів порозселював по своїх безмежних територіях. Зробили це в дуже жорстокий спосіб. Ніхто не сподівався, що можуть нас так витяти, викорінити з корінних земель, все лишити і воно там пропадає по сьогоднішній день. Бо так, як чоловік є в Словаччині – там нормально, там є риботицька школа [іконопису], ті самі церкви, той самий стиль малювання, будування, там кишить життя, є люди, церкви, Богослуження, доми, діти, молодь, а тут так – все вимерло, десь церква залишилася... Ті, що повертають – то одиниці, так що уже немає шансів на... Така доля тих прикордонних... Думаю, треба бути Богу вдячним за те, що маємо Україну, маємо державу, можемо свобідно розвиватися, зі своєї сторони мусимо працювати, щоб так було.

Радянський Союз „славився” тим, що десятки народів порозселював по своїх безмежних територіях. Я чув від багатьох істориків, що переселення в Польщі планувалося уже перед війною, початок конфлікту у 1939 році унеможливив реалізацію тих планів, проте, як нас пересвідчив 1947 рік – в дійсності лише змістив їх в часі.

На кінець хочу сказати, щоб ми молилися, вірили в силу молитви. Молитва може дуже багато зробити, і ми всі може багато інтересуємося, але замало молимося. Отже, треба молитися, за Україну.

Є. ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ
1. Інше:

[Як ви бачите майбутнє української громади в Польщі? Вона перетриває, чи то все ополячиться?]


Трудно сказати, в будь-якому разі асиміляція іде. Деякі люди кажуть: будують щораз більше церков, а людей є щораз менше. Є проблема – нас вивезли майже 150 тис. [в 1947 р.], і як був той перепис [населення][2011 р.]... Трохи лемків було, трохи наших, [лемки] теж наші... Де ті люди поділися? Всюди було – у нас було семеро дітей – дітей багато. Справді, багато виїхало до Канади, до Америки, у 1980-их роках, і все-таки повинно бути більше. Треба робити все, щоб то було. Владика Ющак говорить, що у них вже є парафія мішана, є багато людей – поляків, приходять жінки, мужчини, і діти, і є проблема, що часом... Бо була проблема в Польщі: чи не уживати польської мови в Службі Божій. Цей [отець] Кондро [Іриней] почав, і то був такий інтенсивний процес, контроверзійний.

[А це поляки чи сполонізовані українці? Ті про яких владика Ющак говорить...] Наші мішаються з поляками і вони приходять до церкви. Деякі кажуть, що їм в церкві краще подобається, ніж в костелі, навіть з тих оглядів, що є інший підхід. Так як владика Степан Меньок [екзарх Донецький] казав, що до нього приходять православні, він їм каже: ви є православні, ідіть до свого. А вони: тут є так людяно, я прийду, то поговорите, а там: «Що ви хотіли?! А вон, за поріг!». Таке трактування будь-яке. Культура священича чи священиків є дуже важлива для розвитку Церкви.

[Ви є за тим, щоб допустити польську мову до відправи?] Трудно сказати... Єпископи з Канади кажуть, що ми – вже не пам’ятаю скільки років – запізно почали правити по-англійськи, і втратили нове покоління. Там є та блокада... Ми там були два роки тому, чи рік тому, людина сива, старша ніж я, каже: «Я вже по-українськи не вмію говорити». Не хотілося вірити, що вони уже не мають зв’язку з мовою. У нас є з тим краще, бо ті дві мови, польська і українська, вони дуже подібні до себе, тому навіть якщо не знаєш, то можна договоритися. А як є англійська, то вже тотальна блокада, уже нема можливості договоритися. Я там був на Службі Божій, ми там правили ще із двома єпископами, у мене мішані [почуття], значить пів-на-пів. Треба сказати, що гарно співають, але ті частини (Господи помилуй... Тобі Господи...) співають уже по-англійськи.

[Щоб ви хотіли заповісти тим українцям, які прийдуть по нас?] Ви мене шокували таким запитанням... Я думаю, щоб зуміли переказати любов до своєї батьківщини, любов до своєї мови, культури, до своєї Церкви. То є проблема дуже важлива, проблема, яку треба життям підтвердити. Не штука говорити [легко говорити], але треба підтвердити життям, бо часто є така розбіжність: багато говоримо, багато вимагаємо, так само батьки вимагають від дітей, а діти дивляться – батьки цього не сповнюють, і потім то так розходиться в розумінні дітей.

Думаю – вірність. Вірність є найважніша. Щоб був гарний приклад, гарний приклад нормального християнського поступування [поведінки]. Думаю, що Церква, нарід - треба допомагати, часом і матеріально, вислати щось. Наприклад пан Чоліч... Мабуть Чоліч [Чолій], то є голова Федерації українців в світі, тоді було посвячення собору [греко-католицького в Києві], він сказав, щоб кожен вислав (бо був 1025 рік від хрещення [України]) 1025 чи євро, чи доларів, чи гривень, чи злотих на кошт побудови цього собору, то був би практичний, гарний подарунок. Кожен українець...


Анкетування, текстова обробка – Роман Крик. Відеозапис анкетування проведено в Мюнхені 29.12.2013 р. Використано також фрагменти анкети, проведеної з вл. Петром Криком 2010 року.

 
do góry ↑
[ankieta w j.polskim] [ankieta українська] [ankieta english]
[fotografie do ankiety] [pliki do ankiety]
Ankieta english
A. MAIN DETAILS
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
C. RESETTLEMENT
D. THE NEW PLACE
E. CONTACTS WITH UPA
F. ADDITIONAL INFORMATION
G. INFORMATION
 
A. MAIN DETAILS
1. Application Date: 12.02.2010 2. Application Reference Number:
3. Surname, Name, Paternal Name: brak


4. Date of Birth: 12.02.1909 5. Place of Birth:
B. FAMILY & LOCATION DETAILS
1.1. Place of Residence before deportation:
1.2. Place of Residence before deportation (information):
2. Age at time of deportation: 3. Religion: Byzantine Catholic
4. Number of family members at the time of deportation/ resettlement:
5. Number of family members left: 6. Number of family members deported:
7. Of which went missing:
8. Number of people of different nationalities resident in the village? 9. Inter-ethnic relations could be considered?
10. List your lost assets/property:
C. RESETTLEMENT
1. When were you deported? 2. When did you arrive?
3.1. Deportation Itinerary:
3.2. Deportation Itinerary (information):
4. Did you know where you were being deported to?
5. Have any of your relatives returned to your homeland?
6.1. What personal items did you take with you - Religious:
6.2. What personal items did you take with you - Household objects:
6.3. What personal items did you take with you - Personal belongings:
6.4. What personal items did you take with you - Documents:
6.5. What personal items did you take with you - Other:
7. Of these items, what is left?
8. Would you be prepared to donate these (in whole, or in part) to the museum?
9. Did you hide any of the items that you brought with you?
D. THE NEW PLACE
1. Where did they deport you to?
2. What amenities were you granted?
3. What did you see when you arrived at your new place of settlement?
4. Did you encounter any persecution?
5. Where & when did you start going to church?
6. How did your children fare?
7. Do your children know Ukrainian?
7.1. Yes - Where did they learn it?
7.2. No - Why?
8. Do your grandchildren know Ukrainian?
8.1. Yes - Where did they learn it?
8.2. No - Why?
9. Do you have photos of your new place of settlement/residence?
E. CONTACTS WITH UPA
1.1. Were there UPA bunkers in the village?
1.2. Were there UPA bunkers in the village (information)?
2. What is your view of UPA?
3.1 I contacted UPA:
3.2 I was part of UPA:
3.3 I helped/facilitated UPA (voluntarily):
3.4 Were any of your family in UPA?
4. Did you ever hold firearms before the period that you were deported?
5. Were you ever arrested?
F. ADDITIONAL INFORMATION
1. Lost customs/traditions of your homeland:
2. Have you visited your homeland?
3. Why did you not choose to live in Ukraine?
4. What was your priority in life?
5. Why were you deported/resettled?
G. INFORMATION
1. Information

 
do góry ↑
Fotografie
„Kliknij” na miniaturke by zobaczyc zdjęcia w galerii.



 
do góry ↑
Wspomnienia


Wspomnienia w j.polskim

 
do góry ↑
Pliki


Na tę chwilę brak jest w bazie plików (filmowych, dźwiekowych, itp.)
powiązanych z niniejszą ankietą.

 
do góry ↑
VIDEO






„Człowiek pozbawiony korzeni, staje się tułaczem...”
„Людина, яку позбавили коренів стає світовим вигнанцем...”
„A person, who has had their roots taken away, becomes a banished exile...”

Home   |   FUNDACJIA   |   PROJEKTY   |   Z ŻYCIA FUNDACJI   |   PUBLICYSTYKA   |   NOWOŚCI   |   WSPARCIE   |   KONTAKT
Fundacja Losy Niezapomniane. Wszystkie prawa zastrzeżone. Copyright © 2009 - 2019

stat4u

Liczba odwiedzin:
Число заходжень:
871 016
Dziś:
Днесь:
86